Євпраксія

ШЕСТИЛІТТЯ (продовження)

У державного мужа кожен вчинок, кожен крок розрахований на майбутнє. Минуле згадується лише тоді, коли воно так чи інакше слугує цій єдиній меті. Тим дивнішими б мали видаватися Генріхові несподівані бажання, що заволоділи ним у Кведлінбурзі. Йому неспогадано несподівано захотілося розповісти про все, що зазнав од покійного тепер уже папи, і розповісти не комусь там, а руській княжні. І це тоді, коли вже не хотілося вловлювати злукавлених жіночих поглядів, коли все набридло, утратило привабливість і значення. Нез'ясовану прихильність імператорову до Праксед потрактовано всіма, передовсім усезнаючим Заубушем, як звичайну примху, і ніхто не надав цьому ніякого значення, ніхто не подивувався, нікого не вкинуло те ні в схвильованість, ні в підозру. Хоч, власне, мали б дивуватися, бо ж оте дівчисько трактувало імператора досить зухвало й без належної шанобливості, він мав запобігати перед ним, напрошувався на розмови й побачення, коли ж пробував так чи інакше звернути мову на своє минуле, на свої поневіряння, на все, чого зазнав од саксонських баронів, а тоді — незміримо більше й гірше — від папи Григорія, вона просто відмовлялася слухати, посилаючись на те, що все те відбувалося або ж до її приходу на світ, або в час її дитинства, коли сприймала світ в його найпростіших виявах, лише як місце побуту чеберяйчиків, про яких, ясна річ, імператор ніколи не чув і суті яких йому не дано збагнути, попри всі його високі й важливі переживання, подвиги, вчинки.

І дивна річ: імператора не відштовхувала така виразна нехіть до його особи і його життя, він ще більше тяжів до Праксед, добивався щоденних зустрічей, вигадував то пишні прийоми в своєму палаці, то відвідини абатства, то імператорські лови, то виїзди в гори. І хоч зима не перестала бути імлисто-сумною, вся в рудій багнюці, у захмареності й пронизливій сльоті, для Євпраксії мовби щось висвітилося, уперше в цій землі стало цікаво жити, вона ждала ранку, день наповнювався, забувалася нудьга, зникло плачливе самозаглиблення, до якого спонукала безнадія монастирського існування.

Генріх мовби розвіював свою показну жалобу по імператриці поряд з цією тонкою дівчиною. Міг хоч і півдня невтомно ходити з нею під аркадами абатства, довкола кам'яного дворика, і тоді все мало сховатися, щезнути, лишалися тільки ці двоє, без свідків, без наглядачів і спостерігачів, могли досхочу слухати одне одного, дивитися одне на одного, відчувати взаємну близькість чи взаємну відчуженість, хто ж то знає! Імператор дивувався, що й досі не міг збагнути, що саме тримає його коло цієї істоти, яка складається з самих ніг та золотистого волосся, якій так личать чорні шати, яка вміє слухати, але ще ліпше вміє говорити, заперечувати, сперечатися, виказувати дикий непослух. Нагадувала, може, його самого, коли мав стільки років, як вона. Могла бути його донькою, сестрою, жоною. Хоч, власне, й не мав потреби в жодній. Був сам завжди від самих початків свого володарювання.

А Євпраксія ніяк не могла стямитися, що коло неї сам імператор. Кілька років безнадійної самотини, жахного ждання, що вийде з отого борюкання маркграфа Генріха зі смертю, відразливі спогади про першу шлюбну ніч з маркграфом, тепер майже несподівана воля і ще несподіваніше — цей імператор поряд з нею, слухняний, мов той малий Журило з Києва, з яким бігали в дитинстві на Краснім дворі або в Звіринці, шукаючи чеберяйчиків. Де то тепер її чеберяйчики?

Дивилася на імператора. Високий, тонкий у стані, рвучкі рухи, крок сягнистий, хижий, навіть ніби нахабний, а очі _ вперті, безбарвно-голубі, линяло-голубі, аж смокче під ложечкою, як глянеш у них. Очі шаленця. Виснаженість вичитується вже в самому погляді Генріха. А ще оті впалі груди, придушені тяжким золотим ланцюгом. Чоловік, вичерпаний до краю.

Євпраксії було незвично й лячно поряд з цим чоловіком і водночас мовби очікувала чогось від цих зустрічей, від ходінь під аркадами, від розмов.

Заубуш, якого недвозначно було прогнано, аби не вистукував по кам'яних плитах своєю дерев'янкою, отже, щоб не підслухував і не був свідком нічого, сидів тим часом у Адельгейди, пив старі монастирські меди, зневажливо казав:

— Усі ці розбалакування не варті виїденого яйця. Колись нас обох з імператором звали кведлінбурзькими пицькарями. Дівок душили, як перепілок. А тепер? Сто тисяч свиней!

Він би спробував прилаштувати цю руську княжну для власних утіх, в яких не знав ні краю, ні міри, аби ж не сам імператор прилип до неї, не знати й чого. Лишалася баронові Журина, до якої ще не міг приступатися, щоправда, та вважав те справою тимчасовою, бо тій жінці, зважаючи на її вік, так само нікуди подітися від нього. Придивлявся до імператора, бо ніяк не міг збагнути його поведінки. Може, змінила його смерть жони? Може, справді, хоче якось розвіяти жалобу по імператриці?

Але ж пам'ятав Заубуш, як Генріх колись будь-що намагався розв'язати від неї руки. Шістнадцятилітнім, на веління й домагання можних, проти власної волі Генріх вимушений був узяти в жони Берту Савойську. Була йому така ненависна, що не міг бачити її після весілля, та й весілля відбуто для відбутку.

Аби збезчестити королеву і добитися з нею розлучення, звелів Заубушу за будь-яку нагороду добитися прихильності в Берти. Заубуш, тоді ще двоногий, вродливий, як сам диявол, був пострахом і затаєним пожаданням усіх жон. Чи могла стати винятком королева? Вона призначила Заубушу нічне побачення в своїх покоях королівського палацу. З ним, за домовою, пішов і Генріх. На перший стук королева, не гаючись відчинила двері, і Генріх у темряві, щоб устигнути застукати зрадників, мерщій прошмигнув повз неї. Однак Берта вмить зачинила двері, не впустивши спокусника Заубуша, хоч як той рвався. Тоді гукнула служниць й веліла бити нічного зайду палицями, стільцями, хто чим попав.

— Падлюко! — проказувала Берта. — Звідки народилася в тобі зухвалість образити королеву, яка має такого сильного мужа?

— Я твій муж, — кричав, метаючись у темряві, в намаганні ухилитися від нещадних ударів Генріх. — Я Генріх!

— Не може бути мужем той, хто по-злодійському крадеться до жони. Мій Генріх прийшов би відкрито. Бийте його!

Побитий до напівсмерті, Генріх вимушений був удати хворого і місяць пролежав, поки зійшли синці.

Тепер Берта мертва. Імператор вільний. Заубуш знав ще й інше: Генріх вільний від пожадань, жіноцтво йому тепер ні до чого. Тоді навіщо ж ці дурні ходіння, сидіння, розбалакування з руською? Для Адельгейди несподівано з'явилася можливість помститися Заубушу. Вона відразу помітила, як дратується барон отими загадковими розмовами імператора з Праксед. Ось де помста! Поїла барона медами, ненавиділа його ще більше, кликала Праксед, просила при Заубушу:

— Проведи імператорську величність по всіх стежках абатства…

— Покажи імператорській величності монастирський скрипторій…

— Запроси імператорську величність на вечірню молитву до монастирської каплиці…

— Сто тисяч свиней! — безсило скреготав зубами Заубуш. Відірваний від імператора, втрачав усю свою силу й значення. Ставав чимось подібним до імператорських шпільманів Шальке й Рюде, яких помічано лиш тоді, коли розважали Генріха. Що? Він — барон для розваг? Ще побачимо!

Сидячи якось у каплиці, імператор і Євпраксія почули позаду сердите стукання баронової дерев'янки, голосне сопіння, вмощування на молитовній лаві. Генріх насмішкувато спитав темряву:

— Ти зважився на молитву, Заубущ?

— Сто тисяч свиней! Де мій імператор, там і я!

— Чому ж запізнився?

— Лагодив свою дерев'яну ногу.

— Я подарував тобі замість відрубаної золоту ногу.

— Вона заважка для носіння. Ще важча, ніж служба в імператора…

Шепіт злий, сухий, ніби хтось у воду попіл сипав. Імператорові завжди потрібні слухачі. Уста — це влада. Покірливість, слухняність — вуха. Слухачів йому ніколи не бракувало. Але то все — примусово. А добровільно? Мати поряд таку молоду жінку, незалежну, водночас не володіючи звичайними засобами зробити її твоєю добровільною спільницею чи бодай слухачкою. Це нестерпно й для простого чоловіка, що ж казати про імператора! Чоловіки в жінках прагнуть знайти порятунок від самотності, а знаходять самотність ще розпачливішу. Тоді йдуть від одної до другої вперто, невситимо, напомацки, наосліп, невидющо, бездумно. А коли відібрано й це? Що зостається? Що мав він, імператор? Дороги, мандри, битви — ось і все життя. Більше нічого. Все для нього визначалося словом «колись». Ох, колись. Ще зовсім недавно. Тепер все не те й не так. Його чоловіча сутність може вилитися лише в оцих розповідях. Вилити душу, висповідатися. Ніколи не мав коло себе сповідників, гнав їх, ненавидів, а тут — мовби сам напрошувався.

Вона ж усе переводила на жарт. Про минуле? Не хочу, по хочу. Від надміру минулого люди старіють. Тоді говорити про нинішнє? Але ж нинішнього немає, воно невловиме. Чи знає імператор пояснення Алкуїна Карпові Великому при різницю в словах saeculum, aevum і tempus? Знідки знаю Алкуїна? Не марнувала часу в Кведлінбурзі. Яка людина? Як лампадка на вітрі. Що складає свободу людини? Невинність. Що таке віра? Упевненість у тому, чого не знаєш і що вважаєш чудесним. Що таке коріння? Друзі медиків і слава кухарів. Колись королі вчилися самі й примушували вчитися інших. Для імператора це й не навчання — лиш нагадування. Алкуїн писав так: «Ми розрізняємо три часи: минулий, теперішній і майбутній. Але, власне, для нас не існує теперішнього, бо ми маємо тільки минулий і майбутній. Поки я вимовляю перший склад слова, другий склад стає для мене майбутнім. Для бога ж нема ні минулого, ні майбутнього, саме теперішнє, як він сказав своєму рабові Мойсею: Ego sum, qui sum. Але, пускаючись у подальші тонкощі, легко помітити, що два слова deus aeternus (вічний бог) самі по собі не вічні, а вічне лиш те, що ними означається. Взагалі слова, якими говоримо, суть не що інше, як знаки речей, сприйманих умом, які служать для передачі нашого сприйняття іншим».

Ця молода жінка, окрім вроди й загадковості, мала ще досить вільного часу, щоб стати мудрою, а він володів лиш одним: владою. Віддав боротьбі за владу все своє життя, не мав більше нічого, був, власне, й не самим собою, а мовби живим втіленням влади, міг говорити, невтомно й без кінця, про владу й про владу. Люди втомлюються від науки, від мудрості, від піднесеного й незвичайного, найбільше ж від непослідовності й нетривкості. Тяжіють до сталості й певності. Сталість їм обіцяє лиш сильна влада. Влада ж може бути тільки одна. Двовладдя неможливе й небажане. Тому або графська й баронська сваволя, коли немає законів і немає народу, або папа з тисячами виконавців своєї волі і об'єднаним самою вірою народом, або ж імператор, коли народ міцно збитий докупи державою. Але саме тоді, як молодий король Генріх змагався з саксонськими баронами, у Римі помер папа Александр II і мотлох римський викричав папою п'ятдесятилітнього Гільдебранда, миршавого сина теслі з Родоакуму. Дванадцять літ сидів цей чоловік в Латерані, тряс церквою, просунув на папський престол п'ятьох пап, тепер сам захотів потрясати світом. У голові в Григорія зродився намір створити духовну імперію. Він пересвідчився, приглядаючись пильно до світу, що людина, яка шукає правди, щоб жити в правді, прагне до якоїсь спільності, і ось тут королі й імператори пропонують їй спільноту державну. Але держави гинуть, виникають знову, вони нетривкі, їхня непостійність кидає тінь також і на володарів, а може, навпаки, бо все це опирається на хисткі засади щоденного життя з його потребами, церква ж спроможна перевищити всіх, пропонуючи для опертя безсмертну душу. Натомість державні мужі ведуть злочинний торг безсмертною душею взамін за можливості світські. Не можна отримати на сім світі нічого, що не було б відібране в когось іншого. Найбільше відібрати можна лише в того, хто володіє найбільшим. Таким був імператор Генріх, який, власне, ще не отримав корони від римського первосвященика, себто мав зватися просто — королем. Коли ще папа Александр був при смерті, Гільдебранд звелів (не-чуване досі) королеві Генріху з'явитися до Рима, щоб скласти звіт у своїй поведінці й виправдатися в звинуваченні в симонії перед трибуналом первосвященика. Обраний папою, він називається Григорієм VII, не жде затвердження імператорського. Він пише іспанським графам, що іспанська держава з давніх часів е власністю святого Петра і належить папському престолу. Він пише королеві Угорщини, що його держава є власністю святої церкви відтоді, як король Стефан передав усі права і всю владу над своєю церквою святому Петрові.

Він дозволяє французам не підкорятися своєму королю, коли король не відмовиться від злочину симонії. Він зазіхає навіть на Русь, передаючи владу над нею вигнаному Ізяславу-Дмитрію і його синові за умови, що вони стануть ленниками папи. На півдні він зав'язує дружбу з Робертом Гвіскаром і норманнами, даючи їхнім завоюванням апостольське благословення, яке мало перетворювати насильство на право, викрадення — на закон. В Італії він робить своєю прибічницею і коханкою Матільду Тосканську, багату молоду вдову, яка стане згодом прокляттям для Генріха. Він добився влади над Сардінією і Корсікою. Примусив чеського князя Яроми-ра визнати себе васалом папи. Він простягає руки до Англії, домагаючись відплати за поміч Вільгельмові Завойовнику, до Данії, Ірландії, Апулії й Калабрії, Купії і Провансу, Польщі й Далмації, Хорватії й Арагону.

Цей зловісний папа сприйняв зоднаковіння за порядок, непорушність — за рівновагу, дисципліну — за гармонію і всезагальне пригнічення — за мир.

Генріх не покорився Григорію-Гільдебранду. Він викривав у листах нечисті наміри Гільдебранда. «Твоя мисль, — писав він папі, — так зіпсована задавненим божевіллям, що ти не звертаєш уваги ні на свої діла, ні на свої слова…»

Тоді папа вдався до останнього вчинку. У соборі, вбраний в понтифікальні шати, оточений дванадцятьма прелатами, по числу апостолів, тримаючи в руках запалену свічку, він став на східцях великого вівтаря, підніс свічку в похмурій і загрозливій урочистості. Лунав повільний спів псалма, бито лиш в один берег дзвона. Під той зловісний звук папа прорік: «Владою святої трійці, священного апостольського престолу, семи соборів і всієї католицької церкви королеві германському Генріхові анафема!

Проклятий будь він з усіма, хто будь-яким способом дасть йому пораду й поміч. Проклятий хай буде в дому й на дворі, проклятий у городі й у селі, проклятий на землі й на водах.

Кожному, хто наміриться вперто суперечити вірі святого апостольського римського престолу, хай буде анафема, маранафа і хай не почитається християнином, а єретиком-прозимитом».

По тому папа згасив свічку й кинув геть, мовби на знак, що проклятий має так згаснути в пам'яті церкви і люду.

Коли почуття провини зависає над людьми, над світом, треба кипути його на когось. Гарячкові пошуки цього спровиненого перед цілим світом — і ось папа знаходить імператора і кидає на нього прокляття. Тягар завеликий, щоб його витримав простий чоловік. Анафему проголошено було на всіх прибічників Генріха: на єпископів, графів, баронів, простих рицарів. Але папі йшлося про сили найбільші. Тому він не зупинився перед відлученням від церкви Генріха. Генріх метався, щоб скинути з себе тягар провини, як вовк — капкан. П'ятдесят п'ятий псалом: боязнь з дрожем прийшла на мене і вкрила мене тривогою.

Від Генріха відвернулися всі. Під страхом церковного відлучення боялися мати з ним справу. Ніхто не хотів помогти. Він вирішив іти до папи з жоною і п'ятилітнім сипом Конрадом узимку, за кілька днів до різдва, майже таємно, бо й не мав кому про те казати. Навіть інші відлучені, які поспішали в Італію за прощенням, не наважувалися прийняти короля в своє товариство. Генріх насилу добув засобів на дорогу. Його супроводжував тільки безногий Заубуш. Навіть шпільмани втекли від короля. Зима була незвично сувора. Починаючи вже з дня святого Мартина — від листопада аж до початку квітня по Рейну, покритому льодом, можна було ходити.

У багатьох прирейнських долинах загинули виноградники, бо вимерзло коріння лоз. На шляху до Італії Генріх святкував різдво в Бургундії в містечку Бізенцуні в графа Вільгельма, родича своєї матері, яка, до речі, відреклася від сина й сиділа в Римі коло папи Григорія. До Бургундії довелося завернути через те, що герцоги Рудольф, Вельф і Бертольд по всіх дорогах і гірських про-ходах-клузах поставили сторожу, щоб перехопити короля й потягти його в Аугсбург, де хотіли позбавити його корони. З Бізенцуна вирушив після Нового року. В містечку Цініс його зустріла теща Адельгейда Савойська зі своїм сином Амадеєм, який мав там велику силу й славу. Прийняли вони короля з честю, але згодилися пропустити через свої володіння не інакше, як за поступку їм у Італії п'яти єпископств, суміжних з їхніми землями, — плата за проводи. Після довгих переговорів, трати часу й зусиль йому насилу вдалося вмовити їх задовольнитися одною бургундською провінцією. Зима, як сказано вже, була неймовірно сувора, і Велетенські гори, через які неминуче лежав його шлях, з вершинами, схованими в хмарах, були до того вкриті снігом і льодом, що ні на коні, ні пішки без небезпеки не можна було спуститися по їхніх слизьких і урвистих крутизнах. А вже наближався день річниці його відлучення. Коли б він до того дня не звільнився від відлучення, то князі, за загальним присудом, назавжди позбавили б його королівського сану. Тому Генріх за високу платню найняв гірських провідників. То повзком, то спираючись на плечі провідників, чоловіки перебралися через обледенілі гори. Королеву з жінками, які їй слугували, посадили на волячу шкуру і спустили вниз з допомогою провідників. Коней деяких спустили, деяких просто скотили, перев'язавши їм ноги, по снігу. Багато загинуло й покалічилося, лише небагатьох вдалося переправити.

Bin подолав такі непрохіддя, що з'явився в Італії, мовби впав з неба. Чутка про це розлетілася повсюди, до нього звідусіль стали стікатися селяни, городяни, графи і єпископи, скрізь приймали його з почестями й надіями, за кілька днів довкола Генріха зібралося величезне військо, всі вважали, що король хоче скинути папу, і зраділи нагоді помститися Григорієві за безчестя, за міжусобиці, розбої й колотнечу, які він викликав в Італії.

А Григорій поспішав до Аугсбурга, щоб разом з германськими князями остаточно знищити Генріха. Його супроводжувала Матільда Тосканська, яка, довідавшись про несподіване з'явлення короля в Італії, сховала папу в своєму неприступному замку Каносса. Григорій ще не знав, чи прийшов Генріх за прощенням, чи для відплати. Заспокоїла його поява германських єпископів і мирян, відлучених від церкви. Багато з них попало в клу-зах до рук сторожі Вельфа Баварського, але дехто все ж добрався до Італії, вони знайшли папу в Каноссі і принижено, босі, у власяницях просили прощення. Папа об'явив їм, що тим, хто щиро кається і оплакує свої гріхи, в милосерді не може бути відмови, але тривалий непослух і глибоко закорінене духовне зіпсуття можуть бути винищені лише вогнем тривалого покаяння. І тому, коли вони справді покаялися, то повинні з готовністю знести очисний вогонь церковного покарання, який він прикладе для зцілення їхніх виразок, щоб легкість прощення їхньої тяжкої провини не змаловажила в їхніх очах злочинів супроти апостольського престолу.

Тоді розсадовлено єпископів по окремих келіях, заборонено говорити один з одним, дозволено мізерні порції води та їжі вечорами. На мирян накладено єпітимію відповідно з віком кожного й силами. За кілька днів папа прикликав їх до себе, зняв церковне відлучення, звелів уникати стосунків із Генріхом, поки той не покається, але всім дозволено говорити з Генріхом з метою схилити його до покаяння.

Король запросив до себе Матільду Тосканську. Ненавидів ту жінку, ще не бачивши, коли ж побачив, то зненавидів до могили. Невисока чорнява жіночка, з ляскучим голосом, уся обнизана коштовностями, говорячи, всьорбувала в себе повітря аж приахкуючи, так ніби намірялася ковтнути тебе, і Генріх, хоч який був упосліджений і хоч як залежав од Матільди, з огидою подумав, що не хотів би бути всьорбнутий оцією коротконіжкою, яка нагадувала маленького собачку. Його врятувало тільки те, що Матільда страшенно радувалася своїй значливості й хотіла бути посередницею між двома наймогутнішими чоловіками в Європі. Може, за нею стояли цілі тисячоліття, може… Вона згодилася помогти Генріху, і він послав з нею до папи свою тещу з сином, маркграфа Еццо, батька ворожого йому Вельфа Баварського й абата Клюнійського з просьбою звільнити його від церковного відлучення і не вірити німецьким князям, які возводять на нього звинувачення більше від заздрощів, аніж від справедливості.

Папа сказав, що без звинувачів справу розглядати негоже, тому ліпше королеві в призначений час, на стрітення богородиці, з'явитися в Аугсбург, і там він, Григорій, після розгляду справи обох сторін, без ненависті й упередження, відокремивши праве від неправого, згідно з церковними законами винесе свій безпристрасний присуд.

Посли нагадували про те, що минав річниця відлучення: «Король найвище в світі цінує думку папи й упевнений, що папа — невблаганний каратель неправди і непідкупний захисник правди, а незабаром настане рік його відлучення, імперські ж князі тільки того й ждуть, щоби на випадок, коли він не буде звільнений від відлучення до того строку, оголосити його, згідно з імперськими законами, негідним королівського сану і надалі не приймати від нього ніяких виправдань».

Папа довго не поступався. Тоді сказав: «Коли він справді покаявся в своєму вчинку, то хай передасть нам на доказ щирості свого каяття корону і всі інші знаки королівського сану і в покару за свій злочин хай об'явить сам себе негідним королівського звання».

Посланці попросили справедливості, не ламати тростинки приломленої, папа нарешті дозволив Генріхові з'явитися в Каноссу, коли той принесе щире каяття.

25 січня року 1077 (Євпраксія мала тоді шість років) король прибув до Каносси. Замок мав потрійні мури. Генріха впущено за другу стіну, почет лишився зовні. Між мурами, на морозі, знявши всі королівські прикраси, без будь-якої пишноти, простоволосий, босий, стояв він, очікуючи присуду папи, пестився з ранку до вечора, стояв без сну, непорушне, заклякло, ніби вмер. Так тривало три дні. Лише на четвертий день його допущено до папи. Після довгої розмови і прийняття Генріхом ганебних умов папа зняв відлучення.

Коли стояв у дворі Каносси, під снігом, на морозі, — упокорювався? Несвідомо поєднувався зі своїм ворогом, почуваючись нижчим за папу і відданим йому назавжди? Ні!

Він боровся з папою далі. Узяв собі в спільники простий люд, селян. Чому? Вони прагнуть так мало. Ні особистої волі, бо навіки прикуті до землі, ні ліпшого життя, бо так мало бачили світу.

Чим кінчилося майже десятиліття запеклої боротьби між папою й імператором? Григорій, вигнаний Генріхом з Гима, помер серед норманнів і сарацинів Гвіска-ра зі словами: «Я любив правду, ненавидів неправду, а тому вмираю на вигнанні». Коли ж сидів на апостольському престолі, вигукував: «Будь проклят, хто меч свій тримає здаля від крові!»

Як часто доля світу залежить від того, хто кого переможе.

Розповідь складалася впродовж багатьох днів, вона вимагала самотності, яку імператорові, хоч мав, здавалося, неподільну владу над усіма і всім, щоразу важко було виборювати, йому набридали коли й не з справами, з якими всіх відсилано до Заубуша, так з виявами покори й відданості, а це вже той випадок, коли стає безсилим навіть всевладний чоловік, відомо також і те, що людині завжди тяжко дається саме те, що їй найнеобхідніше.

Ворогів не боявся ніколи. Густу траву легше косити. Що більше ворогів, то ліпше для справжнього воїна. Та стаєш беарадний, коли не знаєш, з ким боротися, що долати. Імператорові хотілося усамотнюватися з руською княжною, а довколишній світ мовби затявся в намаганні перешкоджати в цьому, і що найболючіше для Генріха, так це те, що сама Євпраксія охочіше йшла назустріч не його бажанням, а несвідомим силам, які ставали на заваді. Коли попервах Євпраксія сама рвалася до імператора, молодеча її пиха мала хіба ж таку поживу з тої уваги, якою Генріх обдаровував її, досі аа-буїу всіма, закинуту в чужину, то тепер вона частіше й частіше виказувала суто жіночий норов, непослідовність і, слід сказати прямо, невдячність.

Молодість завжди невдячна, коли ж стрічається вона ві врілістю, коли її безтурботність хочуть порушити картинами нещасть, переживань, поневірянь, коли хочуть, може, бодай не співчуття від неї, а простої уваги, тоді ця молодість стає майже жорстокою, вона нічого не хоче знати, сама не маючи минулого, вона не вірить у його існування в інших, їй тяжко зосередитися на теперішньому, бо тоді неминуче треба буде знову ж таки повертатися до минулого давнього чи недавнього, її цікавить лише прийдешнє, лише те, що буде з нею, бо все її життя попереду, вона не починала ще жити, вона вважає, що все належить тільки їй.

Щоправда, можна подивитися на справу й інакше, приписавши молодості риси порядності й благородства, бо хто ж більше заслуговує цього? І коли Євпраксія почула від Генріха про його тяжке, сповнене змагань і неймовірного напруження життя, коли побачила наповненість того життя і подумала про своє власне й не розпочате ще, легке, позбавлене турбот, затьмарене лиш прикрощами й розлукою з рідною землею, розлукою, до речі кажучи, майже добровільною, бо ж Євпраксію питали про згоду піти в жони маркграфу Генріху і вона ту згоду давала двічі: у Києві й Саксонії, то от коли вона подумала лиш про можливість поставити своє життя поряд з Генріховим, то побачила, що не мав чого ставити. Співчувати йому? Але де ж у неї право і сила? Жаліти його? Повинна бути могутньою жінкою з такими ж незвичайними переживаннями, як він сам. Прийти йому на поміч? Він сам ось уже тридцять років справляється з усіма перешкодами, щоразу вміло знаходячи собі союзників і помічників. Може, побачив у ній союзника? А які тому докази? Просто хоче забавитися з нею, мов з цяцькою? Робив би це без загайки, брутально й твердо, як звик робити все в житті. Хоч як там було, у ній прокинулася жінка, стурбована за свою добру славу, не байдужа до свого майбуття, жінка, яка не втратила надій, бо смішно говорити про це, маючи сімнадцять неповних літ, будучи вродливою, розумною, освіченою, багатою, незалежною.

Євпраксія злукавлено уникала Генріха. Робити це могла досить уміло й легко. Нездужає. Має пильну розмову з тим або тим сповідником своїм. Має клопоти господарські. Просто не в настрої, бо може дозволити собі й таку розкіш, випробовуючи терплячість Генріхову.

Імператор справді терпів, зносив, сам собі дивувався, але його підтримувала абатиса Адельгейда, всіляко розписуючи цноти руської княжни, щоб розпалити брата, бо ж вельми добре відала, що цнотливості він не терпів ніколи і ламав її одним замахом.

Тридцять років нікому не дарував жодної миті на власне життя. А чи сам що-небудь мав од того? Відбирав у них не для себе, бо водночас відбирав і в самого себе. Жив уривками. Хапливо. Дико. Мов лісовий звір. Тепер мав сподівання великого спокою, і відкрилося йому зненацька, що той спокій якимось чином пов'язаний з руською княжною.

Генріх ждав Євпраксію терпляче, нестерпно хотів бачити її, мати коло себе, мов бархатисту квітку, яку хочеться погладити чи бодай доторкнутися, лютився на її уникання, проклинав усе на світі, вона знала про це або здогадувалася і ще впертіше сиділа в своїх келіях. Рятівна відстань, одвічні жіночі хитрощі.

Він ждав її, а вона сиділа й розглядала прикраси свої, київські, перебирала їх, мов спогади дитинства. Найбільше подобалася їй прозора куля на золотому низенькому триніжку. Привезена князеві Всеволоду хто зна й звідки. Євпраксія вдивлялася в глибину кулі, бачила там далекі, навіки втрачені світи, весни розквітали в глибинах кулі, сяяло золотом сонця літо, в розблисках сліз поставало прощання з дитинством, чистотою, чеберяйчиками — цими передвісниками життя радісного, розкованого, піднесеного.

Генріх при зустрічах сміявся з її чеберяйчиків. Це нагадувало йому баєчки про шварцвальдське озеро Муммельзеє. Розповідають, ніби там живе підземне плем'я чоловічків, німфи, наяди, які позичають селянам хліб, припаси, гроші. Але хто б у те повірив? Тоді Євпраксія ображалася за своїх чеберяйчиків. Багато було таких, що не вірили. Одна жінка пізньої осені народила дитину в полі. Ніхто їй не помагав, не було чого підстелити на голу землю. Тоді з'явився чеберяйчик і дав жінці оберемок соломи. Вона відмовилася. Дитя — на грубу солому? А вдома знайшла соломинку, що пристала до одягу. Соломина була з щирого золота. Ось які в нас чеберяйчики!

А тим часом довкола панувало життя грубе, брутальне, жорстоке. Імператор з усіма в абатстві був холодно-стриманий. Неприступність снігової вершини. Неприступний і неприсутній, сказати б. Високомірністю й стриманістю він мовби підкреслював рівність між собою і Євпраксією і недвозначно вказував на належну низькість усіх інших, не минаючи й Заубуша. Але барон не вельми переймався показною зневагою імператора, бо вже давно навчився видобувати собі користь навіть з цього. Візьми пороки вищих і нещастя тих, хто внизу, — і матимеш для себе якийсь зиск. Заубуш був твердо переконаний, що головне в житті — задоволення, бо й саме життя не що інше як задоволення. Хтивість і зажерливість пробивалися в баронові на кожному кроці, розумова нікчемність цього чоловіка перевищувала в ньому І навіть марнослав'я, невситимості своєї він не міг приховати навіть перед імператором і Євпраксією. Але Євпраксія готова була дарувати Заубушу ці вади, підсвідоме вважаючи, що такий обтесаний майже наполовину чоловік повинен одержати своє відшкодування у цього жорстокого, але водночас сповненого приваб і чарівливості життя. Заубуш не був аж таким добрим, аби думати ще й про інших. Його дратувала невластива поведінка імператора, він не раз, хоч і надаремно, пробував натякнути Генріхові на те, що ласі шматочки треба ковтати без роздумів і прогайки. Говорилося й про те, що меч іржавіє, коли його довго не виймати з піхов. Імператор змаловажував безсоромні натяки Заубуша. Натомість велів показати винні погреби абатства, без супроводу, навіть без вірного барона, тільки з Євпраксією спускався туди. Блукали вони там вузькими проходами між велетенськими сірими бочками, цідив імператор червоне вино, наливав у келихи із зеленкуватого сірійського скла, дивилися одне на одного крізь скло, крізь вино, крізь тьмавість підземелля. Що бачили? Які світи?

Абатиса Адельгейда, мабуть, першою збагнула, що імператорські зальоти до руської княжни зайшли задалеко. Тепер щосили намагалася довести, ніби абатство її — не що інше як притулок науки й гідності. Це найбільше дратувало Заубуша. Поки імператор вів свої дурні безкінечні розбалакування з руською княжною, барон мав перебувати в постійному напруженні. Прагнув задоволень, але вимушений був Їх лякатися, поки імператор так дивно поводився. Нестерпно було жити серед такої сили молодого жіноцтва, не маючи змоги володіти бодай одною.

Заубуш уперто домагався прихильності Журини, але жінка не піддавалася, велася обережно, коли ж і вимушена була виходити з абатства, то намагалася те робити н супроводі Кирпи й ще когось із своїх дружинників. І хоч ні Кирпу, ні дружинників барон не міг вважати своїми суперниками, він поклав за ліпше усунути й цю хай і незначну перешкоду, і вони зникли. Першим це виявив отець Северіан, який не розділив долі дружинників тільки з огляду на його духовний сан, але так само иочувся загроженим, тому мерщій подався до Євпраксії й повідомив їй, що люди її, себто воєвода з дружинниками, безслідно щезли. Євпраксія спитала Адельгейду. Та не знала нічого. Ніхто в Кведлінбурзі не відав, куди могли подітися руські. Жили мирно, були привітні, доброзичливі, може, якийсь з них і притиснув у темному місці товстоногу дівку, та робилося те з належною таємничістю, по-вояцьки вміло й швидко. Ніхто нічого не мав проти цих добрих людей. Ще вміли варити пшеничне пиво, чого тут ніхто не вмів; пиво те вельми смакувало кведлінбурзцям, то хто б же підняв руку на таких умільців?

Кілька день ждання нічого не принесли. Журина плакала, не ховаючись. Євпраксія засумувала, була обурена й роздратована, на всі запросини імператора відказувала різкою відмовою, аж він здивувався й прислав спитати, що з нею, тоді вона передала йому листа, в якому скаржилася на допущене насильство і просила, щоб він своєю владою поміг їй віднайти справедливість.

Знов їй усе тут сприкрилося, задихалася від стисків холодного каменю, гнітило її вічно низьке небо, мокра ногорблена земля, лякали чорні ліси. Стояли чорні, мов погорілі, а між деревами така пуста далина, мов між чужими людьми. Була тут чужою всім, такою й зосталася. «І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить». Загрози скрізь, загрози завжди невідворотні й жорстокі — ось і вся правда. Імператор розповідав їй про свої боріння. Заради чого всі його битви? Щоб щезали отак люди? Щоб маркграфи гнали в рабство сусідів-слов'ян, пов'язаних, мов мисливські пси? Зникли дорогі для неї люди. Усі дев'ятеро. Подія сама по собі загрозливо-зловісна, а ще коли ж взяти до уваги, що більше вона не має нікого. У це страшно повірити! Що сказав би імператор, коли, прокинувшись, не знайшов би в своїй державі жодного підданого, жодної живої душі? А в її маленькій державі зроблено майже таке спустошення.

Генріх нічого не знав. Імператор ніколи нічого не знає про долю окремих людей. Не відає, де що береться, куди дівається. Не заглиблюється в дрібні зміни, не хвилюють його окремі долі. В його руці сила узагальнення, вища сила, вищий порядок. Душами окремих людей хай опікуються священики, для нього є люд. Воїнів у битві хай розставляють барони, для нього існує лиш військо. Бургграфи хай чинять суд кожен у своєму городі, він провадить лиш суди імперські. Він узагальнює, наглядає, тримає в руках сув'язі всієї держави. Заглибитися в поодинокі з'явиська, спробувати осягнути суть кожної події, зійти з висот до низу, зануритися в набридливу щоденність — однаково, що повернутися в первісний стан, до тих перших днів, з яких починав своє сходження на неприступні вершини влади.

Однак цього разу він повинен був втрутитися, зацікавитися, довідатись. Штовхало його до цього те нез'ясоване ще почуття, під владою якого перебував тут, у Кведлінбурзі, та дивна сила, що прикувала його до руської княжни, змусила на час навіть змінити свої узвичаєння, свою натуру, мало не запобігати перед цим, власне, дівчиськом — і це тоді, коли покопані всі супротивники, коли він вивищився над усіма, коли наставляє князів, єпископів, самого папу, коли городи покірливо розчиняють перед ним брами, сусідні володарі шлють послів, заморські королі запобігають його ласки.

Генріх покликав Заубуша, нетерпляче метався по холодному паладовому покої, гримів мечем по кам'яних плитах підлоги, з нехіттю позирав на оббиту золоченою шкірою стелю, на незграбні різьблені стільці — спадок саксонських імператорів, на велетенський стіл, під яким спали імператорські мисливські пси, напускаючи важкого духу в цьому непривітному помешканні.

Барон пристукав своєю дерев'янкою знудьгований і засняділий. Пито було в ці дні багато й охоче, сам Генріх пив зі своїми баронами, тепер мовби забув, сердито гримнув на Заубуша:

— Пив?

— Пив, — спокійно сказав Заубуш.

— Кому служиш — забув?

— Пам'ятаю.

— Безчинствуєш?

— Сто тисяч свиней, хто скаржиться? Імператор підбіг до барона, пожбурив йому в обличчя лист.

— Де?

Згорнута у рурку хартія полетіла на підлогу. Заубуш незграбно нахилився над нею, навмисне вдавав із себе незграбного, хоч Генріх знав його гнучкість і вправність навіть з дерев'яною ногою. Не дав баронові часу спам'ятатися, вдарив новим погрозливим:

— Руські де?!

— Руські?! — Заубуш нарешті дістав хартію, ще не розгортав її, дивився на імператора. Знали один одного багато років. Гнів імператора бував страшний, але барон за ці багато років збагнув: без нього Генріх не зможе. Навіть пси покинули імператора, коли перебирався через гори, кваплячись вимолити прощення в Гільдебранда. А Заубуш був з ним. Був і в тій римській церкві, де напали на Генріха два з оголеними мечами. Напад був несподіваний тим, що найстрашніший ворог імператора Гільдебранд був тоді вже мертвий. Але зосталися вороги менші. Ніколи не бійся ворогів великих — лякайся дрібних. Вони й наслали підкуплених убивць на месу. Вбивці не зважили на барона. Каліка. Це їх згубило. Бо Заубуш вправно підставив одному з них дерев'янку, і поки той летів сторч головою, другий падав від Заубушевого меча. Каліко, не здавайся! Після того імператор згодився з бароном, що молитву слід полишити для священиків. До церкви пішов лише тут, у Кведлінбурзі. Здається, затягла його туди княжна. Тепер вона знов. Звинувачує його, Заубуша. Його ніхто не звинувачував уже багато літ. Не наважувались. Не сміли.

— Тут написано про мене? — спокійно спитав імператора.

— Написано, що написано, — в очах у Генріха народжувалася пустота. Барон знав, що це перший передвісник шаленства, він не дуже боявся таких нападів, але тут замішана була ця жінка, тому мав бути обачливим.

— Коли це про руських свиней… — почав обережно.

— Рицарі княжни Праксед! Де вони?

— Довідаюсь, коли цікавишся, імператоре.

— Велю! Де? Твоя робота — знаю!

— Не втручався сам, та, дбаючи…

— Де вони?

— Тут, у Кведлінбурзі. Довелося…

— Веди, показуй!

— Може, завтра, імператоре? Ніч…

— Веди! Гей, хто там!

Не допитувався в Заубуша, чи знає, куди вести. Повинен знати. Цей усе знає. Горіли смолоскипи, поблискувала тьмяно зброя. Нетерпляче дихав імператор. Заубуш навмисне повільно волочив свою дерев'янку. Не було куди квапитися. Таке не показують і простим смертним, яким судилося на сім світі все найгірше, то навіщо т воно імператорові? Сто тисяч свиней з цією руською дівкою!

Пройшли винні погреби Кведлінбурга, ті самі, де імператор пив з Євпраксією вино їхнього мовчазного причастя до спільної великої долі, спускалися кудись нижче, заглиблювалися в таємничі підземелля, гриміли ковані залізом двері, дихало вільгістю, мороком, смерділо столітнім брудом, лякало потойбічністю. Оттони вміли будувати не лише крипти святих мучеників, але й глибокі кам'яні мішки для мучеників живих. Камінь сльозився водою, бив диким холодом, морок волохато накочувався звідусіль, гнітив людей, гасив вогонь. Ще двері, ще, гримить набубнявіла ляда, морок ще страшніший, розверзає-ться кам'яна паща, звідти плюскотить вода, десь далеко, ніби в самому центрі землі, якісь шерехи долинають звідти, якісь зітхання. Невже там люди?

— Гей, хто там? Живі?

Сам германський імператор питає, річ небувала й неймовірна, але тим, хто внизу, однаково, їм до всього байдуже, вони плюскотять у чорній холоднечі, брьохаються в невидимій воді, блукають у пітьмі, а може, давно вже вмерли і то вода носить їхні тіла, плавають вони серед нечистот, здохлих пацюків, уламків і залишків давніх злочинів і проклять.

Імператор поглянув на Заубуша, і той злякався вперше після того, як на нього нападали в лісі під Гарцбур-гом. Коли справді ті, що внизу, вмерли, то ще й не знати, чи вийде звідси барон.

— Ей, сто тисяч свиней! — заревів униз Заубуш. — Тут Генріх, імператор, він вас питає! Відповідайте!

Мовчанка тривала, плюскотіло внизу й далі, плюскотіло мертво й страшно, імператор знов поглянув на Заубуша, і той вичитав у збілілих очах Генріха свій присуд. Готовий був стрибнути туди сам, брьохнутися у воду, аби лиш переконатися, що ті — ще живі. Тоді ті, внизу, мовби зглянувшись над одноногим, подали звідти голос:

— Чого імператорові?

Генріх відскочив од отвору, затис руків'я меча, так ніби мав рубатися.

— Видобути всіх! Миттю!

— Зробимо, імператоре, — Заубуш зігнав із себе звичну насмішкуватість, став слухняний і покірливий. — Зробимо все, як звелиш. Тобі ліпше не бути тут. Дорогоцінне твоє здоров'я…

— Моє здоров'я, не твоє. Лишуся тут.

— Імператоре!

— Сказав!

Принесено в'язану драбину, вузлувате звісилася вона в глибину, звідти довго ніхто не видобувався, тоді по одному стали з'являтися. Дзюрчала з лахміття брудна вода. Зсиніле від холоду тіло. Розкудлані бороди. Несамовиті очі. Не люди — мерці. Дев'ятеро. Усі цілі. Усі тримаються на ногах. Якою силою? Попереду — косоплечий, ширококостий, зблискує зубами чи то в посміху, чи від ненависті, яку не може та й не хоче приховувати.

— За віщо ти їх? — спитав спокійно Генріх Заубуша. Не цікавився, хто кинув сюди руських, бо знав і без того. Барон теж знав, що викручуватися не слід. Треба казати все. Але що мав казати? Про дику руську жінку? Замкнули її в абатстві. Він хотів її ощасливити — не далася через дурість. Але про таке імператорові не кажуть. Про його ненависть до слов'янських свиней? Це слід полишити для іншого разу. Він не задумувався.

— Звичайна справа.

— Знаєш закон, який забороняє кидати камінь у бика, впряженого в плуг, і міцно затягувати йому ярмо?

— Була підозра…

— Яка? Заубуш зам'явся.

— Кажи!

— Княжна…

— Ну!

— Зневажала германських мужчин. Не піддалася навіть своєму мужеві на шлюбиім ложі. Тримала коло себе цих. Як мужчин.

— Брешеш!..

— Слово, імператоре! Несподівано ступив уперед Кирпа.

— Хочу сказати.

— Знаєш нашу мову? — не повірив імператор.

— Сидів тут п'ять літ. Голова на плечах є.

— Що хочеш сказати?

— Твій барон бреше!

— Пояснюй.

— Княжна чиста, як сльоза.

Імператор мовчав. Дивився на Заубуша. Тоді сказав!

— Іди геть.

— Імператоре!

— Геть!

А руський добивав барона:

— Вона невинна, клянусь хрестом. І впав на коліна. І ті восьмеро теж упали на коліна. Підвестися вже не могли, не мали сил. Тоді Генріх зупинив Заубуша:

— Стій і слухай. І хай знають усі. Я руську княжну беру в жони.

— Імператоре!

— Вона стане імператрицею!

Коли вже вимовив ці слова, збагнув, що жили вони в ньому всі дні, жили несвідомо, не могли ніяк народитися, потрібен був поштовх, струс, якась незвична подія. І ось сталося. Знов, як завжди, nоміг Заубуш. Поміг не думаючи. Був майже вдячний баронові, поглянув на нього мало не зласкавлено. Той відвернув погляд. Страх йому вже минувся, вмить вловив зміну настрою в Генріха, тепер імператор ждатиме слів хвали за його несподіване і, сказати прямо, досить безглузде вирішення. Зробити цю руську видру імператрицею? За які цноти? І як же про це буде оголошено світові? Імператор зробив заяву. Де й перед ким і як? Все, все гине. Перед цим заради нікчемних руських свиней мало не принесено було в жертву його, Заубуша. Стільки злочинів вчинено за тридцять років володарювання Генріха, що до них нічого не додав ще один геть незначний. Знищено многі тисячі, вбито таких високодостойних мужів, що якісь там п`ять чи дев'ять чужинецьких заброд не варті печеної воші. Генріх забув, що він імператор Священної Римської імперії, знехтував своєю гідністю, мало не сам витягав цих брудних свиней звідти, де їм належалося бути за всіма законами земними й небесними, а тоді ще й така заява! Барон сопів розгнівано, стукотів дерев'янкою, враження складалося, ніби вже й не Генріх імператор, а цей барон сягнув найвищої влади, однак імператор мовби й не помічав роздратованості свого поплічника.

Нарешті йому відкрилося те, що було сховане від нього. Стане імператрицею Праксед. Бачив її вже не такою, як досі. Поставала перед ним у імператорських шатах, у короні й горностаях, гарна й на вроду і на зріст, красноперса, чиста, як сніг, молода на вигляд, з прекрасними бровами, носом і обличчям, жовто-русява, великоока, радісна, солодкоголоса, чудове явище поміж жінок. Сповнена цнотливості хода, рухи, повороти голови. Народжена бути імператрицею. Слугувати для ще більшого воз-вишення Генріхового. В ній кров ромейських імператорів і руських царів. За нею стоїть могутня половина світу — велика, багата, загадкова Русь, якій немає краю, перед якою запобігають усі. Абатиса Адельгейда не знати з якими намірами — добрими чи лихими — турчала в ухо братові своєму про походження, цноти, привабу руської княжни, може, за звичаєм своїм, намагалася підсунути імператорові підложницю, як то робила щоразу по його приїзді до Кведлінбурга, але цього разу сталося не так, він зробить цю дівчину імператрицею і завдячує цим насамперед своїй нещасній сестрі. Вдячність же його буде в тому, що при возведенні на престол дасть Праксед ім'я Адельгейди. Він уміє бути великодушним.

— Ви мої перші гості сьогодні! — гукнув до руських, Тоді до Заубуша: — Купелю й одяг для моїх гостей!

У таку ніч не могло бути сну. Порушено всі звичаї, поламано регули абатства, імператор забув про своє становище, він мовби повернувся в свою безладну молодість, коли не вибирав собі товаришів для застілля, весь світ йому стояв одкритий, приступний, без обмежень, умовностей і станови ськ. Адельгейда прибула до палацу в Праксед, але ж була разом з ними й Журина, бо не вона мамка-годувальниця майбутньої імператриці, до того ж була дружинницькою жоною, що дорівнює дружині знатного рицаря. Були на нічній учті руські дружинники з воєводою Кирпою, розбуджено й припроваджено до палацу обох сповідників Євпраксії — абата Бодо й отця Северіана, накликано знатних, які на той час були в Кведлінбурзі; горіли товсті свічі, палали смолоскипи у великій замковій палаті, незграбні тіні металися по кам'яних стінах, все видавалося побільшеним, якимсь надто урочистим, коли ж з'явився Генріх, у короні й горностаях, переперізаний імператорським мечем, весь у жирному золоті, зблідлий і хижий, все заклякло, завмерло, імператор швидко пішов туди, де стояла Адельгейда з Праксед, взяв руську княжну за руку, підняв ту білу тонку руку, мовби закликаючи всіх помилуватися її красою, здавленим голосом прокричав:

— Ваша імператриця!

Не питав Євпраксії, не радився ні з ним, не ждав нічиєї згоди. Барони й кнехти вельми гаразд знали норов свого імператора, вони не чекали подальших його слів, покрили Генріхову заяву радісним ревищем. Ревів зраділо й Заубуш, водночас пильно спостерігаючи за Праксед, шпільмани заграли на лютнях, служки понесли вино, подали імператорові й Праксед обнизані коштовним камінням імператорські келихи, Генріх повів бвпраксію до столу, усі посунули до столів, усідалися швидко й охоче, наливали вже самі, пили, їли, плямкали, забувши, чого сюди прийшли і що відбулося перед їхніми очима. Євпраксія не могла стямитися. Що це? Жорстокий жарт? Чи напад божевілля в імператора?

— Ти не спитав мене, імператоре, — сказала вона, коли Генріх посадовив її за стіл, тоді обережно й поштиво сів поряд.

— Імператор проголошує свою волю, — засміявся він, — такі переваги цього високого становища.

— Мене ти не спитав, — уперто повторила вона, не доторкуючись ні до чого.

— Питаю при всіх.

— Не знаю, що тобі відповісти.

— Відпий з келиха — це й буде твоя відповідь.

— Чи не замало?

— Для мене досить.

Він вівся, мов юний закоханий. Євпраксія не мала ніякого досвіду із закоханими. Вона поглянула на Журину, на отця Северіана, ті ждали вирішення від неї самої. Тоді знайшла серед кнехтів Кирпу, не впізнала його попервах, бо був у германських обладунках, якийсь схудлий, аж світився, вимучений, однак бадьорий, як завжди. Кирпа блиснув їй здалеку своїми веселими зубами, вона й далі дивилася на нього, дивуючись і його несподіваній появі після зникнення і отому дивному строю, вона мовби забула про слова імператора, які змінювали все її життя, їй конче треба було перемовитися зі своїм безтурботним воєводою. Євпраксія мовби зворухнулася, ніби хотіла підвестися, покинути імператора в таку урочисту хвилину й підійти до Кирпи, але Кирпа, видно, теж відчув той порух, миттю скочив на ноги, підбіг з того боку столу, став навпроти імператора і Євпраксії, став боком, наставляючи косе плече своє чи то на Генріха, чи то на Заубуша, який сидів коло Адельгейди, тоді так само невиразно тицьнув рукою, знову ік таки чи то в імператора, чи в Заубуша, чи в Адельгейду, сказав голосно:

— Княжна, тебе хотіли обмовити. Рука його впала туди, де мав бути меч, але меча в Кирпи не було. Ніякої зброї.

— Невдячний! — гукнув через стіл Генріх. — Ти свідок, що я не повірив! Я назвав Праксед імператрицею!

Кирпа не сходив з місця. Тепер він показав на Заубуша, і всі те побачили.

— Євпраксіє, цей чоловік зводив на тебе наклеп. При імператорові.

— А цей чоловік, — показав Генріх на Кирпу, — відкинув, і я повірив йому і…

— Вірю, — тихо промовила Євпраксія. Вже мовби була імператрицею, повнилася силою влади, готова була до велінь. — Спасибі, Кирпо. Іди.

Воєвода пішов на своє місце, Євпраксія піднесла келих, глянула поверх нього своїми великими очима на Генріха, надпила. Той одним ковтком осушив свій.

— Шпільмани! Шальке! Рюде!

Барони ревли на радощах, грали лютні, співано вояцьких пісень, отці, кожен по-своєму, пробували затягнути псалми, але їх перекривали сороміцькі приспівки, учта набирала розмаху, пси під столами гризлися за кістки, слуги в кутках ждали недоїдків; гикання, плямкання, рицарі важко відвалювалися від столів, ситі й п'яні, тоді зиов хапалися за нові потрави, Генріх пив і кричав, як хлопчисько, Адельгейда, тяжко ненавидячи, може, не так за ту наругу, яку вчинив над нею багато років тому, як за неувагу, що виказував згодом, недвозначно тулилася до барона, підставляючи йому пишний свій бік. Лише Євпраксія сиділа, як свята, неторкана й неприступна, над усім брудем, гидотою, крикнявою, і Заубуш не стерпів, плюнув:

— Сто тисяч свиней! Бачили, чистюля київська!

Адельгейда змовчала. Могла стати спільницею Заубуша, аби той забажав, могла тримати сторону імператора, що було б цілком природно. Барон теж не пробував більше зачіпати абатиси. Цю спільницю не хотів купувати ніякою ціною. Занадто вже зужита. До того ж ще й відзначається курячим розумом, бо це вона натурчала імператорові про руську княжну, і тепер незмога передбачити подальший хід подій.

Справді, Заубуш ніяк не міг передбачити того, ще сталося майже відразу після його презирливих слів.

Євпраксія нахилилася до Генріха і показала, що хоче говорити, але гамір їй заважав.

— Тих-хо! — вдарив імператор рукою по столу. І все втихло, так ніби не було тут ні п'яних, ні одурілих, 'si безпутних. Навіть пси під столами стихли, прислухаючись.

— Я хочу звернутися до тебе, імператоре, — почала ввпраксія, — 1 до всіх твоїх рицарів, які тут присутні. Знаю звичаї твоєї землі, пам'ятаю звичаї Русі. Вони не різняться в тій справі, про яку йтиме мова. Що то за звичаї? Коли хтось пускає наклеп і виявляється його брехливість, то суд рицарський вирокує наклепникові валізти під стіл або лаву і відгавкати свою обмову. Найвищі особистості не можуть уникнути такого вироку, бо честь рицаря — над усе!

Імператор підвівся. Очі йому шалено зблискували, щоб утишити дрож в руках, міцно вхопився ними за коштовне наголів'я меча, дивився на Заубуша. Мовчки, зловісно, гнітюче. Барон став підводитися. Не вимовлено було ніким його ім'я, але він знав, що цього не треба чекати, підводився незграбно, невміло, аж стало його жалко, відставляв далеко вбік евою дерев'янку, намагався витримати погляд імператора і легко витримав би його, аби не було тут отієї ясноволосої з диявольською силою я чарами.

Генріх відірвав одну руку від меча, коротко показав баронові під стіл. Заубуш, ні слова не кажучи, поліз під стіл. Рицарі, вмить протверезілі, зі страхом спостерігали те, що відбувалося. Всемогутнього Заубуша заганяли під стіл, як пса! Хто б у це міг повірити? І хто може передбачити наслідки пониження цього страшного чоловіка? Невже оця тоненька руська має таку зухвалість і таку силу?

Адельгейда помагала баронові. Нахилилася над ним, притримувала його дерев'янку, він стиха лаявся, не хотів нічиєї помочі, готовий був провалитися крізь кам'яні плити, вмерти отут під столом серед псів, але від нього ждали не смерті. Ганьба не кінчалася самим залізанням під стіл. Усі це знали, знав і Заубуш. Задихаючись од ненависті до Євпраксії й до імператора, він хапливо прокричав: «Збрехав, як пес!», а тоді тричі гавкнув по-собачому.

Вилазив з-під столу червоний, весь спітнілий, скреготав зубами. Імператор підсунув йому кубок з вином.

— Випий!

Заубуш зачепив кубок, перевернув, вино розлилося, червоне, як кров. Усі здригнулися від лихого передчуття. Проллється чиясь кров. Або й ще гірше.