Як зруйнувати Америку за три прості кроки

Кредо Америки просте: «Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а влада урядів походить зі згоди тих, ким вони управляють».

Наші батьки-засновники присвятили цим принципам своє життя, обов’язок і священну честь. За них склали голови солдати в битві під Геттісбергом, їх відстоювали борці за громадянські права, чоловіки й жінки, які здобули свободу мільярдам жителів планети. Лункі слова Декларації про рівність, особисті права і демократію анітрохи не втратили своєї сили, дарма що давно перетворилися на кліше й багато разів були довільно спотворені.

Текст Декларації незалежності й нині віддзеркалює унікальні, базові погляди. На додачу до того, настанови Декларації проходять неперервною ниткою крізь усю еволюцію американської думки. Колишній раб, «другий отець-засновник» Фредерік Дуґлас вбачав у Декларації незалежності водночас світлий поклик до свободи — Дуґлас вітав її «величні принципи політичної свободи й природного правосуддя» — і жорстокий опір толеруванню рабства в Сполучених Штатах. Абрагам Лінкольн вважав Декларацію філософською «віссю світу» для Штатів.

Понад століття по тому Мартін Лютер Кінг побачив у Декларації незалежності «вексель», за яким ще треба буде сплатити. Біля підніжжя пам’ятника Лінкольну — президентові, який загинув, прагнучи втілити Декларацію, — доктор Кінг закликав завершити його справу. «Цей вексель є обіцянкою всім людям — чорним так само, як і білим, — гарантії невідчужуваного права на життя, свободу і прагнення щастя! — проголосив Кінг. — Я маю мрію, що одного дня ця нація повстане і втілить у життя істинний сенс цього кредо: “Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними”».

Ці слова не були якимись принципово новими — і їхні автори не мали на меті сказати щось нове. Натомість вони бажали втілити древні істини — ті, що мали коріння в античній філософії, в юдейсько-християнських та англійській традиціях. Як написав Томас Джефферсон у травні 1825 року — за рік до своєї смерті, мета була у втіленні вічних ідеалів: «Не винайти нові принципи або нові аргументи, яких ніхто не знав до нас, не промовити вголос те, чого ніхто не казав до нас, а поставити перед людством прямий погляд на предмет, сформульований так просто й міцно, щоб завоювати згоду людей і виправдати той незалежний стан, який ми були змушені прийняти». Декларація незалежності мала на меті «висловити американську думку», синтезувати «відчуття сучасності», взяті з тодішньої літератури і з «книжок, які містять першооснови публічних прав (Арістотеля, Цицерона, Лока, Сіднея).

То чим саме було це «висловлення американської думки»? І чому вона залишається актуальною донині?

Філософія Сполучених Штатів сформувалася навколо трьох головних принципів, які записані в Декларації незалежності: на реальності природного права на життя, свободу і прагнення щастя, що існували до будь-яких урядів; на рівності всіх людей перед законом; на уявленні про те, що всі уряди встановлюються тільки для захисту цих одвічних прав і рівності всіх перед законом.

Філософія Декларації незалежності залишається ідеологічним клеєм, який нас усіх тримає. Без неї, як показала Громадянська війна, ми розпадаємося. Це філософія високих ідеалів — можливо, недосяжних, але вічних. Полишити їх ми можемо тільки на власний ризик.

Ми маємо особисті природні права

Декларація незалежності стверджує, що права є самоочевидними і кожна особа наділена цими правами від природи і від Бога. Але чим є наші права і як нам їх пізнати? Навіщо взагалі людській істоті права?

Ці запитання, як ми невдовзі побачимо, дотепер лишаються відкритими. Навколо них і обертаються нинішні політичні конфлікти. Дехто вважає, що права походять від уряду, отже, уряд має владу відбирати права. Інші наполягають на тому, що права є лише утилітарним конструктом, — і це зручний спосіб мислити про «те, що інші повинні робити для нас», утім його можна відкинути, якщо інтереси багатьох переважають інтереси меншості.

Однак батьки-засновники свою віру в права вміщували в рамки природних прав. Чому? Тому що права, які походять із самої людської натури, правами не є: це привілеї, позбутися яких можна в будь-яку мить. Права, що випливають із вищого джерела, направду невідчужувані: їх не можна віддати, забрати, на них не можна зазіхнути, бо їхнє походження вище від самої влади.

Така філософія в готовому вигляді не склалася в умах засновників. Вона має давню і багату історію. Ідея природного права народилася зі вчення про природний закон. Філософія природного закону має коріння у двох традиціях, які поступово злилися, давши систему вірувань батьків-засновників: у юдейсько-християнській моралі («Єрусалимі») та античній філософії («Афінах»). Юдейсько-християнська мораль наділяє людську істоту невіддільною від неї цінністю: твердження про рівність усіх людей у Біблії (Буття 1:27) дало родючий ґрунт для базової критики кастових систем: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх». Це твердження прямо суперечило поняттям інших древніх цивілізацій, які наділяли божественним образом тільки своїх проводирів.

Тим часом грецька філософія вчила, що людину у світі живого виокремлює її здатність мислити. Людські істоти, на думку давніх греків, від природи не податливі й мінливі. Природа створила нас здатними послуговуватися розумом: саме ця властивість відрізняє нас від тварин. Платон вважав, що метою людської душі є «піклуватися, правити, радитись». Арістотель писав: «призначення людини — діяльність душі, узгоджена з розумом».

З поєднання ключового юдейсько-християнського положення — про вроджену цінність людини — і античного твердження про те, що людину вирізняє здатність розумувати, народилася концепція природного закону. Філософські вчення Єрусалима і Афін стали полюсами цивілізації Заходу: подеколи перемагав Єрусалим, в інші часи — Афіни. Багато століть поспіль і Єрусалим, і Афіни насправді вели цивілізацію в одному напрямку. Відродження античної думки на початку II тисячоліття н. е. на християнському Заході спричинило вибух у галузі освіти, зокрема в університетах, утримуваних католицькою церквою. Знаменитий богослов Гуґо Сен-Вікторський (1096–1141 р. н. е.) писав: «Вивчайте все: згодом ви побачите, що немає нічого надмірного». Тома Аквінський (1225–1274) пояснював: «Помилка в [науці про творіння] веде до хибного уявлення про Бога». Релігійний конфлікт не затьмарив привабливість природного закону — навпаки, він його «дошліфував», зробивши основою універсалізму, якого бракувало релігійним сектам. Не дивно, що Гуґо Ґроцій, відомий філософ і правознавець, звернувся до природного закону після закінчення варварської Тридцятирічної війни, коли укладений Вестфальський мир докорінно змінив порядок у Європі; Ґроцій вихваляв «диктат праведного міркування, який вказує, що дія, залежно від того, чи перебуває вона у відповідності до раціональної натури, чи ні, має в собі якість моральної ницості або моральної необхідності; і, як наслідок, така дія є або забороненою, або наказуваною творцем природи, Богом».

Міркування щодо природного закону привели до розроблення поняття природного права. Якщо в людської істоти є природа і якщо такою природою є розум, то людина має право послуговуватися своїм розумом — і своєю волею, якщо тільки вона не шкодить нікому іншому. Як стверджував Гуґо Ґроцій: «Бог створив людину вільною і sui iuris [під власним правом], тому дії кожної особи та використання її майна не підлягають нічий волі, крім її власної».

Ідея природного права досягла апогею у творах Джона Лока (1632–1704). Як і Ґроцій, Лок вважав, що позаяк людина має здатність мислити — від своєї природи — і позаяк ми всі маємо не вимірювану нічим цінність як творіння Божі, то ми маємо і права. Лок стверджував, що в природному стані людська істота вже була наділена певними правами, які передували виникненню державної влади. За його словами, «Природна свобода людини полягає у можливості бути вільним від будь-якої верховної влади у світі, не підпадати під жодну волю чи законодавчу владу людини, натомість приймаючи природний закон як правило поведінки». Якими ж були права людини, дані їй від природи? Це право на життя, свободу і власність. Людина має право на самозахист, від чого залежить її виживання; має право на свободу думки й дії, допоки її думки та дії не порушують прав інших людей; має право на власність, яку здобула своєю працею. Адам Сміт, який вважається творцем філософської концепції вільного ринку, також тримався цього погляду:

Природа людини — у міркуванні, й людину наділено свободою послуговуватися своїм розумом, відповідно до цієї природи. Усі батьки-засновники вірили в це. Томас Джефферсон був так переконаний у силі розуму, що змушував свого небожа «хоробро ставити під сумнів навіть буття Бога, бо якщо Той існує, він мав би радше схвалювати в людині відданість розуму, ніж сліпому страху». Джефферсон сподівався, що Америка прийме за істину те, що «людина мусить керуватися розумом і правдою». Александр Гамільтон, один із авторів збірника «Федераліст», писав і собі в 1775 році, що Бог створив людину і дав їй засоби «збереження і прикрашання свого буття» за допомогою «сил розуму». Розум і раціональне розуміння меж сталої людської натури лежали в основі революції. Батьки-засновники рішуче відкидали виведення природних прав із самої лише традиції. Як стверджував один із засновників, Річард Генрі Лі з Вірджинії, той, хто висунув славнозвісну «Резолюцію Лі», яка дала поштовх ухваленню Декларації незалежності: «Права ґрунтуються на чотирьох засадах: природі, британському законові, хартіях і одвічних звичаях», проте він наполягав на розумінні американцями того, що права насамперед коріняться в «неозорих підвалинах природи».

Із цієї причини Декларація незалежності виводить права із «законів природи й природи Бога». Людський розум, як учить ця теорія, може вивчати характер і діяльність людства, з’ясовуючи, в чому призначення людства та які свободи були йому даровані задля виконання цього призначення. Так логіка природного закону, що прославляє розум як найвище зі звершень людини, дає в підсумку свободу як найголовнішу з людських потреб. Унікальна природа людини лежить у центрі раціонального обґрунтування людських прав.

Батьки-засновники вважали такі природні права непорушними. Вони заклали підґрунтя для революції, вимагаючи від влади бути захисницею прав, а не їхнім джерелом.

Усі люди рівні перед законом

Батьки-засновники не просто були переконані в тому, що люди милістю природи наділені правами. Вони вірили в те, що всяка людина, незалежно від її природних талантів, наділена рівними з усіма іншими людьми правами. Початковий текст Декларації незалежності, написаний Джефферсоном, був більш точним у формулюваннях, ніж та версія, яку ми знаємо нині. У ньому йшлося: «Ми вважаємо за священні й незаперечні істини, що всіх людей створено рівними й незалежними і що від рівного створення вони одержали певні невіддільні й невідбірні права». Рівними й незалежними. Рівними у створенні.

Ця істина, якщо вдуматися, не очевидна. Проголосити, як робить це Декларація незалежності, всіх людей створеними рівними у їхніх правах видається діянням, що суперечить інтуїції. Зрештою, всі ми люди в тому, що диктує нам наша людська природа, але в інших аспектах ми дуже різнимося: одні з нас кмітливіші, інші дурніші, хтось високий, хтось коротун, є атлети, а є інтелектуали. То чому ж батьки-засновники називали самоочевидною істиною те, що всі люди створені рівними у своїх правах?

Адже впродовж більшої частини історії наймудріші з людей вважали зовсім навпаки. Платон, до прикладу, стверджував, що для надання філософам найбільших можливостей у керуванні суспільством організувати це суспільство слід згори донизу: він рекомендував, щоб «філософи правили, як царі», а саме суспільство було розділене на стани — ремісників, воїнів і філософів. Арістотель просував подібні ідеї людської нерівності, вважаючи, що «так само й чоловік стосовно жінки: перший за своєю природою стоїть вище, друга — нижче, і тому він панує, а вона перебуває в стані підлеглості. Такий самий спосіб стосунків мусить панувати й між усіма людьми». Цим, наголошував Арістотель, виправдовується природне рабовласництво: «Отже, всі, хто відрізняється від інших людей тою мірою, якою душа відрізняється від тіла, а людина від тварини... такі люди за своєю природою раби».

Саме тут найяснішими стають юдейсько-християнські цінності, сповідувані засновниками нашої держави. Біблія дає чітко зрозуміти, що в очах Божих ми всі однаково цінні. У Левіті 19:15 читаємо: «Не чинитимете несправедливості на суді; не потуратимете вбогому, але й не зважатимете на багатого: по правді судитимеш твого ближнього». Ця тема ще опукліше подана в християнському богослов’ї; у Посланні до Галатів 3:28 сказано: «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі». Людська рівність для юдейсько-християнського мислення є постулатом.

Аналогічно британська традиція, яка заклала підвалини американської філософії, підтримувала поняття рівності в громадянстві. Велика хартія вольностей безпосередньо говорить про рівність перед законом і судом. Не дивно, що «Бюлетень процедур Конгресу» 1774 року (Journal of the Proceedings of the Congress) мав на палітурці зображення дванадцятьох рук, що тримають пергамент із написом Magna Carta[7].

Батьки-засновники вбачали в юдейсько-християнській традиції, англійському конституціоналізмі й диктаті розуму повне відкидання ідеї древніх про людську нерівність. Вони багато в чому виходили з філософії Джона Лока, який стверджував, що в природній державі править природний закон, який має коріння в розумі, — а закон цей диктує рівність усіх людей. Лок розвинув цю думку в «Другому трактаті про правління»:

Локову філософію людської рівності взяли на озброєння батьки-засновники. У своєму, либонь, найбільш читаному політичному памфлеті епохи заснування держави «Здоровий глузд» (Common Sense) Томас Пейн стверджував, що поділ людей на «царів і підданих» слід відкинути на ґрунті того, що всі люди «від початку були рівними у своєму створенні». Пейн із гумором писав, що «одним із найпотужніших природних доказів безглуздя спадкового права королів є те, що природа всіляко заперечує його, інакше вона не підсовувала б людству так часто віслюків замість левів». Джеймс Вілсон, чий підпис стоїть і на Декларації незалежності, і на Конституції, вважав, що розмаїття талантів, чеснот і вподобань людських істот у жодній мірі не підриває фундаментальної засади загальної людської рівності: рівність у правах, писав Вілсон, «утворює частину великої системи, привабливість і блаженство якої закладені всіма законами Бога і природи». Вірджинська декларація прав була написана Джорджем Мейсоном менше ніж за місяць до Декларації незалежності — Джефферсон скористався нею як основою, — і в ній ішлося, що «всі люди за своєю природою рівні та незалежні». Конституція Массачусетсу, авторства Джона Адамса, явно наслідує формули Декларації незалежності, додаючи значно більше конкретності: «Усі люди народжені вільними та рівними, і мають певні природні, суттєві й невідчужувані права».

Жодне із цих мудрувань, утім, аж ніяк не поклало краю лицемірству суспільства, яке продовжувало толерувати рабовласництво. Це не минуло непоміченим: доктор Семюел Джонсон іронізував у відомому памфлеті: «Як це так, що ми чуємо найгучніші скавуління про свободу з-поміж погоничів негрів?». Проте варто зазначити, що коли писалася Декларація незалежності, рабовласництво було звичайною річчю в усьому світі: як ми побачимо далі, воно залишалося законним у британських володіннях до 1833 року, а в Індії — навіть до 1843-го. Ми також побачимо, що засновники держави були цілком свідомі суперечності між їхніми ідеалами рівності й інститутом рабства. Ніхто з них, насправді, не стверджував, що чорношкірі не належать до людей, яких стосуються високі ідеали Декларації незалежності. Бредлі Томпсон відзначає, що суперечка про расову несумісність гарантій людської рівності, записаних у Декларації незалежності, виникла у Сполучених Штатах лише з появою войовничого рабовласницького руху в 30-х роках XIX століття, що стало прямою реакцією на аболіціонізм[8].

Локова традиція була пронесена крізь усю американську історію. Абрагам Лінкольн у Геттісберзькому зверненні особливо наголошував на ключовій думці Декларації незалежності, кажучи, що Сполучені Штати «засновані на ідеї рівності всіх людей у їхньому створенні».

Відповідаючи на несправедливе і морально осоружне рішення Верховного суду щодо справи Дреда Скотта, яким було визнано, що чорношкірі американці не перебувають під захистом Конституції Сполучених Штатів, Лінкольн пояснив, що батьки-засновники не стверджували, ніби всі люди «рівні у всьому — у кольорі, розмірі, розумі, моральному розвитку й суспільних здібностях». Натомість вони мали на увазі те, що всі люди рівні «у певних невідчужуваних правах, серед яких є право на життя, свободу і прагнення щастя». Лінкольн запевняв: «Так вони казали й так думали». Засновники розуміли лицемірство проголошення всіх людей рівними в часи рабства; розуміли, що не звільняють цим чорношкірих рабів. «Вони мали на меті лиш задекларувати права, щоб забезпечити їх, як дозволять обставини», — казав Лінкольн. Чого, питав він, прагнули досягти автори Декларації, вживаючи такі слова?

Прочитувати цей документ як такий, що зосереджений на певній расі, означало б відібрати в Декларації її «життєствердність» і «практичну цінність», вирвати з неї «самісінький зародок поняття про особисті права людини».

Певна річ, герої боротьби за громадянські права — від Фредеріка Дуґласа до Мартіна Лютера Кінга — приставали саме на це тлумачення рівності всіх людей. На XIV з’їзді Національної негритянської бізнес-ліги 1913 року Букер Вашингтон віддав шану 50-й річниці звільнення рабів, похваливши «безсмертний документ — Декларацію незалежності». Він зауважив: «Чи стосувалися в ті часи слова Декларації незалежності американського негра, залишається спірним питанням». Проте, казав Вашингтон, чорні американці повинні посісти місце в американському каноні, щоб «у майбутньому ніхто не насмілився висловити сумнів щодо нашого права долучитися до будь-якої декларації, що стосується будь-якого політичного елемента».

Уряди повинні захищати одвічні права і рівність перед законом

У моделі природних прав влада зосереджена на індивідуумі, який стає вмістищем незаперечних прав. Уряд є лише делегованим вартовим особистих прав; уряд не має влади зазіхати на ці права, інакше він втратить легітимність. Зерна цієї думки, знову-таки, є біблійними: стосунки людини з Богом первісні й важливіші за відносини між людиною і урядом. У Біблії, наприклад, Мойсей встановлює кілька обмежень щодо поведінки монарха: пророк Самуїл барвисто попереджає юдеїв про хижість царів, трагічно проголошуючи: «І коли будете нарікати на вашого царя, що ви ж собі вибрали, Господь тоді вас слухати не буде».

Філософи античних часів сперечалися про найкращий державний устрій, який забезпечував би процвітання чеснот (тобто розуму): їх більше цікавила дія природного закону, ніж дотримання природних прав. Так, Платон наполягав (хоч, можливо, не без іронії) у «Державі» на режимі з твердою рукою, де філософи-царі контролювали б усі аспекти життя людей і жорстко розподіляли б усіх за їхніми якостями. Арістотель натомість уболівав за систему, яка поєднала б у собі аспекти демократії й аристократії, покладаючись у цій моделі на грецьку традицію. Цицерон, слідом за Арістотелем, був прибічником змішаної системи зі спільною відповідальністю уряду.

З плином західноєвропейської історії ставало ясно, що нічим не стримувані монархії можуть легко обмежувати права й так само легко створювати нові. Якщо права не передували в існуванні урядам, якщо вони є лише чимось таким, що уряд може призначити, то ніхто не убезпечений від примх урядів.

Велика хартія вольностей — засадничий документ у переосмисленні балансу влади між монархами й громадянами — виник із помилок у правлінні короля Іоанна І Безземельного й недовіри його лордів до нього. Тридцятирічна війна (1618–1648), яку справедливо було б назвати першою світовою, — війна, що забрала життя від 4 до 12 мільйонів людей, тобто не менш як 20% населення Європи, — дала в підсумку Вестфальський мир, за яким європейці погодилися радше змиритися з відмінностями між ними, ніж примушувати сусідів до повної релігійної покори. Ґроцій, який творив саме в часи Тридцятирічної війни, писав, що права належать індивідуумам, а не надаються королями або іншими володарями. Справою урядів має бути не забезпечення чеснот, а забезпечення прав. Ґроцій пропонував: «Якщо одна людина в чомусь завинила перед іншою, не за суворістю закону, а за іншими чеснотами, такими як відданість, вдячність, співчуття або милосердя, то її не можна притягнути до жодного суду або ж піти на неї війною з цієї причини».

З підсиленням віри в особисті права прийшов і потужний зсув у думці про природу самої державної влади. Головним елементом у визначенні легітимності уряду стало поняття згоди, а захист прав перетворився на головне виправдання такої легітимності. На думку Лока, «кінцеве призначення закону — не заперечення і обмеження, а збереження й розширення свободи. Адже в усіх станах, у яких можуть перебувати сотворені істоти, здатні до укладання законів, відсутність закону передбачає відсутність свободи». Свобода, а не чеснота є ціллю уряду, тоді як чеснота є ціллю окремої людини, яка прагне праведного, — і це завдання, власне, вимагає свободи. Якщо ж уряд порушує або згоду з людьми, або їхні невідчужувані права, писав Лок, він негайно втрачає свій мандат: «Щойно законодавці намагаються відібрати й знищити власність людей, чи зробити з них рабів, підпорядкувавши деспотичній владі, вони протиставляють себе народу, розпочинаючи з ним війну, а народ звільняється від усілякої покори і може вдаватися до загального прихистку, який пропонує всім людям Бог для захисту від насильства й жорстокості... Ця влада знову ж переходить до рук народу, а він має право відновити свою первинну свободу, встановивши нову законодавчу владу».

Локова теорія в концентрованому вигляді стала революційним гаслом «Не наступай на мене». Декларація незалежності є суто локівським тлумаченням ролі й влади уряду, що «уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а влада урядів походить зі згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її».

Уніоністська філософія американських інститутів

Задля забезпечення захисту невідчужуваних прав і рівності перед законом батьки-засновники написали Конституцію. Конституція мала окреслити свободу дій у разі нагальної потреби нації, як вимагалося широким консенсусом, забезпечити зчеплення у разі серйозних розбіжностей, захистити меншості від тиранії більшості, надати місцевий контроль місцевим спільнотам, але гарантувати загальнонаціональний захист особистих прав.

Засновники боялися тиранії монархів, але страшились і того, що Джон Адамс називав «тиранією більшості», а Джеймс Медісон — «непереборною силою упередженої та зарозумілої більшості». Засновники вірили в народ більше, ніж у самопроголошену олігархію, але вірили і в особисті права більше, ніж у самоуправління спільнот.

Інакше кажучи, вони справедливо сумнівалися в цінності абсолютної влади більшості. Вони розуміли, що більшість може неправильно тлумачити ідею захисту прав. І це не моральний релятивізм — це реалізм і визнання об’єктивної моралі, тієї, що стоїть вище за волю народу. Ідеальний демократичний уряд, за визначенням, вимушено йде за більшістю. Інколи це необхідно. Але частіше це не так. Ніщо не свідчить про те, що демократична більшість представляє найвище благо. Це завжди змагання інтересів, у якому конкуренти «виривають одне в одного пістолет». Перш ніж передати зброю в руки уряду, необхідно ретельно обдумати, що станеться, коли ваш політичний опонент триматиме вас на мушці. Засновники держави чудово це розуміли.

Вони визнавали, що уряд — це не просто «ми» (на противагу тому, що заявив свого часу президент Барак Обама). Розуміли, що повинні дати уряду стільки влади, щоб він був здатний лише на прийнятні для нас дії, якщо уряд контролюватимуть супротивники. Уряд, який встановлює свою волю через олігархів або знизу через деспотизм більшості, розуміли вони, становитиме велику загрозу і свободі, й чеснотам. Саме такий уряд із високою імовірністю поведе Америку до насильства. Якщо уряд віддасться справі гарантування такого собі «блага», схваленого більшістю, меншість часто відмовлятиметься підтримувати його — і це її право! Або ж навпаки, меншість звернеться до зовнішніх сил для захисту своїх прав — і знов-таки матиме рацію! Що відбувається в державі, яка повністю керована більшістю, коли права меншості несправедливо порушуються і їхнім порушником є сам уряд? Громадянам залишаються два виходи — обидва не вельми приємні: або тікати, або бунтувати.

Батьки-засновники визнавали те, що міркування громадськості можуть конфліктувати із самоочевидними рівними правами індивідуумів, а уряд може стати зброєю в руках громадськості. У цьому й полягала сутність Американської революції: уряд прагнув обмежити права англійських громадян в ім’я «добра», яким у цьому випадку було економічне здоров’я батьківщини. Британські громадяни з Америки були позбавлені права представництва у владі. Джеймс Отіс, підбурювач до революції, очолив кампанію, яка проголошувала тиранією «оподаткування без представництва». Його слова змусили молодого Джона Адамса до заяви: «Кожен у тому величезному натовпі, здавалося мені, був готовий негайно взятися до зброї...». Томас Джефферсон у вступі до Декларації незалежності — «Декларації про необхідність взятися до зброї» 1775 року — так само пояснював: «Нам залишається простий вибір між беззастережним підкоренням тиранії дратівливих міністрів або силовим опором. Ми обираємо останнє. Ми зважили “за” і “проти” цього змагання і вважаємо, що немає нічого осоружнішого за добровільне рабство».

У воланнях про «рабство», яким називали спроби всеохопної влади відібрати особисті права, міститься гірка іронія, адже багато хто з батьків-засновників сам тримав рабів. Але в цьому й суть: засновники вважали, що єдність думки щодо природних прав швидше приведе до рівності, ніж пряме нав’язування рівності. Якби вони спробували скасувати рабство в Конституції, Сполучені Штати могли б ніколи не утворитися, бо Південь тоді б став окремою державою, і континент розділився б на вільну і рабовласницьку частини. Засновники знали, що рано чи пізно питання рабства буде розв’язане. Вони багато говорили і писали про нього. І справді, небажання засновників американської держави та їхніх наступників захищати невіддільні права рабів від їхніх панів-експлуататорів посіяло зерна Громадянської війни: цю криваву бійню спричинила непримиренність більшості населення південних штатів, які наполягали на прийнятності рабовласництва.

І саме завдяки урядовому захисту цих прав, які обіцяні Декларацією незалежності, Громадянська війна поклала нарешті край рабству в Америці назавжди. Фредерік Дуґлас, сам колишній раб, відзначав, що лункі гасла Декларації незалежності не стосуються рабів, що святкування Четвертого липня є глумом над рабами: «Товариші-громадяни, крізь усенародний тріумф і радість, я чую жалібний стогін мільйонів, чиї ланцюги, вчора важкі й страдницькі, тепер стають геть нестерпними під святковий гамір, що долітає до них». Відтак Дуґлас апелював до прав, записаних у Декларації незалежності й Конституції, як до виправдання його заклику до звільнення.

Абрагам Лінкольн погоджувався з ним. Лінкольн зміг зробити так, що ця справа дала плоди: не на основі влади більшості, не на основі первинності влади уряду, а на ґрунті поняття про те, що уряди встановлюються для захисту прав, а не захисту уявлення більшості про «добро».

Створити уряд, здатний на дії, але нездатний на порушення свого raison d’être[9], — такою була мета. Як писав Медісон у 51-й статті «Федераліста», «в республіці важливим є не тільки захистити суспільство від його правителів, а й захистити одну частину суспільства від несправедливості з боку іншої. У різних класів суспільства завжди існують відмінні інтереси. Якщо спільними інтересами об’єднається більшість, то права меншості опиняться в небезпеці».

То які ж основи заклала Конституція? Вона стала практичним втіленням трьох специфічних концепцій: розподілу гілок влади, системи стримувань і противаг та федералізму.

Засновники вірили, що повноваження уряду мають бути чітко перераховані, щоб запобігти очевидним ризикам від державних рішень, ухвалених лише на основі «необхідності». Вони знали, що траплятимуться часи, коли уряд муситиме діяти. Проте знали також і те, що обґрунтування дій уряду часто веде до розширення обсягу мандата. Щоб уникнути наслідків, засновники намагалися чітко сформулювати, що, на їхню думку, входить у повноваження уряду і є необхідним для збереження країни, і водночас не дати урядові перетворитися на Гоббсового Левіафана[10]. Найочевидніший приклад — стаття І Конституції, яка трактує повноваження законодавчої влади: «Усі законодавчі повноваження, надані цим документом, належать Конгресу». Із цього негайно випливає, що значна частина повноважень не надана. Конституція перераховує лише вісімнадцять повноважень у статті І, розділі 8 — найширшому наданні повноважень законодавчій гілці влади.

Джеймс Медісон прямо висунув доктрину розподілу прав у 45-й статті «Федераліста»: «Повноваження, що їх делегує федеральному урядові запропонована Конституція, нечисленні й визначені. [Вони] будуть спрямовані переважно на зовнішні об’єкти, такі як війна, мир, переговори, міжнародна торгівля; з останнім із них насамперед буде пов’язане оподаткування». «Нечисленні й визначені» — ключові слова тут. У 14-й статті «Федераліста» теж зазначено, що «центральний уряд не має бути наділений усією владою прийняття та застосування законів. Його юрисдикція має бути обмежена конкретними завданнями, які стосуються усіх членів республіки, але є недосяжними для кожного з них окремо».

Багато хто з батьків-засновників відкрито виступав проти ідеї Білля про права, вважаючи, що такий перелік прав слід розуміти як розширення, а не звуження влади уряду. Ці люди передбачили тенденцію розуміти Білль про права як повноцінний перелік того, що уряд робити не може, тоді як в усіх інших галузях уряд буде вільний діяти. Структура Конституції, як писав Александр Гамільтон у 84-й статті «Федераліста», сама собою гарантуватиме права: «Сама Конституція, в усіх раціональних сенсах і з усіма корисними цілями, є Біллем про права». І все ж таки антифедералісти вимагали ухвалення Білля, який зробив би цей факт очевидним, — тому ми й маємо Десяту поправку: «Повноваження, що не є делегованими Конституцією Сполученим Штатам і не є забороненими нею для штатів, передаються відповідно штатам або народові».

Іншими словами: «Уряде, не пхайся в чужі справи». А твої власні справи описані якнайдокладніше.

Щоб забезпечити втримання уряду у встановлених рамках, батьки-засновники розраховували на два специфічні механізми: на систему стримувань і противаг між гілками федеральної влади і на федералізм — захист держави від федеральної узурпації.

Кожен школяр вивчає — принаймні раніше вивчав у школі, — що три гілки федеральної влади покликані стримувати одна одну від перевищення наданих кожній повноважень. Законодавча влада має бути там, де творяться закони, президент має ці закони виконувати, а судова влада — тлумачити.

За Конституцією, законодавча влада поділяється на палату, яку представляє населення (Палату представників), і представлену штатами (Сенат) — так створюється внутрішній механізм стримування найпотужнішої гілки влади. Позаяк Сенат створювався, щоб законодавчі органи штатів призначали до нього своїх сенаторів, він мав представляти інтереси штатів на противагу фундаментальним амбіціям Палати представників. (Сімнадцята поправка, на якій ґрунтуються вибори сенаторів всенародним голосуванням, нерозважливо прибрала один із механізмів державного стримування від федеральної узурпації. Тепер сенатори могли не боятися ревних стражів, що діяли від імені законодавчої влади штату, а могли звертатися напряму до населення, керуючись тими ж мотивами, що і члени Палати представників, які прагнули розширення федеральної влади.) Як писав Медісон у 51-й статті «Федераліста», «в республіканському уряді законодавча влада безумовно переважає. Подолати цю незручність можна, поділивши законодавчий орган на кілька гілок за допомогою різних способів обрання і різних принципів дії, щоб вони були мало пов’язані між собою, як це дозволяє природа їхніх спільних функцій і спільної залежності від суспільства». Навіть більше, законодавчий орган мали б стримувати такі фактори: право вето президента; відокремленість від виконавчої влади, що впроваджує прийняті закони; та судова система, здатна скасувати ухвалення законів, у яких законодавчий орган вийшов за рамки своїх конституційних повноважень.

Повноваження виконавчої влади також чітко окреслені: за Конституцією президент має владу виступати головнокомандувачем військ, дарувати помилування, скликати Конгрес на спеціальні засідання, приймати послів і впроваджувати належно ухвалені закони. Це все. Інші повноваження, у тому числі укладання договорів, призначення до Кабінету США (уряду) і Верховного суду та законотворчість, врівноважуються повноваженнями інших гілок влади, зокрема, законодавчої. Александр Гамільтон виступав за «енергію виконавчої влади», яка має живити уряд, — це було прямою реакцією на неефективність виконавчої гілки влади за статтями Конфедерації — але повністю визнавав, що посада президента не повинна бути чимось на зразок монарха, оскільки президента переобиратимуть що чотири роки, за ним наглядатимуть, його можна буде усунути шляхом імпічменту, а більшість його повноважень стримуватимуть інші гілки влади.

Судова гілка, як бачили її засновники, «найменш небезпечна». У них не було бажання створювати олігархічну надструктуру з довічним призначенням членів, яка перетягувала би на себе законодавчі повноваження і домінувала б над іншими гілками влади. Гамільтон бачив судову владу як таку, на яку «не має впливу ані меч, ані калита, яку не може скеровувати ані сила, ані багатство суспільства і яка не може здійснювати жодного активного втручання щодо будь-яких суспільно-політичних чи інших питань. Справедливо також буде сказати, що вона не має ані сили, ані бажання, а здатна лише судити і, зрештою, в усьому залежна від допомоги виконавчої гілки, навіть у впровадженні своїх присудів». Гамільтон розважливо попереджав, що судова гілка влади може визнати будь-який закон нечинним. Утім, ідея про те, що Верховний суд являє собою остаточного арбітра конституційного значення чи що суддям надано владу проголошувати права на власний розсуд, або що жерці в мантіях мають формувати моральний характер нації, — ця ідея цілковито не обґрунтована. Гамільтон наголошував, що коли судова влада почне перетворюватися на «суперзаконодавчий орган», вона підірве власний моральний авторитет і створить підґрунтя для злиття із законодавчою гілкою. І позаяк ухвали судової влади не виконуються самі собою, для їхнього впровадження і погодження потрібна участь виконавчої гілки. Процес роботи судової гілки влади мав насправді бути таким: Верховний суд визнає закон неконституційним, виконавча влада погоджується або ні, законодавча погоджується або ні. Верховний суд не має повноважень нав’язувати свою думку іншим гілкам. Він може діяти тільки від свого імені — так само як й інші гілки влади. Ця теорія, знана як «департаменталізм», була поширеною серед батьків-засновників.

І наостанок, Конституція створювалася з вірою в те, що місцева влада діє найкраще, бо вона стоїть якнайближче до своїх громадян. Національний уряд мав би захищати особисті права громадян від найтяжчих спроб узурпації з боку штатів — в цьому, наприклад, полягав намір статті IV, яка припинила зазіхання «на привілеї та недоторканість громадян у кількох штатах», а також надала федеральній владі силу «гарантувати кожному штату в цьому союзі республіканську форму правління». Проте центр політичної влади мав би залишитися на місцевому рівні. Як відзначив Медісон у 10-й статті «Федераліста»: «Що меншим є суспільство, то меншою буде ймовірність того, що його складатимуть відмінні партії з розмаїтими інтересами, і то частіше більшість належатиме до однієї партії». Поряд із цією однорідністю, як визнавав Медісон, існувала небезпека гноблення — саме тому федералізм являє собою зручну систему. Відтак у 51-й статті Медісон пояснив: «У складній американській республіці влада, яку делегує народ, спершу розподіляється між двома окремими урядами, а потім призначена кожному з них частка дробиться на ще менші чітко розрізнені частини. Звідси виникає подвійне убезпечення прав людей. Різні уряди контролюватимуть одне одного, і кожен із них водночас контролюватиме сам себе».

Окремі штати не стали б добровільно поступатися владою федеральному уряду, якби відчули, що власноруч підписують смертний вирок; так само громадяни штатів не перейшли б добровільно в підданство федерального уряду, якби не вірили в те, що цей уряд захистить їх від зазіхань влади штату на їхні фундаментальні права. Штати здобули владу щодо поточних питань, федеральному уряду дісталися всеосяжні питання, для розв’язання яких потрібна широка згода великого числа розмаїтих підгруп.

Якщо в інших країнах інститути існували до того, як було сформульовано державну філософію, в Америці вони будувалися на засадах вірувань батьків-засновників. Лінкольн називав Декларацію незалежності «золотим яблуком», принципом, який «забезпечив нам вільний уряд і подальше процвітання», — яке, втім, потребувало Союзу та Конституції, «срібної рамки навколо нього». Головне, в чому він мав рацію: без Декларації Конституція була би порожньою посудиною.

Висновок

Американська філософія ґрунтується на трьох фундаментальних, вічних, невідчужуваних ідеях.

По-перше, на вірі в те, що людська істота має справжні, чітко виражені особисті права. Ці права не можна передати іншому. Їхнім джерелом не є колектив. Вони притаманні людині, бо є частиною людської натури: через те, що сама людина має невимірювану цінність, а також наділена унікальною здібністю мислити. Людина має свободу волі, її можливість обирати священна й не може бути порушена.

По-друге, американська філософія вважає за самоочевидне те, що всі люди створені з рівними правами. Це не означає, що вони мають однакові здібності або якості, або що підсумок їхнього життя буде однаковим, чи їм усім від початку надано рівні можливості. Це означає, що закон має діяти однаково для всіх людей, не розрізняючи їх за базовими характеристиками, на які вони не мають впливу.

По-третє, американська філософія вимагає від уряду захищати особисті права й не зневажати їх в ім’я будь-якого більшого блага. Права існували до урядів, отже, уряди мусять бути обмежені в політичній орієнтації. Робота уряду полягає не в тому, щоб переробляти людство, а в тому, щоб захищати людську природу і перешкоджати конфліктам між правами людей.

Ці філософські принципи були застосовані на практиці Конституцією Сполучених Штатів — найефективнішим за всю світову історію документом, що закладає основу державного управління. Влада з чітко визначеними повноваженнями, системою стримувань і противаг та федеральним устроєм була американською відповіддю на проблему неефективного урядування, тиранії більшості й зазіхання на особисті права.

Упродовж більшої частини історії Америки ці філософські засади сприймалися як належне. Це не означає, що ці засади були достатньо втілені в життя, як ми побачимо в нашому огляді американської історії. Проте це означає, що американці спільно залишалися відданими цим ідеалам, навіть після їхнього повнішого осмислення. Американська філософія — товстий канат, що зв’язав нас разом і дав вибратися з безодні племінного устрою і тиранії. Цей канат подовжувався, охоплюючи дедалі більше американців, проте його міцність залишалася незмінною.

Допоки дезінтеграціоністи не взялися перерізати його.