Євпраксія

ІМПЕРАТРИЦЯ

Не можна сказати, що вона була стурбована незвичайною новиною, — треба вжити слово «приголомшена», не про жінку будь сказано. Станеш імператрицею — ощасливиш світ. Ощасливиш себе чи світ? Думаючи про світ, думаєш про себе. В ній прокинулася жінка, яка знає про свою вроду, вважає, що тільки вона обдарована найвищими чеснотами, лише вона гідна зайняти найвище становище. Генріх — імператор за походженням. Народився імператором і ніякої заслуги в тім. Простий випадок. Вона ж стане вище за всіх жінок завдяки самій собі. Бо така вона є, а ліпшої за неї немає на всій землі!..

Все, що тобі судилося, живе в тобі несвідомо. Ще недавно думала про те, що не завжди вдається безкарно бути донькою великого князя. І ось усе змінилося. Вона стане імператрицею і відбере в Генріха якусь там долю германської грубості, передавши йому навзамін руську лагідність. Ощасливить світ, ощасливить.

Імператор поїхав і приїхав. Повернувся до Кведлінбурга, коли в горах запанувала весна, коли природа встановила довкола своє зелене царство, над яким не владні ніякі королі й імператори.

Євпраксії хотілося в гори, хоч перед тим ніколи не любила їх, були їй чужі й непривітні.

… Виїздили з Кведлінбурга в пишності й веселощах. Білі коні, золоті імператорські стяги, рицарі в золочених панцирах, двірські дами в чорно-червоних шатах, білі плюмажі, багряний одяг Євпраксії, біло-золотий помолоділий імператор.

Виривалися з вузьких поплутаних вуличок Кведлінбурга, пролітали через села, розлякуючи дітлашню, псів, курей, врізалися в гори, розсипалися навсібіч, щоб згодом зібратися на поклик ловецьких рогів. Імператор усамітнювався з Євпраксіею; він гнав коней далі й далі, йому завжди хотілося вище, вгору, до вершин, може, й туди, де колись стояв його улюблений Гарцбург, а тепер руїни, забиті густим зелом, а Євираксії кортіло лишитися тут, унизу, в цьому тисячобарвному світі. Сп'яніла від рослин, від листя, від кошлатості кущів, від спраглості росту, вона зіскакувала з коня, припадала до якоїсь стеблинки. Генріх, знудьгований, глухий і сліпий до всього, що її захоплювало, нетерпеливився: «Швидше! Швидше! Швидше!» Ще ж так багато треба проїхати. А вона не могла цього збагнути. Ніщо не відбувається швидше, ніж тому належиться. Проростання дерев, кільчення насіння, вилуплювання пташеняти а яєчка, плетення гнізда, схід і захід сонця, сірий дощ і сивий туман, кущі, дерева, квіти, гілля, стебла, коріння — усе говорило про не-нвап, про вічний спокій, про лагідь і приховану прекрасну силу. Бо сила прекрасна саме тоді, коли вона прихована. Жолудь велетенського дуба дає блідий і нікчемний росточок, а маленьке пшеничне зерно кільчиться рожевим, мов дитяче личко, зубчиком, їй хотілося мати в собі оту невідому й всемогутню силу, яка викликав найвище почуття на світі. Народилося бажання примусити імператора закохатися в неї, хотіла б стати лавром, як Дафна, соняшником, як Клітія, кущем калини або тополею — усе в їм я найвищої правди, їм я якої — любов.

Наслухалася тривожних розповідей баронських дочок про імператора, обережних натяків абатиси Адельгейди про нестримність дикого норову Генріхового, але не лякалася тепер нічого, сміливо занурювалася в світ гір наодинці з імператором, готова була до всього, навіть — гріх казати — до збезчещення, бо хіба ж у поєднанні чоловіка з жінкою не найвища таемничність людських сполучень з природою, зі світом! Та чиста душа її й не мала в собі темних підозр або страху. Євпраксія переконана була в своїй недоторканності, бо хіба ж сама суть вищої влади — не в найвищій порядності? Volenti non sit injuria — тому, хто не хоче, не діється кривди.

До князя Всеволода споряджено послів. Мали подолати гірке бездоріжжя, неймовірну далеч, привезти від загадкового й майже таємничого для всіх тут чоловіка благословення на шлюб його доньки з імператором, хоч потребою те и не викликалося: Євпраксія вважалася вдовою по маркграфу Генріху, а ще — domina dotalitalis, тобто пані посагова, бо за існуючим звичаєм муж додавав до віна, принесеного жоною, маєток такої самої високості, так званий dotalitium, тож руська княжна, окрім права самостійно розпоряджатися власною долею, мала ще й такі достатки, що ставала чи не найбагатшою жінкою в Європі. Однак імператорові йшлося ще й про те (а може, передовсім про те), щоб поєднатися з руським князем перед цілим світом, відкрито, добровільно з обох боків: то нічого, що доводилося ще ждати — він був терплячий у нещастях, буде терплячим і в сподіванні щастя.

Не знала Євпраксія, що ще взимку спорядив імператор гінців до Італії, де мав свого власного папу Климента, архієпископа Равеннського Віберта, вибраного на скликаному в Брешії імператором соборі. Антипапа Климент мав би помогти імператорові подолати наступника Гільдебрандового в Римі папу Віктора. І ось прекрасна нагода для перемоги над Римом! Імператор поєднувався з далеким руським царем, а Климент мав, скориставшись цим, докласти всіх зусиль для об'єднання церков! Задум зухвалий, але грандіозний! Навіть Григорію-Гільдебрапду не вдалося відірвати від Константинополя Руської держави, а імператор зробить це, з'єднає два світи — західний і східний, і тоді його могуття не матиме меж.

Ще над Кведлінбургом не кричали захриплі від весняної радості журавлі, а вже з Равенни вирушив до Києва посланець Климента кардинал Григорій з церкви святого Віталіса, наділений, сказати б, подвійними дипломатичними повноваженнями — матримоніальними й конфесіональними. Мав просити в князя Всеволода руки його доньки для германського імператора Генріха і повести переговори про возз'єднання руської церкви з латинською. Всеволод нічого не мав проти шлюбу Євпраксії, бо коли з легким серцем видавав за нікому не відомого маркграфа, то чому б став противитися поєднанню доньки із самим імператором германським? Що ж до церков, то тут вирішальне слово належало передовсім митрополиту Іоанну, а той у своїй ромейській затятості не те що не міг погодитися на такий злочинний акт, але й засудив видання дочок заміж «во іну страну, ідеже служать опрісноки і скверноедвнію не отметаються». Митрополит посварився з князем Всеволодом, мерщій спорядив своє посольство в Царград з порадою порвати стосунки з імператором Генріхом і його антипапою Климентом, які хотіли завдати ромейському імператорові удару в спину.

Генріх ще не відав про все це, коли споряджав з Кведлінбурга своїх послів: не таємних — урочистих, пишних, з багатими дарами, з посланням імператорським до великого князя київського, з проводами, напучуваннями й нетерплячим жданням повороту.

На чолі посольства поставлено барона Заубуша. Цим імператор мовби хотів показати, якої ваги надає справі, як високо ставить свою невісту, бо ж відриває від себе найвірнішого чоловіка, з яким, здається, не розлучався впродовж тридцяти років не те що на кілька місяців, а навіть на кілька днів. Зі Заубушем мали їхати й руські дружинники. Бо вже знали дорогу, а ще були найпершою запорукою добровільної згоди княжни на шлюб і добрих намірів імператора.

Кирпа прийшов прощатися до Євпраксії. Журина не могла його вловити на самоті, вимушена була прощатися при княжні, не стримувала сліз, та й княжна теж плакала, бо ж свій чоловік і який же чоловік. Кирпа вклонився Євпраксії, а Журину обійняв і поцілував, вельми подивувавши тим княжну, хоч мала б давно вже згадати про те, що Журина теж жінка, ще молода, гожа, а літа летять, як хижі стріли, а жити хочеться.

Кирпа погладив Журину по чорному її волоссю, зітхнув, засміявся:

— Не виросте вже така квасоля, як при мені. Євпраксія нічого не могла збагнути. Яка квасоля?

— Дитина ще ти, княжно, — сказала ласкаво Журина й знов заплакала.

А може, воно й ліпше — так довго лишатися дитиною.

Кирпа приніс із собою якусь скриньку, подав Євпраксії.

— Може, не повернуся сюди, бо дружинницьке життя таке: до якого князя їдеш, той і велить. Сюди приїхав — ти лишила коло себе. До Києва повернуся — князь Всеволод скаже: зоставайся, йди туди, бий того. Ось так і живу. А тобі, Євпраксіє, хай буде мій дарунок весільний. Дісталася мені ця скринька від ромейського катепана в Тмуторокані. Сірійська річ, старовинна й рідкісна. Хай буде тобі захистом від лихих людей, бо в цій землі лихого більше, ніж доброго, надто ж для гарної молодої жінки, та ще такої доброї й незіпсованої, як ти в нас. Ось тут маєш для власних потреб дзеркало зі щирого золота, мазі ромейські, притирання, усе для краси. А тут відкривається потаємне дно і лежить шість золотих келихів. Не пий сама з них ніколи! Коли ж виникне потреба збороти смертельного ворога, налий йому вина в цей келих… І згадай Кирпу.

— Повертайся, Кирпо, — попросила Євпраксія. До отця Северіана, який теж прощався, бо їхав до Києва, не зверталася з таким щирим проханням, і той туп-цювався майже сором'язливо, бурмотів, що полишає духовну дщерь свою з богом, на що Кирпа досить дошкульно зауважив, що його бог чомусь не завжди все бачить і ніколи якось не квапиться на поміч ні дітям, ні жінкам, ні тим, хто потрапляє в біду.

— У ромеїв є звичай полювати на малих пташок, обмазуючи гілля дерев клеєм, — сказав він. — Остерігайся, Євпраксіє, такого гілля. Бо ти ж для нас завжди будеш маленькою гарною пташкою!

Виїздило посольство з Кведлінбурга в теплий весняний день. Мжичив весняний дощ, лисніли кінські крупи, грали лютні, трубили труби. Кирпа їхав поруч із Заубушем, який тримався на коні так хвацько, мовби мав цілі дві ноги. Їх проводжав сам імператор з почтом, Євпраксія, як заручена з Генріхом, абатиса Адельгейда; одні раділи, другі плакали, треті безжурно гукали щось услід. Кирпа, їдучи повз Євпраксію, моргнув, показав на Заубуша:

— Осел слухає лютню, а свиня — трубу! То був день сумний, але водночас і радісно-піднесений. Посольство їхатиме через усю Саксонію, через Чеський ліс, Польщу, Русь, і скрізь питатимуть, хто й куди, і їм відповідатимуть, що везуть грамоти германського імператора до руського князя, аби той видав свою доньку за Генріха.

Імператриця, імператриця — і про це знатиме вся Європа і цілий світ незабаром! Готування до високого шлюбу чимось нагадує війну. Гудіння флейт, грюкіт брам, палання смолоскипів, брязкіт зброї, їдуть кудись озброєні вершники. Сказано Зевсом про жон:

Зло подарую я їм замість вогню, й вони забавлятись Будуть ним досхочу, власним нещастям своїм задоволені.

Євпраксія не хотіла вірити ні в зло, ні в нещастя. Коли й було, то минулося. Попереду — радість, любов, сонце. Кликала Журину, читала їй уголос ромейські книги про кохання, заховані серед священних текстів, записані нашвидкуруч, з помилками, як то завжди буває при таємному й поквапливому переписуванні, але зате захищені від надмірно суворих поглядів священними текстами псалмів Давидових. «Куди піду від духу твого й від лиця твого куди втечу? Чи зійду на небо — ти там, чи спущуся під землю — і там ти. Чи візьму крила зорі й спочину край моря, і там рука твоя попровадить мене й утримає мене десниця твоя. Ерот виливає свій вогонь і на птахів, і на плазунів, і на рослини, і навіть на камені. Принаймні магнісійська руда любить залізо, і як тільки вона побачить його, так і тягне до себе, мовби всередині в ній живе любов… Чи ж не є то поцілунок руди й заліза, любимого нею? Серед фінікових пальм одні чоловічі, другі жіночі. І ось мужська любить жіночу, і коли далеко розсаджені, то закоханий сохне. Але селянин розуміє горе дерева. Помітивши, в який бік хилиться пальма, він виліковує страждання пальми. Бере живець жіночої й прививав до серця пальми мужської. Цим він полегшує душу рослин, і вмираюче тіло знов оживає і воскресає, радіючи злиттю з коханою. У людей же е велика радість у самих тільки поглядах. Погляди, взаємно переплітаючись, відбивають, мов у дзеркалі, образи тіл. Витікання краси, яке струменить через очі в душу, посідає в собі якесь поєднання, хоча б тіла і віддалені були одне від одного. І це поєднання солодше поєднання тілесного. Адже це мовби нове сплетіння тіл».

Журина зітхала. Для неї Євпраксія ще лишалася дитиною і не знати, може, й не хотілося, щоб ставала вона жінкою, хоч це й неминуче.

Зате абатиса Адельгейда мстилася за свое розчарування бодай тим, що всіляко лякала Євпраксію. Розхвалювала невинність руської княжни братові, сподіваючись, що той пожадливо накинеться на дівчину, а випивши з цієї чистої криниці, кине її, як то робив досі. Сталося не так. Генріх перемінився в Італії, щось найшло на нього і не було ради. Навіть Заубуша забрано в неї й відіслано на край світу, тож єдину насолоду мала в тому, щоб лякати майбутню імператрицю, вказуючи їй мудро й обачливо на те, яка доля чекає тих жінок, що покидають тихі обителі миру й спокою і занурюються в життя світське, де підстерігають їх нещастя, лиха і — о, мое серце, не розірвись від смутку! — злочини! Ось злочини жінок: намисто Еріфіли, учта Філомели, наклеп Сфене-беї, злодійство Аерони, вбивство Прокни! Як побажав Агамемнон приваб Хрисеїди, так на еллінів чуму навів. Як побажав Ахілл приваб Хрисеїди, так собі горе придбав. Ось добув собі прекрасну жону Кандавл, і вбивав Кандавла жона. Вогні Єлениного весілля запалили на горі Трої новий вогонь, а шлюб Пенелопи — скількох женихів призвів до загибелі. Вбила Іполита Федра, бо любила його, а Клітемнестра — Агамемнона, бо не любила його. О, жінки! Коли вони люблять, то вбивають, і коли не люблять — теж убивають.

Євпраксія чула й не чула. Страхи, нещастя, злочини? То не про неї й не для неї. Повторювала біблійний вірш:

«Душа моя жадає бога». Поспішала, вагалася, дерзала, трепетала, відчаювалася, гнітилася, любила, ждала, нетерпеливилася. Бо ж прийшла її пора.

Генріх, здавалося, и не ждав повернення посольства. Він послав, відповідь буде сприятлива, а коли — немає значення. Все було б прекрасно, але саксонські графи й барони знов забунтували, і маркграф Екберт, влучивши хвилину; коли імператора не було в КведлІнбурзі, спробував захопити імператорську невісту й абатису Адельгейду, оточив замок, нагнав переляку на всіх; імператор мерщій послав на виручку магдебурзького архієпископа Гартвіга а військом, але Екберт відвернув своїх рицарів од Кведлінбурга, напав на самого Генріха, що тримав в облозі його замок Глейхен у Тюрінгії, розбив, розсіяв його рицарство, мовби нагадавши тим про вічну непокірливість саксонців, про хисткість імператорської влади й ненадійність усього, на що той опирається.

Це прискорило те, що мало статися рано чи пізно. Генріх не захотів ждати повернення посольства. Та чи й діждеться? Ніхто не знав, що в одній із грамот, запечатаній червоною імператорською печаттю, він писав до князя Всеволода таке: «Знай, що ти нічим ліпше не доведеш своєї дружби до мене, як влаштувавши все так, щоб мій посол барон Заубуш ніколи не вертався в мою державу. Мені однаково, який ти вибереш засіб: чи довічне ув'язнення в темниці, чи смерть». Та й імператор не знав до кінця свого барона, бо той узяв із собою чоловіка, який умів різати печаті, взято було також умілих писців, бо яке ж то посольство імператорське, коли б не змогло воно спорудити при потребі відповідного писання? Коли вже виїхали за межі імперії, Заубуш потай перечитав усе, що понаписував імператор, вкинув зловісну грамотку у вогонь, інші запечатав новими печатями, що не різнилися від справжніх, а до них додав ще одну хартію, в якій висловлювалася імператорська просьба прийняти його, Зау-буша, як брата Генріхового. Гостював у Києві довго й гарно, а Генріх, вважаючи, що Всеволод прислухався до його прохання, не дуже й переймався затримкою посольства і вичікував кілька місяців, аби збути необхідний час, що його вимагала пристойність.

Маркграф Екберт своїм бунтарством підштовхнув імператора. Чотирнадцятого серпня Генріх оголосив маніфест про свій шлюб і про молитву за нову імператрицю.

Знов неспокійно було в самій Германії і в Італії, у Польщі й Чехії, знов імператор вимушений був поспішати в останню мить, хоч, здавалося б, мав досить часу приготуватися до шлюбу, скакав зі своїми рицарями-мілітес до Кельна, де вирішив відбути урочистості. Євпраксія в супроводі двірських дам, з великою охороною їхала окремо. Коло Кельна на тім боці, за римським мостом, ждав імператора й імператрицю величний дворогий намет, в якому стояв подвійний трон, покритий східним килимом, що сягав аж назовні. Довкола імператорського намету — ціле полотняне містечко, тріпотіли на легенькому вітерці різнобарвні стяги, небо над Рейном було чисте, голубе, сонце світило яскраво, серпень був у розпалі, на рейнських горах дозрівав виноград, дороги обставлені цікавим людом, до Кельна стяглося мало не пів-Германії — усім кортіло побачити. Хто не вмістився в самому городі, ставав по обидва береги Рейну, побіля виїздів на міст, товпився коло полотняного містечка для можних, зібралася сила-силенна духівництва, бо ж на коронації й вінчанні мали бути присутні всі архієпископи імперії — Кельнський і Магдебурзький, Бременський і Трірський, товсті монахи й прогонисті каноніки відтручували неповоротких селян, мабуть, забуваючи, що для прогодівлі одного лиш монаха потрібен труд шістнадцяти отаких селюків. Там були рицарі-мілітес, городяни — probi homines, безліч жіноцтва; молоді мілітес влаштували посеред наметового містечка турнір і вигарцьовували, поки імператор, який зустрічав коло свого намету Євпраксію-Адельгейду, не махнув їм рукою.

Він був у червоній, тороченій горностаями мантії, з короною на голові, мав на собі коронаційний меч, який германські імператори зняли з тіла Карла Великого в Аахені, відкривши його гробницю. Євпраксія ще не мала на собі імператорських шат, була вбрана в київську червону сорочку із золотим поясом і широким шитвом унизу, на голові мала князівський вінець поверх червоного фацеліта, так само шитого золотом і низаного перлами. Висока, майже як Генріх, ставна, дивно вродлива, вона вбирала всі погляди, сама не бачила нічого: ні натовпів, ні полотняного білого містечка зі стягами, гербами, барвами земель, ні синів імператора, з яких Конрад був її однолітком і, вперше зустрівши свою мачуху, прикипів до неї поглядом, ні навіть самого імператора… Все пливло їй перед очима, грало, крутилося, здавалося навіть, ніби задля неї розгладжено зморшкувату германську землю і по цей бік Рейну вистелено зелену безмежну рівнину. Тисячолітній Кельн нагадував Київ, навіть собори, здавалося, мовби такі самі; запам'ятала натовпи на шляху, пишноту вулиць, громове рокотання органів, солодке дрижання й м'який спів сопілей, аромати та куріння. Всі вийшли назустріч східній квітці, яку імператор вбирався посадити в імператорському саду.

У соборі серед гучання органів і урочистих латинських співів магдебурзький архієпископ Гартвіг (бо кельнський Гаріман, недавно висвячений на архієпископа, ще не мав такого високого права) щось питав у Євпраксії, називаючи її Адельгейдою, здається, допитувався, чи піклуватиметься вона про добробут підданих і чи віддасть своє життя для імперії й служінню богові, вона відповідала ствердно, бо й як мала б відповідати. Тоді Гартвіг досить брутально оголив її плечі й мазнув їх єлеєм, доторкнувся масними пальцями і її чола, після чого надягнуто на неї корону імператриці й накрито плечі такою самою, як і в Генріха, горностаєвою мантією. Люд кричав радісно й піднесено, а вони стали перед архієпископом уже з імператором, і почався не так урочистий, як обтяжливий обряд вінчання, бо тут знов питано Євпраксію і треба було відповідати, окрім того, довелося вислухати коротке казання архієпископа Гартвіга, в якого Євпраксія нічого не могла втямити, бо той казав таке: «Господь удостоює покарання кожного, кого приємле, і йому буває потрібно спершу принизити того, кого він поклав возвисити. Так бог принизив свого раба Авраама і, принизивши, прославив. Так допустив він рабові своєму Давиду, якого згодом зробив найславетнішим царем в Ізраїлі, перетерпіти гнів царя Саула, його переслідування, заздрість. По допущенню божому Давид повинен був ховатися від Саула в печері, рятуватися втечею і залишити вітчизну. Щасливий той, хто переніс випробування, бо він буде увінчаний».

Про кого казано? Про імператора чи про неї? Вона не ховалася, хоч переслідувань мовби й зазнала. Не було в неї ворогів, але виходило, що втікала вона, бо ж утекла з рідної землі й ось стає імператрицею в землі чужій. З блискучою короною на золотистому волоссі, з очима, потемнілими від ляку й зворушення, в червоній з горностаями мантії, молода й прекрасна, стояла вона коло Генріха, і всім, мабуть, впало в око, який він старий і виснажений поряд з цією руського царівною, хоч тоді ще ніхто, окрім самого імператора, не знав меж того виснаження й вичерпаності.

Євпраксія ж не помічала нічого. Цілували їй руку два герцоги, чотири архієпископи, дванадцять маркграфів, п'ятнадцять єпископів, баронів і кліриків без ліку. Шлейф її вбрання несли чотири барони в золотих панцирах. Герольди дули в роги. Шпільмани й жонглери грали иа лютнях і сопілях. Слуги розкривали важкі скрині, сягали в шкіряні міхи, метали в натовпи коронаційні срібні денарії й золоті соліди, сам імператор дарував визначним гостям шати, оздоблені хутрами, вона обдаровувала багатих двірських дам. Голоси вибухали від радості. З собору урочиста процесія пройшла вулицями просто до Рейну, де ждали імператора й імператрицю заквітчані судна з білими наметами на палубах. Кораблі, зв'язані докупи, щоб умістилися всі вельможні гості, попливли по Рейну суцільною масою, сунулися проти течії повільно, берегом скакали на конях рицарі, коні іржали, рицарі вигукували щось радісно-піднесене, у невеличких містечках приставали до берега, і там молода імператриця на представлення місцевих єпископів дарувала міністеріалам маєтності.

У Вормсі, де мала бути перша велика учта, імператрицю стрічали двірські жони числом сімсот, усі високого роду, поважні, сановиті, Генріх називав їх, вони кланялися, імператриця роздавала дарунки. Весілля мало тривати сімнадцять днів, щоб перевищити графські весілля, на які відводилося рівно два тижні. Були учти на рейнських кораблях, у Вормсі і Майнці, на ніч імператора й імператрицю урочисто відводили в призначені для них покої, але виходило чомусь так, що спали вони порізно, видно, так велів звичай, а може, до того спричинялася втома, бо Євпраксія, хоч молодша за Генріха вдвічі, та й то відчувала, що ще день-два і вона не винесе більше урочистостей, стояння на ногах, дурних розмов, повітальних вигуків, п'яного верзякання баронів, безкінечних переїздів по гірських дорогах, відвідин усіх колишніх столиць германських, які Генріх заповзявся їй показати, а столиць тих було без ліку.

Знов, як колись, городи ставали перед нею на кам'яні коліна, вклонялися з найвищих верхів ліси, ріки несли її на своїх струменисто-шовкових плечах. Так прибули до Бамберга, одного з єпископських городів імперії, зустрічав їх новий бамбераький єпископ Рупрехт (бо єпископ Отто перебудовував у Шпеері підмитий Рейдом собор), зустрічав їх ще на околицях, унизу під городом, там, куди не пробивається сонце і де жалюгідно животіє чорний люд. Зустрічав, аби не затримувалася внизу, не зачіпалася ні за що, швидше вгору, де в саме небо врізається замок германських імператорів, твердо стоять палаци, собори, монастирі, де імператора ждуть ліпші мужі, а імператрицю прагнуть побачити високородні жони.

Поквап був, такий, що не зауважено ніким, як з другого боку під'їжджає до Бамберга ще одна валка вершників і повозів, не така численна й пишна, та коли придивитися, то й не без значення, бо не бракувало тут ні породистих коней, ні коштовних прикрас, ні багатої зб'рої, а попереду їхало двоє; один старіший, з баронським, садженим перлами й камінням нагрудником поверх панцира, а другий молодий, біляве волосся до пліч, розсипається кільцями, розкочується, мовби заморські перли, легкий одяг на ньому барви молодої трави, чоботи iз зеленого хза. Кілька роззяв лінькувато розглядали юного красеня, а якась дівка, вигукнувши: «Смерть моя!», чимдуж кинулася брудною вуличкою втікати від двох вершників, власне, від того молодого, у зеленому, як трава, в волоссям, розсипано-розкоченим, як заморські перли.

То поверталося імператорське посольство з далекого Києва, поверталося з тим самим Заубушем, тільки в барона тепер кінь був не білий, а золотистий, степовий — подарунок князя Всеволода, а поряд із бароном їхав ве Кирпа, зоставлений із своїми дружинниками, як і передбачав він, у Києві, а юний дружинник князя Всеволода на ймення Журило — несподіванка для його матері Журини та й для Євпраксії. Вертався з посольством і отець Северіан, який віз князівське благословення для Євпраксії, а вже по тому мав назавжди повертатися до Києва, коли б стачило йому на те сил, вичерпаних затяжливими й виснажливими переїздами через усю Європу, і коли б витримали його вічні, поруділі до краю чоботиська та латана-перелатана вилиняла й споловіла ряса.

Посольство ніхто не стрічав, бо ніхто й не знав про його прибуття, до того ж усе нині кинуто було на зустріч імператора, городи захлиналися від захвату й повітань, про все було забуто, відкладено справи, викинуто з голови клопоти, відсунуто чвари, затамовано ворожнечу. По всій Германії читано маніфест імператорський із закликом молитися за нову імператрицю Адельгейду. Заубуш у дорозі вже чув цей маніфест, знав про весільну подорож імператора, не дуже й поспішав до Генріха, слушно розмірковуючи, що той, хто просив київського князя притримати барона довіку, не вельми зрадіє, побачивши чоловіка, який знає забагато і впливи має завеликі. Ніколи не треба поспішати туди, де тебе не ждуть. Заубуш всіляко відтягував день зустрічі з імператором, себто день прибуття посольства з Києва, надто ж що Генріх не діждався згоди князя Всеволода на шлюб з його донькою, а княжна не дочекалася батьківського благословення.

Посольство їхало повільно, поважно, трохи втомлене, але водночас бадьоре, бо ж везло вісті гарні, та ще й стрічалося з імператором у таку високу хвилину його життя. Але сказано вже, що в Бамберзі ніхто не ждав посольства, ніхто його не вітав, до замку впущено було воно після втомливих перемов із сторожею, але й на загайку Заубуш не погнівався, тільки крізь зуби кидав свое улюблене: «Сто тисяч свиней!»; тоді довго розташовувалися на імператорському дворі, чистилися після дороги, барон затіяв навіть переодягання, порадивши зробити те саме й Журилові, та той лиш стріпнувся, як птах, пустив волосся ще крутішими кільцями, сипнув ним на плечі ще веселіше й розкішніше і заявив, що готовий до стрічі не те що з імператором, а навіть із самим латинським їхнім господом-богом. Йому подобався барон. Заубуш іще більше вподобав Журила, довга путь здружила їх, не почувалися вони батьком і сином (хоч за віком могли б ними бути) — просто два товариші, заводіяцькі, безтурботні, насмішкуваті.

— Казав я тобі, бароне, чи забув, — потираючи руки, розправляючи плечі, намагаючись якось мовби подорослішати, кинув Журило, — завтра саме сповнюється вісімнадцять літ Праксі, а ми з нею народилися в один день.

— Пракся? Хто така? — поспитав Заубуш навмисне, хоч чув не раз це ім'я і знав вельми добре.

— Казав же тобі: княжна Євпраксія.

— Маєш називати тепер її імператрицею Адельгейдою. Ніякої княжни, ніякої Праксі.

— Так я ж… Малим із нею був… І вона мала…

— Забудь! Тут усе вмирає.

— Так я ж живий!

— Сто тисяч свиней! Ти живий аж занадто! На те й привіз я тебе сюди. Покажу декому.

Заубуш вилаявся зло й коротко, гукнув своїх рицарів і повів Журила до палацу, де вже давно тривала весільна учта, десята чи п'ятнадцята після вінчання в Кельні — хто там міг полічити.

Серед гамору, тяжких випарів, тісняви й штовханини вони внерто пробиралися повз бічні столи, поминали п'яних, розкричаних, ненажерливих, уникали масних рук, пожадливих жіночих поглядів, спрямованих на Журила, відкидали чобітьми псів, які крутилися під ногами, безжально топтали забруднене до краю червоне сукно, що ним встелено було підлогу в залі, йшли мовчки, з належною урочистістю. За Заубушем і Журилом несено важкі скрині з подарунками від київського великого князя, ніхто не міг збагнути, що то за люди, з чим вони пробираються до імператорського столу; хто пробував розпитувати, не отримував у відповідь нічого, окрім зневаги, хто ставав на шляху, усувався безжально й швидко залізною рукою Заубуша й веселим плечем Журила, од якого так усе й одскакувало. І ось так вони стали перед імператорським столом саме тоді, як подано дев'яту переміну, їству дев'ятую — лебедятину, Генріхові і Євпраксії поставлено на золотих підносах двох лебедів — білого й чорного, із золотими коронами на головах, імператриця мала тепер золотим ножем розрізати лебедя, і вона простягла руку за ножем, але руку не праву, а ліву, бо розгубилася від того, що побачила перед собою, по той бік столу. Сяйнуло їй не золотисте волосся, розсипане до самих плечей, вдарило в очі не барвою зеленої трави, скаламутився світ не від погляду на юнака, що стояв поряд з Заубушем, ні! — відкрилося їй зненацька те, про іцо мовби забула, що відтручувала від себе, відганяла в найглухіші закутки пам'яті й розуму: є світ молодий і прекрасний і вона теж молода й прекрасна і повинна б належати такому світові, як і сама, і ніхто не може сказати, чому опинилася серед оцих зужитих, старих, нахабно-безсилих людей, навіщо всі проводи, зустрічі, переїзди, повітання, гуки й крики, обжирання до розпуки, пиятики, розкричані роти, розбігані очі, купи самоцвітів, оберемки золота, гори дорогих тканин, нащо все, коли немає найдорожчого — молодості, юності, свіжості, справжньої краси!.. Підкотилося їй щось під серце, затьмарилися очі, ліва рука з золотим ножем прокреслила непевне півколо в повітрі, ніж креснув по правій руці, на білій шкірі краплисте виступило червоне… Імператор, який з неприхованим гнівом дивився на Заубуша, тепер поглянув на руку імператриці, не встиг нічого сказати, бо поглянули на кров ще й інші, пролунало слово «кров!», ударив розпачливий вигук:

— Кров на імператриці!

— Кров!

Вискакували з-за столів, перевертали столи, розмахували зброєю, кричали погрозливо й розпачливо, усе змішалося, усе завирувало, а коло імператорського столу спокійно стояли посли. Імператор ще сидів, розгублено спостерігаючи, як збільшуються червоні краплі на порізаній руці імператриці, а Євпраксія, не відчуваючи болю, забувши про все на світі, дивилася на отого золотоволосого, у зеленому, як молода трава, одязі, самими губами вимовляла:

— Журило!..

Журило, забувши про застереження Заубуша, й собі розтулив був уста й вимовив навіть «Пра…», але вчасно схаменувся й замовк.

Заубуш усміхався мстиво й зловісно.

— Дозволь, імператоре, — пересилюючи гамір і гук, ламаючи звичай, за яким не мав права говорити першим, викрикнув він і вдав, ніби хоче впасти на коліно, для чого відкинув убік дерев'янку й змахнув руками.

Генріх недбало стримав його, аж тоді спам'ятався, відірвав від своєї тканої золотом сорочки шмат і приклав його до рани Адельгейди.

Тканина була цупка, золоті ниті дряпали ніжну шкіру, кров проступила й на руку Генріхові, Євпраксія ж не зворухнулася…