Як зруйнувати Америку за три прості кроки

Америка — країна прав.

Від самого початку ми були народом, який єднала віра в права. Саме тому Лінкольн згадував батьків-засновників, закликаючи до універсальності прав, які мають стосуватися й чорношкірих рабів. Тому й Мартін Лютер Кінг посилався на Декларацію незалежності, прагнучи висадити в повітря фасад законів Джима Кроу. Тому майже кожен успішний захисник свободи в історії Америки говорив мовою прав.

Ми є країною прав, адже американська філософія, як вважають уніоністи, ґрунтується на фундаментальних самоочевидних істинах про те, що людська природа об’єктивно існує, а ми маємо особисті права, які походять із цієї природи, що люди є рівними у своїх правах за законом, і що уряд встановлюється для захисту цих прав і не може зазіхати на них.

Ми вже обговорили конституційні рамки, створені батьками-засновниками для того, щоб гарантувати реалізацію наших прав. Тож якщо ми засновуємо уряд для захисту наших прав, навіщо нам потрібна культура прав?

Проста відповідь така: культура важливіша за юридичні механізми, які кодифікують цю культуру. Коли культура занепадає, юридичні рамки перетворюються на «пергаментні бар’єри». Права існували до державної влади, так само як і культури, з яких ці права походять. Ось чому багато хто з наших засновників спочатку заперечували проти кодифікації прав у Біллі про права: вони прагнули надати рамки захисту тих прав, які були культурно вродженими в американців. Із цією метою засновники дуже сторожко поводилися, складаючи, нібито, повний перелік прав, — адже, на їхню думку, це мало дати урядові мовчазну згоду на поширення своїх повноважень в інші галузі.

Александр Гамільтон у 84-й статті «Федераліста» пояснював: «Навіщо проголошувати, що ми не мусимо робити того, на що в нас немає влади?». Навіть після переліку деяких із цих прав у Біллі про права засновники з обережністю зазначали в Дев’ятій поправці: «Перелік певних прав у Конституції не заперечує і не скасовує інших прав, притаманних людині». Іншими словами, культура прав Америки значно ширша й глибша за юридичні обмеження навколо цих прав.

Якою ж була традиційна американська культура прав? Або, точніше кажучи, яка культура повинна переважати, щоб наші права зберегли свою міцність? Уніоністська культура покладається на чотири головні характеристики: по-перше, на толерантність до прав інших, навіть якщо реалізація цих прав іде всупереч нашим вигодам, по-друге, на потужні суспільні інститути, які прищеплюють чесноти і надають підґрунтя для моральної єдності; по-третє, на вперте бажання захищати свої та чужі права від тиранії, й по-четверте, на п’янке відчуття пригоди, економічного ризику, прагнення цінувати свободу вище за безпеку.

Права вимагають захищати права інших, навіть якщо нам не подобається те, як інші застосовують ці права

Уніоністська культура вимагає від індивідуумів віри в права, і найголовніше — віри в права інших. Насправді підтримання здорової культури американських прав вимагає від американців віри в широке застосування прав навіть за межами законодавчих вимог. Зрештою, закон пропонує лише останній засіб проти порушення прав — аж ніяк не першу лінію захисту. Перша лінія захисту наших прав лежить у нашому культурному захисті й вірі у права інших.

Які ж базові природні права ми мусимо поважати й захищати? Як ми вже побачили, батьки-засновники вважали, що права існували до встановлення влади і притаманні людині за природою її існування: права являють собою претензії, що їх ви виставляєте світові, ґрунтуючись на принципі того, що інші не можуть зашкодити вам. Ви маєте право на життя, бо інші мають обов’язок не вбивати вас. Ви маєте право на свободу слова, бо інші зобов’язані не відповідати на ваші слова насильством. Ваші юридичні права існують лише як захист від тих, хто ці права порушує. Включно з урядом. Ці права, як ми обговорювали вище, зазвичай називають «негативними», в тому сенсі, що вони спрямовані проти влади.

Гаразд, що далі? Є, крім цього, дії, яких ми чекаємо від інших, але на які не маємо права — дії, яких ми в нашому нечіткому уявленні маємо «право» вимагати. Такі права мають назву «позитивних». Утім, позитивні права — це взагалі не права. Це вимоги, які порушують чужі негативні права. Так, наприклад, якщо я вимагаю від вас обслуговувати мене на моїх умовах, то я не дію в межах моїх прав. Можливо, вимагати обслуговування на моїх умовах коректно з боку моралі. Але прав на ваші послуги я не маю. Це порушує ваше право на контроль вашої власної праці, яке є вашим правом перед світом. Я не можу вимагати від вас казати те, що я хочу почути. Це порушило б ваше право на вільне висловлювання, яке є вашим правом перед усіма.

Найлегше визначити, чи є у вас насправді права переді мною, якщо додати в рівняння зброю. Якщо ви намагатиметеся вбити мене і я витягну й наставлю на вас пістолет, я перебуватиму цілком у межах моїх прав. Якщо ви викрадаєте моє авто, а я з пістолетом у руках затримуватиму вас — я теж цілком у межах моїх прав. Та якщо я зайду в крамницю, накажу вам дати мені пирога, і коли ви відмовитеся — дістану зброю, то я порушу ваші права, а не навпаки.

Щодо прав існує одне дуже серйозне запитання: навіщо потрібні права коїти щось аморальне? Чому ми повинні захищати права людей, які діють у той спосіб, який ми не схвалюємо? Чому б нам, до прикладу, не погодитися з тим, що певні слова лежать за межею прийнятного й не заборонити їх? Чому б не примусити бізнес обслуговувати тих, кому вони відмовляють? Чому б не змусити тих, хто має більше, поділитися з тими, хто має менше? Якщо нам відомо, що є морально правильним, то який сенс тут мають права?

Ці запитання призводили до відкидання особистих прав як мислителями давнини, так і нашими сучасниками. Античні філософи не мислили категоріями особистих прав: для них існували тільки обов’язки, які встановлює природний закон і яких вимагає поліс. Сучасні мислителі знецінюють особисті права як перепони на шляху до загального добробуту. Лише філософи доби Просвітництва, що передувала заснуванню нашої держави, вважали особисті права самоочевидними істинами.

Чому ж тоді батьки-засновники приймали ідею природних прав — навіть права на аморальну поведінку, якщо та не зазіхає на права інших? Вони вважали так, бо усвідомлювали: попри те, що соціальні інститути зрощують цінності, необхідні для підтримання свободи, ми не можемо бути певні, що серед цих цінностей переважатимуть саме правильні. Позицією засновників була епістемологічна непевність. Вони визнавали, що ваше розуміння цінностей може не збігатися з моїм, а тиранія проростає з нав’язування своїх цінностей.

Ніхто ніколи не вважав свої власні цінності морально помилковими, проте люди загалом часто помиляються. Ця думка не морально-релятивістська — вона історично точна. А коли монополія на примус поєднується із самовпевненістю в питаннях моралі, результатом найчастіше стає тиранія. У нашу добу ми так захопилися урядовим «пістолетом», що навіть стали вважати, ніби уряд існує не просто для того, щоб захищати права, а для того, щоб встановлювати те, що ми — начебто більшість — вважаємо морально правильним. Але в цьому криється небезпека. Роль уряду не в тому, щоб встановлювати обов’язкові чесноти. Вона в тому, щоб захищати нас від порушення наших прав іншими.

Уніоністська система прав містить у собі певний ризик. Проте ризик системи, що ґрунтується на правах, переважується ризиком системи, в якій уряд наділений владою нав’язувати населенню чесноти.

Права є важливими не лише тому, що коріняться у сталій людській природі, а значить, і в рівності всього людства. Їхня важливість у тому, що вони діють значно послідовніше в захисті меншості, ніж проста й груба рука більшості. Зрештою, як слушно зауважила Айн Ренд, найменша з усіх меншостей — індивідуум.

Наша культура прав — і толерантність до вираження цих прав іншими — найясніше проявляється у ставленні уніоністів до свободи слова. Засновники вірили, що свобода слова ґрунтується на фундаментальних правах, вбудованих у людську натуру. Розум і свобода волі були необхідністю для будь-якого уряду, вартого заснування. Бенджамін Франклін ставив свободу слова в центрі американського життя й американської філософії ще за пів століття до написання Конституції:

Джордж Вашингтон погоджувався із цим, коли 1783 року казав своїм офіцерам: «Якщо людям забороняти висловлювати свої думки з певного предмета, який може мати найсерйозніші й найтривожніші наслідки і який потребує вдумливого розгляду людьми, розум не має ніякої користі; свободу слова можна прибрати, й німих і мовчазних нас можна вести, наче ягнят на бійню». Джон Адамс мав таку саму думку: «Щелепи влади завжди розтуляються, щоб поглинути, а руки її, як можуть, тягнуться знищити свободу слова, думки й письма». Сам Адамс порушив власні принципи, запропонувавши Закони про чужинців і заколот, — проте загалом покоління батьків-засновників було віддане ідеї вільної думки, розуміючи, що тільки обмін думками допоможе очистити й прояснити важливі матерії — від моралі до політики.

Більшу частину історії Америки поняття свободи слова, преси і думки загалом визнавалися як засадничі. Широта захисту слова в Америці значно перевищує такий захист у будь-якій із країн Європи. Насправді вільний ринок ідей — ключ до всякого руху вперед, до всякого поступу. Добре відомі слова судді Олівера Венделла Голмса з його особливої думки щодо справи «Абрамс проти Сполучених Штатів»:

Можна сперечатися про застосування цього принципу — сам Голмс вважав, що іноді мова може підбурювати до насильства, — проте цей принцип справді лежить у серці американської концепції прав. Ось чому американці завжди такі стримані у питаннях висловлювань про насильство і в забороні слова. Такою завжди була всесвітня тенденція руху зліва направо: і Вільям Баклі, й Американська спілка захисту громадянських свобод розуміли, що особисте право вільно говорити являє собою стрижень захисту свободи в Америці.

Ми визнаємо, що влада, яка має силу обмежувати слово і думку, завжди готова вдатися до цих обмежень, щоб придушити своїх супротивників. Першим діянням авторитарного уряду є попередження поширення незгоди, обмеження свободи слова, преси й думки на підставі захисту від небезпеки. І не можна вважати збігом те, що сповнені репресій періоди історії людства неминуче приводили до стагнації. Релігійне домінування, феодалізм, комуністичне гноблення означали для закритих культур відсутність розвитку. Нікого не здивує й те, що космополітичні культури — саме ті, які нині перебувають під прицілом посміху через їхнє «культурне привласнення», — коли доходило до конфліктів, завжди перемагали закриті культури. Погані ідеї можуть тимчасово запанувати в головах людей, проте, як вважали батьки-засновники, вільні розуми зрештою зроблять вільними всіх.

Позаяк американці так високо цінують свободу слова, ми готові приймати й захищати навіть прояви неабиякої грубості в нашій мові та політиці. Юридичні стандарти підбурювання високі, так само як і стандарти наклепу. Ми воліємо, щоб люди говорили більше, а не менше. І ми зазвичай визнаємо це, бо, зрештою, маємо спільні базові цінності: ми готові брутальніше ставитися одне до одного. Періоди серйозних обмежень слова — наприклад, президентство Вільсона, під час якого придушувалась антивоєнна риторика, або епоха Джо Маккарті — видаються нам темною добою американської історії.

Права вимагають міцних суспільних зв’язків і заохочення до чеснот

Самі собою права не гарантують чеснот, як ми вже бачили: аж ніяк не було чеснотою забороняти чорним студентам їсти в закусочній; марші в білих балахонах вулицями іллінойського міста Скокі також чеснотою не є. І справді: на суспільство, яке заохочує таку діяльність без культурних стримувань, чекає швидкий розбрат і занепад. Уніоністська культура передбачає врівноваження прав культурою, яка заохочує до чеснот. Чесноти містяться у тканині суспільства, яка не належить владі. Батьки-засновники глибоко вірили в те, що обов’язок полягає в моральності й релігійності, яких навчають сильні соціальні інститути. Вони вбачали в правах надійну огорожу від тиранії, проте розуміли, що це не дасть міцної основи для пристойності. Права означають, що ми маємо дати одне одному спокій і в цьому спокої жити разом. Проте, якщо ми ненавидимо одне одного, ці права довго не проживуть. Ось чому, як розуміли це засновники, наші права врівноважуються обов’язками. Американці в різні моменти своєї історії любили згадувати заклик Мойсея, звернений до фараона: «Відпусти мій народ!». Засновники держави навіть обмірковували ідею зобразити на великій національній печаті Мойсея, перед яким розступаються хвилі Червоного моря. Проте Мойсей додав до своїх слів обґрунтування: «...щоб вони могли служити Господові». Дядько Бен сказав Пітерові Паркеру[14]: «З великою силою приходить велика відповідальність». З великою свободою також приходить велика відповідальність. Наша конституція насправді створювалася виключно для чеснотливих людей — тих, хто відчував у підґрунті своєї свободи моральний обов’язок.

Цей моральний обов’язок не мав бути нав’язаний урядом: це порушило б наші права. Натомість обов’язок мав би стати невід’ємною складовою нашого суспільства, його мали б навчати дітей, його повинні були б прищеплювати суспільні інститути. Батьки-засновники вірили, що люди наділені невідчужуваними правами, — проте їхня віра в те, що люди поводитимуться як дорослі, застосовуючи свої права, ґрунтувалася виключно на оптимізмі. На їхнє переконання, аморальні особи, які мають права, занепадатимуть в інфантильну розпущеність, а з неї — в затишні обійми тиранії.

У тому, щоб прищепити суспільні цінності, засновники покладалися на міцні соціальні інститути — насамперед на сім’ю і церкву. Як писав президент Джон Адамс у листі до массачусетського ополчення: «У нас немає уряду, озброєного владою, який міг би змагатися з людськими пристрастями, не стримуваними ані мораллю, ані релігією. Жадібність, честолюбство, мстивість або нерозсудливість порвуть найміцніші струни нашої Конституції, як прориває кит рибальський невід. Наша Конституція писана тільки для моральних і релігійних людей». Джордж Вашингтон аналогічно зауважував у першій інавгураційній промові: «Підвалини нашої національної політики закладені в чистих і незмінних принципах особистої моральності... В економіці та природі існує нерозривний зв’язок між чеснотами та щастям». Навіть Джеймс Медісон, який виступав проти державного оформлення релігії у Вірджинїї, робив це заради зміцнення самої релігії: він відчував, що релігійна дискримінація відштовхне людей від релігії й призведе до конфлікту, який підірве підвалини суспільства. Томас Джефферсон, автор формули «відокремлення церкви від держави», визнавав, що «моральна гілка релігії... заохочує нас жити праведно і служити суспільству».

Батьки-засновники усвідомлювали, що без культури обов’язків, яка підтримуватиме культуру прав, і права, і обов’язки занепадуть, і цей занепад потребуватиме потужного втручання уряду — саме того, чого вони прагнули уникнути.

їхні заклики не минули дарма. Алексіс де Токвілль сорок років по тому написав: «Американці всякого віку, становища й думки постійно беруть участь у тканні суспільної матерії: вони вступають в об’єднання — релігійні та на підтримку моралі, сповнені пафосу чи дріб’язковості, дуже загальні й дуже конкретні, величезні й маленькі. Американцям потрібні асоціації, щоб давати бали, засновувати навчальні заклади, будувати таверни, зводити церкви, поширювати книжки, відправляти місіонерів до Австралії. У такий спосіб вони створюють лікарні, в’язниці та школи. Зрештою, коли питання стоїть у тому, щоб вивести істину на світло або сформувати думку за підтримки величного прикладу, вони об’єднуються в асоціації. Щоразу, коли на чолі нового підприємства ви побачите уряд у Франції та великого лорда в Англії, у Сполучених Штатах, будьте певні, це буде асоціація». Він також зауважував, що якби уряд заступив собою цю тканину суспільства, під загрозою опинилися б «моральність і розум демократичного народу».

Алексіс де Токвілль на цьому не спинився. Він відзначав у Сполучених Штатах «незліченну множину сект. Усі вони різняться в тій шані, яку слід віддавати Творцеві, але сходяться в питанні обов’язків одних людей перед іншими». Як він пояснив, «не можна сказати, що в Сполучених Штатах релігія має вплив на закони або на складові політичної думки, проте вона скеровує звичаї і, регулюючи сім’ю, врегульовує і державу». Релігія, писав Токвілль, являє собою остаточне стримування тиранії в Сполучених Штатах. «Одночасно із законом, який дозволяє американцям робити все, релігія не дає їм замислювати всіляке і насмілюватися на будь-що».

Тканину суспільства — обов’язок усіх перед усіма — тчуть суспільні інститути. Уряд був установлений для захисту індивідуумів у їхніх правах. Права без обов’язків породжують хаос. Обов’язки без прав ведуть до тиранії. Права і обов’язки, на думку батьків-засновників, невіддільні. Рівновага прав, захищених чеснотливими громадянами, які добре усвідомлюють свої обов’язки і виконують їх, — ось якою була мета батьків-засновників.

Для захисту тканини суспільства вони встановили гарантії релігійної свободи. Навіть двоє менш релігійних засновників американської держави — Томас Джефферсон і Джеймс Медісон — чітко показували, що вони переконані в необхідності впровадження свободи релігії як передумови встановлення будь-якого правопорядку. «Це право за природою своєю невідчужуване, — писав Медісон у 1785 році. — Воно є таким, тому що думки людей, які залежать лише від того, що замислив їхній розум, не піддаватимуться диктату інших людей; воно є таким, бо те, що є на землі правом щодо людини, стає обов’язком перед Творцем». Медісон пішов навіть далі, заявивши, що «в питаннях релігії жодне право не обмежується інститутом громадянського суспільства, і релігія повністю вільна від його влади». Джефферсон у «Статуті свободи релігії штату Вірджинія» (1786) сформулював це так:

Зазвичай суди, тлумачачи Білль про права, намагалися розмежувати дві вимоги щодо релігії, які містяться в ньому: вимогу до Конгресу не запроваджувати державної релігії та вимогу не забороняти вільне сповідування будь-якої з релігій. Проте ці два положення мали б прочитуватися разом: щоб забезпечити кожному вільне сповідування його релігії, уряд не повинен встановлювати ніяких сект. До того ж засновники вважали, що релігія не може бути передана в царину розуму. Вони повністю розуміли, що релігійне життя передбачає відправлення культу, а не тільки віру й шанування Бога. Наприклад, низка штатів у своєму законодавстві створила специфічні норми, які звільняють певні релігійні групи від законів загального застосування.

Нині це стало предметом запеклих суперечок. Як далеко може піти уряд у регулюванні релігійних питань? Проте засновники, напевне, були б нажахані більшістю теперішніх дискусій, тому що, як уже було зауважено, вони ніколи не вважали, що створили уряд, здатний на таке втручання. Сама ідея федерального уряду, достатньо владного, щоб вимагати від роботодавця покрити медичні витрати на контрацепцію, — що й казати про уряд, який вимагає такого від черниць, — вразила і збентежила би батьків-засновників.

Свобода релігії є і завжди була центральним поняттям американської культури.

Токвіллів опис Америки як набагато релігійнішої за Європу — але водночас релігійно практичнішої — залишався правдивим упродовж кількох століть. Навіть сьогодні американці значно релігійніші за своїх західноєвропейських братів. У країнах Європи щоденно моляться 18% християн, а в Америці — до 68%; навіть серед тих американців, які не належать до жодної із церков, 27% стверджують, що безумовно вірять у Бога. За даними Дослідницького центру П’ю, «за певними ознаками релігійної відданості жителі США, які не належать до жодної релігійної громади, є не менш — а в деяких випадках навіть більш — релігійними за християн по всіх країнах Західної Європи».

Релігійні американці також частіше створюють традиційні сімейні структури, ніж їхні світські співгромадяни. За даними Центру П’ю, групою з найменшою ймовірністю вступу в шлюб є атеїсти (36%) й агностики (35%), у порівнянні з мормонами (66%) і пресвітеріанцями (64%), до прикладу. Християни також мають дітей у кількості вищій за «рівень заміни» (більше від двох дітей), порівняно з усім населенням Америки.

Релігія залишається центром американського життя, як і передбачали батьки-засновники. Релігійна толерантність передувала у Сполучених Штатах толерантності расовій на кілька століть: власне, універсальність релігійної толерантності стала поштовхом до більшої расової толерантності. Релігійна свобода надала підґрунтя для побудови родини й громад упродовж усієї американської історії. Релігія завжди виступала головним стимулом обов’язку — і завдяки сповненому обов’язку народу процвітала американська культура прав. Якби наша культура відвернулася від свободи релігії, наслідком стала б не більша свобода, а тиранія згори.

Права вимагають культурної готовності захищати їх

Позаяк права американців існували до встановлення влади, а головним серед особистих прав є право на самозбереження, батьки-засновники визнавали право тримати й носити зброю, необхідну для захисту від влади. Вони так жахалися тиранії централізованого уряду, підтримуваного регулярною армією, що прямо встановили часове обмеження на військові асигнування через Конгрес у статті І, розділу 8 Конституції. З тієї самої причини засновники робили велику ставку на ополчення («міліцію») — загони, що можуть бути зібрані на місцевому рівні або на рівні штату, — для стримування амбіцій знахабнілих національних збройних сил. Ці ополчення складалися б з «наших синів, наших братів, наших сусідів, наших співгромадян», як казав Александр Гамільтон. Тому й Томас Джефферсон намагався додати в Конституцію Вірджинії такий пункт: «Жодній вільній людині не забороняється застосовувати зброю». Саме тому й батьки-засновники зафіксували право носити зброю в Конституції: для попередження тиранії. «Роззброїти людей, — говорив Джордж Мейсон, — є найкращим і найлегшим шляхом поневолити їх». Як зауважує Девід Харсані: «У писаннях і промовах батьків-засновників Америки загроза роззброєння завжди була як casus belli[15]». Із цієї причини також велика кількість американців на момент заснування країни мала вогнепальну зброю, хоча й приховувала це.

Чи вважалося це право особистим? Так, бо інакше воно не мало б сенсу, враховуючи те, що скликуване ополчення являло собою скупчення індивідуумів. «Тут кожна приватна особа має право озброїти себе сама», — казав Джон Адамс 1770 року. «Як і закон, зброя збентежує і відлякує нападників та лиходіїв, — казав Томас Пейн. — Жахливий безлад стався би, якби половина світу була позбавлена її, адже поки в серцях людей є місце жадібності й честолюбству, слабкі будуть жертвами сильних». Більшість присяжних на процесі «Округ Колумбія проти Геллера» (2008) ухвалила, що права на зброю не обмежуються членством в ополченні, а насамперед поширюються на всі випадки того, що є суттю ополчення, тобто самозахисту.

Американська культура зброї створювалася, щоб дозволити якнайбільшому числу законослухняних американців озброюватися для захисту своїх прав. Спочатку Америці не вдавалося підтримувати належне універсальне застосування природних прав, викладених у Декларації незалежності. Чорношкірі та корінні американці масово підлягали роззброєнню. Але з поширенням руху за громадянські права забезпечення афроамериканців зброєю стало ключовою метою — метою вартою прагнення. Історик з Оксідентал-коледжу Таддеус Рассел зауважує: «Одною з найголовніших нерозказаних історій про рух за громадянські права є історія про те, що для його ефективності знадобилося активне застосування сили з боку чорношкірих». Історик Чарльз Кобб підтверджує: «Вряди-годи зброя ставала найпершим знаряддям у пошуку афроамериканцями шляху до свободи».

Права вимагають духу пригодництва і ризику

Людина відчуває потребу контролювати своє оточення: в цьому корінь права власності. Джон Лок правильно вказав на те, що володіння майном є простим продовженням ідеї власності на свою працю: коли ми беремо щось із природного стану, поєднуємо з цим нашу працю і додаємо до цього щось своє, тим самим ми робимо це нашою власністю. Право власності, як писав Джон Медісон у 10-й статті «Федераліста», виникає зі «здібностей людини».

Палка потреба людини контролювати своє оточення часто веде до бажання порушувати права інших. Нам усім потрібна упевненість, то чому б не забезпечити себе економічно, порушуючи чужі права? Спокуса захистити себе від мінливості життя через вторгнення в економічну свободу інших тривала і триває всю історію людства. Вона, зокрема, призводила й до найгіршої тиранії в історії. Упродовж століть мислителі вважали, що «бонзи», які сидять на вершині економічної структури, можуть найефективніше розподіляти ресурси, гарантуючи економічну безпеку для всіх, і результатом цього були нові й нові століття економічної стагнації. Така думка панувала в багатьох прогресивістських рухах Європи, які надавали перевагу централізації перед децентралізацією та «компетентності» перед свободою. Апофеозом централізованого планування, безумовно, став Радянський Союз, у якому сумнозвісні сталінські п’ятирічки призвели до Голодомору в Україні, а також комуністичний Китай, де політика «Великого стрибка» Мао Цзедуна коштувала життя 40 мільйонам людей.

Насправді економічна сфера покладається на широке розмаїття знань, а також, що найважливіше, на права власності й на права на привласнення своєї праці — в широкому розумінні. Адам Сміт прославляв поєднання інтересів і знань на всіх щаблях суспільства, вказуючи на те, що розмаїття бажань і вмінь веде до вдосконалення і першого, і другого. Економіст Фрідріх Гаєк слушно відзначав, що конфлікт між «прибічниками спонтанно розширюваного людського порядку, створеного конкурентним ринком» і тими, хто виступає за «впорядкування людських взаємодій центральною владою на ґрунті колективного користування доступними ресурсами», коріниться в неусвідомленні планувальниками того, як багато вони не знають.

Щоб побачити, як права в питаннях власності й економічних матеріях важать для суспільств, достатньо порівняти досвід Північної та Південної Кореї. Дві країни розділені лише штучним політичним бар’єром — їхнє населення етнічно однакове. І попри все шість десятиліть центрального планування на Півночі дали валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення в обсязі 1214 доларів у 2017 році; тим часом у Південній Кореї за той самий період ВВП зріс до 30 тисяч доларів на душу населення. Північні корейці навіть на зріст менші на 8 см за південців, що пов’язано з недоїданням. Пересічна тривалість життя в Північній Кореї відстає від південнокорейської на десяток років. 97% доріг у Північній Кореї — неасфальтовані (на Півдні таких — лише 8%).

Більшість із нас, мешканців Заходу, живе в так званій змішаній економіці, у якій вільний ринок доповнюється програмами центрального планування. Легко сплутати доходи від централізованого перерозподілу благ із самими благами, які держава перерозподіляє. Проте розрізняти їх важливо і правильно. Берні Сандерс назвав Данію ідеальною соціалістичною країною; прем’єр-міністр Данії, виступаючи в 2015 році у Школі управління імені Джона Кеннеді, з якоїсь причини сказав: «Економіка Данії — далека від соціалістичної планової. Наша економіка ринкова. Скандинавська модель являє собою державу загального добробуту, яка надає своїм громадянам високий рівень забезпечення, проте це також і успішна ринкова економіка, в якій достатньо свободи прагнути своїх мрій і жити своїм життям, як хто хоче». Данія рік у рік посідає вищий, ніж у Сполучених Штатів, рейтинг індексу економічної свободи Heritage Foundation.

Передумови економічного процвітання — права, а не урядове нав’язування. Американська культура завжди визнавала цю істину. Тому американці завжди шанували, а не засуджували тих, хто створює багатства. Токвілль відзначав, що американці — «торговий народ», ініціативний за натурою. «Жителя Сполучених Штатів від народження вчать, що він повинен покладатися тільки на себе в боротьбі проти всіх лих і перепон на життєвому шляху, — писав Токвілль. — Він норовисто й непокірливо ставиться до суспільної влади й звертається до неї тільки тоді, коли не може без її помочі обійтися». Американці постійно щось винаходять, постійно щось творять. «Зухвала заповзятливість, — стверджував він, — найголовніша причина швидкого поступу [Америки], її сили, її величі». Соціаліст за переконаннями Герберт Веллс бідкався, що американці не приймають учення соціалізму, й описував їх як «індивідуалістів до мозку кісток... В Америці перемога приватної власності є остаточною».

Американський дух ніколи не знав спочинку, його завжди тягне кудись за обрій. І це є справедливим не тільки щодо територіальної експансії, а й в економічній творчості. Уніоністська культура — це культура підприємництва: культура боротьби й напруги, тяжкої праці, культура, що уславлює успіх, а не прагне покарати й відібрати його. Це та культура, яка визнає, що єдиною гарантією в Америці є гарантія пригод.

Висновок

Токвілль підсумував усю американську культуру в одному реченні: «У Сполучених Штатах люди об’єднуються задля громадської безпеки, торгівлі й промисловості, моралі та релігії. Немає нічого такого, чого б не могла досягти людина, завдяки вільним діям і колективній силі індивідуумів». Колективна сила індивідуумів — це коли індивідууми, сильні у своїх правах і впевнені у своїх обов’язках, об’єднуються, коли є потреба, задля захисту себе й поліпшення світу навколо.

Наша культура прав оточує нас і проникає в наше спілкування. Вона також єднає нас. Уніоністська культура зводить нас докупи в розумінні того, що зазіхання на права одного є зазіханням на права всіх, — а також у розумінні того, що лише людина обов’язку може підтримувати свободу в країні. Наша культура прав визнає, що ми повинні поважати права інших, навіть ціною своїх власних, що ми повині працювати над створенням і захистом тканини суспільства, яка прищеплює і посилює чесноти, що ми повинні бути готові стати на захист наших власних прав, і що ми повинні користуватися своїми правами в дусі пригодництва.

Але нині наша культура прав опинилася під вогнем. Її атакує дезінтеграціоністська культура, яка вбачає в індивідуальних правах виклик колективній владі, а в уряді — єдиний інститут, вартий захисту. Дезінтеграціоністська культура застерігає, що свобода є справою грубою, жорстокою і безжальною. Дезінтеграціоністська культура застерігає, що соціальні інститути, які прищеплюють обов’язок, — це насправді лише знаряддя, які розділяють нас, — що тільки уніфіковане правління згори може дати нам чуття істинного, широкого обов’язку, достатнього для підтримання єдності.

Бенджамін Франклін попереджав, що обмін свободи на тимчасову безпеку є угодою з дияволом. Саме таку угоду пропонують нам дезінтеграціоністи.

Цю диявольську угоду ми розглянемо далі.