Євпраксія

ПЕРЕМІНА

Зі смертю Рудигера з Євпраксії мовби знято було невидимий тягар. Відчула себе відразу вільною, повернувся до неї світ дитячих захоплень, охоче мандрувала тепер по безмежній землі, не переймаючись тим, куди їде й що покидає, могла милуватися квітами й травами, збирати листя й торішні жолуді, допитуватися в Журини, чи то не чеберяйчики ховаються під жолудевими шапочками. Відкрилася їй якось ніби одразу пуща, йшла назустріч розлегла, темна, в непрохідді трясовин і завалів, в запахах плісняви й гнилизни, повна пташиного щебету, ревіння зубрів, нічних потаємних тупотів, шелестів, трісків, шерехів.

Якось пильніше придивлялася до людей, що сиділи на придорожних осадах. Здичавілі самітники, суміш грабіжників і волоцюг, волохаті, немиті, збайдужілі до світу, який поводився з ними твердо й жорстоко, насилав сніги, бурі, лихих подорожніх, диких звірів, самотність, мор. Ніде не стріли ні жінки, ні дівчини: не могли втриматися серед дикості, втікали з осад, лишали самих чоловіків, бо тим від народження судилася самотність тяжких обов'язків. Одного разу все ж трапилася жінка. Була вже така стара, що й сама не відала: живе чи вмерла давно. Журина розпитувала її, Євпраксія злякано позирала на стару, не вірила: невже на світі буває ще й таке?

Вбиті сини, муж, вона хоче вмерти, а боги велять: «Живи!» І ось живе. Тягне хмиз до осади, зігріваються люди, коли проїжджають, їсть? Що дадуть. Коли довго ніхто не їде? Тоді так живе.

Євпраксія вжахнулася. Звеліла скидати припаси з одного воза, з другого. Стара хитала головою. Однаково не напасешся до смерті. Нема зажерливішого за людину.

Ще довго згадувала Євпраксія стару, допитувалася в Журини: «А взимку? А вночі? Не страшно їй самій?»

Потім забула, може, й назавжди. Бо ж мала князівську голівку, а князівські голови так влаштовані: більше забувати, аніж тримати в пам'яті.

Гостювала в невеличких городках і в таких великих городах, як Лучеськ, де сидів князь Ярополк, були високі вали над Стиром, похмурі вої з довгими списами, густі меди й набридливі молитви. Але не затримувалася ніде, хотіла їхати, просуватися вперед, бачити більше, насолоджуватися світом, радіти з життя, сміятися до сонця, до дерев, до рік і струмків. Далі, далі, далі!

Почалися передгір'я Карпат. Дорога пролягала мовби по дну велетенської миси, краї вивищувалися зеленими валами лісів, таких недосяжних, що хотілося плакати від безсилля. Тоді була шалена клекотнява гірських річок, похмурі верхи гір, хмари вгорі, хмари внизу під ногами, колючість ялиць, загадковість широколистих папоротників, круглі лоби каміння в струмках, лизаного водою цілі віки.

Ночами Євпраксія не хотіла йти до осад, сиділа коло вогнища поряд з Журиною, священиками й Кирпою, який не відступався від Євпраксії ні на крок. Загадкова темрява причаєно обступала мідявий вогонь, стріляло паліччя, бахкало гранчастими гострими іскрами в чорну сутінь, душа вогню відлітала у високих сплесках полум'я, лишався жар, брався сивим попелом — так сиве шумування старості обступає молоде життя. Але Євпраксія була ще далека від тривог старіння, їй хотілося вогню ще й ще, сама підкидала паліччя до вогнища, підстрибувала від пустощів, обпікалася жаром, відскакувала з вереском, коли надто довгий пожадливий язик полум'я виривався з вогню і бив убік, а тоді шугав високо-високо в саме небо і здавалося, вириває з пітьми довколишні задумливо-сонні гори, і гори були, як пітьма, а пітьма ставала довкруг, мов гори, і Євпраксії навіть хотілося б жити в отаких горах, якби не знала великих рівнин, які відбилися в її дитячій пам'яті зеленими хвилями довіку.

Шлях Євпраксії вів до Кракова, далі через Чеський ліс до Праги, тоді до Естергома до тітки Анастасії, колишньої королеви угорської, а вже звідти по Дунаю до Регенсбурга, де вже була Германська імперія. Цим шляхом їхала колись її тітка Анастасія, їхала й друга тітка Анна в жони до короля франків Генріха. Анна мала бути дружиною сина германського імператора Конрада, але Конрад відповів відмовою на послання Ярославове. У Майнці Анна зустрілася з Генріхом германським, який вельми шкодував, що дісталася вона в жони темному Генріху франкському, а не йому, та вже нічого не міг вдіяти. Тітки в Євпраксії мали долю ліпшу, усі три стали європейськими королевами, усіх трьох пошлюблено вже в зрілому віці, не довелося їм отак, як їй, дітьми міряти далекі дороги та ще й задля чого? Аби стати якоюсь графинею на окраїні імперії!

У горах дороги неминуче зводяться до одної або небагатьох, через що рух на них безугавний навіть уночі. Їдуть кудись вої, їдуть духовні особи, державні люди, гінці з грамотами, посли, збирачі данин, каравани купців, монахи-втікачі, вічно шукають пристановища нещасні раби, метаються грабіжники, волоцюги, наскакують кочівники, які живуть на конях, випереджають усі чутки й вітри, ведуть вовче життя.

До мандрівників у горах ставляться з пересторогою й острахом, осади тут будують на малоприступпих верхах, ховають у гущавинах, за закрутами потоків; у горах життя завжди було нужденне навіть для тих, хто там освоївся так чи інакше, для замандрованих же людей, надто бідних, тут було просто лихо, і вони проклинали той день, коли вимушені були полишити свій дім.

Велетенський обоз руської княжни наповнив гори клекотом, подивом, заздрощами. Коли хто й хотів би напасти на нього, неминуче напотикався на залізну стіну київських дружинників, розставлюваних воєводою Кирпою, звичним до далеких виправ, так уміло, що здавалося, ніби охороняє багатства київської княжни незліченне військо. Коли ж дехто з челядинців, зляканий далекою дорогою, сумуючи за домівкою або й просто бажаючи урвати з ласого обозу, пробував утікати з возом, або кінно, або на ослі чи верблюді, то його ловлено вже й не київськими дружинниками, а саксонцями, які воліли б повезти все до Саксонії і вже коли й розкрадати, то в себе вдома для себе, а не для когось.

Євпраксія збувала неувагою велике й заплутане життя свого обозовиська, то заглиблена була в свою дитинність, то зненацька вибухала в ній князівська пихатість, гнала тоді від себе навіть мамку Журину, зодягалася в паволоки, висідала з кутого сріблом візка, веліла нести себе в оббитій ромейськими золотними тканинами лектиці, і восьмеро дужих смердів легко несли маленьку княжну, а вона, підібгавши губенята, кидала навсібіч погірдливі погляди, так ніби справді зготовлялася володіти не якоюсь там германською окраїнною маркою, а цілим світом.

У Кракові на честь Євпраксії влаштовано було кількаденне учтування, були славетні слов'янські каші, меди холодні й гарячі, пива, печені, були зальоти вродливих і гордих воєвод, задаровувано Євпраксію, священиків, дружинників, Журину, влаштовано лови пташині для забави руської княжни, співано їй пісень веселих і сумних, як великі слов'янські рівнини; князь просив загостювати хоч і до весни, бо, власне, й не мала б куди квапитися, та Євпраксія була вперто-невблаганна: далі, далі, далі!

Сама не знала, куди поспішає, але по смерті Рудигера, коли спав їй залізний тягар з душі, коли щезло з-перед очей оте, як посол Генріха фон Штаде вгнічував залізним панциром княжі перини, наміряючись розчавити її тендітне тільце, вона мовби позбулася страшної мари. Не було тепер не тільки Рудигера з його нахабним залізом на беззахисно-м'якому київському ложі — не існував і сам граф Генріх. Не хотіла думати, хто прибрав Рудигера: чи то князь Всеволод, у якому, може, зворухнулася образа й біль за доньку, коли згадував знахабнілого рицаря на ложі коло неї, а чи й сам Генріх, який прибирав свідка, бо ж свідки, як сказав абат Бодо, завжди небажані. Євпраксія вже відала, як прибирають свідків. Коли графиня Ода по смерті Святославовій повернулася разом із сином своїм Ярославом до Германії, то вивезла всі багатства, призбирані київським князем. А що не могла довезти їх в таку далеч, то закопала десь на Волині, повбивавши всіх, хто помагав ховати скарби. Про те говорилося в Києві з таємним острахом серед простого люду і з хижим вдоволенням серед можних. Княжим дітям про те й не казано, але вони довідалися від мамки Журини, яка не зносила щонайменшої несправедливості, а тут же йшлося про страшний злочин.

Та тепер Євпраксії навіть подобався отой германський звичай позбуватися свідків. Ненависного їй Рудигера усунуто, прибрано навіки, коли б вона могла те зробити сама, то не вагалася б жодної миті, бо ж почувалася нині вільною, вільною, вільною!

Гнала обоз, квапила, не давала перепочинку, забула про чеберяйчиків, не лякалася залишити рідну землю. Далі, далі, далі! Куди, навіщо?

У Празі князь був ще добріший, ніж у Кракові, мовив до Євпраксії ласкаво, ніжно, видно, вважав її дитиною, а вона ж була київська княжна, германська графиня, шлюбна жона, вона везла стільки багатств, що могла б купити цілу державу.

У Празі на кам'яних будинках висічені були ведмежата, троянди й терези. Вулички такі, що їх можна перегородити списом. У тісних завулках ховалися закохані й грабіжники. Сірий камінь, залізні стебла кованих гратниць, чотирикутні похмурі вежі, вороння над вежами, піняві пороги на широкій Влтаві — все мовби нагадувало Київ, як і в Кракові, як у Луцьку, як повсюди, де проїздила, може, тому й утікала швидше далі від цих городів, утікала від спогадів, від дитинства, утікала в суворість, в чужу мову, билася об неї, ніби об камінь, обпікалася словами, неначе соромом, намагалася вирватися з її оболонки на волю, на широкий світ. Далі, далі, далі!

Гори кострубатилися чорнолісом і кам'яними вежами, гарцювали на вузьких курних дорогах чорні коні, яструби шугали з безмежжя піднебесь просто в очі, прямо в душу. Євпраксія заплющувала очі. Віддавали молоду в чужодальню сторону…

В Естергомі не знайшла тітки, молодий король відправив удову-королеву в її гірський замок Агмунд, і хоч Євпраксію приймано по-королівському, ставлено найкращі в усій Європі вина, вона не затрималася надовго, звеліла братися на Лабу, просто до Нордмарки Генріхової, відразу в Саксонію.

Гори й ліси супроводжували тепер її невідступне. Сірі, як сум, птахи круглооко дивилися на звивистий обоз, мовчки супроводжували малу Євпраксію, вузькоплечу дівчинку у довгій коштовній сорочці — ще в сорочці, а не порочні, бо непорочна, непорочна! А Євпраксії від тих сумовитих птахів захотілося високих трав, щоб з'єднати з ними піднесені руки, заплестися в них, загубитися, сховатися, може, й разом з чеберяйчиками. Де ж то вони, чеберяйчики?

Саксонці били в щити й кричали од щастя. Вночі сиділи коло вогню, обтинали ножами смачну печеню, жерли, рикали, запускали один в одного обгризеними маслаками, розвогненними очима зирили в темряву на новози, бачили там жбани й миси зі срібла, саджені дорогим камінням, золочені кубки, чари з мінливого скла, дріт золотий і мідний, бісер і бурштин, паволоки з грифонами й довгохвостими райськими птахами, хутра такі пишні й густі, що не продмеш, мечі гнучкості такої, що, звинуті в обруч, не ламалися. Все те їхнє, все те для них, все те в Саксонію!

Уже на горах стояли тепер замки, мов сірі сови, будівлі були тяжкі й похмурі, на дорогах товклися нахабні рудо-гриві кобили з тупими залізними рицарями на них, костру-батилися покрівлі городів, мов сухі спини черепах, викинутих на сушу, хрипко стогнали дзвони над кам'яною землею, камінь давив зусюди так, що й серце, здавалося, б'ється не в груди, а в камінь.

Ще раз настала переміна в Євпраксії, тепер запанував над нею нелюдський жах, хотіла б закрити обличчя руками, втікати звідси світ за очі, втікати безтямно, чимдуж просити рятунку в усіх богів, нових і давніх, та було вже пізно. Камінь — сірий, безнадійний, жорстокий, і в тому камені живуть, мов дикуни чи розбійники, графи, барони, рицарі, живе їхній імператор, а десь удома білі ласкаві доми, зелена лагідна земля і Київ, знесений на тихих пагорбах під саме небо. Євпраксія плакала, не ховаючи сліз. Мамка Журина втішала її, називала дитиною знову, як давніше, воевода Кирпа скособочився ще дужче, страждаючи разом із маленькою княжною, а тим часом чорні саксонські коні скакали поперед обозо-виська навперейми сонцеві й чорним жирним тіням, падали над глибокими ровами з просмерділою водою важкі дубові мости, гриміли іржаві товстезні ланцюги, голоси в замкової сторожі були так само іржаві, мов стояла вона тут віки цілі, граф Генріх не виїздив назустріч своїй жоні, сподіваючись, видати, на Рудигера.

Люд стрічав молоду маркграфиню без захватів, збайдужіло й похмуро, зате замки ставали перед нею на кам'яні коліна, ліси вклонялися з найвищих верхів, відстані стискувалися, мовби провалювалися в гірських бескеттях; під грозами й дощами, під сонцем і вітром наближалася Євпраксія до свого мужа, ближче, ближче, ближче…