Як зруйнувати Америку за три прості кроки

У січні 2013 року перед будівлею Капітолію у Вашингтоні президент Барак Обама виголосив, що, на його думку, робить американську націю унікальною. «Нас робить винятковими, — казав Обама, — нас робить американцями наша відданість ідеям, уміщеним у декларації, підписаній два століття тому: “Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя”».

Якщо не знати нічого про систему переконань президента Обами, його посилання на Декларацію незалежності цілком вкладається в американську традицію, яка тягнеться із часів заснування держави. Як ми побачили, американське кредо досі сформульоване тими самими словами, які процитував Обама.

Проте світогляд президента різко контрастує з ідеалами Декларації. Засаднича філософія Америки ґрунтується на природних правах на життя, свободу і власність, які існували до встановлення державної влади, — правах, притаманних людській природі й набутих завдяки мисленню; вона ґрунтується на людській рівності не в якостях, а в тих самих правах і перед законом; ґрунтується на уряді, покликаному захищати ці права, — уряді, що бере свої повноваження зі згоди громадян.

Світогляд дезінтеграціоністів пропонує провокативну і спокусливу альтернативу. Він відкидає ідею природних прав, що походять від людської природи та розуму. Натомість дезінтеграціоністи вважають людську істоту піддатливою за своєю природою, людську натуру нестійкою, отже, стверджують, що неможливо вивести універсальні особисті права з натури, якої просто не існує. Вони вважають, що соціальні зміни можуть переладнати саму природу людини. Відтак «найкращі люди» зможуть вирішити, які із соціальних змін необхідні й важливі. Так, президент Обама, перепрошуючи за трагедію Хіросіми на 72-гу річницю вибуху атомної бомби, що поклав кінець Другій світовій війні, висловив думку про «моральну революцію», яка дозволила нам «переосмислити взаємні зв’язки між нами як членами людської раси». Мішель Обама оптимістично заявляла в лютому 2008 року, що душі американців розбиті, а її чоловік зможе полагодити їх: «Барак вимагатиме і від вас теж стати іншими». Опра Вінфрі говорила про те, що Обама допоможе людству «перейти у вищу площину». Самого Обаму, ймовірно, як представника «найкращих людей», 2004 року запитали, як він визначає гріх. Він просто відповів: «Це невідповідність моїм цінностям». Не одвічним цінностям, створеним завдяки належному застосуванню розуму. Його цінностям.

Такі цінності можуть розглядатися як джерело істинних прав — привілеїв, які роздають руки тих самих «найкращих людей», і свобод, які в їхньому новому сенсі видаються урядом. Так Обама в одній промові, яка відкривалася обіцянками батьків-засновників Америки, швидко сформулював принцип свободи як такої, що є цілком суб’єктивною і визначається індивідуально. «Бути вірними нашим засадничим документам, — казав Обама, — не означає, що всі ми визначаємо свободу однаково чи йдемо тим самим шляхом до щастя».

Але це, звісно, неправда: засновники мали дуже специфічне поняття про свободу, яку намагалися гарантувати через Декларацію незалежності й Конституцію. Звівши природні права до суміші суб’єктивних бажань, Обама розчахнув двері широким втручанням уряду в ім’я «прав», створених самим урядом. Наприклад, Обама просто проголосив охорону здоров’я — послугу, яку надають одні американці іншим, — «правом, а не привілеєм».

Згідно зі світоглядом дезінтеграціоністів, рівність прав — поняття недоречне, позаяк люди не народжуються рівними в будь-якому з аспектів. На їхню думку, зводити рівність людей до самої лише рівності прав є для цих людей гіршим навіть за стан перманентного підкорення. Замість рівності перед законом, стверджують дезінтеграціоністи, нам слід прагнути нерівності перед законом, щоб через це досягнути рівності в усьому іншому.

Дезінтеграціоністське бачення справедливості полягає в тому, що визнання вродженої рівності всіх представників виду «людина розумна» — через нашу людську натуру і мислення — насправді просто підсилює істинну нерівність. Так Обама в тій самій другій інавгураційній промові, в якій він цитував Декларацію незалежності, перевернув фразу «всі люди створені рівними» з ніг на голову, назвавши вроджену людську рівність раціональним підґрунтям для прагнення рівності результатів. У цьому Обама пішов шляхом Ліндона Джонсона, який казав: «Ми прагнемо не просто свободи, а можливостей. Ми бажаємо не лише юридичної рівності, а й спроможності, не тільки рівності як права чи теорії, а й рівності як факту і результату... Для цього рівні можливості є вкрай важливими, проте їх недостатньо, недостатньо». Насправді, певна річ, ніхто у Сполучених Штатах і на всій землі не має «однакових шансів на успіх», бо всі ми народжуємося в різних умовах, з різними якостями й різними труднощами. Істинна рівність можливостей вимагала б жахливого втручання в права. І все ж таки переінакшення засадничого ідеалу рівності прав на виправдання неомарксистських політик є і привабливим, і кмітливим.

Нарешті, світогляд дезінтеграціоністів висміює ідею уряду з обмеженими повноваженнями, що править на основі суспільної згоди, — і пропонує натомість уряд еліт, що править задля вдосконалення мас. Позаяк ніякі особисті права не існували до появи державної влади, а рівність перед законом є декорацією для несправедливості, то уряд не має «справедливих повноважень», адже всі його повноваження справедливі, оскільки «уряд — це ми» (так висловився Обама в 2013 році). І справді: «Уряд єдине, чому ми всі належимо», — чуємо у відеозаписі Національного з’їзду Демократичної партії 2012 року. Це не має нічого спільного з поясненням Медісона про те, що люди — ані ангели, ані біси, і через цю просту істину нам слід бути обережними в призначенні влади.

Чим тоді є чітко висловлені переконання батьків-засновників щодо меж уряду? Вони, просто кажучи, хибні. «Засновники залишили нам, — коментував Обама, — змогу адаптуватися до змін часу — кожному у свій спосіб. Вони залишили нам ключі до системи самоврядування, інструменти для спільних дій у великих і важливих справах, які ми, певно, не подужали би поодинці». На все, що робить уряд, знайдеться виправдання. Ба більше: згода є предметом широкого і мінливого голосування. Справжню політику творять армія бюрократів-кар’єристів, необраних експертів і «царів», призначених очолювати різні царини американського життя.

Коротко кажучи, альтернатива дезінтеграціоністів пред’являє три специфічні заперечення філософії уніоністів: людська природа безмежно піддатлива; рівність перед законом є несправедливістю, а нашою метою має стати рівність в усіх життєвих аспектах; уряд — єдиний допустимий механізм розподілу привілеїв і забезпечення рівності в результатах.

Дезінтеграціоністська альтернатива і справді становить серйозну загрозу тим зв’язкам, що тримають разом Америку. Вона зводить людські істоти до стану інструментів, якими вільно порядкує важка рука нічим не обмеженого уряду. Філософія дезінтеграціонізму сприймає індивідуумів як перепони на шляху до великої мети або як засоби її досягнення. Ми або підпадаємо під диктат наших «найкращих», або мусимо слухатися команди «поруч!». Джерело реакційного перевороту — в посиленні домінування цієї філософської тиранії.

Ми нескінченно піддатливі й можемо змінюватися через привілеї

Засновники американської держави бачили дивовижність людства в тому, що кожен із нас наділений розумом, а значить, має особисті права. Природа людини — мислити; і щоб застосовувати свій розум, їй потрібні права на життя, свободу і власність. Природа людини незмінна, і саме в незмінності природи — джерело людської слави. Людина наділена розумом; тому її особисті права не можна зневажати. Людська натура встановлює кордони для людських прагнень. Природний закон окреслює ці кордони.

Дезінтеграціоністи бачать усе це по-іншому. Людина для них — це пластилін. Людським істотам у їхньому природному стані, на думку дезінтеграціоністів, притаманна безгрішна пристрасть, проте інститути, виплекані батьками-засновниками, зробили нас жорстокими. Зокрема, приватна власність скалічила найчудеснішу з людських здібностей, перетворивши нас на скнарих скруджів, на безжальних індивідуалістів. Єдиним способом подолати гуманітарну катастрофу є повне переладнання суспільства. І це завдання беруть на себе «найкращі люди». Жан-Жак Руссо вважав, що людська натура не має відомих нам кордонів: «Ми не знаємо, ким тільки дозволить нам стати наша природа». Він також стверджував, що людина, здатна вдосконалюватися, знищена самим суспільством і, зокрема, приватною власністю: «Перша людина, яка відгородила клаптик ґрунту й сказала собі “Це — моє”, а ще знайшла простаків, які повірили їй, стала справжнім засновником громадянського суспільства». Аналогічно, на марксистський погляд, людина — крім тваринних потреб у їжі й розмноженні — фундаментально є творінням власної соціально-економічної структури. Істинною природою людини був її статус «суспільної тварини»: капіталізм розбратав людей, зосередивши кожного на меті придбання речей, а не на стосунках із ближнім. Отже, комунізм має «повернути людину до самої себе як соціальної (тобто “людської”) істоти». Як писав психолог-марксист Еріх Фромм: «Для Маркса метою соціалізму була емансипація людини, а емансипація ідентична самореалізації в процесі виробничих відносин і в єдності з природою. Мета соціалізму — створення індивідуальної особистості».

На початку XX століття американські прогресивісти також вважали людину піддатливим матеріалом. Джон Дьюї, либонь, провідний мислитель-прогресивіст тих часів, пояснював, що істинний лібералізм — на відміну від класичного, заснованого на правах, — визнає людину такою, що може вдосконалюватися: «Лібералізм знає, що індивідуум не є чимось сталим, даним, готовим. Це результат цілеспрямованих зусиль, і досягається він не в ізоляції, а за допомогою і за підтримки умов, культурних і фізичних; до них належать “культурні”, економічні, правові та політичні інститути, а також наука і мистецтво». Тож недоліки людини є недоліками інститутів.

Так само президент Вудро Вільсон, учень німецьких філософів, який віддано вірив у можливість вдосконалення людини через кращу державну політику, у своєму виступі перед Американською асоціацією юристів у 1914 році сказав: «Ми вартові духу праведності, духу рівної до всіх справедливості, духу надії, який вірить у вдосконалення закону та вдосконалення самого людського життя». Так і філософ Джон Дьюї виступав за «необмежену пластичність людської натури», яка затверднула тільки від «звички», — а звичку можна змінити. Дьюї писав: «Якщо людська натура незмінна, тоді не існує такого явища як виховання, і всі наші спроби виховувати приречені на фіаско. Припущення про те, що запропонована зміна неможлива через сталу конституцію людської природи, відвертає увагу від питання про те, чи бажана така зміна, а також про те, як саме її впровадити».

Є лише одна проблема з таким баченням людської природи — воно глибинно й непоправно хибне. Людська натура справді існує: вона стала, вона одночасно грішна й раціональна. Проте бачення дезінтеграціоністів, певна річ, привабливе. Воно пропонує чарівне звільнення від особистої відповідальності: всі ваші вади, зрештою, можна пояснити «системою», а не власним вибором. Що важливіше, це бачення людської природи пропонує можливість утопічного майбуття, в якому всі люди стануть досконалими, їхні душі трансформуються, їхні особистості зіллються в єдиному колективі, й кожен із них звільниться як від особистої допитливості, так і від прагнення судити інших. Платонова держава можлива, якщо вона керована згори.

Усе, що нам потрібно, як сказав організатор виборчої кампанії Берні Сандерса у знаменитій ефірній промові, — це «табори перевиховання»: «Сталін мав причину створити ГУЛАГ».

Утім, це утопічне бачення має супротивників — і дезінтеграціоністам це відомо. Ті, хто наполягає на незмінності людської натури і на тому, що розум є її осередком, стають ворогами. Вони байдужі, негуманні, безжальні. Їм бракує надії. Вони відмовляються мріяти. Вони стоять на шляху людини до щастя, знайти яке можна тільки в повній перебудові суспільства, яке відтак переладнатиме людство.

На погляд дезінтеграціоністів, віра в межі людської природи репресивна, не толерантна, обмежена. Тому дезінтеграціоністи зображують переконаність у базових біологічних істинах як фанатизм, а небажання пояснювати всяку нерівність вадами суспільства називають ретроградством і вузькістю думки. Навіть наукові відкриття, які підтверджують гіпотези, що суперечать ідеям дезінтеграціоністів, варто відкинути. Як пише гарвардський професор філософії Стівен Пінкер:

Для найбільш радикальних це означає напад на сам науковий процес, позбавлення його об’єктивності й глузування з науки як із гри фантазії. Фахівець із обчислювальної біології Лора Бойкін недавно розповіла часопису Wired: «Наука у своїй основі расистська і сексистська». Донна Г’юз, наприклад, на Міжнародному форумі жіночих студій заявила: «Науковий метод є інструментом конструювання і домінування у світі».

Тімніт Ґебру, дослідниця в галузі етики штучного інтелекту в Google, а також співзасновниця ініціативи «Чорні у ШІ», в інтерв’ю New York Times сказала: «Потрібно поміняти спосіб, яким ми вчимо людей наук і технологій. Нині науки навчають як об’єктивного погляду на світ нізвідки (про це поняття я дізналася, читаючи праці з феміністичних студій), з нічийого погляду. Робота має бути більш інтердисциплінарною; нам слід повністю переосмислити те, як ми вчимо людей».

У 2018 році позов несправедливо звільненого працівника Google Джеймса Дамора виявив, що компанія поширює меморандум, у якому називає «індивідуальні досягнення», «меритократію», «об’єктивність» і «расово нейтральні рамки» ментальними установками, пов’язаними з «культурою білого домінування», і радить менеджерам просувати ідею того, що «все є суб’єктивним». Біолог Гізер Геїнг, чиї лекції студенти полишали демонстративно, коли вона доводила, що пересічні чоловіки вищі за жінок на зріст, і стверджувала, що «саме жінка призначена для виношування плода і годування груддю», пише: «Я... із жахом спостерігаю, як набирають сили ці спроби академічних активістів зруйнувати логіку і гіпотези, принципи спростовуваності й строгості доведення. Цей конфлікт простий і немудрований». Науку, як пише Геїнг, підриває політика претензій, згідно з якою результати, що не відповідають критеріям схвалення дезінтеграціоністів, просто заглушують, а тих, хто їх тримається, цькують.

Чи дієва політика псевдонаукових претензій? У 2017 році троє науковців взялися дати відповідь на це запитання. Джеймс Ліндсей, доктор математики, Пітер Боґоссян, доцент філософії в Портлендському університеті, й Гелен Плакроуз, редакторка сайту AreoMagazine.com, подали двадцять фальшивих наукових робіт, підписаних вигаданими іменами, в рецензовані часописи. Сім із цих робіт були прийняті виданнями, а чотири — опубліковані. Одне із цих «досліджень» розглядало «жироексклюзивність» бодібілдингу, інша доводила, що собачі парки є «чашками Петрі для культури зґвалтування серед псів», а третя містила трохи переписаний фрагмент із «Моєї боротьби» Адольфа Гітлера. Попри те, що ці роботи були фальшивками, інші, не менш сміховинні, виявилися справжніми, включно з одним дослідженням 2017 року на тему «феміністичної постгуманістичної політики» корму для білок. Ліндсей пояснив: «Для нас ризик дозволити упередженим дослідженням далі впливати на освіту, медіа, політику й культуру значно вищий, ніж будь-що з того, чим нам доведеться розплатитися за цей вчинок». Портлендський університет обвинуватив Боґоссяна в проведенні дослідів на людях — а саме на редакторах цих сміховинних часописів — і піддав дисциплінарному стягненню.

Напади дезінтеграціоністів на висловлення уніоністів про незмінність людської натури сягають апофеозу в прагненні дезінтеграціоністів скасувати саме поняття біологічної статі. Це пов’язано з тим, що найбільше і найочевидніше заперечення дезінтеграціоністського аргументу про піддатливість людської істоти лежить в абсолютно очевидній відмінності між чоловіком і жінкою. Ця різниця ніяк не може бути соціальним конструктом. Змінити її не можна. Те, що чоловіки — не жінки, а жінки — не чоловіки, є простим біологічним фактом.

Гарні манери передбачають, що коли вам представляють людину як «Кеті», до неї слід звертатися «Кеті». У реальному світі виживання видів ссавців залежить від неперервної роздвоєності на чоловічу і жіночу стать та від визнання цієї роздвоєності.

Натомість дезінтеграціоністи, яких лютить реальність негнучкості людської натури, бачать загрозу в тих, хто підтримує ідею дійсності біологічної статі.

Ця лють зачепила вже навіть світ медицини. Дедалі частіше від американських лікарів вимагають вписувати у картку пацієнта його самовизначений гендер, а не біологічну стать. Доктор Діанна Адкінс із Медичного коледжу Дюкського університету вважає, що тендерна ідентичність — це «єдина, підтримувана медициною, детермінанта статі», й додає: «Медичній науці суперечить застосування хромосом, гормонів, внутрішніх репродуктивних органів, зовнішніх геніталій і вторинних статевих ознак для перекриття тендерної ідентичності з метою класифікування людини як чоловіка або жінки». Ця новина мала б шокувати лікарів, які давно звикли користуватися саме цими індикаторами для визначення статі, або індустрію плодового дослідження, яка застосовує ДНК-тести для визначення статі дитини до її народження з майже досконалою точністю. Хай там як, це правило виконується і дає часом сумні наслідки, такі як смерть ненародженої дитини, через те, що медсестра записала в картці жінки «чоловічу» стать, що призвело до помилково діагностованої вагітності. Доктор Дафна Струмса писала в New England Journal of Medicine, що причина трагедії була не в неправильному визначенні статі. Вона стверджувала навіть, що «цю людину цілком правильно визначено як чоловіка».

У питаннях батьківства суперечки щодо прав трансгендерів приводять до переконання в тому, що батьки, які відмовляються «підтвердити» обраний гендер дитини, поводяться з нею жорстоко. Американська медична асоціація вже не тільки рекомендує не вдаватися до «конверсійної терапії» з дітьми (тобто такої, що має на меті дати їм змогу прийняти гендер, з яким вони народилися). Уже навіть є юридичні проекти заборони такої терапії диктатом уряду. Наступний крок: вилучення дітей із сімей, де батьки відмовляються іти разом із дитиною в її гендерному «переході».

Сумніватися в цій набутій мудрості — про те, що чоловік може бути жінкою і навпаки, базуючись на суб’єктивній самоідентифікації, — означає, на думку дезінтеграціоністів, порушувати загальну порядність. Правду кажучи, вони вважають такі сумніви не просто нечемністю. За їхніми словами, це форма насильства. Написати, що, можливо, тендерну дисфорію слід класифікувати як психічний розлад, означає ризикнути кар’єрою.

Минулого року, до прикладу, доцентка прикладних поведінкових і соціальних студій Браунського університету Ліза Літтман опублікувала дослідження. У центрі його уваги — явище, яке вона назвала «раптовою гендерною дисфорією»: цей тип невдоволення своїм гендером, який не спостерігався в дитинстві, але стрімко, впродовж кількох днів або тижнів, розвивається в підлітковому або юнацькому віці. Згідно зі Science Daily, дослідження Літтман виявило, що надзвичайно високий відсоток трансгендерних дівчат здійснювали тендерний перехід одночасно з іншими членами своєї соціальної групи. Це дослідження, певна річ, перетнуло межу політичних табу. Університет прибрав зі своїх публікацій пресреліз про нього, а декан Браунського коледжу охорони здоров’я Бесс Маркус розіслала «всій спільноті» листа, в якому пояснювала: «Дух вільного дослідництва і вченої дискусії є головним для академічній досконалості. Та водночас ми вважаємо, що дослідникам у галузі охорони здоров’я належить дослухатися до множинних думок, визнавати й усвідомлювати межі своєї роботи... Відданість нашого коледжу справі вивчення й підтримки здоров’я і добробуту сексуальних і тендерних меншин населення неухильна».

Інакше кажучи, навіть порушувати це питання небезпечно.

Людської природи не існує. Саме лише існування сталої людської натури загрожує утопічним баченням дезінтеграціоністів. Якщо природа людини незмінна і якщо вона ґрунтується на розумі, то існують і особисті права, про які говорили батьки-засновники. А якщо існують особисті права, то повна ентузіазму думка про перекроєне людство лускає. Якщо особисті права стоять на шляху до системних змін, то особистість мусить поступитися.

Тож не дивно, що дезінтеграціоністи заперечують саме поняття особистих прав теж. Засновники держави вірили, що позаяк людська натура існує, позаяк вона коріниться в розумі, а розум слід захищати, то людським істотам від народження Богом і Природою дається право на життя, свободу і прагнення щастя. Права ці існували до появи державної влади, і влада не може зазіхати на них. Дезінтеграціоністи, на противагу, вбачають у цих одвічних правах — які вони часто називають «негативними», оскільки ті супротивні владі, — химеру, або навіть гірше: перепону на шляху до рівності результатів. Права, на думку дезінтеграціоністів, є завадою для суспільного щастя; вони обмежують найкращий із наших засобів досягнення людської трансформації.

І знову-таки, історія цієї думки довга й ганебна. Її трималися діячі Великої французької революції. У французькій Загальній декларації прав людини права виводяться безпосередньо з влади: «У нації невіддільно живе принцип суверенітету. Жодна особа, жоден індивідуум не може користуватися будь-якою владою, яка не походить безпосередньо від нації». Загальна воля мала куди більше значення для формування індивідуумів, ніж особисті права, які, зрештою, були лише фікцією за відсутності режиму, який би їх встановлював.

Карл Маркс аналогічно бачив у правах руйнівний вплив на розвиток людини. Індивідууми за природою є нерівними: права тільки закріплюють цю нерівність, встановлюючи те, що сила не може бути застосована до будь-кого проти його волі, попри цю природну нерівність. Тому «для уникнення цих недоліків», підсумовував Маркс, «права, замість бути рівними, повинні бути нерівними». Права має бути переглянуто на користь колективу: «Від кожного за його здібностями, кожному за його потребою».

Американські прогресивісти взяли це гасло на свій прапор. Справжня свобода, казали вони, вимагає нехтування негативними правами. Джон Дьюї пояснював, що поважати негативні права було би «просто виправданням брутальності й несправедливості заведеного порядку».

Вудро Вільсон висловився ще відкритіше: він просто розірвав Декларацію незалежності на шматки. У 1911 році Вільсон пояснював: «Якщо ви хочете зрозуміти справжню Декларацію, не повторюйте її преамбулу». У промові 1907 року його слова були ще різкішими: перші рядки Декларації незалежності, казав він, «не дозволяють виробляти політику на основі загальної теорії уряду. Без сумніву, ми повинні мати свободу, проте кожне покоління мусить сформувати власне поняття про свободу». Філософія батьків-засновників, казав Вільсон, не мала на меті «диктувати цілі й завдання будь-якого покоління, крім їхнього власного». Негативні права, додавав Вільсон, пережили свою корисність. Цими самими словами 2013 року Барак Обама намірявся переписати угоду між громадянами й владою.

Розвиваючись, ця дезінтеграціоністська ревізія Богом даних невідчужуваних негативних, спрямованих проти влади прав із перетворенням їх на створені владою умови, начебто для забезпечення свободи — так звані позитивні права, — буйно розквітла в риториці Франкліна Делано Рузвельта. У зверненні 1944 року «Про становище країни» Рузвельт прямо заперечив достатність філософії засновників, назвавши негативні права «неадекватними для забезпечення нам рівності й прагнення щастя». Він казав: «Ми дійшли до ясного розуміння того, що істинна особиста свобода не може існувати без економічної надійності й незалежності. “Люди в нужді — не вільні”. Люди, які голодні, не мають роботи, — це матеріал, з якого творяться диктатори». У зв’язку з цим він пропонував ухвалити другий Білль про права, у якому йшлося би про «право на корисну і вигідну роботу», «право на достатній заробіток, який давав би змогу мати адекватне харчування, одяг і відновлення працездатності», «право кожної сім’ї на достойне житло», «право на адекватну медичну допомогу й на можливість дбати про здоров’я», «право на адекватний економічний захист у старечому віці, від хвороб, нещасних випадків і безробіття», а також «право на якісну освіту» й інші. Народ Америки, проголошував Рузвельт, повинен рухатися вперед «у впровадженні цих прав, до нових цілей людського щастя і добробуту».

Нині суддя Рут Бейдер Ґінзбурґ, шанована багатьма лівими політиками як Notorious RBG[11], стверджувала, що Конституція США з її гарантіями негативних прав насправді стоїть на заваді процвітанню нації. Була б її влада, казала вона у 2012 році, вона написала б нову єгипетську конституцію не на базі нашої, а «на основі південноафриканської — активної спроби створити урядовий інструмент, який враховував би основні права людини»... Такими позитивними правами є право на житло, охорону здоров’я, їжу і соціальне забезпечення.

Жодне із цих «прав» не було знайоме батькам-засновникам. Дезінтеграціоністи радикально перемінили саму природу прав — права є лише благом, яке надає уряд, а не чимось таким, що існувало одвіку, до всіх видів державної влади. Проте саме таке розуміння стало підґрунтям світогляду Демократичної партії. Сенатор Берні Сандерс, незалежний кандидат від Вермонту, лідер думок для Демократичної партії та самопроголошений демократичний соціаліст, фактично йде слідом за Рузвельтом, заявляючи, що здобути права неможливо без потужного втручання уряду в усі аспекти життя американців. «Сьогодні, — сказав Сандерс у промові у Джорджтаунському університеті, — наш Білль про права гарантує американському народові низку важливих прав, захищених Конституцією... Тепер нам слід перейти на наступний етап, гарантувавши кожному чоловіку, жінці й дитині в нашій країні базові економічні права: право на якісну охорону здоров’я, право здобувати таку освіту, якої кожен потребує, щоб досягнути успіху в суспільстві, право на хорошу роботу, яка дає дохід, достатній для життя, право на доступне житло, право на забезпечену старість і право на існування в чистому довкіллі».

Цей перелік псевдоправ, який стає дедалі довшим, створюється на шкоду правам дійсним. Наприклад, лікарі мають негативне право керувати власною працею — ніхто не може примушувати медика надавати послуги. Та якщо в кожного є позитивне право на охорону здоров’я, то цим порушується чиєсь негативне право: або лікаря, який буде змушений відчужувати свою працю без його згоди, або платника податків, у якого буде конфісковано його працю для сплати лікарю, або тих хворих, яких позбавлять можливості дістати медичну послугу, надаючи цю послугу іншим.

Аналогічно, землевласники мають право будувати житло і здавати його в оренду. Але якщо в кожного є позитивне право на житло, то цим знову-таки порушується чиєсь негативне право: або власника нерухомості, який буде змушений здавати житло без власної згоди, або забудовника, який муситиме зводити додаткові будівлі, або платника податків, якому доведеться оплачувати субсидії власнику нерухомості, забудовнику або орендатору. Як реалізувати всі ці права без урядового примусу? Сам лише факт того, що конституція Південно-Африканської Республіки обіцяє житло, харчі, воду і соціальне забезпечення, не означає, що громадяни країни одержують усі ці блага.

Повторімо ще раз, що програма дезінтеграціоністів спокуслива. Там, де засаднича філософія прав обіцяє свободу — у вигляді пригод, а не благ, — там дезінтеграціоністи знімають усі обмеження в тому, чого можна вимагати від влади. Ба більше: ця філософія захищає тих, кому дістаються блага, від обвинувачень в егоїзмі, ховаючи їх за риторикою всеосяжного альтруїзму.

І, як це зазвичай буває, дезінтеграціоністи звалюють усе на прибічників традиційних уніоністських прав. Тих, хто заперечує право на охорону здоров’я, називають жорстокими й нечуйними — зображують їх такими, що активно позбавляють інших турботи, якої ті потребують. Тих, хто вважає, що товари і послуги не можна просто категоризувати як «права», — що така зміна категоризації інтелектуально нечесна і порожня, — їх кличуть безсердечними. Запитати, чи не є уряд, який настільки великий, щоб задовольнити ваші потреби, аж занадто великим, щоб його контролювати, означає виявити чистісінький цинізм. Саме так Барак Обама характеризував політичну опозицію, яка була, начебто, надто вузьколобою, щоб осягнути його масштабні системні зміни: «Статус-кво б’є у відповідь. Його творять сильні й привілейовані, які хочуть бачити нас розділеними, розлюченими й цинічними, бо це допомагає їм підтримувати статус-кво, зберігати свою силу і свої привілеї».

Рівність перед законом — прояв жорстокості

Дезінтеграціоністи не просто не згодні з ідеєю існування людської природи й притаманних нам усім особистих прав, наданих природою. Вони не погоджуються і з максимою батьків-засновників «усі люди створені рівними». Як ми вже бачили, засновники-уніоністи в жодному разі не стверджували, ніби всі люди народжуються з однаковими здібностями й талантами або в однакових умовах. На їхній погляд, люди мають видову рівність — усі ми рівні, бо належимо до одного виду, і тому всі маємо однакові невідчужувані права.

Дезінтеграціоністи, навпаки, вважають, що люди не створені рівними в базовому біологічному сенсі, — що є правдою, — й тому рівні права є нерівними. Право свободи слова, наприклад, не означає рівності для людини, нездатної говорити. Право на відчуження власної праці також не породжує рівності для людей, чия праця менш цінна.

Цей аргумент може бути використаний як на користь, так і проти певних груп населення. У початковій формі він застосовувався задля встановлення цілком окремих правових режимів для тих, хто вважався нерівними. Палкі прибічники рабовласництва стверджували, що вроджена нерівність людей дає підґрунтя для неоднакового ставлення до них. Джон Калгун, сенатор, держсекретар, військовий секретар і двічі віцепрезидент, неодноразово нехтував положеннями Декларації незалежності й 27 червня 1848 року зробив сумнозвісну заяву про те, що фраза «всі люди створені рівними» фальшива і зайва: «Її вставили в Декларацію без жодної потреби. Вона ні в який спосіб не стосувалася нашого відділення від метрополії». Калгун писав, що ключові положення американізму є небезпечною помилкою. Люди, на його думку, не є вільними або незалежними — їх обмежує влада і визначає суспільство. Тож рабство виправдовується «ницою» натурою одних і «чеснотами» інших. Свобода індивідуумів, доводив Калгун, «замість того щоб бути рівною для всіх, мусить бути неоднаковою для різних народів, у відповідності до умов їхнього існування».

Беручи Калгунові твердження за основу, проте доходячи іншого висновку, прогресивістські філософи стверджували, що з огляду на очевидні неоднакові здібності людей тільки радикальна перебудова суспільства веде до бажаної рівності та пластичності людства. Така радикальна перебудова, в найпотворнішій формі, стала підґрунтям для євгеніки. Прогресивістський теолог Вальтер Раушенбуш стверджував, що справою більш передових мислителів є «розумно моделювати й скеровувати еволюцію, в якій ми беремо участь». Річард Ілай, засновник Американської економічної асоціації, вважав, що майбуття цивілізації залежить від усвідомлення того, що «існують певні люди, абсолютно негодящі, й таким слід заборонити продовжувати свій рід». Ілай додавав, що наука могла б створити «ідеальну людину», бо «нині головним є не природний, а суспільний добір». Герберт Кроулі, чия книга «Обіцянка американського життя» (The Promise of American Life), за словами Джони Ґольдберґа, є «біблією американського прогресивізму», писав, що влада повинна «втручатися від імені найбільш достойних».

У менш одіозному вигляді ця суперечка із засадничими поняттями рівності дійшла й до політики сьогодення. Істинна рівність може бути досягнута, на думку сучасників, тільки внаслідок радикального переосмислення нашої злої суспільної системи. Якби суспільство було побудовано належно, всі люди й справді були б рівними. Таким є, до прикладу, аргумент Джона Роулза, який заявляв, що справедливість перебуває «під покровом незнання». Ідея тут у тому, що суспільство можна вважати справедливим лише тоді, коли ви були б раді стати будь-ким із членів цього суспільства. Думка вельми приваблива. Ви не захотіли б опинитися в нацистській Німеччині або в Америці в добу до Громадянської війни, не знаючи, ким ви станете в цих суспільствах, тож можна визнати ці суспільства несправедливими: якби ви однаково легко могли б народитися євреєм або есесівцем у Райху, то ви навряд чи стали б захищати цей режим. Роулз поширює це припущення на країни, які обіцяють негативні права: «Чи хотіли б ви народитися в країні, де немає значної системи соціальної безпеки, наприклад, не відаючи, чи будете ви бідним, слабким або нерозумним? Чи не буде найсправедливішим те суспільство, де політика спрямована на рівність результатів, хоч би ким ви були на початку?».

Роулз шукав «концепцію справедливості, яка нівелювала б випадковості природного обдарування і переваги соціальних обставин». Така форма справедливості вимагала б неоднакового ставлення до різних членів суспільства: по-перше, уся «соціальна й економічна нерівність» мала би бути наслідком «справедливої рівності можливостей», а по-друге, ця нерівність мала би «приносити найбільше вигод найвідсталішим членам суспільства». У разі невиконання цих двох пунктів нерівність результатів не підлягала б жодному виправданню. Політично така логіка Роулза застосовувалася для виправдання жорстко обмежуваної системи вільного ринку, навантаженої механізмом масового перерозподілу.

Як з’ясувалося, практично неможливо кількісно оцінити або досягнути «рівності можливостей» через відмінні характеристики і різне походження індивідуумів: результатом ставало постійне урядове втручання, часто з дуже недобрими наслідками. Навіть більше, пошук «рівності можливостей» через неоднакове ставлення до індивідуумів означає порушення прав одних в ім’я інших. Проте дезінтеграціоністи стверджують, що всяка нерівність росте із соціальної несправедливості, а не з природної відмінності між людьми. А значить, застосовуючи Роулзову логіку, втручання уряду стає нескінченним, позаяк між людьми знову і знову виявлятимуться відмінності. Посилання дезінтеграціоністів просто хибне.

Проведіть лінію поперек будь-якої кімнати, повної людей, і ви побачите групові розбіжності в доходах, IQ, освіті та віці. Такі відмінності не є результатом соціальної дискримінації. Це результат статистичної ймовірності. Але, на думку дезінтеграціоністів, розбіжності — це автоматичний наслідок дискримінації, яку часто нагороджують туманними термінами «привілеї», «інституційний расизм» або «патріархальність». Філософія дезінтеграціоністів, отже, веде до такої надзвичайної руйнівної логіки: ми повинні мати рівні можливості, що означає нерівні права, оскільки люди не є рівними від природи; будь-яка нерівність у суспільстві є доказом нерівності можливостей. Жодна система не виживе за такої логіки: нерівність результатів — природно притаманна людству риса. Саме в цьому й суть. Система мусить бути зруйнована.

Рівність перед законом слід придушити. Американцям потрібна дискримінація, щоб стерти людську нерівність. Нещодавно Теодор Джонсон із Центру правосуддя Бреннана ремствував на філософію «конституціоналізму з кольоровою сліпотою», яку консерватори застосовують проти політики «позитивної дискримінації». Джонсон вважає, що «американцям варто вирішити, яка Конституція найбільше сприятиме створенню нації, що живе на основі своїх засадничих ідеалів, — та Конституція, що враховує расу, чи та, що ігнорує расу... Ігнорування раси не зробило націю більш рівною».. Яка іронія! Джон Калгун залюбки погодився б із цим.

Найбільш поширена версія філософії рівності дезінтеграціоністів існує у формі інтерсекційності. Це поняття, спершу запропоноване професоркою права Кімберлі Креншоу, передбачає, що людина може стати жертвою дискримінації більш ніж на одному рівні. Чорношкіра жінка, наприклад, зазнає дискримінації на ґрунті як раси, так і статі. Вас визначає «інтерсекція» — перетин вашого членства в кількох групах жертв. На перший погляд, думка незаперечна: звісно, людину можуть дискримінувати за багатьма мотивами. Проте інтерсекційність, як її практикують сьогодні, йде далі. Вона передбачає, що американське суспільство структуровано за ієрархією, де одні суспільні групи є жертвами інших: так, належність до певної групи-«жертви» автоматично ставить людину у невигідне становище, а неналежність до таких груп дає автоматичні привілеї. Насправді ми навіть не вивчаємо даних про утиски, перед тим як визначити, чи підвищує ймовірність утисків належність до певних груп. Натомість ми змішуємо будь-яку нерівність із дискримінацією. Нерівність, з погляду інтерсекційності, автоматично виникає із соціальної дискримінації, звідти ж походять і переваги. Ми повинні вести нагляд за успішними, за тими, хто відмовляється «обмежувати свої привілеї»; повинні змусити їх визнати ці привілеї або звинуватити їх в участі в системі гноблення. Ці правила слід застосовувати нерівномірно, щоб стерти будь-які прояви дискримінації: про існування такої дискримінації свідчить постійна наявність нерівності результатів.

У такий спосіб права на справедливий суд стають вторинними відносно до міркувань ідентичності. Коли суддю Бретта Кавано призначили у Верховний суд, одна жінка обвинуватила його у спробі зґвалтувати її на вечірці — колись іще у дні їхньої юності. У неї не тільки не було доказів, навіть свідки, на яких вона посилалася, заявили, що не були на тій вечірці. І попри це, багато ЗМІ наполягли на тому, що з огляду на привілеї Кавано він має постати перед судом громадської думки. Навіть якщо він не чинив злочину, за своєю етнічною належністю і матеріальним станом він подібний до тих людей, які в минулому користувалися своєю інституційною владою для лихих намірів. Коли ж Кавано висловив справедливе обурення цими обвинуваченнями, його цілком зрозумілу емоційну реакцію витлумачили як примітивний гнів білого самця у відповідь на позбавлення його того, що він вважає своїм. Як писала Еріка Сміт у McClatchy: «Це звична поведінка наділеного владою і привілеями білого чоловіка, який скиглить, бо не звик у житті втрачати нічого, — що й казати про довічне призначення в найвищу судову інстанцію країни, про яке він завжди мріяв».

Проте рівний захист за законом — це насамперед найкращий спосіб захисту для меншин. Закони Джима Кроу часто називають підґрунтям для програм «відновлювальної справедливості», таких як позитивна дискримінація або пропозиція відкидати рівність перед законом, коли йдеться про історичні конфлікти, забуваючи, що «Джим Кроу» був паростком дискримінаційного мислення й аж ніяк не рівності перед законом, — навпаки, це було найвідвертіше відкидання рівності. Наприклад, у Бірмінгемі, що в Алабамі, 1944 року з’явився такий наказ щодо ресторанів:

Рівний захист законом — значно кращий засіб проти дискримінації, порівняно з відновлювальною дискримінацією. Рівний захист ефективний, коли його застосовують. Саме це сталося 1960 року, за чотири роки до ухвалення Закону про громадянські права, коли у Грінсборо, що в Північній Кароліні, четверо чорношкірих протестувальників всілося за стіл у закусочній в універмазі «Вулворт». Адміністратор викликав поліцію, поліція нічого не зробила, як велів їй закон, бо студенти нічого не порушили. До липня 1960-го, втративши 200 тисяч доларів, «Вулворт» змушений був припинити сегрегацію.

Рівність захисту справді діє. Проте дезінтеграціоністи називають фанатиками всіх тих, хто виступає за неї, тих, хто не прагне скасування рівних прав в ім’я рівності результату, і навіть тих, хто відкидає дезінтеграціоністське посилання про те, що всяка нерівність є результатом несправедливості.

Ось чому колишнього президента Гарварду Лоуренса Саммерса вигнали з університету після заяви про те, що нерівність між чоловіками й жінками в точних науках пояснюється тим, що чоловіки перебувають на краях кривої нормального розподілу за результатами тестів із математики й природознавчих наук, внаслідок чого на вершині й унизу завжди налічується кілька чоловіків. Ось чому кандидат від демократів на виборах 2020 року Піт Буттіджедж дістав клеймо «брехливого покидька» від одної вельми різкої чорношкірої колумністки за великий гріх: він визнав, що не всі освітні відмінності між расовими групами є результатом системної дискримінації. (Буттіджедж згодом зателефонував цій жінці, щоб вислухати її аргументи про те, що він є годованцем білих привілеїв, який посмів вказати, що відсутність чоловічого прикладу може справити вплив на освітню траєкторію.) Ось чому тих, хто відмовляється катетеризувати американську систему правосуддя як продовження рабовласництва, таврують «расовими ігнорантами». Тому й тих, хто відмовляється схилитися перед міфом про тендерний розрив у оплаті праці, зустрічають істеричною люттю. «Нерівність — це дискримінація» стало символом віри дезінтеграціоністів. А єретиків, які заперечують це, вони карають.

Погляд дезінтеграціоністів на людську нерівність має реальні наслідки. Нещодавно Американська астрономічна асоціація запропонувала для PhD-програм не використовувати результати стандартних іспитів (GRE) із фізики для кандидатів, оскільки жінки показують у них низькі результати. Медичним коледжам рекомендують відмовлятися від вступних іспитів МСАТ, позаяк їх майже не проходять етнічні меншини. У Нью-Йорку студенти протестують проти «сегрегації» в навчальних закладах, де застосовуються позбавлені расової упередженості тести, бо їх успішно складає надто багато представників білої та азіатської раси. Колись сегрегація означала встановлювану законом дискримінацію на ґрунті раси, а тепер, як пише New York Times, студенти борються із сегрегацією, наполягаючи на такій дискримінації.

Певно, найкомічніший із недавніх випадків такого дезінтеграціоністського мислення стався з ведучою каналу MSNBC Рейчел Меддоу. Як повідомляло Національне громадське радіо, Меддоу прибула у Рокфеллерський університет для вручення премії одній видатній науковиці. Там вона побачила стіну з портретами чоловіків. «Що це за мужича стіна?» — спитала вона. Як виявилося, кожен із «мужиків» на тій стіні був лауреатом або Нобелівської премії, або премії Ласкера. Після цього зауваження університет переоформив стіну. «Кожному, хто проходить повз, ця стіна лиш нагадує, що наука складається з білих чоловіків, — казала нейробіолог Леслі Восшалл з університету. — Я вважаю, в коридорі кожної установи варто запитати себе: “А що, власне, ми хочемо сказати всіма цими портретами й старими запорошеними фотографіями?”».

Ті, хто не отруєний філософією дезінтеграціонізму, може відповісти: «Ідея в тому, що видатні науковці заслуговують на шану». Заражені дезінтеграціонізмом просто вкажуть на «мужичу стіну» як на приклад зла американської системи.

Влада існує, щоб переладнати людство

Зрештою, уніоністи стверджують, що державна влада була встановлена для захисту наших прав, «одержавши свої справедливі повноваження за згодою громадян». На практиці це означає, що влада уряду обмежується особистими правами громадян і їхня згода слугує лише для втримування уряду в установлених межах. Із цієї причини батьки-засновники зосереджувалися на створенні системи стримувань і противаг: навіть абсолютної більшості не буде достатньо для зміни природи взаємин громадян з урядом.

Проте, як ми побачили, дезінтеграціоністи вважають, що природа людини цілком піддатлива, що в нас немає ніяких прав, крім даних владою, — тому не існує «справедливих повноважень», і абсолютна влада більшості здатна гіпотетично вирвати з коренем будь-які права. Що гірше, позаяк влада встановлюється не для захисту прав і надання привілеїв, згода громадян стає вторинною: кращим для нас буде аристократичний розподіл влади, завдяки якому егоїстичне використання прав тими чи іншими людьми не стоятиме на шляху до вищого блага. Практично дезінтеграціоністська філософія влади зводиться до поняття уряду без меж, який діє через позбавлену звітності бюрократію.

Саме такий тип уряду моделював Огюст Конт, на думку якого правління експертів може реструктурувати суспільство якнайкраще. Свобода належить лише тим, хто має достатньо розвинені якості: «Свобода... в розумних пропорціях... корисна для індивідуума і для народу, який дійшов до певного рівня просвіти й набув певні вміння бачити наперед,... [але вона] дуже шкідлива для тих, хто не відповідає цим двом умовам і має велику потребу, як для себе, так і для інших, перебувати під опікою». Щоб визначити, хто заслуговує на свободу, а хто ні, і провістити нову еру людського розвитку, експерти повинні взятися до перебудови суспільства на засадах науки.

І Дьюї, і Кроулі точно йшли цією лінією. Гаслом Дьюї був «прагматизм», а не демократія, він вірив, що держава може перевиховати маси. Свобода, власне, стає перепоною у справі трансформації взаємних стосунків людства: «Гасла, ліберальні в один період, можуть стати цитаделлю реакції в інший». Дьюї стверджував, що лібералізму слід «бути прив’язаним до ідеї історичного релятивізму. Це означає, що зміст понять індивідуальності й свободи із часом змінюється». Ба більше: Дьюї писав, що оскільки «ефективна свобода є функцією соціальних умов, які існують повсякчас, ...і оскільки економіка має вирішальний вплив на суспільні відносини, то необхідність свободи для кожної окремої людини вимагатиме суспільного контролю над економічними силами в інтересах великої маси індивідуумів». Так одвічні особисті права зникають. Експерти перемінять засадничі умови, створивши «ефективну свободу». Вудро Вільсон охоче тамував спрагу із цієї інтелектуальної криниці. На його думку, держава не повинна мати ніяких обмежень:

Демократія, вважав Вільсон, не зв’язана «жодним принципом своєї власної природи, щоб заборонити собі здійснювати будь-яку владу». Не існує ніякої «справедливої влади», на яку народ має надати згоду. І згода як така може не мати значення для справжньої демократії: тобто права громади визначати свою долю. Це, казав Вільсон, було питанням «організації, інакше кажучи, адміністрації». А питання адміністрації є питанням дієвості. «Усе, про що просять або чого бажають прогресивісти, — в епоху, коли “розвиток” та “еволюція” панують у науці, — це дозвіл на інтерпретацію Конституції за дарвінівськими принципами; усе, чого вони хочуть, це визнання нації живим організмом, а не машиною».

Відповідь на це питання, вочевидь, мають дати «експерти». Необирані бюрократи повинні контролювати механізми уряду: «Адміністрування лежить за межами власне сфери політики. Адміністративні питання не є політичними». Вільсон довів до логічної межі дезінтеграціоністське відкидання і справедливої влади, і згоди громадян. Уряд має бути для людей, а не від людей.

Апетит до адміністративного уряду ніколи не зменшувався. Поступово розпливалися межі повноважень, а з ними і підзвітність уряду громадянам. Альтернативна філософія дезінтеграціонізму дозволяє громадянам полишати відповідальність щодо взаємин індивідуума і держави; вона надає громадянам змогу делегувати свої судження гаданим експертам, які керуватимуть їхнім життям. Дезінтеграціоністи відтак перевертають усе з ніг на голову, стверджуючи, що ті, хто виступає за обмеження уряду, виступає проти народу. Як постійно нагадував Барак Обама, питанням уряду має бути не обсяг його влади, а її ефективність. Зрештою, дезінтеграціоністи наполягають, що проти такого прагматизму виступають лише заідеологізовані впертюхи, які не бажають прийняти здатність уряду до створення кращого життя. Обама наголошував: «Ми не можемо собі дозволити затишно спочивати. Ми всі зробили ставку на успіх уряду, бо цей уряд — це ми».

Дезінтеграціоністська філософія американських інститутів

Якщо уряд — це ми, то нам немає потреби встановлювати правила, за якими уряду слід діяти. Правила мусять змінюватися заради «виконання завдань». Це в точності наведений аргумент дезінтеграціоністів, які не тримаються жодної структурної послідовності уряду. Іноді дезінтеграціоністи є прихильниками влади більшості, часом — елітистами. Вряди-годи вони надають перевагу верховенству законодавчої влади, іноді — виконавчої, а часом і судової. Бувають прихильниками переваги влади штатів над федеральною владою, а бувають ворогами такої переваги, заявляючи, що федеральна влада має домінувати у всіх сферах.

Питання для них полягає не в урівноваженні інтересів розмаїтих груп, захисті прав меншин і забезпеченні консенсусу. Для цього безумства не існує методу. Уряд є джерелом добра і світла, тож йому в жодному разі не слід заважати — під жодним кутом — у провадженні справ дезінтеграціоністів. Дезінтеграціоністи можуть бути в меншості або в більшості, але їхні принципи домінуватимуть. Інститути — це лиш інструменти здійснення цих принципів.

Брак інститутів, що керуються послідовними правилами, спричинений дезінтеграціоністським опором засадам філософії особистих прав, які захищає уряд, спеціально встановлений для цієї мети. Якщо людська натура пластична і може бути сформована соціальними обставинами, якщо метою влади є рівність результатів, а не просте рівноправ’я, якщо особисті права є радше завадою для досягнення цієї мети, ніж невіддільним елементом людської природи, і якщо уряд мусить бути необмеженим у правах для здійснення змін, незалежно від «згоди громадян» і без апелювання до жодних «справедливих повноважень», — тоді сам уряд повинен бути ad hoc[12], тобто керуватися особливими правилами для кожної ситуації, виходячи з власного уявлення про «прагматизм».

На практиці це означає, що дезінтеграціоністи зневажають конституційний лад, який вимагає від чесних чоловіків і жінок визнати, що їхні первинні політичні преференції можуть не відповідати вимогам конституційного процесу. Усі ми живемо за правилами — в цьому мета встановлення цих правил. Джон Адамс прагнув «уряду законів, а не людей». Дезінтеграціоністи бажають мати уряд моралі, а не законів. Це перетворює уряд на Бога — а Бога не втримають ліліпутські обмеження недалеких людей, що борються проти влади «спільного блага», як стверджують наймудріші з нас.

Так дезінтеграціоністи зневажають доктрину делегування повноважень уряду. Дезінтеграціоністи історично розсунули межі Конституції значно далі, ніж це було можливо, надавши уряду повноваження, які йому ніколи раніше не делегувалися. Вони часто згадують недієві положення Конституції — преамбулу, в якій ідеться про загальний добробут або встановлення справедливості, — намагаючись переписати наявний зміст документа. Ще частіше дезінтеграціоністи просто маніпулюють словами, маючи на меті зробити владу уряду максимальною. Зрештою, мова завжди була і є еластичною, і ця еластичність — як у резинки в старій білизні — із часом починає невідворотно втрачатися. Так у процесі «МакКаллоу проти штату Меріленд» (1819) Верховний суд постановив, що федеральний уряд має повноваження встановлювати національний банк, попри будь-яке конституційне делегування таких повноважень, згідно з «необхідними й належними положеннями», які надають федеральній владі силу «створювати всі закони, необхідні для належного виконання» справді делегованих повноважень уряду. Це відповідає широкій логіці Александра Гамільтона, а той вважав, що уряд має силу ухвалити будь-який закон, який «вважається сприятливим» для реалізації делегованих повноважень.

У такої перспективи, втім, мало обмежень. Історично «необхідні та належні положення» поєднувалися з розширенням інших положень, надаючи владі уряду максимальне охоплення. У процесі «Вікард проти Філберна» (1942), наприклад, Верховний суд ухвалив, що федеральний уряд — за Законом про регулювання сільського господарства від 1938 року — має владу не дозволяти фермерові вирощувати зернові для власного споживання. Суд апелював до конституційних повноважень уряду регулювати торгівлю між штатами — хоча це зерно може ніколи й не стати предметом торгівлі між штатами. Тому не дивно бачити, як нині дезінтеграціоністи сперечаються про те, що «необхідне й належне» положення — так зване «еластичне положення» — дає федеральному урядові повноваження встановлювати федеральне домінування, наприклад, у галузі охорони здоров’я.

Доктрина делегованих повноважень стала аномалією. На практиці її майже не існує. Федеральний уряд регулює фактично всі сфери нашого життя — і дезінтеграціоністи радіють цьому. Новий статус-кво перевернув уявлення про те, хто має доводити законність своїх дій: раніше уряд мусив обґрунтувати, що в нього є повноваження діяти так або інакше; зараз же у громадян вимагають пояснень, звідки у них є право діяти так, як вони вважають за потрібне.

На спробі знищити поняття делегованих повноважень дезінтеграціоністи не спинилися. Вони прагнули також прибрати систему стримувань і противаг між гілками влади. Законодавча влада дістала явну свободу робити фактично будь-що: Конгрес може регулювати наші зливні бачки та лійки в душі, визначати, чи ставити на продукті позначку «м’ясо» і який надати доступ до контрацептивів. Крім того, дезінтеграціоністи намагаються позбавити внутрішнього тертя виконавчу гілку влади. В останні роки демократи вжили доступних їм заходів для розв’язання законодавчих заторів: наприклад, у 2013 році сенатор-демократ від Невади Гаррі Рейд припинив блокування кандидатур суддів (за іронією долі допомігши республіканцям призначити своїх кандидатів за президента Трампа), а сенаторка-демократка від Массачусетсу Елізабет Воррен дала обіцянку покласти край блокуванню законів з боку Сенату взагалі[13]. Проте багато дезінтеграціоністів закликали до ліквідації Сенату як такого, називаючи його недемократичним, і тому фундаментально нелегітимним. Знищення системи стримувань і противаг між Палатою представників і Сенатом радикально збільшить обсяг законодавства, яке надходитиме від цих двох палат, позаяк членство в них стане по суті ідентичним.

Коли йдеться про виконавчу владу, дезінтеграціоністи не приховують свого презирливого ставлення до системи стримувань і противаг. Вудро Вільсон критикував своїх попередників у Білому домі за небажання порушувати Конституцію з усіма їхніми «ваганнями совісті». Натомість він пропонував зробити президента «вільним перед законом і совістю, бути таким владним, яким він тільки може бути. Межу встановлюють тільки його здібності... За спиною президента стоїть нація, а за Конгресом — ні». Вільсон додавав: «Він виконує найважливіші дії в системі (визнає він це чи ні), і посада є мірилом людини... Автори Конституції зробили з нашого президента володаря сильнішого (бо він ізольованіший) за того короля, якого вони намагалися імітувати». Ці слова, звісно, сміховинні: батьки-засновники цілком ясно давали зрозуміти, що не бажають мати на чолі виконавчої влади монарха. Але Вільсон вважав, що президент — єдина фігура, достатньо унікальна і потужна, щоб протиснутися крізь радикальні зміни.

Головним інструментом виконавчої влади є перманентна бюрократія: клас державних службовців у вільному плаванні, чиї присуди часто незаперечні. Ці бюрократи стануть новою суперкастою, що фактично творитиме закони, а звичайна законодавча влада залишиться як рудимент, передавши широкі нормотворчі повноваження цим гаданим експертам. У 1950 році в Кодексі федеральних норм було надруковано менше за 10 тисяч сторінок, а 2018-го їхня кількість перевищила 180 тисяч.

За швидкого зростання бюрократії виконавча гілка, що її очолює, зможе об’єднати функції законодавчої, судової та власне виконавчої. За правління обох партій виконавча гілка зовсім вийшла з-під контролю: в 1940 році приблизно 443 тисячі американців працювали на цивільних посадах виконавчої влади; станом на 2014-й ця кількість сягнула 1 мільйона 356 тисяч. У 1800 році реальні федеральні видатки на душу населення становили 16 доларів, а в 1990-му — вже 4760. До того ж у 1929 році сума цих видатків дорівнювала 3% ВВП, а в 2018-му — 20%.

А що із судовою гілкою? Дезінтеграціоністи завзято сперечаються про те, що в певних випадках судова влада має діяти як окремий законодавчий орган, який просуватиме бажану соціальну політику, а в інших — як «турнікет» для неконституційного законодавства. І жодного випадку, коли б дезінтеграціоністи повірили у безпосереднє завдання судової влади — чесно й неупереджено тлумачити закони. Суддя Антонін Скалія вважав, що роль судової гілки — в інтерпретації законів за їхнім оригінальним значенням (разом із Конституцією) і створюванні передбачуваних присудів, які не давали б суддям «у рішеннях враховувати власні особисті преференції» або поступатися «волі ворожої більшості». Барак Обама, призначаючи суддю Соню Сотомайор у Верховний суд, відзначив її вміння поєднувати «загальний погляд, співчуття і розуміння того, за якими законами існує світ і як живуть прості люди». Він побачив у ній «якості емпатії, розуміння і ототожнення себе з надіями й прагненнями людей». На такий погляд, судді існують не для того, щоб послідовно тлумачити правові норми для громадян і потенційних сторін процесу, а для того, щоб чинити добро. Суддів розглядають як законодавців.

А судді-дезінтеграціоністи, надівши мантію, ставлять свою особисту мораль вище Конституції та законодавчої влади. Вони перевернули все з ніг на голову: за їхнім уявленням, дотримуватися Конституції означає в якийсь спосіб підривати американські цінності; вони стверджують, що Конституція призначена для надання суддям мандата на визначення моральності нації. За такою олігархічною логікою судді знайшли виправдання для вбивства ненароджених дітей, обґрунтовуючи це «еманаціями і півтінями» у Конституції та «правом особи визначати власну концепцію існування, сенсу, всесвіту і таємниці людського життя»; вони видобули федеральне право на одностатевий шлюб, оголосивши саму Конституцію мертвою буквою, важливою тільки власною готовністю оголосити саму себе недоречною («Покоління, які написали й ратифікували Білль про права і Чотирнадцяту поправку, гадки не мали про свободу в усіх її проявах і обсягах, тож вони залишили майбутнім поколінням хартію, що захищає права всіх людей на свободу, а ми досі пізнаємо її значення»). Питання тут полягає не в політиці дозволів абортів і одностатевих шлюбів. Питання в тому, чому це суди раптом стали сховищами колективного розуму. Дезінтеграціоністи здійснили те, від чого застерігав Гамільтон: підірвали фундаментальну легітимність судів, змусивши їх вийти за встановлені межі. Коли ж суди цього не роблять, дезінтеграціоністи погрожують об’єднати їх з іншими судами чи розширити виборчі округи, в яких обираються судді, щоб перетворити ці суди на більш зручні для себе інструменти.

А ще існує дезінтеграціоністський аргумент проти федералізму. Дезінтеграціоністи стверджують, що влада штатів має бути повністю перекрита федеральною, — крім випадків, коли штати й місцеві спільноти ухвалюють рішення боротися за дезінтеграціоністські цінності. Так, наприклад, дезінтеграціоністи вітають створення «міст-притулків» і водночас обурюються законами штатів, спрямованими проти нелегальних іммігрантів. Та загалом дезінтеграціоністи виступають за погибель штатів від рук федерального уряду.

Згадуючи про гноблення меншин урядами штатів, вони наполягають на подальшому зростанні федерального уряду і на системі стримувань влади штатів. Цей аргумент має принаймні перевагу історичної обґрунтованості: справді, прихильники прав штатів використовували федералістську аргументацію для агітації на захист рабства й расистських законів Джима Кроу. Лише втручання федеральної влади — спершу в Громадянській війні, потім у вигляді поправок доби Реконструкції (1865–1877 роки), а зрештою через Закон про громадянські права і Закон про право голосу, що були прийняті у 1960-х — дало початок формуванню прав афроамериканців. Як писав у 1964 році політолог Вільям Райкер: «Той, хто проти расизму, має бути й проти федералізму». «Лабораторії демократії», за висловом судді Верховного суду Луїса Брандайса, перетворилися на камери тортур для демократії.

Проте ця суперечка надто широка. Так, федеральний уряд повинен мати вищість над урядами штатів у разі локальної тиранії, проте цим не можна виправдати тиранії федеральної. Батьки-засновники визнали рабовласництво як частину початкового компромісу, позаяк альтернативою цьому стало б розділення Сполучених Штатів, однак вони також передбачали для федерального уряду здатність захищати особисті права і права меншин від зазіхань урядів штатів — як ми бачили. Таке втручання, на їхню думку, може бути тільки обмеженим за тривалістю та обсягом. Утім, дезінтеграціоністи вважають, що, оскільки штати не впоралися зі своїми завданнями, це передбачає перетворення федерального уряду на концентратор вищої влади. Це звичайнісінька брехня. Поки захисту підлягають фундаментальні негативні права — в цьому контексті насамперед право покинути штат — місцеві уряди правлять найкраще. Той самий федеральний уряд, що справедливо припинив політику сегрегації в штатах, здійснив жахливе інтернування сотень тисяч японських американців у часи війни. Моральна вищість федерального уряду над урядами штатів не визначається самим його розміром.

Правду кажучи, бажання дезінтеграціоністів мати домінантний федеральний уряд веде до дезінтеграції як такої: якщо ми не дамо техасцям жити по-техаському, а каліфорнійцям — по-каліфорнійському, навіщо нам залишатися частинами однієї країни? Зі зростанням потужності федерального уряду місцеві спільноти втрачають контроль над власним життям і мусять запекло боротися проти домінування тих, хто відкидає їхні цінності й турботи. Альтернативою федералізму є не національна єдність, а розпад.

Висновок

Перший крок у руйнуванні Америки полягає в переконанні її громадян у тому, що частина їх має пожертвувати своїми правами, щоб інша частина дістала нові права. Те, що історично маргіналізовані групи нині дістають рівне з іншими ставлення від держави, — цього вже недостатньо, скажуть дезінтеграціоністи. Держава повинна втручатися, забезпечуючи рівність результатів кожної суспільної взаємодії.

Говорити, що права постійно розширюються і є відкритими для дискусії, — прямий шлях до розділу. Казати, що суспільство може бути вдосконалене, бо з дітей можна виліпити фактично будь-що, відчиняє двері боротьбі не на життя, а на смерть, за те, що саме з них ліпитимуть.

Уряд не може перемінити серця людей — не може зробити їх тим, чим вони не є. Завдяки простій зміні матеріальних обставин кам’яне серце в людини не перетвориться на живе. А ставити урядові гарантії певних привілеїв у центр американського життя можливо тільки за умови тиранічного панування, або радикального перерозподілу, або прямого примусу. Так американці розділяться на тих, хто одержує, і тих, кого примушують віддавати.

Ми не боги і просто не маємо здібності виправляти дисбаланс вроджених особистих якостей. Ми маємо здібність ставитися до всіх однаково за законом, маємо здібність установлювати уряди для захисту особистих прав. Але ми не здатні гарантувати, що навіть дві дитини одного віку, що живуть на одній вулиці, матимуть однакову стартову точку — навіть двоє дітей, що ростуть в одній сім’ї, не мають такої точки. Так само ми, звісно, не здатні забезпечити кожному однакове кінцеве призначення. Якщо сприймати всіх американців або як поширювачів ієрархічної та дискримінаційної системи, або як жертв цієї системи, це розірве зв’язки, що тримають американців разом.

Ставлення до уряду як до знаряддя необмеженої влади — величезна й непробачувана помилка. Питання спільного блага є цілковито політичними й ціннісними — це не просто питання ухвалення прагматичних рішень, вони мають бути погоджені всім народом. І навіть колективна згода народу не може перекрити особисті права, без того, щоб очевидним результатом цього не стала тиранія. Ба більше, правління «наймудріших і найкращих» згори нечасто приводило до процвітання і розширення свободи. Зазвичай наслідок був прямо протилежний. Зухвальство в ухваленні рішень самопризначеною елітою веде до точнісінько того самого деспотизму, проти якого повстали свого часу батьки-засновники.

Філософія дезінтеграціоністів демонструє вибухонебезпечність, коли застосовується на практиці на рівні уряду. Нищенням стрижневих компонентів уніоністської влади — таких як делегування повноважень, стримування й противаги, федералізм — дезінтеграціоністська влада підвищує ставки в політиці, унеможливлюючи порозуміння. Це змушує американців битися за вищі щаблі влади, щоб не стати жертвами своїх суперників, які прагнуть домінувати над ними, застосовуючи механізми свавільного і безконтрольного урядового примусу.

Дезінтеграціоністська філософія вириває з коренем цінності, які історично були тим, що єднає американців. Але це тільки початок. Філософія є фундаментом культури — спільного для нас усіх простору. У Сполучених Штатах наша уніоністська філософія привела до створення культури прав. Саме про неї й будемо говорити далі — розглянемо природу і джерела прав, які ми плекали впродовж усієї нашої історії та які історично об’єднували нас. А згодом звернемося до зусиль дезінтеграціоністів вирвати в нас і культуру також.