Янові скарби

Розділ шостий ПІТЕР ЗНАХОДИТЬ ВИХІД

— Ворота зачинено! — сказав Пітер, стрибаючи на палубу «Норця» зі стіни шлюзу; вони стояли в Брюгге неподалік від конторки шлюзового доглядача, — Не буде діла, каже сторож, аж до шостої години ранку. До того ж першими пропустять через шлюз судна, що йдуть у протилежному напрямку. Отже, ми не зможемо вибратися звідси раніше сьомої години.

Даремно Пітер боявся, що це повідомлення викличе розчарування серед членів його команди. Звістка не була для них несподіванкою, бо хоч сам перехід від Остенде до Брюгге був нетривалий, але довелося довго стояти біля розвідних мостів, особливо перед останнім, зовсім недалеко від шлюзу. То був залізничний міст, і вони змушені були чекати майже дві години, поки його розвели і пропустили судна, що зібралися обабіч нього.

До того ж день у них був дуже напружений, всі страшенно стомилися після шістнадцятигодинної роботи, часом за дуже складних обставин та й набридло вже їм бути моряками. А тому звістка про те, що до ранку катер далі не піде, зовсім не здалася їм неприємною.

— Якщо не можна пливти далі, — сказав Майкл, — то ти, Пітере, може, додержиш обіцянки й пустиш нас на берег?

— А чому б і ні? — погодився шкіпер.

— Уррра! — вигукнула Джіл. — Я хочу оглянути місто.

— І їжу сьогодні не будемо готувати, — зауважила Керол. — Я хочу пригостити вас в якомусь шикарному кафе. По-моєму, ви всі заслуговуєте на це. Майкле, ви з Пітером, мабуть, зовсім виснажилися на веслах, коли тягли нас на буксирі в Остенде. Джіл теж чудово трималася.

— Ні, не я, то ти поводилася мужньо, — заперечила Джіл.

— Не кажи дурниць! — мовила Керол. — Звісно, всі були на висоті! Ну, причепуріться трохи і — гайда до міста.

— І візьміть з собою записи, — запропонував Майкл. — Хто знає, а що як натрапимо на який слід.

Майкл старанно помився — давно вже треба було, а Пітер перемінив сорочку й штани — одягнувся не тільки в чисте, а й в сухе. Джіл наділа свою найбарвистішу квітчасту сукенку, а Керол — блузку і брюки. Невдовзі всі зібралися на набережній і рушили до центра міста.

— Найперше нам треба з'ясувати, чи зможемо ми поміняти гроші, — почала Керол, коли вони йшли звивистою вуличкою, обабіч якої стояли старовинні будинки, а посередині протікав вузький і вельми смердючий канал. — Побачимо, що нам дадуть при обміні, а тоді дізнаємось, які тут ціни.

— Отой чоловік з бензоколонки брав фунт стерлінгів за сто сорок франків, — сказав Майкл. — Отже, франк дорівнює приблизно двом пенсам.

— Зовсім легко рахувати, — сказала Керол. — Дякую тобі, Майкле.

Дорогою дітям зустрілося стільки цікавого і незвичного, що до базарної площі вони добралися не так скоро. Йдучи вуличками, вони бачили крізь вікна одягнених у все чорне літніх жінок, що сиділи за верстатами й плели гарні мережива. Одна жінка усміхнулася до них, коли вони дивилися крізь відчинені двері на її роботу, і запросила їх англійською мовою увійти в дім. Джіл і Керол мов зачаровані спостерігали, як вона працює; Майкл нетерпляче чекав на них, а Пітер спокійно стояв неподалік.

— Купімо для мами оцю чудову мереживну хустинку, — запропонувала Джіл. — Якщо тільки вона не дуже дорога.

Але виявилося, що хустинка коштує зовсім дешево. За якихось двадцять франків старенька продала їм дуже гарну, витончену мереживну хустинку та ще й охоче погодилася взяти фунтову банкноту і дала їм решту бельгійськими франками.

Тим часом Майкл, мимохіть оглядаючи кімнату, помітив стару Біблію в шкіряній оправі, що лежала біля гасової лампи.

— Ця Біблія фламандською мовою? — спитав він, побачивши, що її надруковано не по-французьки.

— Ні, голландською, — відповіла йому жінка. — А ви вмієте читати по-голландськи?

— Ні. Але я знаю, що це Біблія. — Він обернувся до Пітера. — Перепишімо по-голландськи ті вірші, які ми не розуміємо. Я знаю, Біблія однакова будь-якою мовою, а все ж, може, в голландському тексті натрапимо на якийсь ключ до запису. В англійському ми могли й не помітити його.

— Як це — не помітити? — спитав Пітер. — А втім, шкоди від того не буде. — Він витяг блокнот і олівець. — Перепиши, якщо хочеш. Тут, у блокноті, є всі шифровані посилання.

Майкл перегорнув кілька сторінок Біблії.

— Так і є, — сказав він. — Бачиш, все збігається, я вже не кажу про номери віршів. Ось у цьому, наприклад, є слово «de duivel», очевидно, воно означає «диявол».

— Поклавши блокнота на стіл, Майкл заходився переписувати, старанно копіюючи кожне слово. Всі чекали, поки він скінчить, і спостерігали тим часом, як жінка плела мереживо.

Нарешті діти попрощалися зі старою мереживницею і невдовзі вийшли на велику площу, в одному кінці якої височіла дзвіниця; у вечірньому повітрі, лунали видзвонювані на ній гімни та народні мелодії. Навколо площі розмістилося чимало невеличких кафе. Обговоривши меню, вивішені біля дверей кожного з них, гості Керол уподобали кафе, що стояло на розі невеличкої бічної вулиці, увійшли до нього й посідали за круглим столиком біля вікна.

— Здаюся, — сказав Майкл, повертаючи Пітерові блокнот, який він весь час вивчав. — Ніякого ключа в голландському варіанті я не знайшов. Він ані трохи не кращий від того, що є у нас.

— А той сам по собі нічого не значить, — додала Джіл. — Все упирається у ті два записи, які здаються просто безглуздими. І записи з літерою «К» теж безглузді.

— Забудьмо хоч на цей вечір про шифр, — запропонував Пітер. — Ми — гості Керол і прийшли сюди втішатися життям.

Після морської подорожі Джіл почувалася не зовсім добре, отож замість ситої вечері вона замовила собі тільки каву і тістечко. Пітер, блискавично підрахувавши у думці всі ціни, зауважив, що справжня вечеря обійдеться надто дорого, і всі погодилися з ним. Але те, що вдома, в Англії, було б просто звичайною кавою з кексом, тут, у Брюгге, виявилося великими порціями смачних збитих вершків ї легенькими, як пух, тістечками.

— Перше ніж ми підемо звідси, я хочу виголосити промову, — урочисто мовила Керол. — Ось що я скажу: нам просто пощастило, що в нас такий чудовий шкіпер, котрий завжди знаходить вихід з будь-якої скрути.

— Браво! Браво! — закричав Майкл.

— Те ж саме я хотіла сказати і про нашого головного інженера, — вела далі Керол. — Адже це Майкл визначив, що у нас скінчився бензин.

— А ще ми маємо добрячого кухаря — це Джіл, — втрутився Майкл. — Добра, мила солонина!

— А який же чин у Керол? — спитала Джіл.

— Вона — пасажир.

— Е ні, — заперечив Пітер. — Вона… У кого будуть які пропозиції?

— Старший помічник капітана, — відповіла Джіл. — І тоді всі найважливіші посади у нас будуть розподілені.

У чудовому настрої діти йшли бруківкою до катера і невдовзі вже міцно спали на своїх койках. І лиш наступного ранку, тільки-но в шлюзі почало прокидатися життя, їх розбудило важке чахкання моторів на баржах. Свіжі й бадьорі, діти зійшли на палубу, і коли після сьомої години перша вервечка суден, що прямували течією вгору, повільно рушила у великий круглий шлюз, вони були готові зайняти серед них своє місце.

Подорож до Гента виявилася не дуже цікавою — миля за милею канал тягся через низовину, до того ж краєвид раз у раз затуляли високі насипні береги. Довго доводилося чекати, поки розведуть численні мости, а тому на околицю Гента прибули вже після полудня. Ліворуч вони побачили величезний міст, під ним, як показувала Пітерова карта, йшов бічний канал, який сполучався з судноплавним нижче шлюзу. Пітер повернув каналом і після кількох стоянок біля розвідних мостів вони підійшли до шлюзу з низькими кам'яними стінами. Поки чекали, коли спаде вода в шлюзі, Майкл із шланга на шлюзовій стіні наповнив цистерни водою, а Керол і Джіл скористалися нагодою, щоб купити хліб і масло в крамничках на набережній.

Доки вибралися з Гента, згаяли чимало часу. Треба було пройти шлюз, за ним виявився шосейний міст. Потім ще один міст — залізничний: довелося чекати цілу годину, поки його розвели, а далі знову шосейний. Це була дуже цікава споруда на понтонах: щоб пропустити судна, буксири відтягали їх у різні сторони. А коли всі ці перешкоди опинилися позаду, перед ними відкрився величезний канал, по правому березі якого тяглися доки, де розвантажували й навантажували великі океанські судна.

— Цей канал не менш як удвічі ширший від Темзи, хоч це всього лиш канал, — в захопленні мовив Майкл. — Порівнюючи з ним, канал у Ріджент-парку здається просто рівчаком. Тут ми швидко підемо вперед.

У наступному місті їх знову затримали біля другого понтонного мосту. Коли вони минули його, Пітер подивився на свою карту.

— До кордону лишилося всього чотири кілометри, — мовив він. — Це приблизно дві з половиною милі.

— Нас там не затримають, як ти вважаєш? — спитала Джіл.

Пітер знизав плечима.

— Зачекаємо — там видно буде.

І справді, незабаром вони підійшли до невеличкого молу, що виступав у канал від правого берега; тут було пришвартовано більше десятка великих барж. Катер не встиг проскочити мимо — урядовець у якійсь незнайомій формі просигналізував їм зупинитися. Майкл неохоче дав «Норцю» задній хід і ловко причалив до молу.

Урядовець піднявся на катер і віддав честь. Пітер теж віддав йому честь, змусивши Майкла пирхнути від сміху.

— Ви з Англії?

— Так, — відповів Пітер.

— Куди прямуєте?

— До Дордрехта.

— Ага, тоді усе гаразд. А паспорти у вас є?

— Ось, — поспішно відповіла Керол, виймаючи паспорт з кишені куртки.

Урядовець кивнув головою.

— Не тут, — пояснив він. — Якщо ви йдете в Голландію, то паспорти пред'явите он там, в голландській митниці. — Він показав на пристань на протилежному березі, ярдів за триста чи чотириста від них. — До побачення. — Урядовець знову віддав честь і стрибнув на берег.

Серед команди «Норця» якусь мить панувало мовчання.

— Я знала, що так буде, — сказала Джіл. — Пітере, а хіба не можна знайти якийсь інший шлях?

Пітер заперечливо похитав головою.

— Я вже дивився по карті, але іншого каналу немає.

— Я помітив досить дивне явище, — мовив Майкл. — Усі баржі і малі суденця зупиняються біля обох митниць, а великі пароплави минають їх. Гляньте, он іде один за течією. От подивіться!

Вниз по каналу спускалося велике вантажне судно водотоннажністю принаймні десять тисяч тонн. На ньому майорів червоно-білий прапор — датський, як визначив Пітер. Пароплав ішов із швидкістю близько восьми вузлів на годину і минув бельгійську та голландську митниці, навіть не уповільнивши руху. А чотири баржі, що пливли за ним попарно на буксирах, пришвартувалися перед «Норцем» для митного огляду. Невдовзі після них показався американський танкер, що йшов з Гента, він теж проминув митниці — і ніхто його не зупинив.

Нараз Пітер схопився на рівні.

— Я придумав! — крикнув він. — Слухайте, ви згодні ризикнути? Зрештою найгірше, що може трапитися, — нас затримають.

— Що ти хочеш зробити? — зацікавлено спитала Керол. — Ти ж, певно, не збираєшся промчати прямо через кордон?

— Отак і треба зробити! — у захваті вигукнув Майкл. — Промчати прямо, прикинувшись, що ми теж велике судно.

Але Пітер заперечливо похитав головою.

— У мене краща ідея, — сказав він. — Ось побачите!

Він запустив мотор, вивів катер на середину каналу і став чекати.

— Пливімо далі, — підганяв його Майкл. — Ми готові. На що ти чекаєш?

Пітер обернувся і глянув уздовж судноплавного каналу.

— Ось на що, — коротко сказав він, кивнувши на великий вантажний пароплав, що тільки-но виткнувся з-за далекого повороту.

Минуло кілька хвилин, поки пароплав порівнявся з ними — прекрасне велике судно, прапор якого Пітер так і не зміг визначити. Не реагуючи на настирливе Майклове розпитування, він пропустив судно трохи вперед і лише тоді повів за ним «Норця», широко відчинивши дросельну заслінку. Він зробив це в ту мить, коли величезний корпус пароплава був між ними і митницею на голландському березі.

— Ти хочеш іти за пароплавом? — спитала Джіл.

— Ні. Ми просто зникнемо, от і все, Керол!

— Що, Пітере?

— Біжи на ніс і ляж там. Як тільки побачиш край митного молу, підніми ногу. А ти, Джіл, зробиш так само на кормі. Ну, гайда на місця! Швидко!

Катер повільно йшов уперед, сховавшися за великим пароплавом, а дівчата побігли на свої пости.

— Ти, Майкле, слідкуй за Джіл на кормі. Як тільки вона підніме ногу — скажеш мені. А Керол я сам добре бачу звідси.

Майкл обернувся і почав стежити за сестрою; Пітер підвів катер ще ближче до судна. Воно йшло без вантажу, лопаті його гвинта лунко ляпали на поверхні води.

— Ну от! — вигукнув Майкл. — Джіл підняла ногу!

Пітер збільшив швидкість катера, просуваючись трохи далі під прикриття пароплава.

— Джіл опустила ногу, — доповів Майкл, сповнений почуття обов'язку.

— Гаразд. Ми якраз на траверзі і, мабуть, зовсім прикриті. По-моєму, митниця зараз напроти нас. Отже, нам треба просуватися потроху і триматися ближче до носа пароплава, щоб нас не видно було з митниці, коли йтимемо далі каналом.

Пітер здійснював свій план з великою майстерністю, так що дівчатка більше не піднімали ноги для попередження. Проте йому довелося пережити кілька неприємних хвилин, коли на каналі з'явилася вервечка великих рейнських барж і пішла назустріч «Норцю» та судну, за яким він ховався. Наближаючись до барж, пароплав дав гучний гудок і почав притискати катер до берега, але Пітер не відставав — не смів ризикувати, щоб «Норця» помітили з протилежного берега. Оскільки катер не уповільнював ходу, вантажний пароплав зменшив швидкість, тоді Пітер зробив те ж саме. З капітанського містка пролунав обурений крик, але Пітер уперто тримався свого місця. Коли баржі пройшли по той бік його велетенського супутника, катер гойдався на хвилях, піднятих носом пароплава, всього за три ярди від берега, а сам пароплав був лиш за двадцять футів від лівого борту «Норця». «Хоч би не наразитися біля берега на підводні палі», — похмуро подумав Пітер.

Пройшовши ще з чверть милі, пароплав збільшив швидкість на один-два вузли, щоб перегнати катер. Але Пітер ще не зважувався вивести «Норця» на видноту, отож він відкрив дросель майже до краю, намагаючись триматися на одному рівні з носом судна. Пароплав знову оглушливо загудів, і Пітер одразу ж зрозумів причину: попереду показався шлюз. Канал звужувався в цьому місці і проходив між двома стінами; ворота між ними можна було зачиняти, відділяючи таким чином частину каналу для осушування і чистки. Пітер глянув назад і пересвідчився, що катер все ще схований від митників за корпусом пароплава, потім знову перевів погляд на канал. Яка завширшки відстань між стінами? Визначити було дуже важко, але цілком ясно одне: капітан торгового судна вважає, що місця там замало для паралельного проходження обох суден, бо пароплав знову прогув кілька разів — це були короткі, різкі, владні гудки. Відтак капітан узяв мегафон і прокричав щось Пітерові незнайомою мовою.

— По-моєму, він сердиться, що ми переганяємо його, — сказав Майкл усміхаючись.

Пітер відкрив дросель до самого краю, і «Норець», розтинаючи хвилі, що одна за одною відкочувалися від носа корабля, помчав уперед. Фут за футом він поступово випереджав пароплав, а перед самою шлюзовою стіною різко повернув і, мало не торкнувшись вигнутого форштевня судна, проскочив крізь щілину в шлюз.

— Х-ху! — вихопилося в Пітера. — Якби у нас раптом заглух мотор, ускочили б ми в халепу. Нас, так би мовити, не дуже полюбляють на цьому судні. Ну, та дарма, ми все ж проскочили. Шлюз прикриє катер, навіть якщо пароплав відкараскається від нас. А потім ми переберемося у другий кінець шлюзу.

Проскочити то проскочили, але Пітер не врахував того, що трапилося згодом. Величезний пароплав розганяв воду у різні боки і цим виштовхував корму катера на поверхню. Як не надривався Пітер біля штурвала, а «Норця» все ж тягло до пароплава — відстань до могутнього корпусу, що нависав над ними, поступово скорочувалась.

— Майкле! — крикнув Пітер. — Я не можу відвести катер. Його тягне до пароплава.

Джіл у цей час дивилася назад і нічого не помічала. Керол теж не тривожилася, бо вважала, що пливти так близько від пароплава входить у Пітерові плани. Тільки Майкл з жахом дивився, як зменшується між ними відстань — ось уже лишилося трохи більше фута. Він глянув у напружене обличчя Пітера, але не сказав ні слова.

Пітер не міг повернути штурвал праворуч — вони наштовхнулися б на корму. Не міг він і розвернутися ліворуч — катер був надто близько від пароплава. І тоді Пітер зробив єдине, що йому залишалося, — дав повний хід назад і завмер у тривожному чеканні. Майже відразу величезний чорний борт пароплава почав насуватися на них, бо випукла середина корпусу судна наближалася швидше, ніж «Норець» відходив назад.

— Керол! — заволав він. — Стережись!

Пітер устиг помітити, що дівчинка, лежачи на носі, звісила руку через лівий борт. Керол оглянулась, скрикнула і, схопившись на коліна, відсмикнула руку саме в ту мить, коли пароплав, ковзнувши бортом, з силою вдарив «Норця». Мале суденце ледве не перевернулося. Почувся зойк, потім сплеск води — Керол зникла в каналі.

Пітер пополотнів від хвилювання, але не розгубився. Він пам'ятав: найперше, коли хтось упаде за борт, — це зупинити мотор; щоб людину не затягло під гвинт. Він швидко перевів важіль в нейтральне положення. «Норця» ще раз стукнуло об борт торгового судна, аж він затремтів від удару. Нарешті пароплав пройшов уперед, і катер загойдався, наче корок, на хвилях кільватера.

— Мерщій з рубки! — Пітер кинувся на палубу, а Майкл услід за ним.

— Керол! — закричав Пітер.

Майкл кинув швидкий погляд на корму.

— Пітере! Джіл теж немає!

Пітера у дрож вкинуло, коли він побачив, що сестрине місце на кормовій палубі порожнє.

— Джіл! — заволав він. — Керол!

Мовчанню, здавалося, не буде кінця. Пітер дивився, як великий пароплав віддаляється від них, так ніби нічого й не сталося.

— Керол! Джіл! — ще раз крикнув Пітер уриваним від хвилювання голосом.

— Пітере! — почулося з правого борту. З величезною радістю упізнали вони голос Джіл. Кинувшись до борту, шкіпер побачив обох дівчаток у воді коло «Норця».

— Майкле, мерщій линву!

Майкл кинув йому кінець, а сам перехилився через борт і спустив униз один з великих кокосових кранців. Катер уже майже не хитало, і невдовзі обох дівчаток витягли на палубу. Струмені води стікали з їхнього одягу.

— От Керол і вдруге викупалася, — сказав Майкл усміхаючись. — Перший раз в Мейплдергемі, а тепер тут. Доведеться прив'язувати її мотузком за ногу.

— Я нічого не могла вдіяти, — виправдувалася Керол, викручуючи волосся. — Все сталося так несподівано.

— Це я винен, — визнав Пітер. — Нас потягло до пароплава. Я цього не сподівався і нічого не зміг зробити.

— Уявіть тільки — Джіл теж упала в воду, — кепкував Майкл. — Оце так парочка — водою не розіллєш.

— Зовсім я не падала, — заперечила Джіл.

— Не падала? А чого ж ти така мокра?

— Бо я пірнула, — пояснила Джіл.

Пітер здивовано глянув на неї.

— Ти хочеш сказати… ти навмисне кинулась у воду?

Джіл кивнула головою.

— Тільки-но ми стукнулись, я обернулась і побачила, що Керол упала за борт. Її довго не було видно, отож я пірнула услід за нею.

Керол пригорнула до себе мокру подругу.

— Нічого зі мною не сталося, Джіл. Мене, мабуть, потягло кормовою хвилею вниз, а потім я виринула якраз поруч тебе. А я весь час думала, що тебе теж викинуло за борт при зіткненні.

— Годі про це. Що ж, ми оце цілий день будемо стояти і базікати? — спитала Джіл. — Треба ж рушати на пошуки скарбів. Ходімо, Керол, перевдягнемося, а хлопці тим часом хай ведуть катер далі.

— Ну, й ускочили ми в халепу! — сказав Пітер, коли дівчатка спустилися вниз. — Я більше на таке ніколи не зважуся.

— Та що там! — заспокоїв його Майкл. — Справа варта і заходу. Ми спритно проскочили митні пости, і ніхто з них нас не помітив, то хіба треба зважати на те, що хтось там пірнув? Тим паче, що викупалися дівчата, а не ми.

Пітер засміявся.

— Це зовсім не по-лицарськи, Майкле, — дорікнув він.

На той час, коли дівчатка повернулися на палубу, щоб висушити волосся на сонці, «Норець» мчав мимо цілого ряду широких бічних каналів, де стояли велетенські вугільні баржі, маленькі каботажні пароплави і безліч різних дрібних суден. В одному з каналів розмістилася невелика суднобудівна верф. Повітря дрижало від гуркоту пневматичних молотків — то клепальники обшивали листовим залізом корпус вантажного пароплава. Майкл завжди любив дивитися на роботу будівельників чи майстрів і теж зацікавлено позирав на верф.

— Це Терньозен, — оголосив Пітер. — По карті, яку нам дав той чоловік в Остенде, лишилося близько кілометра до пристані, а там канал кінчається. Звідти ми увійдемо в гирло Шельди.

— Там, мабуть, є шлюз?

— Думаю, є.

— Чудово! Мені подобаються тут шлюзи — вони не такі, як у нас.

Обігнувши поворот праворуч, вони опинилися в каналі, де стояли в ряд баржі. В кінці виднівся гарний підйомний міст, пофарбований у ясно-зелений колір.

— Все це дуже схоже на картину, яка висить у нас у класі! — вигукнув Майкл. — Глянь, отой великий вантаж на кінцях балок врівноважує вагу дороги.

Пітер зупинився майже біля самого мосту і причалив до пришвартованої баржі, з якої робітники вивантажували цеглу. Через міст саме проїжджав трактор, а за ним — віз і кілька велосипедистів. Пітер терпляче перечекав, поки всі вони проїхали, а потім дав три гудки: так робили біля мостів пароплави, що зустрічалися їм раніше. Чоловік у контрольній будці відірвався від газети, яку досі читав, заперечливо похитав головою. Пітер здивовано глянув на нього і показав рукою на причали за мостом.

Чоловік знову похитав головою, але цього разу відклав газету, вийшов, із своєї зеленої будки, попрямував до набережної і ступив на ніс навантаженої цеглою баржі

— No sluys[14], — сказав він ламаною англо-голландською мовою.

— No sluys.

— Слюйс? — повторив Пітер, наслідуючи його вимову. — Що таке «слюйс»?

Чоловік поманив пальцем Пітера на берег і показав и; шлюзові ворота за набережною.

— Sluys, — сказав він.

— А-а, шлюз, еге? Будь ласка, нам треба підійти до шлюзу.

— Нема слюйс. Нема води.

— Але ж у ньому повно суден, — заперечив Пітер, показуючи на цілий ліс мачт всередині шлюзу.

— Так. Але зараз немає води. Ці судна — вони пройдуть. Потім — нема води — вісім годин. — Чоловік вийняв годинник і пальцем повів по циферблату від стрілки, що стояла між третьою і четвертою, до одинадцятої години. По цифрі «одинадцять» він постукав пальцем.

— Що? Аж увечері?

— Увечері… Одинадцять. Зараз нема води. Після цих суден — нема слюйс до вечора.

Пітер кивнув головою — усе, мовляв, зрозумів. Чоловік повернувся до своєї будки і взяв газету, а юний шкіпер сповістив цю сумну новину членам команди. Нічого не вдієш, доведеться чекати.

— Але ж, Пітере, чому чекати? — обурився Майкл.

— Зараз відплив — ось що він мав на увазі.

— Хоча б моряки не наздогнали нас, — зауважила Джіл.

— Або митники, — додав Пітер. — Сподіватимемося на краще. А тим часом можна їсти, спати і вештатись по крамницях.

— І ловити рибу, — додав Майкл. — Я піду на берег. Ніколи не знаєш, що може впійматися в такому місці.

Від полудня й надвечір час тягся страшенно повільно. Дівчатка хотіли викупатися біля пляжу за дамбою, але вода була така брудна, що вони тут же відмовилися від свого наміру, повернулися на катер і лягли на палубі — загорати й балакати про свою школу. Пітер сидів у стерновій рубці і з тривогою стежив, чи не з'являться на набережній поліцейські, урядовці з митниці або Білл і Джо. Майкл задоволено кидав волосінь з нижніх воріт шлюзу, і хоч ніщо не клювало на його наживку, він все ще не втрачав надії і вірив, що десь там, в каламутній воді, причаїлися величезні рибини.

Джіл винесла на палубу чай, Керол і Пітер підсіли до неї. Якийсь час пили чай мовчки, відтак шкіпер зненацька звернувся до Джіл.

— Про що ти думаєш, Джіл?

— Я? Та так, ні про що. Все не йдуть мені з думки Янові скарби. Здається, ми так давно були в Абінгдоні, що вся ця історія стала казкою. А що, як ми не знайдемо коштовностей…

— Повинні знайти, — твердо мовив Пітер. — Рано чи пізно, а в нас неодмінно виникнуть неприємності з властями через паспорти чи ще щось. Якщо ми знайдемо скарби, то все буде гаразд. А ні, тоді…

— Що тоді? — спитала Джіл.

— Тоді татовій установі треба буде все це розплутувати, а нам доведеться пояснювати якось свої вчинки.

— Татові й мамі буде страшенно прикро, — мовила Джіл. — Вони ж повірили нам, що нічого поганого ми не зробимо. А ще ми відповідаємо за Керол.

Керол зітхнула.

— Будь ласка, не повертайтеся знову до цього. Справді-бо, ви, Бренксоми, завжди мучитесь і розмірковуєте: чи слід було робити те, що вже зроблено. За винятком Майкла, він не такий — ніколи ні про що не жалкує. Навіть якщо й не спіймає риби — не хвилюється. От ви обоє хіба не можете сказати собі: ми вирушили на пошуки скарбів і неодмінно знайдемо їх.

— Ти щось дуже впевнена, — зауважила Джіл.

— Авжеж, цілком впевнена. Я вірю, що ми знайдемо скарби.

— Але ж ми навіть не знаємо, як починати пошуки, — заперечила Джіл.

— О, ради бога! — розсердилася Керол. — Годі сидіти і балакати про це, ходімо краще до крамниці або куди завгодно. Кінчайте пити чай і підемо на берег.

«Добре їй так говорити, — подумала Джіл, трохи образившись на слова подруги. — Вона не порушила обіцянки і їй не треба піклуватися про батьків, котрі вважають, що донька все ще на Темзі поблизу Оксфорда, а не за сотні миль звідти, в чужій країні. Що ж, у неї навіть, паспорт є».

— Я теж піду з вами, — зауважив Пітер.

Йому не хотілося, щоб серед членів його команди виникали чвари. І без того у них досить труднощів, тож не варто створювати ще й напружену атмосферу.

Багато купувати не треба було, але Джіл все ж обміняла в банку кілька фунтів стерлінгів. Банківський службовець попросив у неї паспорт, щоб внести туди помітку про обмін грошей, і Керол подала свій. Паспорт був мокрий, бо побував у каналі, але службовця це тільки розсмішило, і він люб'язно, наскільки міг, підсушив його промокальним папером.

Повернувшись на катер, Пітер наповнив бак бензином і радісно відзначив, що пальне тут значно дешевше, ніж в Англії. Відтак, залишивши дівчаток на катері, він прогулявся по набережній до шлюзу. Відплив досяг найнижчого рівня, і в короткому каналі — від шлюзових воріт до головного фарватеру — майже не було води. За дві-три милі видно було далекий протилежний берег. Десятки різних суден повільно пливли вгору і вниз широким гирлом Шельди.

— Є якийсь улов, Майкле? — неуважно спитав Пітер, стоячи на шлюзових воротах.

— Нема, але буде, — впевнено відповів Майкл.

Пітер постояв ще трохи, мовчки дивлячись над водним простором у далечінь. Десь там, за річкою, лежить Дордрехт, але він повинен визнати, що навіть найменшого уявлення не має, яким шляхом повернути, коли вони вийдуть з гавані; до того ж доведеться пливти в непроглядній пітьмі, і це ще більше пригнічувало його. Оглядаючи баржі, він ішов назад до басейну і міркував, у кого б тут розпитати дорогу. З деяких барж, коли він проходив мимо, на нього люто гавкали собаки, з інших, де видно було величезні стернові колеса, його проводжали байдужі погляди дітей.

— Ти англієць, еге?

Пітер здригнувся, сподіваючись побачити перед собою урядовця з митниці або поліцейського. Але голос належав червоновидому шкіперові з баржі, що стояв на набережній позад нього.

— Так, — відповів Пітер трохи винуватим тоном. — Он там наш катер. Ми йдемо в Дордрехт.

— А-а! Дорогу знаєте?

— Ні.

Шкіпер по-дружньому усміхнувся Пітерові. Найперше він заходився розповідати, що плавав на багатьох британських вантажних суднах, а під час війни служив у голландському військово-морському флоті в Англії. І лиш потім повів мову про те, що найбільше цікавило Пітера.

— Дорогу знайти неважко. В шлюзі буде повно суден, мабуть, не менше двадцяти. Вони вийдуть з нього опівночі. А ти не відставай від них, зрозумів? Вибравшись із гавані, деякі з них повернуть ліворуч — до Флісінгена. Але більшість піде праворуч — до Дордрехта чи Антверпена. Ті, що прямують до Антверпена, піднімаються річкою вгору чотири чи п'ять годин. А ті, що до Дордрехта, йдуть півтори години до Південно-Бевеландського каналу. Оцим шляхом ти й підеш. Я теж туди пливу. Бачиш, он там стоїть моя баржа «Двоє братів».

Подякувавши шкіперові, Пітер спитав, чи можна йому йти слідом за його баржею.

— Я пришлю до вас сина — він доведе катер до каналу. Дорогу він знає і вхід до каналу теж. Він також говорить по-англійськи — під час війни учився в Англії, у Портсмуті. Мабуть, краще, щоб він довів вас до самого Дордрехта.

Ця пропозиція підбадьорила Пітера, і він задоволено прийняв її. Домовилися, що за кілька хвилин до одинадцятої, коли має відчинятися шлюз, Віллем прибуде на «Норець».

— Отже, до вечора, — сказав капітан баржі, подаючи руку.

— До вечора, — потис йому руку Пітер. Він поспішив на «Норець» у значно бадьорішому настрої, ніж коли йшов звідти.

Керол дуже зраділа звістці про допомогу, але Джіл сприйняла її з сумнівом.

— Моряки теж пропонували нам допомогу, — нагадала вона Пітерові, — і ти знаєш, що з того вийшло.

Пітерові й на думку не спало, що він може повторити попередню помилку. Проте він був певен, що голландець не обманює його, і прямо сказав про це.

— Але звідки ти можеш знати?

— Я просто відчуваю, що це неможливо, — наполягав Пітер.

— Минулого разу ти те ж саме відчував, — дорікнула йому Джіл.

— Вони не можуть бути шахраями, — втрутилася Керол. — Якщо у них є баржа, то це, певне, баржовики.

— Ну, гаразд, — мовила Джіл. — Тільки щоб потім не казали, що я вас не попереджала.

Пітер помовчав.

— Ми всі потомилися, — сказав він по хвилі. — Нам усім треба трохи відпочити, бо принаймні половину ночі доведеться бути на ногах. Хто збігає за Майклом?

— Я, — зголосилася Керол. — По-моєму, це гарна думка — всім трохи поспати. Нам не стане сили розшукувати скарби, якщо ми ледве ноги волочитимемо.

На «Норці» було спокійно аж до пів на одинадцяту, коли Керол розбудив чийсь голос з берега. Вона схопилася з койки і виглянула в ілюмінатор. То доглядач прийшов попередити, що скоро розведе міст, щоб пропустити судна з шлюзу. Керол розбудила решту, і невдовзі діти, значно бадьоріші, із свіжими після сну силами, взялися кожен своїх обов'язків. Навколо них поступово пожвавлювалося життя: на баржах один по одному зачахкали потужні мотори, і канал весело поцяткували ходові вогні суден.

Услід за гуркотом, скреготом почувся брязкіт сталі — то крила мосту роз'єдналися і піднялися вгору, а червоні сигнальні вогні на ньому змінилися зеленими.

Пітер запустив мотор і засвітив ходові вогні. Ту ж мить з носа баржі, навантаженої цеглою, почулося бадьоре «Агов!» — то Віллем прибув для виконання своїх обов'язків.

З'ясувалося, що син шкіпера лиш на рік чи два старший від Пітера. Це був худорлявий, але сильний хлопець з білявим волоссям, гладенько зачесаним назад. Одягнений він був у синій светр поверх яскравої картатої сорочки.

Віллем, певне, зрадів, що йому випала нагода бути за лоцмана на катері, і невдовзі почувався в стерновій рубці зовсім як удома. Його по черзі познайомили з кожним членом команди. Але ще більше захоплення викликав у нього чай, що Керол принесла до нього. Тим часом як Пітер виводив катер, щоб зайняти місце серед численних суден перед ворітьми шлюзу, Віллем жваво ділився своїми спогадами про Англію і про свої шкільні роки.

— Ми всі ще вчимося в школі, — сказав Майкл. — У нас — шкільна команда.

— Он як? А ваші батьки — хіба вони не з вами?

— Ні, — зізналася Джіл.

— І ви четверо самі перетнули Ла-Манш і добралися до Терньозена на цьому малому суденці? — Віллем був вражений.

— Так, — відказала Керол. — Ми подорожуємо — у нас же канікули.

— Оце так! Недарма у нас кажуть, що англійці — нація моряків. Це таки правда, суща правда.

— Воно-то так, але ж і «Норець» — добре суденце, — зауважив Пітер. — Половина успіху належить йому.

— А Пітер — першокласний шкіпер, — додала Керол.

— Певна річ, що так. Ми на таку подорож не зважилися б. Ні, ніколи! — І Віллем подивився на Пітера, не приховуючи свого захоплення. — А тепер ви йдете в Дордрехт, так? І є одна дивовижна історія, пов'язана з Дордрехтом, точніше, з Дордрехтом і Англією. Мені тато розповідав її кілька років тому, але, по-моєму, то неправда… Хоча… хто його знає.

— Що то за історія? — спитала Джіл.

— Негарна історія, — нерішуче почав Віллем, — але я все-таки розкажу її вам. Багато лиха завдали фашисти Голландії під час війни. Одного разу вони знайшли цілу колекцію діамантів та інших коштовностей на величезну суму; її сховали голландські патріоти.

Пітер зиркнув краєм ока на членів своєї команди і побачив, що вони в подиві втупились у Віллема. Він міцно стиснув губи — це означало, що всім треба мовчати.

— Патріоти несподівано напали на німців і відбили у них коштовності, — нічого не підозрюючи, вів далі Віллем. — Вони доручили одному шкіперові з Дордрехта сховати їх. Тієї ж ночі він зник з Дордрехта з усім тим багатством, і більше його в Голландії не бачили. Але згодом стало відомо, що він добувся до Англії і — ніхто в цьому не сумнівався — коштовності взяв із собою. Пізніше, вже після війни, голландська поліція довідувалася про нього в Англії, і їй відповіли, що старий Ян — так звали шкіпера — справді прибув туди, але нічого при ньому не було. Коли голландські поліцейські поїхали в Лондон і попросили дозволу побачитися з ним, їм сказали, що Ян помер. Але вони, звичайно, цьому не повірили. Отож англійці запевняють, що Ян нічого з собою не привозив і що він помер. А в Голландії кажуть, що англійці відібрали в нього багатство, вбили його або запроторили до в'язниці.

— Що за підла брехня! — вихопилося у Майкла.

Пітер сердито глянув на брата.

— Ти так думаєш? — спитав Віллем. — Що ж, може, ти й маєш слушність. Я знаю англійців і не думаю, щоб вони так повелися із союзниками. І все ж… іншого пояснення нема. — Він замовк і виглянув у вікно. — Ми скоро увійдемо в шлюз. Вже відчиняються ворота.

Пітер тут же вирішив скористатися нагодою.

— Може, ти підеш з канатом на ніс, Віллеме…

— Можу піти. — Голландець вийшов із стернової рубки і подався на ніс катера.

— Буває ж таке! Як дивно він заговорив про Яна! — вигукнула Джіл.

— Ш-ш! Нас можуть підслухати! — застеріг Пітер. — Що ж нам робити?

— На мою думку, нічого не змінилося, — прошепотів Майкл. — Звісно, їхня версія — то дурниця, і нам нічого тривожитися.

— Воно, звичайно, так. Але я вважаю, нам треба розповісти йому про все, — тихо сказав Пітер.

— З якої б то речі?

— Бо, я певен, йому можна довіритись. Якщо він знає цю частину країни, то йому відомі й тутешні затоки і бухти — всі місця, де можна сховати скарби.

— Авжеж, Пітере. Він може стати нам у пригоді, — сказала Керол. — Розкажімо йому.

— Ні, не треба, — заперечила Джіл. — Вже й так це знає надто багато людей.

— Ось тому й треба йому розказати, — наполягав Пітер. — Хай хоч хто-небудь буде на нашій стороні. — Він неквапно повів «Норця» вперед і слідом за баржею пройшов у дальній кінець шлюзу.

Віллем крикнув з носа катера:

— Шлюзовий доглядач звелів нам стати в кутку, біля самих воріт.

— Гаразд. — Пітер провів «Норця» вздовж баржі і зупинив біля самого виходу із шлюзу. Віллем ловко кинув кінець каната, і шлюзовий доглядач начепив його на кнехт.

— Мерщій! — прошепотів Пітер. — Як нам бути — так чи ні? Сказати йому? Зрештою, нам може знадобитися його поміч.

— Я за, — відповіла Керол. — По-моєму, треба розказати.

— Гаразд. А ти, Джіл?

— Мабуть, можна було б, але… О, я не знаю! Мені треба ще подумати.

— Майкле?

— Мені хотілося б, щоб ми самі впоралися, але, мабуть, Керол має слушність. Я за те, щоб розповісти.

— Я теж згоден. — Віллем уже йшов назад уздовж вузенького містка. — Керол, ви з Джіл запросіть його вниз. Візьміть з нього обіцянку не говорити нікому ні слова, а потім розкажете всю історію. Ми з Майклом самі впораємось із катером. Очевидно, ми тут простоїмо якийсь час.

— Гаразд.

Віллем відчинив двері стернової рубки.

— Он там баржа мого батька, — показав він рукою в шлюз. — Четверта в ряду біля стіни.

— Віллеме, ходімо вниз, — запросила його Керол. — Нам хочеться показати тобі катер. Він тобі сподобається. — Вона вийшла з дверей рубки й у супроводі Джіл спустилася в люк. Біллем подався слідом за ними.

У носовій каюті Керол посадовила Віллема на стілець.

— Я хочу тобі щось розповісти, — почала вона серйозно. — Але обіцяй, що нікому ні слова.

Віллем щиро здивувався.

— Звісно, якщо ти так хочеш, — відповів він. — Але про що йдеться?

— Про Яна і скарби. — І Керол переказала з самого початку все, що чули вони від батька Джіл. А потім про те, як знайшли шифровані записи, — хоча, про всяк випадок, про Біблію і не згадала, сказавши лише: «в одній книжці». Далі йшла неприємна правда про те, як їх підслухали і як викрали книжку, але, на щастя, вони встигли скопіювати написи. Вона проминула деякі пригоди, яких їм довелося зазнати, але розказала про Білла та Джо, про те, як команда «Норця» перехитрила їх в Рамсгіті і як їх було послано трамваєм до Зебрюгге. Заціпенівши в подиві, Віллем вислухав її до кінця. Відтак якийсь час сидів у задумі, а потім несподівано розсміявся.

— Гарна вигадка, міс Керол. Ти придумала найкращий кінець для історії про Яна. — Він відкинувся на стільці й щиро зареготав.

— Ти хочеш сказати, що не віриш? — Джіл аж засмутилася.

— Вірити? Як я можу вірити? Звідки ви можете знати про Яна, га?

— Мій тато — головний інспектор Скотленд-ярду, він займався цією справою, — гостро відказала Джіл.

Віллем знову розреготався.

— А твій брат — Шерлок Холмс, еге?

Джіл якусь мить вагалася, а потім пройшла мимо столу до шухляди, вбудованої під койкою, і висунула її. Понишпорила у ній трохи і знайшла те, що шукала. Це була папка з поштовим папером.

— Ось! — гордо мовила вона, розкриваючи панку.

Віллем глянув на папір. На ньому вгорі було надруковано напис: «Відділ карного розшуку. Скотленд-ярд. Лондон». Він узяв один аркуш, подивився на нього уважно, потім перевів погляд на Джіл і Керол.

— Прошу пробачити мені, — сказав він серйозно. — Я думав, що ти вигадуєш усе. А тепер, мабуть, повірю вам. І все ж я не зовсім певен.

Керол одважилася на ризикований крок.

— У вас на баржі є Біблія?

— Є, — здивовано відповів Віллем. — У тата в каюті є Біблія.

— Тоді, будь ласка, принеси її. Ми розгадали Янів запис, він посилається на вірші з Біблії, і ми знаємо, на які, саме. Сам побачиш, тоді в тебе не буде ніяких сумнівів.

Віллем підвівся був, але знову сів на стілець.

— Ні, в цьому немає потреби. Тепер я вам вірю. — Він злегка вклонився і потис руку спочатку Джіл, а потім Керол.

— То ти допоможеш нам? Розумієш, ми повинні розшукати скарби до того, як їх знайдуть злодії. Але, хоч ми й маємо шифрований запис, нам потрібка людина, котра знала б цей край, всі невеличкі затоки й водні шляхи. Нам не можна гаяти ні хвилини. Якби нашу таємницю не підслухали, то ми просто почекали б, поки повернеться з Америки батько Джіл, а тоді англійська і голландська поліція разом розв'язали б цю таємницю. Але чекати не можна — і ось чому ми перепливли Ла-Манш і самі шукаємо ці скарби.

Віллем кивнув головою.

— Звісно, я допоможу вам, якщо зможу. А як не зможу, то нікому нічого не скажу. Обіцяю.

— Ще одне, — втрутилася Джіл. — Ми не повинні говорити про це, поки перебуваємо в шлюзі. Хтось може нас підслухати…

— Мені весь час не хотілося вірити, що англійці вкрали Янові скарби, — тихо сказав Віллем. — Хоча кожен, хто знав цю історію, не сумнівався в цьому. Так, навіть поліція. Якщо ми знайдемо скарби, це буде велике діло, бо тоді нарешті всі взнають правду.

— До того ж Голландії повернуть її скарби, — додала Керол.

— Авжеж, — погодилася Джіл. — Усе це правильно. Але ми все ще не знаємо, де Ян сховав їх.

— Хоч і не знаємо, — мовила Керол, — але ми йдемо по сліду і завтра будемо в Дордрехті.

— О першій годині дня, а може, й раніше, — додав Віллем.

— Одна надія, що моряки не чекатимуть на нас в Дордрехті, щоб знову стежити за нами, — додала Джіл. — Сподіваюся, вони ще в Зебрюгге, але щось підказує мені, що їх там уже немає.

Керол підвелася.

— Ходімо нагору, до хлопців. І пам'ятайте: ні слова, поки ми в шлюзі.

— Ясно, — погодився Віллем, рушаючи до трапу. — Ані словечка.