Як зруйнувати Америку за три прості кроки

Історія Америки завжди була полем для суперечок. У нашій спільній історії можна відшукати коріння американської філософії та культури. Утім, наша історія сповнена складнощів: героїзмом і візіями, ідеалізмом та хоробрістю... але й утисками і жорстокістю також. Позаяк американська історія, як і всяка інша, містить у собі багато відтінків сірого — далебі, жодна особа, країна або нація не може бути універсально доброю або злою скрізь у часі й просторі — легко помилитися, визначаючи головний рушій історії Америки. Якщо стояти надто близько до картини, ми бачитимемо в американській історії набір точок начебто випадкових добрих та злих діянь і не сприйматимемо її цілісно. А як відійти трохи далі, картина чіткіша. Коли ми дивимося широко — вивчаємо історію нашої нації та інших країн, спостерігаємо страждання і варварство, які проявлялися фактично по всьому світі, — то нам легше збагнути, що в американській історії світлого більше, ніж темного. Насправді справедливим буде сказати, що, коли Америка брала участь у злодіяннях, спільних для всього людства, вона зробила для світу і чимало добра — до того ж добра унікального. Без Америки світ давно потонув би в тиранії; без Америки довершеність особистих прав давно затьмарив би колективізм; так само давно занепала б ідея мультиетнічної демократії.

Уніоністська історія Америки — це спільна історія трагедій і тріумфів, заснована на віруваннях та переконаннях. Це історія американської винятковості; вона оповідає, чим Америка вирізняється у світі. І це також оповідь про нашу філософію і культуру, що коріняться в засадничих ідеалах, які з часом набували дедалі ширшого вираження. Це оповідь про моральну імунну систему Америки, яку атакувало кілька потужних вірусів, внаслідок чого політичний організм не один раз перебував на межі загибелі, проте знов і знов одужував і виходив переможцем. Щоразу, як імунна система Америки долає черговий вірус, вона міцнішає.

На погляд дезінтеграціоністів, американська історія — плід отруйного дерева: історія, що проросла із гнилого насіння, пустила потворне коріння в чужому ґрунті й галузилася в ньому, наче метастази ракової пухлини. Уніоністи, на противагу, вважають, що наша історія проросла з дивовижного насіння. Із часом дерево, яке дало це насіння, ставало вищим, міцнішим, прямішим. Так, у цього дерева є хворі гілки, які слід було обрізати, — і ці процедури часто призводили майже до повної загибелі всього дерева. Але із часом обрізання дали здоровіше дерево. Крім того, його зміцненню сприяло прищеплення на дерево дедалі більшого числа нових американців, від чого стовбур товстішав, а вся рослина набиралася витривалості й стійкості.

Зауважмо, ніщо із цього не означає, що американська історія не мала темних сторінок, — особливо у ставленні до корінних і чорношкірих американців. Проте можна стверджувати, що в Америці добро і сила перемагають жах — не завжди, не одразу, а радше із часом, завдяки відданості засадам філософії та культури. Історія Сполучених Штатів є оповіддю про заснування Америки — заснування на ґрунті свободи, спільних переконань, сформульованих у Декларації незалежності й Конституції США; вона є оповіддю про націю, яка прагнула подолати свій первісний гріх рабства і поклала на це сотні тисяч життів; це оповідь про країну, яка поступово поширює права, гарантовані засадничими документами, на чорношкірих американців, жінок і розмаїті меншини. Це оповідь про націю, яка звільнила світ від нацизму й комунізму, яка підняла світову економіку й витягнула мільярди людей із бідності. Це оповідь, яку очорнюють ганебні діяння — жорстоке ставлення до корінного населення, поневолення чорношкірих, обмеження у правах китайців і євреїв, — проте в цій оповіді добро і сила перемагають жах.

З історичного погляду уніоністів, Америка завжди була великою. Стисло кажучи, уніоністи називають три ключові принципи: по-перше, Америка була народжена зі славними ідеалами; по-друге, ці ідеали єднали Америку із часом дедалі тісніше, стримуючи розділення за вузькофракційними інтересами, і відданість цим ідеалам стояла в центрі американського прогресу; і по-третє, світ дістав багато користі від сили й величі Америки.

Ті, хто найпалкіше змагався за єдність Америки, із цим згодні. 4 березня 1861 року Абрагам Лінкольн стояв на сходах тоді ще недобудованого Капітолію у Вашингтоні, проголошуючи свою першу інавгураційну промову. Тоді вже відчувалася загроза неминучої війни, яка коштуватиме Америці більше життів, ніж усі інші її війни, взяті разом, і Лінкольн закликав американців загадати, що всі вони, зрештою, є братами. «Ми не вороги, ми друзі, — казав він. — Нам не можна бути ворогами. Хай як вируватимуть пристрасті, наших приязних зв’язків їм не розірвати. Містичні струни пам’яті, що тягнуться від кожного поля битви і могили патріота до кожного живого серця й домашнього вогнища над усією нашою широкою землею, хай ці струни пам’яті лунають у хорі Єдності, коли їх знову торкнуться кращі янголи нашої людської природи, а це станеться неодмінно!»

Пам’ять.

Люди повинні мати спільну історію, якщо вони хочуть бути народом. Коли американський народ зростав, долучаючи до себе нові групи, змінювалась і наша історія. Але належить ця історія нам усім — тому ми маємо пам’ятати її. Або ми поділяємо одне минуле, або даємо йому розділити нас.

Щоб зрозуміти, як історія розділяє Америку в наш час, варто стисло розглянути традиційний, уніоністський, погляд на історію. Ця її версія не чорно-біла, тут немає спроб заретушувати всі вади Америки. Натомість уніоністи ґрунтуються на засадах американської філософії та культури, тобто розглядають американську історію як таку, що з часом виправляє власні помилки. Цей погляд стверджує, що, дотримуючись наших принципів, ми залишаємося вірними як нашій історії, так і нашій доброчесності.

Покоління революції: славний початок

Історія Америки, звісно, бере початок за багато століть до історії Сполучених Штатів. Корінні народи населяли Америку впродовж тисячоліть, перш ніж її відкрив для себе Захід, коли 1492 року Христофор Колумб висадився на островах Вест-Індії. Європейські країни розпочали свою експансію в те, що вони назвали Новим Світом, майже одразу: спроби Британії колонізувати Північну Америку тривали з 1587 року, перші успішні поселення британців у Вірджинії з’явилися 1607-го, а переселенці-пуритани заснували свою колонію в Плімут-Року 1620 року. Для цілей уніоністського мислення, втім, правдива історія Сполучених Штатів бере відлік від революційного покоління — власне, від заснування Сполучених Штатів.

Це покоління складали неординарні особистості: Джордж Вашингтон, Томас Джефферсон, Джон Адамс, Бенджамін Франклін. То були начитані, розумні чоловіки, які переймалися питаннями відносин між мораллю і владою, між свободою та обов’язком. Система їхніх переконань заклала основу Декларації незалежності й Конституції США, перша з яких була спробою утвердити незмінні істини американської філософії, а друга — спробою втілити ці істини в дієвій формі уряду. Декларація незалежності знову проголосила унікально американські, проте, на думку її творців, самоочевидні істини:

Батьки-засновники були, певна річ, продуктом своєї епохи. Це значить, що від самого початку Америка страждала від суперечок між універсальною мораллю і властивою тим часам неспроможністю відповідати цій моралі. На момент заснування Америки рабство було звичайною річчю на всій планеті. Згідно з Генрі Луїсом Ґейтсом, у період між 1525 і 1866 роками трансатлантична работоргівля доставила в Новий Світ 12,5 мільйона африканців. Усі вони пережили немислимо жахливе транспортування через Атлантичний океан до Нового Світу — так званий «Середній шлях», — під час якого багато з них загинули від хвороб і голоду або позбавили життя себе самі. Із тих 12,5 мільйона приблизно 10,7 мільйона прибули в Новий Світ. Загалом 388 тисяч опинилися безпосередньо в Північній Америці. Цим, звісно, не можна виправдати жодне окреме викрадення, поневолення або продаж людської істоти — кожне з них є злочином перед людьми й Богом. Цим ми хочемо вказати на те, що Сполучені Штати аж ніяк не були окремішні в тому, що в добу свого заснування дозволяли рабовласництво.

Не була винятком і Британія. Британська влада не забороняла рабовласництва або работоргівлі у своїх колоніях. Така заборона з’явилася лише 1807 року, а повне звільнення рабів по всій імперії сталося 1833 року. Насправді оригінал Декларації незалежності містив запропонований Томасом Джефферсоном пункт, у якому засуджувався британський уряд за ввезення рабів у Америку:

Цей пункт Декларації відхилили на вимогу делегатів Півдня. Проте цілком очевидно, що Декларація незалежності та її кредо «всі люди створені рівними» не мала на меті виключити із цього принципу рабів: вона охоплювала всіх і кожного. Ось чому колишній раб, «другий батько-засновник» Фредерік Дуґлас описував «великі принципи», що містяться в Декларації незалежності. Дуґлас стверджував: «Ті, хто підписали Декларацію незалежності, були сміливцями. Були вони й великими людьми — досить великими, щоб прославити свою епоху... Вони вірили в порядок, але не в порядок тиранії. З ними нічого неправедного не було “погоджено”. З ними “остаточними” стали справедливість, свобода і людяність — але не рабство і не гноблення». Великий заклик Дуґласа про свободу виник зі звернення до тих принципів: «Чи поширюються на нас визначні принципи політичної свободи та природної справедливості, втілені в Декларації незалежності?».

Багато батьків-засновників морально опиралися рабству, навіть якщо були готові змиритися з його існуванням для збереження союзу. Це не тому, що для них союз був вищим за їхні цінності. Вони вірили в те, що союз якнайкраще захистить і поширить права, які вони так високо цінували.

І хоча 41 із 56 засновників, що підписав Декларацію незалежності, володів рабами, багато хто з них відкрито висловлювалися проти рабства, включно з тими, хто був рабовласником. Джон Адамс казав: «Усі заходи нашої доброчесності мають бути залучені, щоб повністю звільнити Сполучені Штати від рабства... Я сам, усе моє життя, почував до рабовласництва глибоку відразу». Бенджамін Франклін, який очолював Товариство аболіціоністів Пенсільванії, проголошував: «Усе людство створено єдиним Всемогутнім, який про всіх дбає і всім надає однакові можливості для радості й щастя. Так учить нас християнська релігія, і політичні переконання американців повністю збігаються із цією позицією... [Ми] наполегливо просимо вашої уваги щодо предмета рабства — щоб ви дарували свободу тим нещасним, які в нашій вільній країні приречені на вічну неволю і... стогнуть у рабстві». Джон Джей, перший голова Верховного суду, стверджував: «Те, що люди моляться і борються за свою свободу і при цьому тримають інших у рабстві, є величезною непослідовністю, несправедливістю і навіть безбожністю». Джей і Александер Гамільтон були одними із засновників Нью-Йоркського товариства звільнення в 1787 році. Говернер Морріс називав рабство «нечестивим», «прокляттям небес для штатів, де воно існує».

Навіть самі рабовласники усвідомлювали аморальність цього інституту. Джордж Вашингтон заявляв: «Я можу тільки сказати, що немає серед нині живих нікого, хто бажав би ухвалити план скасування [рабства] більше за мене». Багато батьків-засновників відпустили на волю своїх рабів, у тім числі й сам Вашингтон (хоча за законами Вірджинії він не мав змоги звільнити рабів, які належали дітям його дружини). Джефферсон, який також був рабовласником і батьком дітей від жінки, яку тримав у неволі, Саллі Гемінгс — зведену сестру його першої дружини, — багато разів говорив про аморальність рабства, називав його «моральною плямою» і «мерзенним беззаконням». У 1778 році Джефферсон навіть подав проект закону про заборону ввезення рабів у Вірджинію, сподіваючись на «повне викорінення» рабства.

У північних штатах, певна річ, рабство було менш поширеним, і законодавці дуже рано почали скасовувати його. У 1777 році Вермонт у своїй конституції заборонив рабство для дорослих. Пенсільванія в 1780-му ухвалила закон про поступове скасування рабства, який мав на меті покласти край цій практиці остаточно (хоча ті, хто були рабами до 1780 року, такими й залишилися за «дідівським застереженням»). У 1783-му рішення суду, яке відповідало конституції штату Массачусетс 1780 року, фактично скасувало рабовласництво. До 1804-го законодавчо відмовилися від рабства Коннектикут, Род-Айленд, Нью-Гемпшир, Нью-Йорк і Нью-Джерсі.

«Північно-Західний ордонанс», підписаний Джорджем Вашингтоном 1787 року, заборонив рабство на нових територіях, які згодом стали штатами Огайо, Індіана, Іллінойс, Мічиган, Вісконсин і Міннесота. Як відзначав і Лінкольн у своїй промові в коледжі «Купер-Юніон» 1860 року, 22 з 29 осіб, що ухвалювали Конституцію, проголосували за «Ордонанс», 20 проголосували за відповідне законодавство, а 1 — Джордж Вашингтон — підписав його. На момент ухвалення Конституції в Америці мешкало 60 тисяч вільних чорношкірих; 1830 року їх було вже 300 тисяч.

Конституція Сполучених Штатів — документ компромісний, створений для підтримки союзу, попри його серйозні внутрішні суперечності, — все ж таки заборонила ввезення в країну нових рабів із 1808 року. Сумнозвісне положення про «три п’ятих», за яким раби вважалися за «три п’ятих душі» в оцінюванні чисельності населення, насправді мало на меті запобігти зростанню сили рабовласницьких штатів — зарахування всіх рабів як населення різко збільшило б представництво південців у Конгресі без реального збільшення числа виборців із цих штатів. Так, це був компроміс — і проти цього компромісу палко виступали противники рабства, такі як Морріс, який проголошував, що «мешканці Джорджії та Південної Кароліни, які мандрують до африканських узбереж і, порушуючи найсвященніший із законів людства, відривають цих нещасних від рідної землі, накладаючи на них прокляття найжорстокішої неволі, матимуть більше голосів в уряді, встановленому для захисту прав людини, ніж громадяни Пенсільванії або Нью-Джерсі, які із жахом позирають на ці осоружні діла». Якби ж Півдню не заборонили цього, рабовласники вповні скористалися б із чисельності своїх рабів задля збільшення пропорції свого представництва у владі. І якби союз не втримався, Південь став би самостійною незалежною нацією — країною, в якій рабовласництво, ймовірно, розрослося б значно ширше тих меж, яких воно сягнуло в Сполучених Штатах, і збереглося б на довше.

Конституція США прямо не згадує рабства і рабовласництва, уникаючи юридичної фіксації цього явища у федеральному законі. Як сказав пізніше Лінкольн: «Так це приховано в Конституції, як хворий ховає свою виразку або пухлину, яку не насмілюється відрізати одразу, щоб не сплисти кров’ю, хоч і обіцяє собі, що розпочне відрізання, коли настане час». Джеймс Медісон, батько Конституції, погоджуючись, писав, що було б хибним вписати в Конституцію бодай якесь припущення того, що «людина може бути в чиємусь володінні».

Так чи інакше, ідеали батьків-засновників не позбавили рабство життєздатності. Хоча багато з них вірили в те, що рабство має з плином часу згаснути саме собою, винайдення бавовноочисної машини («котон-джина») зробило рабство економічно вигіднішим, від чого попит на рабів на Півдні різко зріс. У 1781 році загальне населення Америки становило 3,5 мільйона: близько 575 тисяч із них були раби. У 1801-му ці цифри досягли 5,3 мільйона і 900 тисяч відповідно, а до 1830-го в рабстві у Сполучених Штатах перебувало 2 мільйони осіб із загального населення в 12,8 мільйона. Джефферсон мав рацію, коли передрікав, що рабство рано чи пізно скінчиться катастрофою як моральне зло, засуджуване самим Богом: «Я тремчу від думки про долю моєї країни, коли згадую про справедливість Божу, про те, що його правосуддя не може дрімати вічно: враховуючи цифри, природу й самі лише природні ресурси, повний оберт колеса фортуни й докорінна зміна становища є можливою — і це станеться через надприродне втручання! Всевишній не має такої властивості, яка могла б стати на наш бік у цій боротьбі». Неспроможність американців реалізувати засадничі ідеали Декларації незалежності ще дасть криваві плоди.

Рушай на Захід, юначе!

У перші десятиліття після заснування Сполучених Штатів єдиною масовою тенденцією, що переважала в країні, було поширення американської присутності по всьому континенті. Цій тенденції сприяли чотири головні чинники: непохитна хоробрість і заповзятливість американців, які перетинали величезні простори, щоб пустити корені на далекій землі, розселяючись сім’ями; спроможність американського федерального уряду набувати все нових земель через договори з найсильнішими державами світу; порушення прав корінного населення; і розпалювання морального конфлікту між Півднем і Північчю через рабство.

Сьогодні ми воліємо не згадувати про подвиг мільйонів чоловіків і жінок, які перейшли через гори та ріки в пошуках нових можливостей, — без захисту сильного уряду, який мав би вберегти їх від голоду й злиднів. А це були міцні духом люди, які полишили обжиті місця й рушили на пошуки нового життя. Ті американці, що перетнули континент, засновуючи на своєму шляху міста й ферми, були суворими й готовими до всього. Їх також вабила начебто не займана земля по той бік Аппалачів — з усією її красою і гаданою родючістю. На початку XIX століття на території майбутньої континентальної частини Штатів налічувалося близько 600 тисяч корінних американців: значно менше, в порівнянні з мільйонами населення континенту до початку епідемій тих хвороб, що вразили аборигенів після контакту з європейцями. Площа території Сполучених Штатів у 1800 році становила 2 239 682 км² із густиною населення 2,4 особи на км². Загальна площа континентальної частини США становить близько 9 мільйонів км² — отже, густина корінного населення в ті часи дорівнювала 0,07 особи на км². Бюро перепису населення історично вважало «незалюдненою» будь-яку територію, де густина населення не перевищувала 0,8 особи на км². Загалом піонери не помилялися, спрямовуючи свій погляд на захід, хоча, як побачимо, такий рух населення матиме тяжкі наслідки для корінних американців.

Міграцію американців через континент передбачив ще Томас Джефферсон, відзначивши в ній запоруку від хижацтва європейців: «Американським Союзом ми створимо бар’єр від небезпечного розширення британських провінцій Канади й додамо до «Імперії свободи» неозору й родючу країну, перетворивши в такий спосіб небезпечних ворогів на корисних друзів». Джефферсон визнавав — як і всі інші, — що головні держави світу також бажатимуть загарбати чималі шматки Північної Америки. У 1800 році Сполучені Штати межували на півночі з Британською Канадою, на півдні з Іспанською Флоридою, а на заході — із Французькою Луїзіаною. Іспанія захопила величезні території Мексики, Каліфорнії й Техасу, змагалася з Британією за північно-західне узбережжя Тихого океану; Росія заволоділа Аляскою.

У ті часи американці не без підстав боялися цілком реальної загрози повномасштабної війни в європейському стилі на їхньому континенті. Не дати своїй землі просякнути кров’ю, як просякла нею земля Європи, на їхню думку, можна було, тільки встановивши повне панування Америки в Західній півкулі. Це була не просто гра розуму. Європейські держави не бажали віддавати свої надбання: у перші дні республіки сутички невеликих груп на прикордонні були частими й жорстокими. Щоб утримати свої територіальні володіння, іноземні держави готові були вдатися до агресії: так, вони регулярно озброювали корінні американські племена, які вбачали у Сполучених Штатах загрозу для територій, де вони традиційно мешкали. Джефферсон вважав створення «Імперії свободи» неуникним і вбачав у ньому засіб проти наступу сусідів:

Ця філософія привела Джефферсона до відмови від власного розуміння влади федерального уряду з тим, щоб придбати в Наполеона територію Луїзіани. Через це федеральний уряд проігнорував агресію генерала Ендрю Джексона у Флориді, внаслідок чого Іспанія поступилася цією територією Штатам. Це спричинило ухвалення відомої «доктрини Монро» — американської політики, спрямованої на недопущення європейського впливу в Західній півкулі, щодо якої президент Джеймс Монро повідомив Конгрес: «Американський континент, за вільними й незалежними умовами, що були ухвалені й підтримуються нами, віднині не може вважатися предметом майбутньої колонізації європейськими державами». Це призвело й до Мексикансько-американської війни, влаштованої президентом Джеймсом Полком, і до анексії Техасу.

Експансія Америки коштувала численних життів, була сповнена надзвичайної жорстокості й безчестя.

Якщо європейські сили вбачали в корінних американцях тимчасових союзників проти інших сил, а Сполучені Штати вважали аборигенів перепоною на шляху опанування континентом, то самі корінні американці не мирилися з роллю пішаків у цій партії — адже вони населяли Новий Світ задовго до появи тут чужинців. І боролися за свою рідну землю. Чимало корінних американців, утім, полишили племінне життя: як відзначає історик Пол Джонсон, «багато з них оселилися в містах, взяли європейські імена і, так би мовити, розчинилися в масі простих американців, яка швидко збільшувалася». Проте землю, яку корінні племена вважали своєю спадковою власністю, вони так просто віддавати не бажали. У битвах з американцями вони вдавалися до звірств і жорстокості, проте правильно передбачали, що домінування європейців на континенті у найкращому разі викине їх на маргінес, а в найгіршому — знищить їх. Конфлікт між американцями й корінними американцями невпинно зростав під час Війни 1812 року, коли плем’я маскоків виступило проти американців, а вождь Текумсе закликав до конфедерації племен: «Нехай біла раса згине! Вони захопили нашу землю. Вони розбещують наших жінок. Вони чавлять ногами кістки наших померлих! Виженімо їх туди, звідки вони прийшли, — їхнім власним кривавим слідом! Назад — так, назад до Великої Води, чиї прокляті хвилі принесли їх на наші береги. Спалімо їхні житла, знищимо майно, вбиймо їхніх жінок і дітей, щоб рід їхній урвався! Війна тепер! Війна повсякчас! Війна із живими! Війна з мертвими!».

Відповідь на влаштовану маскоками різанину очолив генерал Ендрю Джексон — і був він не менш жорстоким, ніж Текумсе. У 1814 році Джексон нав’язав 35 вождям договір, за яким вони змушені були поступитися 93 тисячами км² території федеральному урядові. Як президент Ендрю Джексон зробив корінним американським племенам фальшиву пропозицію «справедливої, гуманної, ліберальної політики» — переселити їх на захід від Міссісіпі. Насправді ця політика означала насильницьке переміщення близько 60 тисяч корінних американців із порушенням їхніх прав і без належного забезпечення. У результаті те, що назвали «Дорогою сліз», коштувало тисяч життів. Поводження американців із корінним населенням континенту було жорстоким упродовж багатьох десятиліть.

Морального виправдання такій поведінці не існує. Вона прямо суперечить філософії рівності перед законом, на якій засновано країну. Експансія Сполучених Штатів далася коштом базової людської порядності. Як і з рабством, було б недбалістю не вмістити територіальну експансію США в історичний контекст. І це не виправдання, а реальність. Америка не була винятковою у своїй експансії. Аналогічні процеси відбувалися по всьому світу швидшими темпами — і війни, пов’язані з міграцією населення, завжди були типовим атрибутом життя. Як зауважує Джонсон, під час американської експансії «європейці... насувалися на колишні мисливські угіддя первісних народів світу на всіх п’ятьох континентах».

Варто також відзначити, що цей конфлікт не був чужорідним для американських узбереж, — міжплемінні війни часто траплялися в осередку корінних американців ще до встановлення Сполучених Штатів. Ці війни були страшними й безжальними: за браком писемних свідчень, про це свідчать масові поховання. Професор археології Лоуренс Кілі, в опитуванні західних племен північноамериканських індіанців визначає, що лише 13% із них не зазнавали нападів або не нападали на інші частіше, ніж раз на рік. Плюндрування трупів, приміром, скальпування століттями було звичною справою (й пізніше його перейняли вихідці з Європи як «народний промисел»). Кілі ядучо зауважує: «Хіба до контактів із Заходом тут не бувало епідемічних хвороб?.. Хіба не було переселення племен та експансії до пришестя “цивілізації”?».

Експансія Сполучених Штатів виявилася цілком передбачуваною і в усьому відповідала глобальній практиці тих часів. Токвілль вважав охоплення Америкою всього континенту «неминучим» ще задовго до того, як це сталося: «Вони розселяться від берегів Атлантичного океану до Південних морів». Токвілль також передбачив подальше зазіхання американців на саме існування корінних племен: «Хай з якого боку ми не поглянули б на долю аборигенів Північної Америки, ввижається тільки непоправне лихо».

Із розширенням території США питання рабства дедалі більше бентежило найкращі розуми нації. Батьки-засновники гадали, що поставили рабство на шлях до зникнення, проте винайдення бавовноочисної машини радикально перемінило економіку рабовласництва на Півдні. До початку Громадянської війни у Сполучених Штатах близько 4 мільйонів рабів перебували у власності менш ніж 400 тисяч рабовласників. Як зазначає Алан Ґрінспен, «до 1861 року майже половину сукупної вартості капітальних активів Півдня становили негри-раби... Ця індустрія, що швидко зростала, ґрунтувалася на засадах невимовної жорстокості». Рушієм виробництва бавовни було поневолення людей, що дозволяло рабовласникам розкошувати, попри загальну відсталість економіки, яка гальмувала розвиток освіти й промисловості, — ці чинники, зрештою, призвели до поразки Півдня в Громадянській війні.

Через повну залежність Півдня від рабства і зростання антирабовласницьких настроїв на Півночі, аргументи щодо рабства поступово змінювалися. Південні прибічники стали висловлюватися про моральність рабства — зокрема, Джон Калгун, запеклий «білий шовініст», — і вимагали від федерального уряду офіційно визнати рабство назавжди, примусити вільні штати повернути втеклих рабів і дозволити поширення рабства на нові території. Аргументи на користь рабства були насправді новим словом у суспільній думці: до виникнення руху аболіціонізму навіть рабовласники ставилися до закидів про аморальність рабства терпляче, хоча й зі зневагою. Калгун зробив сумнозвісну заяву про те, що ключове положення Декларації незалежності — «всі люди створені вільними» — дало «отруйні плоди», наприклад, думку про необхідність звільнити рабів.

Калгун, як і більшість південців, вважав, що заборона рабства на нових територіях зрештою дасть владі змогу заборонити його скрізь. Тому коли кожен новий штат подавав заявку на прийняття у федерацію, уряд був змушений ухвалювати рішення — тобто фактично Південь і Північ мали проводити переговори — з питання розширення рабства. Це призвело, наприклад, до запеклих дебатів про те, чи слід Сполученим Штатам вступити у війну з Мексикою від імені Республіки Техас: Абрагам Лінкольн був проти цієї війни й проти анексії Техасу, бо він не хотів посилення рабовласників. Це стало причиною і кривавої бійні в Канзасі, де проголосили два уряди: один аболіціоністський, а другий — прорабовласницький. Насіння Громадянської війни, посіяні за кілька століть внаслідок ввезення африканських рабів у Штати, уже проростали.

Досконаліший союз

Проблема рабства остаточно визріла з виборами президента Абрагама Лінкольна в 1860 році. Перед виборами чинилося кілька спроб досягти такого-сякого компромісу, який зберіг би Сполучені Штати, одночасно обмеживши рабство: то був «Міссурійський компроміс» 1820 року, за яким штат Міссурі прийняли в союз як рабовласницький, а штат Мен — як вільний; водночас було заборонено рабство на територіях, які ввійшли у федерацію внаслідок придбання Французької Луїзіани, і на північ від лінії Мейсона — Діксона. «Компроміс 1850 року», за яким у союз прийняли Каліфорнію як вільний штат, проте на умові обрання в Сенат одного прибічника рабовласництва, заклав підґрунтя для ненависного багатьом Закону про втеклих рабів, за який північні штати частково стали стороною в справі відловлення рабів-утікачів.

Акт Канзасу і Небраски вимагав усенародного ухвалення рішення про надання штату статусу вільного або рабовласницького, через що сталися відкриті збройні заворушення в Канзасі. Проте після ухвали Верховного суду у справі «Дред Скотт проти Сенфорда» (1857 рік), за якою «Міссурійський компроміс» визнали неконституційним (тут верховний суддя Роджер Тейні скористався злостивою мовою, оголосивши рабство «вигодою» для чорношкірих американців), і після укріплення позиції аболіціоністської Республіканської партії, яка відкинула принцип усенародного ухвалення, розрив між Півднем і Північчю став непоправним. Тим часом південці ремствували через те, що п’ять штатів послідовно приймали у федерацію як вільні, — а це означало радикальне зрушення балансу в Сенаті, яке могло покласти край рабству. Спроба повстання рабів під проводом Джона Брауна 1859 року в Гарперз-Феррі тільки посилила побоювання південців.

Лінкольн справді пообіцяв вивести рабство на шлях до зникнення. У 1858 році він висловив ці наміри відкрито:

Перемога Лінкольна на виборах 1860 року прискорила повстання Півдня, що почалося із заяви про вічне збереження рабства в південних штатах. Іншими лініями напруги, які очевидно сприяли розпалу Громадянської війни, було економічне суперництво між Півднем із його вільною торгівлею і протекціоністською Північчю, віра в права штатів і їхню захищеність від зазіхань федеральної влади, проте в серці конфлікту лежало саме рабство. У нових заявах Конфедерації про відділення ясно було сформульовано підстави для незгоди. У декларації Південної Кароліни йшлося про «зростання ворожості з боку нерабовласницьких штатів до інституту рабства, у зв’язку із чим виникло нехтування обов’язками та припинилася дія законів загального уряду для втілення положень Конституції». Для південнокаролінських лідерів Конфедерації Конституція виступала насамперед охоронницею рабства, а тепер події зробили Конституцію предметом диспуту.

Конфедерація Штатів Америки нічого не приховувала. Нова Конституція Конфедерації відкрито проголошувала, що всі нові штати в ній будуть рабовласницькими.

Та оскільки історія Америки не є оповіддю про нескінченну толерантність до рабства, вибухнула найкривавіша війна в американській історії — Громадянська. У ній загинуло понад 600 тисяч американців.

Сотні тисяч солдатів Союзу йшли в бій, співаючи «Бойовий гімн республіки»:

В оригіналі текст гімну був іще войовничіший — у ньому згадувався Джеймс Браун, полум’яний аболіціоніст, провідник кривавого рейду на Гарперз-Феррі, метою якого було підняти повстання рабів: «Тіло Брауна в землі спочило: дух його крокує з нами!».

Коротко кажучи, Громадянська війна була підтвердженням засад добра, на яких ґрунтувалися Сполучені Штати. Лінкольн бачив у війні не розрив із засадничими принципами, а їхнє виконання. Декларація незалежності, наголошував він, не може вважатися втіленою вповні, поки у Штатах існує рабство. На противагу дезінтеграціоністській історії, уніоністська версія підкріплює судження Лінкольна: Америка, звернувшись до своїх моральних джерел, рушила вперед.

Спочатку Лінкольн не виступав за звільнення рабів: його метою було збереження союзу, а не емансипація чорношкірих. Та з плином війни ставало зрозуміло, що без розв’язання проблеми рабства війна позбавлена сенсу. Як президент Лінкольн видав «Прокламацію про емансипацію» і проштовхнув крізь республіканський Конгрес Тринадцяту поправку. За два місяці після ухвалення поправки Конгресом його вбили. У 1866 році Палата представників ухвалила Чотирнадцяту поправку[24]. П’ятнадцяту поправку, що гарантувала чорношкірим американцям право голосу, ухвалили 1869 року. Так скінчилося рабство і рабовласництво у Сполучених Штатах, а належне судочинство із рівним законодавчим захистом було гарантоване тим, кого раніше тримали в суворій неволі. Свобода справді перемогла.

Проте ненадовго.

В останні місяці війни генерал Вільям Шерман видав особливий польовий наказ № 15, за яким звільненим рабам було обіцяно 16 гектарів землі, — загалом мало бути розподілено близько 162 тисяч гектарів. Шерман також обіцяв новим землевласникам мулів, яких теж постачала армія. Проте в 1865-му Ендрю Джексон швидко відкликав цей наказ і повернув землю колишнім рабовласникам-конфедератам.

І все ж таки після вбивства Лінкольна радикальні республіканці очолили рух Реконструкції Півдня, запропонувавши далекосяжні плани, що мали значно прискорити відшкодування чорношкірому населенню. Вони, наприклад, скасували вето президента Джексона, накладене на Закон про громадянські права 1886 року. За цим законом заборонялася державна дискримінація, фіксувалося в законах право голосу для чорних американців, а також колишнім конфедератам було відмовлено в праві обіймати урядові посади. Це дало шанс зробити кар’єру так званим саквояжникам — республіканцям, які переїжджали на Південь, щоб посісти державні посади в колишніх штатах Конфедерації. Обрання президентом Улісса Ґранта сприяло реалізації схем радикальних республіканців: Ґрант дав усім зрозуміти, що домагатиметься виконання федеральних законів силою зброї федерації. Після невдалої спроби антирадикальної групи республіканців 1872 року усунути Ґранта радикальні республіканці все ж втратили лідерство всередині партії, що призвело до катастрофи: кандидат у президенти від Республіканської партії Резерфорд Гейз виторгував у колишніх штатів Конфедерації виборчі голоси в обмін на відведення федерального війська. Почався новий період терору проти чорношкірих, в авангарді якого йшов ку-клукс-клан і режим законів Джима Кроу. Південні землевласники «прикували» чорношкірих американців до землі за допомогою примусових контрактів про спільне землеробство, що нав’язувались як з боку органів влади штатів, так і в приватному порядку. Чорношкірі, які могли поїхати з Півдня, їхали. Далі було ще чотири покоління опору з боку розмаїтих політичних фігур — від президента Вудро Вільсона, який демонстрував «Народження нації» в Білому домі, до Франкліна Рузвельта, що підписав глибоко недосконалий Білль про ветеранів, за яким чорношкірі американці були фактично позбавлені пільг, зокрема на Півдні. Расове зонування стало поширеною практикою, можливості здобувати освіту для афроамериканців не існувало. Минуло майже століття, перш ніж чорні американці опинилися в умовах юридичної рівності зі своїми білими співгромадянами.

Позолочена доба

Кінець рабства катапультував Америку в нову добу економічного домінування. «Гомстед-Акт»[25] 1862 року передавав ділянки землі майже в 65 гектарів тим, хто брав зобов’язання обробляти їх, що посприяло розселенню американців по всій країні й дозволило придбати величезні латифундії тим, хто планував грандіозне будівництво. Проте справжню революцію в Америці здійснила сучасна промисловість. Ґрінспен змальовує її так:

В усіх сферах американського суспільства зростала заможність. Американці стали багатшими за громадян будь-якої іншої країни — і різниця була величезна. До 1914 року дохід на душу населення в Америці зріс до 344 доларів, тоді як у Британії ця цифра становила 244 долари. У 1910-му Америка відповідала за 35,3% світового виробництва, випереджаючи всі країни світу. Населення Америки також стрімко зросло від 40 мільйонів у 1870-му до 99 мільйонів у 1914-му: основний приріст давала народжуваність серед громадян, проте 1/3 його становили величезні маси нових іммігрантів. Американські залізниці пронизали всю країну, з’єднавши пасажирськими й товарними шляхами узбережжя двох океанів. Америка створила нову модель транснаціональної комунікації, зробивши доступ до інформації легшим і дешевшим.

Причиною цього був брак державного контролю: Америка діяла на базі золотого стандарту, норми були м’якими, ріст — неймовірно бурхливим, вартість життя залишалася стабільною. Дружній діловий клімат Америки давав величезний простір для новацій, у якому шляхом спроб, помилок, нових спроб і перемог постали генії Томаса Едісона і Генрі Форда. Поклади нафти й залізної руди в Америці давали країні природні переваги: проте ці ресурси легко могла б захопити держава, яка наполягала б на централізованому контролі економіки. Американський уряд, стримуваний нормами Конституції, не міг здійснювати такого контролю. Ухвала Верховного суду за справою «Лохнер проти штату Нью-Йорк» від 1905 року скасовувала статус, що регламентував максимальне дозволене число годин роботи для пекарів, і це стало підсумком загального тону тієї доби й традиційного американського погляду на вільне підприємництво: «Це питання про те, яка з двох влад чи яке з двох прав переважатиме: влада штату видавати закони чи право на особисту свободу і свободу укладати угоди». Хоча суду не слід було посилатися на положення про належну правову процедуру для обґрунтування своєї аргументації — таке правове викривлення ще підніме свою потворну голову в майбутніх справах, зокрема «Роу проти Вейда»[26] (1973 рік) — позиція суду щодо економічних питань відбивала загальну думку доби засновників про роль уряду.

І знову система переконань батьків-засновників виявилася підґрунтям для вибухового зростання. Цей вибух дав поштовх найпотужнішій економіці в історії людства. Із часом уся світова економіка покладатиметься на двигун, збудований Америкою за кресленнями батьків-засновників.

Отже, американський уряд справді надавав великі субсидії та привілеї певним залізничним магнатам, які потребували територій для будівництва своїх шляхів (утім, варто відзначити, що Джеймс Гілл збудував Велику Північну залізницю без допомоги держави). Проте оповідь про зростання Америки в «Позолочену добу» була оповіддю не про корупцію, а про підприємництво. Зрештою, корупція є загальною вадою всього людства, а підприємництво може процвітати лише в кліматі свободи. І Рокфеллер, і Карнеґі зростали у злиднях. Ці капіталісти пішли на ризик і зібрали рясні плоди. Було створено нові методи інвестування, включно з товариствами з обмеженою відповідальністю, які дозволяли людям вкладати гроші, не наражаючи на ризик свої власні, неінвестовані активи. Фондовий ринок виріс у процесі диверсифікації джерел інвестицій. Історики Ларрі Швайкарт і Майкл Аллен писали: «Надмірності “Позолоченої доби”, водночас жахливі та чарівливі, приховували, як знала більшість, широке процвітання, породжене найдивовижнішим рушієм економічного розвитку в історії». Навіть комуніст Лев Троцький мусив визнати, що американські стандарти життя вражали; в 1917 році він писав: «Ми винаймали квартиру в робочому кварталі [Нью-Йорка] та обладнували її, купуючи меблі на виплат. Коштувала ця квартира 18 доларів на місяць; у ній були всі вигоди, до яких ми, європейці, геть не звикли: електричне світло, газова плита, ванна, телефон, автоматичний ліфт і навіть сміттєпровід».

Таке зростання для Америки мало певну ціну. Масове переселення в міста справило згубний вплив на здоров’я людей і на довкілля. Робітники скаржилися на те, що їхні господарі-капіталісти живуть у розкошах, а вони гарують у небезпечних умовах: щойно народжений профспілковий рух Америки швидко набирав сили. Звичною справою стали страйки. Консолідація основних галузей промисловості спричинила занепокоєння щодо влади монополій та ймовірного обмеження конкурентних можливостей тих, хто перебував на нижчих щаблях економіки. Журналісти-шукачі сенсацій, такі як Іда Тарбелл, нагородили найбільших магнатів бізнесу прізвиськом «барони-розбійники» — і воно пристало до декого із них цілком справедливо, а до декого — ні.

Відповідь на ці питання замайоріла на обрії з наближенням доби прогресивізму, в яку була повністю переписана угода між американським народом і його владою.

Новий колос

На початку XX століття Америка була одною з головних світових сил. Її територіальні володіння значно розширилися (держсекретар Вільям Сьюард домовився 1867 року про купівлю Аляски в російського уряду, а адміністрація президента Маккінлі підтримала заколот американського бізнесу, який скінчився анексією Гаваїв); країна також підтримувала вигідні їй національно-визвольні рухи коштом інших світових держав (Іспано-американська війна дала Кубі незалежність від Іспанії після американської інтервенції 1902 року; після спроби США 1898-го не дати іншим великим державам закрити Філіппінські острови для американського військового флоту Філіппіни опинилися під американським протекторатом, а 1946 року стали незалежними). Економіка США була сильнішою за економіку будь-якої іншої країни світу.

Проте неспокій і невдоволення всередині країни не вщухали ще довго, і на сцену вийшли політики-прогресивісти, які, наслідуючи прогресивістів німецьких, виступали за ширше втручання уряду в економіку. То була епоха великих розумів при владі: навіть ті лідери, що мали вигоду з безмежної свободи «Позолоченої доби», стали вважати за потрібний широкий урядовий контроль американської економіки. Президент Теодор Рузвельт ішов в авангарді цього наступу, пояснюючи: «Спроба заборонити комбінування (корпоративні зростання) виявилася ґрунтовно невдалою. Вихід із цього полягає не в намаганнях припинити такі комбінації, а в їх повному контролі в інтересах суспільного добробуту». Називаючи це «чесною угодою»,

Рузвельт намірявся повалити великі й успішні бізнеси заради добробуту громадян. У 1910 році, виступаючи в канзаському місті Осаватомі, Рузвельт виклав засадничі положення (якими століття по тому надихатиметься Барак Обама):

Іншими словами, бізнес мусив робити, що скаже уряд, інакше уряд його змусив би. І Теодор Рузвельт був готовий навіть вийти за межі Конституції — й узагалі порядності, — щоб здійснити замислене. Під час страйку у вугільній галузі 1902 року Рузвельт погрожував відправити для розв’язання конфлікту армію, за переказами, викрикнувши: «До біса Конституцію, коли людям треба вугілля!». Рузвельт добре знав, що інвективи Аптона Сінклера щодо чиказької м’ясної промисловості були нісенітницею (сам Сінклер був соціалістом, і його товариші вітали його книжку як елемент успішної пропаганди), але йому було байдуже — він вважав Сінклера «істеричним, неврівноваженим і неправдивим», — проте скористався Сінклеровою брехнею, щоб проштовхнути Закон про чистоту харчових продуктів і медикаментів 1906 року. За адміністрації Теодора Рузвельта Конгрес ухвалив Шістнадцяту поправку, яка легалізувала федеральний прибутковий податок, і Сімнадцяту поправку, яка зняла контроль законодавчих органів штатів над сенаторами, після чого вони могли обиратися напряму. Крім того Рузвельт агресивно застосовував Антитрестовий закон Шермана 1890 року — дещо неоднозначний документ, який закликав до боротьби з трестами — розмаїтими бізнесами, що нібито «стримують торгівлю», хоча внаслідок антитрестових заходів зазвичай зниження цін у відповідних галузях не відбувалося.

Прогресивізм Теодора Рузвельта проклав шлях політиці Вудро Вільсона. Його філософія державної влади була прозорою: влада не повинна мати меж. «Уряд, — пояснював він, — робить те, що дозволяє досвід або вимагає час». Його погляд на лідерство був не менш лячним: «Люди є глиною в руках вправного лідера». Вільсон не був єретиком: елементи його філософії можна знайти у багатьох видатних мислителів — від Джона Дьюї до Вальтера Раушенбуша, очільника так званого руху Соціального Євангелія. Вільсон був повнокровним прогресивістом, який вважав, що уряд повинен контролювати економіку через мережу чиновників виконавчої гілки влади, й це слід робити задля повалення багатіїв. «Власність, порівняно з гуманністю і життєдайною червоною кров’ю американського народу, має посідати друге, а не перше місце», — демагогічно міркував Вільсон. Він заснував Департамент праці, на законодавчому рівні створивши гілку федеральної влади, призначену суто для «зрощування, плекання і розвитку добробуту робочих людей, поліпшення умов їхньої роботи й надання їм можливостей для вигідного працевлаштування». Як це мало узгоджуватися з Конституцією, ніхто не знав — але то була дуже амбітна епоха. На практиці Департамент праці став — і залишається — знаряддям примусу, вбудованим у механізм діяльності профспілок. Вільсонова профспілкова політика була такою потужною, що він навіть скористався початком Першої світової війни для реформування американських робочих місць, визнавши можливість профспілок вести колективні переговори, а разом із цим — восьмигодинний робочий день. До того ж Вільсон об’єднав загальний прогресивістський ентузіазм щодо євгеніки.

Участь Америки у Першій світовій війні — можливо, неминуча після німецьких нападів на американські судна, а можливо, і ні — допомогла звільнити Європу від агресії Німеччини: російське самодержавство, на той час повалене, замінив комуністичний режим, який уклав із Німеччиною сепаратний мир. Тепер Німеччина дістала змогу скерувати всю військову міць на західний фронт, проте американські солдати допомогли зупинити цю кровотечу й повернути хвилю навспак. Історик Джеффрі Воуро прямо зазначає: «Якби 1918 року армія США не почала наступ у Франції, Німеччина виграла б війну».

Війна спричинила ще більше втручання уряду в справи всередині країни. Вільсон переслідував незгодних, застосовуючи Закон про шпигунство 1917 року і Закон про підривну діяльність 1918-го, а також викривав засобами пропаганди всіх, хто виступав проти будь-якого з аспектів війни. Як зазначає Джона Ґолдберґ, «Навіть після війни Вільсон відмовлявся звільнити останніх з американських політв’язнів; лише наступна республіканська адміністрація відпустила на волю соціаліста Юджина Дебса, який виступав проти війни, та інших».

«Велике мислення» Вільсона залишило свій слід і на світових справах. У своїй кампанії 1916 року він обіцяв не вступати у світову війну, і ця обіцянка, вочевидь, дала уряду Німеччини причину вірити в можливість своєї перемоги в Європі, поки Америка не втручатиметься. Оголосивши війну, Вільсон висловив своє бачення міжнародної спільноти, світу «безпечного для демократії». Вільсонів погляд на моральний інтернаціоналізм різко суперечив реалізму, який доти панував у міжнародній політиці Америки. Вільсон навіть привітав революцію в Росії, яка призвела до багатьох десятиліть правління антилюдської радянської влади.

Коли війна скінчилася, і відновився приплив людських ресурсів в економіку, основні галузі промисловості по всіх Сполучених Штатах паралізували страйки — і це було початком відмови від рузвельтівсько-вільсонівського прогресивізму... принаймні на той час. Епоха «буремних двадцятих» стала прямою відповіддю на добу прогресивізму, яка їй передувала. Америка поринула у вільне життя, вільну економіку і більш вільну культуру. Культурною купіллю став Голлівуд, американський автомобіль став символом добробуту, стали можливими повітряні подорожі, радіо стало засобом масової комунікації. Бейб Рут, Чарлі Чаплін і Волт Дісней здобули всесвітню славу. Президент Кельвін Кулідж пояснював: «Людина, що будує завод, — будує храм. — І додавав: — Якщо федеральний уряд піде в небуття, народ у своєму повсякденному житті ще досить довго не відчуватиме цієї втрати».

Кулідж розумів, що принципи вільної економіки закладено батьками-засновниками: виступаючи з промовою на урочистостях із нагоди 150-річчя Декларації незалежності, він сказав:

Як відзначає Ґрінспен, між 1921 і 1929 роками ВВП Америки зростав на 5% за рік. Процвітання поширювалося по всій країні, й американці охоче його підтримували.

Усе розсипалося не від краху фондового ринку в 1929-му, а від реакції уряду на цей крах. На момент обвалу ринку всім кермував президент Герберт Гувер. Його відповідь на кризу було доволі прогресивістською: він вимагав потужного урядового втручання в економіку. У Білому домі провели засідання промисловців, на якому президент вимагав утримати платню робітникам на рівні, вищому за той, який міг дати ринок, — що збільшило обсяги безробіття. Він зафіксував митні ставки, впроваджені в попереднє десятиліття, що призвело до кризи попиту. Число безробітних стрибнуло від 5 мільйонів 1930 року до 11 мільйонів у 1931-му. У червні 1932-го Гувер підвищив ставку податку на дохід від 24 до 48%, пояснивши це так: «Ми не можемо підтримувати ані суспільну довіру, ані стабільність федерального уряду, не вдавшись до тимчасового збільшення податків». Така політика втручання в поєднанні з митними ставками, що діяли ще з 20-х років, дала в підсумку глобальну кризу, яка вилилася в масове безробіття по всьому західному світі, а в Європі прискорила початок найбільшого конфлікту в історії людства.

І попри все ця політика стала моделлю для «Нового курсу» Франкліна Делано Рузвельта. Рузвельт продовжив політику Гувера з подвійною силою. Член «мозкового тресту» Реймонд Моулі визнавав: «Коли ми увірвалися у Вашингтон, ...виявилося, що всі суттєві ідеї [«Нового курсу»] привів у дію ще 100-денний Конгрес у часи адміністрації самого Гувера». Рекс Таґвелл, радник Рузвельта, який захоплювався «силою колективної волі» в Радянському Союзі, так само зауважував: «Ми надто суворо критикували людину, яка винайшла більшість механізмів, що ними скористалися ми самі».

Держава Рузвельта перетворилася на тиранію в економіці: його адміністрація тиснула на бізнеси, щоб ті вивішували в себе емблему «Блакитного орла» — знак того, що компанія виконує приписи Національної адміністрації відновлення промисловості; також адміністрація Рузвельта примушувала бізнеси обмежувати виробництво, щоб ціни зростали, а також коритися вимогам профспілок, які здійснювали контроль через нову Національну раду трудових відносин. Щоб проштовхнути ці нововведення, Рузвельт організовував величезні схеми перерозподілу коштів і застосовував найпотужніші демагогічні прийоми. Він називав 20-ті роки добою «фальшивого процвітання» і спрямовував увесь свій гнів на «спекулянтів», проголошуючи: «Я вірю в індивідуалізм в усьому доти, доки індивідуаліст не починає діяти за кошт суспільства». Але це, певна річ, означало, що індивідуаліст не має під собою твердого ґрунту, позаяк майже будь-яке індивідуальне діяння можна сприйняти як опозицію нечітко визначеним суспільним інтересам. Франклін Рузвельт навіть називав заможних американців «економічною шляхтою», стверджуючи, що проти «привілейованих князів цих економічних династій» мають виступити «мінітмени[27] нової ери», що «політична рівність, яку ми колись здобули, втрачає сенс проти нерівності економічної». На думку Рузвельта, активний уряд, який діє у відповідності до «духу милосердя», порушуючи межі Конституції, кращий, ніж «постійне відсторонення уряду, який вмерз у лід власної байдужості».

Політика Рузвельта, на відміну від його риторики, виявилася грандіозним фіаско — принаймні у справі допомоги американській економіці. Вона значно розширила розмір та масштаби державного управління, але продовжила Велику депресію на сім років, як вважають економісти Гарольд Коул і Лі Оганян із Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Вони стверджують: «Навіть пересічні показники в роки “Нового курсу” зменшилися, порівняно з тим, що було до президентства Франкліна Рузвельта... Загальна кількість робочих годин на дорослу особу в 1939 році становила приблизно на 21% менше, ніж у 1929-му». Споживання також різко впало, коли уряд встановив контроль за цінами й платнею. Адміністрація Рузвельта цілеспрямовано порушувала закони про конкуренцію, створюючи картелі у провідних галузях промисловості й дозволяючи змови великих компаній щодо підвищення цін з метою підвищення платні працівникам. Як і в будь-якій економічній політиці, покликаній дати вигоду небагатьом, усе робилося коштом більшості. Зрада засадничих принципів обернулась економічною катастрофою.

Утім, політика Рузвельта мала один великий успіх: вона змогла переконати демократів, що класова війна ефективна, що уряд розв’яже всі проблеми, що сама основа американських прав потребує глибокої реструктуризації.

Спасителька Заходу

Хай якими були гріхи економічної політики Рузвельта, вони блякнуть проти радянської централізованої економіки, яка призвела до загибелі десятків мільйонів людей. Хай якими були гріхи централізації влади за Рузвельта, вони ніщо проти аналогічного процесу в нацистській Німеччині, що теж коштувало життя десяткам мільйонів. І справді, коли нацистський режим скинув кайдани Версальської системи — і США, і Європа здригнулися. Доки Захід нарешті збагнув усю небезпеку ремілітарізованої Німеччини й агресивного СРСР, Друга світова війна вже почалась і континентальна Європа, від Італії до Фінляндії, опинилася під владою тиранів.

Америка, що лежить за океаном, залишалася для Заходу великою надією. Під час Великої депресії країна обрала ізоляціоністську позицію, зосередившись на внутрішніх економічних негараздах. Власну армію Америка скоротила так, що 1939 року за чисельністю посідала тільки дев’ятнадцяте місце у світі — між Португалією і Болгарією. І все ж Америку повсюдно і непомилково вважали сплячим велетнем. Коли після капітуляції Франції посаду прем’єр-міністра Великої Британії обійняв Вінстон Черчилль, він дав славнозвісну обіцянку битися з нацистським тираном на берегах моря і присягнув, що народ імперії боронитиметься доти, як «у Богом призначений час Новий Світ з усією його міццю не виступить на порятунок і звільнення Старого». Якщо колись і був час для Джефферсонової «Імперії свободи», щоб повстати й захистити свої вічні засади, то цей був той самий час.

Моральний конфлікт у Сполучених Штатах ставав очевидним день у день. У грудні 1940-го, за рік до нападу на Перл-Гарбор, Рузвельт попереджав: «Ще ніколи із часів Джеймстауна і Плімут-Рока американська цивілізація не опинялася в такій небезпеці, як тепер... Досвід двох попередніх років безсумнівно довів, що немає країни, яка могла б усмирити нацистів. Ніхто не зробить із тигра кошеня, просто погладивши його. Не буває примирення без жорсткості. Не можна домовитися з підпаленою бомбою. Ми знаємо тепер, що абсолютного миру із нацистами можна досягти, лише повністю капітулювавши перед ними». У відповідь він закликав застосувати «великий арсенал демократії». Цей арсенал пустили в діло, коли японці несподівано атакували Перл-Гарбор. Черчилль записав у своїх мемуарах, що в момент нападу Японії на Америку знав, що «зрештою ми переможемо!».

І Америка справді вийшла з війни переможницею. І знову, як у всіх війнах, це далося коштом внутрішніх ресурсів: найвідомішим і найганебнішим із них було рішення уряду інтернувати 120 тисяч осіб японського походження, більшість із яких були американцями (у грудні 1944 року Рузвельт припинив дію цього наказу). Але без втручання Америки в Другу світову ймовірність панування на всьому європейському континенті нацистської Німеччини або Радянського Союзу була майже стовідсотковою. Голокост без сумніву тривав би довше й закінчився би повним винищенням залишків європейського єврейства. Домінування Японії в Тихоокеанському регіоні тривало б, а її тиранія поширилася б далі. Розроблення Америкою ядерної зброї та її застосування в Хіросімі й Нагасакі аж ніяк не мали на меті долучитися до загальної бійні; використана прицільно й ощадливо, вона швидко поклала край війні та заклала засади доби взаємного ядерного стримування, що різко скоротило число воєнних жертв у наступні десятиліття.

Великі добрі діяння Америки не припинились із закінченням Другої світової війни. У повоєнний період Америка стала єдиним бар’єром як проти радянського панування, так і проти повернення в темну добу економіки. Америка виявилася неушкодженою на внутрішніх фронтах — єдиною з великих країн світу, що не зазнала значних руйнувань у межах своїх кордонів. Америка виробляла 42% промислових товарів, 80% автомобілів, 57% сталі. Західна Європа лежала в руїнах. Радянська імперія простяглася від Сибіру до Східної Німеччини. США залишилися стіною Заходу для захисту від домінування Совєтів, проти «залізної завіси», як назвав це Черчилль. До 1948 року США розробили план надання понад 15 мільярдів доларів для відбудови сплюндрованої Європи — до 5% ВВП Америки на той час. Джордж Маршалл, батько так званого плану Маршалла, пояснював: «Наша політика не спрямована проти будь-якої з країн, вона націлена проти голоду, злиднів, відчаю і хаосу». США перетворили Німеччину та Японію на демократичні республіки й допомогли фінансувати відбудову Франції, Британії та Італії. США відіграли провідну роль і у формуванні Організації Північноатлантичного договору (НАТО) — альянсу демократичних держав, які об’єдналися для спільного захисту від радянської агресії. Коли в 1948 році Совєти пригрозили заблокувати Берлін, закривши автошляхи, залізниці й канали, Сполучені Штати організували повітряний міст, яким за рік у Західний Берлін було доставлено понад 2,3 мільйона тонн вантажів — так було збережено це вільне місто всередині комуністичної Східної Німеччини. «Ми залишаємося. Крапка», — сказав Трумен. І Сполучені Штати залишилися. У 1949 році Радянський Союз був змушений зняти блокаду.

Тим часом Совєти активно розширювали свою глобальну присутність, охопивши Кубу і Південну Америку. В Азії, з їхньою допомогою, комуністична тиранія постала від Китаю до Кореї. І знову Америка виступила вперед. У Кореї Сполучені Штати пожертвували десятками тисяч хоробрих американців задля гарантії свободи людей, які живуть за тисячі миль від берегів Америки. Як висловився президент Гаррі Трумен у публічному зверненні 1950 року, проголошуючи зобов’язання Америки щодо акції ООН у Кореї: «Напад на Корею знімає всі сумніви з того, що комунізм перейшов від прихованої підривної діяльності для захоплення незалежних держав до прямого збройного вторгнення і війни». США втратили близько 45 тисяч убитими, проте Південну Корею було звільнено.

А Америка невпинно зростала економічно. З поверненням чоловіків із війни в глобальну економіку, залежну майже в усьому від продуктивності Америки, почався злет. Люди одружувалися рано й з ентузіазмом народжували дітей, що спричинило так званий бебі-бум. Уряд всіляко стимулював придбання власного житла і здобуття вищої освіти, а фокус уваги американців потроху перемістився з виробництва товарів на послуги. По всьому світі розкинулися величезні корпорації, які тепер домінували в промисловості. Водночас існували й системні проблеми. Тримати першість у світі, зруйнованому війною, Америці було неважко. Та чи втрималася б вона в лідерах серед міжнародних конкурентів, беручи до уваги роздуті витрати, пов’язані з надмірними профспілковими контрактами, самовпевненим урядуванням, державними субсидіями та торговим протекціонізмом? І головне: чи могла економіка продовжувати зростати, коли американці почали гаряче прагнути утопічного європеїзму?

Доба хаосу

Шістдесяті роки починалися тріумфально. Президентом обрали Джона Френсіса Кеннеді, лідера нового покоління оптимістів. Економіка Америки процвітала, й хоча Радянський Союз обійшов Штати в космічних перегонах на орбіті, Кеннеді присягнув, що Америка візьме реванш на Місяці. Кеннеді, палкий антикомуніст, також відправив американські війська у В’єтнам, маючи на меті подолати радянську агресію, яка могла б поширитися, як ефект доміно, по всій Східній Азії. Кеннеді мав далекосяжні плани на зміни в законодавстві, щоб припинити жорстокість законів Джима Кроу, що закріпили за чорношкірими американцями статус «людей другого сорту» на ціле століття після Громадянської війни.

Після вбивства Кеннеді надія перетворилася на гнів. Іноді, як у ситуації з рухом за громадянські права, це був гнів не тільки праведний, а й цілком необхідний. Попри суворість законів Джима Кроу, афроамериканці героїчно виборювали свою частку американської мрії — свободи, обіцяні їм Декларацією незалежності, а потім Лінкольном і радикальними республіканцями. Вони билися за свою економічну незалежність, своє право на участь у політичному житті, право на свободу. Попри «Джима Кроу», рівень бідності чорношкірих знизився від 87% 1940 року до 47% 1960-го. Як зауважують Стівен і Ебіґейл Тернсторми: «Частка чорних сімей, які мусили жити на дохід, нижчий від межі бідності, скоротилася вдвічі». І це сталося «ще до того, як Закон про громадянські права 1964 року заборонив практики “Джима Кроу” у сферах праці, освіті й місцях громадського користування. Це сталося задовго до початку “Війни з бідністю” й інших численних програм “Великого суспільства” [президента Ліндона Джонсона], покликаних підвищити рівень життя для бідних».

З початком доби громадянських прав настав кінець законній дискримінації у Сполучених Штатах — дарма що цей процес забрав багато часу, а соціальний прогрес у цій сфері почався навіть до впровадження повного законодавчого захисту. Закон про громадянські права 1964 року заборонив дискримінацію в публічному просторі й у «місцях громадського користування». Закон про права голосу 1965-го гарантував виконання П’ятнадцятої поправки на федеральному рівні. Свобода знову взяла верх над рабством і сегрегацією. Та це не означало, втім, що настав кінець расизму. Неформальна сегрегація тривала, хоч кількість проявів расизму за всіма параметрами різко скоротилася в наступні десятиліття. Проте центральний принцип американської історії та життя набув не баченої досі сили: свобода й надалі перемагала тиранію. Знову правдивим виявилось уніоністське бачення історії: пам’ятаючи свої засадничі принципи й застосовуючи їх із часом дедалі ширше, Америка підсунулася ближче до зцілення недугів.

Але одночасно із цим Америка відійшла від своєї засадничої філософії та культури — й це дало прикрі наслідки. На жаль, хаос 60-х не обмежився праведними ділами й корисними вчинками. Друга хвиля феміністичного руху пішла далі, ніж вимоги права голосу і праці — традиційні елементи жіночої рівності, які мали широку підтримку серед американців, — дійшовши до абортів і «сексуальної свободи», до боротьби проти традиційного інституту шлюбу й біологічного імперативу дітонародження. А феміністичний рух другої хвилі натомість наполягав, що справжнє звільнення можливе тільки за умови повалення цих зашкарублих «патріархальних» інститутів. Деякі течії руху за громадянські права виступали за масивну матеріальну допомогу від уряду, виправдовуючи навіть пряму насильницьку дію, включно із заворушеннями. Війна у В’єтнамі стала точкою спалаху для студентів, які вбачали в Америці згубний вплив на весь світ, попри те, що Штати не мали імперіалістичних інтересів у В’єтнамі, що в тиранічному поваленні антикомуністичного уряду Південного В’єтнаму були зацікавлені Радянський Союз та Китай і що падіння В’єтнаму справді призвело до ефекту доміно комуністичного жаху в цьому регіоні, насамперед у Камбоджі.

Ставлення молодих американців до власної країни змінилося на протилежне. Там, де американська молодь раніше бачила у своїй вітчизні силу світового добра, там багато хто розгледів гноблення і тиранію. Роль релігії в американському громадському житті підпала під серйозний перегляд, відвідуваність церков стрімко впала. Засоби масової інформації — від телебачення до газет — значною мірою схилилися на бік лівих.

Водночас традиційна роль уряду була перевернута в такий кардинальний спосіб, якого не бувало в історії держави. Президент Ліндон Джонсон, який заступив на посаду після вбивства Кеннеді, присвятив свій термін повному переписуванню американського суспільного договору. Віднині, пропонував він, роль уряду полягатиме в гарантуванні не просто рівних можливостей, а й рівних результатів. Із цією метою Джонсон проголосив настання «Великого суспільства», яке мало розпочати «війну з бідністю». Ця війна включала в себе не бачене раніше розширення обсягів урядової діяльності — від програм медичного страхування Medicare і Medicaid[28] до збільшення соціального захисту і виплати за інвалідністю, від федерального житлового забезпечення і програми Head Start[29] до програми допомоги сім’ям із дітьми на утриманні. Ліндон Джонсон також залучав через федеральний уряд людей до дій проти самого уряду, застосовуючи як знаряддя мітинги та страйки.

Еміті Шлез відзначає: «До 1971 року, вперше в історії, федеральні витрати на те, що ми тепер називаємо “соціальним забезпеченням” — пенсії людям похилого віку, допомога бідним і безробітним, — перевищили витрати на оборону». Президент Річард Ніксон збільшив обсяги програм свого попередника вдвічі, розширивши «державу загального добробуту» ще більше, ніж це було за Джонсона.

Наслідок створення нової держави-Левіафана загального добробуту був трагічний: відділивши засновницький погляд на людину та її природні права від діяльності уряду, структура заохочень до індивідуальної відповідальності та амбіцій була повністю спотворена. Прогрес чорношкірих сімей зупинився: до 1970 року «зменшення бідності чорношкірих практично припинилося», як рапортували Тернстроми. «Для афроамериканських сімей рівень бідності становив 30% у 1970-му, 29% у 1980-му і 26% у 1995-му». Але проблема чорних американців поставала особливо серйозно, оскільки расовий розрив між чорними та білими не скорочувався. Ще 1965 року майбутній сенатор Деніел Патрік Мойніген, тоді заступник міністра праці в кабінеті Ліндона Джонсона, констатував цю проблему: життя чорношкірих стає «гіршим, а не кращим» через розпад родинних структур, що є наслідком і рабства, і законів Джима Кроу, але причина його загострення — в політиці уряду.

Загалом американська економіка також вступила в період застою. Рівень бідності за расовими показниками припинив знижуватися близько 1970 року. У 1971-му Річард Ніксон запровадив фіксацію цін, заробітної та орендної платні, встановив нові тарифи й вивів Америку з Бреттон-Вудської угоди 1944 року, відкріпивши тим самим американський долар від вартості золота. Американський бізнес перестав бути конкурентноздатним на світовій сцені: наприклад, до середини 60-х вартість праці в американській автомобільній промисловості була втричі вищою, ніж у Європі, й учетверо, навіть уп’ятеро вищою, ніж у Японії. Колишні центри промислового виробництва порожніли. З 1960 по 1975 рік середній індекс Доу Джонса в промисловості фактично стояв на місці. Тільки на початку 80-х, як ми побачимо, фондовий ринок розпочав тривалий і не бачений раніше підйом.

Загальна стагнація, якою закінчився повоєнний бум, сталася не тільки в економіці. Те саме переживало й суспільство. Расові заворушення по всій країні тривали з початку 60-х років: раніше це були виступи білих проти чорних, що нерідко траплялося після Першої світової війни. Заворушення нового типу відбувалися тепер серед чорношкірого населення від Воттса (1965 рік) до Детройта (1968-й). Протести проти В’єтнамської війни стали насильницькими: з’їзд Демократичної партії 1968 року в Чикаго закінчився бунтом. Терористичні акти струшували американську землю раз у раз: представники радикального студентства, в тім числі й деякі з тих груп, що їх активно підтримували союзники Ліндона Джонсона в перші роки десятиліття, влаштували низку вибухів у різних місцях, включно з Пентагоном. За півторарічний період з 1971 по 1972 рік, за даними ФБР, у країні відбувалося до п’яти вибухів бомб на день. Рівень злочинності різко злетів: як пише криміналіст Баррі Латцер, «починаючи із 60-х, Сполучені Штати пережили найбільший сплеск насильницької злочинності в історії. У деяких місцевостях люди боялися виходити з дому вночі й удень». У 1974 році президент Річард Ніксон подав у відставку; в 1975-му Америка вивела останні війська із Сайгона, й Південний В’єтнам став комуністичним; у 1979-му Совєти вторглися в Афганістан, і новий радикально ісламський режим в Ірані здійснив напад на посольство США, взявши 52 заручників. Владні й суспільні інститути Америки перебували у скруті, тяжкі часи настали для економіки й для зовнішньої політики. Обрання президентом Джиммі Картера нічого не змінило — тільки чіткіше означило проблему, і поки Америка заглиблювалася в економічну кризу, президент оповідав американцям про «кризу довіри».

Рейґанівська революція

Коли нація обрала своїм наступним лідером Рональда Рейґана, для більшої частини інтелігенції це стало шоком. Проте цей припис від недугів Америки готувався багато років. Колишній голова Гільдії кіноакторів, колишній речник компанії General Electric і колишній губернатор Каліфорнії був добре обізнаний щодо загроз комунізму: він розумів унікальну недобру природу Радянського Союзу, який назвав «Імперією зла», розлютивши цим мільйони миролюбних інтелігентів. Він ясно бачив, що роль уряду далеко відійшла від принципів, закладених батьками-засновниками. Як пояснював Рейґан у першій інавгураційній промові:

Це означало не менше, ніж повну відмову від американського курсу на прогресивізм, що домінував майже вісімдесят попередніх років, з короткою перервою у 20-ті. Економічна програма Рейґана була троїстою: по-перше, зниження податків, щоб перестати карати бізнеси за успіх і сприяти інвестиціям і зростанню; по-друге, зменшити нормативний тягар, який зв’язував підприємців; і по-третє, зупинити інфляцію, надавши економічному зростанню передбачувану основу, якої той не мав від часів Ліндона Джонсона. Під кінець адміністрації Рейґана американська економіка пережила новий бум — з’явилося 14 мільйонів нових робочих місць. Індекс Доу Джонса заледве перевищував відмітку «500» у місяць, коли Рейґан заступив на посаду; коли ж він пішов, показник становив «2200». Процвітала фінансова галузь, оскільки інвестиційний капіталізм заступив управлінський. Найбільше фіаско Рейґана полягало в неспроможності загнуздати федеральні витрати, які стрімко зростають досі.

Проте Рейґан зумів відновити місце США у світі. У 1980 році, перед приходом Рейґана на посаду, міністр оборони кабінету Картера Гарольд Браун визнав, що Сполучені Штати стоять на роздоріжжі, на якому баритися «більше не можна». Браун стверджував: «Мусимо вирішувати негайно, чи маємо ми намір залишитися найсильнішою державою світу». Така оцінка ситуації прозвучала перед запланованим урізанням оборонного бюджету, однак адміністрація Рейґана і Конгрес радикально скасували це, збільшивши витрати майже на дві третини. Рейґан оголосив про початок створення системи протиракетного захисту — глузливо прозваної «Зоряними війнами» — у відповідь на розроблення міжконтинентальних балістичних ракет у СРСР. Гонитва озброєнь, зрештою, і призвела до колапсу Радянського Союзу. За десять років до того цієї події майже ніхто не передбачав, і вважалося, що Совєти мають достатню потужність у глобальних ініціативах. Коли Рейґан запропонував Михайлові Горбачову «зламати стіну» — Берлінську — у червні 1987-го, зовнішньополітична еліта не сприйняла його всерйоз. Два роки по тому Берлінська стіна впала.

Усе це не було справою тільки військової політики. Суть була у відновленні моральної ясності. Після війни у В’єтнамі — яка переконала дуже багатьох американців у тому, що «м’язистість» міжнародної політики США радше руйнівна і експлуататорська, ніж орієнтована на свободу, — Рейґан змалював контрастними фарбами радянську «Імперію зла» і волелюбний Захід. Такий цивілізаційний контраст був цілком правдивим: він нагадав американцям про те, що насправді є сяючим містом на пагорбі, маяком свободи для всіх стражденних на планеті.

Країна в пошуках ідентичності

Сполучені Штати після холодної війни пережили глибоку кризу ідентичності. Упродовж майже цілого століття засадничі принципи Америки поставали як різка протилежність СРСР, і з падінням суперника Америка мусила шукати опору. Результатом явилася непевність.

Економічно Америка далі процвітала, покладаючись на принципи вільного ринку. На початку 90-х років відбулося приголомшливе зниження рівня злочинності, найпомітніше за всю історію країни. Усе десятиліття американська економіка зростала, президента Джорджа Буша-старшого змінив Білл Клінтон, демократ, заявивши, що «ера великого уряду скінчилася». І справді, Клінтон, попри велику відмінність його думки від думки спікера Палати представників Ньюта Ґінґріча — автора програми «Угода з Америкою», яка охопила все, починаючи від реформи соцзабезпечення до заходів боротьби зі злочинністю та зниження податку на приріст капіталу, — зумів збалансувати бюджет і покласти край дефіцитному фінансуванню. Вільна торгівля, яка розпочала свою магічну дію в президентство Рейґана, зміцніла із заснуванням Світової організації торгівлі. Країни Східної Європи, звільнившись від залізної руки комунізму, теж приєднувалися до вільного ринку. Навіть Китай, комуністична країна, почав експериментувати з елементами капіталізму. Добробут зростав, дедалі більше людей ставали власниками житла, різко злетів фондовий ринок. Особисті вади Клінтона не зменшили його популярності — усе завдяки сильній економіці.

Утім, на міжнародному фронті Америка насилу давала собі раду з новою для себе роллю світового гегемона без суперників. Чи стала Америка світовим полісменом, як у Югославії, чи зосередилася насамперед на власних інтересах у міжнародній політиці, як у Сомалі? Рішенням Клінтона було скоротити військовий бюджет, і Америка підійшла до війни, яка розпочалась 11 вересня 2001 року, погано підготовленою. Новий президент Джордж Буш-молодший постав перед завданням вести війну з тероризмом на кількох фронтах. Про цю ситуацію є відоме висловлювання міністра оборони Дональда Рамсфелда: «На війну йдуть із військом, яке мають, а не з тим, яке бажають мати пізніше». Але питання про те, чим Америка хоче бути, залишалося відкритим — і цей конфлікт вилився у пряму війну в Іраку. Чи була то війна Америки з тероризмом? Чи війна за права людини? Чи мала вона на меті гарантувати святість ООН? Чи змінити світ на користь демократії у вільсонівському дусі? А може, метою було не дати іракському диктатору Саддаму Хусейну здобути зброю масового ураження? Або звільнити народ Іраку від лих диктатури?

Коли ж війна в Іраку, яка скінчилася швидкою перемогою Америки над іракською армією, стрімко перетворилася на криваве придушення повстань, замовчувати ці питання далі стало неможливим. І коли американська економіка — розтратлива, з широкими пільговими програмами, керована філософією «співчутливого консерватизму»[30], при цьому з додатковими заходами зі зменшення податків — обвалилась у 2007–2008 роках, Америка опинилася на новому роздоріжжі.

Стояв на цьому роздоріжжі Барак Обама — унікальна політична постать із нечіткою програмою, але з виразною привабливістю. Обама був не лише обдарованим оратором, він своєю особою — афроамериканець, син білої матері й чорного батька — символізував повне заперечення думки про те, що Америка історично приречена на расизм довіку. Прихід Обами в Білий дім став би ще одним підтвердженням застосування засадничих принципів Америки — якби сам Обама вірив у ці принципи. Та, як виявилося, в Обами було своє бачення американської влади — багато в чому схоже на позицію Ліндона Джонсона, Франкліна Рузвельта і Вудро Вільсона — щонайменше в питанні урядового втручання. Ця філософія призвела до безпрецедентного рівня витрат, грандіозної нової програми пільг і великого кроку в бік націоналізації всієї системи охорони здоров’я, а також до спроби перевпорядкувати уряд на користь федерального домінування. Тим часом у міжнародній політиці Обама вдався до незвичної суміші гуманітарного інтервенціонізму (Лівія) і орієнтованого на замирення ізоляціонізму (Іран), що знову дало радикальне скорочення армії. Найтрагічнішим є той факт, що обіцяне расове примирення, яке здавалося майже доконаним на момент його виборів, швидко поступилося новій добі расового упередження: адміністрація Обами висунула пропозицію політики ідентичності, яка обертається навколо наративу про Америку як країну гноблення, де расизм уже в ДНК. Обрання Дональда Трампа — постаті, яка різко поляризувала суспільство, явило собою відповідь на політику Обами. Відповідь майже в усьому реакційну, враховуючи, що вона передбачала не стільки відновлення засадничих принципів, скільки відкидання Обаминого бачення країни.

Висновок

Історія Америки не складається всуціль із добра або всуціль зі зла — втім, героїзму в ній усе ж таки значно більше, ніж трагедії, а справедливість більш типова для неї, ніж несправедливість. Країна з більшістю білого населення, що колись поневолило чорне і пригнічувало жінок, тепер регулярно обирає чорношкірих і жінок на високі посади (насправді жінки становлять більшість електорату, а чорношкірі американці звично активніше голосують), демонструючи міцність і зростання унікально американської віри в те, що всі люди створені рівними; країна, що виборювала власну свободу в британської тиранії, звільнила мільярди людей по всьому світу в ім’я тієї самої свободи й надихнула десятки мільйонів американців на пошуки своєї американської мрії; країна, заснована фактично на дикому місці, згодом стала рушієм зростання, яке приводить у дію весь світ.

Історія Америки — одна з найвеличніших оповідей в історії людства. Америка була заснована на великих принципах; Америка прагнула реалізувати ці принципи; Америка збільшувала свою велич. Світові з Америкою живеться краще. Ми повинні розуміти всі темні сторінки й прокляття нашої історії, розуміти, як історія впливає на сьогодення. Але насамперед нам слід усвідомити, що ми є частиною одної історії, а не суперниками в країні, розділеній ідентичностями або класами. Утім, як ми невдовзі побачимо, дезінтеграціоністам вдалося перекрутити американську історію саме в такому дусі.