Як зруйнувати Америку за три прості кроки

Наша культура прав перебуває під вогнем.

Хоча на перший погляд так і не здається. Зрештою, всі ми без упину говоримо про права, і права ці постійно розширюються. Лише за минулі кілька років ми начебто одержали права на охорону здоров’я, право на одностатевий шлюб, право на житло і на освіту. Ми виходимо на мітинги за наші права й хором скандуємо за них.

Але насправді наших прав стає дедалі менше. І країна, в якій ми живемо, стає дедалі менш вільною. Усе це тому, що наше визначення прав помітно зсунулося з його уніоністського бачення — поняття батьків-засновників про природні права — у бік бачення, притаманного добі прогресивізму, яке перетворювало статус жертви на привілей, привілеї на права, а природні права на абищиці.

Наші права повинні були виступати проти зазіхань влади, а тепер вони стають завадами утопічних візій наших політичних майстрів.

Навіть більше, ми гребуємо правами, які мали б любити. Вони стали для нас потворними й незручними! Права означають потребу толерувати тих, чию думку ми не поділяємо, замість того, щоб нав’язувати їм наші погляди. Права означають для нас потребу полишити бажання контролю на користь готовності бути толерантними. Права означають, що іноді куклукскланівці дефілюватимуть вулицями Скокі, побожні кондитери відмовлятимуться пекти торти на замовлення Леді Ґаґи, гольф-клуби закриті для жінок, а в сусідній бібліотеці книжки дітям уголос читатиме трансвестит.

Ми можемо приймати дещо з цього, все з цього або нічого з цього.

Але права означають, що ми не спинимо цього.

Уніоністська угода передбачає, що наша культура прав може існувати тільки за певних умов: ми маємо толерувати права інших, навіть якщо реалізація цих прав не узгоджується з нашими вподобаннями; ми маємо підтримувати міцні соціальні інститути, які існують поза полем діяльності уряду для прищеплювання й посилення чеснот; ми маємо повставати й боротися, коли наші права порушують, і вперто застерігати знахабнілу владу про наслідки такого порушення; а ще ми повинні зрощувати здоровий дух економічної свободи і жагу до пригод, прославляти потяг до ризику, а не придушення прав задля пом’якшення такого ризику.

Дезінтеграціоністська культура прав відщеплює по шматочку від кожного з елементів культури уніоністської. Культура дезінтеграціонізму завжди готова розбити кілька яєць, щоб зготувати поживну, контрольовану урядом яєчню. Підвести традицію прав під вищий пріоритет «спільного блага» — ось у чому завдання. Ми перейшли від культури, яка запитувала, чи слід давати урядові владу втручатися в наші права, до культури, яка запитує, чи слід нам мати право на [підставити потрібне]. Вимога доводити законність своїх дій у питанні порушення тих чи інших прав перекладається з уряду на індивідуума.

Дезінтеграціоністська культура підміняє толерантність соціальним або державним примусом, обмежуючи права, щоб запобігти їхньому нібито «неправильному використанню», мобілізуючи натовп і підпорядковуючи інститути його волі, стираючи незгодних на порох, навіть не звертаючи увагу на владу закону — хоча, якби дезінтеграціоністи мали таку можливість, вони змінили б і закони під свої пріоритети. Дезінтеграціоністська культура прагне прорвати тканину суспільства, вбачаючи в ній основу несправедливих владних ієрархій, та замінити її урядом як моральним арбітром. Дезінтеграціоністська культура прагне послабити вперте небажання американців коритися диктату влади й усунути мовчазну погрозу американців опиратися всякій тиранії. Дезінтеграціоністська культура має на меті підмінити американський дух пригодництва духом втомленого зречення, а зухвалі пошуки успіхів — нервово-панічними вишукуваннями стабільного прибутку.

В іншому дезінтеграціоністи вже перемогли. Європа ухвалила закони проти «мови ненависті», які придушують небажані форми висловлювання. Тепер заклики до цього адресують і Сполученим Штатам. І більшість жителів Заходу прихильно ставиться до цього типу обмеження прав. Зрештою, кому сподобаються люди, які скрізь сиплють сумнозвісним «словом на літеру “н”[16]»? Кому потрібні ресторани, де відмовлятимуть у послугах чорношкірим, євреям або геям? Кому до вподоби образ захмарно багатого передовика сучасних технологій, що розкошує на палубі своєї третьої яхти, коли самотня мати не має чим нагодувати дітей? Яка користь у правах, якщо вони спрямовані проти можливого виправлення цих несправедливостей?

У чому проблема? Відповідь очевидна: щойно ви зробите так, що права означатимуть те, що вам треба, — а саме в цьому суть підміни прав «спільним благом» — права втратять будь-який сенс і ви повністю позбудетеся захисту. Немає способу заборонити мову ненависті, не надавши уряду влади знищити свободу слова. Не можна забезпечити «економічну справедливість», не надавши уряду влади знищити підприємництво. Не можна зобов’язати всіх до расової толерантності, не надавши уряду влади скасувати свободу об’єднань. За це доведеться розплатитися правами. Проте ще більшу ціну доведеться сплатити за те, щоб уряд став арбітром правих і винних, а також єдиним вмістищем влади.

Навіть більше: обмеження нашої культури прав і передавання влади в руки еліт неминуче веде до конфлікту. Це потягне за собою примус і нав’язування — соціальні й урядові. Це перетворить кожні вибори на боротьбу за життя, де політика стане непрямим способом ведення війни.

Розвалюючи культуру, дезінтеграціоністи розвалюють націю.

Права слід знищити, щоб не допустити зловживання ними

Права є річчю хаотичною і ризикованою. У своєму прагненні переладнати саме людство дезінтеграціоністи борються проти особистих прав. Натомість вони пропонують безпеку. Безпеку від мас. Безпеку в масах. Безпеку в чітких межах, встановлених «найкращими людьми».

Дезінтеграціоністи висловлюють своє презирство щодо незгодних, заявляючи, що лише захищають вразливих. Поступ і толерантність, кажуть вони, самі перебувають під загрозою з боку тих, хто порушує вічно змінювані кордони політкоректності. Цей аргумент найчіткіше був сформульований у 60-ті роки XX століття професором Гербертом Маркузе, який стверджував, що варто скасувати свободу слова для домінантних груп, позаяк вона вигідна для них: «Вияв толерантності тоді означатиме не толерантність до рухів справа і толерантність до рухів зліва... Звільнення «гнаних і голодних» передбачає репресії проти їхніх не лише старих, а й нових панів». Нині аналогічний аргумент висуває у Washington Post Ева Фейрбенкс, скаржачись, що ті, хто закликає до суспільної дискусії, схожі на рабовласників із Півдня, які, за її словами, «наголошували на важливості логіки, “фактів”, “істини”, “науки” і “природи” значно більше, ніж північні ритори». (Вона, певно, забула про ту відмінність, що рабовласники тримали рабів, а згодом пішли воювати за збереження рабства в найкривавішій війні за всю історію Америки.)

Цей аргумент був створений силою закону в Європі, де країни, реагуючи на зростання сил зла, таких як нацизм, прагнули призупинити свободу слова, щоб не дати цим силам зміцніти (у Німеччині цей аргумент дістав назву streitbare Demokratie — захист демократії шляхом обмеження прав урядом). Характеризуючи протилежні погляди як однозначно дискримінаційні та небезпечні, ми можемо застосовувати норми «мови ненависті», щоб попередити висловлювання, які нам не подобаються; в культурному полі ми можемо запроваджувати суворі соціальні санкції щодо тих, хто здається нам загрозою для «спільного блага». Проте, як зазначає письменник Кевін Вільямсон:

З практичного боку, ми справді втрачаємо нашу культуру свободи слова. Це означає як втрату нашої здатності говорити вільно — або принаймні висловлювати думки в середовищі пропорційності, де на кожну образу відповідають обуренням, — так і втрату наших культурних прав на належну правову процедуру. Наші кар’єри, наші засоби існування, групи, до яких ми належимо, — все може бути зруйновано за одну ніч із будь-якої причини або без причини взагалі. Недостатньо просто мати право на свободу слова. Ми повинні прагнути виступати вільним словом проти вільного слова. І як ми побачимо далі, надто багато американців хочуть висловлюватися менше, а не більше.

Такий хід думок раніше був чужорідним для політиків-лібералів у Сполучених Штатах, які в усьому були згодні з максимою, приписуваною Вольтеру: «Я не погоджуюся з тим, що ви кажете, але я готовий життя покласти, захищаючи ваше право казати це». Тепер це в минулому. Американська спілка захисту громадянських свобод (American Civil Liberties Union — ACLU) колись захищала право куклукскланівців йти маршем в іллінойському місті Скокі, де була велика частка єврейського населення. Але нині ACLU перейшла на інший бік — у 2018 році її внутрішній меморандум пояснював: «Наш захист права на висловлення думки може мати більш або менш шкідливий вплив на забезпечення рівності й справедливості, яким ми віддані... Як організація, що однаково дбає про свободу слова і про рівність, ми повинні докладати всіх зусиль, щоб врахувати наслідки наших дій як для конституційного права, так і для громади, в якій ця думка лунатиме, і для промовця та інших осіб, чиє право на висловлення може бути обмежено в майбутньому». Слово, як бачите, може стати образливим для меншин. І це теж буде проявом гноблення. Отже, найперша з організацій, що захищають свободу слова нації, вирішила відмовитися від абсолютизації свободи слова на користь обмеження прав урядом в дусі streitbare Demokratie. (Крім того, ACLU відмовилася від належної правової процедури: вони виступили проти процедур Розділу IX, за якими гарантується право на захист для студентів, звинувачуваних у спробі зґвалтування або сексуальних домаганнях. У ACLU пояснили це тим, що такі процедури «неправомірно сприяють обвинуваченим». От вам і належна правова процедура.)

Так, тепер незаконно називати когось у твітері тупим або висувати ідею, яка не вписується в дедалі вужче вікно Овертона прийнятного дискурсу. Перша поправка, що стосується зазіхань уряду на свободу слова, залишилася поза увагою. Проте наша культура осторонь залишатись не може.

Суспільний тиск завжди був головною силою в американському житті, як і в усій історії людства. На початку XIX століття Токвілль вважав, що «цивілізація нашої доби створила вишукане мистецтво деспотизму». У демократичній республіці, писав він, «тіло лишається вільним, а душа поневолена». Натовп, за Токвіллем, може дозволити свободу думки, але тільки до певної межі.

На думку Токвілля, деспотизм натовпу не менш страшний і загрозливий, ніж деспотизм тиранів. Токвілль стверджує, що позаяк американці «чемні й слухняні», такі суспільні санкції застосовувалися «розсудливо» — він називає «переваги від використання такої влади... безсумнівними». Проте він боявся, що такий соціальний тиск може обернутися на зло.

У цьому, як і багато в чому іншому, припущення Токвілля виявилися нестерпною правдою. Соціальний тиск застосовується нині у страхітливих масштабах. Колись натовп потребував причини для своїх дій. Тепер йому достатньо майданчика в соціальних медіа, а причина додається вже потім. Твітер нагадує ніщо інше, як слабку імунну систему — групу білих кров’яних тілець у пошуках вірусу, яка реагує не на ті стимули: ми накинемося на кого завгодно. Наша культура свободи слова перетворилася на автоімунне захворювання. Так, директорці з корпоративних комунікацій за твіт із недолугим жартом руйнують усе життя мільйонами резонерських закидів, лише щоб продемонструвати свою «доброчесність» за її рахунок. Один із керівників Mozilla Firefox втрачає роботу, бо вмотивовані «журналісти» виявили його фінансову підтримку ініціативи, що виступає за традиційний шлюб. Діти з Конвінгтонської католицької школи опиняються у фокусі прискіпливої уваги медіа за їхній «злочин»: вони носили кепки із символікою Трампа і спокійно стояли, коли на них кричали представники «Чорних євреїв»[18] й один войовничий активіст з американських аборигенів. Ми демонструємо культуру осиного рою, що вбачає заохочення й соціальне задоволення у знищенні ізольованих цілей. Ми з’ясовуємо тренди у твітері, щоб виявити, хто буде нашою колективною мішенню, а наступного дня забуваємо про них.

Усе вже зведено на рівень релігійних ритуалів. Ця нова сторожка релігія прийшла разом із принципами політкоректності, зі жрецтвом медійних еліт, з гріховністю, прощенням і святістю, які визначає натовп. Тепер людина працює не у славу Отця Небесного, а у славу культурно кращих. Нова церква переслідує єретиків і винагороджує істинних вірян. Незгодних судять, як відьом, або змушують до публічної сповіді. Ментальність натовпу насправді створює власну ерзац-тканину суспільства: ми відчуваємо солідарність у винищуванні тих, хто порушує мінливі кордони політкоректності.

Натовп не хоче дискутувати про непопулярне: він хоче заглушити ці думки. Натовп не бажає пояснень: вибачення тільки розлючують його. Натовп не хоче каяття: одної краплі крові у воді достатньо для збудження апетиту.

І хоча справедливо те, що, як зауважував Токвілль, соціальні санкції можуть бути добром — вони підсилюють чесноти та засуджують вади, — натовп у соціальних медіях став таким фанатичним, що вже перейшов по той бік чеснот і вад — у царину чистого залякування та примусу до мейнстрімових ідей. Наші соціальні структури колись призначалися для більших завдань. Тепер вони супроводжують чиїсь дрібні огріхи — або й не огріхи зовсім, позаяк кордони доречності змінюються хаотично, без видимої системи. Коли межі вікна Овертона різко звужуються без жодних на те причин, найпростішою реакцією стає мовчання.

Візьмімо, до прикладу, справу Кевіна Вільямсона. Його прийняли на роботу в часопис Atlantic, тому що він талановитий консервативний журналіст із кумедно мізантропічним світоглядом. Вільямсон одразу сказав головному редакторові Джеффрі Ґолдберґу, що його вступ на цю посаду спричинить різку реакцію лівих політиків. Ґолдберґ запевнив його, що з будь-якою різкою реакцією вони впораються. Натомість щойно на поверхню, не без сприяння політичних опонентів Вільямсона, сплив аудіозапис розмови, в якій він висловився щодо закону про покарання за аборти, Atlantic негайно звільнив його. Але ж погляди Вільямсона ні для кого не секрет — він багато років пише про них. Лякає легкість, із якою можна знищити, перетворити на недоступного для загального споживача того, хто професійно досліджує політичні питання.

Atlantic — приватний бізнес, і якщо він вважає, що, найнявши певного автора, постраждає фінансово, то це закони капіталізму. Часопис так, звісно, не вважав. Тому Вільямсона й узяли в штат. Але тут налетіли твітерники — і Atlantic піддався. Ніхто з рекламодавців не пішов через появу в штаті Вільямсона. Можливо, кілька читачів скасували передплату. Через саму лише загрозу масового цькування у соціальних медіях — і засмучення стажерів з Atlantic — Вільямсона вигнали із цього видання.

Натовп у соціальних медіях прийде по всіх і по кожного: навіть — хоч як це смішно — по того, хто сам підбурював цей натовп до дій. Сара Сілверман — лівачка з палахкотливим поглядом, яка сказала одного разу, що переймання політкоректністю є лише ознакою «старіння», — кілька років тому зізналася, що втратила кілька місць роботи через свої давні стендапи, для яких гримувалася чорним кольором, щоб показати, як складно бути чорношкірим в Америці. Сілверман засуджувала «культуру скасування» і «порноправедності», пояснюючи: «Виходить так — якщо ви не на борту, якщо говорите неправильні речі, якщо один раз твітнули, — то вже кожен готовий кинути перший камінь. Це дуже дивно. Це просто збочення. Бо звучить наче: “Гляньте, який я праведний, я тиснутиму на кнопку «оновити сторінку» весь день, щоб бачити, скільки разів лайкнули мою праведність”». Сілверман у цьому не сама. Стендап-коміки — від Дейва Шаппелла до Азіза Ансарі й Білла Берра — відзначають, що наша бурхлива культура загрожує нині культурі вільного слова. Тепер дозволяється хвалити лише один вид гумору — несмішний: сварливі стилізації Ганни Ґедсбі або, що навіть наочніше, тяжку політичну пропаганду Джиммі Кіммела, який навіть потрапив на обкладинку журналу New York із заголовком: «Зненацька він — Волтер Кронкайт[19]». Сміх замінили оплески на знак політичної згоди, які повністю підірвали жанр стендапу.

Дорікання за політичну пасивність стали нашим порядком денним. І це має наслідки в реальному світі: особливо тоді, коли натовп обирає своєю ціллю корпорації. Вільямсон указує на те, що нині головним соціальним інститутом, який створює нашу тканину суспільства, є наше оточення на роботі. Ми проводимо час із тими, з ким працюємо. А працюємо ми в корпораціях. А в корпорацій мета лише одна — збільшити прибутки. Це означає, що вони одночасно прагнуть уникати ризиків і схиляються до конформізму. Така неризикована і конформістська культура вступає в прямий конфлікт із культурою вільного слова: корпорації особливо чутливі до тактики ройового нападу. Краще звільнити інакодумця, ніж накликати на себе гнів навіть маленької групи політиканів.

І це стає реальністю, коли такі політикани заволодівають увагою законодавців, здатних справді нашкодити корпораціям. Такі бізнеси, як Chick-fil-A, можна примусити до припинення пожертв християнським групам, якщо їх цькуватимуть медійні активісти, обвинувачуючи в дискримінації американських геїв без жодних свідчень цього. Організацію бойскаутів можна примусити до прийняття у свої лави дівчат.

Мотивовані групи активістів, добре фінансовані великими пожертвами, тепер користуються цим фактом, примушуючи корпорації прибирати рекламу з політичних ЗМІ. Media Matters — організація, заснована професійним художником Девідом Броком і рекомендована Гілларі Клінтон, взяла собі за місію обирати для знищення всіх, хто політично з нею не згоден. Для цього вони беруть вирвані з контексту відеофрагменти і атакують ними відповідних політиків (під час президентства Обами це була його адміністрація), а потім спільно з іншими інсценують публічний тиск на рекламодавців, погрожуючи бойкотом і домагаючись мовчання інакодумців. Ці бойкоти ніколи не відбуваються, проте це не має великого значення: для корпорацій погані відгуки вже достатні для того, щоб їхні акції пішли вниз, а в керівництва почалася печія.

Грати в таку гру легко: мотивовані праві у твітері можуть змусити Берні Сандерса позбавити підтримки в Конгресі свого давнього союзника Дженка Уйґура, просто виклавши на позір його старі відео, в тім числі таке, де Уйґур начебто вихваляє Девіда Дюка (чого насправді не було). Гра в «попався!» має реальні наслідки. І значно ускладнює чесну дискусію.

Система правління натовпу була формалізована на території багатьох американських коледжів, у яких домінують кодекси мови ненависті й «зони свободи слова», де відстежують і спиняють «мікроагресію» та захищають «безпечні простори». У тих місцях, від яких ми чекаємо, що там наших громадян навчатимуть долати нелогічність логікою, думки — фактами, припущення — аргументами, ми вирішили, що деяких дебатів краще не вести взагалі. Така логіка говорить, що в наших університетах не має бути бентежних голосів — тих, від яких студентам може стати некомфортно. Саме таку причину озвучили мені, коли я дістав від адміністрації заборону виступати в Університеті Де Поля: сама моя присутність може викликати дискомфорт у деяких студентів. Коли я виступив у Каліфорнійському університеті в Берклі, протестувальники скандували «мова — це насильство» — гідний епіграми афоризм, абсолютно відірваний від реальності, який, утім, лежить в основі спроб затулити рота незгодним.

Це безглуздя адміністратори коледжів не тільки захищають: багато хто з них активно підтримує його. Майкл Рот, президент Вейсліанського університету, захищає «безпечні простори» як інструменти інклюзивності й емоційного добробуту, а не гноблення інакодумців: «З виникненням криз душевного здоров’я і суїцидів у деяких університетах, ідея свідомого емоційного і фізичного захисту й підтримки студентів стає вельми бажаною». Ці заходи часто включають у себе заборону опозиційних поглядів, мстиве переслідування студентів, які перетинають уявні межі, а також наполягання на тому, щоб студенти, які не піддаються тиску соціально-активного натовпу, «переглянули свої привілеї». Людей, які «вторгаються» в ці безпечні простори, звично називають фашистами ті, хто цілими днями зайняті зриванням плакатів і наполяганням на тому, що території університетів мають бути очищені від думок меншин.

Згідно з Фундацією особистих прав у освіті (Foundation for Individual Rights in Education — FIRE), близько чверті основних американських коледжів удаються до політики «червоного світла», яка зазіхає на свободу слова студентів. Значна більшість закладів — майже дві третини — сповідує, щонайменше, політику «жовтого світла», за якою обмежуються висловлювання, що мають надто широкий або розмитий зміст. Така політика робить студентів слабкими й нерозумними, нездатними ані відповісти гідно на аргумент, ані емоційно впоратися із самою наявністю такого аргументу. Джонатан Гайдт із Нью-Йоркського університету і Ґреґ Лук’янофф[20] із FIRE пояснюють: «Це нове надмірне захисництво може навчити студентів мислити патологічно».

А це означає, що потреба в «захисній бульці» поширюється і за межі коледжів. Згідно з опитуванням, проведеним у рамках «Кампанії за свободу слова», 59% респондентів у віці від 18 до 34 років вважають за необхідне змінити Першу поправку, так, щоб вона стримувала «мову ненависті» й «відбивала культурні норми сьогодення». Шестеро з десяти в цій віковій групі погоджуються з тим, що уряд повинен мати змогу «вживати заходів проти газет і телеканалів, які оприлюднюють упереджені, надмірно різкі або неправдиві матеріали». Шестеро з десяти погодилися, що університети й соціальні медії мають обмежувати мову, яка є «потенційно болючою або образливою». Компанії-власниці соціальних медій відгукнулися на цей заклик, встановивши норми щодо «мови ненависті», не визначаючи її як таку, і щодо блокування широкого спектра непідтверджених думок на неймовірно неясних підставах. У червні 2019 року YouTube демонетизував коміка Стівена Краудера після того, як він пародіював манірну мову журналіста сайту Vox Карлоса Маси, дарма що Краудер не порушив умови користування YouTube. У грудні 2019-го YouTube оформив нові правила, які тепер передбачають блокування відео, що «злостиво ображають кого-небудь» на ґрунті певних характерних рис, що підлягають захисту. На практиці це означає, що YouTube мав серйозний намір прибрати відео, серед яких було таке, де президент Трамп глузливо називає сенаторку Елізабет Воррен «Покахонтас», натякаючи на неправдивість її заяв про корінне американське походження. Усе це ніщо інше, як «поліція мови» в чистому вигляді.

І це тільки початок. Щоб побачити, що буде далі з Америкою, якщо вона прийме дезінтеграціоністську культуру, достатньо глянути на інші країни. У багатьох із них цей процес уже дійшов до логічних крайнощів: прямі урядові заборони висловлювання — в ім’я самої лише емоційної чуттєвості статистичних меншин. У Канаді видано закон, який призначає покарання за «мову ненависті», — і прем’єр Джастін Трюдо воліє посилити цю відповідальність для соціальних медій.

У Великій Британії прогресивістську дослідницю Маю Форстейтер, експертку з податків, звільнили із Центру глобального розвитку за великий гріх — застосування «образливої та принизливої» мови. Що ж то були за страхітливі слова? Вона твітнула: «Чоловіки не можуть стати жінками». І все. Згодом вона подала в суд за Актом про рівність 2020 року, стверджуючи, що її висловлювання є захищеною філософською позицією. Суд Центрального Лондона у справах трудового законодавства не задовольнив її позову: суддя Джеймс Тейлер назвав її позицію «несумісною з людською гідністю і фундаментальними правами інших». Тейлер пояснив, що Форстейтер відмовилася визнати, що «Сертифікат визнання гендеру» (СВГ), виданий урядом, не просто змінює паспортну стать людини для цілей документації — він магічно змінює і саму біологічну стать. А відмова визнати надзвичайну, божественну силу уряду — це фундаментальне порушення людської гідності. «Міс Форстейтер не має права ігнорувати такі речі, — написав суддя. — Позиція міс Форстейтер передбачає, що навіть якщо трансжінка має СВГ, вона не може чесно описати себе як жінку. Така думка не гідна поваги в демократичному суспільстві [курсив мій]». Суддя продовжив, відкидаючи фундаментальну свободу на вираження власних думок, хоча йшлося лише про констатацію біологічного трюїзму. «Навіть враховуючи право на свободу вираження поглядів, люди не можуть сподіватися на захист, якщо їхні засадничі переконання порушують гідність інших, створюють атмосферу залякування, приниження і образи».

Певна річ, відкидання найбазовіших функцій розуму, логіки та правдивості є порушенням людської гідності; і тих, хто створює атмосферу залякування, приниження і образи, слід позбавляти роботи за те, що вони кажуть правду. Проте складається враження, що право емоційно домінувати над іншими поширюється тільки на тих, хто наполягає на санкціонованих урядом вигадках. Центр глобальних досліджень може звільняти кого заманеться з будь-якої причини. Проте з міркування судді стає зрозумілим, що закон не призначений для того, щоб захищати роботодавців і робітників у неупереджений спосіб. Метою судді було встановити комплекс протидій деяким цілком раціональним висловлюванням.

Цей випадок був таким кричущим, що віддавна цілком ліберальна авторка серії книжок про Гаррі Поттера Джоан Ролінґ твітнула на захист Форстейтер. Її твіт із цього приводу був таким прогресивістським, як тільки можна це уявити, проте зі збереженням уявлення про реальність біологічної статі: «Одягайтеся, як собі хочете. Називайте себе, як хочете. Спіть із будь-якою дорослою людиною, яка дає на це згоду. Живіть собі щасливо в мирі й безпеці. Але виганяти жінку з роботи за те, що вона написала “стать — це реальність”? #IStandWithMaya #ThisIsNotADrill». Це спричинило шквальний вогонь всесвітнього масштабу — в дію вступив натовп із соціальних медій. Добросовісне лівацтво Ролінґ не довело її до добра: Vox, сайт, який називає себе «джерелом аналітичних новин», видав заголовок: «Невже Ролінґ щойно відштовхнула від себе всю армію фанатів Гаррі Поттера єдиним трансфобським твітом?». Автор цього взірця «аналітичної журналістики» назвав її коментар «трансфобським лайном» і додав: «Ролінґ щойно знищила “Поттеріану”. Веселого всім Різдва».

Ми на повній швидкості несемося до регулювання нашої мови в європейському стилі. Законодавство, яке вимагатиме повного придушення Першої поправки, вже назріває. У Нью-Йорку можуть оштрафувати бізнес на 125 тисяч, якщо не буде вжито займенників, яким надають переваги трансгендери, і на 250 тисяч, якщо це є «результатом свавільної, жорстокої або злостивої поведінки». Комісія з рівних можливостей у працевлаштуванні стверджує, що за федеральними законами не можна називати працівників тими займенниками, які вони вважають для себе неприйнятними. Професор Юджин Волох з юридичного факультету Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі каже, що «люди фактично можуть примусити нас — під страхом масової юридичної відповідальності — говорити те, що вони хочуть від нас чути, не зважаючи на те, чи підтримуємо ми політичний меседж, який асоціюється із цим терміном, і чи не вважаємо ми його неправдою».

І видатні члени нашого політичного істеблішменту дедалі охочіше аплодують цій нормі. У жовтні 2019 року Річард Стенґел, колишній редактор Time і заступник секретаря Державного департаменту з питань публічної дипломатії та громадських зв’язків у адміністрації Обами, відкрито виступив на сторінках Washington Post за зміну Першої поправки. Він пояснив: «Навіть найдосвідченіші арабські дипломати, з якими я мав справу, не розуміли, чому Перша поправка дозволяє будь-кому спалити Коран. Чому б, питали вони, вам не захиститися від цього?». Стенґел заявляє, що Перша поправка «не має захищати мову ненависті, яка може спричинити насильство одної групи проти іншої». У звичайному дусі дезінтеграціонізму Стенґел пояснює, що засадничі ідеї ґрунтуються не на вічних істинах, а на актуальних для певних часів особливостях, — а часи відтоді змінилися. Перша поправка, вважає він, «писалася в часи, коли все було простіше». Тепер, на думку Стенґела, потрібні закони про мову ненависті. «Чому штати не експериментують із власними версіями законів про мову ненависті й не призначають покарання за висловлювання, які зумисно ображають людей на ґрунті релігії, раси, національності або сексуальної орієнтації?» — писав він.

Чому? Бо в демократичній республіці — такій, що покладається на здатність людей аналізувати інформацію, висувати аргументи, дискутувати й рефлексувати, — ми не можемо просто проголошувати і спускати згори вказівки про те, яку інформацію людям дозволено бачити. Якщо ми втратимо віру в здатність американців забезпечувати найбазовіші передумови громадянства, то нам слід передати владу в руки аристократії та відмовитися від демократії назовсім.

І ще наша нова дезінтеграціоністська культура — яка не схвалює свободу слова і вважає суперечливі висловлювання природно небезпечними — повинна принаймні забезпечити єдність. Але вона цього, вочевидь, не робить. Чи почуваємося ми тісніше зв’язаними між собою, відколи поділяємо радощі натовпу? Звісно, ні. Найбільш очевидний ефект нашої ройової культури, яка зосереджується на винищуванні тих, хто не згоден підкорятися колективу, — це крайня взаємна недовіра. Ми не довіряємо нашим ЗМІ, які мали б створювати систему противаг невиправданій паніці, — натомість вони розпалюють паніку з дезінтеграціоністської позиції. І ми аж ніяк не довіряємо нашим ближнім — вони можуть бути тими, хто заробляє собі бали, допомагаючи соцмережам забанити наші «неправильні» пости чи сторінки. Ми не довіряємо нашим потенційним робітникам, які можуть побачити вигоду в підриві нашого бізнесу, щоб принести насолоду падкій на видовища публіці. Не довіряємо і роботодавцям, які можуть штовхнути нас під поїзд, аби не розлютити чимось натовп. Як і нашим колегам, яким може бути втішно бачити, як нас нищать. Коли мова заходить про соціальні медії як головний засіб поширення інформації та ідей у сучасному світі, єдиний спосіб перемогти в цій грі — це не грати в неї.

Передбачуваним результатом буде поновлення войовничості, а не утопія загальної чемності й добра. Коли ми не даємо людям ставити запитання, пізнавати непопулярні думки, висловлювати незгоду — ми зрощуємо невдоволення. Обмежуючи гумор стендапу цензурою, припиняючи дискусії, ми позбавляємо себе клапана для випуску пари, якого потребує цивілізація, щоб витримувати напругу, неминучу в плюралістичній демократії. Правильна відповідь тому, хто з вами не згоден, — дискусія; правильна відповідь тому, хто хоче змусити вас замовкнути, — середній палець. І що далі, то частіше — дякуючи нашій культурі затуляння ротів — ми тицяємо цей палець одне одному. Ось що дала нам культура дезінтеграціонізму: не єдність, а лють.

Соціальні інститути слід зруйнувати, щоб уряд міг об’єднати нас

Уніоністська культура прославляє церкву і сім’ю як стовпи американської величі. Дезінтеграціоністи нападають на ці інститути, що становлять центр американського життя, вважаючи їх бар’єрами на шляху до порядності, а не запорукою порядності в суспільстві Америки. Культура прав, за дезінтеграціоністами, — це культура дискримінації. Зрештою, американці проголошували особисті права одночасно з підтримкою рабовласництва і впровадженням законів Джима Кроу; вихваляли права, ігноруючи тяжке становище пригноблених. Традиційна уніоністська культура вільно визнає ці істини, проте вказує на те, що людині від природи властиво помилятися, а соціальні інститути мають цілющу силу. Культура дезінтеграціонізму, яка тримається на філософському принципі піддатливості людської натури і визначення її самими соціальними інститутами, обвинувачує ці інститути в усіх фіаско. Уніоністська культура бачить сегрегацію як нездатність індивідуумів захистити правову систему; на погляд дезінтеграціоністської культури, сегрегація є проявом самої правової системи, підтримуваної інститутами.

Очевидним вирішенням цього завдання стане руйнування фундаментальних соціальних інститутів. А найлегший спосіб зруйнувати ці інститути — ставитися до них як до перепон на шляху до більшої, повнішої свободи. Така інша свобода є багато в чому сексуальною за натурою: дезінтеграціоністи пропонують перспективи сексуальної утопії, звільнення від почуття провини й сорому, які походять від сім’ї та релігії, — звільнення від усіх наслідків, про які попіклується влада. Дезінтеграціоністи виторговують стан вічного отроцтва, називаючи його правами. Єдині бар’єри на шляху в цей рай — зашкарублі, фанатичні соціальні інститути, які створили невиліковно хворе тіло нашого суспільства.

Ця ідея не нова. Ще Карл Маркс уважав церкву і сім’ю завадами у справі перебудови суспільства. І пропонував зруйнувати сімейні та релігійні структури як передумову цієї перебудови. «Скасування релігії як ілюзорного щастя людей є вимогою для їхнього істинного щастя», — писав Маркс. «Маніфест комуністичної партії» закликав до знищення сім’ї й заміни «домашнього виховання соціальним», називав сам інститут сім’ї «буржуазним» засобом «експлуатації дітей батьками» і «місцем деградації жінки».

Напади на сім’ю і церкву в США по-справжньому почалися під час атаки другої хвилі феміністичного руху на інститут шлюбу. До цього сім’я і шлюб вважалися ключовими компонентами цивілізації, островом порятунку серед моря турбот. Молоді чоловіки й жінки прагнули шлюбу як ознаки дорослості: у 50-ті роки XX століття пересічний чоловік одружувався у віці двадцяти трьох років, а пересічна жінка — у віці двадцяти. Хоча в період між 1900 роком і кінцем 30-х рівень народжуваності швидко впав, у 50-ті він різко зріс до показника 3,8 дитини на кожну жінку — і навіть під час демографічного зниження народжуваність в Америці ніколи не падала нижче від «рівня відтворення». Коли жінки вагітніли поза шлюбом, від них очікували вступу в шлюб: між 1950 і 1954 роками близько 17,2% первістків зачиналося поза шлюбом, але понад половини вагітних жінок виходили заміж до народження дитини. Натомість у період 1990–1994 років 52,8% первістків було зачато поза шлюбом і понад дві третини цих дітей народились у самотніх матерів.

Друга хвиля феміністичного руху радикально змінила типовий образ шлюбу, в якому чоловіки сприймалися як годівники й захисники, а жінки як домогосподині. Друга хвиля фемінізму вбачала в шлюбі насаджуваний чоловіками патріархальний інститут, який існує, щоб прикувати жінку до кухні й спальні. Істинна самореалізація, вважали учасниці цього руху, полягає в ширшому звільненні від інституту шлюбу. Бетті Фрідан у своїй книжці 1963 року «Загадка жіночності» (The Feminine Mystique) писала, що жінки живуть у муках духовного голоду, «дивного неспокою, відчуття невдоволення, туги, від якої страждає американська жінка середини XX століття». Фрідан, яка характеризувала роль заміжньої жінки як «комфортний концтабір», казала, що суспільство перетворило жінку на «ходячий труп». Природно Фрідан додавала до цього, що релігія створює бар’єр, який рятує цей злостивий інститут від зруйнування: «Жінкам ортодоксального католицького або юдейського походження важко пробитися крізь образ домогосподині, сакралізований канонами їхніх релігій, ідеями, закладеними в них та їхніх чоловіків із дитинства, догматичними визначеннями шлюбу і материнства, які проповідують їхні церкви».

Сімона де Бовуар вважала, що жінки, задля їхнього ж блага, мають бути відгороджені від материнства: «Жодній жінці не можна дозволяти залишатися вдома, щоб виховувати дітей. Суспільство мусить бути цілком іншим. У жінки не має бути такого вибору, бо коли цей вибір існує, надто багато жінок робить його. Це один зі способів підштовхнути жінку силоміць у певному напрямку». Істинна самореалізація має здійснитися шляхом звільнення жінки як від чоловіка, так і від її власного біологічного потягу до дітонародження й виховання. І знову така самореалізація вимагатиме руйнації релігійних інститутів: «Християнська ідеологія, — писала вона, — чимало додала до гноблення жінки». Вона називала юдейську традицію «по-дикунському антижіночою» і стверджувала, що за межами релігії не існує підстав забороняти аборти, а заяви релігійних діячів про безцінність людського життя є лицемірством.

Тим часом дослідження Альфреда Кінзі прояснило, що під тонким шаром моральності американці є справжніми сексуальними лиходіями. Його статистичні методи були не просто рудиментарними — вони були повністю помилковими. Проте Кінзі, який ненавидів традиційну мораль, став живим поговором у Сполучених Штатах, коли випустив книжки «Сексуальна поведінка чоловіка» (Sexual Behavior in the Human Male) і «Сексуальна поведінка жінки» (Sexual Behavior in the Human Female). Він виявив — на ґрунті дослідження, диспропорційно проведеного на особах, засуджених за сексуальні злочини, — що близько 70% чоловіків мали секс із проститутками, 17% працівників ферм злягалися з худобою, а 95% самотніх жінок робили аборти. Кінзі заявив, що існують «три типи сексуальних аномалій: утримання, целібат і відкладений шлюб». Він звично висміював релігію як джерело вини й сорому.

Цей погляд гарно поєднується з думкою впливового філософа Франкфуртської школи Герберта Маркузе, який закликав повністю переписати канони людських сексуальних стосунків — секс, вважав він, може розбити кайдани нерівності. Він пояснював, що сама цивілізація може бути скинута на користь «концепції нерепресивної цивілізації, що базується на фундаментально іншому досвіді буття, фундаментально інших стосунках між людиною і природою та фундаментально інших екзистенційних взаєминах». Він пояснював, що коли людське тіло звільниться від обов’язку капіталістичного виробництва, ми всі станемо вільними в пізнанні безмежної радості сексуальної свободи: «Переставши бути знаряддями для втримування чоловіків у відчуженні, ці бар’єри на шляху до абсолютного задоволення стануть елементами людської свободи... Така чуттєва раціональність містить у собі власний моральний закон». Ця перспектива, зрештою, перетворилася на гасло «Кохайтеся, а не воюйте», яке прокотилося по всіх університетських містечках у буремні 60-ті.

На думку дезінтеграціоністів, опиратися цьому може хіба псевдонабожний лицемір, або навіть гірше — авторитарна особа. Теодор Адорно в праці «Авторитарна особистість» (The Authoritarian Personality) стверджує, що «релігійна спадщина, перенесення на сучасність старих вірувань та ідентифікація з певними конфесіями» й нині підтримують авторитарні тенденції, через що традиційні сімейні структури часто впадають в авторитарність. Колега Адорно Вільгельм Райх заявляє, що традиційні сімейні структури самі по собі є авторитарними й фашистськими, це «найперше і найважливіше джерело відтворення реакційного мислення всілякого роду».

Такі ідеї висловлювалися й раніше (Бертран Рассел, наприклад, нарікав на традиційні моральні норми сексуальності ще у праці 1929 року «Шлюб і мораль» (Marriage and Morals)). Але практичності в цих ідеях раніше не вбачали. Коли президент США Ліндон Джонсон оголосив курс на будівництво «Великого суспільства», його уряд несподівано зробив наслідки такого морального перевороту більш прийнятними. Уряд був напоготові, щоб надати комфортні умови для такої мінливості. Соціальні інститути були джерелами жорстокості, гноблення й вини, але уряд пропонував шлях до звільнення. Джонсон перемінив роль уряду, перетворивши його з того, хто захищає права, на того, хто їх надає: «Насправді, аж ніяк не маючи на меті придушити індивідуума, уряд, як може, звільняє його від сил поневолення в середовищі». Культура прав, урівноважена обов’язками, які прищеплюють соціальні інститути, була замінена культурою пільг та привілеїв, які надає влада, що поставила замість соціальних інститутів систему подачок.

Зі зруйнуванням соціальних інститутів головним розв’язанням усіх проблем стає саме влада. Це перетворюється на безкінечний цикл — позаяк соціальних інститутів, які прищеплювали б обов’язки, більше немає, права порушуються дедалі більше, й це веде до дедалі частішого втручання влади в права. Залежність від влади зростає: фактично уряд перетворюється на дарувальника істинної свободи. Розплатою за гріхи колись була смерть — тепер нею стала грошова допомога від уряду.

Проте напад на релігійні інститути на цьому не закінчується. Сьогодні дезінтеграціоністи розпочали масовану атаку на останні форпости церкви у США. Під час президентської кампанії 2020 року чимало кандидатів-демократів називали релігійних американців просто фанатиками з хрестами на грудях, які прикривають біблійними цитатами свою брутальність. Сенатор-демократ від Нью-Джерсі Корі Букер казав, що релігійні люди своєю вірою «виправдовують дискримінацію», і заявляв, що, ставши президентом, «не дозволятиме» такої поведінки. Піт Буттіджедж робив схожу заяву. Бето О’Рурк пішов далі, пообіцявши зняти статус неприбутковості з усіх релігійних установ, які виступають проти одностатевого шлюбу. «Не може бути винагороди, вигод і звільнення від податків для будь-яких організацій в Америці, які заперечують усю повноту прав людини і всю повноту прав громадянина для будь-кого в Америці».

Така демонізація традиційного церковного життя стала обов’язковою частиною культури дезінтеграціонізму. Голлівудську зірку Кріса Пратта закидали брудом за те, що він нібито відвідував церкву, яка — усім гріхам гріх! — виступає за традиційний шлюб. Під вогнем критики опинилась «Армія спасіння», що має аналогічну моральну позицію. У католицькі школи по всій Америці летять патьоки кипучої ненависті через те, що вони відмовляються брати на роботу осіб, які перебувають в одностатевому шлюбі, бо це суперечить їхнім переконанням. Цілі штати зуміли позакривати католицькі агенції з усиновлення, за те, що ті відмовляли в усиновленні дітей будь-яким парам, крім традиційних — «чоловік і жінка». Адміністрація Обами намагалася залучати черниць у планування народжуваності, стверджуючи, звісно, що ті порушують «права» працівниць на компенсацію контрацептивів, і нехтуючи тим, що надання таких «позитивних прав» неминуче приведе до порушення негативних прав самих черниць.

Останнім кроком дезінтеграціоністів у цьому напрямку було перекручення принципу відділення церкви від держави. Спочатку цей принцип мав на меті захистити релігію від втручання держави в її справи. Але нині дезінтеграціоністи стверджують, що віряни повинні залишати свої вірування за межами кабінки для голосування, що релігію варто начисто вилучити з публічних дискусій, що релігія, зрештою, — справа суто приватна. Гілларі Клінтон казала, що «забезпечення повної участі жінок у всіх аспектах соціуму» вимагає зміни «глибоко вкорінених соціальних кодексів, релігійних вірувань і структурних упереджень». Барак Обама вважав, що опозиція до його кандидатури складалася зі знавіснілих грубіянів, які «хапаються за релігію як за зброю або за антипатію до людей, відмінних від них». Релігія є артефактом минулого, її слід викинути як зачерствілий хліб. І всі релігійні американці мусять залишити позаду свої виплекані вірування й переконання.

Зруйнування релігії та сім’ї лишає зяючий розрив у нашій тканині суспільства. Ми більше не маємо взаємного зв’язку: раніше ми разом ішли до церкви, а потім на боулінг із тими, хто був із нами в церкві, з ними ж ми бували на батьківських зборах у школі. Ми знаходили єдність у широко прийнятих моральних принципах, яких нас навчала церква і які ми повторювали в себе вдома. Коли інститути, що тримали нас разом, розсипалися, в нас залишилося обмаль єдності. Як написав консервативний філософ Юваль Левін, «Коріння найбільш значущих проблем, з якими Америка стикається вдома, — в ослабленні наших базових інститутів: сім’ї, громади, церкви, школи, бізнесу, трудових об’єднань, громадських, братерських і політичних груп». Уряд рясно проріс крізь усе американське суспільство за останні десятиліття: а наша суспільна єдність далі занепадає. Тож не дивно, що ми зливаємося у злостивий натовп у твітері, — так ми шукаємо тих, хто дав би нам відчуття співпричетності.

Американці мусять віддатися всеосяжності уряду

Дедалі суворіша дезінтеграціоністська культура збільшила градус конфлікту навколо природного захисту наших прав за Конституцією. Батьки-засновники вважали одним із таких прав самозахист, який існував до встановлення влади, — нашим першим правом було право на самозбереження. Цього права ми не віддали уряду. Американська культура стрілецької зброї проникнута властивим американським піонерам почуттям покладання на самих себе — розуміння того, що в кінцевому підсумку ми повинні мати змогу захистити себе і свої права. Ми володіємо зброєю для того, щоб влада не могла відібрати в нас зброю.

Дезінтеграціоністи ж вважають, що наші права на зброю становлять загрозу, — мається на увазі зброя в руках не тільки злочинців, а й усіх громадян. Ось чому, незалежно від кореляції між володінням зброєю і рівнем насильства з використанням зброї (високим в одних регіонах і низьким в інших), заклик демократів лишається незмінним: відібрати стрілецьку зброю в приватних осіб. Дезінтеграціоністи виправдовують своє бажання позбавити американців зброї тим, що поборники права на зброю порушують права інших, що культура зброї встановлює «право вбивати», а не право захищатися. Учні-активісти Парклендської школи у Флориді, де 2018 року стався масовий розстріл, зібралися під гаслом «Марш за наші життя», закликаючи до «контролю здорового глузду над зброєю», — але так і не запропонували жодного заходу для запобігання нещастю. Барак Обама вважав, що право на зброю відбирає в інших американців «право на мирні збори», «право на життя, свободу і прагнення щастя». Amnesty International заявляє, що «право на життя, вільне від насильства, дискримінації та страху, було витіснене правом володіти практично необмеженим набором смертельної зброї».

Передбачуваний результат — відкритий рух до повномасштабного вторгнення в права на зброю. Бето О’Рурк, кандидат в президенти від Демократичної партії, який 2019 року зазнав фіаско, найясніше висловився щодо цього. Під гучні овації аудиторії демократів він викрикував: «Так, чорт забирай, ми заберемо у вас ваші AR-15, ваші АК-47!». Пізніше О’Рурк заявляв, що така політика не означатиме, що поліція конфісковуватиме стволи в окремих громадян, проте не зміг пояснити, як він «забере» в усіх зброю, не застосовуючи сили. Інші кандидати-демократи вітали О’Руркову рішучість. Навіть багато з тих демократів, які заперечували свій намір планомірно відбирати зброю, посилаються як на модель на досвід примусового викупу зброї в Австралії.

Самі запитання, які ставлять дезінтеграціоністи, видають їхню антиправову позицію. Вони постійно повторюють той самий рефрен: «Навіщо вам такий великий магазин, приклад такого кольору, приціл такої конструкції?». Воррен 2012 року писала: «Нікому не потрібні автомати військового зразка для полювання, нікому не потрібні магазини високої місткості, як у Рембо, щоб захищати свою сім’ю від зловмисників». Губернатор штату Нью-Йорк Ендрю Куомо 2013 року заявляв: «Усе просто. Ніхто не полює з автоматом. Не потрібно 10 куль, щоб убити оленя. А скільки вже загинуло невинних людей. Покладіть край цьому безумству!». Якщо не зважати на неправильну характеристику застосування зброї, доволі очевидну в цих заявах, — насправді AR-15 є одним із найпоширеніших видів зброї для домашнього самозахисту — перекручення того, хто має доводити законність своїх прав, просто вражає. Ніхто, строго кажучи, не має потреби в газетах чи церквах. Але ми досить прив’язані до обох. Що більш важливо: ми маємо права, які існували до впровадження уряду. Уряд мусить довести нам, чому він дозволяє собі втручатися в ці права, а це вимагає обґрунтування — цього дезінтеграціоністи ретельно уникають, позаяк нечасто мають докази на підтримку своїх політичних преференцій щодо контролю за стрілецькою зброєю. Це не наше завдання — доводити, навіщо нам потрібні ці права.

Отже, дезінтеграціоністи заявляють, що такі права слід викинути у смітник. У березні 2018 року колишній суддя Верховного суду Пол Стівенс виступив за скасування Другої поправки. Стівенс висловив думку про те, що страх регулярної армії, який був головною метою цієї поправки, нині є «реліктом XVIII століття», — так наче тепер американці можуть анітрохи не боятися свого уряду. Раніше, в 1991 році, головний суддя Воррен Бургер зробив схожу заяву: «Якби я писав Білль про права, в ньому не було б ніякої Другої поправки». Правий політик Брет Стівенс також пропонує скасувати Другу поправку — тої самої думки лівак Майкл Мур.

А якщо американці не захочуть віддавати свої права владі, яка їм погрожує? Отут вступає в дію культурне залякування. Ті, хто виступає за право на зброю, зазнають нищівної критики як пособники вбивць. Національна асоціація власників стрілецької зброї (НАВСЗ), як стверджують дезінтеграціоністи, має «руки в крові», позаяк виступає за право на зброю, — так вважає маса політиків, включно з губернатором Коннектикуту Деніелом Меллоєм. Барак Обама, витираючи сльози під час публічного звернення щодо президентських указів з обмеження права на зброю, заявляв, що «збройне лобі» тримає Конгрес «у заручниках». Він обвинуватив Конгрес у боягузтві, кажучи, що депутатам слід бути «просто трохи мужнішими, щоб виступити проти брехні збройного лобі». Цим «збройним лобі», звісно, є лише групи громадських інтересів, підтримувані простими людьми. Але за Обамою, вони «вороги порядності». «Ті, хто захищає легкий доступ до стрілецької зброї, повинні зустрітися із цими сім’ями й пояснити їм, навіщо це треба», — сказав він. Професор Девід Де-Ґраціа з Університету Джорджа Вашингтона висловив ці грубі й неприємні почуття так: «Настав час сказати “ні” тим, хто терпить убивства тисяч безвинних американців щороку в ім’я права на зброю». Убивства безвинних не терпить ніхто. Багато американців вірить, що найкращим способом захисту безвинних співгромадян, як від злочинців, так і від втручання в їхні права, є добре озброєне, треноване й законослухняне населення країни.

Проте ця частина населення вважається ЗМІ злою. У 2018 році, одразу після «Парклендської бійні», CNN провела збори в ратуші міста. Метою цього заходу мав би бути пошук дискусії. Насправді вийшла орвеллівська «десятихвилинка ненависті», скерована на адресу речниці НАВСЗ Дани Леш і сенатора-республіканця Марко Рубіо. Коли Леш прямувала до сцени, натовп скандував: «Убивця!». До Рубіо звернувся один помітно збуджений студент (згодом він вибачився за свої слова): «Сенаторе Рубіо, важко, дивлячись на вас, не бачити перед собою дуло AR-15 в руках [стрільця]». Тим часом шериф округу Бровард Скотт Ізраел — якого звільнили з посади, коли розслідування виявило в його діяльності та реакції на бійню порушення найвищого рівня — сидів поруч й усміхався, а згодом навіть приєднався до обуреного хору. Пізніше CNN здобула нагороду за видатні досягнення в журналістиці від Центру Нормана Ліра в Університеті Південної Каліфорнії.

На цьому залякування не закінчуються. Найулюбленішою мішенню дезінтеграціоністів стали корпорації. Walmart не раз під тиском ЗМІ скорочував продажі стрілецької зброї; те саме робили Kroger, L. L. Bean, Dick’s Sporting Goods i Fred Meyer. Для деяких із цих мереж результатом було відчутне зменшення прибутків. Авіакомпанія Delta пішла ще далі: оголосила про припинення знижок для членів НАВСЗ. Для корпорацій навіть участь у реалізації цих прав — справа небезпечна, коли дезінтеграціоністський натовп бере їх у свій політичний приціл.

Дух пригодництва і свободи мусить бути придушений

Культура прав Америки, на думку уніоністів, ґрунтується на унікальному духові підприємництва і пригодництва. Токвілль описував американців раннього періоду так:

Кілька століть цей дух жив у нас. Очільники американської промисловості, дрібні підприємці, інвестори й інженери, дослідники й студенти — усі, хто полишив домівку в пошуках мрії та ризикнув збудувати краще життя, — усі вони були вмотивовані духом пригод.

Проте, на думку дезінтеграціоністів, саме цей пригодницький дух і є небезпечним для ширшої ідеї зв’язаного й організованого урядом суспільства. Підприємці є загрозою для суспільства, бо вони руйнують «справедливий» порядок речей. Насправді, оскільки підприємництво вимагає економічної свободи, — й оскільки економічна свобода, на погляд дезінтеграціоністів, є причиною нерівності й брутальності — цей дух має бути нівельовано. Так дезінтеграціоністи вбачають ворогів у мільярдерах. Творці стають паразитами. Як висловилася самопроголошена представниця соціалістичної позиції від демократів Нью-Йорка Александрія Окасіо-Кортес: «Ніхто не може просто заробити працею мільйон доларів. У вас — мільярди. Ви нічого не робили своїми руками! Ви просто сиділи на диванах, поки тисячі людей працювали за рабську плату, а в деяких випадках — і в рабських умовах... Ви одержали ці гроші завдяки зігнутим спинам людей, які не внесені в жодні документи». На противагу цьому Окасіо-Кортес пояснює, що «уряд — це ми».

Серед дезінтеграціоністів поширена ця тема — про злий дух пригодництва. Винагорода належить не тим, хто пробиває шлях уперед, а тим, хто пасе задніх. Якщо уніонізм прославляє пригодницький дух, заохочує рішучість і оптимізм, то дезінтеграціонізм обирає дух пасивності й песимізму. Уніонізм запитує: «Чим я можу поліпшити свою долю?». Дезінтеграціонізм питає: «Чому я не одержую забезпечення в тому вигляді, на який заслуговую?».

Відповідь на запитання дезінтеграціоністів очевидна: системою маніпулюють. Дезінтеграціонізм проповідує, що істинна справедливість досягається тоді, коли економічну свободу — яка лише зміцнює класову ієрархію — вдається скинути. Реальна справедливість, яку Франклін Рузвельт називав «свободою від нестач», може бути досягнута, тільки взявши ринок у ланцюги, або через його повне зруйнування. Економічна свобода — уніоністського штибу — є не чим іншим, як експлуатацією, заретушованою оптимістичними балачками про творче руйнування[21].

На теоретичному рівні дезінтеграціоністський погляд просто не має сенсу. Економічна свобода може сприйматися як експлуатація тільки тоді, коли ми змінимо значення самого поняття «експлуатація», — яке зазвичай асоціюється з примусом. І справді: саме це й роблять ліві політики. Вони стверджують, що життєві обставини змушують людей виконувати нелюбу їм роботу, — відповідно, вони є «експлуатовані» своїми роботодавцями. Дехто навіть іще більше бере в Маркса, вважаючи, що вартість працівника має бути співмірною його праці, а не потребам ринку, — це так звана трудова теорія вартості. З такого погляду, максимально спрощено: якщо робітник X заробляє 10 доларів за годину, а на виготовлення виробу йде 10 годин, то вартість виробу має становити 100 доларів. Але хазяїн-«експлуататор» ставить ціну товару 120 доларів і 20% прибутку кладе собі в кишеню. Цей прибуток є «доданою вартістю», яку витискають із системи жадібні капіталісти, тоді як за справедливістю вона мусить належати робітникам. (Правду кажучи, Маркс запозичив ці міркування в теоретиків економіки, які й не думали про повалення вільного ринку, — в Адама Сміта й Давида Рікардо. Маркс лише популяризував їхні теорії та зробив їх центром свого вчення про експлуатацію — термін, який ані Сміт, ані Рікардо нізащо не вжили б щодо ролі капіталіста у виробництві.)

У цих міркуваннях є тільки одна велика проблема: в реальному світі вони не мають сенсу. Ринок функціонує не так. Ми не можемо визначити ціну товару, підрахувавши, скільки «коштує» витрачена на нього праця, — бо тоді процес буде обернений назад. Зрештою, як ми можемо знати вартість години праці над виробом, якщо не знатимемо, скільки споживач готовий заплатити за виріб? Якщо виріб коштує 100 доларів за трудовою теорією (10 годин роботи по 10 доларів), але ніхто не захоче купити його, тоді ціна виробу фактично падає до нуля доларів — і такою самою стає вартість праці робітника. Споживачі визначають вартість товару тим, скільки вони готові віддати в обмін за нього. Дуже мало — близько до нуля — споживачів сидітиме й підраховуватиме, скільки коштувала праця, витрачена на виготовлення товару, перш ніж купити його.

Навіть більше, якби капіталісти, яких цікавить лише прибуток, насправді жадібно експлуатували працю, в істинному сенсі цього поняття, ми ніколи не бачили б збільшення заробітної платні; натомість вона росте. Якби керовані прагненням зиску капіталісти мали змогу підтримувати нескінченну питому прибутковість, витискаючи її лише із самої праці, товари не ставали б дешевшими та якісно кращими; натомість вони такими стають.

То що ж насправді роблять «капіталісти-експлуататори»? Вони беруть на себе весь ризик. Вони інвестують власний капітал, наймають робітників, оплачують виробництво і маркетинг, терплять нестатки, якщо вироби не продаються, закуповують сировину і вкладають кошти в техніку та персонал, необхідні для продажу виробів. Часто вони винаходять сам виріб.

Утім, трудова теорія вартості спокуслива. Ми думаємо про себе як про трударів і воліємо вважати свою працю такою, що має внутрішню вартість. Ось чому нас так ображає, коли одна галузь помирає, вбита новою галуззю, або компанія закривається і звільняє всіх працівників через брак конкурентної спроможності. Це не справедливо.

Шукаючи, кого б звинуватити, й не бажаючи визнати, що переваги творчого руйнування значно переважають його недоліки, дезінтеграціоністи стверджують, що економіка «маніпульована» багатіями. Це твердження є звичним для Берні Сандерса: «Навіть коли макроекономічні показники, такі як ВВП, біржові індекси та рівень безробіття, на висоті, мільйони представників середнього і робочого класів борсаються, щоб утримати голови над водою, а клас мільярдерів поглинає левину частку багатств, які ми створюємо колективно як нація». Проте «клас мільярдерів» не є класом у справжньому сенсі — це підприємці, значна більшість яких починала навіть не з мільйонів. Ба більше: вони не «поглинають» ніяких багатств, створених колективом, бо багатства колективом не створюються. Ці багатства створюються роботодавцями, які часто фінансуються капіталістами і які разом з робітниками виробляють товари для задоволення потреб людей по всьому світу.

Насправді Сандерс покладається на капіталізм, який має створювати багатства, і закликає владу перерозподілити їх. Один раз, захопившись, він закликав до націоналізації основних виробничих галузей і засудив мотив зиску. За всю історію людства від такої стратегії не було нічого доброго. Але вона принаймні «справедлива».

На жаль, щирі почуття «справедливості» не мають із реальністю нічого спільного. Так само й із добробутом. Вільні ринки не тільки не експлуатують робітників загалом — вони також витягнули за останні кілька десятиліть більшість населення світу з тяжких злиднів, стали джерелом майже всіх великих технологічних інновацій в історії, а майже кожен товар зробили кращим, дешевшим і доступнішим. Вільні ринки покладаються на мудрість індивідуумів, зібрану воєдино в суспільному житті. Ті, хто намагається придушити цю природну систему, залишать по собі горе і зубожіння.

З огляду на стрімке зростання добробуту від початку XIX століття через появу вільних ринків, ліві політики не можуть переконливо стверджувати, що вільні ринки погіршили життя людей. Натомість вони зосереджуються на нерівності доходів, заявляючи, що багаті багатшають, у той час... як бідні теж багатшають, але не так швидко. Сандерс просто каже неправду, стверджуючи, що бідні біднішають (або натякаючи на це), — утім, це просто нонсенс. Правда в тому, що ті, хто заробляє великі гроші, не становлять єдиного класу: ці люди із часом пересуваються з одної квінтилі до іншої. Крім того, чутки про смерть середнього класу сильно перебільшені: переважна більшість американців, які вийшли із групи з доходом від 50 до 100 тисяч доларів, пересунулася вгору — у групу «дохід вище за 100 тисяч». Щодо закидів про те, ніби американська економіка менш конкурентна, ніж у соціал-демократичній Європі, то економіка Америки за останні кілька десятиліть зростає в кілька разів швидше за економіки Німеччини, Франції та Японії.

Ті, хто обурюється одним зайвим відсотком, чесно стверджують, що сам факт нерівності загрожує стабільності суспільства загалом. Тома Пікетті, любий багатьом французький економіст, автор книги «Капітал у XXI столітті» (Capital in the Twenty-First Century), пише, що вільні ринки «потенційно небезпечні для демократичних суспільств і для цінностей соціальної справедливості, на яких вони ґрунтуються». І все ж таки жодна економічна система не створила більше багатств, ніж економічна свобода, надто для тих, хто перебуває внизу економічної шкали. Цілком може бути правдою те, що мільярдер, який купує собі шостий приватний літак, заробить гроші набагато швидше за злидаря, якому ледь-ледь підвищили платню. Проте зростання платні для особи в нижній частині шкали важливіше з погляду етики — і жодна система, що підриває можливості для бідних, не вважатиметься по-справжньому справедливою. Дірдре Макклоскі дуже точно спостерегла:

Зрештою, більшість лівих мали б визнати реальність: ринки працюють. Але натомість вони нападають на ринки, стверджуючи, що капіталізм — це крадіжка (Елізабет Воррен), або критикуючи американську капіталістичну економіку як «недосконалу, нечесну, несправедливу і расистську» (Бето О’Рурк). Легко відсторонитися від наслідків підриву найбільшого двигуна людського добробуту в історії, якщо ви спочатку на словах підтримуєте цей двигун, нічого не роблячи для його функціонування, а потім заявляєте, що він потребує фундаментальних змін. Підтекст тут очевидний: вільні ринки є злом. Після виборів 2016 року Гілларі Клінтон заявляла, що вірність капіталізму шкодить кандидатам від Демократичної партії на виборах. Цілком очевидно, що багато демократів пристають на цю позицію. У середині виборчого циклу 2020 року Елізабет Воррен почала продавати кухлики з написом «Сльози мільярдера». Піт Буттіджедж — який вважається поміркованим — наголошував на своїй бідності, порівняно до Воррен, як на електоральній перевазі. Через це комік Тревор Ноа глузливо зауважував: «Тепер ясно, що для прогресивістських білих [бути названими «багатіями»] — те саме, що для нас — слово на букву “н”. Вони такі: «Як ти смієш казати, що я багатий? Я просто комфортно живу, ясно?!».

Напад обох партій на культуру прав

Дезінтеграціоністський напад на інститути, які підтримують нашу культуру прав, і на самі наші права призвів до реакції. І ця реакція не лібертаріанська за своєю орієнтацією. Натомість на правому флангу набуває довіри новий рух, на погляд якого права мусять поступитися більш високим пріоритетам, а нашу культуру прав слід викинути, замінивши її культурою примусу, — проте цей примус має бути спрямований на відбудову тканини суспільства.

Багато правих вважають, що опора на потужнішу владу є не вибором, а необхідністю. Цього вимагає «спільне благо». Вони стверджують, що фіаско соціальних інститутів є побічним продуктом не урядового втручання, а самого лібералізму. Особисті права, на цей погляд, не можуть належно виражати потребу людства у спільності, тож особисті права перетворюють нас на розпорошені фрагменти, які приречені ворогувати між собою. Особисті права за природою релятивістські, позаяк вони виражають різні й суперечливі варіанти «блага».

Автор книги «Чому лібералізм занепав» (Why Liberalism Failed) Патрік Денін найкрасномовніше висловлює цей аргумент. На його думку, засновники американської держави помилилися, «не врахувавши того, що їхня атомістична філософія подіє на громадські інститути як розчинник». Він також суворо обвинувачує капіталізм, пишучи: «Економічна система, яка одночасно є і служницею лібералізму, і його двигуном, неначе монстр Франкенштейна, починає жити власним життям, і її процеси та логіка не можуть більше бути контрольовані людьми, які начебто мають найбільше свободи за всю історію». Денін вважає, що орієнтовані на свободи індивідуалісти зрештою пристають на позицію лівих мислителів, які виступають проти традиційних суспільних звичаїв, — так ми, мовляв, отримали безжальний капіталізм, а з ним сексуальну політику, зосереджену головно на індивідуальному виборі, а не на стандартах відповідальності.

Влада, кажуть ці мислителі правого крила, може бути перетворена на знаряддя для повалення культури прав і відбудови підірваних суспільних інститутів. Террі Шиллінг, виконавчий директор «Проекту американських принципів», недавно заявляв у часописі First Things: «Народжується новий консерватизм — він менш зацікавлений у гальмуванні занепаду нації, а більше в застосуванні політичної влади для піднесення чеснот, суспільної моралі та спільного блага. Консерваторам слід подолати страх керування нацією, яка їх обрала».

Перетин дезінтеграціоністів і «консерваторів за спільне благо» особливо помітний у царині економіки. «Консерватори за спільне благо» вважають, що капіталізм слід закріпити за пріоритетами соціального консерватизму. Економіст Йозеф Шумпетер стверджував, що капіталізм має тенденцію до руйнування групової ідентичності та релігійно вкоріненої суспільної тканини на користь індивідуалізації. Він висловлював побоювання, що така тенденція може закінчитися тим, що громадяни повстануть проти «приватної власності й усієї системи буржуазних цінностей». Багато правих погоджуються із цією критикою і називають коренем проблеми саме вільні ринки. Замість того, щоб визнати, що брак духовності варто долати духовними ж засобами, ці консерватори пропонують суворо обмежити ринки, щоб зміцнити суспільство духовно, покращивши в такий спосіб «спільне благо». У First Things, коаліції мислителів, до якої входять Патрік Денін і Род Дреєр[22] з видання The American Conservative, вільні ринки називають знаряддями розпорошення, духовного оглушення і матеріальної зацикленості. У статті під назвою «Проти мертвого консенсусу» вони писали:

Така мова добре знайома соціалістам і дуже зручна для них: фактично це відродження трудової теорії вартості, переконання в тому, що ціновий механізм має ґрунтуватися не на сукупному попиті, який репрезентують індивідуальні потреби споживачів, а на якихось не визначених кількісно трудових внесках. Замість того щоб дати споживачам визначати ціни, таке бачення «більш чесної» економіки ставить у центр економічної політики елітну оцінку цінності праці. У цьому головна хиба колективістського уряду. Ми, звісно, можемо пом’якшити удари творчого руйнування Шумпетера. Але примусова переорієнтація ринків на трудову вартість, що визначається кимось згори, замість ринкової вартості, що формується широким колом споживачів, означатиме остаточне повалення цих ринків. А точка зору «консерваторів за спільне благо» передбачає не кращі обмежувальні принципи, ніж це пропонують відверті дезінтеграціоністи.

На диво, сенатор-республіканець Марко Рубіо із Флориди, колишній «чаювальник»[23], став провідним поборником «капіталізму спільного блага» в економіці. Таке поняття — «капіталізм спільного блага» — суперечить саме собі, адже капіталізм передбачає ухвалення індивідуумами рішень щодо своєї творчості й праці, а також щодо вигод від усього, що від них походить. Нам не потрібний епітет «спільного блага» для опису капіталізму, який є системою, що цінує взаємовигідний обмін за взаємною згодою.

Але на думку Рубіо, економічна свобода спричиняє відставання Америки — і ми мусимо обмежити й загнуздати цю свободу, щоб допомогти окремим підгрупам американського населення. Рубіо цитує енцикліку папи Лева XII Rerum Novarum, яка заклала принципи, що за ними бізнеси «зобов’язані скеровувати свої надбання на користь робітників і суспільства, які роблять ці надбання можливими». Утім, таке скерування зазвичай називають інвестуванням — у нові технології, товари, платню, цінні папери, заощадження і позики. Рубіо, як виявляється, не мав на увазі нічого із цих прозаїчних речей. Натомість він стверджував, що вільний ринок зазнав провалу, позаяк не надає «гідної роботи» або не слугує «ширшим національним інтересам». Рубіо співчуває «жертвам змін економічного порядку». Політик говорить про смерть сім’ї від руки капіталізму, пояснюючи: «Коли економіка перестає надавати гідну роботу мільйонам людей, сім’ї та громади починають розкладатися». Він ремствує на те, що називає «кишенями добробуту» посеред загальної дезінтеграції. А ще він послуговується мовою лівих політиків, стверджуючи, що американці «злі на систему, якою маніпулюють проти них ті самі люди, які створили ці проблеми», і наполягає на визнанні «нерозривного зв’язку між культурою і економікою».

Це докорінно хибна думка. У ній названо серйозні причини покласти край порушенням торговельних правил Китаєм і цікаві аргументи на користь певного виду зменшення податків. Але в кінцевому підсумку американська культура не має практично нічого спільного з тим типом економіки, про який говорить Рубіо. Традиційні цінності Америки розпалися в 60-ті роки XX століття, коли економіка переживала бум і коли та сама «гідна робота», на яку начебто посилається Рубіо, — сумнозвісний «потогінний конвеєр у Форда» — насправді була доступною. Ба більше: втручання уряду в економіку ще більше поглибило суспільну кризу, яку згадує Рубіо.

Такер Карлсон висловлюється із цього приводу більш емоційно, без натяків. Ось як Карлсон пояснював капіталізм у січні 2019 року:

Ці міркування очевидно є помилковими майже на всіх рівнях. Ми не можемо «змусити ринок працювати на нас», так само як не можемо змусити працювати на нас свободу слова. І перший, і друга вже працюють на нас, бо жодне з них не втручається в наші права. Найбільшою гарантією є те, що свобода слова, як і свобода ринку, дають нам змогу жити в чеснотах і заохочувати інших жити так само.

Ключова помилка Карлсона — у вірі в те, що існує колективне «ми», якому шкодить вільний ринок. І ця помилка очевидна. Ми можемо перерозподілити блага ринку, давши більше одним, але забравши в інших. Будь-яке втручання в ринок — це взаємна поступка. Вряди-годи така поступка може бути потрібна. Проте довіряти елітній касті визначати, які групи повинні мати зиск коштом якихось інших груп, прямо суперечить принципам правового суспільства, а в підсумку суперечить також індивідуумам й успіхам нації.

Ринки є природним породженням людської натури і природних прав. Ви володієте собою і своєю працею — і ніхто не має права забирати у вас вашу працю задля добробуту колективу, не надавши вам справедливої компенсації. Успіх вільних ринків полягає саме в тому, що він відбиває істину людської природи: наше бажання творити, набувати, володіти й контролювати середовище навколо нас. Як і в інших утопічних схемах, бажання змінювати людську природу через повалення особистих прав приречене і на невдачу, і на тиранію.

Говорячи мовою експлуатації, «консерватори за спільне благо» переходять на риторику лівих, прагнучи соціально консервативних цілей. А стверджуючи, що побудова сімейних комірок є справою економічної системи, «консерватори за спільне благо» припускаються серйозної категорійної помилки і впадають уже в абсолютний марксистський матеріалізм, за яким усяку діяльність людства можна пояснити економічною системою. Економічні системи, які діють, створюють добробут. Духовні та культурні системи, які діють, створюють функціональні сім’ї. Тисячі років люди, які жили в найгірших економічних умовах, одружувалися, створювали сім’ї, ходили в церкви. Потім, з появою вільних ринків, структура сім’ї півтора століття залишалася незмінною. Аж тут, із приходом лівацьких соціальних змін, сім’я розсипалася. Пояснювати друге через перше — значить прив’язувати майбутнє суспільного ладу до абсолютного зменшення людського добробуту, створюючи цим не тільки хибне, але й небезпечне змішування. А якщо додати до цього ополоник демагогії, вариво стане ще токсичнішим.

Проте Карлсон іде ще далі. Він відкрито пристає на схему урядового планування від Елізабет Воррен. Після того як Воррен презентувала низхідний план урядового керування, що, за її словами, полягав у «агресивному втручанні від імені американських робітників», Карлсон вільно цитував його, користуючись її риторикою: «Звісно, ці компанії вимахують прапором, але вони не мають ніякої вірності або відданості Америці... Політики люблять казати, що піклуються про робочі місця для американців. Але багато десятиліть поспіль ті самі політики говорили про «принципи вільного ринку» й відмовлялися втручатися в ринки від імені американського робітника. Відтак Карлсон додає: «Чи здається вам тут бодай одне слово неправильним? Гадаю, ні... Воррен звучить, як Дональд Трамп у найвищому ступені». Карлсон також критикував таких інвесторів, як Пол Сінгер, називаючи їх «капіталістичними стерв’ятниками», за те, що вони купують компанії, а потім переміщують їх деінде або зменшують в обсязі, щоб зробити прибутковішими. І ніде ані Карлсон, ані будь-хто інший із «консерваторів за спільне благо» не пояснює, як саме він планує підтримувати процвітання економіки вільного ринку, прибравши з нього механізми, які дозволяють ринку функціонувати.

Наша культура економічних прав створює не лише динамічність, а й більш динамічних американців. Економічна свобода заохочує нас кувати залізо, творити, втілювати свої мрії, ставати підприємцями, змагатися й перемагати. Карлсон багато разів висловлювався проти цієї культури. Коли я брав у нього інтерв’ю 2019 року, він наголошував на тому, що несправедливо чекати від американців, щоб вони виїхали з міст, де жили й померли їхні предки, і пропонував заборонити законом безпілотні вантажівки, щоб зберегти робочі місця за водіями-далекобійниками. Багато американців із цим вочевидь згодні: у наш час люди переїжджають рідше, попри те, що подорожувати загалом стало легше. У 50-ті роки один із п’ятьох американців змінював місце проживання щороку, нині показник упав до одного з десятьох. І частота створення стартапів в Америці падає дуже стрімко, особливо серед молоді. Молоді американці, що далі, то більше, звикають до ідеї великого уряду, який надає широкий спектр соціальних послуг, — і не можна вважати збігом те, що вони виявляють дедалі більше антипатії до економічних свобод.

Культуру економічних свобод підміняє собою культура економічних очікувань. А культура економічних очікувань неминуче веде до культури економічної тиранії.

Висновок

Другий крок у руйнуванні Америки — це підрив нашої культури прав на користь культури урядової протекції. Знову-таки, це означає підрив взаємної довіри, як особистої, так і суспільної, на користь культури натовпу, пожадливого до публічних пересудів і лицемірної доброчесності, та всеосяжного уряду, яким керують одні за кошти інших. І в цій культурі будь-яка гаряча тема відчувається як точка розриву, а кожне політичне рішення здається питанням життя і смерті.

Наша уніоністська культура колись була вільноплинною, хаотичною і буйною, мотивованою розумінням того, що особисті права повинні домінувати, але мусять бути збалансовані нашими соціальними інститутами. Проте цей баланс — особистих прав, захищених державою, і суспільних обов’язків, до яких спонукають соціальні інститути, — було повалено альтернативною культурою дезінтеграціоністів. Культура дезінтеграціонізму обіцяє особисті гарантії, забезпечувані урядом, — гарантії позитивної «свободи» від нестач і страхів замість негативних свобод, якими є свобода слова й пригоди. І на додачу обов’язки, створені натовпом і нав’язані культурною елітою, яка в кращому разі байдужа, а в гіршому — цілковито ворожа інститутам церкви та сім’ї.

Дезінтеграціоністська культура перемагає, тому що це культура очікувань, а не обов’язків. Джон Кеннеді якось радив американцям питати не про те, що країна може зробити для них, а що вони можуть зробити для країни. Це формулювання було наполовину хибним: американці створили культуру, в якій дії від імені родини, бізнесу, громади чи країни мали бути, по суті, ідентичними. Але половина правди в цій формулі також була: американці просили тільки про шанс на свободу.

Культура дезінтеграціонізму відкидає свободу на користь безпеки. Вона виснажує, а не наповнює енергією; плекає дух утриманства, а не підприємництва. Зрештою, уніоністська культура була культурою, що покладалася на прагнення індивідуумів, на силу суспільних інститутів, на бажання свободи, — усе те, що, на думку батьків-засновників, характеризувало американців. Дезінтеграціоністська культура покладається на ту натуру індивідуумів, якій осоружні ризики, на слабкість суспільних інститутів, на бажання безпеки, що переважає над прагненням свободи.

Дезінтеграціоністи роблять ставку на те, що люди корисливі, жадібні, егоїстичні, що вони радше зазіхатимуть на свободу інших, ніж уболіватимуть за неї. Але така ставка колись призведе до трагедії. Наша культура — наче шлюб: життєздатна лише за умови взаємної поваги партнерів та коли кожен з партнерів очікує від себе більше, ніж від іншого. Якщо дезінтеграціоністська культура переможе, результатом буде не нова культура, а національне розлучення.