Виконавець

XIX

Електрична лампочка, що висіла на ґанку будинку, де жили мої земляки, непогано освітлювала шлях аж до повороту. Петро прокинувся разом зі мною і увімкнув її, щоб мені зручніше було дістатися. Зараз я обмину якусь садибу, а кроків за сто вже хата Прохорівни і паркан, де я зустрівся з Губіним. Нерви були напружені, адже я не уявляв, що чекає мене сьогодні. Наді мною височів блідий місяць. У нас він завжди жовтий, навіть якщо надворі зимно, а уренгойський місяць чомусь мав сірувато-синій відтінок, хоча, можливо, це тільки здавалося. Я вирішив будь-що пройти цих сто метрів не оглядаючись, розуміючи, що зараз доведеться зробити задля цього неабияке зусилля. Та, щойно минувши хату, при місячному сяйві я здалеку побачив постать, що сперлася на огорожу. Тимофій уже чекав на мене. Тепер не озирнутися стало взагалі важко. І я озирнувся. Позаду нікого не було.

— Ну що, йдемо? — запитав Губін.

— Звичайно, адже домовилися.

— Дивись, цілий день пролазимо, завтра без ніг будеш.

— Звиклий, — відповів я.

— Ну, гляди. А на ногах що маєш?

— Ґумаки.

— Чєво? Це що за ґумаки?

Довелося пояснити, що це гумові чоботи.

— А… Це добре. Глухар сирі місця полюбляє.

І ми вирушили. Губін швидко йшов попереду, а я намагався не загубити у слабкому місячному відблиску його широкої спини й водночас дивитися під ноги, щоб не зашпортатися. Судячи з усього, він знав ці місця, як свої п’ять пальців. Ми тримали добрячий темп і практично не повертали. Місяць плив над нами, зачіпаючи голі гілки дерев, іноді гублячись у густих верхівках ялин. Час від часу я подивлявся на компас, що прихопив з дому. Розуміючи, що таке тайга, — ми чітко тримали північно-західний напрямок. Це полегшувало мені завдання в разі потреби повертатися назад самотужки. Губін мовчки, не озираючись, ішов попереду. Напевно, він чув, що я не відстаю. Що в нього на гадці? Цього я не знав. Хоча, до речі, не знав і він про пістолет під пахвою в людини, яка йде позаду нього, як і про думки, що бродять в її, тобто в моїй, голові. Цікавий мужик.

Ми йшли вже понад годину. Почало розвиднюватися. Тільки раз він озирнувся, змірявши мене байдужим поглядом.

— Що? — запитав я.

— Дивлюся, чи не загубився ще.

— Покажете мені ті місця, коли будемо проходити?

— Які місця?

— Ну, електролінію, дорогу почату. Я ж кажу, що працював там колись… Хотілося б глянути.

— А… Ми не йтимемо там.

— Як, ви ж казали, що то поблизу Гачилівки?

— Біля Гачилівки йтимемо, а дорога чотири кілометри вбік.

— А Гачилівку покажете?

— Покажу, — пообіцяв Тимофій і додав ходу.

Пройшли ще з годину. Зовсім розвиднілося.

Весняний ліс, який щойно звільнився від снігу, виглядав непривітно — сірі дерева, під ногами пріле листя, хмиз, місцями пожухла трава. Напевно, додавало враження і те, що був він чужим та незнайомим. У видолинках згустився невеликий туман. Місцевість пішла на схил, а дерева порідшали.

— Ну, ось, — сказав Губін зупиняючись, — он і Гачилівка.

— Де? — не зрозумів я.

— Ось, метрів триста, — він показав рукою, — бачиш, внизу, де гущавина, кущі? Ото там, недалеко за ними, вже стояли крайні хати. Тепер порозвалювалися.

— Напевно, я тут не бував, — сказав я. — Пам’ятаю, там, де ходив, було поле, ще знайшов повно коров’ячих кісток, а нагорі рештки від ферми, довга така споруда…

— А… то це на іншому кінці. Скотомогильник там був, а на краю села — ферма колгоспна, пилорама. А тепер самі хащі.

Ось він, і настав цей момент, коли я мав наважитися. Що ж, задля цього я й летів сюди, за чотири тисячі кілометрів. Наважитися завжди важко. Легше стає потім, коли розумієш, що зворотного шляху вже немає. Заким Губін говорив, я тримав у руках відламану від куща гілку і слухав.

— Ну, пішли, — сказав Тимофій. — 3 годину ще йти, трохи більше. А там уже й прислухатися почнем.

Зламану гілку я кинув на кущ, де вона й застрягла, і рушив уперед. Здавалося, Губін не звернув на це уваги. Він упевнено та швидко просувався вперед, переступаючи через повалений сухостій. Це був зручний момент. Гачилівка зникла з поля зору.

Зробивши незграбний рух, я «перечепився» об деревину, змахнув руками і, голосно вилаявшись, полетів на землю. Губін зупинився й оглянувся. Я лежав і стогнав, отямлюючись, а потім спробував підвестися, але скрикнув, коли спирався на праву ногу, і знову присів на землю.

— Що сталося? — він підійшов до мене.

— Чорт забирай, перечепився об суху гілку — і загримів!.. Зараз ідемо.

Я посидів кілька хвилин, потер коліно і спробував стати, але йти не міг. Спираючись щоразу на праву ногу, я імітував страшенний біль у коліні. Знову вилаявшись, я сів і оголив своє коліно. Схилився і Тимофій. Коліно виглядало нормально.

— Зараза, десь усередині такий біль, як стаю! І хруснуло там щось, мабуть, падаючи, я викрутив ногу…

Губін пошкріб голову.

— І що будемо робити?

Я знову спробував підвестися і йти, але він бачив, що мисливець тепер з мене ніякий. Тимофій сплюнув та вилаявся.

— Ну, ти ще гірший від німця, — сказав він. — Вони хоч ніг не повикручували. Охотнічкі… Візьми тільки у тайгу — маєш пригоди на свою голову.

— Гаразд, — сказав я, — ваші також у лісі ноги ламають, знаємо.

— Як це? — не зрозумів Тимофій.

— Як, як — просто. Чув я про той випадок, коли ваш мисливець ногу поламав у лісі, — Васюха розповідав. Отож не сваріться даремно, з ким не буває…

— Не чув про таке, — знизав плечами Губін. — Напевно, було вже давно і неправда. А з Васюхи такий мисливець, як з мене Валерій Леонтьєв. То що робитимем, іти можеш?

— Можу, — сказав я, — але не так хутко, як хотілося б. Болить дуже. А скільки туди, кажете, ще з годину?

— Десь так.

— А там скільки часу займе?

— А там як пощастить, можна й за дві години впоратися. Це свіже токовище, вчора я на ньому не був.

— І годину назад, — довершив я розрахунок. — Чотири-п’ять годин… Давайте так, щоб не вийшло, ніби дарма ходили. Ви собі стріляйте свого глухаря, а я тих кілька годин тут пересиджу. Нога трохи відійде, та й підемо додому. Сьогодні тепло, витримаю. Розпалю вогнище, сухостою вистачає. Тільки не забудьте забрати мене на зворотному шляху.

— Ну, добре, — сказав Губін подумавши. — Чекай тут. А як же домовленість? Пропало?

— Не пропало, — відповів я. — Куплю вашого глухаря. Ну, звичайно, і вам доведеться ціну спустити, адже це вже лише м’ясо… Ну, я ж не винен, що так сталося!

Буркочучи собі під ніс, він притяг до мене кілька деревин сухостою, розпалив вогнище і зник у хащах. Усе. Я залишився сам. Я сидів на сухій патилязі, притулившись спиною до стовбура, і ще чекав. Схоже, Губін сприйняв увесь цей театр за чисту монету, але міг, припустімо, щось забути і повернутися. Часу вистачало з головою. Мені здавалося, щоб не заблукати, найкраще обійти Гачилівку і вийти на поле поблизу ферми. Там, знову ж таки полем, я повинен був легко потрапити на той край, де жив Мішка-шаман, адже стежки, якою я йшов через село чотирнадцять років тому, безперечно, вже не існувало. Обійти з іншого боку виглядало ближче, але я боявся заблудитися.

Минуло півгодини. Губін не повернувся. Я підвівся і, перевіривши за компасом зворотний напрямок, рушив назад. Мені швидко вдалося відшукати свою зламану гілку і місце, на яке вказував Тимофій. Наблизившись туди, я побачив суцільну стіну кущів. Напевно, сам чорт з дияволом не розібралися б. При згадці про нечисть мимоволі довелося озирнутися. Я чекав того моменту, коли все похолоне всередині й опуститься кудись глибоко. Нічого не сталося. Я й далі стояв сам на краю гущавини, переминаючись, і не знав, який шлях обрати. Вирішив ризикнути. З півгодини можна було і втратити на те, щоб розвідати ближчий напрямок. А що як пощастить? Не залазячи в саму гущавину, я намагався просуватися якнайближче до її краю, вглядаючись поміж кущів, але нічого, окрім хащів, не бачив. Орієнтуватися при цьому — не проблема. Там — усередині — не росли великі дерева, лише кущі та відносно молода поросль листяних порід. Праворуч весь час височіли ялини. Так я і повинен був вийти на поле і десь там уже розпочати пошуки. Знову довелося іти вгору. Здавалося, цій глухомані не буде кінця-краю.

І ось несподівано я помітив, що відхиляюся від великого лісу. Зауважив це аж тоді, коли вперся у глуху стіну молодого березняку та осичнику. Верхівки ялин тепер проглядали майже ззаду і досить далеко. Напевно, якимось чином вдалося потрапити у місце, де кущі ставали рідшими, і я заблукав, занурившись просто у Гачилівку. Розвернувшись, я зібрався йти назад, але помітив, що у цих заростях таки є щось схоже на стежину. Хоча власне стежини там не було — просто кущі трохи розріджувалися. І я ступив ще зо два кроки. А далі стояла суцільна стіна, в якій можна тільки видряпати очі. Озирнувшись, я зрозумів, що зможу повернутися тим самим шляхом, і почав продиратися далі. Можливо, це була звірина стежка. Цікаво тільки, які лісові мешканці її проклали? Чи є тут небезпечні? Навряд. Вовк тепер уже скрізь тікає від людини, навіть у тайзі. Хіба ведмідь? Чи є вони зараз у цій місцевості, я не знав, а розпитувати в тутешніх і так мав про що. В будь-якому разі, і цей звір, мабуть, злякався би пострілів з газового.

В роздумах про ведмедів я побачив зліва щось рівне. Аби продертися крізь хащі, довелося докласти неабияких зусиль. Це виявилися залишки якоїсь дерев’яної будівлі, напевно, хати. Вся деревина пообростала мохом, купи тримався тільки один кут заввишки до моїх грудей. Нічого цікавого я там не побачив. А далі кущі знову утворювали суцільну стіну. Пригадалися розповіді про колодязі. Пролізши назад, я посунув далі. Все-таки це була стежка. Я чітко побачив надламану гілку. Кінчик її ще не підсох, отже, зламали її не так давно. Хто міг це зробити? Звичайно, не лис і не вовк. Якась важка велика тварина — може, дик або лось… І я далі продирався їхнім шляхом. Будь-якій звірині притаманна така риса, як цікавість, особливо до слідів людської діяльності. Лис, припустімо, переходячи поле, завжди підійде до стовпчика заметеної снігом дороги або покинутих серед поля уламків техніки, щоб подивитися та обнюхати. В цьому мені не раз доводилося переконуватися, читаючи сліди на білій скатертині нічної пороші. Напевно, й у цих хащах лось або могли прокласти свій шлях поблизу покинутих будівель, що тепер уже були для них безпечними. І хвилин за десять блукання у цій гущавині я знову побачив рештки хати в зруб. Цього разу пощастило більше. Збереглися аж дві стіни вище мого зросту та фрагмент перекошеного даху. Тут росло менше кущів, зате бур’яни — аж до пояса. Пам’ятаючи про колодязі, я вирізав довгий патик і перевіряв ним дорогу перед собою. Ще кілька разів якесь відчуття змушувало мене оглядатися, але тут я і надалі залишався сам. За весь час лише одного разу мені довелося побачити пса зблизька вдень — там, біля Надлісного, серед кам’янистої дороги, поблизу перекошеної каплички. Щоправда, день тоді мало відрізнявся від ночі: низькі свинцеві хмари висіли просто над головою, а густа мряка утворювала такі сутінки…

Я струсив головою. Зараз не варто було такого згадувати. Обережно просуваючись у високій траві, я знову побачив прогалину між кущами і пірнув туди. Але що це? Просто перед очима несподівано виросла майже чорна дерев’яна стіна з віконцем. Кущі росли так близько, що я побачив її, майже впершись у неї носом. Переді мною була справжня хата під дахом! Вона також уже розвалювалася, але ще якось трималася. А казали, що тут уже нічого не лишилося! Насилу протискаючись між гілками та стіною, підминаючи будяк та дрібне гілля, я зайшов за ріг. Моє серце скажено забилося. Піднявши руку на висоту свого обличчя, я вів нею по вищербленій деревині стіни. Навіть на таку висоту місцями досягав мох. Це була вона. Вищербини в одному місці стали глибшими, з них сипалася трухлявина, але букви ще проглядалися. Ось це «у», а ось велике «Ю» від «Юра»! Я все-таки знайшов дім Мішки-шамана. Я знайшов його! Хвилювання несподівано вщухло. Особливо після того, як я увійшов досередини. Ґанок повністю розвалився, дверей не було. Підлога зогнила, просто з землі стирчали сухі будяки, бур’ян. І що далі? Що тепер? Ось вона, та заповітна хата чаклуна, винного у моїх бідах. І що? Що з нею робити? Розібрати по колоді?

Нічого цікавого в хаті знайти не вдалося з однієї простої причини — там нічого не було. Серед непролазної гущавини стояли голі почорнілі стіни з дахом. Жодних слідів, що тут колись жила людина. Ледве видершись, я оглянув і горище — той самий результат. Стеля хати ще якось трималася, а от покрівля за рік-два мала розвалитися — діри зяяли просто жахливі. По кутках — маса павутиння. І — також нічого. Щоправда, тут, на горищі, знайшлася стара драбина, яка ледве сягала до підлоги. По ній я і спустився донизу.

Сусідня ж розвалена споруда, через яку я дістався сюди, виявилася тією самою циркуляркою, де Мішка-шаман обрізав мені дошку. Там узагалі не було на що подивитися. Ось заради чого я прогулявся в таку далечінь, ще й у сумнівній компанії.

Доходила одинадцята. Навіть якби Губін на токовищі впорався блискавично, мені залишалося чекати його ще зо дві-три години. Ще раз пройшовши хатою, розгортаючи будяки, я зупинився, не наважуючись піти звідси назовсім. Дивно, але мене чомусь переслідувало якесь підсвідоме відчуття, наче у цій розвалюсі щось «не відповідало». І не брак дверей, вікон та будяк серед хати не справляли таке враження. Річ була в іншому, а в чому саме, я не міг збагнути, тому й стояв, розгублено озираючись на порослі мохом стіни. Одного разу згори почувся якийсь шурхіт. Можливо, це куниця або білка.

Збираючись виходити з хати, я знову оглянувся. Он воно що. Невідповідність полягала в тому, будяки росли не всюди. Вся підлога позаростала ними відносно однаково, а ось дальній куток — чомусь зовсім ні. Лише гола земля і трухлявина, що обсипалася зі стін. Чому? І раптом я згадав. Як таке можна було забути? У кожному домі є погріб! Миттєво пригадалася картина чотирнадцятирічної давнини — страшний розгардіяш у хаті й господар, який спить з роззявленим ротом. Тоді я й побачив розчинену ляду погреба, подумавши, що в такому стані запросто туди загриміти.

Хотілося ще підійти й глянути, чи високо йому летіти, але чомусь я не зробив цього. Отвір погреба якраз і повинен був бути у цьому кутку. Я миттєво розклав ножа і, відгрібши порохню, сколупнув верхній шар землі. Копалося легко. Збуджений цією знахідкою, я очманіло розгрібав землю, не думаючи більше ні про що. Я втратив обережність. Мені й на думку не спало — чому ж усе-таки будяк не виріс у цьому місці? Адже над лядою погреба назбирався шар землі! Нарешті вістря ножа шкрябнуло по чомусь твердому, начебто по каменю. Але ні, це залізо. Я відкопував іржавий металевий лист і, тільки зробивши це повністю, зрозумів, що це і є ляда. Якщо мене не зраджувала пам’ять, за тих часів вона була дерев’яною. Напевно, від сирості стара зогнила, і дід замінив її на «вічну». Обережно, щоб не зламати ножа, я підважив її край і відкрив погріб. З чорної дірки дихнуло просто в обличчя вогкою запліснявілою темрявою та невідомістю. Ось коли скажено забилося серце. Ось коли нутрощі підкотилися до горла й забракло духу. Я мав туди лізти. Для цього я здолав чотири з гаком тисячі кілометрів. Заради цього прийшов сюди. Вгамовуючи хвилювання, я сховав ножа й витяг з кишені маленького ліхтарика. А що, як це і є момент істини? Що, як зараз настане розв’язка, розуміння усього, що відбувається зі мною? Що я там побачу?

Я увімкнув ліхтар. Слабкий промінь світла ковзнув по стінах, які, напевно, вже довго його не бачили. Вони були викладені каменем, глибина — трохи вища за зріст, внизу — порожньо. Задньої стіни погреба я оглянути не міг, навіть опускаючи голову у діру — надто грубим виявилося перекриття. Бачив тільки, що на землі, притулена боком до стіни, лежала якась дошка. Що за нею? Виникало лише одне бажання — швидше все закінчити й піти звідси. Тому, не маючи наміру «розтягувати задоволення», я взяв ту саму стару драбину і поліз донизу. Вона виглядала досить ненадійною, але погріб відносно неглибокий і, якби драбина поламалася однак зміг би видряпатися нагору. Я спускався обличчям уперед і освітлював усе навколо. Порожньо. Тільки пліснява на стінах. Серце у грудях товклося. Ось вона, задня стіна, широка дошка. Що там? Я відхилив дошку. За нею лежало щось скручене, мотлох, якесь ганчір’я. Це мішок! У ньому щось легке. А ще характерний звук, коли я стиснув мішок. Поліетилен! Там був ще один великий мішок, з поліетилену. Що в ньому? Майже не дихаючи, я витяг його, розгорнув при слабкому світлі ліхтаря, наче боявся наосліп пхати туди руку. Що це, гроші?

Так, це були гроші. Але які? Ще ті, «старі», радянські. Не ті, які лежали зараз у моїй кишені, з позначкою «банк Росії», отримані в обмінному пункті. Пачки новеньких десяток, таких неторканих, що навіть страшно було брати руками. З подивом я розглядав знахідку, намагаючись приблизно прикинути загальну суму. На ті часи, коли такі купюри ще ходили в обігу, це було багато. На теперішні — дорівнювало нулю.

Нічого не розуміючи, я сидів навколішки над розгорнутим мішком і не знав, що робити далі. Звідки це могло опинитися тут? Чиє воно? Мішки-шамана? Ще чиєсь? Чому воно тут? Чи має для мене якесь значення? Всі ці запитання стихійно виникали у моїй голові і не знаходили відповіді. Затерпла спина, і, розгинаючись, я побачив, що у коло світла від ліхтаря, яке повзе стіною погреба, потрапляє ще щось! Що це?!

Просто на мене дивилася безока морда пса. Напевно, цієї миті в мене зупинилося все. Раптовий шок. А далі скажено пульсувало у скронях.

Він був намальований на стіні, напевно, вугіллям. Намальований криво і незграбно, але це був він. Мішка-шаман не пошкодував шматка вугілля: на горбистій стіні чорнів не обведений контур, а ціла фігура пса, наче чорна пляма, і лише незамальовані великі очиці вирізнялися на цьому тлі сірим кам’яним відтінком. Не варто шукати схожості у його обрисах, формі лап та голови, адже художні здібності діда бажали кращого. Та й не було такої потреби. Лиш за цією деталлю ставало ясно — це він. Я дивився заворожено у його очиці, розуміючи, що час підводитися, та ноги ще слухалися погано. Я сів просто на підлогу і сперся спиною на протилежну стіну.

Нагорі почувся якийсь шурхіт. Щось темне цикнуло в отворі діри, і я почув страшний звук залізної ляди, яка, заскрипівши, вдарила по каменю. Першої миті я застиг на місці, а коли почав підводитися, почув скреготіння по металу і удари, наче її зачиняли наглухо. Миттєво підскочивши до отвору, я закричав і пальцями, ледве дістаючи, спробував підняти ляду, та вона мов прикипіла намертво, а потім почувся ще один звук, дуже характерний. О Боже… Її засипали землею. Ось чому й не ріс будяк у цьому місці. Ляду нещодавно підіймали, напевно, не раніше, як восени, тому й була над нею лише гола земля, адже взимку нічого не росте! Поклавши ліхтар, я схопив драбину і почав бити нею в ляду. Було незручно, адже драбина майже впиралася в землю, що не дозволяло замахнутися. З неї сипалася трухлявина і відлітали щаблі. Розламавши її надвоє, я знову товк, але це виявилося марною справою. Я розгублено кидався з боку в бік, задраєний наглухо у цій підземній пастці, поступово все більше усвідомлюючи весь жах свого становища. Що робити? Щойно ляду засипали землею, отже, мене не хотіли звідси випускати? Я мав тут пропасти!

Жага дії, порятунку виникає в таких випадках дуже швидко, майже миттєво. Та її інколи варто вгамувати. Це вдалося зробити й мені. Зараз, цієї миті, я не міг нічого вдіяти. Потрібно було заспокоїтися. Я мав трохи часу. Скільки? Днів зо п’ять, поки не здохну від спраги? В моєму рюкзаку за плечима лежала фляга з водою і шмат хліба з салом, прихоплені з собою. Але цього стане ненадовго. А може, за мною прийдуть? Навіщо? Щоб заховати вже остаточно, так, що ніхто й ніколи не знайде? Хто це? Хто міг це зробити? Адже щойно я був тут сам. Напевно, Губін таки щось запідозрив. Можливо, не пішов він ні на яке токовище, а сидів за якимось деревом і дивився на мене, а потім вирахував, наче звіра, і побачив, що я рознюхав його таємницю. Все-таки він убив Мішку-шамана. Це ставало очевидним. Як не намагався я приховати від нього справжню мету своєї подорожі, це не вдалося. А можливо, він довідався про мої задуми іншим шляхом. Все-таки село. Звістка, що з’явився якийсь приїжджий, котрий цікавиться дідом, могла облетіти всіх дуже швидко, в тому числі і Губіна. Тоді вже йому не важко було здогадатися, для чого я напросився з ним до лісу. А в той момент, коли я «пошкодив» ногу, в нього, напевно, відпали взагалі усі сумніви. Цей «сибірський валянок» лише виглядав простим.

Я схаменувся і загасив ліхтар. Світло також треба економити. Зараз він закінчить роботу, а може, вже закінчив, і піде звідси. Не буде ж він сидіти тут і стерегти мене! І тоді я виберуся. Це ж не Бастилія! Хоча, власне, вибиралися і звідти. Це всього-на-всього напіврозвалена хата з погребом, і до поверхні землі тут принаймні півметра. Я ні на йоту не припускався думки, що можу і не вилізти, а тому й далі сидів у повній темряві, намагаючись заспокоїтися.

Чому він мене просто не застрелив? А потім заховав би так, що в житті б ніхто не знайшов! Хотів переконатися, що я таки знайду його схованку? Давав мені останній шанс? Виходило, що чутки, які розповіла мені Прохорівна, мали підставу. Не інакше, схованку знайшов дід Мішка під час останнього приходу до своєї покинутої хати. Можливо, в нього також виникло запитання, куди подівся його вхід у погріб, а може, хотів помилуватися своїми «художествами»? Тепер про це можна тільки здогадуватися, але, скоріш за все, це відкриття й вартувало йому життя. А мені, мабуть, — спокою. Адже я отримав свою другу тінь рівно за місяць після його загибелі. Невже саме так усе й сталося? А що, як саме брати Губіни були причетними до серії розбійних нападів, про які розповідав мені Зеник? Тоді зрозуміло, що той, хто довідався про це, повинен був назавжди зникнути. Але я не хотів зникати назавжди!

Я увімкнув ліхтар і підвівся. З чого починати? Шлях один — догори. Я провів рукою по стіні. Вона була з каміння, викладеного на якомусь розчині. Невже цемент? Навряд. Розклавши ножа, я обережно спробував колупати цей розчин. Він легко подавався і сипався на землю. Нічого, заскоро мене поховали. Справді, це — не Бастилія. Я розчищав слабкий, напевно, глиняно-вапняний розчин зі шва навколо одного каменя, передбачаючи своє швидке звільнення. Але невдовзі моє натхнення зникло. Каміння у стіні виявилося нерівним, а відповідно кривими були й шви між ним. Під час будівництва їх підшукували старанно, так, що за формою вони відповідали одне одному. За рахунок цього шви виявилися досить вузькими. Кожен із них вдавалося розчистити лише на п’ять-шість сантиметрів углибину, і все. Далі через кривизну каміння напрямок шва мінявся, і ніж не пролазив. Це була катастрофа моїх надій. Я перепробував у різних місцях з тим самим результатом. Напевно, каміння у стіні мало значну товщину, бо очистивши шов навколо одного на таку глибину, як удавалося, годі й думати розхитати його так, щоб витягти. Нічого не досягти, я лише зробив дідові на стіні «розшивку». У відчаї довелося сісти, притулившись спиною до стіни. Важкі думки знову полізли в голову. Щоб відігнати їх, треба було щось вигадати. Та нічого не виходило.

І треба ж так влетіти! Ось хто, виявляється, зламав гілку на так званій «звіриній стежці». Напевно, він приходив сюди кілька днів тому, а може, учора. Для чого? Адже оглядаючи хату, я не помітив ніяких свіжих слідів людської діяльності. Просто прийшов подивитися — і все? Просто завернув дорогою з токовища. Мабуть, ні. На що тут дивитися? Що охороняти? Гроші, за які вже нічого не купиш? Навіщо взагалі тепер тримати це тут? Пояснити було важко. Можливо, з якихось причин цей скарб не вдалося реалізувати відразу? Може, це було небезпечно, адже сума значна, а в купюр, тим паче нових, є номери, які десь зафіксовано… А далі почалася інфляція, і вони за короткий термін знецінилися. Потім — грошова реформа. Все, можна клеїти по стінах. Тоді для чого їх тут зберігати? Щоб колись попастися, і це виявилося зайвим доказом? Чому їх просто не викинули? Адже тепер це мізерна сума, копійки! Напевно, важко просто так взяти і викинути гроші, через які пережито божевільний ризик, зіпсовано нерви, гроші, на яких людська кров… Про це можна було тільки здогадуватися. А якщо тут є ще якась схованка? Припустімо, їхня зброя або ще щось? Але тут не могло бути більше нічого, адже я так ретельно оглянув увесь погріб…

Пошкодувавши, що розламав драбину, я знову поліз під ляду. Стояти на половині драбини було вкрай незручно. Скоро я зрозумів, що нічого тут не вдію. Якби мати лом або ще щось важке! У мене ж було тільки дві металеві речі — мій ніж та пістолет Зеника. Все-таки я мав рацію, беручи його з собою. Шкода тільки, що не зумів вчасно ним скористатися. Зараз він такий же непотрібний, як і все інше, що було у моєму розпорядженні. Мене охопило усвідомлення безсилля. Я не міг здолати цих кам’яних стін, щоб вилізти звідси. Невже залишалося тільки слухняно сидіти тут, витріщаючись на його тупу безоку морду? У повному відчаї, не в силах володіти своїми емоціями я схопився на ноги, керований безглуздим наміром, і, не тямлячи, що роблю, засадив лезо ножа просто в око своєму безжальному переслідувачу — дарма що той був лише намальований на стіні. Лезо шкребнуло по каменю. Але зупинитися я вже не міг. Та ніж, за всього бажання, не ліз у шов якраз на його оці. Й у цій безглуздій люті я несподівано помітив, що нижче, на грудях пса, шов значно ширший від інших. Лезо ввійшло вглиб по саму основу. Мені стало легше.

Промайнула радісна думка, яка примусила відразу ж витягти ножа і колупнути ним по шву ще кілька разів. Шар розчину тут виявився надзвичайно тонким і лише замазував «вхід» у шов на якийсь сантиметр. Глибше — порожньо. Мало того, запхавши ножа вперше, навіть у тому стані я відчув якийсь ледь чутний хрускіт, наче кінець леза зачепив щось чужорідне. За секунду я вже витягав зі шва тонкий пакетик щільного целофану — упаковку, якою користується багато виробників, з оригінальною застібкою у вигляді рубчика. У пакетику були якісь папірці. Розкривши його, я зрозумів, що це не просто папірці, а знову ж таки пакетики, зроблені з паперу. Я витяг найгрубший. На ньому була позначка: «Ур.» Треба думати, це означало — Уренгой, не інакше. Всередині — невеличкі паперові картки, знову ж таки з купою позначок, зроблених олівцем, — літерних скорочень та цифр. Зрозуміти ж, що вони означають, виявилося мені не під силу. Можна здогадуватися про зміст лише кількох скорочень. Наприклад, «експ.» могло означати — «експорт» або «експортер», «рег.» — «регулярний», припустімо. На деяких картках була доларова позначка. Всі картки мали табличку, що складалася з дванадцяти вічок, в яких, у свою чергу, теж були позначки, іноді вічка залишалися порожніми. Усе це щось означало, але що? Що воно могло означати таке, що належало ховати у шві кам’яної стіни покинутої хати під «охороною» безокого жахливого зображення? Здогадатися про це важко. Враховуючи доларові позначки на деяких картках, напрошувався тільки один висновок, що це якимось чином пов’язане з грошима. Можливо, тут вказувалися схованки, де лежали інакші гроші, такі, за які і тепер можна було щось придбати? Адже цілий пакетик, найбільший, позначався «Ур.» — Уренгой. Я знайшов ще один пакетик з назвою «Пол.», мабуть Полхов. Назв інших міст та сіл, розміщених поблизу, я не знав, а карти області, купленої відразу по приїзді, не мав із собою. Тому позначки на інших пакетиках мені ні про що не говорили. У пакетику «Пол.» лежало тільки дві картки, одна з яких позначалася «Хох.», інша — «Кол.» Це також мені нічого не нагадувало. Повагавшись, я поклав увесь пакет до кишені, не будучи певен, чи правильно роблю. Ця дивна знахідка якось заспокоїла та врівноважила мене, і зараз треба було ламати голову над іншими проблемами.

Я знову сів у куток, погасив ліхтар і задумався. Що я мав вигадати, аби дістатися на поверхню? Шлях крізь стіну виявився неможливим. Що як підкопатися під низ? А далі — нагору паралельно стіні й — на волю! Висота погреба сягала двох метрів, ще п’ятдесят — сімдесят сантиметрів до поверхні землі, ще в загальному близько метра для того, щоб обігнути стіну знизу. Мені належало прорити тунель завширшки півметра, завдовжки близько чотирьох метрів. І все тільки ножем та руками! Але не це мене лякало. Погріб мав надзвичайно маленькі розміри. Куди подіти землю, викопану з цього тунелю? Розрихлена, вона збільшиться вдвічі, а може, й більше. Я зосередився і спробував рахувати. Простий розрахунок показував, що об’єм мого тунелю дорівнюватиме грубо одному кубометру. Ну, нехай станеться щось непередбачене, доведеться обходити ще якісь перепони — нехай півтора куба. Погріб завширшки півтора і завдовжки трохи більше двох метрів при висоті знову ж таки два метри. Це давало об’єм близько шести кубів. Нехай вирита земля збільшиться навіть утричі — це чотири з половиною куба. Здавалося, я мав би вписатися. До того ж її трохи вдасться притоптати. Наважитись на це виявилося важко. Надто великий ризик. Якщо все-таки щось не зіграє, якщо я десь помилився в розрахунках, потім уже нічого не зробиш. Весь погріб буде завалений випорпаною з дірки землею, і назад її вже не запхнеш. Починаючи рити в якомусь одному місці, я автоматично позбавляв себе доступу до інших стін та кутків підвалу. І все ж таки на щось треба наважуватися, а нічого кращого я досі не винайшов.

Скинувши рюкзак та куртку, я почав копати — обережно, щоб не зламати ножа, розрихлював землю й вигрібав її уламком від драбини та руками, беручи напрямок донизу й під стіну. Донизу виходило непогано, а от під стіну… Кінця її я ще не досяг. Під шаром каменю, який, здавалося, стояв на ґрунті, виявився ще один, а коли я докопався і до його основи, побачив ще один, взагалі з грубого каміння. Напевно, це й була основа. Виходило, що стіна «сиділа» в землі майже на півметра. Що за катакомби він тут понавибудовував? Це перекреслювало усі мої попередні розрахунки. Напевно, від довгого користування погребом, щорічного зберігання там свіжої бараболі та моркви в ньому накопичився оцей шар землі, який дід лінувався виносити назовні. Схоже, я не вписувався в об’єм. Доводилося обкопувати стіну ще під низ, а там, аби мати змогу якось розвертатися та викидати землю, хід належало робити набагато ширшим, ніж півметра. І я знову взявся до розрахунків. Виходило, що вкладаюся ледве-ледве. Ну, що ж? Я відчував, що зупинитися вже не можу. Ще не так давно «плакав», що немає змоги піти ва-банк. Ось тобі. Йди…

І я взявся до роботи. Місце під стіною розчистив приблизно до одного метра завширшки. Тільки так я міг якось розвертатися, щоб вибирати з цієї заглибини вириту землю і відкидати в інший бік підвалу. Це доводилося робити руками. Поступово навколо мене утворився котлован, у якому я стояв уже по пояс. Мусив на його дні лягати на бік і вибирати землю з-під стіни, а потім знову ж таки викидати її нагору. Я роздягнувся до сорочки. В погребі ставало душно. Непомітно в іншому його кінці росла купа землі. Під нею й опинилися нікому не потрібний скарб та портрет моєї другої тіні, увіковічений на стіні Мішкою-шаманом. Щоправда, перед цим я сховав собі до кишені пачку червінців з мішка. А що якби склалася ситуація — примусити когось повірити мені? Чого в такому разі варті маленькі картки з нікому не зрозумілими позначками?

Нарешті вдалося «зазирнути» за основу стіни. Знову ж таки лежачи. Тепер копати стало вкрай незручно. Руку з ножем доводилося вивертати хтозна-як, земля сипалася за рукави, комір та на обличчя. Зате вона сипалася сама, її не треба було виколупувати, тільки вибирати з дна ями й кидати на купу, яку все частіше мусив утоптувати. І ще час від часу я оглядав свій ніж. Це був великий і добротно зроблений складаний ніж, але від такої роботи лезо його розхиталося, і я боявся докладати до нього надто великих зусиль. От якби був зараз зі мною мій мисливський… Я згадав цей справжній витвір — нікельований шмат потужної сталюки з пилкою на задньому краї та важкою рукояткою, яка наче сама лягала в долоню. Що зробиш, це номерна зброя, яку не можна возити по літаках в іншу державу… А ним би й дідька викопав! При згадці про мисливський ніж цим копати стало ще гірше. Але робота помалу просувалася. Відпльовуючи землю, я нарешті сів на дно ями вже по той бік стіни. Від постійної напруги тремтіли ноги та руки. Дуже хотілося пити. І ще відчувалася нестача повітря. Звичайно, я не був запакований герметично, щось потрапляло у підвал через ляду, прикидану тонким шаром землі, яка, напевно, потріскала, коли я товк у неї. Та все ж для такої інтенсивної праці цього бракувало.

Тільки зараз я дозволив собі випити половину фляги і з’їсти обід. Мої руки були схожі не знати на що, навіть хотілося здивуватися, що я тримаю ними шматок хліба та ще і їм його. Але тепер уже в кінці мого тунелю ось-ось мало блиснути світло. І справа пішла легше. Земля сипалася мені на голову, я тільки й робив, що вилазив за стіну, вже у підвал, та кидав її пригорщами на купу, яка тепер сягала стелі. Працював наосліп. Лише час від часу дозволяв собі посвітити, розуміючи, що ліхтаря вистачить ненадовго. Щоразу, коли я вмикав його, пляма світла робилася слабшою. Нічого. Скоро я зможу стати на повний зріст. Я все-таки виберуся звідси. Це було друге дихання.

Та надмірне натхнення завжди шкодить. Я так захопився, що незчувся, коли засипав себе. Надто інтенсивно продираючись догори, я виколупав стільки землі, що вона закрила все дно ями і вхід до погреба під стіною. Зразу ж відчулася задуха. А тупцюючи зверху, я так притоптав насипану землю, що миттєво зробити щось виявилося важко. Ледве продерши наново хід під стіною, я таки протиснувся назад, а пролазячи попід нею, несподівано так застряг, що ледь не запанікував. Хвилин із десять довелося віддихуватися, а потім братися розгрібати завал. Тепер я поводився обережніше, обколупуючи землю малими порціями, відразу повертаючись до підвалу та витягаючи її нагору. Таке постійне лазання попід стіну забирало багато часу та сил. Ліхтар в одній кишені і пістолет в іншій заважали, але з цими речами я вирішив будь-що не розлучатися.

Час спливав непомітно: я працював уже вісім годин. Втома давалася взнаки. На дні фляги залишалося ще кілька ковтків води, і дуже хотілося пити. У тунелі я вже стояв на повен зріст і ледве досягав руками до верху. Довелося підставити уламок драбини. Де ж вона, та поверхня? Майнула думка, а чи не помилився я, обираючи напрямок? Але цього не могло статися. Тут, поруч, була стіна хати, і я мав би вийти назовні одразу за нею. І ось вістря ножа знайшло якусь перешкоду. Це корінь! Я тримав у руці обрізок корінчика якогось куща, адже дерева поблизу хати не росли. Я був на правильному шляху. Але скільки ще до поверхні? Ну, нехай півметра, але ж не більше! Це ж кущ! А кущі, як відомо, не пускають коріння глибоко. Я й далі, наче кріт, ліз догори. Залишалося тільки сподіватися, що там не стоїть дядько з лопатою. Ну і, звичайно, не хотілося б потрапити в самий центр якогось заколупистого куща. Коріння тепер траплялося все більше, в основному дрібне. Я обсипав землю і просувався догори, мимоволі щораз більше звужуючи тунель. У мене несподівано з’явилася якась одержимість. Усупереч здоровому глузду, я хотів туди, будь-що хотів якнайшвидше опинитися там. Здавалося, що я рухаюся нагору просто шаленими темпами. Але чому мені стало так зручно стояти? Я вже не витанцьовував на поламаній драбині, а стояв на чомусь м’якому, що дедалі твердішало. Земля! Це була земля. Я знову засипав себе. Відразу стало спекотно. Ширина ходу на рівні моїх колін вже не дозволяла розвернутися й копати у зворотному напрямку, щоб потрапити до погреба. Спробувавши зробити це ногами, якось розсунути ґрунт, що завалив отвір, я скоро зрозумів, що це неможливо. Дорога назад була перекрита. Мене охопив відчай. Я очманіло проколупував землю далі, догори, притоптуючи ногами ту, що обсипалася, і усвідомлював, що остаточно відрізаю собі шлях назад. М’який ґрунт засипав мені коліна. Рухатися ставало дедалі важче. Я відмовлявся вірити. Скільки я вже проліз! Де вона, та клята поверхня! Я ж не можу задихнутися за кілька сантиметрів до неї! Та її все не було. Я вже ледве рухався, засипаний по пояс, очманіло хапаючи ротом повітря, закутий у ці земляні лещата, а рука з ножем робила своє, буравлячи хід нагору, звідти все сипалося й сипалося. Я відчув, як земля стискає мені груди. Ось ніж намацав… Що це, знову корінь? Не може бути! З останніх сил я спробував, наче хробак, просунутися догори, але голова кудись вперлася. Далі стало так вузько, що вона не пролазила. І цієї миті я згадав. Я виразно побачив, зрозумів свою помилку. Чітко пригадав вигляд хати Мішки-шамана. Перше, що впадало у вічі — як низько вона сидить, вся перекошена, мов збиралася вгрузнути вікнами у землю. Вікнами! А скільки від вікон до фундаменту? І тільки там починається погріб. На скільки я помилився? Метр? Півтора? Напевно, це вже не мало значення. Я згадав своє містечко, вечірню темряву і чорну пляму з обрисами пса, яка беззвучно рухалася о за мною. Він усе-таки загнав мене сюди. Згадалося порепане темне обличчя Мішки-шамана, його різнокаліберні очі, які несподівано мов провалилися, відкриваючи мені жахливу порожнечу і слова: «Дивися, щоб він тебе не почав ганяти…» Ось він і почав, і пригнав мене сюди, де я й залишуся, ніколи так і не діставшись до суті цього усього, хоча, можливо, до неї й залишалося не далі, ніж ДО поверхні. Я вже майже підсвідомо відчув біль від того, що рука з ножем втислася біля того кореня і він тер по ній, здираючи шкіру.

Несподівано вістря ножа кудись провалилося, а я відчув, як мої легені тягнуть свіже нічне повітря. Воно подіяло, як допінг. Засмикавшись усім тілом, я таки просунувся вперед, і рука з ножем вилізла на поверхню, а я все рухав нею, розширяючи отвір, і ще не вірив, що зможу врешті-решт надихатися досхочу. Уся подальша справа зайняла лише кілька хвилин, та й лежати в такому положені виявилося вкрай незручно. Поступово розширивши дірку, я видерся нагору. Крізь нерухомі гілки голих дерев у розрізі сивих хмар на мене, не блимаючи, дивилася зірка. Так я і сидів, опустивши ноги а яму, дихав свіжим нічним мороком і дивився на неї, відчуваючи при цьому божевільний кайф. А потім зірка сховалася за хмари. Це був сигнал, що час підводитися.

Навколо — тиша. Я стояв у самій сорочці, весь мокрий, у землі з ніг до голови, відчуваючи слабкість у ногах, і розумів, що зараз немає іншого шляху, як назад, туди, де залишився рюкзак, куртка та фляга, майже порожня. Від думки про це вже не охоплював жах, адже щойно мені довелося вилізти з гіршого. Я тільки усвідомлював, що потрібно бути якомога обережнішим. А нічний холод вже огортав під сорочкою тіло.

Витягнувши з кишені пістолет, я навпомацки виліз з кущів та обігнув ріг хати. Просто переді мною чорнів отвір дверей. Я увімкнув ліхтар. Усередині — нікого. Ляда погреба була засипана землею, як і до мого приходу. Поряд, на витоптаному будяку, стояв рюкзак, звісно не мій. Я глянув угору. А що там? Якби він спав на горищі, для чого б залишав рюкзак тут? Мав би забрати з собою. Я заходив дуже тихо. Якщо він не прокинувся від світла, то спить і зараз, адже згори, відтоді, як я увійшов, не долинуло жодного звуку. Драбини більше не було. Мені важко уявлялося, як здоровезна туша Губіна може видряпатися туди без нічого або просто по патику, якщо мені це вдавалося не легко. Застромивши пістолета за пояс, я взяв ліхтар у зуби і, підскочивши, схопився за край отвору та підтягся на руках. На горищі не ночував ніхто. Я спустився і, швидко розгорнувши землю, відчинив погріб, з подивом зауваживши, що тепер уже його як такого майже не існувало. Практично весь він був засипаний землею. Я міг, спершись руками на краї отвору, поставити ногу просто на купу землі, що і довелося зробити. Внизу, під стіною, в єдиному місці, де ще проглядалася підлога погреба, лежали мій рюкзак, куртка зі светром і фляга. Прожогом пірнувши туди, я схопив усе це, потім виліз нагору, зачинив ляду. Скинув мокру брудну сорочку та штани, вдяг запасний одяг, подякувавши собі ж за обачність, а коли повитрушував з чобіт землю та перевзувся у чисті шкарпетки, взагалі відчув себе людиною.

Чужий рюкзак стояв поряд з розкопаним входом у погріб. Чому він його залишив? Відповідь напрошувалася однозначна: збирався повернутися найближчим часом. Навіщо? Розібратися зі мною? Тоді чому не зробив цього відразу? Здогадуватися про причини можна було довго. В будь-якому разі він повернеться. І я мав зникнути звідси ще до цього. Першої миті мені схотілося піти відразу, але що я робитиму там, у нічній тайзі, сам, змучений, не знаючи дороги? Насамперед я мав відпочити, переспати хоча б кілька годин і вирушити вже завидна. Тоді за компасом легше буде визначити напрямок і дістатися до Полхова. Інтуїція підказувала, що зараз він не повернеться.

Я розв’язав рюкзак. Взагалі, це був не рюкзак, а просто невеличкий саморобний заплічний мішок зі шлейками. Там лежав загорнутий у газету хліб, металева банка консервів, загорнуті у целофан сірники, накидка від дощу і, найголовніше, — літрова пляшка з якоюсь рідиною. Ліхтар майже не світив, і роздивитися, що це, було неможливо. Розкоркувавши пляшку, я зрозумів, що це квас.

Пляшка виявилася надпитою, тому, з огидою обмивши її тим самим квасом, я нарешті напився, а потім ним же й сполоснув обличчя і витерся рукавом. Довелося засипати землею ляду погреба, щоб все виглядало, як і раніше. Після цього я зібрав його мішок і поклав так, як належить, узяв свій і видряпався на горище, сподіваючись перебути до ранку.

Тут виявилося трохи затишніше, а мисливський досвід зіслужив мені добру службу. Я виколупав зі свого рюкзачка те, що лежало на самому дні — спальник, пошитий з двох старих курток на пухівці. Надзвичайно теплий, він згортався практично «у кулак». Іноді я відважувався ночувати в ньому просто неба навіть у листопаді, на пізніх качиних перельотах. Зручно розташувавшись, я заліз у спальник і заплющив очі. Рюкзак був поруч. Пістолет — у Зениковій кобурі, яку я знову прилаштував під пахвою. Змученим тілом швидко розливалася млявість. Я згадав про мішок, який стояв унизу. Чому все-таки він залишив його? Дуже поспішав, хотів іти налегко, щоб нічого не заважало? Але що такий мішечок для Губіна? Він і не почує його на спині. Тоді що, вийшов кудись недалеко, щоб зараз і повернутися? Можливо, а там щось сталося. Скрутив ногу, напоровся на ведмедя, зустрівся з напарником і щось не поділили… Варіантів — безліч, і всі ймовірні. А якщо вийшов на кілька хвилин, але щось затримало? Отже, може повернутися будь-коли, навіть зараз? Так чи інакше перспектива ночувати в лісі біля вогнища або взагалі без вогнища, виглядала небезпечнішою. Ну що ж, хай повертається. Внизу усе неторкане, а я почую.

Сон не приніс особливого полегшення. Голова відпочила, а в тілі відчувалася розбитість. Боліли усі м’язи. Рухатися не хотілося. Це не викликало подиву. Перекидати стільки землі, навіть лопатою, це далося б взнаки наступного дня, а в такий спосіб… Шкіра на долонях зашкарубла і горіла від найменшого дотику, я мало не стогнав від болю, розминаючи руки-ноги. На таку «зарядку» довелося витратити близько десяти хвилин. Надворі давно розвиднілося, і мені належало якнайшвидше забратися звідси. Я допив квас, перелитий у свою флягу, доїв хліб і зліз з горища. Тут усе залишалося, як і вчора. Прислухавшись кілька хвилин, вийшов з хати Мішки-шамана й попрямував до колишньої циркулярки, наміряючись відшукати учорашню стежину. Та дістатися туди не вдалося. Десь попереду, у тій самій гущавині, тріснула гілка, потім ще. Сумнівів не залишалося. Хтось просувався стежиною. Серце завмерло. Мені знову дуже пощастило. Тому що я не встиг запхатися у той лаз у чагарнику, бо зустрівшись там з кимось, важко було сховатися чи втекти. До того ж невідомо, хто кого почув би перший. А може, це звір?

Я миттєво повернувся до хати і виліз на горище. Напрошувалося сховатися десь назовні, але не було де. Залізти у кущі або за задню стіну хати, де зяяла дірка, означало самому почати голосно хрустіти гілками. Тому, позбавлений часу вигадати щось краще, я знову опинився нагорі. Скажено билося серце. Вийнявши пістолета і знявши його з запобіжника, я ліг обличчям донизу, головою до отвору. Тут знайшлося місце, де деревини нещільно стикалися, а матеріал, що заповнював простір між ними, висипався. Таким чином утворювалася щілина, крізь яку можна було спостерігати за тим, що робиться внизу. У такій позі я й завмер.

Хвилини тяглися довго. Панувала тиша. Може, таки звір? Нічого кращого я не хотів: щоб це був якийсь лось, котрий прийшов поласувати молоденькими пагонами осик. Десь поруч почулися голоси. Надії виявилися марними. До того ж він був не сам. Він ходив для того, щоб привести ще когось, свого напарника. Напевно, крім брата, існував ще хтось. Вважав, що сам не впорається? А можливо, не хотів звалювати на себе зайву «мокруху»? Голоси стали розбірливими.

— … не двадцять років уже… Ти завжди мусиш щось таке втнути!

— Ну що я зроблю? Ти ж бачиш, прикра випадковість! Хто б міг подумати? Я зразу запідозрив щось не те…

Другий голос здався мені знайомим. Першого я ніколи не чув, але жоден із них не належав Тимофію Губіну! Може, він поки що мовчав? Бракувало тільки третього!

— Добре, що ти хоч запідозрив. Завжди так, жар чиїмись руками загрібати! І навіщо ти нам здався? Давно б тебе…

— Ну що ти, Жолудь, не жартуй більше так! Я ж вам усе, як на тарілочці! А частка… Сам знаєш, яка моя частка — мізер! Я ж вашого не беру. А зате як викладаю! У вас же досі жодного проколу! І все я. Як ти можеш…

— Ну, будя патякати, — обірвав перший.

Він стояв у дверях і докурював цигарку. Я бачив плече у зеленкуватому плащі й сірий кашкет. Інший ще стояв знадвору, але я вже знав, хто увійде зараз до хати. Він не викликав у мене симпатії відразу, худий довгий чоловік з лисячим обличчям.

Перший сховав недопалок, і вони увійшли. Васюха відразу схопив свій мішок і прилаштував за плечима.

— Ну, все, — сказав він. — Ти ж знаєш, Жолудь, я не можу на таке дивитися. Я тебе там зачекаю, щоб і не бачити, і не чути…

Той стояв, похитуючи головою, і з відразою дивився на нього, потім сплюнув набік.

— Жолудь, ну ти ж знаєш, я відроблю. Такий сценарій подам, що тільки підійдеш і злижеш. Я ж із ними усіма стосунки маю. Он, у Заріченську накльовується справа, та й хохли мої рано чи пізно при грошах опиняться. Так що… Жолудь, а може, він не знайшов? Все, все, не буду…

Скорчивши догідницьку гримасу, Васюха почав задкувати до дверей, коли Жолудь гаркнув на нього:

— Куди, падло? А землю розгрібати хто буде? Я? Давай! Не можеш кров пити, то копирсайся у лайні.

Не знімаючи рюкзака, Васюха став навколішки і швидко розчистив ляду, а потім без єдиного слова вискочив з хати і зник у чагарнику.

Тепер я зрозумів усе. Намагаючись розібратися у «своїх» таємницях, я вліз у таке, що… Не інакше, аркушики, що лежали тепер у моїй кишені, були своєрідною картотекою Васюхи, який виконував при шайці цілком зрозумілу функцію. Напевно, будучи доказом проти них, вона мала ще й неабияку цінність, і тому її втрата їх аж ніяк не влаштовувала.

Жолудь залишився сам. Неспішно розстібнув плащ і витяг свою зброю — обріз «Тулки». Він зігнувся, витяг клин, що зачиняв ляду, і, підколупнувши її ножем, відкинув до стіни, а потім відійшов на кілька кроків, запхав знову обріз під плащ і цілком миролюбно сказав:

— Ну, вилазь, паря. Будя вже там сидіти!

Відпали усі сумніви: за кілька хвилин я мав зникнути назавжди.

Серце скажено билося, мені насилу вдавалося вгамовувати дихання, наполовину відкривши рота, щоб він не почув сопіння. Зараз він був сам. Що я мав вчинити? Лізтимуть вони на горище, знайшовши підкоп, чи вирішать, що мене давно тут немає? Кажуть, якби знав прикуп — жив би у Сочі. Тільки я не хотів у Сочі. Мені хотілося лише додому. Забувши, що на мене там чекає, зараз я хотів лише додому і більше нікуди.

З погреба ніхто не вилазив. Жолудь витяг з кишені ліхтаря і зробив перший крок до отвору. Одночасно друга його рука відгортала плаща. Зараз обріз опиниться в ній…

Я кинувся вперед, і, впершись вільною рукою в край отвору, звісився донизу, направляючи дуло просто йому в обличчя. Його рука ще тільки відгортала плаща, а обличчя миттєво повернулося до мене, висловивши без слів усі емоції.

— Стояти! — сказав я. — Руки розведи. Смикнешся — застрелю.

Він повірив. Так і застиг, дивлячись мені у вічі. Я побачив твердий погляд. Такого важко налякати. Він тільки виконував те, що я казав, оскільки не мав зараз іншого виходу. Майнула думка, що він міг раніше бачити цей пістолет, ще до того, як Васюха загнав його моїм землякам. Та зараз на нього дивилося лише чорне очко дула, а воно в усіх пістолетів однакове, особливо, якщо дивиться на тебе.

— Обережно, без різких рухів, — сказав я, — однією рукою відгорни плащ, іншою — тільки двома пальцями, візьми обріз і кинь на землю.

Не вимовивши й слова, він повільно відгорнув плаща, і я побачив ручку обріза, яка стирчала з-під ременя. Рука його повільно повзла до зброї, а очі з відстані трьох кроків дивилися у мої, притягуючи мій погляд, як магнітом. Доводилося докладати величезних зусиль, щоб не відірвати очей від його рук. Цього не можна робити! В боротьбі нервів наші сили явно нерівні. Я відчував, що маю програти! Його пальці торкнулися лакованого дерева.

Більше я не витримав. Наші погляди зустрілися, і тієї миті, коли його пальці охоплювали рукоятку обріза, я вистрілив йому в обличчя. Це була дивовижна картина: наче якийсь згусток повітря вдарив у нього, на мить викрививши його неймовірним чином, від чого голова смикнулася назад. Жолудь махнув руками і завалився у куток. Висмикнутий з-за пояса обріз полетів на землю, а його власник повзав по підлозі й робив якісь конвульсивні незграбні рухи ногами. Це відбувалося кілька секунд, а потім його долоні приліпилися до обличчя і з-під них вирвалося якесь надсадне гарчання. Так він і лазив, поки його голова не звісилася в отвір, і я вирішив йому допомогти. Схопивши рюкзак, я скочив додолу. На землі валялася маленька блискуча гільза. Опускаючи ляду, я відчув, як від газового розряду і в мене самого щипає в горлі й сльозяться очі, тому я прожогом вибіг з хати.

Тепер шлях виявився відкритим. Існувала, звичайно, перспектива зустрічі з Васюхою, але я знав, що він не може цього зробити. Відтепер я взагалі багато що знав, навіть занадто. Проскочити чагарник було неважко. Останніми днями кілька людей пройшли стежкою туди й назад, від чого вона стала більш помітною та прохідною. На виході з хащів зупинився й прислухався. Напевно, він і справді пішов кудись подалі. Тільки б не заблукати. В мене була солідна фора. Заким той у підвалі очухається, заким вони зустрінуться… Якщо Жолудь у курсі, що Васюха свого часу загнав газовий моїм землякам, його (Васюху) взагалі чекали неприємності, яких я навіть не міг собі уявити.

Як тільки вийшов на рідколісся, я визначив за компасом зворотний напрямок і, ще раз озирнувшись, швидко пішов до Полхова. Минуло близько години. Я точно, до градуса, тримався свого південно-західного напрямку, сподіваючись, що йду правильно. За такого темпу вони аж ніяк мене не наздоженуть. Болі у м’язах поступово минули, і я дозволив собі навіть кілька разів пробігтися. Якщо ми йшли до Гачилівки близько трьох годин, то скоро я мав дістатися до місця.

Ця небезпечна пригода, яку мені щойно довелося перебути, народжувала, а тепер уже й розкривала нові таємниці. Безперечно, там, у погребі, було заховано те, що я і передбачав. Ще щось, окрім нікому не потрібних тепер грошей. Адже сказав тоді Васюха: «А може, він не знайшов?» Не викликало сумнівів, він мав на увазі знайдену мною «картотеку». Тоді цей непотріб, що валявся на підлозі у мішку, був просто кинутий тут і за нього ніхто не переживав. А може, він лежав саме для того, щоб збити зі сліду? Мовляв, ось це і є схованка. Кому спаде на думку шукати тут щось ще глибше? А знайшли вони місце для схованки за зображенням пса — так, для хохми, адже добре знали про дідові чудернацтва! І дід Мішка все-таки повинен був виявити щось серйозніше. Можливо, якийсь час вони й переховували тут ще якісь гроші або скарби. Адже він, якось напившись, обіцяв Прохорівні побудувати нову хату. А за старі гроші її, як відомо, не збудуєш…

Хай там як, зараз я ніс у кишені те, за що будь-хто з шайки убив би мене. Пригадалися записи, побачені на картках, переглянутих у підвалі. Багато з них тепер не виглядали для мене такими безглуздими, як тоді. Так, на одному з паперових пакетиків, менших від «Уренгойського», стояло скорочення «Зар.» Не інакше, це був Заріченськ, про який говорив Васюха Жолудю, коли я сидів на горищі. Він згадав і про моїх земляків, які скоро опиняться при грошах, і вони чекали цього моменту. Тому одна з двох «Полховських» карток і позначалася — «Хох.», тобто хохли. Виявляється, Петро, Зеник та інші давно були в нього на прикметі і їм загрожувала неабияка небезпека. Будь-що я мав якось їх попередити.

Пригадалися й інші позначки. Так, табличка з дванадцятьма вічками, напевно, означала рік, і в ній щомісяця відмічалася регулярність отримання зарплати робітниками тої чи іншої структури. Саме на «Петровій» картці стояла доларова позначка. Справді, він і сам казав мені, що фірма, на яку вони працюють, експортує пиломатеріали і що в кінці вахти зарплату їм дають у валюті — так зручніше. Все збігалося. «Картотека» Васюхи була результатом кількарічних спостережень за різними, в основному приватними, структурами, а сам він, хоч і непоказний, — своєрідний мозковий центр, координатор цієї банди. Напевно, якби сталося це за кордоном, він був би досить крутим мафіозі, керівником угруповання. А тут, у російській глушині, об нього витирали ноги позбавлені інтелекту типи, як Жолудь. Очевидно, в них тут теж була країна чудес та парадоксів.

Та мені зараз конче необхідно було вирішити одну проблему. Що робити з тим, що лежало у моїй кишені і панувало в моїх думках? Я міг викинути «картотеку» та й гроші просто тепер. Навіщо воно мені? А що як мене зараз зловлять? Або за кілька годин, вже у Полхові, або дорогою на Уренгой? А що як навпаки — виникне потреба комусь це показати, аби врятуватися? Найбільш раціональним рішенням виглядало сховати це десь. Безперечно, «картотека» була для них дуже цінною, адже усі ці дані неможливо тримати в голові, а бандити змушені регулярно ними користуватися. У такому разі вони не вб’ють мене, доки не отримають цього пакетика з картками, а це вже якийсь козир. Ось тільки де я мав його сховати? Хоча заховати, власне, було де, а от знайти потім… Навколо — тайга, а не ліс поблизу хутора, в якому я знав кожне дерево. Заховати пакет треба перед самим Полховим, десь скраю. Або викинути просто зараз. Як же вчинити?

— Стій, паря, прибіг уже!

Я зупинився, ступивши за інерцією ще кілька кроків. З-за дерева вийшов Тимофій Губін і прямував просто на мене, тримаючи рушницю поперек, у лівій руці.

— Ставай уже, прибіг. Як, вилікував ногу? Бачу зовсім минулося. Я навіть думав, може, козел біжить…

Він застав мене зненацька. Я розгубився, а Губін наближався. Він що, з ними? Між нами залишилося якихось двадцять кроків. Мій пістолет був у кобурі, під пахвою, і я не мав ніякої змоги до нього дістатися, добре знаючи, що в досвідченого мисливця з такого положення рушниця вмить опиняється біля плеча і гримить постріл. Це лише одна мить, і я впевнений, що він не схибить.

Несподівано Губін закинув рушницю за плече і, сперши руки в боки, сказав:

— Ти що, паря, собі думаєш, я не маю іншої роботи, як шукати тебе по тайзі? Вже, вважай, другий день тільки це й роблю. І в твоїх уже був, повідомив їх. Сьогодні, якби не знайшов, довелося б до дільничного йти.

А я мимоволі вже тримав руку під пахвою.

— Що це ти там маєш?

— Нічого, — відповів я, підозріло дивлячись на нього. — Ходімте у Полхов.

— Бач, який, — здивувався він, — у Полхов! А глухаря коли куплятимеш? Ти що, гадаєш, я забув?

Він повернувся, і я побачив незмінного глухаря, притороченого до заплічного мішка. Я повірив і зрозумів, що він тут ні до чого.

Губін розвернувся й пішов уперед, а я кинувся за ним, розповідаючи про свої нічні пригоди. Спочатку він слухав з недовірою, потім з цікавістю та подивом. Виявилося, що Жолудь — це якийсь заїжджий, якого Губіну один раз довелося бачити в лісі з тим самим Васюхою. Я розповів йому все, що відбулося у Гачилівці. Губін радив мені відразу йти до дільничного, але в мене були інші плани. Спробуй тільки влізти в це — і загрузнеш тут хтозна на скільки.

— Як хочеш, — сказав він.

Скоро ми вийшли на околицю Полхова.

Це нагадувало втечу. Як тільки я розпрощався з Губіним, подякував і вибачився за всі клопоти, відразу майнув на пилораму. Там вирувала робота.

— О, — сказав Зеник, побачивши мене, — а я вже думав, що новий пістолет доведеться купувати. Сподіваюсь, не загубив? О Господи, а чого ти такий брудний? У шахті був, чи що? Де тебе два дні чорти носили? Тут оцей приходив… Губін! Казав, що ти пропав десь.

Та я перебив його і, майже силоміць відірвавши від роботи, потяг до хати, а дорогою виклав усе, що сталося. Він дивився на мене широко розплющеними очима і спочатку не вірив. Я показав йому пачку радянських червінців, Васюхину «картотеку» та гільзу від газового, яку останньої миті підняв і сховав до кишені. Він далі дивився на мене і чухав голову.

— Ну, і звалився ж ти, земляче, на нашу голову… — збентежено сказав він.

— Дякуй, що звалився, — відповів я. — Знатимеш тепер, що під прицілом ходив. Чи ти хотів, як страус? Голову у пісок і — не страшно, бо не бачу…

Зеник був украй схвильований почутим і думав, що тепер буде.

— Не знаю, — сказав я, — швидше за все, гадаю, ваш Васюха тепер кудись подінеться і ви його більше не побачите. Але про всякий випадок треба терміново все розповісти Петрові, а він уже вирішить що й до чого. Я б казав — зупиняйте роботу і печемо в Уренгой. Ви — до Петра, а я додому. Більше тут не маю що робити. Й так ледве видерся…

У хаті знайшлося відро води, і я мусив нашвидкуруч хоч якось привести себе у належний вигляд.

— Зенику, — сказав я, — залиш мені газового хоч до Уренгоя. Будь ласка. Сам бачиш, які справи. Хотілося б живим-здоровим додому дістатися.

— Знаєш що, друже, я тепер з ним взагалі ніяких справ не хочу мати. Ось що, давай так — ти його собі забирай назовсім. Я його й бачити не хочу. В разі чого скажу, що ти вкрав. Ось тобі, — він поліз до рюкзака, — щоб ти на мене не ображався за негостинність, твоя половина — тридцять баксів, а все віддати не можу — дуже накладно. І взагалі, ми ще доки зберемося, роботу згорнемо… Зараз за двадцять хвилин автобус на Уренгой їхатиме, якщо поквапишся, то встигнеш. Тобі ж швидше треба…

Я не сперечався. А Зеник, заким я мився, перебирався та складав сумку, напружено шкріб потилицю.

— Схоже, доведеться нам узагалі звідси забиратися, — сказав він. — Ну його до біса, такі заробітки.