Виконавець

ХХV

І тиждень перетворився на рік. Мені було легко й радісно. Але разом з тим я нічого не міг робити і тинявся, як примара, не знаючи, куди себе подіти. Всі мої думки сконцентрувалися на одному. Впевненість зростала щодня. Я знав, відчував, що він не повернеться.

Мені залишалася в цій справу тільки одна невеличка заключна дія — я повинен узаконити втрату рушниці. Доведеться знову звертатися до Сергія, написати заяву, що загубив рушницю на полюванні або що її вкрали. І — все.

А весна набирала силу. Дуже рано запанувала тепла погода. На деревах, кущах понабухали бруньки, і ось-ось вже мали з’явитися перші гострі липкі листочки. Майже по-літньому пригрівало сонце. Цієї чудової погоди я блаженно сидів під хатою і, наче кіт, мружився на сонці. Уявляв собі, як поїду до міста, до Світлани, і як їй усе розповім, і що їй скажу. Я упіймав себе на тому, що все частіше думаю про неї і мені це приємно. Не викликало сумніву: зустріч з нею мені подарував щасливий випадок, і я зобов’язаний їй усім. Навряд чи колись зможу з нею розрахуватися за це.

А можливо, це не випадково, що вона приснилася мені в тому сні, який врятував мене. І вона була там ніби моєю дружиною, хоча обоє ми виконували ролі зовсім інших людей. І все ж таки мені наснилася не якась інша жінка, а саме Світлана. Щоправда, наша з нею історія закінчилася так трагічно. І я мимоволі почав пригадувати події того сну. Була така ж, як зараз, весняна теплінь. Цвіли вишні, і ось тут, між деревами, вона розвішувала білизну на мотузку, коли почувся отой фатальний гуркіт машини. Зовсім як зараз, коли по вулиці, з того боку будинку, проїжджає машина. Тільки тоді вона несподівано зупинилась. Мотор раптом зменшив оберти, і машина справді зупинилася. Я почув, як клацнули дверцята брами, і якісь люди вже йдуть сюди вздовж будинку. Асоціація з тим жахливим сном була настільки чіткою та несподіваною, що я мимоволі нахилився вперед, підводячись з лавки, згадуючи, як тоді уві сні наче прикипів до місця, не здатний ступити й кроку.

З-за рогу будинку з’явилися люди у формі. Мене наче прошило струмом, який, здавалося, пройшов просто крізь серце, і першої миті я буквально скам’янів, не в силах збагнути, що діється. А наступної, та ні, минула не одна мить, поки я зміг щось усвідомлювати та розуміти. Це був Сергій, і з ним ще один, у формі. Позаду стояв третій, вдягнутий у цивільне. До нього і прикипів мій погляд, автоматично. Але я не спав, і це був не Гаркуша. Просто міцний чоловік моїх років, з чорними вусами, в шкіряній куртці. А переді мною в міліцейській формі стояв Сергій.

— Це ти? Ну, ти даєш… — вдалося нарешті збентежено вимовити мені, — як тебе занесло сюди? І як ти мене знайшов?

— А хто це мав бути? — в свою чергу запитав Сергій.

— Та ніхто… — я знітився, — проходьте, сідайте, — я ніяк не міг опам’ятатися, — просто найменше чекав побачити тебе, але я радий. Я тут сиджу і не знаю, де себе подіти, тож ви мене трохи розрадите.

— А чого ж ти так, не знаєш, де себе подіти? — знову спитав Сергій.

— Та так чогось, нудно, — я не розумів, куди він хилить, — добре, що заїхав. Ходи, допоможеш мені готувати на стіл, а твої колеги посидять у садку, доки ми поратимемося, а тоді відсвяткуємо зустріч.

Я подивився на тих двох, але вони прогулювалися подвір’ям з найіндиферентнішим виглядом, не звертаючи на мене уваги.

— Готувати нічого не треба, — сказав Сергій.

Вираз його обличчя був якийсь не такий, і він увесь час намагався не зустрічатися зі мною поглядом.

— А до хати давай зайдемо — треба обсудити дещо.

І говорив Сергій якось дивно… Ми зайшли до хати, я запропонував йому крісло. Сергій завалився в нього і лише тепер подивився на мене.

— Такі справи, — похмуро сказав він, — потрапили ми з тобою в неприємну ситуацію. І треба сказати — дуже неприємну, особливо я, тому що своя сорочка, ти ж знаєш…

Від несподіванки я витріщив на нього очі й мовчав.

— Так от, — продовжував він, — не буду вдаватися у подробиці, але все пов’язано з твоєю ідіотською рушницею і твоїми ненормальними захопленнями. Ти пробач, що я так висловлююся, але я, як уже казав, маю неприємність, ще й з твоєю допомогою, і це мене дуже непокоїть. І хоч ми з тобою друзі, але коли йдеться про важкі злочини й мені шиють корупцію, то тут, сам розумієш, не до дружби. Така вже в мене робота. А втім, я буду радий, якщо ти виявишся невинним.

— Я? — мені перехопило подих. — Невинним? У чому я маю бути винним?

— Послухай, не смикайся, — Сергій нахилився до мене, — більше я тобі нічого пояснювати не буду. Мені потрібно одне — знати, де ти був і що робив сім днів тому, а саме шостого квітня від вісімнадцятої до двадцять першої години, тобто чи є в тебе алібі. Ти розумієш мене?

Не знаю, чи я що розумів, але розгубився і обурився. Для мене Сергій залишався старим шкільним товаришем. Важко було уявити, що він приїхав для того, щоби в чомусь підозрювати допитувати або арештовувати мене. Але водночас несподівано опанувала якась приреченість. Я зрозумів — щось сталося, і це «щось» пов’язане з моєю рушницею, якої зараз у мене не було.

— Ти вдираєшся до мене, нічого не пояснюєш і хочеш, щоби я звітував тобі, що і коли робив? Ти що, з глузду з’їхав? А що як я тебе просто пошлю кудись подалі разом з твоїми запитаннями?

Сергій спохмурнів.

— Ти, я бачу, ще нічого не зрозумів (у кращому разі). А в гіршому — ти хороший артист. Але якщо й так, то ти пізно схаменувся, і твоя перша реакція на нашу появу була досить природною.

«Моя реакція?» — і я пригадав і уявив собі вираз свого обличчя під час їхньої появи. Звідки він міг знати, на що була та реакція? Він думав щось своє. І перший зимний вітерець крадькома заповз мені в душу. А Сергій тим часом вів далі:

— Хоча стривай, дещо я тобі таки поясню. Ти, звичайно, можеш послати мене під три чорти, оскільки я й справді не маю ніякого права допитувати тебе. Але я б не радив. Я тут лише як приватна особа, хоч і у формі.

— І друзі твої також приватні особи? — перебив я.

— І вони приватні, — відповів Сергій, — і приїхали сюди на моє прохання, щоб допомогти врятувати мою задницю від можливих неприємностей. Вони досить міцні й круті хлопці, а в цього, що в куртці, ще й кобура під пахвою. Це я просто до твого відома.

— От я і дожився, — твердо сказав я, дивлячись просто йому у вічі.

— Послухай мене, — сказав Сергій, — нам з тобою зараз не до амбіцій. Зрозумій одне, друг ти мені чи не друг, а в нас є один критерій — винен ти чи ні. І якщо ти винен, я мушу це знати. А далі вже діятиму за обставинами. Якщо я помилюся, то можу дуже постраждати, так уже склалося, до речі, завдяки тобі. І хай який ти мені друг, але це ще не доводить, що ти не винен. Я не можу цього знати! Після отих твоїх рушничних справ, після того, як я, виконуючи твої забаганки, ходив до карного відділу і розпитував про твою ідіотську залізяку, порпав архіви і давав дурні пояснення, для чого мені це потрібно, на мене падає мало не підозра у посібництві злочину! Ти знаєш, що в нас там зараз робиться? В нас іде кампанія боротьби з негативними явищами. З організованою злочинністю, розумієш? З ко-руп-ці-є-ю! Ти знаєш, що це таке? Ні, ти не знаєш. Я тобі поясню. Це коли на обласний відділ внутрішніх справ налітає багато гучних комісій, які створюють ще більше галасу лише для досягнення однієї мети — знайти цапа-відбувайла. І мені, як ти розумієш, бути ним зовсім не хочеться. Так от, повертаючись до наших проблем, — я автоматично втрапляю в кепську ситуацію. Я не можу знати напевно, як далі розвиватимуться події. Тому, якщо ти до цього не причетний, то доведи мені.

— Та до чого?! До чого я повинен бути не причетний? — закричав я.

— До вбивства, голубе, — відповів Сергій, і в мене все обірвалося всередині.

До вбивства!

Уся ця містика, що діялася останнім часом навколо, геть-чисто вибила мене з колії, примусила мислити іншими категоріями, забути реальне, земне, звичайне. І ось несподівано, виявилось, що існують такі цілком відомі звичні речі, як держава, закон, міліція, які не гірше від безоких привидів змусять тебе тремтіти, охопленого жахом та панікою! А я вже повірив, що тому, кого не переслідують страшні нематеріальні істоти, нічого не загрожує. Та ось жахливе слово «вбивство», за яке карають! Але ж я нікого не вбивав! Чому Сергій казав, що вбивство пов’язане з моєю рушницею? О Господи! Невже? Невже, хтось бачив, як я закопав свою рушницю, і скористався нею? І вона випливла в якомусь тяжкому злочині? Але ж ніхто цього не бачив! Ніхто, крім безокого пса-привида. Не може бути! Коли ж це скінчиться?

Хоча ні. Тут все ж таки проглядалася якась невідповідність. Якби з моєї рушниці хтось скоїв убивство, мене відразу б загребли. Адже на ній є номер, який записаний у картотеці в обласній міліції, і за ним закріплено моє ім’я. До мене відразу нагрянули б зі справжнім допитом, і вже не приватні особи. Такого не могло бути. Але ж у будь-якому разі в мене її немає! Вона закопана в лісі. І зараз Сергій запитає, де моя рушниця. І що? Що я йому скажу? Немає? А де? В лісі? А чому? А я що скажу? Розповім йому байку про чорного пса? Тоді він уже не буде приватною особою. І зі мною почнуть говорити офіційно. Що я наробив? Спробуй поясни їм, чому я саме тепер закопав свою рушницю в лісі! Або, припустімо, загубив (саме зараз) і не повідомив про це. Все, кінець. Я пропав.

— Так ти згадаєш, нарешті, де був шостого числа увечері? — Сергій дивився на мене, і в його очах читалися суворість і запитання. Мої ж очі, напевно, бігали.

Що я мав робити? Думки роїлися в голові. Моя рушниця! Я пропав. Але що все-таки я робив?.. Коли він казав? Шостого від шостої до дев’ятої вечора? За всього бажання я не міг цього пригадати. Що ж я міг робити? Гуляв? Хто міг мене бачити? Скоріш за все — ніхто, адже я намагався цими днями бути сам, щоб переконатися, що пес покинув мене назавжди. Як же мені згадати? Минув майже тиждень. Стоп! Я згадав.

— Я… — зірвався було я з місця, але відразу осікся і замовк. Радість виявилася передчасною: моя згадка нічого мені не давала — я спав. Так, я спав, спав майже дві доби. О Господи! Моє алібі кануло в прірву. Тепер у мене не було ніякого алібі. Зараз він про це дізнається, тоді попросить мою рушницю, а тоді… Я загруз. Загруз так, що годі було й думати видертися. Потрапити з дощу та під ринву. За що мені таке? Я терміново мав щось вигадати. Щось достовірне, щось воістину геніальне. Навіть Гаркуші вдалося зробити собі алібі — він знайшов двох свідків. А я не винен! Та де ж мені їх узяти? Де взяти отих свідків? Адже я спав. Спав мирно і безтурботно, як і належало після праведних трудів. Мало того — ще й насолоджувався еротичними снами. Мимоволі пригадалося обличчя Світлани, її фігура, слова, рухи. Навіть забулося на якусь секунду, для чого я поринув у ці спогади. А наступної миті я наважився на божевільний ризик. Свідомо, тому що інакшого виходу не бачив.

— У мене все-таки є алібі, — сказав я, — ти так несподівано наскочив на мене, що дивно, як мені вдалося це пригадати.

Весь цей час погляд Сергія був недовірливий, навіть насмішкуватий. Він бачив, як довго я згадував.

— Ну-ну… І де ж ти був? — не приховуючи сарказму, ще раз запитав він.

— Я був у однієї жінки.

— Це добре, — тепер у його словах чулася насмішка, — я радий за тебе. Але, як ти сам розумієш, твоїх слів замало. Я повинен з нею познайомитись.

— Розумію, — сказав я.

— І хто ж вона така, де живе?

— У вашому місті, — відповів я, — звати Світланою.

І тут у мене народилася надія. Зараз, відразу, він мусить побачитись і переговорити з нею, щоб перевірити мене. Звісно, мене він тут не залишить, адже я можу її попередити по телефону. Він потягне мене з собою. Я повинен був якнайшвидше забрати їх звідси, до того, як вони поцікавляться моєю рушницею, бо, якщо він спитає про неї, — всьому буде кінець. Йому не знадобляться вже ніякі свідки. Зараз це основна проблема. А далі, можливо, дорогою мені вдасться оговтатися і щось придумати. А потім уся надія буде на Світлану. Якщо зорієнтується. Якщо зрозуміє. Якщо вона схоче мені допомогти. Але чи мав я право сподіватися на це?

— Яка в неї адреса? — запитав Сергій.

— Адреси не знаю, ми не листувалися. Можу хіба що показати.

— Ну, звичайно, — погодився він, — але ти мені ще розповіси, що ви там робили, про що говорили, адже я повинен добре перевірити, чи ти кажеш правду.

Тепер уже він просто знущався з мене. Він мені не вірив.

— А як ти гадаєш, — спитав я, — що ми там могли робити?

— Треба думати, кохалися, — делікатно уточнив Сергій, — і про що ж ви говорили?

— Ні про що таке, — відповів я, — власне, на розмови часу не було — я поспішав до поїзда.

— Може, ти й квитки маєш з числом? — поцікавився Сергій.

— Ні, не маю. Якби я знав, що мені таке вчинять, то підготував би заздалегідь, знайшов би вже десь.

— Ну, зрозуміло, — погодився він, — гаразд.

Сергій підвівся з крісла і сказав:

— Поїхали. Ну і, звичайно, ти розумієш, що для повного щастя… — моє серце завмерло, — мені потрібна… — моє серце стислося, — твоя… фотографія, — і тільки після цього я відчув глухі удари, від яких пульсувало десь аж у горлі.

Він дав промашку. На моє щастя. Я знайшов фотокартку, і ми поїхали. Друг у цивільному вів машину досить упевнено і на значній швидкості. Очевидно, йому не заважала кобура під пахвою, і він не боявся ДАІ. Інший колега сидів поруч з ним, спереду. Іноді вони про щось перемовлялись. Ми з Сергієм їхали ззаду і практично всю дорогу мовчали. Це була друга його помилка. Він дав мені спокій зі всілякими розмовами, і мій мозок виявився звільненим для роботи. Я повинен був щось придумати. Обов’язково щось придумати. Я мусив вигадати йому своєрідну пастку, в яку б він, нічого не підозрюючи, потрапив, а Світлана дістала наводку, аби правильно все зрозуміти і мати змогу виручити мене. І я напружено думав, але нічого не складалося. Дорога спливала дуже швидко. Я намагався згадати про нас зі Світланою щось таке, що могло б дати їй підказку, та все це не годилося.

Ми заїхали в місто, і мені довелося вказувати дорогу. Стало ще важче. Рятівна думка прийшла чи не останньої миті. Машина зупинилася в дворі. Клацнули дверцята «Ниви». Я взяв за руку Сергія, який уже намірився вилазити.

— Слухай, є тут одна проблема. Думав, чи казати тобі… Все це для мене складається так неприємно й непевно… Ну, словом, я не можу заручитися, що вона схоче мені допомагати. Розумієш, наша зустріч, про яку йдеться, була останньою. Я дуже непорядно повівся з нею як із жінкою. Вона давно вже мені набридла, і я вирішив, що час з нею зав’язувати, та якось не було рішучості на цю розмову. Знаєш, вона ставилася до мене дуже серйозно, можливо, я несвідомо давав їй якісь надії… Словом, я вчинив з нею не по-джентльменськи. Мені забракло духу на розмову, і я просто вирішив зникнути. А їй залишив листа. І якщо вона вже знайшла його, то я, напевно, зараз для неї просто ворог. Розумієш? А ворогам іноді є бажання помститися. Ось так. Зважай на такі обставини, коли спілкуватимешся з нею.

Сергій запитливо дивився мені в очі і намагався зрозуміти, брешу я чи ні. Хоча я бачив, що після моєї розповіді в нього ворухнулося якесь співчуття. Очевидно, проблеми з жінками були знайомі і йому.

— І де ж ти сховав того листа? — в його словах усе ж таки вчувалися інтонації сумніву.

— В книжковій шафі, на третій згори полиці.

Він не сказав нічого. В мене все-таки з’явився якийсь шанс. Зараз він увійде і закидає її питаннями. Ясно, вона не видасть сходу те, що мені хотілося б. Скоріш за все, Світлана просто не зрозуміє, чого від неї хочуть. І нове хвилювання охопило мене, коли масивна Сергієва фігура зникала в дверях під’їзду. Надто мало надії, навіть якщо вона схоче ще раз мене врятувати. Я любив читати детективи і розумів, що мало відбутися нагорі. Звичайно, він не спитає її — чи був у вас оцей громадянин тоді-то й тоді і чи справді ви з ним кохалися. Ні. Він запитає інакше, щось на кшталт — а чи знаєте ви цього громадянина і коли й де ви бачили його востаннє. Якщо навіть припустити, що вона попаде пальцем в небо, він тоді запитає — а як, припустімо, відбувалася ваша зустріч, що ви робили, про що говорили. Тут мої шанси, зрозуміло, дорівнювали нулю. Щоправда, залишалася маленька, ну зовсім маленька надія на отой лист. Якщо він все-таки схоче дати мені шанс, то повинен обов’язково запитати ще й про лист. І, прочитавши, його можна зрозуміти й так, як я представив йому. Тоді він має поставити їй якісь додаткові запитання і, можливо, десь проколеться. Адже детектив з нього слабенький, це очевидно. Та інтуїція підказувала мені, що дива не станеться.

Але найприкрішим для мене було те, що тепер Світлана знатиме, кому вона допомагала, кого рятувала. Тепер я буду для неї сумнівною темною людиною, кримінальним елементом, злочинцем. О, ні… Невже вона може йому повірити?

Мої охоронці сиділи спереду, боком до мене, притулившись спинами до дверцят машини. Так, до вбивці небезпечно сидіти спиною, хай навіть ти тричі крутий і з пістолетом. Дивно, але моє хвилювання поступово вщухало. Напевно, тому, що я зрозумів свою безвихідь. Не було того всеохопного жаху, до якого я звик останнім часом. Мені не вірилося, я не хотів розуміти, що можу бути покараний за чийсь злочин, але зараз мене чекав провал. І ось-ось має заваритися така каша…

Минуло більше півгодини. В машині залягла тиша. Мої охоронці дивилися в нікуди, але я розумів, що вони спостерігають за мною. Якщо так, то мені немає чого турбуватися. Мій вигляд випромінював спокій, принаймні мені так здавалося. Тільки б не видати себе в той момент, коли розчиняться двері під’їзду. І я завбачливо стулив повіки і привалився потилицею до вікна. Невинній людині немає за що переживати, вона може спокійно спати. Будинок був великий, дев’ятиповерховий. Постійно стукали двері, коли виходили та заходили його мешканці. Напевно, від цих стуків-грюків мої повіки здригалися.

Нарешті машину струснуло. Сергій відчинив дверцята, але не поліз до мене, а тільки запхавши голову в салон, запитав:

— Тебе везти назад чи, може, скористаєшся нагодою і раз уже тут, підеш відвідаєш коханку? До речі, гарна і розумна жінка. Чого тобі ще треба? І листа твого поки що не знайшла. Я вже не видавав тебе, хоч і варто було. Так що тобі ще не пізно.

Мої вуха відмовлялися вірити почутому.

— Отже, я вільний? — запитав я.

— Ти був би вільний (поки що), навіть якби вона не підтвердила того, що ти сказав, але, гадаю, в такому разі — ненадовго. Я ж казав тобі, що виступаю суто як приватна особа. Мені потрібно було лише знати — винен ти чи ні, щоб бачити, як поводитися. Арештовувати тебе зараз ніхто й не збирався. Хай би це робив той, хто повинен. Просто було б несправедливо, погодься, якби я постраждав у даній ситуації. Ти згоден?

— Згоден, — відповів я.

— То їдемо до тебе чи ти лишаєшся?

— Ні, дякую, — сказав я, — подорожі в такій приємній компанії роблять чоловіка нездатним до кохання. Та й забирати ваш дорогий час також незручно.

Я відкинув переднє сидіння і виліз з «Ниви».

— Я сам. Не турбуйтеся про мене.

Я розвернувся і пішов геть, але Сергій кинувся й наздогнав мене.

— Ну почекай. Слухай, ну зрозумій мене. Юрко, ти не повинен ображатися. Ти не уявляєш, що в нас там тепер робиться. Це пекло. Нова політика. Страхітливі комісії, буквально риють землю під собою. Викорінюють корупцію. А наші? Копають одне під одного, кожний лізе догори, і все по чужих головах! Це жах! Ти там сидиш, один у своїй дірі, міряєш, скільки дощу за день випало, і все тобі по цимбалах. Ти не знаєш, що це таке. Й уяви собі, в цій ситуації фігурувати десь навколо такого бруду? Ти усвідомлюєш, що я забруднився об це завдяки тобі? Звідки, скажи, я міг знати, винний ти чи ні? Та й поводився ти, погодься, дуже дивно. Чого ти так перелякався, як ми приїхали? Ти розумієш, що я міг позбутися всього і що навіть тепер неприємності для мене ще не скінчилися і смороду навколо цього ще вистачатиме?

— Розумію, — сказав я, — все нормально. Я не ображаюся. Просто дуже перехвилювався. Ну, все. Бувай.

Я подав йому руку і пішов геть. Та за якусь мить я сам кинувся за ним. Сергій уже підняв ногу, сідаючи в «Ниву», і оглянувся, побачивши мене.

— Слухай, — сказав я, — скажи ж хоч, що сталося. В чому ти мене підозрював? Що за вбивство?

Сергій посміхнувся і закрив дверцята.

— Вбили того кадра, що мав рушницю до тебе.

— Гаркушу?! — це в мене вихопилося саме.

Сергій викотив очі:

— Звідки ти знаєш? Я ж не називав тобі його прізвища!

— Я їздив тоді у Надлісне, — відповів я.

— Фанат, — сказав Сергій, — ти все-таки погано закінчиш.

Але я вже цього не чув, настільки був вражений звісткою. Гаркушу вбито!

— Отже, Гаркушу все-таки вбили… — вголос подумав я.

— Все-таки? — перепитав Сергій. — Чому все-таки?

— Поїдь у Надлісне й дізнаєшся сам, — порадив я. — А ще краще — хай поїде той, хто розслідує справу. Якщо він порядна людина, то в нього пропаде тяга до пошуків убивці.

Сергій промовчав, запитливо дивлячись на мене, але вже без підозри, з суто професійною зацікавленістю.

— А як це сталося? — запитав я. — Якщо, звичайно, не службова таємниця.

— Ось це якраз і цікаво! — він загадково зиркнув на мене. — Постріл з мисливської рушниці дванадцятого калібру практично впритул. Кажуть, була заряджена картеч. Голову рознесло на шматки. Стріляли в обличчя, спереду, до того ж, що цікаво, в момент пострілу він лежав на підлозі, в себе вдома в передпокої, горілиць, з руками «по швах». А разом з тим, судмедексперти встановили при розтині, що за кілька секунд до пострілу в нього стався інфаркт міокарда і розрив серцевого м’яза. Отже, по суті, заряд він отримав, будучи мертвим. Переляк. Можна було й не стріляти. Отакі цікаві обставини цього злочину, хоч детектив пиши.

Розповідаючи все це, Сергій уважно дивився на мене, спостерігав за моєю реакцією. Та я не боявся. Я був непричетний до цього. Точніше, непричетний безпосередньо.

— Виявляється, цей кадр практично не сидів. Я не знаю обставин тієї попередньої судової справи. Проживав до останнього часу в сусідній області й вважався на момент скоєння вбивства, ким би ти думав? Учасником війни! Хоч у бойових діях, кажуть, і не брав участі. Є такі прирівняні категорії. Того й стільки галасу навколо цього. А ще спілка ветеранів підключилася, преса і все таке… Справа-то політична, коли ветеранів війни серед білого дня вбивають. І все, як на гріх, під теперішні події. «Замовне вбивство!» — кричать.

Він похитав головою, не знаходячи слів.

— Бачив би ти те замовне вбивство! В діда три курки на подвір’ї та дві тисячі купонів у банці з-під какао, якраз вистачить на ще одну таку банку. А фарс розіграють на цілу країну. От тільки кілера знайдуть, — він криво посміхнувся і сплюнув. — Мудаки…

Важко було перетравити цю інформацію всю одразу.

— Мене ще будуть чіпати, офіційно?

— Не знаю, — відповів Сергій, — може, й ні. Чого тобі боятися?

Я провів поглядом червону «Ниву», що від’їхала від будинку, і подивився догори. Світланині вікна виходили з іншого боку, я не міг їх бачити. Які слова я повинен був їй сказати? Як дякувати за те, що вона якимось дивом зуміла для мене зробити? Цього я не знав. Не знав я і того, що ніякого дива насправді не сталося, що півгодини тому в квартирі на шостому поверсі Світлані не довелося відповідати на його запитання, хитрі та підступні. Навпаки, запитувала вона, і її запитання були простими та зрозумілими. А Сергій тим часом сидів в «моєму» кріслі, безтурботно дивлячись на блакитний абажур з золотими рибками, що пропливали по ньому, і щиро відкривав їй душу, звільняючись від важкого каменя службових таємниць.

Та зараз це не мало значення. Зараз на мені висіли інші термінові справи. Я мав довести все до кінця. Моя рушниця повинна була стояти в сейфі якнайшвидше. До того, як нею хтось поцікавиться. Саме для цього належало використати несподівано дарований долею тайм-аут. Я дістався додому автобусом, переодягнувся, узяв лопату без ручки і за чотири години швидкої ходи був на місці. Легко знайшов дерево з зарубкою. Смеркало. Я був сам, так і стояв серед мовчазного лісу, не наважуючись копати. Невже це замкнеться в зачароване коло? Невже мене знову почнуть переслідувати містичні сили? Цього б я більше не витримав. Але ж відплата відбулася! Гаркуша мертвий. То до чого ж їм тепер я? До чого їм тепер ця рушниця? Всі вони у царстві тіней, а ми тут. І я швидко відкопав яму. Витяг шмат кори, кинутий зверху, і, діставши пакунок, поклав до валізи. Весь зворотний шлях мене супроводжувала самотність.

Лише зачинивши за собою двері та впавши в крісло, я відчув спад нервової напруги. Напевно, це був кінець взагалі усіх моїх пригод. У всякому разі, я сподівався. Але поспішати з висновками не хотілося. А втім, я не помер від страху. Мене не роздер безокий привид. Моя рушниця не зогнила в землі, а залишається мені для подальшого користування. І навіть якщо припустити, що зараз за вікном загуркотить мотор і зупиниться машина, я встигну зняти поліетилен і покласти її до сейфа. Усе. Я роздер пакет, оскільки вузол виглядав надто міцним і колупатися мені з ним о другій годині ночі не хотілося, і витяг рушницю. Її стволи блищали під свіжим мастилом. Вона не гнитиме в землі. Вона служитиме мені, доки я буду. А далі я передам її своєму синові, як робив це графський лісничий. Тепер вона безпечна. І дай Боже, щоб їй ніколи більше не довелося потрапити до нечистих злих рук. Я провів рукою по стволах з вибитим клеймом «Зімсон». Добрі ще стволи. Стара англійська сталь. За звичкою я глянув крізь їхні отвори на світло. І мало не зомлів. Правий ствол був чорний. Лівий, змащений, — блищав, мов дзеркало, а правий… Чорний від нагару.

Я кліпав очима, нічого не тямлячи, крутив ті стволи в руках і знову дивився на світло. Я відмовлявся вірити. Це виглядало неймовірним. Невже я втратив пам’ять? Але ж востаннє я стріляв ще взимку, на полюванні, в того злощасного пса. Після того я не стріляв. Рушниця була вичищена й змазана. Мало того, ховаючи її під землю, я знову проробив це все спочатку, своїми руками. А потім загорнув і закопав. І цього ніхто не бачив. Ніхто, крім чорного пса, який не мав чим дивитися. А зараз у правому стволі свіжий чорний пороховий нагар, що буває тільки після пострілу. Я струшував головою, наче прибитий. Вона не хотіла вмістити в себе таку масу неймовірного. Але ж я сам розкопав сьогодні свою схованку, і все в ній виявилося ніби неторканим — і листя, і шмат кори, що покривав целофановий пакет, і рушниця була замотана в ганчірку точно так, як я це робив. Ні, її ніхто не міг брати за моєї відсутності. Але що це?

Переді мною лежав на столі поліетиленовий пакет, щойно роздертий. Мені впав в очі ґудз. Я пам’ятав, як, закопуючи рушницю, зав’язав ще кілька вузлів на ньому для кращої герметичності, а потім на останньому зрізав кінчики. Зараз же вони стирчали в різні боки, невеликі, сантиметрів по два. Чому? Невже пакет розв’язували? Незрозуміле хвилювання охопило мене, як завжди, коли торкаєшся чогось невідомого та важливого, якоїсь таємниці. Я взяв пакет до рук. Ні, таємне мені тільки примарилося. Без сумніву, це був мій вузол, і його не розв’язували. Лише оті обрізані кінчики… Можливо, навіть тоді, коли я ніс пакунок додому.

Я ще раз подивився на світло. А може, цей пороховий нагар такий самий, як і той чорний пес? Можливо, він існує тільки в моїй уяві і його не можна спробувати пальцем і стерти ганчіркою? Я намотав на шомпол клапоть білої тканини і пропустив крізь ствол. Тканина стала чорною, від неї смерділо пострілом. Знову глянувши крізь отвори стволів, я побачив, що обидва вони майже однаково виблискують на світлі електричної лампи.

На годиннику перевалило за третю. Відчувалося, що мені бракує сил, щоби й далі ламати голову над тим, хто і яким чином міг вистрілити з моєї рушниці. Мене несподівано опанувала страшенна втома. Але одне не викликало сумніву — постріл виявився влучним. І ще я розумів, що всі мої жахи, все, що довелося пережити, було ніщо в порівнянні з останніми кількома секундами життя Гаркуші, виродка в людській подобі. В мене вистачило ще сили змастити рушницю, зачинити сейф, викинути в піч шмаття, просякнуте мастилом, та пакет і дійти до ліжка. Далі мої очі заплющилися самі.