Загублений світ

Переслідування

Мотоцикл мчав уперед трав'янистою рівниною. Келлі трималася однією рукою за Сару, а у іншій тримала гвинтівку. Гвинтівка була важка і рука втомлювалася. Мотоцикл підстрибував на ходу. Вітер розмаював її волосся.

— Тримайся! — крикнула Сара.

Крізь хмари пробився місяць і трава у його світлі стала сріблястою. До раптора лишалося всього сорок ярдів, — вони вже освітлювали його фарою, невпинно наближаючись. Келлі не бачила на рівнині жодних тварин, крім хіба що стада апатозаврів десь вдалині.

Вони наблизилися до раптора. Динозавр швидко біг, його жорсткий хвіст було ледь видно над травою. Сара повернула вправо й вони опинилися поруч із ним. Мотоцикл під’їжджав до нього дедалі ближче. Вона відхилилася назад і крикнула на вухо Келлі.

— Готуйся! — крикнула вона.

— Що мені робити?

Тепер вони їхали паралельно курсу раптора, просто позаду нього. Сара додала газу, оминула його ноги, наближаючись до голови.

— У шию! — крикнула вона. — Стріляй у шию!

— Куди?

— Куди завгодно, але в шию!

Келлі незграбно крутила в руках гвинтівку.

— Зараз?

— Ні! Почекай! Почекай!

Раптор запанікував, коли до нього наблизився мотоцикл, і побіг швидше.

Келлі намагалася знайти запобіжник. Гвинтівка підстрибувала. Все підстрибувало. Її пальці торкнулися запобіжника і ковзнули по ньому. Вона знову дотяглася до нього. Їй потрібно буде використовувати обидві руки, а це означає, що доведеться відпустити Сару…

— Готуйся! — крикнула Сара.

— Але я не можу…

— Зараз! Зроби це! Негайно!

Сара повернула мотоцикл. Тепер вони їхали поруч із раптором, лише в трьох футах від нього. Келлі відчувала запах тварини. Він повернув голову і клацнув зубами у їхній бік. Келлі вистрілила. Гвинтівка смикнулася в її руках; вона знову схопилася за Сару. Раптор продовжував бігти.

— Що сталося?

— Ти промахнулася!

Келлі похитала головою.

— Не зважай! — крикнула Сара. — Ти зможеш! Я під'їду ближче!

Вона знову розвернула мотоцикл у бік раптора, намагаючись наблизитися до нього. Але цього разу все було по-іншому: коли вони опинилися поряд, раптор кинувся на них і штовхнув головою мотоцикл. Сара закричала і крутнула кермо вбік, збільшуючи відстань.

— Кмітливі покидьки, чи не так? — крикнула вона. — Ніяких других шансів!

Раптор біг за ними якийсь час, а потім різко повернувся і побіг через рівнину в іншому напрямку.

— Він біжить до річки! — крикнула Келлі.

Сара додала газу. Мотоцикл рвонувся вперед.

— Яка там глибина?

Келлі не відповіла.

— Яка там глибина?

— Не знаю! — крикнула Келлі. Вона намагалася згадати, який вигляд мали раптори, коли переправлялися через річку. Здається, вони пливли. Це означало, що глибина має бути принаймні…

— Більше трьох футів? — крикнула Сара.

— Так!

— Погано!

Тепер вони були за десять ярдів він раптора і втрачали швидкість. Тварина бігла у зарості бенетитів.[27] Вони дряпалися об жорсткі стовбури. Місцевість була нерівною; мотоцикл підстрибував на ходу.

— Нічого не бачу! — кричала Сара. — Тримайся!

Вона звернула, віддаляючись від раптора і прямуючи до річки. Тварина зникала в траві.

— Що ти робиш? — крикнула Келлі.

— Ми повинні відрізати йому шлях!

Перед ними з вереском піднялася зграя птахів. Сара їхала крізь їхні крила, тож Келлі нахилила голову. Гвинтівка клацнула в її руці.

— Обережніше! — крикнула Сара.

— Що сталося?

— Вона вистрілила!

— Скільки в мене ще пострілів?

— Ще два! Використай їх як слід!

Попереду була річка, що мерехтіла в місячному світлі. Вони вирвалися з трави і виїхали на багнистий берег. Сара повернулася, мотоцикл нахилився, колеса ковзнули і він впав набік. Келлі впала в холодну багнюку, Сара звалилася зверху, але відразу ж схопилася на ноги і підбігла до мотоцикла, крикнувши:

— Давай!

Приголомшена Келлі рушила за нею. В руках вона тримала вкриту багнюкою гвинтівку. У голові майнула думка — чи вона ще стрілятиме? Сара вже сіла на мотоцикл; завівши двигун, махнула їй рукою. Келлі сіла позаду, і вони попрямували до берега річки.

Раптор був у двадцятьох ярдах попереду. І підбирався до води.

— Він тікає!

«Джип» Торна з гуркотом падав вниз, втративши керування. По лобовому склу ляскали пальмові гілки; вони нічого не бачили перед собою, але відчували крутизну схилу. «Джип» крутнувся вбік.

Левін закричав.

Торн схопився за кермо, намагаючись розвернути машину назад. Він натиснув на гальма; «Джип» вирівнявся і продовжив спускатися вниз. Попереду між пальмами була прогалина — він побачив поле чорних валунів. Раптори дерлися валунами. Може, якщо поїхати вліво…

— Ні! — заволав Левін. — Ні!

— Тримайся! — крикнув Торн і повернув кермо. Автомобіль втратив зчеплення з дорогою і ковзнув донизу. Вони врізалися у перший з валунів і розбили фару. Торн подумав, що добив коробку передач, але автівка ще якось рухалася схилом, зсуваючись вліво. Друга фара розбилася об гілку дерева. Вони продовжували рух у темряві, продираючись крізь інший ряд пальм, а потім різко вдарилися об землю.

Колеса «Джипа» покотилися по м’якій землі.

Торн зупинив машину.

Запала тиша.

Вони визирали з вікон, намагаючись зрозуміти, куди потрапили. Але навкруги стояла така темрява, що було важко щось роздивитися. Схоже, вони опинилися на дні глибокого яру, порослого деревами.

— Алювіальні контури, — сказав Левін. — Ми маємо бути в руслі річки.

Коли очі звикли до темряви, Торн побачив, що той має рацію. Раптори бігли по центру русла, з обох боків оточеного великими валунами, але саме русло було піщаним і досить широким, щоб проїхати машиною. Він рушив за ними.

— У вас є бодай якесь уявлення про те, де ми знаходимося? — спитав Левін.

— Ні,— відповів Торн.

Машина їхала вперед. Русло розширилося, перетворившись на рівний річковий басейн. Валуни зникли; по обидва боки річки росли дерева. Тут і там з’являлися плями місячного світла. Бачити стало легше.

Але раптори зникли. Він зупинив машину, опустив вікно і прислухався. Було чути їхнє гарчання та ревіння — здається, десь зліва.

Торн поставив машину на передачу і залишив русло, рушивши крізь зарості папоротей та випадкових сосен. Левін спитав:

— Як думаєте, хлопчик пережив це падіння з пагорба?

— Не знаю, — сказав Торн. — Мені важко уявити.

Він повільно їхав уперед. Вони зупинилися між дерев і побачили галявину, де папороть була витоптана повністю. За галявиною було видно береги річки, у воді відбивалося місячне світло. Якимось чином вони повернулися до річки.

Але дещо привернуло їхню увагу й на самій галявині. На широкому відкритому просторі вони побачили величезні бліді скелети кількох апатозаврів. Сріблясте світло падало на гігантські грудні клітки. Темний остов частково з’їденої туші лежав на боці в центрі, у темряві над ним кублилися хмари мух.

— Що це за місце? — спитав Торн. — Схоже на кладовище.

— Так, — сказав Левін. — Але це не воно.

Усі раптори скупчилися з одного боку галявини, борючись за залишки тіла Едді. З протилежного боку вони побачили три низькі земляні насипи; їхні стінки у багатьох місцях були зруйновані. У гніздах було видно дрібні фрагменти яєчної шкаралупи. Стояв сильний сморід від гниття.

Левін нахилився вперед, вдивляючись у темряву.

— Це гніздо рапторів, — сказав він.

Малкольм присів у темряві трейлера, скривившись від болю, і схопив рацію:

— Ви його знайшли? Гніздо?

Левін відповів:

— Так. Думаю, це воно.

— Опиши його, — сказав Малкольм.

Левін тихо заговорив, описуючи особливості та розміри гнізда. На його думку, гніздо велоцирапторів було неохайним, закинутим, погано зробленим. Він був здивований, бо від гнізд динозаврів завжди складалося враження безпомилкового відчуття порядку. Левін бачив це знову і знову, на розкопках від Монтани до Монголії. Яйця в гнізді були розташовані рівними концентричними колами. Часто в одному гнізді було більше тридцяти яєць, що дозволяло припустити, що одним насипом користувалися кілька самиць одночасно. Поблизу були знайдені численні скам’янілі рештки дорослих, що вказувало на те, що динозаври разом дбали про яйця. На кількох розкопках з’являлося навіть відчуття просторового розташування — гнізда були у центрі, а дорослі обережно рухалися навколо, щоб не заважати кладці. Цією жорсткою конструкцією динозаври нагадували своїх нащадків, птахів, які також мали чіткі ритуали залицяння, спаровування та спорудження гнізд.

Але велоцираптори поводилися зовсім по-іншому. Від сцени, що відкрилася перед ним, на нього повіяло відчуттям хаосу: погано сформовані гнізда; сварки між дорослими; дуже мало малят та молодняка; розтрощена шкаралупа; розламані насипи, де було видно сліди від лап. Навколо насипів Левін помітив розкидані дрібні кістки, що були схожі на рештки новонароджених. На галявині не було жодного живого немовляти. Було три молодих динозаври, але вони змушені були самі піклуватися про себе, і на їхніх тілах вже було багато шрамів. Молодняк був худим і виснаженим. Вони обережно тицяли свої писки до туші, щоразу відступаючи назад, коли хтось з дорослих гарчав на них.

— А як щодо апатозаврів? — спитав Малкольм. — Щодо їхніх туш?

Левін нарахував їх чотири, у різних стадіях розкладання.

— Ти повинен сказати Сарі,— сказав Малкольм.

Але Левіна цікавило інше: він думав, як сюди потрапили такі великі туші. Вони не могли померти тут випадково, бо всі тварини точно уникали ходити біля цього гнізда. Заманити їх сюди теж не могли, а для того, щоб їх притягнути, вони були занадто важкі. То як тоді вони сюди потрапили? Якийсь здогад крутився у нього в голові,— щось очевидне, — але він ніяк не міг зрозуміти, що саме…

— Вони принесли Арбі? — спитав Малкольм.

— Так, — відповів Левін. — Принесли.

Він дивився на гніздо, намагаючись зрозуміти, де клітка. Потім Торн підштовхнув його.

— Клітка он там, — сказав він. На іншому кінці галявини Левін побачив, як зблиснули алюмінієві прути, частково сховані за пальмовими гілками. Але Арбі він не бачив.

— Далеко, — сказав Левін.

Раптори все ще боролися за тіло Едді і не зважали на клітку. Торн дістав гвинтівку і перевірив заряди у магазині. Там було шість дротиків.

— Не вистачить, — сказав він і клацнув, закривши магазин. На галявині було щонайменше десять рапторів.

Левін порився на задньому сидінні і знайшов свій рюкзак, що впав на підлогу. Він розстібнув його і витягнув сріблястий циліндр завбільшки з пляшку для газованої води. На ній були намальовані череп, схрещені кістки та напис: «ОБЕРЕЖНО! ОТРУЙНИЙ МЕТАХОЛІН (МІВАКУРІАМ)».

— Що це? — спитав Торн.

— Дещо з того, що готують у Лос-Аламосі,[28] — відповів Левін. — Несмертельний нейтралізатор. Розпилює аерозоль з холінестерази короткотривалої дії. Паралізує усі форми життя на строк до трьох хвилин. Він звалить з ніг усіх рапторів.

— А як бути з хлопчиком? — сказав Торн. — Не можна це використовувати. Ти ж і його паралізуєш.

— Якщо ми кинемо циліндр справа від клітки, — сказав Левін, вказуючи рукою, — газ здує вітром у бік рапторів.

— Або не здує,— сказав Торн. — І він сильно постраждає.

Левін кивнув. Він поклав циліндр назад до наплічника, потім сів обличчям вперед, дивлячись на рапторів.

— То що, — спитав він, — що будемо робити?

Торн глянув на алюмінієву клітку, що була частково прихована за папороттю. І побачив те, що змусило його трохи піднятися: клітка трохи рухалася, прути зсувалися у місячному світлі.

— Ви це бачили? — спитав Левін.

— Я витягну хлопця звідти, — сказав Торн.

— Але як?

— У старий, дідівський спосіб, — відповів Торн.

І виліз з машини.

Сара додала газу, рухаючись мотоциклом вздовж багнистого берега річки. Раптор був просто попереду і біг по діагоналі до них, прямуючи до води.

— Вперед! — кричала Келлі.— Вперед!

Раптор побачив їх і змінив напрямок, намагаючись відбігти подалі, але вони швидше рухалися вздовж відкритого берега. Порівнявшись із динозавром, вони зайшли з флангу, а потім Сара залишила берег, звернувши назад на трав’янисту рівнину. Раптор побіг вправо, далі в траву. Подалі від річки.

— Вийшло! — крикнула Келлі.

Сара підтримувала швидкість, повільно наближаючись до раптора. Схоже, він передумав бігти до річки і тепер не мав жодного плану. Він просто біг рівниною. І вони неухильно, невблаганно наближалися до нього. Келлі була схвильована. Вона намагалася витерти бруд з гвинтівки, готуючись знову вистрелити.

— Дідько! — лайнулася Сара.

— Що таке?

— Дивися!

Келлі нахилилася вперед, визирнувши з-за Сариного плеча. Просто перед ними було стадо апатозаврів. Вони були лише в п’ятдесяти ярдах від першої з величезних тварин, які закрутилися й заревіли з переляку. У місячному світлі їхні тіла були світло-зеленими.

Раптор мчав просто до стада.

— Він думає, що відірветься від нас! — Сара додала швидкості, підбираючись усе ближче. — Стріляй в нього! Зараз!

Келлі прицілилася і вистрілила. Гвинтівка сіпнулася в руці. Але раптор біг далі.

— Промазала!

Попереду розверталися апатозаври, тупаючи своїми великими ногами по землі. Їхні важкі хвости гойдалися у повітрі. Але вони були занадто повільні, щоб відійти вбік. Раптор мчав вперед, пробігаючи в них між ногами.

— Що робитимемо? — крикнула Келлі.

— В нас немає вибору! — крикнула Сара. Вона їхала паралельно з раптором, якраз коли вони в’їхали у тінь, промчавши під першою твариною. Келлі помітила вигин живота, що висів у трьох футах над нею. Ноги, що були завбільшки зі стовбури дерев, тупали і поверталися.

Раптор побіг, кинувшись між ногами тварин, які рухалися. Динозаври заревіли і повернулися, потім знову заревіли. Вони проїхали під іншим животом, потім виїхали на місячне світло, потім знову в тінь. Тепер вони були всередині стада. Здавалося, ніби вони знаходяться у лісі, де рухаються дерева.

Просто перед ними об землю тупнула величезна нога. Земля задвигтіла. Мотоцикл підстрибнув, і Сара хитнулася вліво; вони зачепили тварину. «Тримайся!» — вигукнула вона і знову повернула, переслідуючи раптора. Над ними ревіли та рухалися апатозаври. Раптор ухилявся і повертався, а потім вирвався на відкритий простір, вибігши зі стада.

— Лайно! — вилаялася Сара, розвертаючи мотоцикл. Перед ними хльоснув хвіст, ледь не збивши їх, а потім вони теж виїхали зі стада і знову погналися за раптором.

Мотоцикл мчав трав’янистою рівниною.

— Останній шанс! — сказала Сара. — Зроби це!

Келлі підняла гвинтівку. Сара зосереджено та швидко їхала, підібравшись дуже близько до раптора. Тварина повернулася, щоб буцнути її, але вона втрималася на місці і стукнула раптора кулаком.

— Негайно!

Келлі тицьнула гвинтівкою в шию раптора і натиснула на спусковий гачок. Гвинтівка сильно смикнулася, вдаривши її в живіт.

Раптор побіг далі.

— Ні! — крикнула вона. — Ні!

А потім раптор різко заточився і покотився у траву, а Сара звернула вбік і загальмувала. Раптор лежав у п’яти ярдах, борсаючись в траві. Він загарчав і скрикнув. А потім затих.

Сара взяла гвинтівку і відкрила магазин. Келлі побачила ще п’ять дротиків.

— Я думала, це останній, — сказала вона.

— Я збрехала, — мовила Сара. — Зачекай тут.

Келлі лишилася біля мотоцикла, а Сара обережно рушила крізь траву. Вона вистрілила ще раз, і почекала кілька хвилин. Потім нахилилася.

Коли вона випросталася, то тримала у руці ключ.

У гнізді раптори все ще гризлися за труп, розриваючи його на шматки. Але напруженість поступово спадала: деякі тварини відверталися, потираючи щелепи своїми пазуристими лапами, і повільно зсувалися до центру галявини.

Туди, де вони залишили клітку.

Торн заліз у задню частину «Джипа», відтісняючи вбік тентове покриття. Перевірив гвинтівку.

Левін прослизнув на водійське сидіння. Торн вперся в задню частину «Джипа», схопившись за задню дугу, і повернувся до Левіна.

— Поїхали!

«Джип» помчав через галявину. Раптори, які стояли біля трупа, здивовано підняли голови, дивлячись на непроханих гостей. На той момент «Джип» вже був у центрі галявини: вони проїхали повз величезні скелети з ребрами, що бовваніли над їхніми головами. Потім Левін звернув уліво, ближче до алюмінієвої клітки. Торн вистрибнув і схопився за клітку обома руками. В темряві важко було сказати, чи сильно пошкоджений Арбі: хлопчик лежав обличчям донизу. Левін виліз із машини; Торн крикнув на нього, щоб залазив назад, високо підняв клітку і поклав її на заднє сидіння «Джипа». Потім застрибнув туди ж, поряд із нею, і Левін увімкнув передачу. Позаду них було чути гарчання рапторів, які кинулися їм навздогін, біжучи серед ребер від скелетів. Вони перетинали галявину з приголомшливою швидкістю.

Коли Левін натиснув на газ, найближчий з рапторів високо підстрибнув і приземлився на задній частині машини, схопившись зубами за тент. Він шипів і міцно тримався.

Левін додав газу і «Джип» вискочив з галявини.

Лежачи у темряві, Малкольм занурився у морфінові сни. Перед очима в нього попливли зображення адаптивних ландшафтів — різнобарвні комп’ютерні картинки, що тепер представляли процес еволюції. У цьому математичному світі піків та долин було видно, як популяції організмів то видираються на вершину пристосованості, то сповзають донизу, у долину неадаптованості. Стю Кауфман та його колеги показали, що сучасні організми мали складні внутрішні обмеження, які збільшували їхню ймовірність зісковзнути з оптимуму. Проте в той же час складні істоти були самі обрані еволюцією, бо вони здатні адаптуватися самостійно — за допомогою інструментів, навчання, співпраці.

Але за свою адаптивну гнучкість складні тварини заплатили певну ціну — вони виторгували собі одну залежність замість іншої. Їм більше не потрібно було міняти свої тіла для того, щоб адаптуватися, тому що їхня адаптація була зміною поведінки, обумовленої соціально. Ця поведінка вимагала навчання. В певному сенсі у вищих тварин їхня пристосованість взагалі не передавалася наступним поколінням через ДНК. Тепер її передавали за допомогою навчання. Шимпанзе навчали своїх дитинчат збирати термітів за допомогою палички. Такі дії передбачали щонайменше зачатки культури, якогось структурованого соціального життя. Але тварини, вирощені в ізоляції, без батьків, без наставництва, часто були не повністю пристосовані до життя. Часто у зоопарках вони не могли дбати про своє потомство, бо просто не бачили, як це робиться. Вони ігнорували своїх дітей, перекочували їх туди-сюди або калічили, або й просто могли розсердитися на них і вбити.

Велоцираптори були одними з найрозумніших і найлютіших динозаврів. Обидві риси вимагали поведінкового контролю. Мільйони років тому, у нині зниклому світі юрського періоду, їхня поведінка була соціально обумовленою і передавалася від старших тварин до молодших. Гени контролювали здатність дотримуватися таких зразків поведінки, але не самі зразки. Адаптаційна поведінка була своєрідною мораллю — це була поведінка, що розвинулася впродовж багатьох поколінь, тому що було виявлено, яка вона успішна — поведінка, що дозволяла членам виду співпрацювати, жити разом, полювати, піднімати на ноги потомство.

Але на цьому острові велоцирапторів відтворили у генетичній лабораторії. Гени визначили будову їхнього тіла, але не їхню поведінку. Ці новостворені раптори потрапили у світ, де не було старших тварин, які могли б навчити їх, показавши їм прийнятну для рапторів поведінку. Вони були самі по собі, і саме тому так поводилися — як спільнота без структури, правил, співпраці. Вони жили у неконтрольованому світі, де кожен був сам за себе, де виживали лише найпідліші й найогидніші, а інші — вимирали.

«Джип» набирав швидкість, важко підстрибуючи на нерівностях. Торн тримався за поручні, щоб не випасти на дорогу. Він бачив, як у повітрі позаду нього гойдається раптор, який все ще чіплявся за брезент, не випускаючи його з пащі. Левін їхав назад мулистими берегами річки, потім повернув направо, рухаючись біля краю води. Раптор чіпко тримався за тент.

Просто попереду Левін побачив ще один скелет, що лежав у багнюці. Ще один? Звідки тут узялися всі ці кістяки? Але часу на роздуми в нього не було — він рушив уперед, під арками ребер. Не маючи фар, він нахилявся вперед і, мружачись у місячному світлі, намагався роздивитися перешкоди.

У задній частині машини раптор видерся нагору і, схопившись зубами за клітку, почав тягнути її до себе. Торн кинувся вперед і схопив клітку, щосили опираючись. Клітка крутнулася і Торн впав на спину. Він ніби змагався з раптором у перетягуванні канату — і раптор перемагав. Торн зачепився ногами за пасажирське сидіння, намагаючись втриматися. Раптор загарчав — Торн відчув лють хижака, роздратованого тим, що він може втратити свою здобич.

— Тримайте! — крикнув Левін, простягнувши йому гвинтівку. Торн лежав на спині, схопившись за клітку обома руками. і ніяк не міг узяти зброю. Левін озирнувся і побачив, в чому справа. Він глянув у дзеркало заднього виду. За ними з гарчанням та ревінням мчала решта зграї. Він не міг знизити швидкість, а Торн не міг відпустити клітку. Їдучи на тій самій швидкості, Левін повернувся на пасажирському сидінні і прицілився. Він намагався маневрувати гвинтівкою, розуміючи, що станеться, якщо він випадково поранить Торна або Арбі.

— Обережніше! — кричав Торн. — Обережніше!

Левіну вдалося зняти гвинтівку з запобіжника і направити її просто на раптора, який все ще тримав у своїх зубах клітку. Тварина глянула вгору і швидко вчепилася зубами у ствол, потягнувши гвинтівку на себе.

Левін вистрілив.

Раптор широко розплющив очі, коли дротик вп’явся йому в горлянку. Він забулькав, потім засмикався у судомах і випав з «Джипа», витягнувши гвинтівку з рук Левіна.

Торн піднявся на коліна і затягнув клітку в машину. Він глянув всередину, але ніяк не міг побачити, що там з Арбі. Озирнувшись назад, він побачив, що раптори ще женуться за ними, але тепер вони були у двадцяти ярдах і відставали від них.

На приладовій панелі зашипіло радіо.

— Доку. — Торн впізнав голос Сари.

— Так, Capo.

— Де ви є?

— Їдемо вздовж річки, — відповів Торн.

Небо очистилося від грозових хмар і джунглі були залиті яскравим місячним світлом. Позаду них бігли раптори, все ще переслідуючи «Джип». Але тепер їм вже не вдавалося стійко триматися позаду.

— Я не бачу фар, — сказала Сара.

— В нас їх немає.

Настала тиша. Потім вона з тривогою в голосі запитала:

— А що там з Арбі?

— Він з нами, — відповів Торн.

— Слава Богу. Як він?

— Не знаю. Живий.

Місцевість стала відкритою. Вони повернулися до широкої долини, де у місячному світлі виблискувала трава. Торн роззирнувся навколо, намагаючись зорієнтуватися. Потім він зрозумів: вони повернулися на рівнину, але набагато далі на південь. Вони мають бути на тому самому боці річки, де й схованка. В такому випадку треба їхати дорогою, що йде по хребту, десь зліва. Дорога приведе їх назад на галявину, до трейлера. І до безпеки. Він підштовхнув Левіна, показавши вправо.

— Їдь туди!

Левін повернув машину, а Торн взявся за рацію.

— Capo.

— Так, Доку.

— Ми повертаємося до трейлера дорогою, що йде по хребту.

— Добре, — відповіла Сара. — Ми вас знайдемо.

Сара озирнулася на Келлі.

— Де ця дорога?

— Думаю, що он там, — відповіла Келлі, вказуючи на виступ гірського хребта та високі скелі, що піднімалися над ними.

— Добре, — сказала Сара і додала швидкості, скерувавши мотоцикл вперед.

«Джип» гуркотів рівниною, продираючись крізь сріблясту траву. Вони швидко рухалися. Позаду вже не видно було рапторів.

— Схоже, ми від них відірвалися, — сказав Торн.

— Можливо, — відповів Левін. Виїхавши з засохлого русла, він побачив, як кілька тварин кинулися вліво. Тепер вони ховалися в траві. Він був упевнений, що вони так легко не дадуть їм спокій.

«Джип» з ревом рухався до скель. Попереду вони побачили вигнуту дорогу з крутими підйомами та спусками, що піднімалася вгору від долини. Це був той шлях, що вів по хребту, він був упевнений.

Тепер, коли місцевість стала більш гладкою, Торн поповз між сидіннями і присів над кліткою. Він глянув між ґратами на Арбі, який тихо стогнав.

Половина обличчя хлопчика була залита кров'ю, сорочка теж просякла нею. Але його очі були розплющені і, схоже, він міг ворушити руками й ногами.

Торн нахилився до ґрат.

— Агов, синку, — м'яко сказав він. — Ти мене чуєш?

Арбі кивнув, застогнавши.

— Як ти там?

— Бувало й краще, — відповів Арбі.

«Джип» виїхав на ґрунтову дорогу і попрямував вгору. Левін відчував, як легко стає на душі, коли вони піднімалися вгору, далі від долини. Він нарешті виїхав на гірську дорогу і прямував до безпеки.

Він подивився вгору, в бік хребта, й раптом помітив темні фігури у місячному світлі, що вже стояли нагорі, підстрибуючи від нетерпіння.

Раптори.

Вони чекають на нього.

Він зупинився.

— Що ж нам тепер робити?

— Посунься, — похмуро сказав Торн. — Я сам поведу.

На межі хаосу

Торн піднявся на хребет і повернув вліво, набравши швидкості. Дорога тягнулася вперед у місячному світлі — вузька смужка, що бігла між кам’яною стіною зліва та прямовисним обривом справа. У двадцяти футах над ним, на гребені, він побачив рапторів, які бігли паралельно «Джипу», підстрибуючи та пирхаючи.

Левін теж помітив їх.

— Що будемо робити? — спитав він.

Торн похитав головою.

— Рийся в інструментах, у бардачку. Дістань звідти все, що знайдеш.

Левін нахилився, нишпорячи в темряві. Але Торн розумів, що вони потрапили у халепу. Їхня зброя втрачена. Вони їдуть у «Джипі» з м’яким дахом, а навколо повно рапторів. Він припускав, що до галявини з трейлером ще близько півмилі.

Півмилі їзди.

Торн сповільнився, заходячи у наступний поворот і від’їжджаючи від скель, коли побачив раптора, який присів посеред дороги, загрозливо нахиливши до них голову. Торн додав газу. Раптор підскочив, високо піднявши лапи. Він приземлився на капот машини, пазурі зі скреготом дряпнули метал. Він врізався у лобове скло, що відразу ж вкрилося павутинням тріщин. Тіло тварини, яка лежала на капоті, затуляло Торнові дорогу. Далі їхати було небезпечно. Він натиснув на гальма.

— Гей! — крикнув Левін, перекинувшись вперед.

Раптор, який лежав на капоті, з’їхав вбік. Тепер Торн міг бачити дорогу і знову натиснув на газ. Левіна відштовхнуло назад. Але тепер збоку на автомобіль кинулися три раптори.

Один застрибнув на підніжку і вхопився зубами за бокове дзеркало. Його очі заблищали поряд з обличчям Торна. Він повернув кермо вліво, поїхавши вздовж скелі. У десятьох ярдах попереду стирчав валун. Він глянув на раптора, який продовжував чіплятися, якраз в той момент, коли камінь врізався в дзеркало, відірвавши його разом з твариною.

Дорога трохи розширилася. Тепер у Торна було більше можливостей для маневру. Він відчув важкий глухий удар і, підвівши голову, побачив над головою провислий тент. Біля його вуха, розірвавши полотно, промайнули пазурі.

Він повернув машину праворуч, потім уліво. Пазурі зникли, але тварина все ще сиділа на даху, тканина вигиналася під її вагою. Поруч Левін дістав великий мисливський ніж і встромив його вгору крізь тканину. Звідти відразу ж висунувся ще один пазур, який розсік його руку. Левін закричав від болю і кинув ніж. Торн нахилився і підняв його з підлоги.

У дзеркалі заднього виду він побачив ще двох рапторів, які гналися за «Джипом». Вони підбігали все ближче.

Але тепер дорога була ширшою, і він додав газу. Раптор з даху зазирнув вниз крізь розбите лобове скло. Тримаючи в руці ніж, Торн махнув ним вгору — ще раз, і ще раз. Але це, схоже, не мало жодного значення. На повороті він смикнув кермо вправо, потім вліво, весь «Джип» захитався і раптор, втративши рівновагу, впав з машини і покотився назад. Разом з собою він прихопив більшу частину брезенту. Динозавр упав на землю і зачепив ще двох рапторів, які бігли слідом. Удар був таким, що всі троє з гарчанням злетіли зі скелі.

— Вийшло! — крикнув Левін.

Але за мить зі скелі стрибнув інший раптор і побіг за «Джипом».

І легко, — майже легко, — заскочив всередину.

Сидячи на пасажирському сидінні, Левін не зводив із нього погляду. Раптор повністю заліз до машини, опустив голову, підняв передні лапи і роззявив пащу, ставши у знайому позу. І засичав на Левіна.

Ричард подумав, що все скінчено.

Він був у шоці: все його тіло вкрилося потом, в голові запаморочилося, і він вмить зрозумів, що нічого не може зробити, що перебуває за кілька кроків від смерті. Істота знову засичала, приготувавшись до стрибка — і раптом у куточках її рота з’явилася біла піна, очі закотилися. Піна потекла з пащі, тіло раптора засмикалося у спазмах. Він звалився набік.

Тепер вони побачили позаду Сару на мотоциклі і Келлі з гвинтівкою в руках.

Торн сповільнився і Сара під’їхала до нього, простягнувши Левіну ключ.

— Це від клітки! — крикнула вона.

Левін заціпеніло взяв його в руки, ледь не впустивши. Він був у шоці. Рухався повільно і мовчки. «Я ледь не вмер», — подумав він.

— Візьми в неї зброю! — сказав Торн.

Левін відсутнім поглядом дивився вліво, де паралельно з машиною мчали ще шість рапторів. Він нарахував шість, але їх, імовірно, було більше. Він спробував порахувати знову, мозок працював повільно…

— Трясця, та візьми ж ти зброю!

Левін взяв у Келлі гвинтівку, відчуваючи в руках холодний метал ствола.

Але тут машина зачмихала, двигун закашляв, затих, потім знову закашляв. Смикнувся вперед.

— Що сталося? — спитав він, повернувшись до Торна.

— Проблема, — відповів той. — У нас закінчився бензин.

Торн поставив важіль у нейтральне положення, і машина покотилася вперед, втрачаючи швидкість. Попереду був невеликий підйом, а потім знову починався спуск. Сара їхала за ними на мотоциклі, хитаючи головою.

Торн зрозумів, що єдина його надія — це заїхати на підйом. Він сказав Левіну:

— Відчини клітку і витягни його звідти. — Левін швидко, майже панічно, зарухався, але потім відповз назад і повернув ключ у замку. Клітка рипнула і відчинилася. Він допоміг Арбі вилізти звідти.

Торн спостерігав, як повільно падає стрілка спідометра. Вони їхали зі швидкістю 25 миль на годину, потім 20… потім 15… Раптори, які бігли за ними, додали швидкості, відчуваючи, що потенційна здобич сповільнюється.

15 миль на годину. Швидкість все ще падає.

— Він вже виліз, — сказав Левін ззаду. Він клацнув замком на клітці.

— Викинь клітку геть, — сказав Торн. Клітка покотилася вниз, підстрибуючи на схилі.

Десять миль на годину.

Здавалося, ніби машина повзе. А потім, коли вони подолали підйом і почали спускатися вниз, швидкість стала зростати. Дванадцять миль на годину. П'ятнадцять. Двадцять. Він входив у повороти, намагаючись не тиснути на гальма.

— Ми ніколи не доберемося до трейлера! — щосили кричав Левін, вирячивши очі зі страху.

— Я знаю. — Торн вже бачив зліва трейлер, але їх відділяв від нього невеличкий підйом на дорозі. Туди вони вже не доберуться. Але попереду дорога роздвоювалася, спускаючись вправо, в бік лабораторії. А там, наскільки він пам'ятав, був лише спуск.

Торн звернув праворуч, вбік від трейлера.

Він побачив великий дах лабораторії, пласку поверхню, куди падало місячне світло. Торн проїхав повз лабораторію, спускаючись у бік робочого селища. Він побачив справа будинок управителя, а попереду крамничку при заправці, перед якою стояли бензинові насоси. Чи є хоч якийсь шанс, що там ще залишився бензин?

— Дивіться! — сказав Левін, показуючи назад. — Дивіться!

Торн озирнувся через плече і побачив, що раптори відступили, припинивши бігти за ними. Стоячи неподалік від лабораторії, вони, здавалося, чомусь вагалися.

— Вони більше не женуться за нами! — крикнув Левін.

— Ага, — сказав Торн. — Але де Сара?

Позаду ніде не було видно Сариного мотоцикла.

Трейлер

Сара Гардінг повернула кермо, і мотоцикл помчав уперед, виїхавши на невеличкий підйом на дорозі. Вона піднялася і знову спустилася вниз, прямуючи до трейлера. За ними з Келлі з гарчанням бігли четверо рапторів. Вона додала газу, намагаючись відірватися від них хоча б на кілька дорогоцінних ярдів, бо їм потрібне було бодай невеличке випередження.

Вона відкинулася назад і крикнула Келлі:

— Добре! Це має відбуватися швидко!

— Що? — спитала Келлі.

— Коли ми під’їдемо до трейлера, зістрибуй і біжи. Не чекай на мене. Зрозуміла?

Келлі напружено кивнула.

— Що б не трапилося, не чекай на мене!

— Добре.

Гардінг з гуркотом під’їхала до трейлера і різко загальмувала. Мотоцикл занесло на мокрій траві, він вдарився об металеву обшивку. Але Келлі вже зіскочила з нього і, підбігши до дверей, заскочила у трейлер. Сара хотіла закотити мотоцикл всередину, але побачила, що раптори занадто близько. Вона штовхнула до них мотоцикл і одним рухом підскочила вгору, приземлилася на спину біля дверей трейлера і залетіла всередину. Потім швидко підвелася і зачинила двері,— якраз у той момент, коли на них кинувся перший з рапторів.

Усередині темного трейлера вона тримала двері, тоді як тварини гупали, намагаючись потрапити всередину. Вона намагалася намацати замок, але ніяк не могла його знайти.

— Іяне, ці двері зачиняються?

У темряві почувся сонний голос Малкольма:

— Життя — це кристал, — сказав він.

— Іяне, спробуй зосередитися.

Потім до неї підійшла Келлі і теж почала рухати руками вгору і вниз, шукаючи замок. Раптори гупали в двері. За деякий час вона сказала:

— Це тут. На підлозі.— Гардінг почула металеве клацання і відійшла.

Келлі простягнула їй руку. Зовні гупали та гарчали раптори.

— Все буде добре, — підбадьорливо сказала Гардінг.

Вона підійшла до Малкольма, який все ще лежав на столі.

Раптори кидалися на вікно і клацали зубами поруч з його головою, намагаючись схопити скло пазурами. Малкольм спокійно спостерігав за ними.

— Галасливі покидьки, чи не так? — Біля нього лежала відкрита аптечка, а на кушетці — шприц. Мабуть, він сам зробив собі ще одну ін’єкцію.

Раптори надворі перестали стрибати на скло. Сара почула скрегіт металу з боку дверей, а потім побачила, як раптори відтягують мотоцикл подалі від трейлера. Вони стрибали по ньому, казячись від люті. Це триватиме недовго — доки вони не проколють шини.

— Іяне, — сказала вона. — Ми мусимо діяти швидко.

— Я нікуди не поспішаю, — спокійно сказав він.

— Яка тут у вас є зброя? — спитала вона.

— Зброя… ой… я не знаю, — зітхнув він. — Навіщо тобі зброя?

— Іяне, будь ласка.

— Ти так швидко говориш, — сказав він. — Знаєш, Capo, тобі справді потрібно спробувати розслабитися.

У темному трейлері Келлі охопив переляк, але те, як Сара по-діловому говорила про зброю, її підбадьорило. Келлі почала розуміти, що Сара не дозволить, щоб її щось зупинило, вона просто піде і зробить свою справу. У цьому бажанні рухатися вперед, не дозволяючи себе нікому зупинити, у цій вірі в те, що ти можеш зробити те, чого прагнеш, було щось, що здавалося їй вартим наслідування.

Келлі прислухалася до голосу доктора Малкольма і зрозуміла, що від нього не буде ніякої допомоги. Він накачався ліками і йому все одно. І Сара не так добре знала трейлер, як Келлі, яка облазила його весь у пошуках їжі. Вона, здається, дещо запам’ятала…

Вона швидко відчиняла шухляди у темряві. Примружувалася, намагаючись бодай щось роздивитися. Вона була впевнена, що запам’ятала один ящик, де лежав пакет, що був позначений черепом та кістками. Там може бути якась зброя, подумала вона.

Вона чула голос Сари:

— Іяне, спробуй подумати.

І відповідь Малкольма:

— О, я думав, Capo. В мене були такі чудові думки. Знаєш, усі ці кістяки біля гнізда рапторів являють собою чудовий приклад…

— Не зараз, Іяне.

Келлі обшукувала шухляди, залишаючи їх відчиненими, щоб не лізти туди вдруге. Вона рухалася до низу трейлера, а потім намацала рукою грубий брезент. Вона нахилилася вперед. Так, це воно.

Келлі витягнула квадратний брезентовий пакет, що виявився напрочуд важким і сказала:

— Capo, подивися.

Сара Гардінг піднесла пакет до вікна, крізь яке пробивалося місячне світло. Вона розкрила його і глянула на вміст. Вона побачила три квадратні блоки, виготовлені з якоїсь речовини, схожої на каучук. І маленький срібний циліндр, схожий на невеличкий кисневий балон.

— Що це за штуки?

— Ми думали, що це хороша ідея, — відповів Малкольм. — Але я не впевнений, що це так. Річ у тім, що…

— Що це? — перервала вона його. Вона повинна змусити його зосередитися. Його розум блукає хтозна-де.

— Це несмертельні засоби, — відповів Малкольм. — «Регтайм бенд Олександра».[29] Ми хотіли мати…

— Що це? — сказала вона, тицьнувши йому під ніс один з блоків.

— Димова шашка. Те, що ти робиш — це…

— Просто дим? — сказала вона. — Вона просто створює димову завісу?

— Так, але…

— А це що таке? — сказала вона, піднявши срібний циліндр. На ньому був якийсь напис.

— Бомба з холінестерази. Вивільнює газ, що спричиняє короткотерміновий параліч. Або принаймні так кажуть.

— Як довго?

— Думаю, що на кілька хвилин, але…

— Як він працює? — сказала вона, крутячи циліндр у руці. На кінці був ковпачок з чекою. Вона почала тягнути її, щоб глянути на механізм.

— Ні! — зупинив її Малкольм. — Вона саме так і працює. Витягуєш чеку і кидаєш. Газ виходить за три секунди.

— Добре, — відповіла вона й швидко запакувала аптечку, кинувши всередину шприц.

— Що ти робиш? — стривожено запитав Малкольм.

— Ми забираємося звідси, — сказала вона, рухаючись до дверей. Малкольм зітхнув.

— Як добре мати вдома чоловіка,[30]— сказав він.

Циліндр полетів надвір, крутячись у місячному світлі. Раптори були у п’яти ярдах від трейлера, скупчившись біля мотоцикла. Одна з тварин підняла голову і побачила циліндр, що впав у траву за кілька ярдів від неї.

Сара в очікуванні стала біля дверей.

Нічого не трапилося.

Жодного вибуху.

Нічого.

— Іяне! Він не спрацював.

Один раптор з цікавістю пострибав туди, де приземлився циліндр. Він пригнувся, а коли підняв голову, вони побачили, як циліндр виблискує в його зубах. Вона зітхнула:

— Він не спрацював.

— О, не зважайте, — спокійно відказав Малкольм.

Раптор захитав головою, вгризаючись у циліндр.

— Що ж нам тепер робити? — спитала Келлі.

Пролунав гучний вибух і галявину вкрила хмара білого диму. Раптори зникли всередині.

Гардінг швидко зачинила двері.

— Що тепер? — спитала Келлі.

Разом із Малкольмом, який спирався на її плече, вони у темряві рухалися через галявину. Хмара газу розсіялася за кілька хвилин до того, як вони вийшли. Перший раптор, якого вони побачили у траві, лежав на боці з розплющеними очима, абсолютно нерухомий. Але він не був мертвим: Гардінг бачила стабільний пульс на його шиї. Тварина була просто паралізованою. Вона запитала Малкольма:

— Як довго це триватиме?

— Уявлення не маю, — відповів Малкольм. — Вітер сильний?

— Немає ніякого вітру, Іяне.

— Тоді трохи протриває.

Вони рушили вперед. Тепер всі раптори валялися навколо них. Тепер вони переступали через їхні тіла, вдихаючи запах гнилого м’яса, що йшов від хижаків. Один з рапторів звалився поперек мотоцикла. Вона опустила Малкольма на землю, де він присів, зітхаючи. За мить він почав співати:

— Я хочу в край бавовни, де ще не забули старі часи, озирнись…[31]

Гардінг смикнула мотоцикл за кермо, намагаючись витягнути його з-під раптора. Тварина була занадто важкою.

— Дай я спробую, — сказала Келлі і потягнула кермо. Гардінг пішла вперед. Не вагаючись, вона нахилилася і схопила раптора за шию, потягнувши його вгору. Вона відчула хвилю відрази. Гаряча луската шкіра подряпала її руки та плечі. Вона крекнула, з усіх сил тягнучи тушу назад.

— На землю Діксі… бум-бум-бум… жити та померти в Діксі…

— Ну як, вийшло? — спитала вона Келлі.

— Ще ні,— відповіла та, тягнучи кермо.

Обличчя Гардінг було в кількох дюймах від голови та пащі велоцираптора. Голова моталася туди-сюди, коли вона смикала динозавра. Просто на неї невидючим поглядом дивилося одне з очей раптора. Гардінг смикнула тушу, намагаючись підняти її вище.

— Майже, — сказала Келлі.

Гардінг застогнала, піднімаючи раптора.

Око кліпнуло.

Перелякана Гардінг кинула тварину. Якраз в цей момент Келлі витягнула з-під раптора мотоцикл.

— Вийшло!

— Навколо… навколо… південь… у Діксі…

Гардінг обійшла раптора. Тепер сіпнулася велика нога. І почали рухатися його груди.

— Поїхали, — сказала вона. — Іяне, ти сідай за мною. Келлі, ти попереду.

— Навколо… навколо… південь.

— Поїхали, — сказала Гардінг, влізаючи на мотоцикл. Вона не зводила очей з раптора. Його голова смикнулася, наче в судомах. Око ще раз кліпнуло. Він явно вже прокидався. — Поїхали, мерщій!

Селище

Сара з’їжджала вниз схилом до робітничого селища. Дивлячись повз Келлі, вона помітила на стоянці біля крамниці «Джип», що стояв поблизу бензоколонок. Вона загальмувала, і всі злізли з мотоцикла в місячному світлі. Келлі відчинила двері крамниці і допомогла Малкольму зайти всередину. Сара закотила мотоцикл і зачинила двері.

— Доку? — гукнула вона.

— Ми тут, — відповів Торн. — Разом з Арбі.

У місячному світлі, що пробивалося крізь вікна, вона побачила, що всередині все дуже схоже на закинуту придорожну крамничку. Холодильник зі скляною вітриною, де стояли безалкогольні напої у потемнілих від цвілі банках. Поруч на дротяному стелажі лежали шоколадні батончики та бісквіти «Твінкі» — їхні обгортки вкрилися зеленими плямами та кишіли личинками. На сусідньому журнальному стелажі у преси поскручувалися сторінки; було видно, що заголовкам вже по п’ять років.

Уздовж однієї стіни тягнулися полиці з основними товарами: зубна паста, аспірин, лосьйон, шампунь, гребінці і щітки. Поруч були стійки з одягом, футболками, шортами, тенісними ракетками, купальними костюмами і трохи сувенірів: брелки, попільнички, склянки.

У центрі кімнати був маленький острів з касовим комп’ютером, мікрохвильовою піччю і кавоваркою. Дверцята мікрохвильовки були широко відчинені — якась тварина звила всередині гніздечко. Кавоварка була зламана і заросла павутинням.

— Що за безлад, — сказав Малкольм.

— Як на мене, все має чудовий вигляд, — сказала Сара Гардінг. Усі вікна були заґратовані. Стіни здавалися достатньо міцними. Консервовані товари все ще можна їсти. Вона побачила табличку з написом «Туалет» — отже, там, можливо, і сантехніка є. Тут має бути безпечно, — принаймні, якийсь час.

Вона допомогла Малкольмові лягти на підлогу. Потім підійшла до Торна та Левіна, які возилися з Арбі.

— Я принесла аптечку, — сказала вона. — Як він?

— Багато синців, — сказав Торн. — Є порізи. Але нічого не зламано. У голови поганий вигляд.

— Все болить, — сказав Арбі.— Навіть рот.

— Хтось бачить, чи є тут світло? — сказала Сара. — Дай-но я на тебе гляну, Арбі. Що ж, тобі вибили пару зубів, тому рот і болить. Але це можна виправити. Поріз на голові теж не такий вже й жахливий. — Вона протерла його начисто марлею і повернулася до Торна. — Як довго ще чекати гвинтокрила?

Торн глянув на годинник.

— Дві години.

— Де він має приземлитися?

— На майданчику у кількох милях звідси.

Вона кивнула, клопочучись біля Арбі.

— Добре. Отже, в нас дві години, щоб дістатися майданчика.

— Як ми це зробимо? — спитала Келлі.— У нас закінчився бензин.

— Не переживай, — заспокоїла її Сара. — Ми щось вигадаємо. Все буде добре.

— Ти завжди так кажеш, — відповіла Келлі.

— Бо це завжди правда, — сказала Сара. — Добре, Арбі, мені потрібно, щоб ти мені допоміг. Я всаджу тебе і зніму твою сорочку…

Торн з Левіном відійшли вбік. В Левіна були дикі очі, його всього трусило. Схоже, поїздка у «Джипі» доконала його.

— Що вона верзе? — вигукнув він. — Ми тут у пастці! У пастці! — У його голосі з’явилися істеричні нотки. — Ми нікуди не можемо піти. Нічого не можемо зробити. Кажу вам, ми всі будемо…

— Тримай себе в руках, — просичав Торн, схопивши його за руку і нахилившись до нього. — Не лякай мені дітей.

— Та яке це має значення? — відказав Левін. — Рано чи пізно вони зрозуміють, що… Ой! Обережніше!

Торн знову міцно стиснув його руку.

— Ти застарий, щоб поводитися як мудило, — тихо сказав він. — А тепер зберися, Ричарде. Чуєш мене?

Левін кивнув.

— Добре. А тепер, Ричарде, я вийду на вулицю, щоб подивитися, чи працюють колонки.

— Не можуть вони працювати, — сказав Левін. — Минуло вже п’ять років. Кажу вам, це марнування…

— Ричарде, — сказав Торн. — Ми мусимо перевірити насоси.

Запала тиша. Двоє чоловіків дивилися один на одного.

— Тобто ви хочете вийти надвір? — спитав Левін.

— Так.

Левін насупився. Знову пауза.

Схилившись над Арбі, Сара запитала:

— То що там зі світлом, хлопці?

— Хвилинку, — сказав їй Торн. І нахилився ближче до Левіна. — Добре?

— Добре, — сказав Левін, зітхнувши.

Торн пішов до вхідних дверей, відчинив їх і вийшов в темряву. Левін зачинив за ним двері. Торн почув клацання замка, відразу ж повернувся і тихо постукав. Левін відчинив двері на кілька дюймів, вдивляючись у темряву.

— Заради всього святого, — прошепотів Торн, — не зачиняй їх!

— Але я просто подумав…

— Не зачиняй ці кляті двері!

— Добре, добре. Вибачте.

— Заради всього святого, — повторив Торн.

Навколо стояло тихе робітниче селище. У темряві він чув лише гудіння цикад. Все здається занадто тихим, подумав він. Але, можливо, це просто після гарчання рапторів. Торн довго стояв біля дверей, вдивляючись у галявину. Нічого не було видно.

Нарешті він підійшов до «Джипа», відчинив бічні двері і у темряві почав шукати рацію. Він торкнувся її рукою, вона опинилася під пасажирським сидінням. Торн взяв її і відніс до крамниці, постукавши у двері.

Левін відчинив, сказавши:

— Тут не замкнено…

— Ось. — Торн віддав йому рацію і знову зачинив двері.

Він знову зупинився, спостерігаючи. Навколо панувала тиша. На небі висів повний місяць. Повітря було нерухомим.

Він пройшовся вперед і придивився до бензоколонок. У найближчої з них ручка заіржавіла і вкрилася павутинням. Він витягнув сопло і покрутив вентиль. Нічого не сталося. Він стиснув рукоятку сопла, але звідти не вилилося ані краплі палива. Торн спробував постукати у скляне віконце лічильника, але воно розсипалося. Всередині по металевих цифрах бігав павук.

Бензину не було.

Вони повинні знайти бензин, інакше просто не встигнуть дістатися до гвинтокрила. Насупившись, він глянув на бензоколонки і замислився. Це були прості, дуже надійні насоси, що їх зазвичай ставлять на віддалених будівельних майданчиках. І це мало сенс, бо це, зрештою, був острів.

Торн зупинився.

Це острів. Отже, все сюди привозили літаком або кораблем. Здебільшого, мабуть, кораблем. Невеличкі судна, де всі вантажі треба виносити вручну. А це означає…

Він нахилився, намагаючись роздивитися у місячному світлі основу насоса. Так він і знав — жодних підземних резервуарів тут не було. Він побачив товсту чорну трубу з пластику, що згиналася і йшла під землю, за ріг крамниці.

Торн пішов туди, обережно рухаючись у місячному світлі. На мить він зупинився, прислухаючись, а потім знову рушив далі.

Він обійшов крамницю і побачив те, що й очікував: металеві п’ятдесятигалонні бочки, що стояли вздовж бічної стінки, їх було три і вони послідовно з’єднувалися чорними шлангами. Це мало сенс — увесь бензин на острів привозили у бочках.

Він обережно постукав по них кулаком. Всередині було порожньо. Торн підняв бочку, сподіваючись почути хлюпання рідини. Їм потрібен лише галон чи два…

Нічого.

Бочки були порожні.

Але ж тут напевно має бути більше, ніж три бочки палива, подумав він. Торн подумки зробив швидкі підрахунки. У такій лабораторії мало бути з півдюжини робочих автівок, а може, й більше. Навіть якщо вони й мали економічні двигуни, то все одно спалювали по 30–40 галонів на тиждень. Щоб убезпечити себе, компанія мала робити запас щонайменше на два, а то й на шість місяців.

А це означало, що тут має бути від десяти до тридцяти бочок. А оскільки ці сталеві бочки важкі, то зберігали їх десь поблизу. Може, лише в кількох ярдах…

Він повільно озирнувся навколо. Місяць світив яскраво, тож все добре було видно. За крамницею був відкритий простір, а далі група високих кущів рододендрона. Між ними була заросла стежка, що вела до тенісного корта. Над кущами було видно паркан з дротяної сітки, вкритий ліанами. Зліва був перший з робочих котеджів. Торн бачив лише його темний дах. Праворуч від двору, ближче до крамниці, були густі хащі, але між ними він побачив розрив.

Стежка.

Він рушив уперед, залишивши крамницю позаду. Підійшовши до темного розриву між кущами, він побачив вертикальну лінію і зрозумів, що це край відчинених дерев’яних дверей. За заростями був якийсь сарай. Інші двері були зачинені. Коли він підійшов ближче, то побачив іржаву металеву табличку з облупленими червоними літерами, що у місячному світлі здавалися чорними:

«УВАГА! ЛЕГКОЗАЙМИСТІ РЕЧОВИНИ»

Він зупинився і прислухався. Десь на відстані було чути гарчання рапторів, але вони, схоже, були далеко, за пагорбом. З якоїсь причини вони досі не дісталися до селища.

Торн чекав, дивлячись на темний вхід до сараю, в нього калатало серце. Врешті-решт, він вирішив, що іншого вибору немає. Їм потрібен бензин. Він рушив уперед.

Шлях до сараю був мокрим від дощу, але всередині було сухо. Коли очі звикли до темряви, він побачив, що приміщення невелике, можливо, дванадцять на дванадцять. У тьмяному світлі він помітив дюжину іржавих бочок, що стояли у кутку. Ще три або чотири валялися перевернуті на бік. Торн швидко перебирав бочки, одну за іншою. Вони були легкими. Порожньо.

Всі порожні.

Відчуваючи поразку, Торн повернувся до входу в сарай. Він зупинився на мить, дивлячись на місячну ніч. А потім неочікувано почув чиєсь виразне дихання.

Всередині крамниці Левін ходив від вікна до вікна, намагаючись відстежити рух Торна. Його аж тіпало від напруги. Що робить Торн? Він так далеко відійшов від крамниці. Це дуже нерозумно. Левін позирав на вхідні двері, бажаючи їх зачинити. З незачиненими дверима він почувався у небезпеці…

Тепер Торн поліз у кущі, повністю зникнувши з поля зору досить надовго — щонайменше на хвилину-дві.

Дивлячись у вікно, Левін прикусив губу. Він почув вдалині гарчання рапторів і зрозумів, що вони залишилися біля входу до лабораторії. Вони не спустилися сюди за ними навіть зараз. «Чому?» — спитав себе він. Його свідомість радо привітала це питання. Воно заспокоювало. І на нього треба було відповісти. Чому раптори залишилися біля лабораторії?

Йому спадали на думку різноманітні пояснення. Раптори мали атавістичний страх перед лабораторією — місцем свого народження. Вони пам’ятали клітки і не хотіли знову потрапити в неволю. Але він підозрював, що найбільш вірогідне пояснення було разом з тим і найпростішим — ділянка навколо лабораторії була територією якоїсь іншої тварини, була позначена запахом і перебувала під захистом, тож раптори не хотіли туди заходити. Навіть тиранозавр, як він тепер згадав, проходив через цю територію швидко, не зупиняючись.

Але чия це територія?

Левін з нетерпінням дивився у вікно, чекаючи на Торна.

— А як щодо світла? — спитала Сара з іншого кінця кімнати. — Мені тут потрібне освітлення.

— Хвилиночку, — відповів Левін.

Торн тихо стояв біля входу до сараю, прислухаючись. Він почув тихий видих з пирханням, наче це був кінь. Звук долинав звідкись праворуч від нього. Торн повільно озирнувся.

Він взагалі нічого не бачив. Місяць сяяв над робочим селищем. Він бачив крамницю, бензоколонки, темний обрис «Джипа». Глянувши праворуч, побачив відкритий простір та групу кущів рододендрона. А за ними — тенісний корт.

І більше нічого.

Він вдивлявся у темряву, напружено прислухаючись.

Знову почулося тихе пирхання — трохи голосніше, ніж слабкий вітерець. Але ніякого вітру не було — дерева та кущі не ворушилися.

А може, ворушилися?

Торн відчував, що щось не так. Щось було в нього просто перед очима — щось, що він міг бачити, але не бачив. З зусиллям вдивляючись у темряву, він почав думати, що очі вже підводять його. Йому здалося, що він помітив якийсь рух вправо у кущах. Візерунок з листя, здавалося, зсунувся вбік у місячному світлі. Зсунувся і знову став на місце.

Але він не був упевнений.

Напружившись, Торн дивився вперед. Спостерігаючи, він почав думати, що його увагу привернули, скоріше, не кущі, а паркан з дротяної сітки. Більша частина паркану заросла клубками ліан, але у кількох місцях можна було помітити її ромбоподібний візерунок. Щось у ньому було дивне. Здавалося, що паркан рухався якимись брижами.

Торн уважно спостерігав. Може, він рухається, подумав він. Може, всередині є якась тварина, яка штовхає паркан і змушує його рухатися. Але це здавалося непереконливим.

Тут було щось інше…

Раптом всередині крамниці увімкнули світло. Воно сяяло крізь заґратовані вікна, кидаючи геометричний візерунок з темних тіней через відкриту галявину і на кущі біля тенісного корту. І на мить — лише на мить — Торн побачив, що кущі біля тенісного корту мають дивну форму, що насправді це два динозаври, сім футів заввишки кожен, які стоять пліч-о-пліч і дивляться на нього. Здавалося, що їхні тіла вкриває клаптиковий візерунок зі світла й тіні, який ідеально поєднує їх з листям позаду та з огорожею навколо тенісного корту. Торн був збентежений. Їхнє маскування було досконалим — занадто досконалим — доки їх не викрив раптовий спалах світла у вікнах.

Торн дивився, затамувавши подих. А потім зрозумів, що візерунок з листя, світла та темряви вкриває лише частину їхніх тіл, до середини грудної клітки. Вище тварини були вкриті ромбоподібним візерунком, що відповідав паркану.

Поки Торн спостерігав, складні візерунки на їхніх тілах зникли, тварини стали білими, наче крейда, а потім на них з’явився ряд вертикальних смугастих тіней, що точно відповідали тіням, які відкидали вікна.

І два динозаври на його очах знову зникли з поля зору. Щосили мружачись, Торн ледве розрізняв їхні обриси. Він взагалі ніколи б їх не побачив, якби вже не знав, що вони там. Це були хамелеони, але з такою потужною мімікрією, що була несхожа на жодного хамелеона, якого будь-коли бачив Торн.

Він повільно відступив до сараю, глибше в темряву.

— Господи! — вигукнув Левін, дивлячись у вікно.

— Вибач, — сказала Сара, — але я мусила увімкнути світло. Цьому хлопчику потрібна допомога. Я не можу робити це в темряві.

Левін не відповів їй. Він дивився у вікно, намагаючись зрозуміти те, що він щойно бачив. Тепер він зрозумів, що він побачив на наступний день після того, як був убитий Дієго. Це короткочасне миттєве відчуття, що щось не так. Тепер Левін розумів, що це було. Але це було поза межами можливостей усіх відомих наземних тварин…

— Що там? — сказала вона, ставши поруч із ним біля вікна. — Це Торн?

— Дивись, — сказав Левін.

Вона подивилася крізь ґрати.

— У кущах? Що я маю…

— Дивись, — сказав він.

Вона ще трохи подивилася, а потім похитала головою.

— Вибач, але я нічого не бачу, — сказала вона.

— Дивись на низ кущів, — сказав їй Левін. — Потім повільно підніми очі. Просто дивися… і ти побачиш контури.

Він почув, як вона зітхнула.

— Вибач, нічого не видно.

— Тоді знову вимкни світло, — порадив він. — І побачиш. Вона повернула вимикач, і на мить Левін добре побачив контури двох тварин, їхні тіла блідо-білого кольору з вертикальними смугами були помітні у місячному світлі. Майже відразу ж цей візерунок почав зникати.

Гардінг повернулася і стала поруч із ним, і саме у цей момент побачила тварин. На це Левін і розраховував.

— А щоб тобі… — вихопилося в неї,— то їх там двоє?

— Так. Стоять поруч.

— І… цей візерунок зникає?

— Так, зникає.— На їхніх очах смугастий візерунок змінився імітацією листя рододендронів, що росли позаду. Два динозаври знову стали невидимими, злившись із місцевістю. Але такий складний візерунок передбачав, що епідермальні шари їхньої шкіри розташовані аналогічно хроматофорам[32] морських безхребетних. Майстерне затінення, швидкість змін — все це передбачало…

Гардінг насупилася.

— Що це за тварини? — спитала вона.

— Очевидно, безпрецедентно майстерні хамелеони. Хоча я не впевнений, що їх правильно називати хамелеонами, оскільки технічно хамелеони мають лише здатність…

— Що це за тварини? — нетерпляче повторила Гардінг.

— Взагалі я б сказав, що це карнотаври. Типовий зразок з Патагонії. Два метри заввишки, з характерними головами — ти ж помітила ці короткі бульдожачі писки і пару великих рогів над очима? Майже як крила…

— Вони хижаки?

— Так, звичайно, вони…

— Де Торн?

— Він пішов у ті кущі праворуч, нещодавно. Я не бачу його, але…

— Що будемо робити? — сказала вона.

— Робити? — перепитав Левін. — Я не впевнений, що піду за тобою.

— Ми повинні щось зробити, — сказала вона, повільно вимовляючи слова, наче він був дитиною. — Ми повинні допомогти Торну повернутися.

— Я не знаю, як, — відповів Левін. — Ці тварини важать по п’ятсот фунтів кожна. І їх там дві. Я з самого початку казав йому, щоб він туди не ходив. А тепер…

Гардінг насупилася. Дивлячись у вікно, вона сказала:

— Увімкни ще раз світло.

— Я хотів би…

— Увімкни ще раз світло!

Левін роздратовано встав. Він насолоджувався своїм відкриттям, насправді неочікуваною властивістю динозаврів — хоча, звичайно, й не без прецедентів у споріднених хребетних — а тепер ця маленька м’язиста самиця гавкала на нього, віддаючи накази. Левін був ображений. Зрештою, вона була більше бунтаркою, ніж науковцем. Вона була натуралісткою. Належала до галузі, що була позбавлена теорії. Одна з тих, хто копирсається у тваринному посліді і уявляє, що саме так займаються справжніми дослідженнями. Приємне життя на свіжому повітрі — от і вся наука. Це ніяк наукою не назвеш…

— Увімкни світло! — крикнула Гардінг, дивлячись у вікно.

Він клацнув вимикач і почав повертатися до вікна. Але Сара наказала знову вимкнути світло.

— Тепер увімкни!

Він знову увімкнув.

Вона встала і пішла в інший кінець кімнати.

— Їм це не подобається, — сказала вона. — Вони затурбувалися.

— Ну, можливо, є якийсь період затримки.

— Так, я теж так думаю. Ось. Відкрий це. — Вона схопила з однієї з полиць жменю ліхтариків, передала їх йому, а потім пішла і взяла з сусіднього стелажа батарейки. — Сподіваюся, вони ще працюють.

— Що ти збираєшся робити? — спитав Левін.

— Ми, — похмуро виправила його вона. — Ми.

Торн стояв в темряві сараю, дивлячись назовні крізь відчинені двері. Всередині крамниці хтось вмикав та вимикав світло. Потім вони залишили його увімкненим. Але зараз знову вимкнули. Простір перед сараєм освітлював лише місяць.

Він почув рух, тихий шерех. Потім знову дихання. А потім побачив двох динозаврів, які йшли на задніх лапах, підтримуючи рівновагу за допомогою своїх хвостів.

Вони підійшли до входу, — їхні силуети було тепер добре видно у місячному світлі. Вони були схожі на маленьких тиранозаврів, за винятком того, що мали горбки над очима і дуже малі передні кінцівки. Хижаки нахилили свої квадратні голови і обережно зазирнули до сараю. Пирхнули, принюхуючись. Їхні хвости повільно гойдалися позаду.

Вони справді були завеликими, щоб влізти всередину, і якусь мить Торн сподівався, що вони цього не зроблять. Потім перший з них опустив голову, загарчав і ступив через поріг.

Торн затамував подих. Він намагався придумати, що робити, але взагалі не міг ні про що думати. Тварини були організованими: один динозавр відійшов вбік, щоб другий теж міг увійти всередину.

Раптом з боку крамниці яскравими променями засвітилися півдюжини ліхтарів. Вони рухалися, потрапляючи на тіла динозаврів. Промені почали рухатися повільно й безладно, наче прожектори.

Тепер динозаврів було добре видно, і це їм не подобалося. Вони загарчали і спробували відійти від світла, але промені постійно рухалися, знаходячи їх і освітлюючи вздовж і впоперек. Коли світло потрапляло на їхні тулуби, шкіра ставала блідою, відтворюючи рух променів. Динозаври то вкривалися білими смугами, то знову темнішали.

Промені не переставали рухатися, зупиняючись лише тоді, коли світили в обличчя або в очі динозаврам. Великі очі під масивними надбрівними дугами мружилися від світла; динозаври крутили головами і ухилялися, ніби їм надокучали мухи.

Динозаври захвилювалися. Вони розвернулися, відступаючи з сараю, і голосно заревіли на рухливі вогники.

Промені все ще рухалися, невблаганно розгойдуючись у темряві. Їхній рух був складним та заплутував динозаврів. Вони знову заревіли і зробили погрозливий крок у бік ліхтарів. Але вони поводилися мляво. Їм явно не хотілося бути біля цих рухливих джерел світла. За мить вони попленталися геть, а промені рушили слідом за ними, виганяючи їх з тенісних кортів.

Торн рушив вперед.

Він почув голос Сари:

— Доку! Вам краще вибиратися звідти, доки вони не вирішили повернутися.

Торн швидко пішов до світла. Він побачив, що стоїть поруч із Левіном та Гардінг. Вони тримали в руках жмені ліхтариків, гойдаючи ними з боку в бік.

Всі зайшли до крамниці.

Зайшовши всередину, Левін зачинив двері і осів на підлогу.

— Я ніколи в житті не був таким переляканим.

— Ричарде, — холодно сказала Сара. — Опануй себе нарешті.— Вона перетнула кімнату і поклала ліхтарики на прилавок.

— Виходити надвір було божевіллям, — сказав Левін, витираючи лоба. Він увесь спітнів, його сорочка була в плямах від поту.

— Насправді це був безпрограшний варіант, — сказала Сара, повернувшись до Торна. — Ви могли бачити, що їхня шкіра реагувала на подразники з певною затримкою. Ця затримка недовга, якщо порівнювати з восьминогом, але вона існує. Я припустила, що ці динозаври поводяться так само, як і всі тварини, які покладаються на камуфляжне забарвлення. Вони полюють в основному з засідки — тож вони не надто швидкі або активні. Можуть нерухомо стояти кілька годин у незмінному середовищі, злившись із ним, і чекати, доки пройде здобич, яка нічого не підозрює. Але якщо їм необхідно пристосуватися до нових умов освітлення, вони знають, що не зможуть сховатися. Вони стають тривожними.

І якщо рівень тривоги достатньо високий, то вони зрештою тікають. Як щойно й сталося.

Левін повернувся і сердито глянув на Торна.

— Це все через Вас. Якби ви не пішли туди, не стали там вештатися…

— Ричарде, — обірвала його Сара. — Нам потрібен бензин або ми ніколи звідси не виберемося. Ти ж хочеш звідси вибратися?

Левін нічого не відповів. Він надувся.

— Ну, — сказав Торн, — у сараї все одно не було бензину.

— Агов, народ, — сказала Сара, — дивіться, хто тут у нас!

Арбі вийшов вперед, спираючись на Келлі. Він переодягнувся у одяг з крамниці: на ньому були шорти та футболка з написом «Біоінженерна лабораторія ІнДжен» та нижче «Ми створюємо майбутнє».

В Арбі було підбите око, розпухла вилиця та поріз на лобі, на який Гардінг наклала пов’язку. Його ноги й руки були вкриті синцями. Але він ходив і навіть зміг вичавити з себе криву посмішку.

— Як ти почуваєшся, синку? — спитав Торн.

— Знаєте, чого мені зараз хочеться понад усе? — відповів йому Арбі.

— Чого?

— Дієтичної коли, — сказав Арбі,— й багато аспірину.

Сара схилилася над Малкольмом. Він тихо наспівував, дивлячись у стелю.

— Як Арбі? — спитав він.

— З ним усе буде добре.

— Йому не потрібен морфій? — спитав Малкольм.

— Гадаю, що ні.

— Добре, — відповів Малкольм, витягнув руку і почав закочувати рукав.

Торн витягнув з мікрохвильовки гніздо і розігрів там баночку тушкованої яловичини. Він знайшов пакет паперових тарілок, оформлених у стилі Гелловіна — гарбузи та кажани — і розклав їжу по тарілках. Діти накинулися на неї з апетитом.

Він дав тарілку Сарі, потім повернувся до Левіна.

— Будеш?

Левін дивився у вікно.

— Ні.

Торн знизав плечима.

Арбі підійшов, тримаючи свою тарілку.

— А ще є?

— Звичайно, — сказав Торн і віддав йому власну порцію.

Левін підійшов і сів поряд із Малкольмом, сказавши йому:

— Що ж, принаймні, в одному ми мали рацію. Цей острів був справжнім Загубленим Світом — первісна, незаймана екологія. Ми з самого початку мали рацію.

Малкольм підняв голову і подивився на нього.

— Жартуєш? — сказав він. — А як бути з усіма цими мертвими апатозаврами?

— Я думав про це, — відповів Левін. — Очевидно, їх вбили раптори. А потім раптори…

— Що вони потім зробили? — спитав Малкольм. — Потягли їх аж до свого гнізда? Ці тварини важать сотні тон, Ричарде. Їх і сто рапторів не зрушать з місця. Ні, ні.— Він зітхнув. — Мабуть, ці туші припливли за течією до повороту річки, де вони залишилися на мілині. Раптори створили своє гніздо біля зручного джерела їжі — мертвих апатозаврів.

— Ну, можливо…

— Але чому цих мертвих апатозаврів так багато, Ричарде? Чому жодна з цих тварин не досягла дорослого віку? І чому на острові так багато хижаків?

— Добре. Нам потрібно більше даних… — почав Левін.

— Ні, не потрібно, — заперечив Малкольм. — Хіба ти не був у лабораторії? Ми вже знаємо відповідь.

— І що ж це? — сердито запитав Левін.

— Пріони, — відповів Малкольм, заплющивши очі.

Левін насупився.

— Що за пріони?

Малкольм позіхнув.

— Іяне, — повторив Левін. — Що за пріони?

— Іди собі,— сказав Малкольм, махнувши на нього рукою. Арбі згорнувся калачиком у кутку, намагаючись заснути.

Торн скрутив футболку і поклав її хлопчику під голову. Арбі щось пробурмотів і усміхнувся.

За кілька хвилин він вже хропів.

Торн устав і підійшов до Сари, яка стояла біля вікна. Небо над деревами починало світлішати.

— Скільки в нас залишилося часу? — спитала вона.

Торн глянув на годинник.

— Можливо, година.

Вона почала ходити з кутка в куток.

— Ми повинні дістати бензин, — сказала вона. — Якщо ми матимемо бензин, то зможемо доїхати до вертолітного майданчика.

— Але тут немає бензину, — сказав Торн.

— Тут десь має бути хоч щось. — Вона продовжувала ходити. — Ти перевіряв насоси…

— Так, вони сухі.

— А всередині лабораторії?

— Не думаю, що там щось є?

— Де ще? Як щодо трейлера?

Торн похитав головою.

— Це лише пасивний трейлер на буксирі. У другому відсіку був допоміжний генератор та кілька каністр з бензином. Але він впав зі скелі.

— Можливо, каністри не розірвалися, коли він впав. У нас ще є мотоцикл. Може, я поїду туди і…

— Capo, — сказав він.

— Варто спробувати.

— Capo…

Стоячи біля вікна, Левін тихо сказав:

— Вище голови. В нас гості.

Добра мати

У передсвітанкових сутінках з кущів вийшли динозаври і рушили просто до «Джипа».

Їх було шестеро, — великі коричневі качкодзьоби, п’ятнадцять футів заввишки, з вигнутими писками.

— Майязаври, — сказав Левін. — Не знав, що вони десь тут. Що вони роблять?

Величезні тварини зібралися навколо «Джипа» і почали рвати його на шматки. Один динозавр зірвав полотняний дах. Інший штовхнув писком трубчастий каркас, розхитуючи машину туди-сюди.

— Не розумію, — сказав Левін. — Це ж гадрозаври. Травоїдні. Ця агресивність для них нетипова.

— Ага, — сказав Торн.

Вони спостерігали, як майязаври перевернули «Джип». Автомобіль впав на бік. Один з дорослих устав на диби і поставив лапи на бічні панелі, зім’явши автомобіль своєю масою.

Але коли «Джип» впав, з нього на землю вивалилися дві пінопластових валізки. Майязаври, здається, зосередили на них усю свою увагу. Вони вчепилися в пінопласт, відриваючи білі шматки, і рухалися поспішно, в якомусь шаленстві.

— Там щось їстівне? — здивувався Левін. — Щось типу валер’янки для динозаврів? Що там таке?

І тут кришка однієї з валізок відірвалася, і вони побачили всередині тріснуте яйце. З нього визирав зморщений шматочок шкіри. Майязаври сповільнили свій темп. Тепер їхні рухи були обережними, ніжними. Вони сурмили і крякали. За великими тілами тварин з вікна було важко щось побачити.

Почувся писк.

— Не може бути, — сказав Левін.

На землі рухалася крихітна тваринка. Її тіло було блідо-коричневого, майже білого кольору. Вона намагалася встати на ніжки, але відразу ж плюхнулася назад. Вона була лише фут завдовжки, шкіра навколо її шиї була зібрана у зморшкуваті складки. За мить поряд із нею вивалилося друге звірятко.

Гардінг зітхнула.

Один із майязаврів повільно нахилив голову і підхопив дитину своїм широким дзьобом. Піднімаючи голову, він тримав рот відкритим. Дитинча спокійно сиділо на язику в дорослого, озираючись навколо.

Потім так само підняли другу дитину. Дорослі ще трохи покружляли навколо, ніби не впевнені, чи треба ще щось зробити, а потім з голосним сурмлінням пішли геть, залишивши позаду розбиту та зім’яту автівку.

— Думаю, через бензин нам вже не варто турбуватися, — сказав Торн.

— Гадаю, що так, — погодилася Сара.

Торн дивився на уламки «Джипа», хитаючи головою.

— Це ще гірше за лобове зіткнення, — сказав він. — В нього такий вигляд, ніби його під прес поклали. Він просто не створений для таких навантажень.

Левін пирхнув.

— Інженери в Детройті не думали, що на нього ставитиме лапи п'ятитонна тварина.

— Знаєш, — сказав Торн. — Мені було б цікаво побачити, як це витримав би наш автомобіль.

— Ви хочете сказати, через те, що ми його підсилили?

— Так, — сказав Торн. — Ми справді будували його так, щоб він витримував фантастичні навантаження. Величезні навантаження. Розраховували все це за допомогою комп'ютерних програм, додали ці стільникові панелі, ціле…

— Хвилиночку, — сказала Гардінг, відвернувшись від вікна. — Про що це ви говорите?

— Про іншу машину, — відповів Торн.

— Яку?

— Ту, що з собою привезли, — сказав він. — «Експлорер».

— Звичайно! — вигукнула вона, раптом розхвилювавшись. Є ще одна машина! — Я зовсім забула! «Експлорер»!

— Ну, це вже історія, — сказав Торн. — Минулої ночі, коли я повертався до трейлера, сталося коротке замикання. Я поїхав через калюжу і його замкнуло.

— І що? Може, він ще…

— Ні,— відповів Торн, хитаючи головою. — Таке замикання могло спалити регулятор напруги. Це електромобіль. Йому вже кінець.

— Дивно, що у вас немає автоматичних вимикачів для таких випадків.

— Ну, ми ніколи їх не використовували, хоча у цій останній версії… — Він замовк і похитав головою, — Ні, я не вірю, що він ще працює.

— В цій машині є вимикачі?

— Так, Едді їх поставив у останню хвилину.

— Отже, машина ще може їхати?

— Так, можливо, якщо знову увімкнути їх.

— Де вона? — спитала вона, прямуючи до мотоцикла.

— Я залишив її на бічній дорозі, що відходить від дороги на хребті і спускається до схованки. Але, Capo…

— Це наш єдиний шанс, — сказала вона. Вона натягнула радіогарнітуру, прилаштувала мікрофон до щоки і покотила мотоцикл до дверей. — Будьте зі мною на зв’язку, — сказала вона. — Я хочу знайти для нас машину.

Вони спостерігали за нею крізь вікна. У ранковому світлі було видно, як вона залізла на мотоцикл і з гуркотом рушила вгору схилом.

Левін дивився їй услід.

— Як ви вважаєте, в неї є шанси?

Торн похитав головою.

Радіо затріщало.

— Доку…

Торн натиснув кнопку.

— Так, Capo.

— Я вже піднімаюся на пагорб. Їх тут шестеро.

— Раптори?

— Так, вони… Слухайте, я спробую знайти іншу стежку. Я бачу…

Радіо затріщало.

— Capo? — Зв’язок обривався.

— …тут якась звірина стежка… я думаю, що краще…

— Capo, — сказав Торн. — Ти пропадаєш.

— …зробити тепер…ажайте мені удачі…

У динаміку почувся гул двигуна мотоцикла. Потім вони почули інший звук, що міг бути і гарчанням тварини і більш сильними перешкодами. Торн нахилився вперед, тримаючи рацію близько до вуха. Раптом вона клацнула і затихла. Він сказав:

— Capo?

Відповіді не було.

— Може, вона її вимкнула, — сказав Левін.

Торн похитав головою.

— Capo?

Ані звуку.

— Capo, ти там?

Ані звуку.

Вони почекали.

Ані звуку.

— Дідько, — сказав Торн.

Час повільно минав. Левін стояв біля вікна, дивлячись надвір. Келлі хропіла в кутку. Арбі лежав поруч із Малкольмом, поринувши у міцний сон. А Малкольм щось фальшиво гудів.

Торн сидів на підлозі в центрі кімнати, притулившись спиною до каси. Час від часу він брав рацію і намагався викликати Сару, але жодної відповіді не було. Він перепробував усі шість каналів. Але жоден з них не відповідав.

Зрештою він облишив спроби.

Раптом радіо затріщало.

— …авиджу ці чортові штуки. Ніколи нормально не працюють. — Гмикання. — Не можу розібратися… що тут не так… трясця.

Левін, який був у іншому кутку кімнати, подався вперед.

Торн схопив рацію.

— Capo? Capo?

— Ну нарешті,— почувся її голос. — Де ви в біса були, Доку?

— З тобою все добре?

— Звичайно, зі мною все гаразд.

— У тебе якісь проблеми з рацією. Зв’язок обривався.

— Так? Що мені слід робити?

— Спробуй загвинтити кришку акумуляторного відсіку. Вона, мабуть, трохи розкрутилися.

— Ні, я не про це. Що мені робити з машиною?

— Що? — перепитав Торн.

— Я вже в машині, Доку. Що мені робити далі?

Левін глянув на годинник.

— До прильоту гвинтокрила двадцять хвилин, — сказав він. — Знаєте, може, в неї все й вийде.

Доджсон

Доджсон прокинувся на бетонній підлозі гаража; він замерз і від болю нило все тіло. Вставши на ноги, він визирнув у вікно. У блідо-блакитному небі було видно червоні смуги світанку. Він відчинив двері і вийшов надвір.

Він дуже хотів пити. Почав ходити під покровом дерев. У ранкових джунглях стояла тиша. Йому потрібна була вода — більше, ніж будь-що. Десь зліва почулося тихе дзюрчання струмка. Він поспішив туди.

Крізь дерева він бачив, як небо стає дедалі світлішим. Він знав, що Малкольм та його група все ще тут. У них мусить бути якийсь план, як вибратися з цього острова. А якщо вони зможуть, то зможе й він.

Він піднявся на невеличкий пагорб і подивився вниз на лощину, де тік струмок. Схоже, він чистий. Він поспішив вниз, питаючи себе, чи справді цю воду можна пити. А потім подумав: чи не все одно? Вже за пару кроків до струмка він перечепився через якусь ліану і з лайкою впав на землю.

Він встав на ноги і озирнувся. І побачив, що перечепився не через ліану.

Це був ремінець від зеленого рюкзака.

Доджсон смикнув за ремінь, і весь рюкзак вислизнув з заростей. Він був розірваний і вкритий кіркою засохлої крові. Коли він потягнув його, усі речі висипалися між папоротей. Навколо дзижчали мухи. Але він побачив камеру, металевий судочок для їжі і пластикову пляшку з водою. Він швидко порився у заростях папороті, але більше нічого не знайшов, крім якихось промоклих цукерок.

Доджсон випив воду і тоді відчув, що дуже зголоднів. Він відкрив судочок, сподіваючись знайти щось їстівне. Але їжі всередині не було. У судочку була якась прокладка з пінопласту.

А всередині прокладки була рація.

Він натиснув на кнопку. Індикатор батареї засвітився яскравим світлом. Він перемикав канали, слухаючи шум перешкод.

А потім почув чоловічий голос:

— Capo? Це Торн. Capo?

За мить йому відповів жіночий голос:

— Доку, ви мене чуєте? Я сказала, що вже в машині.

Доджсон слухав і усміхався.

Отже, у них є машина.

У крамниці Торн прислухався до рації, тримаючи її близько до вуха.

— Добре, — сказав він. — Capo, слухай уважно. Сідай в машину і роби все, що я тобі скажу.

— Так, добре, — відповіла вона. — Тільки спочатку скажіть мені — Левін із вами?

— Так.

Радіо клацнуло. Вона сказала:

— Запитайте його, чи може бути небезпечним зелений динозавр шість футів заввишки з куполоподібним лобом.

Левін кивнув.

— Скажіть їй, що так. Вони називаються пахіцефалозаврами.

— Він каже, що так, — відповів Торн. — Це пахіцефалощось там, і тобі слід бути обережною. А чому ти питаєш?

— Бо їх тут близько п’ятдесяти, і всі зібралися навколо машини.

«Експлорер»

«Експлорер» стояв посеред затіненої ділянки дороги, над ним нависали дерева. Машина зупинилася якраз за низиною, де, безсумнівно, вночі була велика калюжа. Тепер калюжа перетворилася на яму з грязюкою завдяки приблизно дюжині тварин, які сиділи в ній, хлюпалися, пили воду і перекочувалися по її краях. Це були зелені динозаври з куполоподібними головами, за якими вона спостерігала останні кілька хвилин, намагаючись вирішити, що робити далі. Бо вони були не лише біля ями з грязюкою, а й оточили машину спереду та з боків.

Вона занепокоєно спостерігала за пахіцефалозаврами. Ґардінг провела чимало часу у місцях, де жили дикі тварини, але це зазвичай були тварини, яких вона добре знала. Зі свого довгого досвіду їй було відомо, наскільки близько вона могла підійти до них і за яких обставин. Якби це було стадо гну, вона йшла б уперед без вагань. Якби це було стадо американських бізонів, вона була б обережніша, та все одно рухалася б. А якби це були африканські буйволи, вона б ніколи до них не наблизилася.

Вона підсунула мікрофон ближче до щоки і сказала:

— Скільки в нас залишилося часу?

— Двадцять хвилин.

— Тоді мені краще добиратися туди, — сказала вона. — Є якісь ідеї?

Запала тиша. Потім рація знову затріщала.

— Capo, Левін каже, що про цих тварин нічого невідомо.

— Чудово.

— Він каже, що нікому не вдалося повністю реконструювати їхній скелет. Тож ніхто не має жодних гіпотез щодо їхньої поведінки, хіба що вони можуть бути агресивні.

— Чудово, — повторила вона.

Вона роздивилася місце розташування автомобіля та дерева, що нависали над ними. Це було тінисте місце, що здавалося тихим і спокійним у ранковому світлі.

Радіо знову затріщало.

— Левін каже, що ти могла б повільно пройти вперед і подивитися, чи стадо дозволить тобі наблизитися. Але ніяких швидких рухів, різких жестів.

Вона дивилася на тварин і думала: «Недарма в них такі куполоподібні голови».

— Ні, дякую, — відповіла вона. — Я спробую дещо інше.

— Що?

У крамниці Левін спитав:

— Що вона сказала?

— Що збирається спробувати дещо інше.

— Наприклад? — спитав Левін. Він підійшов до вікна і глянув надвір. Небо світлішало. Він насупився. Ця картинка викликала в нього в голові якісь думки. Щось, що він знав, крутилося в нього в голові, але він не міг зрозуміти, що саме.

Щось про денне світло.

І територію.

Левін знову глянув на небо, намагаючись зібрати думки докупи. Яке значення може мати денне світло? Він похитав головою і на мить перемкнувся на інше.

— Скільки часу потрібно, щоб знову увімкнути вимикачі?

— Лише хвилина або дві,— сказав Торн.

— Тоді ще може залишитися час, — сказав Левін.

Рація зашипіла, а потім почувся голос Гардінг:

— Добре, я над машиною.

— Де?

— Над машиною, — відповіла вона. — На дереві.

Гардінг вилізла на гілку і почала рухатися далі від стовбура, відчуваючи, як вона прогинається під її вагою. Гілка здавалася гнучкою. Тепер вона була у десяти футах над автівкою, нахиляючись все нижче. Кілька тварин підняли голови і дивилися на неї, але в цілому стадо здавалося тривожним. Тварини, які сиділи у багнюці, підвелися і почали крутитися навколо машини. Вона бачила, як вони стурбовано махають хвостами.

Вона посунулася далі, і гілка нахилилася нижче. Вона була слизькою від нічного дощу. Сара спробувала оцінити свою позицію над автомобілем. Доволі непогано, подумала вона.

Раптом одна з тварин кинулася на стовбур дерева, на якому вона сиділа, і сильно штовхнула його головою. Удар був напрочуд сильним. Дерево захиталося, її гілка загойдалася то вгору, то вниз і вона щосили вчепилася в неї, намагаючись не впасти.

От трясця, подумала вона.

Вона піднялася в повітря, потім знову спустилася, а потім випустила гілку з рук. Її руки ковзнули по мокрому листю та мокрій корі, і вона полетіла вниз. В останній момент вона побачила, що впаде не на машину. А потім з шумом гупнулася на землю, в самісіньку багнюку.

Просто поряд з тваринами.

Затріщало радіо.

— Capo, — сказав Торн.

Жодної відповіді.

— Що вона тепер робить? — Левін почав нервово ходити по кімнаті.— Я хочу, щоб ми розуміли, чим вона там займається.

Келлі, яка спала в кутку кімнати, прокинулася, протираючи очі.

— Чому б вам не скористатися відео?

— Яким відео? — спитав Торн.

Келлі вказала на касовий апарат.

— Он на цьому комп’ютері.

— На цьому?

— Ага. Я думаю, він працює.

Келлі позіхнула, сівши в крісло за касовим апаратом. Він був схожий на «німий» термінал, а це означало, що він, ймовірно, не має доступу до багатьох речей, але в будь-якому випадку було варто спробувати. Вона увімкнула його. Нічого не сталося. Вона поклацала вимикач. Нічого.

Вона неохоче спустила ноги з крісла і зачепила дріт під столом. Тоді нахилилася і побачила, що термінал відключений. Вона підключила його до мережі.

На екрані висвітилося єдине слово:

«ПАРОЛЬ»

Вона зрозуміла, що для продовження потрібен пароль. Він був в Арбі. Вона озирнулася і побачила, що він все ще спить. Келлі не хотілося його будити. Вона згадала, що він записав пароль на якомусь папірці і засунув в кишеню. Може, він ще лежить у його одязі, подумала вона. Вона перетнула кімнату, знайшла купу мокрого й брудного одягу і почала ритися у кишенях. Келлі знайшла його гаманець, ключі від будинку та інший дріб’язок. Зрештою, у задній кишені знайшовся і папірець. Він був вологим, зі смугами бруду. Чорнило трохи змазалося, але вона змогла розібрати написане:

VIG/ атр;*849/

Келлі взяла папірець і повернулася до комп’ютера. Вона уважно надрукувала усі символи і натиснула клавішу вводу. Екран став порожнім, а потім з’явилося нове зображення. Вона здивувалася. Цей екран відрізнявся від того, що вона бачила в трейлері.

Вона була в системі. Але тут все було іншим. Можливо, тому, що немає радіомережі, подумалося їй. Вона повинна авторизуватися у справжній лабораторній системі. Тут було більше графіки — можливо, тому що термінал був жорстко запрограмований. Може, тут навіть є оптоволоконний кабель.

Левін гукнув її з іншого кінця кімнати:

— Як там справи, Келлі?

— Працюю, — відповіла вона.

Вона обережно почала набирати. На екрані один по одному швидко з’являлися ряди символів.

Вона розуміла, що бачить якийсь графічний інтерфейс, але не розуміла значення символів, а жодних пояснень не було. Мабуть, люди, які користувалися цією системою, були навчені і знали, що означають ці зображення. Але Келлі не знала. Вона хотіла потрапити у систему відеоспостереження, але жодна з картинок не пропонувала роботу з відео. Вона рухала курсором, думаючи, що робити.

Вона вирішила діяти навмання. Вибрала ромбоподібний значок в нижньому лівому кутку і клацнула по ньому.

— Ой-йой, — вирвалося в неї.

Левін подивився на екран.

— Щось не так?

— Ні,— відповіла вона. — Все добре. — Вона швидко натиснула на заголовок і повернулася до попереднього меню. Тепер вона спробувала натиснути на один з трикутних значків.

Екран знову змінився.

— Правильно, — подумала вона. На екрані відразу ж з’явилося зображення, а потім замиготіли справжні відео з камер. На цьому маленькому моніторі касового апарату картинки були крихітними, але тепер вона була на знайомій території і швидко рухала курсором, керуючи зображеннями.

— Що ви шукаєте? — спитала вона.

— «Експлорер», — відповів Торн.

Вона клацнула по екрану. Зображення збільшилося.

— Знайшла, — сказала вона.

— Вже? — з неприхованим здивуванням вигукнув Левін.

Келлі глянула на нього і сказала:

— Ага.

Двоє чоловіків підійшли і стали дивитися на екран через її плече. Вони побачили «Експлорер» на затіненій дорозі. І пахіцефалозаврів, які крутилися навколо машини. Тварини штовхали писками шини та переднє крило.

Але Сари ніде не було видно.

— Де вона? — сказав Торн.

Сара Гардінг була під автівкою, лежачи обличчям у грязюці. Вона залізла туди, звалившись з дерева — це було єдине місце, де можна було сховатися — і тепер дивилася на лапи тварин, які ходили навколо.

— Доку? Доку, ви там? — сказала вона. Але клята рація знову не працювала. Пахі тупцяли навколо й пирхали, намагаючись дотягнутися до неї.

Потім вона згадала, що Торн казав щось про те, що треба підкрутити кришку від батареї. Вона потягнулася за спину, знайшла батарейний відсік і щільно прикрутила кришку.

У навушниках відразу ж зашипіло.

— Доку, — сказала вона.

— Де ти? — відгукнувся Торн. — Ти вже спробувала?

— Що спробувала?

— Завести її. Машину.

— Ні,— відповіла вона. — Я не пробувала. Я впала з дерева.

— Ну раз ти вже там, то можеш перевірити вимикачі,— сказав Торн.

— Вони під машиною?

— Так, деякі з них. Подивися біля передніх коліс.

Вона вигнулася, ковзаючи в грязюці.

— Добре. Дивлюся.

— Просто вгорі, за переднім бампером є коробочка. Зліва.

— Бачу.

— Можеш її відкрити?

— Думаю, що так. — Вона підповзла і потягнула засувку. Кришка знялася. Перед нею були три чорні вимикачі.— Я бачу три чорні вимикачі і всі вони спрямовані вгору.

— Вгору?

— До передньої частини машини.

— Гм-м, — сказав Торн. — Це не має сенсу. Можеш прочитати написи.

— Так. Тут написано «15 W», а потім «02 R».

— Добре, — сказав він. — Це все пояснює.

— Що?

— Вони вимкнені. Перемкни їх назад. Ти суха?

— Ні, Доку. Я вся промокла, лежу у бісовій багнюці.

— Ну тоді використай рукав сорочки або ще щось.

Гардінг підтяглася вперед, наблизившись до бампера. Найближчі пахі пирхнули і вдарили по ньому. Вони нахилилися і крутили головами, намагаючись до неї дотягнутися.

— У них дуже неприємно пахне з рота, — зауважила Сара.

— Прошу?

— Неважливо. — Вона натискала вимикачі один по одному. Над головою почулося гудіння. — Добре. Я це зробила. Машина шумить.

— Чудово, — сказав Торн.

— Що мені тепер робити?

— Нічого. Краще почекати.

Вона відкинулася на спину, дивлячись на лапи пахі. Вони рухалися, тупцяючи навколо неї.

— Скільки лишилося часу? — спитала вона.

— Хвилин десять.

— Що ж, я тут застрягла, Доку.

— Розумію.

Вона подивилася на тварин. Вони були з усіх боків автомобіля. Більше того, здавалося, що вони стали ще активніші.

«Чому вони такі збуджені?» — подумала вона. А потім вони з гуркотом забралися геть. Вони побігли до передньої частини машини і вгору по дорозі. Вона розвернулася і дивилася, як вони йдуть.

Потім запала тиша.

— Доку? — спитала вона.

— Так.

— Чому вони пішли?

— Залишайся під машиною, — відповів Торн.

— Доку?

— Не розмовляй. — Радіо вимкнулося.

Вона чекала, не знаючи, що відбувається. Вона чула напругу в голосі Торна, але не розуміла, чому. Але тепер вона почула тиху метушню і глянувши вгору, побачила дві ноги, що стояли з боку водія.

Дві ноги у брудних черевиках.

Чоловічих черевиках.

Гардінг насупилася. Вона впізнала це взуття і штани кольору хакі, хоч вони й були заліплені грязюкою.

Це був Доджсон.

Гардінг діяла настільки швидко, що навіть не думала. Крекнувши, вона потягнулася вбік, схопилася обома руками за щиколотки і потягнула. Доджсон впав, скрикнувши від здивування. Він звалився на спину, повернувся, обличчя його було темним і сердитим.

Побачивши Сару, насупився.

— Ні, трясця, — вихопилося в нього. — Я думав, що покінчив з тобою на човні.

Гардінг почервоніла від люті і почала вилазити з-під машини. Доджсон піднявся на коліна, коли вона вже вилізла наполовину, а потім вона відчула, як затремтіла земля. Вона відразу ж зрозуміла, чому. І побачила, як Доджсон дивиться через плече, а потім притискається до землі. Він швидко почав заповзати під машину поруч із нею.

Вона повернулася у грязюці, дивлячись уздовж автомобіля. І побачила, як до них іде тиранозавр. Від кожного його кроку вібрувала земля. Тепер Доджсон повз до центру машини, наближаючись до неї, але вона ігнорувала його. Вона побачила, як великі лапи з розчепіреними пазурами наблизилися до машини і зупинилися. Кожна лапа була три фути завдовжки. Вона почула, як реве тиранозавр.

Вона подивилася на Доджсона. Його очі розширилися від жаху. Тиранозавр зупинився поряд із машиною. Його великі ступні рухалися. Вона почула, як тварина принюхується. Потім, знову заревівши, він опустив голову. Нижня щелепа торкнулася землі. Вона не бачила очей, лише нижню щелепу. Тиранозавр знову принюхався, довго і повільно.

Він відчув їхній запах.

Доджсона трусило і він не міг себе контролювати. Але Гардінг була на диво спокійною. Вона знала, що робити. Вона швидко розвернулася, повернувшись головою до задніх коліс автомобіля. Доджсон повернувся, щоб поглянути на неї саме тієї миті, коли її черевики почали виштовхувати його ноги з-під машини.

Перелякавшись, Доджсон щосили намагався відштовхнути її, але вона зайняла сильнішу позицію. Дюйм за дюймом, його черевики з’являлися у холодному ранковому світлі. Потім його литки. Крекчучи, вона виштовхувала, вкладаючи кожну унцію своєї енергії. Доджсон пронизливо закричав:

— Що ти в біса робиш?!

Вона почула, як загарчав тиранозавр. Побачила рух великої лапи.

Доджсон закричав:

— Припини! Ти з глузду з’їхала? Припини!

Але Гардінг не зупинялася. Вона поставила черевик йому на плече і штовхнула ще раз. Якийсь час Доджсон боровся з нею, а потім його тіло легко подалося назад. Вона озирнулася і побачила, що тиранозавр вхопився за його ноги і почав тягнути з-під автомобіля.

Доджсон обхопив її черевик руками, намагаючись її утримати, потягнути за собою. Вона сильно вдарила його в обличчя іншим черевиком. Він відпустив і ковзнув далі.

Сара бачила його перелякане, бліде обличчя з роззявленим ротом. Він вже не говорив ані слова. Вона побачила, як він чіпляється пальцями за багнюку, залишаючи глибокі сліди. А потім його тіло витягли.

Запала дивна тиша. Вона побачила, як Доджсон повернувся на спину, і глянула вгору. На нього впала тінь від тиранозавра. Вона побачила, як спустилася вниз велика голова з роззявленою пащею. Потім почула, як почав кричати Доджсон, коли щелепи зімкнулися навколо його тіла і динозавр підняв його вгору.

Доджсон відчув, як піднімається в повітря, двадцять футів над землею, і весь цей час продовжував кричати. Він знав, що будь-якої миті тварина клацне своїми щелепами і він помре. Доджсон відчув у боках гострий біль, але щелепи так і не стиснулися.

Продовжуючи кричати, Доджсон відчув, як динозавр несе його назад у джунглі. Високі гілки дерев хльоскали його по обличчю, над його тілом свистіло гаряче дихання тварини. На торс падала слина. Він думав, що втратить свідомість від страху.

Але щелепи так і не зімкнулися.

Всередині крамниці вони спостерігали на крихітному моніторі, як тиранозавр несе Доджсона в зубах. У динаміку чулися його далекі крики.

— Бачили? — сказав Малкольм. — Є Бог на світі.

Левін насупився.

— Рекс не вбив його. — Він показав на екран. — Он, подивися, він ще рухає руками. Чому він його не вбив?

Сара Гардінг почекала, доки стихнуть крики. Вона виповзла з-під автомобіля, стоячи в ранковому світлі, відчинила двері і сіла за кермо. Ключ був у замку запалювання; вона схопилася за нього брудними пальцями і повернула.

Почулося якесь пихкання, а потім тихий гул. На приладовій панелі засвітилися індикатори. Потім запала тиша. Чи працює машина? Вона повернула кермо: воно рухалося легко. Отже, підсилювач керма працює.

— Доку?

— Так, Capo.

— Машина працює. Я повертаюся.

— Добре, — відповів він. — Поквапся.

Вона повернула важіль і відчула, як працює трансмісія. Машина була надзвичайно тихою, практично безшумною. Саме це дозволило їй почути слабкий звук далекого гвинтокрила.

День

Вона їхала під щільним покровом дерев, повертаючись до селища. Звук від гвинтокрила усе голоснішав. Потім він прогуркотів над головою, невидимий крізь листя. Вона опустила вікно і прислухалася. Схоже, він рухався вправо від неї, кудись на південь.

Писнула рація.

— Capo.

— Так, Доку.

— Послухай. Ми не можемо зв’язатися з гвинтокрилом.

— Добре, — сказала вона. Вона зрозуміла, що від неї потрібно. — Де місце посадки?

— На півдні. Близько милі. Там є галявина. Поїдь по хребту.

Вона під’їхала до розвилки і побачила дорогу, що йшла по хребту вправо.

— Добре, — сказала вона. — Поїду.

— Скажи їм, щоб чекали нас, — сказав Торн. — Потім повертайся.

— Все в порядку? — спитала вона.

— Так, — відповів Торн.

Вона поїхала дорогою, відчуваючи, як змінився звук гвинтокрила. Сара зрозуміла, що він, мабуть, приземляється. Лопаті крутилися й далі, а це означало, що пілот не збирається вимикати двигун.

Дорога звернула ліворуч. Звук гвинтокрила тепер був схожий на приглушений стукіт. Вона прискорилася і швидко помчала, входячи в поворот. Дорога була ще вологою від нічного дощу. Позаду неї не було хмари пилу. Взагалі нічого не вказувало на те, що вона тут їхала.

— Доку, — спитала вона, — як довго вони чекатимуть?

— Не знаю, — відповів по рації Торн. — Ти їх бачиш?

— Ще ні,— відповіла вона.

Левін дивився у вікно. Крізь дерева він бачив, як світлішає небо. Червоні смуги зникли. Тепер воно було яскравим, навіть синім. Надходив день.

День…

І тут в нього в голові все зібралося докупи. Він здригнувся, коли зрозумів. Підійшов до вікна з протилежного боку, глянув в бік тенісного корту, на те місце, де вночі були карнотаври. Їх вже не було.

Цього він і боявся.

— Погано, — сказав він.

— Ще тільки восьма, — сказав Торн, глянувши на годинник.

— Скільки їй ще добиратися? — спитав Левін.

— Не знаю. Три або чотири хвилини.

— А назад? — запитав Левін.

— Ще хвилин п’ять.

— Сподіваюся, що ми зможемо тут так довго протриматися. — Він незадоволено насупився.

— Чому? — сказав Торн. — 3 нами все добре.

— За кілька хвилин, — сказав Левін, — повністю зійде сонце.

— То й що? — спитав Торн.

Писнуло радіо.

— Доку, — сказала Сара. — Я їх бачу. Бачу гвинтокрил.

Сара повернула востаннє і побачила посадочний майданчик. Гвинтокрил був там, його лопаті крутилися.

Вона побачила інше перехрестя з вузькою дорогою, що спускалася зі схилу, а потім виходила на галявину. Вона поїхала нею, спускаючись низкою «американських гірок», що змушували її гальмувати. Тепер вона знову була в джунглях, під покровом дерев. Земля вирівнялася, вона переїхала вузький струмок і додала швидкості.

Просто попереду був розрив між деревами, а за ним — освітлена сонцем галявина. Вона побачила гвинтокрил. Його ротори почали обертатися швидше — він піднімався! Вона бачила пілота за прозорим склом, у темних окулярах. Пілот глянув на годинник, подивився на свого напарника, хитаючи головою, і почав злітати.

Сара засигналила і помчала вперед. Але зрозуміла, що вони її не чують. Її машина підстрибувала на дорозі. По рації почувся голос Торна:

— Що там? Capo! Що відбувається?

Вона поїхала вперед, висунувшись у вікно і горлаючи:

— Зачекайте! Зачекайте! — Але гвинтокрил вже піднімався в повітря, зникаючи з поля зору. Звук почав слабшати. На той момент, коли її автомобіль зрештою вискочив з джунглів на галявину, вона побачила, що гвинтокрил прямує геть, зникаючи над скелястим краєм острова.

А потім він зник з поля зору.

— Давайте зберігати спокій, — сказав Левін, крокуючи маленькою крамницею. — Скажіть їй, хай відразу повертається. І зберігаймо спокій. — Здавалося, що він розмовляє сам із собою. Він ходив від однієї стіни до іншої, стукаючи кулаком по дерев’яних дошках. І сумно хитав головою. — Скажіть їй, хай поквапиться. Як ви думаєте, вона зможе повернутися за п’ять хвилин?

— Так, — відповів Торн. — А що? Чому ти питаєш, Ричарде?

Левін вказав на вікно.

— День, — сказав він. — Вдень ми тут у пастці.

— Та ми й вночі були тут у пастці,— сказав Торн. — І нічого, впоралися.

— Але вдень — це інше.

— Чому?

— Тому що вночі,— сказав він, — ця територія належить карнотаврам. Інші тварини сюди не приходять. Минулої ночі ми тут взагалі нікого не бачили. Але щойно настане день, карнотаври більше не зможуть тут ховатися. Їм не місце на відкритому просторі і під прямими сонячними променями. Тож вони підуть. І це вже буде не їхня територія.

— Що це означає?

Левін подивився на Келлі, яка сиділа за комп’ютером. Він завагався, а потім сказав:

— Просто повірте мені на слово. Ми повинні негайно звідси забиратися.

— І куди нам йти?

Сидячи за комп’ютером, Келлі слухала розмову Торна з доктором Левіном. Вона торкнулася папірця з паролем Арбі. Дівчинка нервувала. Тон, яким говорив доктор Левін, змушував її хвилюватися. Вона хотіла, щоб повернулася Сара. З нею вона почувалася б набагато краще.

Келлі не хотілося думати про ситуацію, в якій вони опинилися. Вона трималася, підбадьорювала себе, доки не прилетить гвинтокрил. Але тепер гвинтокрил полетів. І вона помітила, що жоден з чоловіків не говорив про те, коли він повернеться. Може, вони щось знали. Наприклад, що він вже не прилетить.

Доктор Левін говорив, що вони мають залишити крамницю. Торн спитав доктора Левіна, куди він хотів би піти. Той відповів:

— Я вважав би за краще забратися з цього острова, але не бачу, як ми це можемо зробити. Тому я вважаю, що ми маємо повернутися до трейлера. Це зараз найбезпечніше місце.

Назад до трейлера, подумала вона. Туди, звідки вони з Сарою забирали Малкольма. Келлі не хотіла повертатися до трейлера.

Вона хотіла додому.

Вона напружено розгладила вологий папірець, притискаючи його до столу. Доктор Левін підійшов до неї.

— Годі клеїти дурня, — сказав він. — Глянь, чи можеш ти знайти Сару.

— Я хочу додому, — відповіла Келлі.

Левін зітхнув.

— Я знаю, Келлі,— сказав він. — Ми всі хочемо додому. — І знову відійшов, швидко й напружено рухаючись.

Келлі відсунула папірець вбік, перевернувши його і засунула під клавіатуру — на той випадок, якщо їй знову буде потрібен пароль. І раптом побачила якийсь напис з іншого боку. Вона знову витягла папірець.

І прочитала:

ОБ’ЄКТ Б ЛЕГЕНДИ

СХІДНЕ КРИЛО

ЗАХІДНЕ КРИЛО

ВАНТАЖНИЙ ПРИЧАЛ

ЛАБОРАТОРНИЙ БЛОК

ВХІД ДО БУХТИ

ВІДДАЛЕНЕ ОСНОВНЕ ЯДРО

ГЕОТУРБІНА

МАГАЗИН

РОБОЧЕ СЕЛИЩЕ

ГЕОЛОГІЧНИЙ ЦЕНТР

ЗАПРАВНА СТАНЦІЯ

БАСЕЙН/КОРТ ПОЛЕ ДЛЯ ГОЛЬФУ

БУДИНОК КЕРУЮЧОГО

СТЕЖКА З ПЕРЕШКОДАМИ

ГАЗОГОНИ

ПОСТ ОХОРОНИ № 1

ПОСТ ОХОРОНИ № 2

ТЕПЛОВІ ЛІНІЇ

РІЧКОВА ПРИСТАНЬ

ЧОВНЯРСЬКА СТАНЦІЯ

СОНЯЧНІ БАТАРЕЇ № 1

БОЛОТЯНИЙ МАРШРУТ

РІЧКОВИЙ МАРШРУТ

ГІРСЬКИЙ МАРШРУТ

ЗАГАЛЬНИЙ МАРШРУТ

КАНАТНА ДОРОГА

ЗАГОРОЖІ

Вона відразу зрозуміла, що це: знімок екрана з квартири Левіна. З тієї ночі, коли Арбі відновлював файли у комп’ютері. Здавалося, це було мільйон років тому, в іншому житті. Але ж насправді це було лише… коли? Два дні тому.

Вона дивилася на список. «Не може бути», — промайнуло в неї в голові.

— Докторе Торн, — сказала вона. — Я думаю, вам краще на це глянути.

Торн глянув на папірець.

— Думаєш? — сказав він.

— Тут написано «човнярська станція».

— Ти можеш знайти її, Келлі?

— Ви маєте на увазі на відео? — Вона знизала плечима. — Спробую.

— Спробуй, — сказав Торн. Він глянув на Левіна, який ходив по кімнаті, знову стукаючи в стіни. Він взяв рацію.

— Capo, це Док.

Рація затріщала.

— Доку, мені доведеться зупинитися на хвилинку.

— Чому? — спитав Торн.

Сара Гардінг зупинилася на дорозі, що йшла по гірському хребту. У п’ятдесяти ярдах попереду вона побачила тиранозавра, який ішов вниз в інший бік від неї. У його пащі був Доджсон. І якимось чином він ще був живий. Його тіло все ще рухається. І їй здалося, що вона чула його крик.

Гардінг здивувалася, що ця картина не викликала в неї жодних почуттів. Вона безпристрасно дивилася, як тиранозавр зійшов з дороги і попрямував у джунглі.

Сара завела машину і обережно поїхала вперед.

Келлі обережно змінювала відеозображення одне за іншим, доки не знайшла те, що треба — дерев’яний док, огороджений всередині сараю або човнової станції, відкритий з дальнього кінця. Інтер’єр станції ще непогано зберігся. Всередині не було ані папоротей, ані ліан. Вона побачила прив’язані моторні човни, що гойдалися на воді, і три бочки для пального з іншого боку. З задньої частини станція була відкритою і освітленою — схоже, що там була річка.

— Що ви думаєте? — спитала вона Торна.

— Гадаю, варто спробувати, — відповів він, заглядаючи їй через плече. — Але де це? Ти можеш знайти мапу?

— Можливо, — сказала вона. Вона натиснула клавіші і змогла повернутися до головного вікна з незрозумілими значками.

Арбі прокинувся, позіхнув і підійшов, щоб подивитися на те, що вона робить.

— Хороша графіка. Ти увійшла в систему, так?

— Ага, — сказала вона. — Тільки мені трохи важко з усім цим розібратися.

Левін ходив туди-сюди, визираючи з вікна.

— Це все добре, — мовив він. — Але з кожною хвилиною за вікном світлішає. Хіба ви не розумієте? Нам потрібно забиратися звідси. Ця будівля має одношарові стінки. Це добре для тропічного клімату. Але це халупа.

— Витримає,— сказав Торн.

— Можливо, три хвилини. Я хочу сказати, подивіться на оце, — сказав Левін, підійшовши до дверей і постукавши по них кісточками пальців. — Ці двері просто…

Раптом у двері стукнули так, що біля замка тріснуло дерево, і вони широко відчинилися. Левін відлетів убік, гупнувшись на підлогу.

В дверях стояв і сичав раптор.

Шлях назовні

Сидячи біля комп’ютера, Келлі завмерла від жаху. Вона спостерігала, як Торн побіг уперед і кинувся на двері всією своєю вагою і зачинивши. Вражена тварина відлетіла назад. Дверима раптору притисли пазуристу лапу. Раптор з іншого боку гарчав і гупав у двері.

— Допоможи мені! — крикнув Торн. Левін схопився на ноги і підбіг, додавши свою вагу.

— Я вам казав! — вигукнув Левін.

Несподівано раптори оточили крамницю. Вони з гарчанням кидалися до вікон, намагаючись зім’яти ґрати, штовхаючи їх у бік скла, вдарялися об дерев’яні стіни, збиваючи полиці; бляшанки та пляшки з гуркотом падали на підлогу. У кількох місцях дерев’яні стіни почали тріскатися.

Левін озирнувся на неї:

— Шукайте звідси вихід!

Келлі не відривала очей. Комп’ютер був забутий.

— Давай, Кел, — сказав Арбі.— Зосередься.

Вона повернулася до екрану, не знаючи, що робити. Потім натиснула на хрестик у лівому кутку.

Нічого не сталося. Вона натиснула на верхнє ліве коло. Почали швидко з’являтися значки, що заповнили весь екран.

— Не хвилюйся, є якийсь ключ, щоб це пояснити… — сказав Арбі.— Нам просто потрібно дізнатися, який…

Але Келлі не слухала його, — вона натискала інші кнопки, рухала курсором, намагаючись бодай щось зробити, щоб з’явився якийсь екран підтримки чи ще щось.

Раптом весь екран почав крутитися й спотворюватися.

— Що ти наробила? — стривожено закричав Арбі.

Келлі вкрилася потом.

— Не знаю, — сказала вона і відсмикнула руки від клавіатури.

— Він став гіршим, — сказав Арбі.— Ти зробила його гіршим.

Екран продовжував стискатися. Вони бачили, як зсуваються значки, повільно спотворюючись.

— Давайте, діти! — крикнув Левін.

— Ми намагаємося! — сказала Келлі.

Арбі сказав:

— Він стає кубом.

Торн підштовхнув до дверей великий холодильник зі скляною стінкою. Раптор вдарився в двері, всередині задзеленчали банки.

— Де гвинтівки? — спитав Левін.

— Є три у Сари в машині.

— Чудово. — Деякі прути ґрат на вікнах були вже настільки зім’яті, що розбили шибки. Справа дерев’яна стіна і далі розколювалася, тріщини ставали дедалі більшими.

— Ми повинні вибратися звідси! — кричав Левін до Келлі.— Ми повинні знайти спосіб! — Він побіг до задньої частини крамниці, де були вбиральні. Але за мить повернувся. — Вони і там!

Все навколо них відбувалося дуже швидко.

Тепер на екрані був куб, що обертався у просторі. Келлі не розуміла, як його зупинити.

— Давай, Кел, — сказав Арбі, дивлячись на неї опухлими очима. — Ти можеш це зробити. Зосередься. Давай.

Вся кімната була наповнена криками. Келлі дивилася на куб на екрані, відчуваючи безнадію і розгубленість. Вона не розуміла, що їй іще робити. Вона не розуміла, чому вона тут. Вона не розуміла, в чому справа. Чому тут не було Сари?

Стоячи поруч із нею, Арбі сказав:

— Давай. Натискай значки по одному за раз, Кел. Ти можеш. Давай. Тримайся. Зосередься. — Але вона не могла зосередитися. Не могла натискати на значки, — вони дуже швидко крутилися на екрані. Повинні бути паралельні процесори для обробки всієї графіки. Вона просто дивилася на екран. Вона зловила себе на тому, що думає про різні речі — ці думки прийшли до її голови незваними гостями.

Дріт під столом.

Жорстко запрограмований термінал.

Багато графіки.

Їхня з Сарою розмова в трейлері.

Тоді вона сказала їй:

— Більшість того, що казатимуть тобі люди, буде неправильним…

— Це важливо, Кел, — сказав Арбі. Він тремтів, стоячи поряд з нею. Вона зрозуміла, що він зосередився на комп’ютерах, щоб не бачити того, що відбувається навколо. Не бачити…

У стіні з’явилася широка тріщина. Дощечка вісім дюймів завширшки впала на підлогу, і у отвір просунув голову велоцираптор, який гарчав і клацав щелепами.

Вона продовжувала думати про дріт під столом. Дріт під столом. Вона штовхнула його ногами.

Арбі повторив:

— Це важливо.

І тут її осяяло.

— Ні,— сказала вона йому. — Це неважливо. — І злізла з сидіння, поповзши під стіл.

— Що ти робиш? — заверещав Арбі.

Але в Келлі вже була відповідь. Вона побачила кабель від комп’ютера, що спускався в підлогу крізь акуратний отвір. Вона помітила шов у дереві. Поскребла підлогу пальцями і потягнула за нього. І раптом у неї в руках опинилася дерев’яна панель. Вона глянула вниз. Темрява.

Так. Це був прохідний канал. Ні, більше. Тунель.

Вона крикнула:

— Сюди!

Холодильник звалився на підлогу. Раптори забігли всередину крізь передні двері. З боків інші тварини прорвалися крізь стіни, перекидаючи вітрини. Раптори з гарчанням застрибали по кімнаті, нахиляючи голови. Вони знайшли купу мокрого одягу Арбі і з люттю вчепилися в нього, рвучи на шматки.

Вони швидко рухалися, шукаючи здобич.

Але люди зникли.

Втеча

Келлі ішла попереду, тримаючи ліхтарик. Вони йшли один за одним уздовж вологих бетонних стін. Вони були у тунелі завширшки чотири фути, де зліва тягнулися пласкі металеві стійки кабелів. Під стелею були водогінні та газові труби. У тунелі пахло цвіллю. Вона чула, як пищать щури.

Вони підійшли до Y-подібної розвилки. Келлі глянула в обидва боки. Зліва був довгий прямий коридор, що йшов у темряву. Мабуть, він веде до лабораторії, подумала вона. Праворуч був значно коротший прохід зі сходами в кінці.

Вона повернула направо.

Келлі проповзла крізь вузьку бетонну шахту і відчинила дерев’яну кришку люка. Вона опинилася у маленькому технічному блоці, оточена кабелями та іржавими трубами. Крізь розбиті вікна струменіло сонячне світло. Інші піднялися за нею.

Вона визирнула у вікно і побачила, як до них, спускаючись зі схилу, під’їжджає Сара Гардінг.

Гардінг вела «Експлорер» вздовж берега річки. Келлі сиділа поруч. Вони побачили попереду дерев’яний знак човнової станції.

— Отже, Келлі, тобі дала підказку графіка? — захоплено спитала Гардінг.

Келлі кивнула.

— Я просто раптом зрозуміла, що немає значення, що там насправді на екрані. Важливо було те, що комп’ютер керував величезною кількістю даних, на екрані крутилися мільйони пікселів, а це означало, що десь мусить бути кабель. А якщо є кабель, то мусить бути й місце для нього. Достатньо місця, щоб туди могли пролізти робітники й відремонтувати його.

— Тому ти зазирнула під стіл.

— Так, — відповіла вона.

— Дуже добре, — сказала Гардінг. — Думаю, всі ці люди завдячують тобі своїм життям.

— Та ні,— сказала Келлі, знизавши плечима.

Сара кинула на неї погляд.

— Все твоє життя інші люди намагатимуться применшити твої досягнення. Не применшуй їх сама.

Дорога вздовж річки була багнистою і зарослою травою. Десь далеко позаду почулися крики динозаврів. Гардінг об’їхала дерево, що лежало на дорозі, і вони побачили човнову станцію.

— О-о-ой, — сказав Левін. — В мене погане передчуття.

Зовні будівля була зруйнованою і сильно заросла ліанами. У кількох місцях обвалився дах. Ніхто не сказав ні слова, коли Гардінг зупинила «Експлорер» біля широких подвійних дверей, зачинених іржавим замком. Всі вилізли з машини і пішли вперед, грузнучи у глибокій багнюці.

— Ви справді думаєте, що там є човен? — засумнівався Арбі.

Малкольм спирався на Гардінг, тоді як Торн навалився на двері. Гниле дерево зарипіло і тріснуло. Замок впав на землю.

Гардінг сказала:

— Потримайте його, — і переклала руку Малкольма на плече Торна. Потім пробила у дверях отвір, крізь який можна було пролізти, й одразу ж ступила в темряву. Келлі поспішила за нею.

— Що ти там бачиш? — спитав Левін, розсуваючи дошки, щоб розширити отвір. Вгору побіг волохатий павук.

— Все добре, тут є човен, — відповіла Гардінг. — І наче має нормальний вигляд.

Левін просунув голову в отвір.

— Будь я проклятий, — сказав він. — Невже ми таки зможемо звідси вибратися?

Кінець

Льюїс Доджсон впав.

Перекинувшись у повітрі, він випав з пащі тиранозавра і сильно вдарився об земляний схил. Від удару в нього перехопило подих, і якийсь час паморочилося в голові. Він розплющив очі і побачив похилий насип з висохлої грязюки. А потім почув звук, від якого кров похолола в жилах — пронизливий писк.

Він піднявся на одному лікті і побачив, що знаходиться у гнізді тиранозавра. Його оточував похилий насип із висохлої грязюки. Тепер тут було три малюка, в тому числі один зі шматком алюмінію, обмотаним навколо лапи. Малюки схвильовано верещали, шкандибаючи до нього.

Доджсон піднявся на ноги, не знаючи, що робити. Інший дорослий тиранозавр був з дальнього боку гнізда, муркотів та пирхав. Той, який приніс його, стояв над ним.

Доджсон спостерігав, як до нього наближаються малюки з пухнастими шиями і маленькими пащами, повними гострих зубів. А потім повернувся і побіг. У ту ж мить великий дорослий опустив свою голову, збивши Доджсона з ніг. Потім тиранозавр підняв голову і почав чекати. Він спостерігав.

«Що відбувається, чорт забирай?» — подумав Доджсон. Він знову обережно піднявся на ноги. І знову був збитий на землю. Малюки писнули і підійшли ближче. Він бачив їхні тільця, вкриті шматками м'яса та посліду. Відчував їхній запах. Він встав на карачки і поповз геть.

Щось схопило його за ноги, не даючи рухатися. Він озирнувся і побачив, що його нога — в пащі тиранозавра. Якусь мить динозавр тримав її обережно. А потім сильно стиснув — так, що хруснули кістки.

Доджсон заволав від болю. Він вже не міг рухатися. Він більше нічого не міг робити, окрім як кричати. Малюки з нетерпінням шкандибали до нього. За кілька секунд вони наблизилися і почали злегка кусати його. А потім, коли побачили, що він не рухається, один застрибнув на його ногу і почав кусати те місце, що вже кровоточило. Другий видерся на промежину і вчепився гострими, мов бритва, зубами у його талію.

Третій малюк підійшов до його обличчя і вкусив його за щоку. Доджсон завив. Він побачив, як малюк їсть шмат його власного обличчя і з його пащі стікає кров. Дитинча відкинуло голову назад і проковтнуло щоку, а потім повернулося, роззявило пащу і вчепилося Доджсонові в шию.