Євпраксія

ПІДЛЯГАЄ ОСКАРЖЕННЮ

Вони були поряд з першого дня по прибутті Євпраксії до Каносси — висока білява слов'янка, бліда, з величезними сірими очима, погляду яких ніхто не витримував, і маленька чорнява графиня, з якимись темними пасмугами на обличчі — чи то сліди давніх пристрастей, чи невтолених пожадань, чи відблиски сатанинського вогню, який незгасно горів у цім маленькім тілі ось уже двадцять чи й тридцять літ, эападюючи пожежі чвар, сутичок, найзапекліших війн між визнавцями тої самої віри. Були поруч і в час усіх затяжних і втомливих повітань імператриці, і на богослужіннях урочистих в єпископській церкві, і на нескінченних учтах, які, треба відразу сказати, відзначалися витонченістю й смаком, ні в чому не схожі були на грубі обжираний і обпивання у Генріха. Але всі ті дні між молодою імператрицею і підстаркуватою графинею утримувалася невидима відстань, якесь неминуче відчуження, урочиста зустріч мовби навмисне затягувалася, здавалося, не буде кінця новим та новим вигадкам Матільди, все в цьому дивному замку заповзялося слугувати тільки імператриці, та що далі тривало все це то більше впевнювалася Євпраксія в навмисності й нещирості всіх отих високих слів, молитов, поклонів, рицарських летючих турнірів на її честь, запобігливості Матільди, улесливості оточення графининого, рабського упослідження слуг, до яких долучилася і її Вільтруд, яка відразу ж перейнялася панівним духом Каносси. Дух же цей був: нещире плазування.

Євпраксії мовба хотіли нагадати: усього цього так багато тільки тому, що воно не може тривати довго, надто ж — вічно. Неминуче по святах мають настати будні, бо навіть найвищі особистості на цій землі покликані не до відбування урочистостей, а до сповнення обов'язків. За все треба платити. У Каноссі теж. Мова може йти лише про характер і розмір плати. Напевне, усе вже визначено, і Матільда лише жде нагоди сказати про це імператриці, тому Євпраксія не стала відкладати і першою попросилася на розмову з графинею.

— Я запрошую вас до бібліотеки, ваша величність, — сказала Матільда.

Слід зауважити, що Каносса, не кажучи вже про неприступність цього вміщеного на високій великій горі, оточеного потрійними непробивними мурами замку, становила собою мовби окремішній, самодостатній світ, який вражає і красою, і вишуканістю, і доцільністю у всьому, Євпраксія ні з чим не могла б порівняти цього витонченого, майже досконалого витвору людського вміння. Навіть Красний, двір Всеволодів, шахи, на відміну від понурості германських замків, поставав у її пам'яті як втілення пишноти, багатства, таємничості, видавався тепер свідчениям несмаку, пустої пиха в цілковитої непристосованості як до князівських високих урочистостей, так і до звичайних людських потреб.

Тут було все просторе, привітне, вишукане, єдине в світі в своїй неповторності: різнобарвні мармури стін, арок, портиків і колон, мозаїки підлог і плафонів, різьблений камінь, легкий, летючий, прохолода і затишок, простір, чистота, дзеркальний полиск підлог, важка обстава з дерева темного, світлого, у різьблених квітах, травах, звірах, знаках небесних, хрестах і символах, килими, золочена шкіра, пахуче дерево, слонова кістка, рідкісний посуд, срібло й золото.

Каносса вражала безліччю приміщень іноді найхимерні-шого. призначення. Скажімо, приміщення для прийняття нових книг. Величезний зал із високими вікнами, коштовні мозаїки на підлогах, на стінах — барвні зображення постатей чотирьох євангелістів, на стелі — рух небесних сфер, з творцем-вседержителем посередині. У залі — нічого, лиш одна підставка для книг, зроблена з потемнілого дерева, така стара, що, може, користався нею ще Вергілій або й сам Арістотель. І ось нову книгу кладено на підставку, і графиня Матільда, запрошуючи всіх гостей, які на той час були в Каноссі, йшла, гортала пергаментні хартії, вичитувала то се, то те, захоплено всьорбувала повітря:

— Ми з абатом (чи там з ким іншим) давно намірилися мати сю книгу…

Тут панував точний розподіл місця перебування залежно від становища людини, замок був ніби втілення держави й тодішнього світу, чорний люд не допускався за треті мури зовсім, хіба що для необхідних послуг та, може, у таємничі підземелля, де були кам'яні мішки, бездонні колодязі, жахливі в'язниці, місця тортур, знущань, таємних страт; простим рицарям відводилося місце між потрійними мурами, де мали нести варту, впливовіших пускано далі, хоч знов же не сміли переступити порога палацу самої графині, особистої резиденції найсвятішого папи, палацу для найвищих гостей. Навіть церкви тут були для вищих і для нижчих, була звичайна, була єпископська, були палацові, так ніби й сама віра в суті своїй була неоднаковою для простого люду, рицарів, феодалів, єпископів і владик світу. Власне, хіба не так вбно велося насправді? І коли не впадало в око надто виразно через безмежність світу, то в цьому замку, який пиховито баявляв про своє право втілювати весь існуючий порядок і лад, ніщо не могло приховатися і поставало таким, яким було насправді. Навіть герцог Вельф мав коритися духові Каносси. Жадібного червономордого баварця тримано на поштивій віддалі від графині Матільди, всіляко підкреслюючи, що союз їхній тримається не звичайною і, сказати б, принизливо-негідною людською близькістю, а лиш ненавистю до спільного ворога імператора. Матільда хотіла здобути від Вельфа військову силу, герцог намірявся урвати в графині дещицю від її багатства, не дбаючи більше ні про що. Водночас, попри умовність їхнього шлюбу, Матільда гостро пильнувала за моральністю Вельфа, через що не допускала його, скажімо, до Євпраксії без свідків, коли ж спробував був поткнутися до бібліотеки, де для бесіди зійшлися графиня з імператрицею, то був ганебно вигнаний звідти як такий, що нічого спільного не має і не може мати з мудрістю, бібліотека ж, як відомо, — це притулок мудрості найвищої. Щоправда, на стелі бібліотеки викарбувано було великими літерами слова апостола: «Наша мудрість — лиш безумство перед лицем бога», і Євпраксій вказала на той напис Матільді, зауваживши, що він не зовсім відповідає духові цього приміщення, де, судячи а усього, зібрано безцінні скарби людської мудрості. Але графиня анітрохи не збентежилась.

— Ми вибрали ці слова з найсвятішим папою Григорієм, — замість пояснення, сказала вона, мовляв, самим папою освячено і багаті книжкові зібрання, і її відданість богові, який стоїть над мудрістю і над усім сущим.

Євпраксія вже помітила, що Матільда майже ніколи не вдається, сказати б, до одноосібного мовлення: для більшої значимості своїх слів вона неодмінно знаходить собі спільника. І тоді виходить: «Ми з найсвятішим папою…», «Ми з герцогом…», «Ми з єпископом». Видно було, що вона вельми шкодує, не маючи змоги об'єднати в такім висловлюванні ще й імператора: «Ми з імператором…», але тепер могла втішитися тим, що має в своєму розпорядженні імператрицю, отож щоразу повторюватиме:

«Ми з імператрицею…» Коли б цим лиш обмежилася плата за її визволення, то Євпраксія мала б усі підстави лишатися спокійною. Та чи ж вдовольниться графиня такою мізерією? Вже невдовзі після початку їхньої розмови в затишку величезної бібліотеки, серед тиші, що мала запах старої шкіри, Євпраксія збагнула, що Матшьда вживає вислів «Ми з…» не для підкреслення власнбі малості й незначності — навпаки, у ній промовляє жорстока власниця, вона тим самим уперто підкреслює, що володіє на цьому світі всіма: папою, єпископами, королями, герцогами, графами. Не добралася ще до імператорів, але ось — має вже в своєму розпорядженні імператрицю. Про власність свою говорила поштиво, ласкаво, і неодмінно з повторенням: «їхня святість, їхня святість…», «Ваша величність, ваша величність…», затуркувала словами, приголомшувала несамовитим натиском з перших слів, і Євпраксії стало страшно цієї жінки.

— Ми з найсвятішим папою співчуваємо вам, ваша величність… Вам випало таке тяжке життя. У вас не було порадника. Абат Бодо? Він не порадник — лиш сповідник, Його місце в сповідальні-парлаторіумі. До речі, у Каноссі прекрасні парлаторіуми. Ліпші, ніж будь-де. У свій час ми з найсвятішим папою Григорієм подбали про це. Ви, ваша величність, матимете власний парлаторіум, це так прекрасно, ваша величність. Кожному треба помагати знести тягар свого життя. Бесіда з богом — що може бути ліпше?

Євпраксія спробувала повести мову про те, що все її майно лишилося в імператора, хоч він не має на нього ніякого права. Але в Каноссі вона — без нічого, а як буде далі?

— Я знаю, ваша величність, ви були найбагатшою жінкою в Європі. Багатшою навіть за мене — хай це вас потішить.

— Гадаєте, це може мене потішити?

— Все ж ліпше бути багатою, ніж бідною. Це дав великі можливості для доброчинства.

— У вежі я перечитувала старі манускрипти. Серед них був один, написаний чоловіком, який сидів у в'язниці й ждав смерті. Він назвав свій трактат «Про втішення філософією».

— Мене знають усі філософи Європи, ваша величність. Ансельм Кентерберійський прислав мені свої «Медитації». Петро Пустельник склав молитву про мене. Ви чули про Петра Пустельника, ваша величність?

— На жаль, ні.

— Ми з найсвятішим папою Урбаном знайшли цього чоловіка, ми почули його праведний голос, послали йому благословення, підняли його з пониження і забуття. Тепер він піднімає всіх віруючих у святий похід на захист гробу господнього.

— Ще одна війна? Ще несправедливість?

— Ваша величність, ваша величність, святі війни приносять на землю найвищу справедливість. Нам пощастило що саме в наш час винайдено стремена и підкови. Завдяки стременам воїни в залізних латах змогли засідлати бойових коней, а підкова поможе нашим коням дійти до святої землі, до самого Єрусалима.

— Яке мені до цього діло? Чи не вважаєте, що и мені доведеться йти разом з рицарями аж до святої землі? Чи може запропонувати себе в жертву для успіху цієї справи?

Матідьда засміялася. Вона вміла сміятися, і виходило це в неї приємно, без очікуваної від такої жінки зловісності.

— Ваша величність, ради попутного вітру для походу проти Трої Агамемнон приніс у жертву власну дочку

Іфігеиію.

— Артеміда не дала цього зробити. Вона замінила дівчину ланню, а Іфігенію перенесла в Тавріду, де та стала жрицею. Тавріда — у моїй землі. Вважайте, що я не створена для пожертов.

— Але можете бути жрицею, ваша величність. Це прекрасно. Ми з найсвятішим папою віримо, що ви станете на захист високої справедливості. Ви перебуваєте в притулку де найперше шанується справедливість, право. Я подбала про те, щоб Європі став знаний кодекс Юстиніана Цей імператор прославився не тільки спорудженням Софійського храму в Константинополі, але и кодифікацією римського права. Чи не прекрасно, що будівники великих соборів водночас дбають і про право, ваша величність!

«А хто пише закони для журавлів?» — хотіла спитати ввпраксія, але розмова вже вгрузла в такі глибокі колії, що видобутися з них було несила, тому доводилося котитися туди, куди котилося.

— Мій дід Ярослав, прозваний Мудрим, теж спорудив у Києві церкву Софії, яка майже не поступається константинопольській, і уклав для своєї держави «Руську правду».

— І все ж найвшца правда — від господа, бо й людина створена, щоб дивитися на небо, ваша величність.

— Я люблю дивитися на квіти й трави, — нарешті порушуючи течію розмови, сказала Євпраксія. Ці прості слова налякали графиню.

— Ваша величність, ваша величність, ми з герцогом Вельфом такі раді вашому визволенню! Його святість папа безмірно втішиться цією вістю. Все щасливо збіглося. Ви маєте послання з Києва, від руського царя, вашого брата.

— Мій брат загинув.

— Один загинув, так, і ми сумуємо разом із вами. Але другий володарює…

— Другий — просто князь…

— Але третій…

Матільду не могла збити ніяка сила. Євпраксія вмовкла.

— Але третій… Михаїл шле вам свою любов і свої поради…

— Очевидно, я повинна спитати поради у вас, графине. Бо Київ задалеко звідси. Як я маю вестися? У мене є воля, але більше нічого. Як вплинути на імператора, аби він віддав моє майно? Я б хотіла повернутися додому. До Києва.

— Ваша величність, ви питаєте поради, я рада її дати вам. Напишіть скаргу на імператора!

— Скаргу? Кому?

— Найсвятішому папі.

— А хіба може папа втручатися в такі справи?

— Тоді що ліпше: зверніться зі скаргою на імператора до собору. Незабаром у Констанці зібрано буде собор. Ми з найсвятішим папою послали легата Гебгарда, аби він подбав про влаштування собору. Там будуть вельможні сановники з усієї Європи. Ви можете, ваша величність, особисто оскаржити негідну поведінку імператора в Констанці.

— Їхати в Германію? Знов повертатися в ту землю? Ніколи!

— Тоді складіть скаргу.

— Але як? І чи годиться таке робити?

— У вас є порадник. Абат Бодо. Ми з найсвятішим папою знаємо цього божого слугу, віримо йому.

— Ви ж самі казали, графине, що він лише сповідник — не порадник.

— Коли слугі божі виявляють найвищу відданість до земних владик, це треба цінувати, ваша величність. Я хотіла, аби ви почули достойного Доніцо, який ось уже багато років складає поему про труди цього світу.

Вона покалатала в срібний дзвоник, і в бібліотеці, мовби ховався до часу серед товстезних шкіряних книг, виник дивний монах. Маленький чоловік а величезним обличчям, босий, у підперезаному брудним мотузком брунатному габіті, посувався до них нечутно, мов привид, ніс поперед себе велику пергаментну книгу, заздалегідь розгорнену, так ніби монах уже здалеку зготовлявся до читбйня. Справляв таке враження, ніби все, що їсть, лишається йому в роті. Тому обличчя розросталося до розмірів небачених а тіло було майже дитячим. Матільда, як помітила Євпраксія, любила оточувати себе такими недомірками, як і сама. Дивно, що могла одружитися з величезним грубим баварцем, але, видно, саме через те не підпускала його близько до себе.

— Маєте щось для прочитання, отче? — спитала Матільда монаха. Той мовчки зворухнув головою, бо коли б кивнув, то могла йому відірватися від мізерного тулуба. Сковтнув слину, жирно відкашлявся.

— Читайте, — милостиво звеліла Євпраксія. Доніцо став читати. Жирно булькотів його голос, латина в його поемі мовби вмирала, так і не народившись, це був яскраво виражений убивця мови, поезії, думки, він нахабно грабував усе, що існувало до нього, беручи звідти найгірше, висмикуючи як попало, впихаючи в свое писання, найбільше черпав він з біблії, аби догодити своїй володарці, тому марно було б шукати в його поемі хоча б звичайних називань того, про що йдеться. Булькаючи жирно, він прочитав таке: «Нова Дебора побачила, що настав час низвергнути Сисару і, подібно до Яїлі, вона ввігнала вістря в його скроню».

Євпраксія нічого не збагнула, але Матільда, вчасно вичувши це, прийшла на поміч.

— Отець Доніцо в щедротах своїх називає мене іменем іудейської войовниці Дебори, в Сисарі ж ваша величність легко може впізнати негідного германського імператора. Ми з найсвятішим папою і герцогом Вельфом утримувалися від того, щоб завдати нищівного удару імператорові, поки не визволили вас, бо ніхто не знає, на що здатен той негідний чоловік у своєму падінні. Але тепер настав час, як слушно пише в своїй високонатхненній поемі отець Доніцо. У вашій поемі, отче, має бути відведено належне місце також і для імператриці.

Євпраксія злякалася.

— Навіщо, графине? Чи ж годиться відвертати увагу отця Доніцо від предмета його оспівування? Він пише про ваше життя і повинен писати лише про вас.

— Ваша величність, ваша величність, хіба я можу? Коли для вас це видається обтяжливим, отець Доніцо порадиться з абатом Бодо. Звертайтеся до абата Бодо, отче Доніцо, він скаже вам усе, що слід.

Монах знову вдав, що кланяється, і поніс свою величезну мордяку між шкіряних фоліантів, нечутно ступаючи босими ногами по мозаїчній підлозі. Мабуть, нездарність завжди отак нечутно прослизає в життя. Євпраксії так кортіло спитати, чому Доніцо босий, але стрималася, вчасно згадавши, що вона ж усе-таки імператриця. Хоч навряд, чи це тут щось важило, коли навіть для поеми нездарного Доніцо вона сама не могла нічого дати, а мав промовляти від її імені абат Бодо. Один розповість, другий напише. Про всі знущання, яких вона зазнала від Генріха, мордатий монах відбудеться брудним натяком:

«Хай про це змовчить мій вірш, аби не занадто зіпсуватися».

Тепер не згадувала більше свого: «Станеш імператрицею — ощасливиш світ». Перш ніж братися за цілив світ, спробуй ощасливити бодай себе. Втекла з вежі, а неволі, а вскочила в нову неволю, Каносса теж нагадувала вежу, тільки просторішу й вишуканішу, а що з того? Залізна впорядкованість каносського життя мертвим стиском здавлювала душу, тверда розмежованість людей не давала змоги зустрітися з тим, з ким хотіла, ось і вжкшхо так, що Євираксія не могла зустрітися а воєводою Кирпою, вате вимушена була щодня слухати вистукування Заубушевої дерев'янки, бо барона приставлено до неї у сподіванні, що він слугуватиме імператриці таи само, як робив це для імператора. Чи вона визволялася з вежі, щоб зрівнятися з нікчемністю й підлістю цього чоловіка? Євпраксія не підпускала барона до себе, усі розпорядження передавала через Вільтруд, але та незабаром, мовби перейнявши спосіб мовлення самої Матільди, незмінно говорила:

— Ми з бароном…

Готувалися до весілля. Мало не сам папа Урбан, прибувши до Каносси, мав з'єднати руки рицарської доньки і Заубуша, барон намагався, щосили довести Євпраксії, як він змінився, яке оновлення найшло на нього, починаючи з тої ночі, коли визволив він імператрицю з неволі, а вона згадувала червоний морок соборної крипти, різуче світло від, нагого Журининого тіла, брудну смаглявість цього проклятого розпусника… Проклятий, навіки проклятий!

Абат Бодо обережно нагадав про скаргу. Чи імператриця сама укладе, чи?..

— Не знаю і не хочу! — майже простогнала Євпраксія.

— Не турбуйтеся, дочко моя, вам допоможуть. Коли дозволите, я покажу вам написане. Її недосвідченість не знала меж.

— А можна, щоб мені й не показувати? — спитала.

— Ні, ні, дочко моя. Цього не можна. Скарга не дійсна без вашої печаті.

— Я дам свою печать. Але абат не відступався:

— Однаково ви повинні ствердити все власноручно. Він приніс скаргу вже наступного дня. Там, власне, й не було нічого страшного. Звичайне звертання жінки, ображеної і пограбованої. Вимога, щоб імператор повepнув усе, що їй належить. Вона підписала і дала поставити свою печать.

— Можуть виникнути деякі ускладнення, — свазав абат, — не всі, хто буде на соборі, знають історію вашогожиття. Вимагатимуть пояснень. Хтось повинен дати ці пояснення. Найліпше це зробити вам.

— Ніколи!

— Тоді хтось, хто добре знає.

— Але хто?

— Кому ви довіряєте, дочко моя.

— Кому ж, кому? — вона справді не знала, кому вірити на цім світі.

— Ви забули про найдовіренішого і наивірнішого вам, — обраявево нагадав Бодо.

— Про вас? А хіба ви могли б, отче?

— Як син церкви, я повинен поїхати на собор. Моє місце там.

— Я не знала. Тоді прошу вас. Коли виникне потреба.

— Так. Тільки тоді, як виникне потреба. Несподівано Євпраксії сяйнула думка.

— Отче, а коли б з вами поїхали туди й київські посли? Єпископ Федір, воєвода Кирпа. Єпископ — особа духовна, воєводу ви знаєте давно, він, коли треба, він міг би посвідчити… Абат вислухав Євпраксію без захвату.

— Не знаю, чи захочуть їх слухати на соборі.

— Говоритимете ви. А вони просто мовчазні свідки, Мені легше буде, коли там і руські люди… Зрозумійте мене, отче.

— Я подумаю, дочко моя.

— Мені це хотілося б почути відмову. Вважайте, що це моя вимога.

— Ніхто не може вимагати у святої церкви.

Євпраксія відвернулася. Абат зрозумів, що в цьому вона не відступить. Сидіння в вежі навчило її твердості. Хоч не в усьому й не завжди, але навчило. Довелося абатові брати з собою в Констанцу також і руських послів.

А Євпраксія знов змушена була поринути в кількамісячну нудьгу і самотність, хоч усі довкола щосили намагалися виказувати їй увагу, навіть захват, та все те несправжнє, вдаване, за всім стояло вичікування плати від неї, але ціну не називано, і це пригнічувало найбільше. Чого від неї хочуть? Навіщо тримають у цьому почесному ув'язненні? Чому не відгукується Матільда на її прохання поїхати куди-небудь — чи то до тітки, колишньої угорської королеви, а чи додому в Київ? Принаймні могли б відпустити її на якийсь час до короля Італії Конрада, знаного їй більше під ім'ям Куррадо, але вже тут Євпраксії недвозначно заявлено графинею, що Конрад одружується з нормандською принцесою Констанцією, ведуться переговори про шлюб, отож не годилося б… Виходило, що її визволили з вежі, куди була кинута через брудні підозри Генріхові щодо Куррадо, а тепер самі ті підозри поділяють?.. Жорстокий світ і немає з нього виходу.

Могла б радіти за свою Вільтруд, яка, здається, знайшла своє щастя, але тут був Заубуш. Барон не діждався прибуття папи до Каносси, вибрано час, коли в замку був Ведьф із своїми баварцями, баронові урочисто даровано маєтність десь у Баварії, не знати, щоправда, яку, — може, якісь голі скелі, та однаково віднині вже не був Заубуш — свиня сьома, а справжній маєтний феодал, нарешті міг мати жону, завести родину, покінчити зі своїм ганебним сервілісїйчним грибом життя, з прислужника перетворитися на людину повнорартісну, незалежну, а отже — порядну. Єпископ поєднав Заубуша з Вільтруд, вони цілували хрест і дали необхідні запевнення шлюбної вірності, після чого почалося весілля, справжнє баронське весілля, на яке за звичаєм відводилося два тижні, яке мали прикрашати пишні учти, лови на звіра або принаймні на птаство, рицарські турніри. Лови влаштовувано на перепілок, які саме летіли з північних країв і, стомлені, обліплювали всі мури Каносси, вкривали всі довколишні пагорби, падали на землю сірими безсилими грудочками, а там з реготом накривали їх густими сітями п'яні рицарі, і сам Заубуш виказував у цьому ділі особливий сприт. Вільтруд ходила всі дні розпишніла, поблідла, з синцями під своїми пречистими очима, якось ніби забула про свою запобігливість перед імператрицею, бо ж була тепер не донька загиблого бідного рицаря, а баронська жона. Зате Заубуш за всіма забавами і дурощами не забував про Адельгейду, всіляко підкреслював її високий стан, а десь на десятий чи одинадцятий день весільних забав, влучивши мить, коли імператриця була поряд з графинею Матільдою, упав перед Євпраксією на коліно, ввів на неї благальний погляд.

— Простіть, ваша величність.

Був вродливий, попри своє каліцтво, в його вкляканні не відчувалося приниження, цьому дивному чоловікові якось усе ніби личило: і високі зльоти, і неймовірні злочини, і каяття.

— За що вам прощати, бароне?

— За все, ваща величність. Ця чиста душа поєднала своє життя з моїм, коло неї я теж очищаюся, повірте, ваша величність.

— Скільки чистих душ ви забруднили, — чи то спитала, чи ствердила Євпраксія, уникаючи дивитися на Заубуша, хоч він однаково пхався їй перед очі, якийсь вмолоділий і майже такий нахабний, як при імператорові.

— Я виконував веління імператора, ваша величність.

— Тільки веління?

— Тільки і завжди, ваша величність.

— А в соборі? Журина, її смерть.

— Веління імператора. Ви не знаєте меж падіння цього чоловіка, ваша величність. Все коло нього неминуче забруднюється, псується. Тільки ви вбереглися від зіпсуття, зберегли свою чистість. Ви — свята.

Він упав на підлогу й поцілував її черевики. Вільтруд вирвалася з оточення двірських дам, стала цілувати край одягу Євпраксії. Усе вмовкло, усі погляди звернуті на імператрицю, всі ждали від неї або ж прощення цьому порубаному життям і вже, власне, тим нещасному чоловікові, або її гнівливої відмови, рівнозначної жорстокості. Витончене знущання. Замкнути тебе в почесному ув'язненні, яке від своєї почесності ув'язненням бути не перестає, обкласти, оточити з усіх боків, позбавити змоги бодай ступнути вільно, без нагляду, самочинно, а тоді підсилати таку мерзенну душу, як цей барон, за прощенням. Так, ніби від її прощення або гніву щось залежить. Карають і милують лиш ті, хто мае силу, владу, можливості. Навіть прокляття мають вагу лиш тоді, коли ти маєш якусь вагу і твоїх проклять можуть лякатися. А що може вона? Безсилий гнів викликає тільки співчуття, а то й сміх. Милосердя? А що це таке, коли за ний нічого не стоїть? Заубуша прийняли милостиво володарі Каносси, йому щедро виділено баронство десь у Германії, йому влаштовують бучне весілля, розважаються, а тоді згадують, що є тут вона, імператриця. Титул пустий, а тепер, виходить, ще й ганебно-обтяжливий.

Графиня Матільда наблизилася до Євпраксії так, ніби хотіла сказати їй щось потаємне, але сичливі її слова почули всі:

— Ваша величність, ваша величність, ми з найсвятішим папою завжди виявляємо милосердя, завжди…

З неї видавлювали те слово, якого вона ніколи б не кинула Заубушеві, не відстануть, не відчепляться, сьорбатиме повітря маленька графиня з сатанинськими пасмугами смаги на личку, сичатиме, свистітиме: «Ми з найсвятішим папою…»

— Я прощаю вам, бароне, коли ви завинили не своєю волею, — холодно промовила імператриця.

Прощений, прощений! Слово вимовлено. Та чи поможе тут слово?

Заубуш зірвався з підлоги. Змолоділий, вродливий, мало ие благородний у своєму покаліченні. Вільтруд горнулася до нього з радісною одвертістю. Вклоняючись, задкувала від Євпраксії. Невже щасливі? Але як може глибоко нещасна жінка робити когось щасливим? Чи таким людям для щастя потрібна лиш крихта, лиш слово, якась мізерія?

Чимось шлюб Заубуша і Вільтруд нагадав їй одруження а імператором. Та сама неоднаковість, та сама прірва років, яку загатити нічим не дано, та сама випадковість зустрічі. Увечері, зустрівшись з графинею, хотіла сказати про це, але повела мову про свого нехіть далі вважатися жоною Генріха, виконувати пусті обов'язки імператриці без імперії, взагалі носити цей обтяжливий і осоружний їй титул. Матільда кинулась вмовляти Євпраксію, нагадала їй, що повинна відібрати в Генріха все, що їй належать, почекати наслідків своєї скарги на соборі в Констанці, бо наслідки повинні бути, наслідки прекрасні, щонайпрекрасніші. Але Євпраксія не відступалася від свого наміру, і графпня захотіла бути доброю:

— Ми з вами проситимемо найсвятішого папу. Bin своєю милістю і владою може скасувати шлюб. Але ваша скарга на соборі… Потрібен час. І терпіння, ваша величність, терпіння…

Євпраксія гірко зітхнула.

— Ваша світлість, графиня, мабуть, пам'ятає, що афіняни колись вирішили, аби мули, які перевозили тягарі на спорудженні храму, були випущені на волю і могли ластися де захочуть. Людина іноді може позаздрити цим мулам. Я б хотіла звільнитися від свого титулу без будь-яких умов, без очікувань наслідків тої скарги соборові. Повірте, ваша світлість, що мені хочеться повернутися в рідну землю. Я знаю, що германський імператор колись був кинув вас з вашою високорідною матір'ю в темницю. Згадайте, чи не рвалася тоді ваша душа і з темниці, і з тої чужої землі? Згадайте — і ви зрозумієте все.

— Ваша величність, ваша величність, — прошепотіла Матільда, — хіба ж я не розумію вас? Але ж скарга, і собор, і найсвятіший папа…

Не було ради — доводилося ждати.

З собору повернулися, перш ніж папа прибув до Каносси. Абат Бодо був у захопленні, яке йому навіть не личило. Єпископ Федір, який зовсім не знав латини і хіба що міг там перекинутися з двома-трьома прелатами, що тямили по-грецьки, жував бороду, бурмотів, що на соборі було «вельми і вельми…», воєвода Кирпа зневажливо махнув єдиною своєю рукою.

— Ні пес, ні видра, імператрице. Обмовив тебе на соборі абат Бодо.

Сказав це при сповіднику і при єпископі Федорі, отож при свідках, Євпраксія стривожилася.

— Отче, — ввернулася до Бодо, — ви не сказали суті. Про мою скаргу. Про наслідки.

— Блаженні, — завів свою пісню абат, але Євпраксія зупинила його рішуче й недвозначно:

— Воєвода сказав, ніби ви мовили на соборі слова негідні. Чи то правда?

— Дочко моя, звідки цей чоловік знає, що я мовив? Адже йому недоступне розуміння…

— Вважаєш мене ігнорантом у латині, — втрутився Кирпа, — та забув про шість літ, проведених мною в Кведлінбурзі. Що мовив ти на соборі про імператрицю? Може, повториш?

— Дочко моя, там вимагали пояснень, — трохи змішався абат, — там конче вимагалися пояснення, і мені довелося їх дати, як ми й домовлялися з тобою.

— Які ж пояснення?

— Він обмовив тебе, Євпраксіє, — виступив наперед воєвода, — поганьбив тебе тяжко. Ніби всі роки з імператором провела в блуді. Уста мої не вимовлять того. Бо знаю, що завжди була чиста і такою зосталася: хрест на цьому покласти можу.

Упав на коліна, поклав на себе хрест, дивний хрест — ліворукий. Абат Бодо не збентежився навіть цим.

— Дочко моя, — сказав спокійно, — хіба ви не скаржилися про дім розпусти, в який вас затягнув імператор?

— Імператор же. Йшлося тоді не про мене, а про імператора, про мою Журину. І вдруге, коли імператор наслав на мене нагих. Знову не про мене. Знаєте все, абате. Як же могли мено — в той бруд? І перед собором? Це — пояснення?

— Коли тільки очі бачили, то вже, — пробурмотів абат, але Євпраксія гнівно показала йому на двері.

— Я скаржитимуся на вас найсвятішому папі. Тепер підлягає оскарженню і моя скарга до собору, і ваші негідні дії, абате. Ви розголосили таємницю сповіді, та ще й неправдиво. Це гріх подвійний.

— Ваша величність, у вас замало свідків для такого тяжкого…

— Важить не число свідків. Ідіть. Сама підвела Кирпу з колін. Єпископ Федір злякано дивився на все.

— Чи гоже, дочко моя, так чинити? — поспитав.

— Ніхто не захистить моєї честі, коли не захищу її сама, — твердо відповіла Євпраксія. — Сподіватимуся, єпископе, на вашу правдивість, коли повернетеся додому.

Відправила і єпископа. Зоставила в себе воєводу. Тепер могла нехтувати узвичаєннями Каносси, бо вже нічого не сподівалася від її володарів. Купували все. Купили Заубуша, заплативши йому більше, ніж давав чи обіцяв імператор, купили абата Бодо, який прикипіло тримався коло неї упродовж стількох років, видно, вичікуючи, хто запропонує більшу ціну. Купили навіть її ціною так Званої волі, щоб потім зганьбити і її ганьбою донищити імператора перед очима всієї Європи. Що їм до її чистості, її душі, болю і страждань її? Що їм до правди, до істини? Вони пристосували істину до своїх потреб, до своєї зажерливості, невситимості — ось і все. Вельфові — уся Германія. Матільді — уся Італія, папа, а через нього — цілий світ. На заваді — недогромлений ще імператор. Звалити його остаточно поганьбленням. А починати це — поганьбленням імператриці, потоптанням її жіночої честі. Ось і скарга, ось і собор, ось і пророче передбачення абата Бодо про неминучість пояснень на соборі. Пояснення. Яке невинне слово і яким може стати злочинним…

— Ти так мені й досі нічого не пояснила про Журину, — мовби вгадавши її сплутані думки, сказав Кирпа.

— Вона вмерла.

— Ну так. Знаю про це. Але ось почув про щось там у імператора. Про ганьбу. Про Журину. Не розберу.

— Я розповім тобі все, Кирпо. Будеш моїм свідком. Хоч один правдивий свідок. Бо абат, якому на сповіді відкривалася в усьому, потоптав правду.

Вона стала згадувати все те, до чого б ніколи не хотіла більше повертатися пам'яттю. Кирпа стояв поблідлий, мовби напівмертвий, зникла його веселість, не було зухвало-молодецької косоплечості, усе зникло, усе в минулому, а що попереду?

— Не казав тобі, Євпраксіє, ким була мені Журина, та й вона, видно, не відкрилася, бо то наше. Тепер не знаю, що мені й робити. Поки не знав про Заубуша, то й нічого, а взнав…

— Я простила Заубушеві все. Він одружився з Вільтруд, яка була зі мною в найтяжчому… Треба бути милосердними…

— Хіба кажу — не треба? І я простив його, ще й не знаючи нічого. Бо обидва ми з ним обрубані. Не знаю, хто там його покалічив, а мене половчанин рубнув раз по руці, а тоді ще й по ребрах, аж прорубав там віконечко, що й душу видно. А може, вона вже й витрусилася крізь те віконце, хіба ж зрозумієш? І ти простила баронові, і я простив, а тут вийде так, піби душа моя витруситься в ту дірку і опинюся перед Заубушем без душі й без милосердя, то як тоді? Хто порадить і хто порятув нас двох, калік і недорік? Може, знаєш, Євпраксіє?

Що вона могла знати?

— У дитинстві Журнна вселила в мене віру про добрих чеберяйтаків, — сказала вона Кирпі. — Живуть у нашій землі, ніхто їх не бачить, а присутні повсюди. Доброта ж від них так і розпромінюється.

— Чеберяйчики? — всміхнувся воєвода. — Це ті, з великими бородами?

— Вони безбороді. Молоді вічно.

— Де ж таке бачено — вічно молоді? Вічно молодими бувають тільки дурні. Ось навіть ти змінилася. Бо вите не та маленька дівчинка, яку віз колись із Києва до Саксонії. Щодо того, що від чеберяйчиків доброта розпромінюється, то прожив більше за тебе, а не бачив, ї не тільки тут, а й удома. Гризуться — так. Ріжуться, душать за горло бідного чоловіка, хоч з нього вже все видушено. Князі їдять на золоті, бояри — з срібного начиння, монахи з олов'яних мис, воїни з мідних котеликів, а простий люд — з дерев'яних ложок. Ось так і ведеться. А доброта? Як сказано? Роззявленій пащі, карканню ворона, хрюканню веира, летючій стрілі, скрученій у кільце гадюці, грі ведмедя — не вір ніколи! Або ще кажуть: день хвали увечері, меч — випробувавши, лід, коли переїдеш по ньому, пиво — випивши. Скрізь тяжко, а все ж удома ліпше. Поїдемо до Київа, Євпраксіе!

Ось так недбало, майже по-давньому весехо розправився воєвода з її чеберяйчиками, зате розбудив її приспану душу нагадуванням про те. що ніколи не забувається людиною, хоч би де вона була і ким стала — нагадуванням про Київ, про рідну землю і небо вад нею рідне. Мовби заново зродилася в ній та подорож, що відбула колись з Києва до чужої Саксонії. Бачила забуте, затаєне, заховане, навіть те, що тоді, здавалося, лишилося непоміченим, постало тепер перед нею у всій виразності, чіткості й красі.

Земле рідна! Лежиш ти без меж, незмірима й незглибима, як цілий світ, багата, прекрасна, добра і єдина. Поля і сонце, ліси й ріки, люди й городи, звір і бджола, ум і чесність, щастя й спокій — може, усе те є ще десь, може, його більше або менше, може, пишніше, та ніде те може водо бути таке, як удома, бо там — неповторно-рідне, бо тільки те дас снагу серцеві, розкіш окові, неспокій розумові. Голоси лунають звідти незабутні, навітв коли належать тим, хто пішов з життя, барви панують там лагідні й несамовиті водночас, сили там стільки, що вдихаєш її навіть на чужині, уже гинучи без надії, у безвиході, і можеш стрепенутися й довершити те, чого вже не сподівалися від тебе ні найтяжчі вороги, ні навіть найбільші друзі.