Євпраксія

ЧЕБЕРЯЙЧИКИ

Євпраксія озиралася довкола з подивом, обуренням і розпачем. Вона вслухалася в гамір і колотнечу валки і ще й досі не йняла віри, що від'їжджає від Києва далі й далі, від'їжджає з рідної землі, прямує в якусь незвідану далеч, полишає все знайоме до схлипу в горлі, полишає своє дитинство, саму себе. А що ж тоді везе?! І хто біля неї, і що попереду?

Генріх Штаденський, названий мужем здаля й непевно, прислав, окрім сповідника, що мав бути також за тлумача, ще невеличку дружину з шести рицарів та сьомого воєводи, високого, вельми спесивого, хоч і привабливого лицем Рудигера.

Саксонці відзначалися червономордістю; залиті пивом по самі очиська, вони так і липли до повозів з бочками, пили й плямкали од самого Києва, плямкали навіть уві сні, кректали від вдоволення, не могли нахвалитися київським пшеничлим пивом, та ще й не простим, а князівським, бо коли везеш княжну, то й пиво має бути відповідне. Рудигер, зовсім юний і, може, навіть сором'язливий десь там у душі, зовні намагався не відставати від своїх кнехтів, так само обпивався пивом до різачки в міхурі, розплямкано вигукував щось, пиндючився без міри.

Київські дружинники, числом вісім, дані Євпраксії для супроводу в далеку Саксонію, знай посміювалися з обпитих саксонців та виспівували лукаво:

Натякали тут на отого графа, що винюхав аж так далеко гарне дитя Всеволодове — дитя зрівнювалося з яблуком, а графа, не маючи в пісні такого кострубатого слова, звано за звичкою воєводою, і справжній воєвода Кирпа, наставлений над дружинниками, не брав цього на свій карб і в гадці не мав ображатися, бо належав до людей вдачі незлобивої, сказати б навіть — веселої, коли можна стосувати таке визначення до його суворого, часом жорстокого буття.

Кирпа дістався князеві Всеволодові від князя-колотника Олега Святославовича, він відбув зі своїм князем усі мандри й пригоди, які досі випадали на долю Гориславовича (як звано Олега в народі), але все це було колись, все це лежало поза межами пам'яті малої Євпраксії, вона могла сприймати людей зі свого оточення лиш як набридливі або приємні з'яви, не бачила за ними нічого, декого й зовсім не помічала — були для неї й не людьми, а мовби тінями. Рудигера мала знати, бо справляв обов'язки графа Штаденського при урочистих покладинах і навіть цілував її в ім'я далекого мужа під п'яні крики князівські. А Кирпа просто смішний був для дівчини: якийсь перекошений, одна рука звисає мало не до землі, друга підсмикнута догори, так ніби замахується мечем чи сокирою, плечі в нього теж наперете, сам невисокий, маслакуватий, а рамена аж розпихають корзно, очі світлі, поцятковані, мов пташине яйце, ніс довгий, рот завеликий і завжди випускає для усміху всі зуби, які має, та ще ж зуби ті великі, міцні, якісь мовби веселі, чи що, аж самій хочеться засміятися, глянувши на Кирпу.

Євпраксія допитувалася в Журини:

— Він чеберяйчик?

— Дитино, то ж воєвода Кирпа.

— А які чеберяйчики?

Про чеберяйчиків розповідала Журина. Давно-давно. Може, й не для Євпраксії, а для свого синочка Журила, та він тепер лишився в Києві, прийнятий після пострижин у князівську дружину — на знак особливої милості Всеволодової, а молода мати мала їхати в чужину з несвоєю дитиною, отак і лишалися чеберяйчики тільки їм двом, і, може, й мали вони тим часом самих чеберяйчиків бодай на малу втіху.

Та тільки ж які вони, ті чеберяйчики? Невже не схожі на вічно розвеселеного воєводу Кирпу?

Євпраксія не давала Журині спочинку;

— Розкажи про чеберяйчиків!

— А розказувала ж тобі.

— Щоразу неоднаково!

— Бо й чеберяйчики неоднакові.

— А чи є вони в цих лісах і травах?

— Мають бути, дитино.

— І скрізь будуть?

— Допоки й землі Руської.

— А тоді?

— Тоді не буде.

— То ми їх покинемо?

— Або ми їх, або вони нас, дитино.

— А я не хочу! Не хочу! Зупиніть усе! Далі не їдемо! Не велю!

І валка зупинялася й стояла день і два, виходили до неї місцеві людове, несли малій княжні квіти, мед, співи, любов, а вона дивилася на них зачудовано, розпачливо хапалася за Журину.

— Це не чеберяйчики?

У поблизьких од Києва землях навстріч княжні дзвонили, били клепала, гуділи роги, бояри стрічали на межі своїх вотчин з припросинами й частуваннями, священики виходили з молитвою, люд проводжав дитину-княжну слізьми, дарами й клечанням.

Коли заради примхи Євпраксії затримувався обоз у лісових непрохіддях, то йшли привітати княжну або просто подивитися на неї вуглярі, смологони, лісовики, бортники, косарі, ликодрачі, цюпкарі — нещасні, обдерті, але такі добрі на вид, що дівчина мимоволі приймала їх за чеберяйчиків, відходила душею й веліла їхати далі. А далі пішов люд не те що байдужий, а просто темний. Чийого ми князя? А хто ж то відає? Княжна київська проїжджає нашими пущами? То й хай собі. Були непомітні, мовби й неприступні, як ніби справді чеберяичики. Бо чеберяйчиків теж ніхто ніколи не бачив, хоч і відомо, що живуть вони в лісах і серед трав. Пастухи? Але пастухи ліниві од природи або від призвичаєння, тому ніколи й не надибують чеберяйчиків, хоч вічно шукають загублену худобину.

А чи існують взагалі чеберяйчики і які на те докази? Вони існують більше ніж будь-що. Можна б навіть стверджувати, що вони вічні, бо породжені уявою. Людина вмирає, а дім, зроблений нею, стоїть, і пісня, складена нею, співається тисячу літ, і казка живе спервовіку, витвори думки й уяви триваліші за саму людину. І правда про людину так само існує довше, ніж сама людина.

А яка ж правда про чеберяйчиків?

Мабуть, а може, й напевне, чеберяйчики всі однакові. Побачити одного — однаково, що побачити всіх. Тому ніхто не може сказати, чи вони вмирають, чи живуть вічно. Мабуть, вони просто є. Не живуть і не вмирають, а присутні на сім світі завжди, як правда й мрія. Бо що таке життя? Іти до смерті неминуче. Вмирати в часі, рухаючись разом із ним. Для чеберяйчиків час не рухається. Вічність нерухома, як ставкова вода. Завжди і нині й навпаки, їм притаманна вічна сучасність, як богам. Але вони не боги, бо нікуди не йдуть і ні в що не втручаються. Їм невідомий поквап, не знають вони метушняви, колотнечі, все узгоджують із сонцем, з місяцем, з порами року, з їх повільними змінами. Вічний колобіг.

Чи є в них діти й дорослі? Ніхто не знає. Коли не вмирають, то нема старощів, а коли нема старощів, то навіщо рости? Мабуть, вони завжди молоді, бо тільки молоді вважають себе безсмертними.

Їдять вони добре й часто, як у князя, хоч і не працюють. Що їдять? Може, росу, може, пахощі квітів. Коли так, то знають їх добре бджоли. Може, чеберяйчики й мандрують разом з бджолами, перелітаючи з місця на місце, щоб повсюди зустрічати людей, визираючи з-під кожного гриба, з-під кожної ягідки, з-під кожного листочка.

Яка в них робота? Дивуватися зі світу, з його чудес і багатств, ніколи не знаючи ні спочинку, ні втоми в цьому. Ще — розносять вони згуки. Луна — то справа чеберяйчиків. Вони залюбки підхоплюють кожен гарний звук і розносять його повсюди. Коли ж звук їм не подобається, вони нікуди не хочуть його нести і він умирає. Скажімо, хрюкання дика. Або лайка поганого чоловіка. Або…

Чи є в чеберяйчиків золото? У них є навіть те, що до часу приховане від людських очей. Усе сховане під землею й під водою, бо то найліпший сховок.

Чи є в них імена? Чи плачуть вони і чи лякаються? Чи мають спогади й молитви? Чи існує серед них любов? 1 чи є в них книги про непотрібність усього сущого й про необхідність усього сущого?

На це не може бути однозначних відповідей. Бо чеберяйчиків багато й вони хоч і однакові, та водночас і різні. Одні весь час ждуть чогось страшного, як ми — кінця світу. Другі сміються. Треті плачуть. Четверті тягнуть до свого житла всілякий надібок. П'яті люблять одягатися. Шості люблять роздягатися. Деякі лякаються темряви. Інші бояться тиші. Ще інші не переносять самотності. Але все це мудрі переляки. Гірше з тим, хто з переляку став невидимим навіть для самих чеберяйчиків. Тоді цим переляканим вішають на щию дзвіночки, щоб їх принаймні було чутно, коли вже не видно. Взимку вони переважно сплять. Бо прокинешся серед снігів — умреш від тиші й таємничності. Адже світ, хоч і дивний, але таємничий, і на це нема ради. Не поможуть ні молитви, ні книги, поможе хіба що мова. У мові вони кохаються. Кожен чеберяйчик мав свою власну мову. Як розуміють один одного? Називають кожен своє. Той квітку, той струмок, той дерево. Тоді розповідають один одному, обмінюються словами-назвами. І все називається неоднаково, але всім зрозуміло.

Вони неймовірно терплячі, позбавлені злостивості, а коли так, то й не виказують своєї влади. У них кожен робить що хоче, нема слухняності й покірливості, але б розуміння потреб.

Чи в в них дурні? Важко сказати. Бо дурні завжди мовчать і ждуть, щоб їм сказали, що слід говорити.

Чи є в чеберяйчиків князі, тіуни, дружина, восьмин-ники? Коли е насправді якийсь старший над іншими, то щоразу плаче, як вимушений завдати комусь прикрість. А той його втішає. Влада виявляється в бажаннях, але ж у чеберяйчиків немає окреслених бажань. Коли, скажімо, хтось із них хоче понюхати квітку, то він ніколи не знає, яку саме. Тоді для визначення бажаної квітки збирається рада витончених примх, в яку входять чеберяйчики з потрібним досвідом і суворо обмеженою уявою. Бо необмеженість неприпустима, вона веде до зіпсуття. Заведе іноді занадто далеко. Відомо ж, що примхи в чеберяйчиків, хоч які несподівані, крутяться в усталеному колі узвичаєнь. Скажімо, ті, що живуть у травах, одягаються травами, харчуються травами, лікуються травами, насолоджуються травами. Все дуже просто. І кожен повинен жити просто, як усі чеберяйчики, тільки мудріше. Змагання в мудрості. А мудрість — це обмеження. Для того й існує рада витончених примх. Влади в чеберяйчиків немає, бо там над усім панує думка. Коли ж стикаються думка і влада, то думка, що від природи гнучкіша за владу, завжди зможе уникнути, вислизнути і часом наробити лиха. Ліпше не допускати таких небажаних зіткнень. Для цього в чеберяйчиків так само слугує рада витончених примх. Але ж ведеться так, що лише влада встановлює, хто мислить слушно й правдиво? Не в чеберяйчиків. Правда породжує неспокій, а вони над усе цінують спокій. Вони дарують його людям. Може, на те й існують у нашій землі.

А коли ти полишиш свою землю, що тоді? Тоді чеберяйчики теж полишать тебе.

І не помітиш цієї страшної хвилини, бо ж ніколи не бачила чеберяйчиків.

Лише через багато літ великий поет твого народу першим побачить чеберяйчика, а щоб йому повірили, то назове його… зайчиком:

Справді-бо: які ж ручки в зайчика? Чеберяйчик — і більше ніхто інший.

Та про поета тим часом не могли ще знати ні мамка Журина, ні мала Євпраксія.

Євпраксії хотілося забути, що вона княжна, — стати б знов дитиною і повірити, що то чеберяйчики послали з нею отого усміхненого від вуха до вуха косоплечого безтурботного Кирпу. Тоді б не чулося сумних виспівів про те, як «віддавали молоду в чужодальню сторону», а лиш весело погукування Кирпи, коли проскакував на коні повз їхній сріблом кутий повіз: «Не журись, Журино!»

Гикало щось у коневі, гикало мовби й у самому Кирпі — дике й відчайдушне.