Євпраксія

БОЖЕВІЛЛЯ

Усе зоднаковіло, не могла второпати, чи то Майнц, чи Вормс, чи Шпеєр, над усіма городами повисла густа стіна осіннього дощу, життя її теж стало затьмарене, мов осіннє небо, лишалася сама, відірвано від неї всіх, окрім Журини, тепер жила тільки згадуваннями, мандрувала в рідну землю все частіше й частіше своєю змученою уявою, а тут нічого не бачила, не могла збагнути, де вона й навіщо. Там, удома, радіють пришестю дощів, а тут дощі спадають прокляттям. Там ніжність ніколи не знає каламутних вод, а тут усе спливає глиною, брудом, глузливими водами втоми.

Нестерпними стали ночі, коли зненацька прокидалася, з жахом згадувала все, що з нею сталося, бігала по темній, безмежно просторій імператорській ложниці, плакала. Імператриця, сягнула найвище за всіх і самотніша за всіх. Ось спала, як той Яків, що поклав у голови камінь і приснилася йому драбина, поставлена на землю, а верх її сягав аж неба. Символ уявлень про світ: сходження внизу вгору, розділення на висоту й пониження, хто піднявся, той уже не повинен опускатися, бруд унизу, нагорі світло, чистота, благородство.

А вона що вище підіймалася, то в більший бруд попадала. Жила серед самотності, пересудів, вкрадливих поглядів, тихих шепотів, брудних натяків. Безсила будь-що зробити, будь-чим зарадити.

Для всіх людей любов — це вибавлення, радість, найвищі захвати, для неї ж оберталася прокляттям. Люди, які любили її, приносили їй завжди страждання. Батько, мати, брат, навіть Журина, хоч яка добра. Вона поселила в ній знання про чеберяйчиків, яких не дано нікому її ніколи бачити. Мабуть, існує воля злих сил. Звідки вона? І чи над кожним? І чому? І чи є рятунок? Чи є сподівання вибавлення? Чи можна уникнути, усунутися, сховатися, дати перепочинок змученій жертві?

Воля злих сил нависає, мов загроза. Над усіма й завжди, але скупчується лише над окремими. Звуть їх нещасними. Колись вона вважала, що досить поїхати далеко — і тоді втечеш од злої сили і від власного нещастя. Щодалі їхала, то більше заплутувалася в сіті нещастя. Воля злих сил… Чому скупчилася на ній? Відплата за вроду? За походження високе чи за низьке? Чи відомщення за матір, яка знехтувала своїм родом і переповнилася князівською пихою, а це не минає безкарно ні для кого. Над пею тяжіла зла воля від самих народин, тепер переконалася в тому.

Двірські дами перешіптувалися: чого їй ще треба? На пишних прийомах сиділа на подвійному троні поряд з імператором, мала на золотистому своєму волоссі золоту корону імперії, перед нею падали навколішки, їй цілували руку найдостойніші мужі, за неї пито на учтах, за неї молилися в соборах. Чого їй треба?

Ніхто не бачив того, що не дано бачити. Бо життя щоденне розполовинене на видиме й приховане. Ніхто не бачив її дикої самотності, розпачливої безнадії, була коло неї тільки Журина, разом плакали потай, аби ніхто не бачив і не чув, хоч, здається, чути й не було кому: імператор несподівано оглух. Напади глухоти почалися в нього ще після отого триденного стояння на морозі в Каноссі, приходили завжди з настанням дощової пори, холоду й пронизливої вільгості. Легко міг приховувати свою глухоту, бо ж був імператор, належалося йому повелівати, наказувати, кого б мав слухати? Він був імператор — більше ніхто. Керувався голосом власного розуму й серця, а їх почує навіть глухий.

Імператор повинен так чи інакше бути відокремлений від низького світу, йому потрібен спокій для думання, для високих вирішень, об нього, як об підніжжя високої гори, хай б'ються тисячі людей з їхніми дрібними клопотами, метушнею, нікчемністю, а він повинен перебувати в хмарах, у гордій самотині. Єдиний Заубуш знав про глухоту імператорову, як і про все інше, але він уміло уникав у такі дні мовлення, а лиш слухав і ляпав повіками на знак зрозуміння й покірливості. Євпраксія не знала цього, тому в неї почалися химерні розмови з Генріхом, од яких, вона відчувала це виразно, неминуче мала збожеволіти.

Вона: Невже у всій вашій імперії ллє отакий нудний дощ?

Він: Становище імператриці зобов'язує.

Вона: Я не люблю води. Серед води людина завжди надто гостро відчуває свою самотність.

Він: Сьогодні я пришлю вам нові прикраси, їх привезено від французького короля. Я шкодую, що померла ваша тітка Агнеса, яка була королевою Франції. Прийміть мої співчуття.

Вона: Мені хочеться жити.

Він (усміхаючись): Страх підданих — річ зрозуміла, а на примхи жінок-володарок нема ради.

Вона: Боже мій, невже це примхи?

Він: Ми нікуди більше не поїдемо.

Вона: Я нікуди й не хочу, бо від себе нікуди не втечеш. Але мені сумно й гірко!..

Він: Імператорові доводиться любити більше замки, ніж ситі городи, воїнів більше, ніж купців, битви більше, ніж мир.

Вона: Боже, я ніколи не знала, що доля імператриці може бути такою тяжкою!

Він: Церква вимагає віри, а я хочу суперечки.

Вона: Людина повинна жити красою, добром, правдою, інакше навіщо ж жити!

Він: Велич виснажує, до цього треба бути готовим завжди. Велич — це звір, який вимагає щораз нової поживи. Зате нічого не може бути вищого!

Вона: А хто відвзаємнить мої зітхання, мій крик, мій цілунок?

Він: У Саксонії знову бунтують барони. А ця всесвітня блудниця Матільда Тосканська одружила зі собою дурнуватого хлопчиська — Вельфа Баварського.

Вона: Я нічого не хочу знати про цих людей! Що мені до них?

Він: Про Карла Беликого казано, що він більше уваги надавав користі держави, ніж упертості окремої особи. Хотів би нагадати вам ще й те, що Карл вельми любив чужоземців і виявляв велику турботу при їхньому прийомі, так що численність їхня видавалася небезпідставно обтяжливою не тільки для двору, але й для цілої держави. Та він, по величі своєї душі, не надавав ваги таким міркуванням, бо й найбільші невигоди в цьому випадку винагороджувалися славою щедрості і ціною доброго імені. Германські імператори мали за жон грецьких царівен, але руської царівни не мав ще жоден. Я перший і ви — перша. Що може бути прекрасніше?

Вона: Стати імператрицею і перестати бути людиною? Чи людське заказане для імператорів?

Він: Люд завжди нетерпеливиться, бо йому не видно, що попереду.

Вона: Мені теж не видно! Нічого не видно! Не сподіваюся ні на що! Не жду нічого!

Генріх дивився на безсоромне підняття брів імператриці, замкнений у собі, неприступний для пристрастей, які роздирали жінку. Хто не сіє, в того не вродить. Глухота відрізала його від світу остаточно, у ньому поселилася якась байдужість до можливої одноманітності часу й речей, так ніби знесений був у повітря, де зникає безмежна неоднаковість всього земного. Тривожно думав про імператрицю. Все життя прагнув самотності, а коли вона прийшла, з дурної примхи забагнув мати коло себе цю ніжну істоту. Тепер карався й лютився безмірно. Жона — помічник, однодумець, друга половина твого єства, твоє доповнення, спільник у всіх твоїх замірах, сила, що стає на твій захист, хоча б для цього треба змагатися супроти всього світу. Може бути й ворогом, прихованим, запеклим, непідкупно-затятим, страшним у своїй незбагненності й непослідовності. Але й тоді легше, бо знаєш, що і як. Найгірше, коли непевність, невловимість, незбагненність, загадковість. Тоді загрози звідусюди, а звідки — не збагнеш і не відгадаєш, і жона в своїй настирливій причіпливості стає мовби жалюгідним сном, від. стисків якого задихаєшся, але вивільнитися неспроможен, як не дано тобі й задихнутися до. вінця, — отак і маєш мучитися і немає краю.

Покликаний був Заубуш і його спитано, чи виконується й тут веління імператорове про те, щоб жодного голуба не було коло палацу? Барон поляпав повіками, усміхнувся самими очима. Імператор був мов покинутий і забутий дім: цілий і неудікоджений, а піхто в нім не живе. Хотілося підійти, закричати Генріхові на вухо: «Вилікую тебе, імператоре! Я, барон Заубуш, це зроблю!» Але вирішив ждати. Час — це канат, протягнутий між сходом і заходом. На ніч він складається і від того зношується. Треба почекати, коли перетреться канат, розпадуться всі сув'язі.

Дочекався. Ніхто не бачив того, що сталося, але довідалися всі, Заубуш — найперше. Імператриця нарешті дізналася про глухоту імператорову. Нічого в тому б страшного й не було, бо глухота все ж ліпше, ніж глупота, але Генріх не міг потерпіти, щоб його таємницю було розкрито. Сталося страшне.

Євпраксія, нехтуючи звичаєм, мала звичку в часи, вільні від дворових прийомій, блукати по палацу з розпущеним волоссям. Корона вінчала ці золотисті хвилі, вона втрачала свою тяжкість і символічність, сприймалася просто коштовною оздобою. В блуканнях своїх Євпраксія набрела на Генріха. Стояв коло вікна, спина видавала його напруження, скупченість на чомусь: чи то вдивлявся пильно в щось, чи то мучила якась думка, їй стало шкода його, покликала тихо:

— Імператоре!

Мовчав.

— Ваша величність!

Нічого.

— Генріху! — сказала голосно.

Ніякого враження.

— Мужу! — гукнула щосили, — Чуєш мене?

Він не чув.

Коли зайшла збоку так, що він не міг її не помітити, десь по той бік звернутих до неї його очей промайнув переляк, чорно розколювэчи зіниці, метнувся тривогою, неспокоєм, може, соромом, але не насмілився пробитися на поверхню погляду, затаївся, пірнув у глибини. Мав би сказати їй, що задумався, через те не чув. Але він, розгублений, ошалілий від несподіваного викриття, а може, від отого розпущеного зміїсто-золотого, волосся, кинувся на неї, мов дикий звір, вчепився в волосся, хотів знищити оці теплі хвилі слов'янського сяяння, рвав, смикав, вона кричала, але він не чув, а чого не чує імператор, того не чує ніхто. Врешті вона видерлася йому з рук, відбігла до дверей, мовчки вдарила його зненавистю в погляді й обіцянкою ворожості довіку.

З того дня почалося божевілля. Ще звечора вона плакала досхочу з Журиною, ніхто їм не перешкоджав, а після нічної учти Генріх виявив бажання йти спати до імператорської ложниці разом з імператрицею, і їх супроводжували маркграфи й барони, спальники імператорські й чашники, величезна ложниця не могла вмістити всіх челядинців, бо подія мала, сказати б, вагу державну — перші відкриті покладини імператора з імператрицею; з'явився навіть сповідник Адельгейди абат Бодо і, хоч до ложниці не пішов, але поблагословив свою духовну дщерь, урочисте роздягаппя й покладання в постіль затягнулося на час досить тривалий, Євпраксія мовби здерев'яніла, тіло їй затерпло, не відчувала нічого, усе затоптане було грубими чобітьми баронів, п'яних, смердючих, огидних. Невже навіть це має відбуватися в отакій ганьбі, невже й чутливість людська мав бути принесена в жертву імператорським умовностям і незбагненним вимогам державності? Адже пожадання живе в людині спервовіку, при всіх державах, королях і богах, але випускати цього звіра прийнято потаємно, неписана угода між людьми вимагає темряви, прихованості, щоб усе відбувалося лише між двома, і тільки для цих двох хай відкриються потреби тіла, вимоги тіла, голос тіла, крик тіла, здригання тіла…

Вони юрмилися в ложниці нестерпно довго, нахабно зирили, обмінювалися кривими усмішками, масно плямкали, брудно гмикали, топталися по мозаїчній підлозі, а Євпраксії видавалося, ніби топчуться їй по серцю. Високі червоні свічі палали з обох боків широкого імператорського ложа в узголів'ї й коло ніг, збоку поставлено золотий столик з двома імператорськими келихами на ньому й золотим глеком, повним густого бургундського вина. Сидячи в постелі, у самих сорочках, прикриті до пояса легким хутряним коцом, імператор і Євпраксія надпили з поданих їм келихів, мовчки віддали їх назад, тоді Генріх помахом руки спровадив усіх з ложниці, і ті, товплячись у дверях, озираючись, випхалися всі, полишивши нарешті цих двох. Євпраксія ще сиділа, дивилася на свого мужа. Той поволі вивільнився з-під хутряного накриття, пішов кудись у темну глибочінь ложниці, йшов босий по затоптаній підлозі, високо піднімаючи ноги, скрадаючись навшпиньках, бо камінь неприємно холодив підошви. Повернувся з товстою книгою в руках, заліз під хутро, розгорнув пошукав щось, став читати хрипким, різучим голосом.

Євпраксія відразу впізнала «Пісню пісень» Соломонову. «Лоно твоє — сад гранатових яблук, з плодом досконалим, кипри із нардами, нард і шафран, пахуча тростина й кориця з усіма деревами ладану, мирра й алое зо всіма найзапашнішими пахощами…» Трохи иочитавши, імпераратор поклав книгу коло ложа на підлогу, притулився сухими холодними губами до щоки Євпраксії, сказав безвиразно:

— На добраніч.

І ліг горілиць, відразу заплющивши очі. Вона не мала що робити, посиділа трохи мовчки, бо ж казати щось оглухлому вважала даремним, тоді лягла й собі, теж горілиць, але очей не заплющувала, намагалася пробитися поглядом до високої темної стелі, не відаючи, для чого, але не могла проникнути аж у таку височінь, а товсті свічі не просвітлювали вгору, розсіваючи своє світло більше вбоки, осяваючи ложе з цими двома, з мужем і жоною, правдивіше — з імператором та імператрицею. Тоді повернулася спиною до Генріха й склепила повіки.

Таке спання тривало тиждень, а може, й місяць — Євпраксія згубила лік дням. Все повторювалося, так само імператор щоночі читав їй з «Пісні пісень», щоразу те саме, аж вона не витримала і, забувши про його глухоту, сказала:

— Ви могли б уже читати без книги. І дивно: глухота в нього, видно, уже минула, він почув її слова, бо відразу й відповів і до ладу:

— Книга дає певність.

— Хіба в імператора могла бути коли-небудь непевність? — поцікавилася вона.

— Певність є завжди, але завжди її слід зміцнювати.

— Ви щовечора читаєте про жіночу вроду. Навіщо?

— Нагадати вам про вашу вродливість.

— Я знаю це й так.

— Нагадування не зашкодить.

— Мені приємно, що ви віднайшли слух. Він відклав книгу. Ліг. Сказав:

— На добраніч, імператрице.

Тепер мав слух, треба було відповідати чемністю на чемність.

— На добраніч, імператоре.

То була остання для неї добра ніч. Наступної ночі Генріх сказав їй:

— Ми підемо в собор.

— Коли?

— Сьогодні.

— Уночі?

— Так. Хіба ви не звикли молитися в Кведлінбурзі також і вночі?

— Я знала вашу нехіть до молитов.

— Хай то буде моєю турботою. Вас зодягнуть належним чином.

— Може, дозволено мені буде самій вибрати належне вбрання?

— Мої камерарії дадуть вам поради.

Станеш імператрицею — ощасливиш світ… Це сприймалося тепер гіркою насмішкою. Бо жила весь цей час, мовби на площі, відкрита всім поглядам, не належала собі ні в чому, усе перетворювалося на державні акти: звичайний сніданок, лежання в постелі, молитва в церкві. Навіть для плачу потрібна була тут неабияка мужність і сприт, бо завжди могли знайтися свідки, а свідки ж, як казав абат Бодо, небажані. Не мала ніколи самотності для себе, водночас будучи глибоко самотньою в душі. Спробувала знайти свою Журину, але й того не змогла. Імператорські камерарії принесли їй якесь широке чорне накриття, підбите червоним, шанобливо закутали її. Генріх був у такому самому вбранні, без ніяких ознак імператорської гідності, подав руку жоні, повів по палацових переходах, і тільки тоді вона помітила, що йдуть без супроводу, це мало б викликати полегкість, але чомусь зродилася тривога, яка не полишала Євпраксію ні в палаці, ні на темних плитах палацового двору, ні в притворі під могутніми склепінчастими арками собору.

Там їх зустріли якісь чорні тіні, теж загорнуті в широке й, здається, чорне, у руках тримали жахливо чорні свічі, повели імператорську пару повз товсті круглі колони й чотирикутні стовпи, які тяжкістю своєю давили Євпраксії на душу, усі йшли швидко, так швидко, що молода жінка стала задихатися, Генріх стискував їй руку мало не а жорстокістю, коли вона спробувала вивільнитися, він стиснув ще дужче, стиск був кістлявий, наче в смерті. «Вони ведуть мене вбивати!» — подумала вона, але не злякалася. Ліпше вмерти, ніж таке життя, ще й не життя, а тільки його початок, тоді чого ж має чекати від подальшого? Життя ще й не починалося, а вже його немає. Воно зайшло в глухий кут, зупинилося, а це — гірше за смерть.

Що є життя? Добрі душі дерев, трав, вічна таємниця зеленого листя, спалахи квітів, пронизлива жадоба буття в кожному запахові, в кожній барві. Світ живе в запахах і барвах. А тут був кінець. Сухий запах каменю й безнадійність чорноти. Ти ще дихаєш, ще кудись ідеш, ще ждеш чогось, а вже мовби й нежива, і тягар кам'яних стовпів гнітить тобі серце, мов здушена лють, мов тамована зненависть тисячоліть.

Все ж вирвалася зі стиску колон, темний простір роз-блискував блідавими вогниками свічок, тяжко ворушилися чорні постаті з боків, за підвищенням, схожим на церковний табернакулум, заклякло стояв хтось — чи то чоловік, чи то витесана в каменю чорна подобизна; імператора й імператрицю посаджено на церковний трон, різьблений з каменю, холодний і слизький. Генріх не випускав її руки, тиснув дужче й дужче, аж вона застогнала тихенько, але він не звернув уваги або ж не почув, бо глухота могла знов наплинути на нього, як пітьма. Тіней побільшало, мертві вогники свічок червилися, мов лісові гнилячки, постать за табернакулумом схитнулася, було в ній чорне й червоне; з-під гострого накриття, чорного, як усі свічі в цій загрозливій похмурості, спадало на самі очі того чоловіка червоне, закривало очі, спускалося до самого носа, до густого рудявого, як у імператора, заросту, і ось той заріст заворушився, розтулилися губи, видобулися з них слова: «Domine, non sum dignis — господи, я недостойний», тоді чоловік різко скинув із своєї голови чорне накриття, тепер мав якийсь чорний клинець, що спускався до міжбрів'я, а над тим клинцем стирчали маленькі червоні ріжки. «Дияволі» — прошепотіла Євпраксія. Генріх знову стиснув їй руку. Сидів випростуваний, приплющившись до високої кам'яної спинки; коли б не ці кістляві стиски його руки, вона б могла подумати, що мертвий. Ні поруху, ні згуку голосу, ні шелесту дихання. Той, в ріжками, здіймаючи руки в чорних перснях, виголошував казання. А може, то лише здавалося. Може, тільки здіймав руки, а промовляв хтось інший — багатоголосе, твердо, переконано, звичною церковною латиною. Слова падали, мов чорні кам'яні кулі, котилися в просторі, слова виправдання чогось таємного, забороненого, злочинного. Молитва чи закляття, звинувачення чи благання, вказівка чи упередження?..

«Бог Існує скрізь, в усьому: і в зеленому листкові, і в яигелові однаково. Він існує також у людині, отож усі діяння людські насправді є діяння божі и не можуть бути гріховними. Але боги є добрі й злі. Світ невидимий, духовний створений богом добрим, світ видимий, тілесний — творіння бога злого. Душа людська — частка світлого, небесного світу знемагав в тілі, як у темниці. Змішання духовного й тілесного призводять до муки, до торжества зла в світі. Треба вивільняти дух, віддаючи тілові тілесне. Тому ніякі обмеження не мають влади над людьми. Усі ж заповіді божі в святім письмі — суть плоди прокляття, і всякий вільний від прокляття вільний також і від заповідей. Гріха немає. Слава господня як у святості, так і в гріхові. Людина може знати бога, чи вірити в бога, чи молитися йому, однак це е бог, що живе в людині, який сам себе і впізнає, і вірить у себе, і молиться сам собі. Тому немає ні неба, ні пекла, а є тільки те, що міститься в людині. Тож хай гряде час, коли запеклі, святі, набожні, самовпевнені, що в своїй праведності по-церковному вірять, умруть за свою святість і віру так само, як умруть злодії, вбивці, святотатці й розпусники, які не вірили ні в що, та однаково мали в собі бога, бо були зіткані з його волі. Хіба ж не сказано в «Капітуляріях» Карла Великого, що мораль у чистому вигляді належить до царини свободи, тому закон про неї мовчить? Заблуд людський полягає в намаганні прикритися одягом навіть без потреби. Що ж таке одіж? Одіж була знаком утраченої невинності, зародженої гріхопадінням свідомості, що є добро і зло, і, отже, знаком прокляття, яким супроводжувалося саме це усвідомлення. Повернення до наготи означає, що прокляття знято й обмеження відкинуто. Адам у часи невинності був нагим і не соромився власної наготи…»

Вибух світла різонув Євпраксію по очах, аж вона застудилася руною, вільною від Генріхового стиску, лякалася поглянути на те, що було попереду, не насмілювалася вірити отому білому пронизливому світлу, яке бачила й не бачила, але імператор шарпнув її грубо й нетерпляче, вона мало не впала зі слизького високого сидіння, рука їй зіслизнула з очей, і тоді почалося те божевілля, що від нього вже не могла вивільнитися до кінця життя. Побачила імператора, перегнутого, нахиленого наперед, втупленого кудись і в щось, почула його хапливий віддих, запримітила хтиве движання його ніздрів, висвітлених знизу чорною свічкою, що стояла з того боку тронного сидінпя, її погляд мимоволі помандрував туди, куди були втуплені очі Генріхові.

Там металися сполохані язички свічон, мов велетенські кажани, злітали чорно-червоні накриття з людей, а натомість било несамовито біле світло людської наготи, било від проповідника, від усіх, хто чаївся збоку, по всіх закутках. Обличчя Євпраксія не бачила, не розрізняла, лиш голі тіла, безліч тіл, ніби підвелися всі мертві світу і прийшли на страшний суд — сплетіння жіночої чистоти з чоловічою смаглявістю, білість і бруд, ніжність і жорстокість, а з усього зненацька стали вирізнятися обличчя, вона впізнавала графів, баронів, єпископів, своїх двірських дам, абатису Адельгейду; проповідник, відкинувши в темряву свій плащ, не вмовкав, здіймав свій настирливий голос над брудом і безсоромністю, говорив уже, здається, про тих двох, єдиних тут, хто ще зберіг на собі одяг, захованих одягом, відокремлених від усіх, неприступних поглядам і збезчещенню.

«… Державний муж уподібнюється мостові через велику ріку. Як міст, він поєднує людей і цілі землі, його призначення відкрите всім, воно величне, хоч і сумне, бо не посідає в собі ніжної краси. Натомість жінка народжується для святощів ніжності й краси. Тому нагадує вона собор. Усі йдуть до неї, як до собору, і вмирають од захватів її красою, як у святинях. У собор входять многі, а не належить він жодному. Бо те, що видається власністю всіх, не може нікому й належати. У соборі панує бог, у жінці — любов. Тож хай запанує любов сьогодні!..»

Дикий зойк покрив слова проповідника, крізь сплетіння голих тіл і чорних тіней пробивалися до світла якісь чоловіки; у метанні чорних тіней, нагих тіл, у зловісності й поквапі бігло четверо, знесамовитіло тягнули якусь ношу, рвали її в боки, розсмикували, розшарпували, проповідник відступився від табернакулума, мовби звільняючи місце для отих розшалілих, жіночий зойк безсило борсався під склепіннями собору…

Євпраксія нарешті побачила, що ті четверо несуть жінку, вона відбивається, довге чорне волосся тягнеться по кам'яній підлозі, розметалося по обличчю, по грудях, прикриваючи бодай трохи наготу, тіло в жінки було чи не наибіліше з усіх жіночих тіл, а може, близькість безлічі свічок робила його таким, темні тіні звабливо тепліли по тому тілі, волосся металося навсібіч і здавалося, що й воно кричить від наруги, скаржиться, обурюється; чоловіки поклали жінку на табернакулум, тримали її міцно й жорстоко, як Авраам свого сина Ісаака, жертвуючи богові, жінка билася в їхніх руках, норовиста й дужа, волосся врешті впало кудись униз, сяйнуло жіноче обличчя!.. Євпраксія ще не вірила тому, що побачила, але тої ж миті почула знайомий стукіт дерев'янки об кам'яну підлогу. Дерев'янка стукотіла хапливо, гарячкове, торжествуюче, барон Заубуш, з червоною машкарою на очах, зовсім нагий, розсуваючи всіх, ішов урочисто на ту розкладену безпомічно жінку, і тут Євпраксія впізнала в ній свою Журину і впала в непам'ять…