Янові скарби

Розділ перший ТАЄМНИЦЯ В КНИЖЦІ

Коли «Норець» минув верхні ворота шлюзу, Майкл став навколішки на носі катера і почав ретельно укладати канат. Ця робота, певне, поглинула всю його увагу, бо, тільки коли скінчив її, він підвівся й глянув уперед.

Там, за рядом дерев, його око враз помітило тонкі обриси білого пароплава, що йшов трохи праворуч од їхнього курсу. Майкл обернувся й гукнув братові, який стояв біля стерна:

— Пітере! Назустріч пароплав іде! — крикнув він гучно, аби його голос долинув до стернової рубки, і показав пальцем.

Пітер махнув рукою: мовляв, чую.

— Спасибі! Ми встигнемо вийти з каналу до зустрічі з нам. — І Пітер для певності трохи збільшив швидкість катера. Канал був вузький, а біля берегів дно поглиблювали не дуже старанно. Пароплави ж іноді уперто трималися середини каналу, притискаючи інші судна до самого берега. І коли хвиля від пароплава повільно піднімала й опускала їх, вони кілем черкалися дна.

Скінчивши роботу на носі, Майкл помчав на корму і спустився вниз. Невдовзі він знову з'явився з книжкою, сів поблизу стернової рубки і почав вивчати інструкцію про зрощування канатів. Розкрутивши його кінці, спробував переплести пасма і зробити петлю. На малюнку все здавалося просто, але пасма, як навмисне, розкручувалися саме тоді, коли ти цього зовсім не ждеш.

Пітер позіхнув, розморений спекою літнього дня. В стерновій рубці було душно, і він уже хотів приєднатися до дівчат, що спали на палубі. Вони, власне, не спали, а грілися на сонці. Він міг би доручити стернування Майклові, котрий у свої дванадцять років умів стернувати анітрохи не гірше за багатьох шкіперів річкових суден. Проте облишив цю думку, бо ж незабаром доведеться причалювати на ніч. Глянувши на карту, побачив, що Абінгдон недалеко — праворуч по борту, за деревами, вже виднівся його високий шпиль.

«Норець» вибрався нарешті з довгого прямого каналу і на самій бистрині ввійшов у річку. Сестра Пітера Джіл та її подруга Керол чули, як Майкл крикнув про наближення пароплава, але їм так гарно лежалося на сонечку, що навіть підвестися було ліньки. Тільки коли пароплав, шиплячи парою й розмірено пахкаючи старим двигуном, уже проповзав мимо катера, вони розплющили очі й байдуже глянули на нього — достоту так корови на березі проводжають спокійним, вдоволеним поглядом «Норця».

Керол знову заплющила очі. Збудження перших днів канікул минуло, і її хилило на сон. Вона почувалася щасливішою, ніж будь-коли в житті. Канікули не завжди тішили її, і наприкінці кожного семестру вона чекала на них із змішаним почуттям. Звичайно, не треба буде ходити до школи, але вона охоче вчилася і любила товариство подруг. Інші дівчатка раділи, що поїдуть додому, цікаво відпочиватимуть разом із рідними, а для Керол усе було інакше.

Її батьки жили в Новій Зеландії — надто далеко навіть для коротких відвідин під час довгих літніх канікул. Отож іще чотири роки, аж доки їй мине дев’ятнадцять, Керол доведеться гостювати у друзів її батьків і проводити канікули в Англії. Ставилися до неї вони добре, старалися зробити все, щоб вона почувала себе як удома. Та інколи у них бувало страшенно нудно. Канікули Керол провела у родині, котра мешкала в районі Сент-Джонс Вуд у Лондоні, в квартирі на восьмому поверсі. Саду в дворі не було, нічого цікавого, тільки знизу долинали глухий шум вуличного руху та вищання автобусних гальм. Цілісінький день Керол нудилася в товаристві восьмирічного хлопчика, якого вона терпіти не могла. Щодня їй доводилося ходити з ним на ту ж саму прогулянку — один круг навколо озера в Ріджент-парку. Часом її охоплювала страшенна туга за рідною домівкою, і з цих обридлих лондонських вулиць і скверів вона всім серцем рвалася до милих вільних просторів — на батьківщину.

А оце вперше її запросила близька шкільна подруга Джіл Бренксом. Батьки Керол не мали до цього ніякого відношення. Джіл сама запросила її, і Керол не тямила себе від радості, що принаймні три тижні канікул проведе у справжньої своєї подруги. Навіть з лондонською квартирою можна примиритися, аби тільки бути разом. Та коди Джіл сказала, що вдома вони переночують лише одну піч, а потім помандрують катером, Керол аж затремтіла з радості.

— У нас на «Норці» завжди весело, — казала Джіл. — Куди б ми не попливли, скрізь трапляється стільки цікавого.

Досі Керол один-єдиний раз плавала на судні: то був лайнер водотоннажністю двадцять дев'ять тисяч тонн, який віз її мало не через увесь світ сюди, в Англію, до школи. «Норець» — то зовсім інша річ, і належав він сім'ї Бренксомів. Вони тримали його на Темзі поблизу Генлі і під час весняних та літніх канікул завжди вирушали у подорож по річці.

— На перший погляд, ніби й не дуже цікаво, — казала Джіл, — а насправді — надзвичайно, слово честі!

Та Керол не треба було переконувати, бо це має бути щось цілком фантастичне, коли порівняти з тим, як вона досі проводила канікули.

Минав другий день подорожі, і Керол тішилася кожною її хвилиною. Всі були на палубі, крім матері Джіл, котра в каюті складала список різних припасів, які треба закупити в найближчому селищі, де є крамниця. Батько Джіл, посмоктуючи люльку, сидів тут же, біля дівчаток. Керол спершу трохи боялася його, але зовсім не тому, що це був велетень з пишними вусами; просто вона вважала, що головному інспекторові Скотлеид-ярду належить бути лютим. Проте скоро переконалася, що він зовсім не лютий, і батько Джіл дуже сподобався їй.

— Гарне тут плесо, — сказав батько Джіл, уриваючи її думки.

Керол підвелася й озирнулася довкола Річка звивалася між золотавими від жовтцю луками, а попереду кілька невеличких вітрильників влаштували перегони навколо буя, що бовванів посеред течії.

— Дуже гарне! — вигукнула Керол. — Я й не думала, що на катері так чудово мандрувати. А «Норець» — то ж таки прекрасний катер.

— Я радий, що він тобі подобається, — відказав містер Бренксом. — Якщо ця подорож тебе тішить, тоді все гаразд.

Пітер уповільнив хід і пропустив вітрильники, залишаючи їм удосталь місця, щоб розвернутися навколо буя.

— Абінгдон! — гукнув він. — Може, причалимо десь тут, щоб закупити продукти?

— Та де завгодно. — Містер Бренксом вийняв з рота люльку. — Найкраще коло мосту.

Джіл теж підвелася і разом із Керол приготувалась стрибнути на берег з канатом. Ліворуч, трохи далі від берега, височіла церква з гострим шпилем. Від порога церкви збігала стежка через порослий травою дворик, обабіч якого стояли рядком невеличкі котеджі з критими галереями на старих дубових стовпах.

— Яке дивне місце! — мовила Керол. — Цікаво, хто тут живе?

— Мало не забув! — вигукнув батько Джіл — Це те саме місце. Я приїздив сюди якось в одній справі. Дуже дивна, я б сказав, справа. Її й досі не доведено до кінця.

— Що ж то було, татку? — спитала Джіл. — Убивство чи що інше?

Містер Бренксом засміявся.

— Ні, не така звичайна справа, як убивство. То було щось на зразок пошуків скарбу.

— Так це ж дуже цікаво! Розкажи нам, таточку!

— Приготувати канати! — урвала розмову гучна команда Пітера. — Причалимо ось тут.

Дівчатка миттю схопилися на ноги, і Керол побігла вздовж борту на корму. Як тільки Пітер обережно підвів «Норця» до берега, вони разом стрибнули на землю і підтягли канати. Містер Бренксом спустився в носову каюту і виніс звідти дерев'яний молоток і два кілки з кільцями, їх забили в землю і прив'язали до кілець канати.

Містер Бренксом був задоволений тим, як пришвартовано катер.

— Ну от! — сказав він, ще трохи підтягнувши носовий канат. — А тепер, коли хочете, можете всі йти до крамниці.

— Я хочу послухати про ту справу, — мовила Джіл. — Ти ж саме зібрався нам розповісти.

— Про яку справу? — стрибнувши на берег, поцікавивсь і Майкл. — Що за справа?

— Татко збирався нам розповісти про пошуки скарбів у Абінгдоні, — пояснила Джіл. — Ну-бо, татку! Прошу тебе, розкажи. — Вона знову скочила на катер. — Ходи-но сюди, розкажеш. А потім ми підемо до міста купувати припаси. — Джіл подала руку й допомогла вилізти Керол.

— Про це в пресі не публікувалося, — мовив вагаючися батько Джіл. — Мені не варто розповідати.

— Але ми нікому не скажемо, — запевнив Майкл.

— Звісно, нікому, — підтримала його Джіл. — І Керол уміє зберігати таємниці, правда ж, Керол?

— Містере Бренксом, обіцяю: нікому ані словечка! — рішуче мовила Керол.

— І все ж мені не можна розказувати про це нікому, навіть вам, — повторив батько Джіл — А втім, — підморгнувши, додав він, — не думаю, що це завдасть якоїсь шкоди. А коли вже вам трьом розповідати, то, щоб було справедливість, треба покликати й Пітера.

— І маму! — додав Майкл, видираючись і собі на катер.

Головний інспектор заглянув крізь люк до каюти і похитав головою:

— Мама задрімала, не треба будити її тільки заради того, щоб послухала цю історію. До того ж більшість фактів вона знає ще з тих часів, коли все це відбувалося. Пітере!

— Що, тату? — Пітер виглянув із стернової рубки, де зосереджено вивчав карту річки.

— Йди до нас. Я маю дещо розповісти.

Коли всі сіли колом на палубі, що правила за дах для каюти, містер Бренксом почав:

— Це не зовсім звичайна історія, і я, далебі, не знаю, з якого боку до неї підступитися. Вона складається з кількох епізодів. Кожен з них сам по собі небагато важить, але коли їх об'єднати, то вийде правдива історія про одну надзвичайну таємницю. Мабуть, краще почати з того, як знайшли Яна.

Містер Бренксом заходився натоптувати люльку, а його слухачі тим часом ледве стримували нетерпіння.

— Було це під час війни, — нарешті почав він. — Якось на світанку, лише благословилося на світ, берегова охорона помітила в морі невеличкий човник, що погойдувався на хвилях десь за чверть милі від берега. Це сталося в Есексі, року, здається, сорок другого. А втім, де та коли — не має значення. Суденце виявилося невеличким вітрильником, але на ньому, здавалося, не було жодної живої душі. Отож послали рибальський човен подивитися. На дні вітрильника знайшли старого моряка, зовсім виснаженого. Увесь мокрий, він так змерз, що лежав непритомний. Рибалки перенесли його у свій човен, а вітрильничок взяли на буксир і притягли до берега.

— Він одужав? — спитала Джіл.

— Авжеж. Його одвезли до лікарні, і він одужав, але здоров'я до нього не повернулося. Це був старий чоловік, років сімдесяти, і кілька діб він плив морем без харчів у відкритому човні. При ньому був вузлик з деякими речами. Невдовзі виявилося, що він голландець. Старий трохи тямив по-англійськи і назвався Яном — просто Ян, та й годі. Коли спитали прізвище, він відповів: «Звіть мене просто старим Яном з Дордрехта». Певне, то було місто, де він раніше жив.

— Я не знаю всього, що сталося з Яном, знаю лише, що по кількох місяцях він опинився тут і жив разом з іншими стариками в одному з будиночків цього притулку. — Містер Бренксом тицьнув люлькою у напрямі притулку для старих. — Здається, в третьому.

Його слухачі озирнулися на рядок мирних котеджів.

— Так от, ми в Скотленд-ярді ніколи й не чули про Яна, аж доки одного разу, років зо три після того випадку, до нас не звернулися представники військової розвідки і не попросили розшукати його. Мабуть, коли Голландію визволили від фашистів, хтось із голландців розповів нашим розвідникам дивовижну історію про те, як під час окупації учасники Руху Опору сховали в надійному місці величезну колекцію золота, коштовностей та інших цінних речей, а німці — чиста випадковість — знайшли те казкове багатство в копиці сіна і тільки зібралися вивезти його, як кілька хоробрих патріотів напали на них із засідки й відбили скарби. Німці, звісно, почали розшуки, і зрештою старому Янові було доручено сховати їх. Відомо, що темної ночі він вирушив кудись на своєму човнику і з того часу його більше не бачили. На думку голландців, цілком ймовірно, що Ян міг зважитися перевезти скарби до Англії. Отож представники військової розвідки і питали Скотленд-ярд, чи не чули ми чого про Яна.

Ми, звісно, заходилися скрізь з'ясовувати і зрештою довідалися, що старого матроса з такими прикметами, як нам описали, справді було знайдено у човнику. А коли почали розпитувати докладніше, то дізналися, що його таки звали Яном. Пошуки привели нас до цього притулку. Я добре пам'ятаю, як ми всі мчали сюди, щоб зустрітися з ним. У двох службових машинах їхали офіцери військової розвідки, голландський генерал з перекладачем, один з учасників Руху Опору, котрий особисто знав Яна і спеціально прилетів з Голландії, та нас четверо із Скотленд-ярду. Ціла процесія висипала з машин і ступила на це невеличке подвір'я.

— І скарби виявилися при ньому? — схвильовано спитав Майкл.

— На жаль, Ян тоді був уже покійний. Він помер уві сні за три тижні до нашого приїзду. Ми обшукали богадільню від горищ до підвалів, переглянули нечисленні його речі, розпитували всіх старих, які його знали. Але ані сліду не знайшли. Він, певне, ні з ким не розмовляв про скарби, а якщо й знав місце, де все золото й коштовності сховані, то забрав цю таємницю з собою в могилу.

— То ви так нічого і не дізналися, навіть на слід не натрапили? — Джіл була розчарована.

— Нічогісінько.

— Звісно, якщо Ян прибув без скарбів, то він міг просто загубити їх у Північному морі, — зауважив Пітер.

— Цілком можливо, — погодився батько. — І все таки мені чомусь здається, що це не так. Ян був справжній старий моряк, загартований і винахідливий, якщо вірити людям, котрі його знали. Тож мені не йде з думки, що якби він і справді не вберіг їх, то й сам не дожив би до того дня, коли хвилі прибили його до нашого берега.

— Ти вважаєш, що він сховав усе те добро в Голландії? — запитав Майкл. — Чого ж тоді голландці не розшукають його?

— Де тільки не шукали, Майкле, але все марно, і зрештою довелося кинути пошуки.

— Стривай-но, тату! — знову втрутився Пітер. — Голландці ж напевне знають, звідки Ян вирушив у дорогу, так?

— Так. Він вирушив з підвалу власного будинку в маленькому провулку Дордрехта. Сам я не був там, але переглянув стільки фотознімків, зроблених голландською поліцією, що знаю його, як власний дім. Двері підвалу виходять на вузький стічний канал завширшки близько шести футів.

— Ну, а куди веде той канал?

— Він сполучений з іншими каналами, а ті — з річкою, яка впадає в море. Вздовж деяких каналів тягнуться ряди старих складів і підвалів. Він міг одвезти скарби куди завгодно.

— То, певне, хтось мав би знати, куди він повезе їх, — зауважила Керол.

— Очевидно, ніхто не знав. Бійці Руху Опору охороняли дім Яна в той час, як він від'їздив. Але вони не знають навіть, в який бік він повернув каналом. Голландці прочесали все місто, кожен закуток. Не лишилося жодного підвалу, де б не перевернули все догори дном.

— А якби прочистити ті канали землечерпалкою? — подав думку Пітер.

— Очевидно, в цьому не було потреби. У ті невеличкі водні шляхи вода прибуває разом з припливом, а в час відпливу вони пересихають. Дно й стіни в них вимощені цеглою, отож там нічого не сховаєш і не закопаєш, не кажучи вже про таку досить громіздку колекцію, як ті скарби.

— Отож голландці так і не знайшли нічого, — розчаровано мовив Майкл.

— Нічого. І кілька років тому відмовились від усіляких спроб. Оце й уся історія.

Джіл ковзнула задумливим поглядом по мирних будиночках притулку, які приховували таємницю.

— Скажи мені, тату, чи дуже дорого коштують ті речі, що їх нібито сховав старий Ян? — поцікавилася вона.

— Авжеж, — відповів батько, вибиваючи люльку об борт катера. — Там були переважно коштовності та діаманти з Амстердама вартістю близько трьох мільйонів фунтів![1]

Вигуки здивування долинули в каюту до матері Джіл, котра саме пробудилася від сну. Вона підвелася й висунула голову з люка.

— Що сталося? — спитала вона, обводячи всіх поглядом, щоб упевнитися, чи не провалився хто в трюм.

— Нічого не сталося, люба, — відповів містер Бренксом, підводячись. — Просто ми розмовляли. Виходь на сонечко. Неси сюди свій список, діти збігають по продукти, А ми з тобою зостанемося тут на господарстві.

— Чудові у нас канікули! — сказала Керол, стрибаючи разом з усіма на берег. — А яку надзвичайну історію про старого Яна розповів ваш татко!

— Як на мою думку, — мовив Пітер, — то старий, певне, загубив те добро по дорозі до Англії, йому просто забракло мужності зізнатися в цьому. Ти взяв кошик на продукти, Майкле?

— Еге ж. Я зараз наздожену вас.

— Ян міг сховати коштовності, а потім привласнити їх і обдурити своїх друзів, — висловила свою гадку Джіл.

— І це може бути, — погодився Пітер, рушаючи стежкою вздовж берега.

— На те не скидається, — міркувала вголос Керол. — Ян був простою людиною, і не хочеться вірити, що він нечесний.

Пітер засміявся.

— Це якраз те, що тато часто каже: ніхто не любить підозрювати інших у нечесності. Ось чому шахраям вдається так легко робити свої справи.

— Як там не є, — наполягала Керол, — а я вважаю, що Ян був людиною чесною. І це потвердиться в той день, коли знайдуться скарби.

— Не турбуйся, — відповів Пітер. — Їх ніхто не знайде. Загублені скарби ніколи не знаходяться. Ходімо швидше, купимо все, що треба, а потім можна буде скупатися.

«Норець» лишився в Абінгдоні на цілу ніч. Поспішати не було потреби — попереду ще майже три тижні канікул. До того ж від свіжого повітря всіх хилило на сон, а тому спати полягали рано.

Керол прокинулася перша. Глянувши на годинник, побачила, що стрілки не показували ще й пів на сьому, хоч крізь ілюмінатор каюту заливало сонячне проміння. Спати більше не хотілося. Вона швиденько вдяглася і навшпиньки, щоб не розбудити Пітера, Джіл і Майкла, які ще міцно спали, вийшла з каюти.

На палубі повітря було свіже й прохолодне. Ніщо не порушувало спокійну гладінь річки, лише коли-не-коли скинеться десь маленька рибка. Трохи далі за течією зграйка качок хлюпотіла між осокою, об'їдаючи молоді пагінці, а в місті за річкою панувала німа тиша.

Стоячи на кормі, Керол обвела захопленим поглядом увесь катер. Він був невеликий, цей «Норець», завдовжки, певне, футів тридцять, не більше, але дуже зручний. На вигляд скромний, діловитий, він дуже відрізнявся від тих розмальованих суденець, що траплялися їм досі. Джіл казала, що «Норець» раніше був військовим портовим катером. І хоч містер Бренксом переробив його, як йому хотілося, і пофарбував у синій та сірий кольори, але обводи корпусу збереглися — міцні і водночас витончені.

На носі катера щось зашаруділо, і з люка висунулася голова містера Бренксома. Він помахав Керол рукою і вийшов, позіхаючи, на палубу. На ньому все ще була піжама.

— Що, Керол, подобається тобі подорожувати?

— О, як чудово! У мене ніколи не було таких захоплюючих канікул і… ну, я почуваю себе зовсім інакше…

Містер Бренксом усміхнувся.

— Радий це чути. А знаєш, дехто вважає, що на річці нудно, та я іншої думки.

— Я теж. Тут стільки цікавого!

— Звичайно, — мовив містер Бренксом, потягуючись. — «Норець» — гарне суденце. На ньому і в морі цілком безпечно, але по стількох місяцях праці мені більше до вподоби тихий спокій річки. Як на мене, то плавання по морю нагадує тяжку працю.

— А по-моєму, на морі було б нудно, — зауважила Керол.

— Цілком згоден! Я наперед тішуся, що цілих три тижні можна буде вилежуватися на сонечку, купатися, робити все, що заманеться. Таким, по-моєму, і повинен бути справжній відпочинок. Це те, що… — Він раптом замовк, пильно дивлячись у тому напрямі, де вдалині бовванів міст. — Хай йому біс!.. — пробурмотів він. — Я так і знав, що без цього не обійдеться.

— Що сталося? — здивовано запитала Керол.

Головний інспектор показав рукою на стежку. Підскакуючи на вибоїнах, до них поволі наближався коричневий мотоцикл, а на ньому — чоловік у синьому плащі й шоломі з навушниками.

— Навіть якби ми були в морі, вони наздогнали б нас на вертольоті чи в якийсь інший спосіб. А я так сподівався, що хоч цього разу мені дадуть спокій.

Мотоцикліст, під'їжджаючи, перебіг очима назви кількох човнів, що стояли ближче до мосту, і збільшив швидкість. Спинився він біля самого «Норця».

— Ви головний інспектор Бренксом, сер? Прошу вибачити, що доводиться турбувати вас о такій ранній порі, але я маю передати вам термінове повідомлення від начальника. — Він зійшов з мотоцикла, розстебнув шкіряну сумку, що висіла у нього на поясі, і витяг конверт. Головний інспектор скрушно похитав головою.

— Вибач мені, Керол.

Він стрибнув на берег і розпечатав листа.

— Буде відповідь, сер?

— Так. — Містер Бренксом узяв олівець і блокнот, які подав йому мотоцикліст і написав кілька слів. — Одвезіть це місцевому інспекторові поліції, — сказав він. — Попросіть його негайно передати телефоном в Уайтхол[2]. І скажіть йому, щоб рівно через годину на мене чекала машина тут, біля мосту.

— Слухаюсь, сер. — Посильний натиснув на стартер, розвернувся і помчав назад стежкою, підскакуючи на вибоїнах.

Містер Бренксом стрибнув на катер.

— Керол, мені дуже жаль, що так сталося. Але зробимо все, щоб ви змогли продовжувати мандрівку без мене. Може, ти спустишся вниз і розбудиш усіх? Бо нам треба багато що зробити, а часу лишилося менше години.

Зовсім засмучена, Керол спустилася трапом в кормову каюту. Майкл уже прокинувся — його розбудив гуркіт мотоцикла, а решта ще міцно спали. Керол вирішила першою розбудити Джіл.

— Вставай, вставай! — прошепотіла Керол, помалу стягуючи з неї простирадло.

Джіл заворушилася на своїй верхній койці.

— Що там таке? — сонно промимрила вона.

— Щось сталося. Ваш татко хоче, щоб ви негайно вдяглися й піднялись нагору.

Джіл хутко сіла на койці, та так необережно, що стукнулася головою об стелю каюти і голосно зойкнула, розбудивши тим зойком Пітера.

— Що тут відбувається? — пробурмотів він.

Керол розповіла і йому.

— Цього слід було чекати, — скривився він. — Жодної відпустки не минуло без того, щоб тата не потягли розслідувати якусь справу про вбивство чи ще щось… А він так сподівався, що цього разу обійдеться… Ну що ж, можливо, за день-два він з усім тим упорається. — Пітер скочив з койки, а за ним і Майкл.

Через п'ять хвилин, нашвидку одягшись і навіть не умившись, усі зібралися на палубі. Батько Джіл вийшов, а місіс Бренксом лишилася внизу, щоб розпалити примус і приготувати сніданок.

— Дуже жаль, що так сталося, — почав містер Бренксом. — Був тут посильний. Йому наказано розшукати мене — він, певно, половину ночі на це згаяв. Ет, мабуть, краще сказати вам одразу, та й по всьому. Я повинен негайно виїхати до Сполучених Штатів, до Вашінгтона. Опівдні маю бути на літаку.

— На літаку! От щасливий! — вихопилося у Майкла.

— Справа дуже важлива, починалася вона в Англії. Я вам про неї нічого не можу сказати, але пробуду у відрядженні принаймні три тижні.

— Та це ж уся відпустка, тату! Хіба ж так можна, справді-бо! — запротестувала Джіл.

— А замість тебе ніхто не може поїхати? — спитав Пітер.

— На жаль, я мушу їхати сам. Нічого не вдієш. — Батькові так само було прикро, як і дітям. — Але тут ще одне діло. Оскільки зривається моя відпустка, мені дозволили взяти з собою маму, її дорогу буде оплачено. Я сказав їй про це і спитав, що вона робитиме. Мама вважає, що вона потрібна тут вам.

— Ні, ні! — вигукнула Джіл. — Нехай їде. Вона неодмінно повинна їхати. Для неї це буде чудовий відпочинок.

— Ми самі упораємося з катером, — додав Пітер. — Я ж добре знаю мотор і все інше.

— А ми з Джіл зможемо готувати їжу, — сказала Керол. — Сподіваюся, ви не допустите, щоб місіс Бренксом лишилася тут заради нас?

— Спасибі тобі, Керол. Це дуже чемно з твого боку.

— А все ж мені хотілося б, щоб мама лишилася з нами, — нерішуче мовив Майкл. — Зрештою це ж наша мама і ми не хочемо, щоб вона від нас їхала. І щоб ти теж нікуди не їхав, татку.

— То правда, — сказала Джіл. — Ми хочемо, щоб вона лишилася з нами. Але ми ще більше хочемо, щоб вона поїхала до Америки. Для неї це буде прекрасна подорож.

— Авжеж, візьміть її з собою, містере Бренксом, — умовляла Керол. — І хай вас не турбує, що скажуть мої батьки. Вони вже звикли до того, що я живу далеко від них, і, мабуть, взагалі про мене не думають. — Голос Керол бринів трохи сумно.

— Вони думають про тебе, я певен, — сказав батько Джіл, ніжно поклавши руку на плече Керол. — А тепер глянь на цих трьох — Пітера, Майкла і Джіл, і скажи мені щиро: чи буде тобі добре в їхньому товаристві ці три тижні?

— На «Норці», звичайно, — додав Пітер. — Часу в нас вистачить, щоб добратися аж до Лечлейда.

— Ми будемо часто купатися, придумаємо щось цікаве!.. — вмовляла Джіл.

— І вам на двох дістанеться ціла каюта, коли татко з мамою поїдуть, — сказав Майкл.

Керол засміялася.

— Ну, звісно, мені буде добре, — відповіла вона.

— А наша думка так нікого й не цікавить? — пожартував Майкл. — Хто проти того, щоб Керол провела з нами ці три тижні, прошу піднести руки!

Але жодна рука не піднеслася. І коли місіс Бренксом зійшла трапом на палубу, всі наввипередки закричали:

— Вирішено! Ми хочемо, щоб ти їхала! Самі прекрасно впораємося! Нам буде дуже весело!

Місіс Бренксом поцілувала кожного з них.

— Рада це чути! — сказала вона. — Певна річ, мені прикро залишати вас. А втім, я знаю, що ви будете розважливі й піклуватиметесь одне про одного.

За сніданком поспіхом обміркували дрібніші питання. Джіл було довірено гаманець з такою сумою, щоб вистачило заплатити за добрячий запас харчів на три тижні і за пальне для мотора. У Джіл і Пітера були ще власні ощадні книжки на випадок крайньої потреби. В разі якихось серйозних неприємностей вони мають зв'язатися з поліцією, і тоді один з батькових підлеглих прибуде із Скотленд-ярду і все уладнає. Майклові доручено дбати про запас води та інші господарські речі, а маршрут подорожі — то таке діло, що його мають вирішувати всі разом. Пітер як шкіпер буде і за старшого.

— Я певна, що ви будете розважливі, — сказала мати і підвелася, щоб іти до себе й починати пакуватися в дорогу. — А коли ми повернемось, ви нам розкажете про всі свої пригоди.

Останні хвилини минули в поспіху й метушні. Майкл раз у раз виглядав, чи не їде поліційна машина; невдовзі він збіг у каюту і повідомив, що вона вже прибула.

Із змішаним почуттям суму і якогось збудження всі простували стежкою вздовж берега. Батько й Пітер несли валізи. Водій-полісмен відчинив багажник і поклав туди речі. Останні короткі поцілунки, і машина рвонула з місця.

— До побачення! — Діти стояли обіч шляху, махаючи руками на прощання.

От вони й лишилися самі. Кілька хвилин тривала важка тиша, потім Пітер заговорив:

— Ну що ж, ходімо на катер, треба навести там лад. Потім перевіримо свої припаси, купимо все необхідне і рушимо на «Норці» до Оксфорда.

Джіл була рада, що він уже будує плани на майбутнє. Дуже часто в таких випадках люди просто тиняються, не знаючи, що робити, аж доки взагалі пізно уже братися за будь-яке діло.

— Прекрасно! — згодилась вона. — Візьмімося всі гуртом за діло, і чим швидше, тим краще. Якщо все хутенько зробимо, то в нас часу вистачить і скупатися.

Дівчаткам припало мити посуд, тим часом як Майкл прибирав у каютах, а Пітер із заклопотаним виглядом порпався в моторі. А втім, Джіл з Керол здавалося, що він просто тішиться, бавлячися промащеними ганчірками та гайковими ключами, як ото хлопці завжди роблять. Невдовзі скрізь панував зразковий лад і чистота, але оскільки в такий ранній час крамниці ще були зачинені, дівчата вирішили скупатися. Пітер усе ще був страшенно заклопотаний мотором, якщо судити з бурчання та зітхань, що долинали з машинного відділення, і тому Майкл вирішив сам податися на розвідку. Він одв'язав брезент, яким був накритий ялик, начепив на гак шлюпбалки ланцюги, підняв ялик з підставок і вивів за борт. Потім, повільно попускаючи таль, спустив ялик на воду.

— Куди це ти збираєшся? — поцікавилася Джіл.

— Думаю перебратися на той бік, — відповів Майкл. — Хотів би оглянути занедбаний канал отам на повороті, біля старого залізного мосту. — Він завжди скрізь совав свого носа, любив розвідувати, куди прямують бічні течії.

— Гляди ж там, не барися! — сказала сестра. Набравши повітря в легені, вона на мить завмерла на кормі, потім швидко випростала руки вперед і стрибнула у воду.

Майкл саме вмощувався в ялику, коли Джіл пірнула. Вода сплеснула в круговерті, і ялик загойдався на хвиля.

— Гей, обережніше! — обурено закричав Майкл. — Ти мало не потопила ялик.

Тільки він це сказав, як почувся ще один сплеск — то Керол пірнула слідом за Джіл. Цього разу стрибок був спокійніший, але Майкла оббризкало, і вода потекла йому за комір.

— Ой Керол! — скрикнув він. — Ти не могла б пірнути трохи далі?

Схопивши весла, він щосили почав гребти за течією і невдовзі добрався до повороту, де старий покинутий канал сполучався з річкою попід вузеньким мостом.

За кілька хвилин з машинного відділення вийшов Пітер і сів па палубі. Йому було не так-то й весело, бо тепер, коли вони лишилися самі, бути за старшого у їхній компанії не здавалося йому так втішно. З батьками все було значно простіше. Мати завжди подавала цікаві пропозиції, як провести вечір, а батько планував екскурсії та прогулянки у різні місця вздовж річки. Якщо Пітер тепер не робитиме так само, то канікули минуть нудно. Звісно, вони могли б дістатися до Бленгейма і провести там якийсь день, а в Оксфорді можна було б піти на крикетний матч. Але тут же вкралася невесела думка, що дівчатка не схочуть згаяти цілісінький день на крикет. Дівчата — народ непевний, коли йдеться про такі речі.

Пітер сидів, спершися ліктями на коліна і поклавши голову на руки. Він одчайдушно силкувався придумати принаймні хоч одну якусь цікаву екскурсію. Але натхнення не приходило до нього. «Зрештою, — подумав він, — може, воно й краще — не відходити далеко від катера, а купитися, гуляти поблизу».

Годинник на церкві пробив дев'яту, і на річці показалися Джіл і Керол. Дівчатка пливли від мосту. Пропливаючи повз катер, вони помітили Пітера і замахали йому руками.

— Біля берега мулко, Пітере, — крикнула Джіл. — Кинь нам линву з цього боку — ми видряпаємося прямо на катер.

Пітер підвівся, вибрав добрячий товстий кранець і спустив його за борт, прив'язавши линвою до стояка.

— Добре плавалося? — спитав він чемно.

— Чудово! — вигукнула Керол. — Вода тепла-теплісінька, але така густа каламуть, що під водою нічого не видно.

— Керол пірнала, як качка, — пояснила Джіл, забираючися на катер. — Вона дуже добре пірнає. Коли у нас щось упаде за борт, Керол легко зможе дістати.

— Добре! — мовив Пітер. — Сподіваюсь, у нас нічого це впаде, але якщо таке трапиться, ти станеш нам у пригоді, Керол.

— Пітере! Джіл! Керол! — Це Майкл кричить з того берега. — Не йдіть поки що по продукти! Нікуди не йдіть! Я знайшов щось надзвичайно цікаве!

— Що саме? — крикнула Керол.

— Зачекайте, побачите. Я зараз повернусь! — І Майкл зник за будиночками.

На той час, коли Майкл обережно виплив на ялику із старого каналу, дівчатка вже встигли обсохнути й одягтися.

— Цікаво, що він там знайшов? — дивувалася Керол стежачи, як Майкл швидко веслує проти течії до «Норця».

— О, це, мабуть, справді щось чудернацьке, хоч я й не думаю, щоб дуже цікаве, — сказала Джіл. — Він скрізь суне свого носа і завше знаходить то мушлю, то риболовні поплавки, або ще якийсь непотріб, що його викидають у воду.

Майкл підігнав ялик до самісінького катера, і всі побачили, що йому нічого показувати. Незважаючи на настійні розпитування;, він відмовився будь-що розповідати.

— Я зараз перевезу вас на той берег, тоді самі побачите, — сказав він. — Обіцяю, що не пошкодуєте.

Пітер не дуже вірив у це, але щоб не охолоджувати Майклів запал, погодився супроводжувати дівчат. Ялик був замалий для всієї компанії. Отож Майкл перевіз спочатку Пітера, а потім повернувся за дівчатками. І повів усіх поза будиночками притулку, по стежці між тисовими деревами, до старої церкви із сірого каменю. Майкл відчинив двері і тримав їх, пропускаючи всіх уперед.

Знадвору після яскравого сонця в церкві здавалося темно, але гарно й прохолодно. Керол глянула на велике вікно з кольорового скла.

— О, як тут цікаво — у захваті вигукнула вона. — У нас вдома нічого такого немає.

— Немає і, думаю, не може бути, — пояснив Пітер. — Адже в Новій Зеландії все будувалося значно пізніше.

Але Майкл навіть не глянув на вікно. Він поспішив через прохід до шафи із збірниками гімнів та іншими книгами.

— Сюди! — поманив він пальцем, голосно шепочучи. — Це тут!

Всі пішли слідом за ним і спинилися перед високою книжковою шафою.

— Гляньте! — вигукнув Майкл. — Гляньте на ці Біблії! Придивіться, чи не побачите чого надзвичайного на одній з них. — Він відступив назад і чекав, збуджено переступаючи з ноги на ногу, поки вони пильно вдивлялися в рядок книг.

— Бачу, бачу! — раптом закричала Керол. — От кумедні! Таж на одній Біблії назву написано неправильно. — Вона показала на одну з книг, і всі нахилилися, щоб і собі побачити. Справді, на корінці старого пошарпаного тому у шкіряній оправі золотими літерами було написано: «Біблея».

— Що за безглузда помилка! — мовила Джіл.

Майкл узяв книжку з полиці й розкрив палітурку. На чистому аркуші перед текстом великими літерами, що скидалися на кривулі малої дитини, було написано: «Ян Тен Гейвен. Дордрехт».

— Який дивовижний збіг обставин! — вигукнув Пітер. — Отже, книга належала тому старому голландцеві, про якого розповідав тато. Дай-но гляну. — Він узяв книгу й перегорнув кілька сторінок. — Справді, й написано якоюсь чудною мовою. Це, певно, має бути голландська.

— Авжеж! — мовив хтось у них за спиною. — Це і є голландська мова.

Від несподіванки всі враз обернулися — перед ними стояв худорлявий дідок з мітлою в руках. Він, очевидно, нечутно підійшов до них по матах, що встеляли підлогу церкви.

— Вибачайте, коли налякав вас, — сказав він дружнім тоном. — Оце побачив, що ви дивитеся на книжки, і підійшов ближче: гляну лишень, що там їх цікавить? Обережність ниньки не завадить. Вештаються всякі люди, і сюди навіть заходять, шукають, що б його нишком поцупити. Отак-то.

— О, ми цього не зробимо, — запротестувала Джіл.

— Звісно, ні, міс, я бачу, що ви цього не зробите, — запевнив її старий. — Я знаю, що не зробите.

— Оця голландська Біблія… Як вона сюди попала? — спитав Пітер.

— А-а, — почав сторож, спершися, на мітлу, — тут і розказувати нема про що. Вона належала одному старому, котрий жив певний час у нашому притулку. Приїхав сюди під час війни. Він брав її з собою щонеділі, коли приходив до церкви. Він завжди сидів ондечки, біля колони, — показав він пальцем. — А помер кілька років тому.

— Ви його знали? — поцікавилася Керол.

— Аякже, я його знав, таки добре знав, — відказав старий. — Не те щоб ми багато балакали, бо він так і не навчився вільно говорити по-нашому. — Сторож випростався. — Дехто, здається, думає, що старий Ян був у чомусь замішаний, бо невдовзі після його смерті до притулку нагрянули люди із Скотленд-ярду, перевернули все, до чого він доторкався, винюхували тут скрізь, як ті собаки-шукачі.

Від такої характеристики їхнього батька Майкл не втримався й захихотів.

— Еге, смійтеся, добре смійтеся, — кивнув головою старий. — Чисте безглуздя думати, що такий чоловік, як старий Ян, міг бути замішаний у вбивстві чи ще в чомусь. Але більше ми про це не чули. Я вважаю, поліція, як завжди, гналася не за тим, кого слід було ловити. Більше того, наскільки я знав Яна, він був дуже чесний, богобоязливий — просто нездатний на лихий вчинок. Бо ж перед самісінькою смертю я зайшов його провідати, а він мені й каже — тільки я не зумію точно передати його ламану мову, — отож він і каже: «Якщо хто з моїх друзів коли-небудь приїде сюди — мої друзі з Голландії, — то передайте їм, що все можна знайти в Біблії — всі багатства, які їм потрібні». І дає мені цю книгу. «Постав її в кірку, — каже (він завжди називав церкву кіркою), — постав її в кірку. Може, кому з моїх друзів вона знадобиться». Так, він був добрий чоловік, той старий Ян. Небагато тепер людей знайдеться, про яких можна сказати так.

Джіл відчула, як хтось смикнув її за сукню. Це Майкл — він значливо притис палець до губів.

— Дуже вам вдячні за розповідь, — сказав Пітер і поставив Біблію на місце.

— Раджу вам добре запам'ятати його слова, — мовив сторож, піднімаючи мітлу. — А зараз мені треба братися до роботи, бо не встигну підмести до обіду. Якщо хочете, можете оглянути церкву, ласкаво прошу.

Діти подякували, і сторож пішов.

— Ну, а тепер, — сказав Пітер, — гайда назад і мерщій по продукти.

Але Майкл потяг його за рукав.

— Зажди, — прошепотів він. — Зажди хвилинку.

Як тільки сторож зник у ризниці, Майкла мов прорвало, і він збуджено зашепотів:

— Невже ти не розумієш?

— Що не розумію, Майкле?

— Таж «усе можна знайти в Біблії — всі багатства, які їм потрібні», — сказав Майкл, передражнюючи голос старого.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Керол.

— Невже ви не розумієте? — гарячкував Майкл. — Повторіть ці слова у думці «усе можна знайти в Біблії — всі багатства, які їм потрібні». Багатства, скарби!

— Ай справді, це можливо, — нерішуче мовив Пітер. — Ти вважаєш, Ян лишив у Біблії листа?

— Побачимо.

Майкл схопив з полиці книгу й зашелестів сторінками. Та на нього чекало розчарування, бо в Біблії нічого не було.

— Ану, давай ще раз! — запропонувала Керол. — Мені здається, я щось помітила. Майкле, дай мені, будь ласка, я пошукаю.

Вона взяла книгу і десь від середини почала хутко гортати сторінки.

— Ось! — скрикнула вона, раптом зупинившись, і подала книгу, розкриту на чистому аркуші, що відділяв Старий завіт від Нового. — Гляньте!

Тим же таки чудернацьким дитячим почерком на аркуші було написано кілька рядків.

— Хутчій! — вигукнула Джіл. — Що там сказано?

— Дай-но я гляну! — мовив Пітер.

— І я, — додав Майкл.

— Тут нічого не сказано, — розчаровано додала Керол. — Тобто, тут тільки якісь цифри та літери.

— Це код! — Від нетерплячки Майкл знову почав переступати з ноги на ногу.

— Ш-ш! А може, й ні! — застеріг Пітер.

— Ні, код! — не відступався Майкл. — Це код, я певен.

Справді, написано було щось дивовижне. Ось що вони прочитали:

— Якщо й справді де код, — зауважив Пітер, — то я, вважаю, що «С» тут означає літеру «Е». Вона ж бо найчастіше трапляється в англійській мові.

— Зовсім ні, — заперечила Керол, все ще тримаючи книжку в руках. — Тут найчастіше трапляється одиниця. А літерою «С» завжди починається ряд цифр — С₁₈, С₂, С₁₉ і так далі.

— Єдине, що нам зараз треба зробити, — це переписати, — розсудливо мовила Джіл. — У кого є олівець?

— У мене, — сказав Пітер, виймаючи з кишені олівець і блокнот. — Я перепишу.

І він почав копіювати літери і цифри, а Керол вголос читала написане й звіряла з оригіналом.

— Мабуть, це все-таки по-голландському, — запевнив Пітер. — Запис нам нічим не допоможе.

— Але ж ми можемо дістати словник, — заявила Джіл.

— Що? Тут, у Абінгдоні?

— Можливо, в Оксфорді.

— Гаразд. Якщо нам треба буде. — дістанемо. — Пітер сховав блокнот і повернувся до Майкла: — Молодець, Майкле! Якби не твій до всього цікавий ніс, ми б цього ніколи не знайшли.

— Я звернув увагу на Біблію лише тому, що її назву було написано не по-нашому, — пояснив Майкл. — Це мене вразило, здалося смішним.