Як зруйнувати Америку за три прості кроки

За кілька днів до першої інавгураційної промови Абрагама Лінкольна, проголошеної 4 березня 1861 року, інший американець, який мав довжелезний список патріотичних заслуг, виступив із власним інавгураційним зверненням. 18 лютого того ж року Джефферсон Дейвіс стояв у пишно оздобленій колонами будівлі Капітолію в місті Монтгомері, що в Алабамі, на урочистому вступі на посаду першого президента Конфедеративних Штатів Америки. Дейвіс народився в Кентуккі й дістав ім’я на честь Томаса Джефферсона, закінчив військову академію Вест-Пойнт і служив особистим вартовим вождя племені сауків Чорного Яструба, коли того взяли в полон американські війська. Одружився з дочкою колишнього командира Закарі Тейлора, який пізніше став президентом США, брав участь у Мексикансько-американській війні, діставши поранення в битві при Буена-Віста. Зрештою був призначений сенатором від штату Міссісіпі, служив військовим міністром за Франкліна Пірса, згодом повернувся в сенат.

В останні роки перед Громадянською війною Дейвіс був палким противником розколу Штатів. У 1858 році він виступив у Фанейл-голлі в Бостоні, де рішуче засудив рух сецесіонізму[31]: «Якщо у вас є якісь надії, пов’язані зі свободою людства, якщо ви маєте національну гордість і прагнете зробити свою країну найкращою на землі, якщо шануєте наче святиню обов’язки, які залишили вам у спадок ваші батьки, — тоді всі й кожен із цих мотивів повинні спонукати вас до об’єднаних і рішучих зусиль у досягненні успіху великого експерименту, який ваші предки заповіли вам завершити», — з пристрастю виголошував Дейвіс.

Проте зерна сецесіоністської думки Дейвіса проглядали навіть у тому, як він виступав за збереження Сполучених Штатів: ідеї засновників — для Дейвіса — не містили в собі майбутніх кроків у бік скасування рабовласництва. Дейвіс вважав, що силою, яка тримала революційну Америку разом в опозиції британцям, було «спільне прагнення до незалежності» й протиставлення колоній «сильній метрополії». Він говорив про «справу незалежності штатів і право кожної громади бути суддею у своїх внутрішніх справах». Так «прагнення до незалежності» і «незалежність штатів» означали, що національний уряд має триматися подалі зі своїми прагненнями припинити рабство. Зрештою, казав Дейвіс, «хіба є в Конституції положення, яке надавало б федеральному уряду право визначати, що є власністю?». Хто, запитував Дейвіс, дав федеральному урядові «право називати рабство гріхом?».

Тут Дейвіс мав на увазі не тільки владу федерального уряду скасовувати рабство у рабовласницьких штатах. Він виступав і проти повноважень федерального уряду регулювати рабовласництво на федеральних територіях або забороняти його в майбутніх штатах. За Дейвісом, американізм коріниться не в принципах Декларації незалежності, а суто в домовленості окремих партій з відмінними інтересами. Засадничими для Америки є не національні принципи. Вона ґрунтується на співвідношенні сил. Конституція США — лише керівна хартія для розмаїтих окремих інтересів, а не виконання обіцянок, даних у Декларації незалежності.

Погляд Дейвіса типовий для американського Півдня. Його найпалкішим речником був Джон Калгун, сенатор-підбурювач, державний секретар, військовий міністр і двічі віцепрезидент. Калгун неодноразово нехтував положеннями Декларації незалежності й 27 червня 1848 року виголосив сумнозвісну заяву про те, що фраза «всі люди створені рівними» є фальшивою і непотрібною: «Її вставлено в Декларацію без жодної потреби. Вона не мала ніякого значення для виправдання нашого відділення від метрополії». Калгун стверджував, що ключове положення, яке лежить у серці американізму, виявилося небезпечною помилкою, і ремствував: «Тривалий час воно дрімало, але згодом почало проростати й давати свої отруйні плоди». Цими плодами є небажання Америки підтримувати й поширювати рабство. Важливою частиною засад Америки є сама Конституція — угода між сторонами, в якій висловлено небагато фундаментальних цінностей.

Якщо Америка — це просто система, спосіб балансування суперечливих політичних інтересів, то зі втратою цього балансу розпадеться й система. На думку рабовласницьких штатів, саме це й сталося. Розкол був неминучим.

Менш ніж за три роки після проголошення чеснот Союзу у Фанейл-голлі Дейвіс полишив свою посаду в сенаті США, назвавши це рішення «найсумнішим днем свого життя». 21 січня 1861 року Дейвіс повідомив іншим сенаторам, що його вчинок цілком відповідає Декларації незалежності, адже гарантії свободи «не мають ніякого стосунку до рабства». Він заявив про «право виходу з-під влади уряду, який своїми діями загрожує нашим правам», а ще пообіцяв, що коли Північ заперечуватиме відділення, «ми закличемо на поміч Бога наших батьків, який звільнив нас від Лева й тепер визволить від люті Ведмедя; і так, довірившись Богові й нашим власним міцним серцям і рукам, ми утвердимо це право так, як тільки зможемо».

Відтак Джефферсон Дейвіс із прибічника союзу став поборником розколу. На своїй інавгурації в алабамському Бірмінгемі він пояснив це так: зв’язки, що тримають купи американців, розпалися, і «між нами виникли суперечності, які неминуче мусять привести й приведуть до розділення». Віра в те, що американців з’єднують дуже слабкі зв’язки, легко дала переконання в тому, що їх слід розірвати. Дейвіс формально став сецесіоністом.

Філософія, на яку спирався сецесіонізм, ніколи не помирала. Вона лише поширюється й розпалює свої вогнища деінде. Нині дезінтеграціоністи заявляють, як раніше це робили Дейвіс і Калгун, що Америка була заснована на аргументі сили, а не на фундаментальному принципі. Іронія в тому, що дезінтеграціоністи виголошують такі заяви на ґрунті захисту тих самих меншин, проти яких були націлені Дейвіс і Калгун. Однак головна думка — про те, що вся американська система являє собою ієрархію влади, а не систему, засновану на принципах, застосованих однаково до всіх, — вперто зображає сецесіоністський погляд на американську історію. На думку дезінтеграціоністів, Америка — корумпована, оманлива вихватка, яка обіцяє свободу, а на ділі гарантує тиранію. Американська система, на цей погляд, не заступила собою гоббсівську «війну всіх проти всіх» — вона просто скерувала сили цієї війни в систему домінування білих американців, чоловіків-американців, гетеросексуальних американців. Усі високоінтелектуальні розмови про невідчужувані права і делегування повноважень фальшиві, як театр кабукі. Справжня історія Америки є оповіддю про те, як сильні гноблять слабких — удома й за кордоном.

Якщо таке припущення правдиве, то Америка — взагалі не нація. Натомість вона — агломерація суперечливих інтересів, які обставини й доля вимушено звели разом, але вони приречені на нескінченну боротьбу — або на розлучення. Америка — це оповідь про експлуатацію і жадібність, патріархальність і жорстокість, ієрархію і маніпуляцію. Декларація незалежності — просто брехня, а не якась там невиконана обіцянка. Конституція — узаконення рабства і брутальності, а не заслін від тиранії. Історія Америки — нескінченний роман жахів, перемежованих короткими просвітленнями, після яких країна знову занурюється в той бактеріальний бульйон, з якого постала. Прогрес відбувається всупереч американській натурі, а не завдяки їй; злидні, нерівність і фіаско — природні наслідки американізму.

Дезінтеграціоністська історія лежить на трьох фундаментальних засадах: перша — Америка народжена в гріху, друга — Америка завжди була мозаїкою окремих фракцій і владних ієрархій, третя — роль Америки у світі завжди тягнула за собою злидні, загибель, нерівність і несправедливість.

Як ми вже встигли побачити, це не так. Америка унікальна: її філософія, культура й історія направду надзвичайні. Але метою дезінтеграціонізму є розірвати зв’язки нації, а не зміцнити їх. Щоб зрозуміти дезінтеграціоністський погляд на історію, варто почати з найпростішої передумови: для дезінтеграціоністів метою вивчення історії є не усвідомлення природи Америки або її розвитку в часі. Натомість, це спроба знайти ґрунт для аргументів про те, що сучасні проблеми є лише пізніми проявами глибоко вкорінених невиліковних недугів американської фільсофії та культури, самого серця Америки. Історія — зброя, а не зв’язок. Вона — не клей, а кислота. Така думка неминуче веде до дезінтеграції. Зрештою, якщо історія є постійним джерелом розбрату; якщо історія не тільки розділяє, а ще й відкидає нас назад; якщо історія є розірваною артерією, з якої юшить кров, заливаючи сучасність, то єдине лікування цього — ампутація.

Становлення дезінтеграціоністської історії зображає бінарне мислення — те, що часто зринає в наших політичних дебатах. Замість критикувати історичну науку, яка вряди-годи справді дещо однобоко та ура-патріотично намагалася заретушувати потворні вади минулого Америки, дезінтеграціоністи називають невиправною саму Америку. Америка може бути або хорошою, або поганою — кажуть дезінтеграціоністи. І якщо вона не здатна бути хорошою — значить, вона погана. Такий похмурий і неточний погляд на Сполучені Штати переважає в останні роки. Це відбувається через загальне поширення дезінтеграціоністської філософії та культури, які в один голос заявляють, що індивідууми в Америці не відповідальні за свої успіхи або фіаско. Позаяк Америка є, за всіма наявними параметрами, неймовірно толерантною і відкритою, дедалі важче знаходити в ній приклади реального гноблення. Коли попит на такі приклади перевищує пропозицію, дезінтеграціоністи починають глибокі розкопки американської історії в пошуках гноблення, заявляючи потім, що сучасні біди є частиною історичної несправедливості. Іноді, до певної міри, це так і є. Проте ці натужні спроби прив’язати нинішні, досі актуальні вади до подій минулих століть не надто переконливі для тих, хто воліє розв’язувати проблеми, а не примножувати їх.

Та на жаль, як уже було сказано, для дезінтеграціоністського наративу гноблення існує широченний ринок. Вельми складно боротися з міазмами «інституційної» або «історичної» дискримінації, що нині витають у повітрі — звісно, це набагато складніше, ніж боротися з реальними випадками дискримінації у сучасному житті, що постійно засуджуються доброчесними людьми з усіх частин політичного спектра. Якщо ви волієте стверджувати, ніби для досягнення кінцевої мети потрібні системні зміни, то найуспішнішою стратегією буде обвинувачувати саму систему. А якщо ви не можете обвинуватити сучасну систему, просто назвіть її породженням системи минулого.

До того ж це можна обернути й навспак. Так, дезінтеграціоністи звично перекладають вину за теперішнє на минуле. Але не менш затято вони чавлять тих, хто не погоджується з нинішньою політикою, асоціюючи їх із лиходіями минувшини. Коли ж американську історію змалювати такими чорними фарбами, дуже легко влаштувати, так би мовити, інтелектуальну гру із прив’язування всіх не симпатичних вам політичних поглядів до негативних явищ минулого. Прихильність консерваторів до суспільної дискусії, а не до культури скасування стає просто новітнім проявом неоконфедератства; незгода з посиленням контролю за продажем і використанням зброї уподібнюється до опору спробам обмежити работоргівлю в XIX столітті. Майже кожна ревізіоністська історична праця стає приводом висловитися проти сучасних політичних опонентів.

Як виявляється, американці не люблять, коли їх порівнюють із найгіршими людьми в історії Америки. І навряд чи захочуть ділити країну з тими, хто регулярно вдається до таких порівнянь.

Становлення дезінтеграціоністської історії

Дезінтеграціоністська історія бере свій початок від утвердження американського прогресивізму. У спробі переписати суспільну угоду між американською владою і народом прогресивісти потребували переробити заднім числом філософію батьків-засновників. У цьому вони покладалися на історизм — вчення, яке стверджує, що всі інститути та ідеї є продуктами часу, отже, їх легко можна замінити іншими. Історизм іде безпосередньо всупереч ідеї одвічних, незмінних і невідчужуваних природних прав, тому це міцне підґрунтя для ревізії історії заснування американської держави. Так, Вудро Вільсон, відданий прибічник історизму, стверджував, що Декларація незалежності «прямо залишає на розсуд кожного покоління людей те, чого вони бажають від свого життя, як вони воліють бачити форму й завдання своєї свободи, у чому вони бачать прагнення щастя... Ідеї свободи не можуть бути незмінними від покоління до покоління: сталою може залишатися тільки концепція, загальний образ того, чим є свобода. Свобода, закріплена в незмінному законі, не є свободою взагалі».

Щоб позбутися засадничих концепцій прав і влади, треба переписати історію. Таке переписування, своєю чергою, потрібно виправдати новим поглядом на філософію історії: замість зосередження на реальності минулого, вона зосереджується на минулому, побаченому крізь призму сучасності. Фредерік Джексон Тернер, президент Американської історичної асоціації, у 1910 році писав, що історія має бути відділена від об’єктивних досліджень і натомість слугувати «думкам, що формуються під дією нових умов, які виявляють вплив і значущість сил, не пізнаних адекватно істориками попередніх поколінь». Карл Бекер, дуже впливовий історик-прогресивіст, стверджував аналогічно: «Для мене нема нічого нуднішого за історичні факти й нічого цікавішого за ту службу, яку вони можуть виконати у спробі розв’язати одвічну загадку людського буття». Бекер пізніше пояснив: «Насправді всякий історичний факт — річ на диво невловима, складна для фіксації, річ, яку майже неможливо відрізнити від “теорії”, якій він мав би докорінно суперечити». Метою історичної науки є «надати зрозуміле пояснення того, що відбулося».

Бекер прояснив у своїй знаменитій лекції 1931 року в Американській історичній асоціації: «Найспритнішими трюками в усі часи були не злостиві вигадки, що мали залучити до себе всіх, а несвідомі й необхідні зусилля з боку “суспільства” для розуміння того, що воно робить у світлі того, що було зроблено, і що воно ще сподівається зробити». «У світлі того, що суспільство сподівається зробити» — ця фраза презентує повне обернення напрямку історичної науки з погляду назад на погляд уперед. Його колега з «нових істориків» Джеймс Гарві Робінсон так підсумував цілі нової орієнтації: «Історія часто спрацьовує там, де відмовляє все інше. Вона дуже тендітно змінює наше ставлення».

Це вчення — прозване «новою історією» — негайно вплинуло на те, як Америка бачить свій історичний шлях. Воно надало ґрунт, на якому почали зводити свої конструкції ревізіоністи — особливо радикальні. Якщо Америка має повернутися до коренів, то є необхідність усе переписати, починаючи з коренів, зробивши їх невимовно ганебними. Найлегший спосіб зробити це — вибірково ігнорувати факти на користь певної тези.

Першим застосував цей метод видатний історик Чарльз Бірд, автор «До економічного тлумачення Конституції Сполучених Штатів» (An Economic Interpretation of the Constitution of the United States, 1913). Бірд, професор Колумбійського університету, висунув думку, що батьки-засновники скомпілювали Конституцію США з єдиною метою — захистити власні економічні інтереси. Засновників Бірд описував як «маленьку, але активну групу людей, через свою власність безпосередньо зацікавлену в результаті своєї праці», на противагу «незаможній масі», яку «усунули від участі із самого початку». Батьки-засновники були не ідеалістами, а олігархами. «Конституція, — підсумовує Бірд, — є документом суто економічним». Бірдове «відкриття» уславило його: до 1952 року було продано понад 11 мільйонів примірників його книги. Крім того, Бірд, як і його дружина Мері, вважав, що американське підприємництво в «Позолочену добу» являло собою нескінченну вервечку прикладів експлуатації, а не безпрецедентного зростання й прогресу Америки, що забезпечило краще життя десяткам мільйонів людей. Не дивно, що Бірд був запеклим критиком капіталізму і глибоко вірив у можливість удосконалення людини: він писав, що «фізичне й суспільне здоров’я мусять бути основою освіти». Не можна вважати збігом те, що Робінсон і Бірд разом із Гербертом Кроулі заснували Нову школу соціальних студій — установу, яка орієнтувалася на розмиття кордонів між прогресивістським «переробленням світу» і «науковими» дослідженнями.

Економічний підхід до історії визначається й у численних наступних історичних вченнях. І хоча праці Бірда виявилися недосконалими — історик Форрест Макдональд спробував відтворити дослідження Бірда і «не знайшов кореляції» між економічними інтересами засновників та їхнім голосуванням за головні або загальні економічні питання», — його «історизм» встановив прецедент для майбутнього класового прочитання американської історії. Стоутон Лінд, неомарксист, який багато в чому погоджувався з Бірдовою класовою ревізією засад Америки, написав глибоке дослідження «Походження американського радикалізму» (Intellectual Origins of American Radicalism), сформулювавши засновницькі обіцянки й розвиток аболіціоністського руху як такі, що мали соціалістичний відтінок. Лінд визнавав, що він «дедалі більш відданий тій тезі, що професор історії має бути і головною дійовою особою в історії». Річард Гофстедтер, який називав Бірда своїм першим натхненником, став у середині століття одним із найбільш уславлених істориків: свою кар’єру він починав переконаним комуністом (і став членом комуністичної партії в 1938 році), а закінчив двічі лавреатом Пулітцерівської премії. Так, він зневажав капіталізм і відкрито висловлював свою ненависть до нього, проте він зумів скерувати цю нелюбов на службу інтелектуальній критиці всього — від американської промисловості до американського консерватизму. Джордж Вілл справедливо характеризував узагальнений світогляд Гофстедтера як глум над американським консерватизмом: «Гофстедтер вважав консерваторів жертвами вад їхнього власного характеру і психологічних негараздів — “параноїдального стилю” політики, що коріниться у страху отримати статус “невдахи”. Консерватизм піднісся на хвилі голосів людей, яких дратували лібералізм і поблажливість».

Найпопулярнішим із ревізіоністів класового штибу, втім, був, без сумнівів, Говард Зінн. Зіннова мало підкріплена джерелами й надзвичайно упереджена «Народна історія Сполучених Штатів» (А People’s History of the United States) — у якій Америка показана відповідальною майже за всі біди світу останні двох століть — на момент смерті автора розійшлася накладом у 2 мільйони примірників. Зінн був палким захисником суб’єктивізму в історії. Його власна суб’єктивна думка була суто марксистська: згідно із Зінном, який майже все своє доросле життя провів у заграваннях із комунізмом, марксистський постулат про те, що вся історія людства — сама лише класова боротьба, «неспростовно істинний і верифікується будь-яким прочитанням історії». Проте Зінн був не просто марксистом — він був повним і відкритим дезінтеграціоністом. На перших сторінках «Народної історії» Зінн розкриває всю свою програму: переписати історію в ім’я народу й висадити в повітря «ту оману, ...що нібито існують якісь “Сполучені Штати”, місце регулярних конфліктів і сварок, а насправді — громада людей зі спільними інтересами». На думку Зінна, «національні інтереси» ніяк не представлені в Конституції, у територіальній експансії, у законах, ухвалених Конгресом, у рішеннях судів, у розвитку капіталізму, у культурі освіти й ЗМІ». Уся історія являє собою лише владну ієрархію. Сполучені Штати — ніщо інше, як змагання між «переможцями й переможеними, панами й рабами, капіталістами й робітниками, гнобителями й пригнобленими за расовою і статевою ознакою». «У такому світі конфлікту, — веде Зінн далі, — у світі жертв і катів справою мислячих людей, як казав Альбер Камю, є не бути на боці катів».

Хто вони, ці кати? Загальновизнані герої американської історії, які насправді є лиходіями. Із цієї позиції Колумб стає брутальним військовим диктатором, винищувачем мирних тубільців; батьки-засновники — тиранами, які просто замінили одну тиранію іншою, замаскувавши її під створення «нації, образу, правового союзу, названого Сполучені Штати», метою якого було «забезпечення народної підтримки для правління нової, привілейованої групи правителів»; Абрагам Лінкольн стає політичним маніпулятором, а ніяким не визволителем, а Громадянська війна перетворюється на битву уряду Америки «не за припинення рабства, а за те, щоб залишитися величезною єдиною територією з ринком і ресурсами»; чоловіки й жінки, які воювали у Другій світовій, стають представниками расистської тиранії, яка остаточно попрала права людини, — вони здобули перемогу від імені «мілітаризму, расизму, імперіалізму», який всотався в «уже й без того отруєні кістки переможців»; антикомуністи стають представниками імперіалізму, мілітаризації та переслідування незгодних у своїй країні; а комуністи — героями (насамперед це стосується в’єтконгівців). У книжці обсягом майже 700 сторінок без приміток, Зіннові вдалося жодним словом не згадати нічого цінного або достойного за всю біографію найвеличнішої з країн в історії людства.

Історія Зінна глузлива, його політика відверто презирлива. З усім цим, саме через відвертий антиамериканський характер Зіннова історія домоглася статусу канону серед тих, хто воліє бачити себе «правдомовцями перед владою». Сем Вайнбург зі Стенфордського університету пояснює: «“Народна історія” промовляє просто до нашого внутрішнього Голдена Колфілда. Наші герої — безсоромні дурисвіти, наші батьки й учителі — брехуни й потуральники злу, наші підручники — пропагандистський непотріб. “Усі вони — фальшивки” — ця сентенція ніколи не виходить з моди». Апостолів Зінна — легіон. До них належать, приміром, Метт Деймон і Бен Аффлек — які у фільмі «Розумник Вілл Гантінг» згадують про Зінна в бесіді їхніх персонажів із гарвардським професором щодо радикального антиамериканського ревізіоніста Ноама Хомського, — і навіть Ей-Джей Сопрано із серіалу «Клан Сопрано»[32]. Серед них є пулітцерівські лауреати, такі як Ерік Фоунер. Університетські викладачі по всій країні включають Зіннову «Народну історію Сполучених Штатів» в обов’язковий курс; дедалі більше середніх шкіл складає програму з історії на базі творів Зінна. Вайнбург пише, що «в багатьох колах це стає домінантним наративом. Книга потрапляє в університетські списки рекомендованих джерел з економіки, політології, антропології, культурології та етнографії, мексиканоамериканських і афроамериканських студій, на додачу до історії».

Переписування американської історії відбувається не тільки завдяки ревізії крізь призму класової динаміки: швидко долучаються расовий, тендерний і сексуально-орієнтаційний кути зору. Критична теорія, сформульована Франкфуртською школою під впливом марксизму, переглядає американську історію як оповідь про ієрархічне домінування однієї владної групи — білих чоловіків — над усіма іншими. Цей погляд представляє Америку не нацією, а низкою груп із конкурентними інтересами, які можуть переладнати країну, тільки поваливши корумпований статус-кво. Щодо раси, критична теорія пропонує — як і Зіннова теорія класової боротьби — дезінтеграціонізм. Основа критичної расової теорії (КРТ) полягає у визнанні расизму як явища звичайного і перманентного; в ототожненні «білизни» і власності; в ідеї, що історію пишуть лише домінантні групи, і тому потрібен контрнаратив; а також у твердженні, що «кольорова» неупередженість є міфом, а поняття рівності прав є відображенням кольорової ієрархії. Чистий результат такого міркування дає ідею повного зруйнування системи й визнання обіцянок Декларації незалежності й Конституції брехнею. Як писав Деррік Белл, засновник критичної расової теорії, «концепція особистих прав, не пов’язаних із правом власності, була абсолютно чужою» для батьків-засновників, і тому, «попри два десятиліття здобутків у громадянських правах, більшість чорношкірих залишилась у злиднях, через свою расу». Гноблення неможливо полегшити в рамках наявної системи. Тільки дезінтеграція цієї системи може виправити сучасний дисбаланс, який лише віддзеркалює гріхи минулого.

Домінування дезінтеграціоністської історії

Перекручення історії Америки стало головним наративом у лівій частині політичного спектра: а позаяк ліві політики домінують у системі освіти, дезінтеграціоністська історія стала історією істеблішменту. Так історичний ревізіонізм досягнув вершин американської політики. У березні 2008 року, наприклад, Барак Обама активно заперечував висунуті проти нього обвинувачення в тому, що він підтримує преподобного Джеремаю Райта, відомого своїми расистськими й антисемітськими висловлюваннями. У відповідь він засудив усю американську історію загалом, виправдовуючи радикальність Райта як зображення «складності расових питань у нашій країні» та пропонуючи «зрозуміти, що ця реальність потребує постійного нагадування про те, як ми опинилися в нинішньому становищі». Проблема, як виявилося, не в ганебній ідеології, яку проповідує Райт, — вона в самій історії Америки. Ця тема за президентства Обами порушувалася неодноразово. У 2015-му Барак Обама, президент, обраний 69,5 мільйона американців за сім років до того, проголосив, що все добро в Америці виросло з отруйного насіння: «Спадок рабства, законів Джима Кроу, дискримінації у майже кожному інституті нашого життя. Ви знаєте, це відкидає довгу тінь, це у нашій ДНК, яку ми передамо нащадкам». Америка може вийти за межі цієї історії, тільки «фундаментально трансформувавши Сполучені Штати», казав Обама. Його дружина Мішель пояснювала: «Ми маємо змінити наші традиції, нашу історію; маємо як нація рухатися в іншому напрямку».

Починання Обами по закінченні його президентства підхопили лідери думок із New York Times, які 2019 року оголосили, що істинне заснування Америки відбулося не 1776 року, а 1619-го. Як слушно зауважив Адам Сервер у Atlantic: «Найрадикальнішою з ідей “Проєкту-1619” є не аргумент про те, що наслідки рабства досі визначають американські інститути; вона в песимізмі авторів щодо перспектив засудження расизму з боку більшості білих і їхньої готовності працювати разом з чорними заради досконалішого союзу. У кожній статті, яка простежує расову несправедливість від часів рабства до сьогодення, йдеться про незмінність расових каст».

Лауреат Пулітцера, історик Війни за незалежність Гордон Вуд називає цей проект «помилковим по багатьох пунктах», а інший пулітцерівський лауреат, фахівець із періоду Громадянської війни Джеймс Макферсон — «незбалансованим і однобічним», таким, що «не помітив забагато історичних подій». Спільно з Пулітцерівським центром газета склала програму для навчання школярів: на пропозицію скористатися нею відгукнулася понад тисяча вчителів.

У відповідь на заяву про те, що дезінтеграціоністська історія розриває націю на частини і зосереджується на подіях вибірково, зокрема на загальній американській винятковості, дезінтеграціоністи обвинувачують в усьому своїх супротивників. Не вони стали причиною браку єдності, а уніоністи. Уніоністи виштовхнули на маргінес голоси тих, кого давно змушували мовчати. Вчити традиційної історії значить брати участь у гнобленні. Традиційну історію слід відкинути й замінити фрагментарним підходом до історії, поглядом, заломленим крізь призму раси. За словами професорки Франсес Неґрон-Мунтанер із Колумбійського університету, курси етнічних студій розроблені так, щоб «покласти край колоніальній (у тому числі білошовіністській) епістемології, а також колоніальним інститутам і владним структурам... [та] сформувати деколоніальні наративи, суб’єктність і форми організації». Навчання традиційної західної цивілізації означає її возвеличення, тому вчити історію західної цивілізації не слід. Її більше й не вчать: станом на 2010 рік жоден із провідних університетів не мав обов’язкового курсу з історії західної цивілізації.

Дедалі більше американців взагалі не знає історії. Та й навіщо їм її знати? Щоб належно зрозуміти історію Америки, потрібно вивчати її минуле, а вивчення минулого не сприяє досягненню цілей дезінтеграціоністів. Для них краще вивчати історію через політику, ніж ретельно розбиратися в усіх відтінках історичного минулого країни. Становлення класової та расової теорій американської історії супроводжувалося — що й не дивно — різким падінням обізнаності в історії Америки загалом. В університетах головну увагу зосередили на «вимогах до розмаїття» — а саме на предметах, які, за прикладом Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, «передовсім стосуються расового, етнічного, гендерного, соціально-економічного, сексуально-орієнтаційного, релігійного та інших типів розмаїття».

На цих заняттях, як пише Atlantic, «студенти говорять про Трейвона Мартіна[33] в тому самому дусі, що й про рабство і систему оренди в’язнів[34]». По всій країні протягом десятиліть «соціальні студії» витісняють історію зі списку предметів середньої та старшої школи — своєрідна спроба зробити історію «актуальною», замінивши викладання історії ідеологічною обробкою у руслі конкретних політичних поглядів. Історик освіти Даяна Ревітч ремствувала щодо занепаду викладання історії ще в 1985-му на сторінках New York Times, визнаючи те, що історію «поглинають» політично ангажовані «соціальні науки».

Річ не тільки в тому, що дезінтеграціоністи пропонують альтернативну версію історії, — це принаймні давало шанс для презентації традиційної американської історії. Натомість дезінтеграціоністи таврують тих, хто викладає традиційну історію Америки, називають їх обмеженими, нерозумними й відсталими, наполягаючи на тому, що таке навчання засноване виключно на етноцентричному й патріархальному минулому. Ніколь Ханна-Джонс, «матріарх» «Проєкту-1619», відреагувала саркастичним твітом на критику Макферсона: «Ги-ги. Ну, звісно, лише білі історики найоб’єктивніше подають історію». А далі принизила всі його заслуги як історика.

Майкл Гарріот, який називає себе «найвідомішим у світі “вайтпіпологом”» (фахівцем з білих людей), теж накинувся на Пітера Кірсанова з National Review за те, що той указав на заперечення «Проєктом-1619» внеску білої раси в побудову країни. В опусі під назвою «Чорна історія у викладенні білих» Гарріот пояснює, що традиційний погляд на американську історію був «у найліпшому разі міфічним представленням минулого, яке стільки разів переповіли білі вуста, що вони стали істиною. Така історія зафарбовує “білим наративом” історію наших мучеників і затемнює ганебний білий шовінізм, на якому будувалася країна. Вона применшує істину про те, що батьки-засновники були рабовласниками, та змальовує країну маяком свободи й справедливості». Кірсанов — «motherf***er», каже Гарріот, «він пише по білому й вивчає історію так, як це властиво білим». Для Гарріотового ядучо-радикального наративу великою прикрістю виявилося те, що Кірсанов — мулат.

Проте цей редукціоністський погляд на вивчення історії багато чим завдячує критичній теорії, що стала домінантною в останні кілька десятиліть. Цей погляд виявляється відверто расистським: судити працю історика за кольором його шкіри давно перестало бути нормою. Утім, відвертий расизм став обов’язковим елементом критичної расової теорії, так само як зосередженість на «економічних привілеях» є вимогою для класової теорії. Американська історія має бути переписана пригнобленими й маргіналізованими верствами, позаяк історія Америки і є історією гноблення й маргіналізації.

Метою переписування історії має стати не відновлення справедливості й не розв’язання проблем або відпущення гріхів Америки з тим, щоб разом рушити далі. Такою могла би бути роль традиційної американської історії: визнання наших недоліків і переваг одночасно з розумінням того, що американська філософія, культура й історія мають коріння радше у славі, ніж у злі. Попри це, на дезінтеграціоністський погляд, Америка органічно невиправна. Та-Нехасі Коутс, говорячи про репарації за кривди рабства, обвинувачує всю американську систему: «Злочин, у якому активісти, що вимагають репарацій, обвинувачують країну, не обмежується кількома містами або корпораціями. Цей злочин лежить на всьому американському народові — на усіх рівнях і практично в будь-якій конфігурації». Коутс додає: «Можливо, після серйозної дискусії та дебатів... ми побачимо, що країна взагалі не має змоги надати повну компенсацію афроамериканцям». Після звинувачень усього американського народу на усіх рівнях і у всіх конфігураціях чи повірить хтось по-справжньому в це Коутсове «можливо»?

Народжена в гріху

Як ми вже відзначали, історія дезінтеграціоністів учить трьох фундаментальних принципів: перший — Америка заснована на злі, другий — Америка непоправно розділена й ніколи не втече від свого минулого, якщо не демонтує засадничі принципи, і третій — Америка в чистому вигляді завжди була жахливою для своїх громадян і для всього світу.

Цей третій принцип, зокрема, легко спростувати, як ми вже побачили вище. Проте дезінтеграціоністи просто визнають його разом із двома попередніми: Америка народжена в гріху й ніколи не виправиться. Фактично, дезінтеграціоністи заявляють, що Америка, яка витягнула світ із найглибших злиднів, не може бути підтримана на будь-якому моральному рівні через її гріховність. Із цієї заяви робиться простий моральний висновок: Америка, можливо, і створила великі багатства й добробут, але сталося це всупереч її засадничим принципам, а не завдяки. Утилітарна велич Америки просто не може бути відповіддю на історичне і нинішнє її зло. Істинне підґрунтя Америки можна побачити в її поводженні з корінним населенням, варварському рабстві, яке протривало кілька століть, промисловій експлуатації робітників і корупції певних промислових і фінансових олігархів. Америка народжена в гріху.

Тому дезінтеграціоністи називають датою заснування США не 1776 рік і навіть не дні висадки переселенців у Джеймстауні та на Плімут-Рок, а дві інші дати: 1492 і 1619 роки. Перша знаменує прибуття людей Заходу в Новий Світ разом з епідеміями, імперіалізмом, експлуатацією та смертю. З 1619-го починається залежність Америки від рабовласництва в нагромадженні багатств.

Щоб стимулювати наратив про Америку як глибоко експлуататорську націю, дезінтеграціоністи фокусуються на тому, що європейці, які першими прибули на береги Нового Світу, прийшли не на безлюдні землі: вони пограбували й скривдили корінних мешканців, які жили собі мирним життям аж до навали західного колоніалізму. Але як саме це можна вважати релевантним до сучасної політики? На думку дезінтеграціоністів, грабунок корінних американців особливо підкреслює жорстокість цивілізації Заходу й, більш широко, вільних ринків.

Отже, пограбування спричинило європейське право власності. У цьому наративі предметом найзапеклішого осуду виступає Христофор Колумб: Говард Зінн і справді розпочинає свою головну працю з протиставлення племені араваксів із Багамських островів, які, за його словами, були «дуже подібні на індіанців із материка й вирізнялися (європейські спостерігачі наголошували на цьому знов і знов) особливою гостинністю і схильністю ділитися всім» зі злими європейцями, над якими «домінувала влада попів і королів і жага до грошей, що ними позначена західна цивілізація, першим вісником якої в Америці був Христофор Колумб». У цьому наративі Колумб постає уособленням західної брутальності в мініатюрі, тим, хто прагнув поневолити мирних аборигенів. А самі аборигени представляють ідеальне людство: «Колумб і його наступники прибули не в безлюдну пустелю, а у світ, ...де людські взаємини більш егалітарні, ніж у Європі, де стосунки між чоловіками, жінками, дітьми й природою кращі, ніж, либонь, у будь-якому іншому місці у світі». Такий наратив нині переважає у вивченні американської історії.

Чи варто й згадувати, що, навіть якби така однобока історія була правдивою — а особисте ставлення Колумба до автохтонів надзвичайно гіперболізоване Зінном завдяки ретельно дібраним цитатам, — це помогло б спростувати принципи вільного ринку, які оживили Америку, не більше ніж вказівка на те, що грабіжники утискають старих пані, в яких відбирають сумочки. Так, це є прикладом грабунку, але не капіталістичної брутальності. І навіть якщо грабіжник інвестує вкрадене в акції та стане мільйонером, це робить експлуататорським не фондовий ринок, а самого грабіжника. Проте, за Зінном, зосередженість Заходу на праві власності не тільки розбестила Новий Світ — вона наситила всю американську історію жорстокістю вільного ринку.

Що важливіше, аргумент Зінна про Америку, народжену в гріху й невиправну без повного зречення від європейського коріння, зачепленого за власність, — це нісенітниця найвищого ґатунку. Європейська культура не була унікально насильницькою, та й трансконтинентальну експансію винайшли не європейці. Щоб визнати це, зовсім не потрібно применшувати жорстокості європейців у поводженні з корінними американцями. Руссоїстський погляд Зінна на доєвропейську Америку аж ніяк не підтверджується археологічними даними. Як справедливо зауважує Стівен Пінкер із Гарварду: «Всупереч лівацьким антропологам, які прославляють шляхетних дикунів, кількісне число жертв — пропорція доісторичних скелетів зі слідами сокир і застряглими наконечниками стріл або пропорція людей, що загинули від рук інших людей, серед сучасних племен збирачів — дає зрозуміти, що доісторичні суспільства були набагато жорстокішими за наше». Це важливо розуміти тому, що контекст дає знання: так, європейське вторгнення на Американський континент було кривавим і жахливим, проте кровопролиття й інші жахи не були для цього континенту чимось новим. Заяви про геноцид, влаштований Колумбом, кричуще неправдиві: депопуляція корінного населення після контакту з європейцями майже повністю була результатом хвороб, до яких ці люди не мали імунітету.

Виокремлюючи європейське суспільство як унікально злостиве й тримаючись за міф про мирний соціалізм автохтонів, дезінтеграціоністи прагнуть викрити західну думку як патологічно неспроможну на добро: усе, що зміцнює Захід, посилює і його злу натуру. Але знов-таки: людська агресія існувала задовго до заснування Америки — з її славними ідеями про права людини, даровані Богом до будь-якої державної влади, — за сотні тисяч років до неї. Ця істинна засаднича ідея із часом переважила над колоніалізмом та імперіалізмом — із цієї причини, ймовірно, Сполучені Штати є найсильнішою з держав за всю історію світу, яка, втім, не панує над територією, котру мали найбільші імперії в історії світу. Традиційні уніоністські історики не мають потреби ігнорувати «Дорогу сліз» або поневолення араваків задля виправдання Заходу. І, як ми побачили, вони й не ігнорують їх. Натомість дезінтеграціоністам доводиться ігнорувати не лише тогочасну, а й подальшу історію світу, щоб мати підґрунтя для своєї антиісторичної перспективи.

Друге «заснування Америки», за версією дезінтеграціоністів, настало в 1619 році з початком ввезення в нові колонії перших африканських рабів. Цю лінію найактивніше просуває в наші дні «Проєкт-1619», який оголосив істинною датою заснування США день увезення на континент першого раба з Африки. Times стверджує, що 1619 рік був «справжнім роком народження Америки», що «з рабства — і античорного расизму, якого це рабство вимагало, — постало все те, що зробило Америку винятковою: її економічна міць, її промислова потужність, її виборча система, її система харчування й популярна музика, її нерівність в охороні здоров’я й освіті, її приголомшлива схильність до насильства, її сленг, її правова система та ендемічний расовий страх і ненависть, що продовжують мучити її донині». Газета заявила, що має намір «змінити уявлення про історію країни», поставивши рабство в центрі. Ціль тут очевидна: показати, що цінності Америки коріняться в ідеології білого шовінізму й тиранії, а не у свободі.

Усе це було б просто цікаво, якби не прихована тут політична програма розділення: навіяти, що народження Америки сталося в гріху і всі наступні гріхи Америки беруть початок від того, первісного гріха. 1492 рік відгукнувся у Мексикансько-американській війні, у приєднанні Гаваїв, у В’єтнамі й Іраку. 1619-й — у застосуванні праці іммігрантів олігархами-будівниками залізниць, у перенесенні корпораціями-монстрами своїх фабрик у Мексику і Китай, у вищій частці в’язнів серед чорношкірого населення. 1776-й, у такій перспективі, відходить на дальній план: це була тільки маска, під якою згодом виявилася страшна твар колоніалізму, расизму й експлуататорства. Отже, дезінтеграціоністи змальовують заснування Америки як правдивий відбиток 1492 й 1619 років, як спробу зміцнення класового і расового домінування. Декларація незалежності була брехнею, Конституція лише узаконила гноблення.

Економічний наратив про те, що Декларацію незалежності написали ті, хто прагнув посилення класового домінування, неправдивий в усьому. Річ не тільки в тому, що батьки-засновники часто голосували всупереч своїм майновим інтересам, а й у тому, що Америка швидко стала країною можливостей для всіх громадян, які отримали належне ставлення до себе за Конституцією. Алексіс де Токвілль, як ми вже бачили, високо оцінив і підприємницький дух, і змогу американських громадян реалізувати свої економічні інтереси. «Майже всі американці живуть у вигодах, — зауважував Токвілль. — В Америці майже всі багатії починали з бідності... Люди проявляють себе рівнішими у своїй заможності й у розумі, рівнішими за силою, ніж у будь-якій іншій країні світу й у будь-яку іншу добу, пам’ять про яку зберегла історія». Він веде далі: «Бідняки Америки порівняно з бідняками Європи часто могли здаватися багатіями».

Расова теорія бере зерня істини — про те, що Америка справді в найганебніший спосіб толерувала й поширювала рабство і білий шовінізм, аж доки ці явища не було визнано вадами за наслідками Громадянської війни й завдяки десятиліттям боротьби за громадянські права, — і вибудовує на цьому цілий неправдивий наратив. Дезінтеграціоністи вважають расизм невикорінюваною і незмінною начинкою американського пирога. Мішель Александер, авторка книги «Новий Джим Кроу», нещодавно написала у New York Times, що наша Конституція була «визначена білим шовінізмом». Крім того, додає вона, цей білий шовінізм пройшов перевірку часом і, попри всі свідчення на користь протилежного, він не був подоланий, а зазнав мімікрії:

«Розділяти, демонізувати й перемагати» можна скерувати й у зворотному напрямку. Стверджувати, що Конституція була створена в інтересах білого шовінізму, означає ігнорувати і контекст, і зміст цього документа. Це те саме, що стверджувати, ніби «Новий курс» проводився в інтересах сексизму: культурне тло країни, хай би яким потворним воно було, є лише тлом, а не мотиваційним ідеалом. Натомість закони Джима Кроу, що діяли ще ціле століття після Громадянської війни, були відкритим і нахабним порушенням Конституції білими шовіністами. Ці закони різко контрастували з нашими засадничими ідеалами, як вважали самі лідери чорношкірих від Букера Вашингтона до Мартіна Лютера Кінга.

Аргументація Александер явно применшує расовий прогрес. У цьому й полягає істинна мета дезінтеграціоністської історії: показати тяглість між народженням Америки в гріху та її нинішнім злом.

Прокляті навічно

На думку дезінтеграціоністів, усяке зло американського суспільства бере початок із монструозного народження Америки, всякий гріх американського суспільства росте з її потворного почину. Навіть велич Америки від самого початку отруйна: тому всі її здобутки обертаються проти неї. Упродовж довгої історії американського расизму найгострішими стрілами дезінтеграціоністів, якими ті цілять у благо Америки, були рабство і закони Джима Кроу. І витягають вони ці стріли з будь-якого можливого приводу.

Так, приміром, Метью Десмонд, прінстонський професор соціології, пишучи про «Проєкт-1619», стверджує, що американський капіталізм — найуспішніший в історії світу рушій збагачення — є жорстоким і сформованим культурою рабовласництва. У статті «Щоб зрозуміти брутальність американського капіталізму, треба почати з плантації» Десмонд демонструє, як нагляд за рабами в якийсь спосіб створив основу системи, яку певні компанії застосовували для контролю робочого часу на підприємствах. Ця заява не тільки безглузда зовні, вона анітрохи не враховує економічної історії Америки, яка після Громадянської війни перейшла до промислового капіталізму — на противагу аграрному Півдню з його рабською працею.

Менш абсурдною версією цього аргументу можна вважати те, що багатство Америки накопичувалося завдяки рабовласництву, а не капіталізму. Деякі прибічники цього аргументу вимагають репарацій, мотивуючи тим, що всі нечорношкірі американці мали вигоду від рабства. Майже всі прибічники цього аргументу вважають, що системи індивідуальних прав, побудовані на неупередженості щодо кольору шкіри, мають бути скасовані й замінені юридично оформленою підтримкою чорношкірих, включно з позитивною дискримінацією і урядовими програмами допомоги.

Ці пропозиції ґрунтуються на двох заявах: по-перше, тій, що американські громадяни масово мали вигоду від рабовласництва і законів Джима Кроу, по-друге, тій, що нинішня нерівність — це прямий спадок колишнього рабства. Обидві ці заяви зовсім неправдиві.

Аргумент про те, що американські громадяни масово мали вигоду від рабовласництва, не тримається купи. Добробут Америки не був залежним від рабовласництва: рабство знищило мільйони життів і надало багатства нечисленним обраним аристократам, залишивши Південь надзвичайно економічно недорозвиненим. Репарації від рабовласників для рабів повністю виправдані: відсутність таких репарацій — великий жах і трагедія. Але стверджувати, що внук іммігранта з Литви повинен сьогодні заплатити прапрапрапраправнучці звільненого раба або що дитина Коліна Пауелла має одержати репарації від прапрапраправнука вбитого солдата армії Півночі, — необґрунтовано.

Рабство, певна річ, було важливою частиною американської економіки. І це була відстала частина американської економіки. Праця вільних робітників економічно ефективніша за працю рабів. Не дивно, що Алексіс де Токвілль у «Демократії в Америці» описав Південь як суспільство «сонне», в якому робота «занепадає», місцину, повну «нероб». Насправді економіка Півдня зростала повільно, поки були чинними закони Джима Кроу, позаяк чорношкірі робітники тікали на Північ. Лише зі згортанням законів Джима Кроу почалося економічне зростання в південних штатах — і тоді, що не дивно, населення повернулося в цей регіон. Якби рабовласництво означало економічний виграш, Південь не був би переможений промисловою Північчю. Кінець рабства означав різке зменшення сільськогосподарського капіталу в США і водночас збільшення промислового, житлового й інших видів внутрішнього капіталу. Після Громадянської війни стрімко зросли обсяги трудових і фінансових ресурсів. Цей досвід справді вражає. Як писав у «Бібліотеці економіки та свободи» Скотт Самнер: «Бразилія не скасовувала рабства до 80-х років XIX століття й опинилася в гіршому становищі, ніж Америка. Гіршому навіть за країни, що лежать на південь від Бразилії». Вільне відчуження праці стимулює процвітання — ось чому країни з вільним ринком переважають у цьому всі інші». Стверджувати, що американці мали масову вигоду від рабовласництва, — те саме, що вважати, ніби європейці мали таку саму вигоду від феодалізму.

А що ж із законами Джима Кроу? Вони так само давали вигоду нечисленним обраним коштом ширшої американської економіки. Ці закони зупиняли конкуренцію, вели до масової міграції з Півдня в толерантніші частини країни й загалом спричиняли занепад південної економіки. Якби економічну силу чорношкірого населення відпустили на волю, господарство країни пережило б злет.

Утім, цілковитою правдою є те, що закони Джима Кроу справили довготривалий вплив на расовий розрив у заможності. Економічна історія завжди має вплив на економічну сучасність. Певна річ, такі види політики, як расове зонування, хоча й були заборонені федеральним урядом у 1977 році за законом про соціальні інвестиції, чорношкірі американці все ж не одержали змоги інвестувати в житло на одному рівні з білими; сегрегація і дискримінація не дали «чорним» бізнесам доступу до капіталу на рівні з «білими» — і це призвело до недофінасування «чорних» освітніх установ. Не можна цього заперечувати.

Але до якої міри расовий розрив заможності в США пояснюється такою історичною дискримінацією? І наскільки гріхи Америки були очищені подальшими змінами законів та сердець? На думку дезінтеграціоністів, анітрохи. На реалістичну думку, великою мірою так.

Щоб порівняти вплив дискримінації в минулому на створення багатств у майбутньому, слід поглянути на контрольні групи, а саме, що відбувається в нечорношкірих меншостях, які в минулому піддавалися дискримінації за законом. Колмен Г’юз із онлайн-часопису Quillette розповідає, що американцям японського походження заборонялося володіти землею в 14 штатах із 1913 по 1952 рік, а під час Другої світової війни вони масово потрапляли в табори для інтернованих. Одне дослідження показало, що середній рівень заможності цієї етнічної групи невдовзі перевищить рівень білих американців. Це пояснюється високою здатністю японоамериканців до отримання доходів. Г’юз відзначає: «За даними перепису населення, їхні доходи перевищували доходи американців англійського, ірландського, німецького, італійського і польського походження». Аналогічно американці єврейського походження у 2003 році всемеро переважали за рівнем заможності консервативних протестантів.

Жодна інша група населення Америки не зазнавала такого жахливого ставлення, як чорношкірі. Це безсумнівно. Але для кожної групи справедливим є те, що розрив у заможності можна подолати шляхом збільшення доходів. Отже, щоб скоротити розрив у рівні заможності із часом, необхідно зосередитися на розриві доходів. І ось історичне пояснення того, чому цей розрив між білими й чорними такий глибокий.

Коли йдеться про дохід, нерівність у сучасній Америці пояснюється головно особистими, а не структурними проблемами. Саме тому вихідці з Азії значно перевищують у доходах білих американців; тому й латиноамериканці рухаються вгору за розподілом доходів між поколіннями, а чорношкірі — ні, як свідчать результати досліджень, проведених у Стенфорді, Гарварді та Бюро перепису населення США. Ці дослідження показали, що «виховання в сім’ї з високим рівнем доходу не убезпечує від нерівності... Чорношкірі діти, народжені від батьків із верхнього сегмента доходів, мають майже однакові шанси як опуститися в нижній сегмент, так і залишитись у верхньому». Крім цього, те саме дослідження показало, що розрив рівня заможності між чорними й білими пояснюється «виключно» різницею в доходах чоловіків, а не жінок. Інакше кажучи, чорношкірі жінки «заробляють трохи більше, ніж білі жінки, залежно від доходів їхніх батьків». Дослідження показало «мінімальний, майже відсутній розрив у рівнях платні та робочих годинах між чорними та білими жінками».

Отже, практично неможливо прямо пояснити расизмом поточну різницю в доходах. Варто також відзначити, що чорношкірі іммігранти у США мають вищі економічні показники, ніж нащадки рабів. Сорок років тому Томас Совелл спостеріг: «Вихідці з Карибського басейну в Сполучених Штатах тримають значну перевагу над американськими неграми за доходами і зайнятістю». Цей факт правдивий і нині.

Які ж тоді легко помітні фактори призвели до низької мобільності доходів серед афроамериканців? По-перше, це поширена відсутність батька в сім’ї: самотнє материнство є однією з найпотужніших причин бідності, що охоплює численні покоління. Приблизно семеро з десятьох чорношкірих дітей в Америці ростуть без батька. І як визнав 2008 року Барак Обама, дуже багато чорношкірих батьків «не беруть на себе відповідальності, поводячись наче хлопчики, а не чоловіки. Ми знаємо статистику: діти, які виросли без батька, вп’ятеро частіше опиняються у злиднях і скоюють злочини, вдев’ятеро частіше не закінчують школи і вдвадцятеро частіше опиняються за ґратами. У них набагато частіше трапляються поведінкові негаразди, вони більше тікають із дому і самі стають батьками в підлітковому віці. І через усе це засади нашої спільноти є слабшими». Збільшення рівня самотнього материнства серед чорношкірих ніяк не пов’язане ані із законами Джима Кроу, ані з рабством: 1963 року лише 24,2% дітей у чорношкірих народжувалися поза шлюбом.

Інші чинники — це високий рівень незавершеної вищої освіти (8% чорношкірих студентів чоловічої статі кидають навчання проти 4,9% — серед білих чоловіків); частота арештів (хоча кількість ув’язнених чорношкірих чоловіків за останні п’ятнадцять років різко зменшилася — 2613 чорношкірих в’язнів-чоловіків на 100 000 чорношкірих чоловіків станом на 2015 рік, — це все одно значно вище за 457 білих в’язнів-чоловіків на 100 000 білих чоловіків), а також рівні витрат і заощаджень.

Дезінтеграціоністи у відповідь пояснюють кожен із цих чинників інституціональним расизмом. Так легше уникати виявлення істинних причин цих проблем. Самотніх матерів було набагато менше до ухвалення закону про громадянські права, ніж тепер; рівень злочинності злетів уже після скасування законів Джима Кроу; показники в галузі освіти перебувають у стагнації впродовж багатьох років. Коли лікарі не розуміють причин хвороби й не знають, як її лікувати, вони називають її синдромом. Коли соціологи не бачать причин проблеми та шляхів її розв’язання, вони називають її системною.

Різниця, звісно, в тому, що соціологи насправді зазвичай знають причини проблем. Але заохочення приймати кращі особисті рішення не вписується у світогляд дезінтеграціоністів. Дезінтеграціоністська історія готова пояснити все, але нічого не хоче виправляти.

У цьому її суть.

Висновок

Третім і останнім кроком зруйнування Америки є переконування громадян у тому, що Америка — це плід отруйного дерева, країна, заснована на злі, яка не виправилася за всю свою історію. Її біографія — це оповідь не про невпинне зростання свободи і процвітання, що проросли з насіння вічних цінностей добра, а про душогубні війни й жорстокість, жертви яких постійно змінювалися.

Під час передвиборчої кампанії 2020 року Бето О’Рурк, який нетривалий час був кандидатом у президенти від Демократичної партії, так підсумував погляд на американську історію: «Расизм в Америці є ендемічним. Це одна з її засад. Ми маємо відзначати народження країни не 4 липня 1776 року, а 20 серпня 1619-го, коли перший полонений африканець, привезений сюди проти його волі, опинився в рабстві, поклавши початок створенню величі, успіхів і багатств, якими ні він, ні його нащадки ніколи не зможуть повноцінно користуватися». Він далі цитує цю недоладну оповідку як обґрунтування для всього на світі: від розбіжностей у статистиці смертності породіль між чорними й білими до розривів у рівні заможності. Попри очевидні спроби потурання політичній моді з боку «пробудженого» О’Рурка, різкий спад підтримки змусив його відмовитися від передвиборчих перегонів.

Але сам факт того, що О’Рурк вдався до такого підлещування через навмисне хибну інтерпретацію американської історії, мав би збентежити спостерігачів з усіх політичних груп. І не лише О’Рурк удався до цього серед демократів. Сенатор від Нью-Джерсі Корі Букер заявляв: «У нас є системний расизм, який роз’їдає нашу націю — від охорони здоров’я до кримінального права. І можна звернутися до нашого рабовласницького минулого, проте, Боже мій, наша система кримінального права така расово упереджена, що в ній нині під наглядом більше афроамериканців, ніж їх перебувало в рабстві у 1850 році». Мер міста Саут-Бент у штаті Індіана Піт Буттіджедж так само обвинувачує в усіх проявах нерівності історію Америки: «Ми знаємо, що грабунок багатьох поколінь нащадків рабів є складовою частиною нашого життя, від житлового забезпечення й охорони здоров’я до освіти й зайнятості, — і це фактично розселяє нас по двох різних країнах». Його необізнаність в історії почалася ще до президентської кампанії: 2014 року Буттіджедж казав: «Люди, які написали Конституцію, не розуміли, що рабство — це погано». Колишній віцепрезидент [та президент США станом на 2021 рік] Джо Байден безтурботно повідомляв повній уваги аудиторії, що «англійська юридична культура, культура білих чоловіків» відповідає за несправедливе ставлення до жінок у США, і гаряче додавав: «Її слід міняти, міняти!».

Якщо Америка бажає залишитися великою, то ця велич вимагатиме пильного вдивляння в її історію — як у темні, так і в славні її сторінки. Це означатиме каяття в наших гріхах, але також і прославлення наших чеснот і перемог. Це означатиме відкидання спрощеної антиамериканської версії історії дезінтеграціоністів і прийняття повноцінної уніоністської історії США. Якщо ми не об’єднаємося навколо спільного минулого, в нас не буде спільного майбутнього.