Як зруйнувати Америку за три прості кроки

У 2016 році президентська кампанія Дональда Трампа проходила під простим гаслом «Зробімо Америку великою знову». Не зовсім ясно, що він мав на увазі під цими словами: прибічники Трампа кажуть, що він висловлюється влучними афоризмами, його противники — що він видає безглузді фрази, які годяться хіба для наліпок на бампери, — але менше з тим, гасло виявилося популярним. Це тому, що у своїх серцях американці справді вірять у минулу велич своєї країни. Ми не завжди дотягувалися до ідеалів величі, але завжди були великою нацією. Докази цієї величі можна знайти в Декларації незалежності, Конституції Сполучених Штатів, Північно-Західному ордонансі, працях Джефферсона, Медісона і Вашингтона, доктрині Монро, Громадянській війні, «Позолоченій добі», обох світових війнах, а також у холодній війні та війні з тероризмом. Від перемоги над нацизмом і комунізмом до польоту людини на Місяць, від аграрних початків США крізь промислову революцію й до інформаційної доби — Америка завжди була великою.

Що дає американцям підстави так вважати? Те, що для більшості американців біографія Америки є оповіддю про її надзвичайну і безприкладну засадничу філософію з унікальною барвистою і строкатою культурою, — і те, що їхні ідеї знаходять прояв у її історії дедалі частіше. Для більшості американців сутність Америки полягала і полягає у проголошеному Декларацією природному праві, яке має коріння в людській здатності до мислення, у рівності прав перед законом, у тому, що особисті права існували до встановлення влади, у владі, чия легітимність походить від угоди людей і чиїм обов’язком є захист прав людей, — а також у конституційних структурах, покликаних утілювати ці принципи. Для більшості американців сутність Америки є і завжди була в релігійній свободі, свободі слова, самозахисту, економічній свободі — їх упроваджують і захищають соціальні інститути, які прищеплюють людям чесноти. Для більшості американців сутність Америки полягає і завжди полягала в поступовому виконанні цих грандіозних обіцянок, впровадженні прав і розбудові інститутів для всіх, хто населяє Америку.

Багато хто з нас, напевно, ніколи й не замислювався над цим. Можливо, ми просто дивилися на прапор, що майорить на вітрі, — і відчували це; споглядали парад на Четверте липня — і знали це. Можливо, ми ніколи не замислювалися глибоко над тим, що наш прапор означає або заради чого наші батьки-засновники ризикували життям, коли підписували Декларацію незалежності. Можливо, багато хто з нас не думав і про слабкі сторони Америки — про всі ті випадки, коли ми поводимося не гідно наших обіцянок, нашої Декларації, Конституції, наших церков, наших ближніх і нашого прапора. У цьому винні ми самі. Але не Америка. Америка завжди була великою — дарма що ніколи не була ідеальною. Америка два століття поспіль рухається вперед до більш досконалого союзу, проте цей союз був заснований на вічно істинних принципах добра, висаджених у ґрунт культури прав і обов’язків, де вони зрештою дали пагони найвеличнішої нації в історії людства.

З усім цим гасло «Зробімо Америку великою знову» стало дуже контроверсійним. Частково через те, що Трамп є таким собі царем Мідасом суперечності: усе, до чого він торкається, перетворюється на хаос. І, певна річ, Трампова неспроможність пояснити це гасло — поряд із його особистою вульгарністю, невіглаством у питаннях американської історії та філософії, аж ніяк не взірцевою відданістю культурним засадам американських прав — дала опонентам Трампа простір для хибних тлумачень.

Проте найпалкіші опоненти не вдовольнилися тим, щоб вказати на це або спитатися в Трампа пояснення того, що він мав на увазі. Вони навіть не вдовольнилися поспішним висновком про те, що Трампова «ностальгія в тонах сепії» є тугою за гіршими часами — часами сегрегації, сексизму й імперіалізму. Натомість вони висунули своє, протилежне, гасло з таким різким контрастом, який тільки може бути: «Америка ніколи не була великою».

Протестувальники скандували це гасло. Воно стало аксіомою для багатьох інтелектуалів лівого політичного крила. Губернатор штату Нью-Йорк Ендрю Куомо заявив: «Ми не збираємося “робити Америку великою знову”. Вона ніколи не була великою. Ми ніколи не могли досягнути величі. Досягнемо її ми тільки тоді, коли в цьому візьме участь кожен американець. Ми станемо великими, коли дискримінація і стереотипізація жінок — 51% населення — припиняться і кожній жінці вдасться повністю звільнити й реалізувати свій потенціал». Генеральний прокурор в уряді Обами Ерік Голдер скаржився: «Коли я чую про “зробити Америку великою знову”, я питаю себе: “А коли ж це Америка була великою?” ...Це повертає нас, як мені здається, в минуле Америки, яке насправді ніколи не відзначалося величчю».

Ця точка зору не просто стверджує, що американська історія переповнена гріхами: в історії будь-якої нації чимало гріхів. Це переконання у тому, що Америці ніколи не досягти величі. Встановлюючи досконалість за мету, самій натурі Америки та американців приписується неспроможність досягти цієї мети. Це дезінтеграціонізм у його найвищому прояві. Він призначає стандарти, яких неможливо виконати, а потім обвинувачує в безсиллі найвеличнішу із країн в історії.

Ми живемо в реакційні часи: без сумнівів, увесь гармидер навколо «зробімо Америку великою знову» стався внаслідок суто реакційних почуттів. Утім, думка про те, що Америка ніколи не була великою, також має глибокі філософські корені. А саме у відкиданні американської філософії. У відкиданні американської культури. І у відкиданні американської історії. Дезінтеграціоністський погляд на Америку спирається на те, що в основі людської натури лежить не розум: насправді ніякої людської натури не існує, є лише гнучке й мінливе суспільство; рівності прав перед законом недостатньо, необхідно забезпечити рівність результатів; особисті права слід відкласти вбік задля блага громади, і «позитивні права», надані владою, мусять заступити собою «негативні права», покликані захистити від тиранії держави; інститути, створені для захисту особистих прав, слід замінити експертами, що керуватимуть згори, а конституційну угоду слід ґрунтовно переписати. Дезінтеграціоністський погляд на Америку передбачає відкидання нашої культури прав заради безпеки: релігійні інститути варто стримувати, релігійну свободу — обмежити, свободу слова — згорнути, клімат вільного спілкування замінити масовим залякуванням; самозахист слід обміняти на повну залежність від захисту держави; економічну свободу треба знищити в ім’я більш однорідного суспільства. Дезінтеграціоністський погляд на Америку визначає американську історію як таку, що коріниться у злі й ніколи не виривалася з нього; усі сучасні біди є лише проявами темного серця, яке б’ється у товщі ґрунту Нового Світу, куди зарили його європейські колонізатори.

Коротко кажучи, із дезінтеграціоністського погляду, Америку слід викорінити: її прапор символізує гноблення, а не свободу; її борці та борчині є, навперемін, жертвами корумпованого військово-промислового комплексу і жорстоких чудовиськ, які прагнуть ссати кров і блага з інших націй; а американський гімн є гімном білого шовінізму, експлуататорства й імперіалізму.

Друга американська революція

Дезінтеграціоністи бачать себе новими засновниками країни. Правду кажучи, країна засновується наново з кожним твітом, кожним дописом у фейсбуку, кожним відео на ютубі, де викриваються гріхи Сполучених Штатів. І дезінтеграціоністам нема потреби вдаватися до насильства на вулицях (хоча окремі прояви насильства толеруються і виправдовуються). Натомість вони або можуть переконати американців, що усі мають згуртуватися навколо публічних проявів «прогресивної» доброчесності, або залякуванням змушуватимуть їх мовчати. Вони здатні переконати американців, що істинна свобода полягає у привілеях, які уряд має забрати в одних і віддати іншим; що істинні обов’язки є обов’язками перед державою; що з індивідуумами один лише клопіт, і допоки більшість людей вільно прагнутиме малих радостей, їхнє справжнє щастя в безпеці. Не буде нових битв при Лексингтоні й Конкорді, не буде пострілів і гільйотин на вулицях. Буде лише повільний рух до повного виснаження. Токвілль передбачив і це:

Але цього не відбудеться.

Не відбудеться тому, що в кожному американцеві глибоко вкорінений американізм. Для цього ми надто непокірний народ: у нас є хребти, з нас не зробити медуз. Ба більше, ми досі не перетворилися на «подібних і рівних» у тому сенсі, який передбачав Токвілль. Лише дезінтеграціоністи вважають нас такими — або ж вірять, що американців можна затуркати до такого стану. Багато американців відмовляються коритися спробам дезінтеграціоністів ослабити та зарегулювати їх, їхні сім’ї та інститути, які для них є цінними.

Ця відмова призводить до наших начебто «безглуздих» культурних воєн.

Два бачення Америки — уніоністське і дезінтеграціоністське — разюче відмінні між собою. Вони не презентують два шляхи до тієї самої мети. Їхні цілі нічим не схожі. Тож не дивно, що цей глибинний конфлікт регулярно проривається назовні. Тектонічні плити нашої самоідентифікації рухаються повільно і впевнено, чіпляють і відпускають, труться й ламаються одна об одну — і з кожним зіткненням ми переживаємо культурний землетрус. Коли маловідомий актор Джассі Смоллетт прикидається жертвою злочину ненависті, а ми, реагуючи на це негайно, шикуємося в політичні лави, — це віддзеркалює проблеми історії та сучасності Америки; коли керівниця відділу маркетингу компанії втрачає роботу через те, що твітнула якусь дурницю, а ми реагуємо на це негайно й пристрасно, — це віддзеркалює проблеми нашої культури; коли актор заявляє про право на охорону здоров’я, а ми поширюємо його хештег, — це віддзеркалює проблеми нашої філософії.

Ці конфлікти загострюються, коли ті елементи американського життя, що раніше сприймались як аполітичні, політизуються. Це проста форма газлайтингу[35], мета якого захопити раніше аполітичні майданчики дискусій та інститути, відтак виставити американців-уніоністів як «тригернутих», коли ці аполітичні царини поляризуються. Раніше такі царини — наприклад, спорт, Голлівуд, музика — начебто мали імунітет до глибоких конфліктів, які розривали решту нації. Але й ці острови миру поволі тонуть у хвилях суперечностей, тож уніоністи мають усі підстави для занепокоєння і формування почуття загроженості. Зі злиттям політики з культурою американці-уніоністи відчувають, як тектонічні плити пробивають земну кору, показуючи розлами, значно ширші й небезпечніші, ніж ті помірні трясіння, які ми переживаємо день у день.

Реакція дезінтеграціоністів на це — вимагання більшої прихильності, більшого контролю. Там, де вони не можуть переконати й умовити, вони прагнуть домінувати. І так Америка опиниться перед вибором: покора або розпад.

Якщо тільки...

Якщо тільки ми не збережемо пам’ять...

Якщо не навчимося любити, не навчимося довіряти, не пам’ятатимемо про те, що нас єднає, забуваючи про те, що роз’єднує. А почати можна зі згадки про тих, хто збудував цю країну, — і чому вони її збудували.

Великий вибір

Виховувати дітей — непроста справа. Непроста тим, що характер її постійно змінюється, день у день, мить у мить. Це реагування на стимули, які постійно змінюються. Як ви зреагуєте, коли немовля виплюне молоко на новісінький килим? А коли дворічка відмовиться сісти на горщик? Коли першокласник вимагатиме спершу подивитися телевізор, а потім робити домашні завдання? І з їх дорослішанням ці питання лише складнішають. Мене мало тішить перспектива вдаватися у проблеми, з якими мої діти стикатимуться в соціальних джунглях старшої школи, вдаватися в питання вибору коледжу, їхніх особистих стосунків, шлюбу, виховання їхніх власних дітей.

І позаяк батьківство є нескінченною низкою вимог і виборів, я тяжію — як і більшість батьків, як мені здається, — до того, щоб маніакально все контролювати. Уникнути цього важко. Зрештою, мої діти потребують уваги постійно (в мене їх троє — віком до семи років). Вбиральня перетворилася для мене на бомбосховище — єдине місце, де можна пересидіти п’ять хвилин без постійного потоку «Тату, а можна?..». Правила й норми необхідні для того, щоб усі могли займатися своїми справами, не зводячи інших з розуму.

Водночас було б нечесно не визнати, що бути батьком — найприємніша з робіт, які я можу уявити. Вона лестить мені тим, що дітям дуже важлива моя думка, вони чекають мого схвалення, потребують моєї поради.

Але час ітиме — і моя роль змінюватиметься. Діти ставатимуть старшими, їхній вибір ускладниться — і вони вже не так потребуватимуть моєї участі. Вони почнуть обирати самостійно. Тому насправді моя робота полягає в тому, щоб створити підґрунтя для вміння робити власний вибір: навчити їх розрізняти правильне й неправильне, знаходити рівновагу між справедливістю і співчуттям, вимагати від себе особистої відповідальності.

І настане час, коли вони робитимуть вибір самі. І тоді моєю справою буде дати їм свободу. Відпустити їх.

Ця справа — найтяжча у світі.

Але вона друга за важливістю. Перша — прищепити цінності, вже далі — дати дітям змогу застосувати їх у реальному світі. Найкоштовніший подарунок, який я одержав від батьків, — змога робити власний вибір. Вони навчили мене цього — і вони довіряли мені. Мій вибір не завжди був правильний — і не завжди таким буде. Але саме це й роблять хороші батьки: забезпечують дітей найкращими здібностями, роблять їх відповідальними за наслідки власних рішень, відтак відпускають у власну пригоду. У наших дітей буде власна пригода лише тоді, як ми довірятимемо їм — і собі, щоб відпустити їх.

Мої діти одержали в дар американський дух пригодництва. Ми всі його маємо. Але вони не поринуть у цю пригоду, якщо їхній вибір визначатиме натовп, держава, ті, хто вважає пригоду справою давньою і заявляє про прагнення до перманентної колективної захищеності. Я хочу, щоб мої діти мали права перед іншими людьми, а не тільки надані іншими привілеї. Я хочу, щоб мої діти росли сильними, незалежними американцями.

Гадаю, більшість із нас хоче цього для своїх дітей.

Я хочу, щоб вони мали свою пригоду. У цьому є велика радість життя: пригода, правильний вибір перед лицем труднощів, подолання перешкод і процвітання. Вони зможуть пуститися в цю пригоду лише за тої умови, що я навчу їх захищати особисті права, які визнавали наші засновники: ті права, що існували до встановлення державної влади, що є частиною їх, бо кожна людина створена за образом Божим; за тої умови, що я навчу їх долучатися до культури сильних дебатів і діяти в ній із гідністю; і ще за тої умови, що вони успадкують величну і славну американську традицію та візьмуть на себе обов’язок передати цю традицію далі, долучаючи до її моральних цілей все більше і більше людських сердець.

Вони американці. І як американці вони мають обов’язок розуміти американську філософію, американську культуру й американську історію — і стати поборниками цього.

Ми всі маємо цей обов’язок.

І це повинно об’єднувати нас.

Висновок

Ласкаво просимо в пекло.

Надворі — середина Другої світової війни. Мільйони людей гинуть від жорстокості, геноциду й хвороб по всій планеті. Дата: 1 квітня 1945 року. Молодий чорношкірий пілот Гаррі Стюарт вирушає у політ. Стюарт — випускник військової авіаційної школи в Таскігі, член славетної групи винищувачів «Червоні хвости». Він пішов на службу у вісімнадцять років.

Тепер, серед розривів зенітних снарядів, Стюарт дивиться вниз і бачить охоплені полум’ям літаки трьох своїх товаришів. Один, випускаючи клуби диму, залишається з боку лінії союзників. Другий врізається в землю, перетворившись на вогняну кулю десь у полях. Третій теж розбивається, але пілот устиг катапультуватися.

Пізніше Стюарт дізнається, що сталося з тим пілотом — Волтером Меннінгом. Група австрійців, підбурюваних есесівцями, увірветься в камеру, де триматимуть Меннінга. Його поб’ють майже до смерті. А потім повісять на ліхтарному стовпі.

Нині, коли я пишу ці рядки, Стюарту дев’яносто дев’ять років — він останній живий із «Червоних хвостів». Він поїхав із країни, де панувала сегрегація. А потім повернувся в країну, де вона не припинилася. Проте він воював за цю країну — і не шкодує ні про що. «У країнах Осі — я маю на увазі Німеччину й Італію — все було таке саме. І кажучи “таке саме”, я підкреслюю, що для них ідея расової рівності була не менш дикою, ніж для Сполучених Штатів, — каже Стюарт. — А моєю ідеєю було йти і битися за Сполучені Штати Америки. Я був відданим громадянином, на сто відсотків американцем, і відчував це як свій обов’язок». Але чим же Америка заслужила на те, щоб проливати за неї кров? Я так і запитав його. І Стюарт відповів: «Я думаю, своєю Конституцією. Ви її читали — це винятково прекрасний документ, хоч його й не дотримувалися повною мірою. Після Другої світової ми дещо наблизилися до ідеальних принципів цього документа».

Стюарт розповів, що, хоч його бойові товариші не вельми поважали чорношкірих американців, у небі всі уявлення про колір шкіри зникали. Коли «Червоні хвости» пристроювалися до бомбардувальників В-17 і В-24, розповідає Стюарт, білі пілоти звідти зітхали полегшено. «Ми були для них ангелами-охоронцями», — пояснює він.

Стюарт допоміг перетворити пекло на рай.

У цьому він стояв у одному ряду із Джорджем Вашингтоном, Фредеріком Дуґласом і Мартіном Лютером Кінгом, з Абрагамом Лінкольном і Рональдом Рейґаном, з усім американським народом.

У день підписання Декларації незалежності Джон Генкок, голова Конгресу, начебто сказав: «Нам не можна тягнути в різні боки, ми мусимо всі бути разом». На що Бенджамін Франклін відповів: «Так, або ми будемо разом сьогодні, або нас усіх повісять нарізно завтра».

За 244 роки, що минули, нічого не змінилося.

Так, ми недосконалі.

Так, ми жорстокі й щедрі, брутальні й лагідні, цинічні й ідеалістичні.

Але насамперед нам не можна бути ворогами.

Ми мусимо бути американцями — американцями разом — і ми станемо такими, коли нас торкнуться добрі янголи нашої природи.