Виконавець

XXIV

Коли піді мною застогнав диван, за вікнами була суцільна темрява. Гули ноги, йшла обертом голова. Останнє — від ейфорії. Досі свобода була для мене абстрактною річчю. Тепер я зрозумів, що це таке насправді. Та я був надто змученим, щоб насолоджуватися радощами і, абияк постеливши ліжко, провалився в рятівний сон.

А сон став просто-таки бальзамом на всі мої душевні рани. Мені наснилася Світлана. І як наснилася! Я сидів у неї вдома. На тій самій кухні ми пили каву і шампанське з цукерками — святкували перемогу. Вона виявилася зовсім не такою. Кудись подівся той індиферентний вираз її обличчя. Вона сміялася та жартувала. Раділа за мене. Ніколи б не подумав, що Світлана може бути такою. Це виглядало, наче якась казка. А потім вона запросила мене залишитися. Одного разу вона вже робила це, та я, дурний, відмовився. Хоча, власне, тоді мені було не до того. А тепер… І я залишився. Дивовижний сон. У мене ніколи не було такої жінки. Ми кохалися довго, і хотілося, щоб цьому не було кінця. Я не міг сказати, скільки реального часу це снилося, але, здавалося, що цілу ніч. А Світлана все дивувала й дивувала мене. Як я хотів, щоб це не закінчувалося ніколи! Але вона раптом вирішила провести невеличкий сеанс гіпнозу. Щось пояснювала мені, а потім сказала: «А на рахунок „три“ ти прокинешся». Я запротестував, адже знав, що це всього лише сон, з якого так не хотілося прокидатися! Понад усе на світі не хотілося мені зараз прокинутися, але було пізно. Вона промовила «три», і я розплющив очі.

«Що ж ти наробила…» — подумав я з жалем, лежачи і дивлячись у стелю. Зіпсувала такий сон! Шкодувати було про що. Кілька хвилин я лежав, перетравлюючи свої враження. Та за вікном давно був білий день, і час уже вставати. Я глянув на годинник і присвиснув. Друга година! Оце так дав! Хоча, власне, з такою жінкою можна спати й довше. Цей каламбур мені сподобався, і я бадьоро зіскочив з ліжка. Щоправда, мій годинник, напевно, барахлив. Я давно його не перевіряв, навіть дата на циферблаті збилася.

Але настінний годинник також показував другу. Що б сказала Світлана, почувши розповідь про мій сьогоднішній сон? Звичайно, я розповім їй, тільки коли? Не сьогодні і не завтра, це точно. Я не міг наважитись подзвонити їй так скоро. Моя перемога вимагала перевірки, підтвердження часом. І в першу чергу потребував цього я сам. Лист, написаний мною і залишений в книжковій шафі Світлани, начисто вилетів з голови. Вона ж могла його знайти саме зараз! Я зіскочив з ліжка і запхав постіль у шафу. Хотілося діяти. Вдягнувши спортивний костюм та легку куртку, я вискочив на весняне повітря. Самопочуття було на диво бадьорим. Мені вдалося-таки добре виспатися. Чомусь тільки скиміла права щока. Напевно, я відлежав її під час довгого сну. І ще одне. Мене переслідувало відчуття якогось знайомого і дуже нехарактерного для мого житла запаху. Що це за запах? Його тут ніколи не було. Опинившись надворі, я зрозумів, що джерело його — не в кімнаті. Запах ішов від мене самого.

Невелика лісопосадка починалася відразу за метеостанцією. Я побіг туди і почув, як розчиняється вікно.

— Юрію Михайловичу! — почувся крик. Лаборантка Оля махала мені рукою. — Годі бігати! Працювати хто за вас буде? Звіти…

— Післязавтра побачимося! — прокричав я на ходу, махнувши рукою у відповідь. До кінця моєї терміново взятої відпустки за свій рахунок залишався ще один день.

— Майте совість, Юрію Михайловичу! — почулося здалеку. — Я за вас…

Далі я вже не чув. Погода була суха, тепла, настрій прекрасний. Біглося легко. Пробіжка затяглася надовго, потім була прогулянка, а між ними обід. Виявилося, що в мене непоганий апетит. А ввечері я знову пішов гуляти. Я шукав його. Але пса ніде не було. Я міг спокійно жити, шкода тільки, що відвик від цього.

Та надолужувати було не так уже й важко. Готуючи вечерю, я глянув у газету. Треба ж так випасти з життя! Виявляється, сьогодні київське «Динамо» грає перший весняний матч розіграшу Кубка чемпіонів! Вечерю я відразу покинув. Матч тривав уже десять хвилин. Вчасно я схаменувся. Біди й негаразди забуваються скоро, і я вже від душі розпікав себе за те, що мало не пропустив такого футболу. Але після збудження настало розчарування та подив. Ніякого матчу не показували. Я перемикав канали і обурено сопів. Напевно, перенесли час трансляції. А так схотілося раптом гарного футболу! І сівши вже за вечерю, я не витримав і смикнувся до телефону. Найзапеклішим з уболівальників, якого я знав, був той самий Григорій.

— Привіт, старий!

— Здоров!

— Як поживаєш?

— Нічого, може бути. А ти-то як? Куди пропав? Як утік з лікарні, то тільки тебе й бачили. Ні, щоб з доктором пляшку коньяку випити для годиться або хоч горілки…

— Ой, старий, якби ти знав, чи до горілки мені було…

— А що таке?

— Та вже нічого, все гаразд. Ти от мені краще скажи, чому футболу не показують? Перенесли, чи що?

— Який ще футбол? — не зрозумів Григорій.

— Ти що, з дуба впав? Як, який? Кубок чемпіонів!

— Ти що, п’яний? Зіграли вже… — в його голосі чулася якась недовіра.

«От чорт, пропустив», — подумав я.

— А хоч як зіграли?

— Нормально, два-один, виграли. Ти що, не чув? Цілий день в усіх новинах показують!

— Як, цілий день? — я не зрозумів. — А коли ж вони грали?

— Вчора, в середу, шостого квітня… — Григорій не міг собі уявити, що я цього не знаю.

А я стояв, зіпершись на стіну, і тер слухавкою лоба, не розуміючи анічогісінького, крім одного — Григорій хотів сказати, що середа, шосте квітня, була не сьогодні, а вчора.

— А що ж тоді сьогодні? — з дурнуватим виглядом запитав я.

— Четвер, сьоме, — відповів він. І додав: — Квітня. Ти що, з запою вийшов?

— Ти впевнений? — перепитав я.

— Знаєш, скільки разів я дату на роботі пишу?

— Ну, добре, — сказав я, — бувай. — І поклав слухавку.

Це якесь безглуздя. Я перемикав з каналу на канал. Передачі збігалися з відповідними у програмі на сьоме квітня. Залишалося тільки здивовано похитати головою. Відразу пригадалася сьогоднішня репліка лаборантки, яка кричала мені з метеостанції, — адже я зрання вже повинен був працювати, а замість цього безтурботно займався оздоровчим бігом. У весь цей жах останніх місяців і особливо днів так вимотав мене! Страшно згадувати. Я бився, мов риба об лід. Неважко було втратити відчуття часу і заплутатися в числах, адже я не дивився до календаря. І раптом мене наче обпекло від однієї згадки. Я дивився в календар! Дивився! Я глянув туди в понеділок, четвертого квітня, збираючись зробити крок відчаю в темряву, просто в лапи монстра, який переслідував мене! Так, я вважав цей день фатальним для себе й подивився на календар. Це було четвертого квітня. Тієї ж ночі мені наснився той дивний сон, що врятував мене. І, прокинувшись зранку п’ятого квітня, я пішов у Надлісне, де в лісі закопав рушницю. Це сталося у вівторок, п’ятого квітня, тобто вчора. А сьогодні ні багато ні мало вже четвер, сьоме квітня! Що це за маячня? Куди поділася ціла доба? Я що — спав майже дві доби? Такого не могло бути. Якщо я не заплутався в числах, то виходило, що, повернувшись з лісу і заснувши приблизно о восьмій годині вечора п’ятого квітня, я прокинувся о другій дня сьомого квітня. Доба і вісімнадцять годин! Невже таке могло статися? Я згадав, що мені доводилося читати про те, як виснажені, тривалий час позбавлені сну люди спали дуже довго, але щоб майже дві доби… Такого, чесно кажучи, не чув. Це було круто. Та разом з тим я прекрасно розумів, яке нервове навантаження довелося витримати моєму організму. Напевно, на межі можливого. То чого ж дивуватися, що він потребував термінового відновлення? Він його дістав. Я почувався на диво свіжим, до того ж мав гарний апетит, адже принаймні півтори доби не їв.

Моє звільнення було реальним, хоча наступні дні я провів у хвилюванні та тривожному очікуванні. Цей стан періодично повертався й повертався до мене. Та переживання виявилися безпідставними. Він не з’явився ні завтра, ні післязавтра, ні за тиждень. І все-таки я чекав і хвилювався, хоча це вже ніщо, порівняно з пережитим раніше. Ніби зник величезний важкий камінь, що висів наді мною і будь-якої миті загрожував упасти і розчавити мене своєю вагою. Щодня я прокидався з усе більшим бажанням жити, а щовечора лягав спати з усе звичнішим відчуттям спокою, радіючи можливості відіспатися за всі минулі ночі. Перед сном я гуляв, ходив передмістям, усвідомлюючи, що я сам-один і нічия чорна тінь не йде більше за мною. Я зрозумів, що означає жити без страху, без постійного відчуття небезпеки та приреченості, яке це щастя. Раніше я не цінував і не розумів цього.

І тільки під кінець тижня я вирішив подзвонити Світлані. Тепер я вважав, що можу це зробити. А взагалі я добряча свиня. Тиждень блаженно насолоджуватись життям, забувши, що вона, напевно, хвилюється за мене. Звичайно, вона повинна була хвилюватися. І тут я згадав про лист. Боже, вона ж могла знайти його! Може, вже знайшла і зараз думає, що мене, мабуть, уже немає в живих. Дивно, але сталося так, що я не залишив їй номера свого телефону і позбавив таким чином можливості знайти мене в разі потреби. Я виявився черствою нечутливою істотою, худобою. Розпікаючи себе від душі, я накинув куртку і побіг на роботу. Розмова могла бути довгою, і я не хотів намотувати рахунок на свій телефонний номер. А навколо буяла справжня весна. Значно потеплішало. На чорному небі розсипалися пшоном мільйони зірок. Світив повний місяць. Я відчинив двері метеостанції і з завмиранням серця набрав знайомий номер. Там довго ніхто не брав трубки, і ось, нарешті, тихе:

— Алло?

— Світлана?

— Так.

— Добрий вечір! Це я.

— Юро? Це ви? Господи, куди ж ви пропали? Чому? Я вже почала хвилюватися. Думала розшукувати вас. Ви ж навіть не залишили своїх координат. Що сталося? Чому ви не дзвонили?

Я розумів, що це непорядно, але нічого не міг вдіяти — мені було приємно усвідомлювати, що вона переживає.

— Все гаразд, — сказав я.

— Тобто?

— Все скінчилося. Ми перемогли. Все! Розумієте? Я боюся повірити, але, здається, це так. Вже близько тижня я живу нормальним життям.

— Ви кажете правду? Слава Богу! — в її голосі чулася радість і навіть недовіра. — Але чому ж ви не подзвонили, не приїхали? Ви ж знали, що я хвилювалася за вас!

— Знав, — відповів я, — пробачте…

— Не пробачу, навіть не сподівайтеся, доки не приїдете і не розповісте все до найменших подробиць. Але, стривайте, після останньої нашої зустрічі в нас ще не було конкретного шляху до вирішення проблеми. Ви що, знайшли його? Скажіть, ви самі його знайшли?

— Тільки завдяки вам. Без вас я ніколи б у житті не знайшов виходу з тієї жахливої пастки, яку приготувала мені доля. Так що це ваша перемога. Ну і, напевно, мені просто пощастило, — додав я.

— Мені здається, ви занадто скромні, — сказала вона, — адже я, скільки не думала, не змогла на підставі тих фактів, що ми, мали, дійти до чогось. Не применшуйте своїх успіхів. Та в будь-якому разі я за вас рада. Коли ви приїдете? Я хочу все знати. Це, розумієте, найзначніше з усіх моїх досліджень. А потім… Мені просто дуже цікаво, і я… хотіла би вас бачити.

— Розумію, — відповів я. — Будьте впевнені, я розповім вам цю фантастичну історію в усіх барвах, але… Я повинен переконатися, що все справді скінчилося. І тоді я обов’язково приїду й розповім вам усе. Тільки от не знаю, як буду вам дякувати.

— Пусте, — заспокоїла вона, — цукерки та шампанське ще стоять у буфеті. Приїжджайте швидше. Я чекатиму. До речі, ви так несподівано подзвонили, що я навіть розгубилася і щось таке кажу. Ми вже з вами були на «ти».

— Справді, — погодився я, — просто я боявся здатися нахабним.

Світлана весело засміялася:

— Не бійся. Від мене важко сховати навіть свої потаємні риси характеру. Чого-чого, а нахабства в тобі немає.

— Не знаю, не знаю… Я перебував під тягарем важких обставин і ось звільнився. Хто знає, чого тепер можна від мене чекати? Не здивуюся, якщо мені навіть забагнеться позалицятися до тебе.

Я почервонів. Усе-таки мені було важко поводитися з нею, наче зі звичайною жінкою. Надто багато чим я їй був зобов’язаний. І все ж цей несподіваний каламбур робив один-нуль на мою користь. Але Світлана не залишилася в боргу.

— Я також не здивуюся, — сказала вона, — хіба я не приваблива жінка?

Це було один-один. Мені лишилося тільки запевнити її в цьому, висловивши сподівання на швидке побачення.

— До зустрічі, — сказав я, — і ще раз дякую.

Поклавши слухавку, вийшов з будинку. Я вирішив чекати ще тиждень, тому що був упевнений, що це необхідно.