Загублений світ

Левін

Діти бігли через галявину з криками: «Докторе Левін! Докторе Левін! Ви в безпеці!». Потім кинулися до нього з обіймами. Левін усміхався, незважаючи на свій настрій. Він повернувся до Торна.

— Доку, — сказав Левін, — це було дуже нерозумно.

— Чому б тобі це їм не пояснити? — відповів Торн. — Це ж твої учні.

Келлі сказала:

— Не сердьтеся, докторе Левін.

— Це було наше рішення, — пояснив йому Арбі.— Ми самі сюди добралися.

— Самі? — перепитав Левін.

— Ми подумали, що вам буде потрібна допомога, — сказав Арбі.— І так і сталося. — Він повернувся до Торна.

Торн кивнув.

— Так, вони нам допомогли.

— І ми обіцяємо, що не будемо заважати, — мовила Келлі.— Ви йдете попереду і робите, все що маєте, а ми будемо просто…

— Діти переживали через тебе, — сказав Малкольм, підійшовши до Левіна. — Бо думали, що ти в біді.

— Хай там як, а нащо такий поспіх? — спитав Едді.— Я маю на увазі, ви будуєте всі ці машини, а потім їдете без них…

— У мене не було вибору, — відповів Левін. — Уряд зараз зіткнувся зі спалахом якогось нового енцефаліту. Вони вирішили, що це пов'язано з тушами динозаврів, які викидало на берег. Звичайно, це ідіотська ідея, але це не завадить їм знищити усіх тварин на цьому острові, щойно вони про них дізнаються. Я мав потрапити сюди першим. Часу було обмаль.

— Тому ти поїхав сюди сам, — сказав Малкольм.

— Що за дурниці, Іяне. Припини дутися. Я збирався зателефонувати вам, щойно перевірю, що це за острів. І я був не один. У мене був провідник, Дієго, місцевий, який божився, що бував на цьому острові дитиною. І він, здавалося, знав, що до чого. Дієго привів мене на скелю без жодних проблем. Все йшло просто чудово, поки на нас не напали у струмку, і Дієго…

— Напали? — перепитав Малкольм. — Хто?

— Я не бачив, що це було, — відповів Левін. — Все трапилося дуже швидко. Тварина збила мене з ніг, розірвала рюкзак, і я не знаю, що сталося після цього. Можливо, форма мого рюкзака заплутала її, бо коли я встав і почав тікати, мене ніхто не переслідував.

Малкольм подивився на нього.

— Ти чортів щасливчик, Ричарде.

— Так. Я довго біг. Коли я озирнувся, то був сам у джунглях. І загубився. Я не знав, що робити, тож видерся на дерево. Це здавалося гарною ідеєю, — а потім, із сутінками, з’явилися велоцираптори.

— Велоцираптори? — перепитав Арбі.

— Невеликі хижаки, — пояснив Левін. — В основному тераподова форма тіла, довгий писок, бінокулярний зір. Приблизно два метри заввишки, вагою, можливо, дев’яносто кілограмів. Дуже швидкі, розумні, небезпечні маленькі динозаври, що пересуваються зграями. Минулої ночі їх було вісім, вони всі стрибали навколо дерева, намагаючись до мене дотягнутися. Усю ніч стрибали й гарчали, стрибали й гарчали… Я взагалі не спав.

— Як прикро, — в’їдливо зауважив Едді.

— Послухайте, — невдоволено сказав Левін. — Це не моя проблема, якщо…

— Ти провів ніч на дереві? — спитав Торн.

— Так, а вранці раптори пішли. Тож я спустився і почав роздивлятися навколо. Я знайшов лабораторію, або що це таке було. Ясно, що її поспіхом покинули, залишивши деяких тварин. Я пройшов через будівлю і виявив, що тут ще є електрика — деякі системи і досі працюють, хоч вже минуло стільки років. І, що найбільш важливо, є мережа камер безпеки. Це велика удача. Тож я вирішив перевірити ці камери і важко працював, коли ви, народ, увірвалися…

— Хвилиночку, — перервав його Едді.— Ми тебе приїхали рятувати.

— Не розумію, навіщо, — сказав Левін. — Я вас точно про це не просив.

— А по телефону звучало так, ніби просив, — заперечив Торн.

— Це якесь непорозуміння, — сказав Левін. — Я на якусь мить засмутився, бо не міг розібратися з телефоном. Ви зробили його занадто складним, Доку. Ось в чому проблема. Ну то що, почнемо працювати?

Левін замовк. Він глянув на сердиті обличчя навколо. Малкольм повернувся до Торна.

— Видатний вчений, — сказав він. — І нікчемна людина.

— Послухайте, — мовив Левін. — Я не знаю, в чому ваша проблема. Експедиція рано чи пізно вибралася б на острів. В цьому випадку швидше було краще. Все вийшло досить добре, і, чесно кажучи, я не бачу ніяких причин, щоб обговорювати це далі. Немає часу сваритися через дрібниці. Ми маємо важливі справи — і гадаю, нам слід до них узятися. Бо цей острів — унікальна можливість, і це не буде тривати вічно.

Доджсон

Льюїс Доджсон сидів, згорбившись в темному кутку «Чесперіто Кантіна» у Пуерто-Кортес, і цмулив пиво. Поруч із ним був Джордж Базелтон — професор біології у Стенфорді, який з насолодою поїдав порцію хуевос ранчерос.[14] Яєчний жовток розтікався по зеленій сальсі.[15] Від одного погляду на все це Доджсона нудило. Він відвернувся, але все одно чув, як Базелтон голосно плямкає.

У барі не було нікого, крім кількох курей, які тинялися підлогою, квокчучи. Час від часу сюди забігав якийсь хлопчик, кидав у курей жменьку камінців і тікав, регочучи. З рипучих колонок, що висіли над барною стійкою, лунала стара пісня Елвіса Преслі. Доджсон наспівував «Закохуюся в тебе» і намагався тримати себе в руках. У цій дірі вони сиділи вже близько години.

Базелтон доїв яйця і відсунув тарілку. Він дістав маленький записничок, що його всюди тягав з собою.

— Що ж, Лью, — мовив він, — я подумав про те, як із цим впоратися.

— Із чим впоратися? — роздратовано відказав Доджсон. — Немає з чим поратися, доки ми не потрапимо на острів. — Говорячи, він стукав по краю барного столика маленькою світлиною Ричарда Левіна. Крутив її, перевертав фото. Знову дивився.

Він зітхнув і глянув на годинник.

— Лью, — терпляче сказав Базелтон. — Дістатися до острова — не так вже й важливо. Важливо подумати, як ми представимо світу наше відкриття.

Доджсон зупинився.

— Наше відкриття, — повторив він. — А мені це подобається, Джордже. Це дуже добре. Наше відкриття.

— Ну, це ж правда, хіба ні? — сказав Базелтон з улесливою посмішкою. — «ІнДжен» збанкрутувала, її технологія втрачена для людства. Трагічна, трагічна втрата, як я вже багато разів сказав по телевізору. Але за таких обставин будь-хто, хто знайде її знову, зробить відкриття. Я не знаю, як іще це можна назвати. Як висловився Анрі Пуанкаре[16]…

— Добре, — перервав його Доджсон. — Отже, ми робимо відкриття. І що далі? Скликаємо прес-конференцію?

— Звичайно, ні,— сказав Базелтон, перелякано глянувши на нього. — Прес-конференція — це абсолютно дурний варіант. Це відкрило б нас для всілякої критики. Ні, ні. Відкриття такого масштабу треба подати з усіма пристойностями. Про це треба повідомити, Лью.

— Повідомити?

— Так, написати у «Нейчер».[17]

Доджсон примружився.

— Ви хочете оголосити про це у науковому виданні?

— А хіба є кращий спосіб узаконити відкриття? — сказав Базелтон. — Буде цілком правильно представити наші висновки колегам-науковцям. Звичайно, це спричинить дебати — але що це будуть за дебати? Наукові суперечки, професори сваритимуться з професорами, заповнять своїми сварками наукові шпальти газет на три дні, доки все це не буде витіснене останніми новинами про грудні імпланти. І за ці три дні ми займемо свої позиції.

— Ви напишете цю статтю?

— Так, — сказав Базелтон. — А потім, я думаю, буде публікація у «Амерікен Сколар»[18] або, можливо, у «Нечрал гісторі».[19] Написати такі цікаві для людей моменти, що це відкриття означає для майбутнього, що воно каже нам про минуле, в такому дусі…

Доджсон кивнув. Він бачив, що Базелтон має рацію, і це ще раз нагадало йому, наскільки йому потрібен цей вчений і наскільки мудро було включити його в команду. Доджсон ніколи не думав про реакцію громадськості. Базелтон думав лише про це.

— Ну, це все чудово, — відповів він. — Але все це не матиме значення, доки ми не потрапимо на острів. — Він знову глянув на годинник.

За його спиною відчинилися двері і до бару зайшов помічник Доджсона Говард Кінг, підштовхуючи кремезного вусатого костариканця. В нього було похмуре обвітрене обличчя.

Доджсон повернувся на стільці.

— Це той самий хлопець?

— Так, Лью.

— Як його звуть?

— Ґандока.

— Сеньйоре Ґандока, — Доджсон підняв фотографію Левіна, — Ви знаєте цього чоловіка?

Ґандока ледь глянув на фотографію і кивнув.

— Сі. Сеньйор Левін.

— Правильно. Довбаний сеньйор Левін. Коли він тут був?

— Кілька днів тому. Він поїхав разом з Дієгіто, моїм двоюрідним братом. Вони ще не повернулися.

— А куди вони поїхали? — спитав Доджсон.

— На острів Сорна.

— Добре. — Доджсон допив пиво і відсунув пляшку. — У вас є човен? — Він повернувся до Кінга. — В нього є човен?

Кінг сказав:

— Він рибалка, тож човен має.

Ґандока кивнув.

— Рибальський човен. Сі.

— Добре. Я теж хочу вирушити на острів Сорна.

— Сі, сеньйоре, але сьогодні погода…

— Чхати я хотів на погоду, — сказав Доджсон, — погода налагодиться. Я хочу плисти зараз.

— Може, пізніше…

— Зараз.

Ґандока розвів руками.

— Мені дуже шкода, сеньйоре…

— Покажи йому гроші, Говарде, — сказав Доджсон.

Кінг відкрив валізку. У ній було повно банкнот по п'ять тисяч колонів.[20] Ґандока глянув, взяв одну з купюр, перевірив її. Потім обережно поклав її назад, переступаючи з ноги на ногу.

— Я хочу вирушати зараз, — повторив Доджсон.

— Сі, сеньйоре, — кивнув Ґандока, — ми відпливемо, щойно ви будете готові.

— Оце вже краще, — відповів Доджсон. — Чи довго добиратися до острова?

— Можливо, за дві години будемо там, сеньйоре.

— Чудово, — сказав Доджсон. — Це буде чудово.

Схованка на висоті

— Ось і ми!

Левін із клацанням приєднав трос до лебідки «Експлорера» і увімкнув її. Трос повільно повертався, виблискуючи на сонці.

Всі вони спустилися на широку трав’янисту рівнину біля підніжжя скелі. Полуденне сонце було високо над головою, його світло відбивалося від краю кратера. Нижче у полуденній спеці виблискувала долина.

Неподалік паслося стадо гіпсилофодонтів. Ці зелені схожі на газелей тварини піднімали свої голови над травою щоразу, коли чули дзенькіт металу, який лунав від алюмінієвої стійки, що її збирали Едді з дітьми. Через цю стійку було чимало клопоту у Каліфорнії. Тепер, коли вона лежала на траві, то нагадувала нагромадження тонких розпірок — дуже збільшену версію паличок для дитячої гри.

— От тепер побачимо, — сказав Левін, потираючи руки.

Двигун запрацював і конструкція почала рухатися, повільно піднімаючись у повітря. Те, що поставало перед їхніми очима, здавалося схожим на павутиння і якимось ламким, але Торн знав, що поперечні кріплення нададуть конструкції дивовижної міцності. Розпірки розгорталися, вежа піднялася на десять футів, потім на п'ятнадцять і нарешті зупинилася. Маленький будинок на вершині був тепер якраз під гілками найближчих дерев, що приховували його з поля зору. Але сама основа яскраво блищала і світилася на сонці.

— Це все? — спитав Арбі.

— Так, все. — Торн обійшов конструкцію з усіх сторін, всовуючи штифти, що мали зафіксувати її у вертикальному положенні.

— Але вона занадто блискуча, — сказав Левін. — Нам слід було зробити її матово-чорною.

Торн сказав:

— Едді, нам потрібно зробити цю штуку непомітною.

— Хочете її зафарбувати, Доку? Я взяв трохи чорної фарби.

Левін похитав головою.

— Ні, буде запах. А як щодо пальмового листя?

— Звичайно, зробимо. — Едді підійшов до найближчих пальм і почав рубати великі гілки своїм мачете.

Келлі дивилася на зібрану алюмінієву стійку.

— Круто, — сказала вона. — Але що це таке?

— Схованка на висоті,— пояснив Левін. — Вперед. — І поліз нагору.

Конструкція нагорі являла собою маленький будиночок, дах якого підтримувався алюмінієвими стрижнями, що були на відстані чотирьох футів один від одного. Підлога будиночка також була з алюмінієвих стрижнів, але вони були ближче один до одного, на відстані приблизно шести дюймів. Це було небезпечно, бо всередині можна було провалитися ногою, тож Левін узяв перший жмуток гілок, зрубаних Едді Карром, і накрив ними підлогу. Решту гілок він прив'язав ззовні, щоб приховати будиночок.

Арбі та Келлі не могли надивитися на тварин. З цієї позиції вони могли бачити усю долину. Вдалині, на іншому боці річки, було стадо апатозаврів. На півночі паслася група трицератопсів. Ближче до води якісь качконосі динозаври з довгими гребенями на головах ішли на водопій. Долиною розляглося їхнє низьке сурмління — глибокий, неземний звук. За мить з протилежного боку долини пролунав крик у відповідь.

— Що це було? — спитала Келлі.

— Паразауролофи, — сказав Левін. — Вони сурмлять крізь гребінь на потилиці. Низькочастотний звук поширюється на велику відстань.

На півдні паслося стадо темно-зелених тварин з великими опуклими лобами і вінцем з маленьких вузлуватих ріжок. Вони трохи нагадували буйволів.

— А цих як називають? — спитала Келлі.

— Хороше питання, — буркнув Левін. — Це або Gravitholus Alberta, або, скоріше, Pachycephalosaurus wyomingensis. Але напевно важко сказати, бо повних кістяків цих тварин ніколи не вдавалося знайти. Їх лоби мають дуже товсті кістки, тож ми знайшли багато куполоподібних фрагментів черепа. Але це вперше, коли я бачу цілу тварину.

— А ці ріжки? Для чого вони? — спитав Арбі.

— Ніхто не знає,— відповів Левін. — Всі припускають, що самці ними буцалися, борючись між собою. Таке собі змагання за жінок.

Малкольм піднявся у схованку.

— Так, буцалися лобами, — сказав він кисло. — Отакими ріжками, як ви бачите.

— Добре, — сказав Левін. — Але зараз вони не буцаються. Мабуть, тому що шлюбний сезон закінчився.

— Або тому, що вони взагалі цього не роблять, — сказав Малкольм, дивлячись на зелених тварин. — Як на мене, вони мають досить мирний вигляд.

— Так, — сказав Левін. — Але це, ясна річ, нічого не означає. Африканські буйволи здебільшого теж здаються мирними тваринами — але насправді, як правило, просто стоять не рухаючись. Тим не менш, це непередбачувані та небезпечні тварини. Ми маємо припустити, що ці куполи існують недарма — навіть якщо зараз ми й не знаємо, для чого.

Левін повернувся до дітей.

— Ось чому ми зробили цю конструкцію. Ми хочемо цілодобово спостерігати за тваринами, — сказав він. — Настільки повно зафіксувати їхнє життя, наскільки це можливо.

— Навіщо? — запитав Арбі.

— Тому що, — відповів Малкольм, — цей острів — це унікальна можливість вивчити найбільшу таємницю в історії нашої планети: вимирання видів.

— Ви бачите, — продовжував він, — що коли «ІнДжен» закрила свій об’єкт, вони зробили це поспіхом і залишили живими якусь кількість тварин. Це було п’ять чи шість років тому. Динозаври швидко дозрівають; більшість видів досягають зрілого віку в чотири або п’ять років. Тобто на даний момент перше покоління динозаврів «ІнДжен» — вирощених в лабораторії — досягло зрілості і почало виводити нове покоління, повністю в дикій природі. Нині на цьому острові існує повна екосистема, з десятком або близько того видів динозаврів, що живуть соціальними групами, вперше за 65 мільйонів років.

— Але в чому тут можливість? — спитав Арбі.

Малкольм вказав на рівнину.

— Ну от подумай. Вимирання — це дуже складна тема для дослідження. Є безліч конкуруючих теорій. Скам’янілі рештки збереглися не повністю. І експерименти поставити неможливо. Галілей міг залізти на Пізанську вежу і кидати звідти кулі, щоб перевірити силу тяжіння. Ньютон використовував призми, щоб перевірити свою теорію світла. Астрономи спостерігали затемнення, щоб перевірити теорію відносності Ейнштейна. Перевірки постійно відбуваються в усіх галузях науки. Але як можна перевірити теорію вимирання? Ніяк.

— Але ж тут… — почав Арбі.

— Так, — сказав Малкольм. — Те, що ми тут маємо — це популяція вимерлих тварин, штучно виведених у закритому середовищі, що дозволило їм знову розвиватися. В історії ніколи не було нічого подібного. Ми вже знаємо, що колись ці тварини вимерли. Але не знаємо, чому.

— І ви сподіваєтеся дізнатися? За кілька днів?

— Так, — відповів Малкольм. — Сподіваємося.

— Як? Ви ж не очікуєте, що вони знову вимруть?

— Хочеш сказати, просто в нас на очах? — засміявся Малкольм. — Ні, ні. Нічого подібного. Але річ у тім, що ми вперше вивчаємо не просто кістки. Ми бачимо живих тварин і спостерігаємо за їхньою поведінкою. В мене є теорія, і я думаю, що навіть протягом короткого часу ми побачимо її докази.

— Які докази? — спитала Келлі.

— Яка теорія? — запитав Арбі.

Малкольм усміхнувся.

— Зачекайте і все дізнаєтеся, — сказав він.

Червона королева

Апатозаври підійшли до річки у розпал денної спеки; їхні граціозні вигнуті шиї відбивалися у воді, коли вони нахилялися, щоб напитися. Їхні довгі хвости, що нагадували батоги, ліниво хиталися вліво-вправо. Кілька молодих тварин, значно менші за дорослих, гасали у центрі стада.

— Гарно, чи не так? — сказав Левін. — Те, як усе це поєднується. Просто гарно. — Він перехилився через борт і крикнув Торну: — Де мій штатив?

— Вже піднімається, — відповів Торн.

Тепер на мотузці підняли важкий широкий штатив із круглою підставкою на верхівці. На ній було змонтовано п’ять відеокамер, з яких звисали дроти, що вели до сонячних батарей. Левін і Малкольм почали його встановлювати.

— Що відбувається з відео? — спитав Арбі.

— Дані передаються в мультиплексному режимі супутниковим каналом до Каліфорнії. Також ми під’єднаємося до тутешньої мережі безпеки і таким чином матимемо багато точок спостереження.

— І нам не доведеться тут сидіти весь час?

— Саме так.

— І це і є та сама схованка на висоті?

— Так, принаймні, саме так її називають науковці на кшталт Сари Гардінг.

Торн приєднався до них. Тепер у маленькому притулку стало дещо багатолюдно, але Левін, схоже, не помічав цього. Його увага була повністю зосереджена на динозаврах; він повернув бінокль у бік тварин, які розбрелися по всій рівнині.

— Саме так, як ми й думали, — сказав він Малкольму. — Просторова організація. Діти та молодняк у центрі стада, дорослі на периферії. Апатозаври використовують свої хвости для захисту.

— Схоже, що так.

— О, жодних сумнівів, — мовив Левін і зітхнув. — Так приємно переконатися у своїй правоті.

Внизу на землі Левін розпакував круглу алюмінієву клітку — ту саму, що діти бачили у Каліфорнії. Вона була шість футів заввишки та чотири фути в діаметрі і мала однодюймові титанові прути.

— Що мені з нею зробити? — спитав Едді.

— Залиш її внизу, — сказав Левін. — Там її місце.

Едді поставив клітку вертикально біля вишки. Левін зліз униз.

— А це для чого? — спитав Арбі, глянувши вниз. — Щоб спіймати динозавра?

— Насправді якраз навпаки. — Левін прикріпив клітку до підніжжя схованки. Потім відчинив та зачинив дверцята, перевіряючи їх. У дверях був замок. Він перевірив і його, не виймаючи ключ, на якому теліпалася еластична петля. — Це клітка від хижаків, схожа на ті, що використовуються для спостереження за акулами, — сказав Левін. — Якщо ви ходитимете тут і щось станеться, то можна залізти всередину і ви будете в безпеці.

— Що станеться? — спитав Арбі зі стурбованим виглядом.

— Взагалі-то я не думаю, що щось станеться, — відповів Левін. — Бо я сумніваюся, що тварини звертатимуть увагу на нас або на цей маленький будиночок, щойно ми його приховаємо.

— Ви маєте на увазі, вони його не бачитимуть?

— О, вони будуть його бачити, — сказав Левін. — Але не зважатимуть на нього.

— Але якщо вони відчують наш запах…

Левін похитав головою.

— Ми розташували схованку так, що вітер переважно дме в наш бік. І ви, можливо, помітили, що ця папороть має яскраво виражений аромат. — Це був м’який, злегка гострий запах, майже як в евкаліпта.

Арбі все одно хвилювався.

— Але припустімо, що вони захочуть поїсти папороті…

— Не захочуть, — заперечив Левін. — Це Dicranopterus cyatheoides. Вона помірно токсична і викликає висипання в роті. Справді, є теорія, що її токсичність вперше з’явилася ще в юрському періоді як захист від динозаврів, які пасуться.

— Це не теорія, — сказав Малкольм. — Це просто вигадки.

— Але в них є певна логіка, — сказав Левін. — Рослинне життя в мезозої зіткнулося з серйозним викликом після того, як з’явилися дуже великі динозаври. Стада гігантських травоїдних, кожен з яких споживає сотні фунтів рослинної маси на день, просто знищили б будь-які рослини, що не мали якогось захисту — поганий смак, подразнення, як у кропиви, колючки або хімічна токсичність. Тож, можливо, що токсичність cyatheoides з’явилася саме тоді. І це дуже ефективний захист, бо сучасні тварини не їдять цю папороть ніде на планеті. Ось чому її так багато, як ви, можливо, помітили.

— Рослини мають захист? — спитала Келлі.

— Звісно, мають. Рослини еволюціонують, як і будь-яка інша форма життя, і виробили власні форми агресії, захисту тощо. У XIX столітті більшість теорій стосувалася тварин — природа в червоному, зуби й пазурі, все таке. Але зараз вчені думають про природу в зеленому — корені й стебла. Ми розуміємо, що рослини, невтомно борючись за виживання, виробили всі можливі засоби — від симбіозу з іншими тваринами до сигнальних механізмів попередження інших рослин і справжньої хімічної зброї.

Келлі нахмурилася.

— Сигнальні механізми? Це як?

— О, є багато прикладів, — сказав Левін. — В Африці акації розвинули дуже довгі гострі колючки — три дюйми або близько того — але це лише спровокувало тварин, таких як жирафи та антилопи, розвинути довгі язики, що могли пробратися крізь ці терни. Самі по собі шипи не спрацьовують. Тоді в еволюційній гонці озброєнь у акацій з’явилася токсичність. Вони почали виробляти велику кількість таніну в листі, що спричиняє смертельні метаболічні процеси у тварин, які їх їдять. Тобто просто вбивають їх. У той же час акації виробили між собою систему хімічного попередження. Якщо антилопа починає їсти одне дерево в гаю, це дерево випускає в повітря етилен, що служить для інших дерев сигналом для вироблення таніну. Протягом п’яти або десяти хвилин інші дерева виробляють більше таніну, роблячи себе отруйними.

— А що потім відбувається з антилопою? Вона помирає?

— Ну, вже ні,— сказав Левін. — Оскільки еволюційна гонка озброєнь тривала, то зрештою антилопи зрозуміли, що можуть пастися лише короткий проміжок часу. Після того, як дерева починали виробляти більше таніну, їм доводилося припиняти свою трапезу. І тоді тварини виробили нову стратегію. Наприклад, коли жираф їсть дерево акації, він потім уникає всіх дерев, що ростуть за вітром. Натомість він переходить до іншого дерева, що знаходиться подалі. Таким чином тварини теж пристосувалися до цього захисту.

— У теорії еволюції це називається гіпотезою Червоної Королеви, — сказав Малкольм. — Бо в книжці «Аліса в Країні Чудес» Чорна Королева каже Алісі бігти щодуху, щоб залишатися на тому самому місці. Це, здається, і є еволюційна спіраль. Всі організми розвиваються в шаленому темпі просто для того, щоб підтримувати рівновагу. Залишатися на тому ж місці.

Арбі сказав:

— І це поширені випадки? Навіть серед рослин?

— О, так, — сказав Левін. — Рослини по-своєму надзвичайно активні. Дуби, наприклад, виробляють танін та фенол, захищаючись від гусені. Щойно вони обсядуть одне дерево, як цілий гай вже попереджений. У такий спосіб захищається весь гай — можна сказати, така собі співпраця між деревами.

Арбі кивнув і виглянув зі схованки на апатозаврів, що й досі паслися біля річки.

— Отже, — мовив він, — саме через це динозаври не з'їли усі дерева на острові? Бо цим великим апатозаврам потрібно чимало рослин. У них довгі шиї і вони можуть дотягтися до листя на висоті. Але на деревах майже ніяких слідів.

— Дуже добре, — сказав Левін, киваючи. — Я й сам це помітив.

— І це через те, що рослини захищають себе?

— Ну, може й так, — погодився Левін. — Але я думаю, що є дуже просте пояснення, чому дерева збереглися.

— Яке?

— Просто подивися, — кивнув Левін. — Це просто в тебе перед очима.

Арбі взяв бінокль і подивився на стадо.

— Що це за просте пояснення?

— Серед палеонтологів, — сказав Левін, — тривають нескінченні дебати щодо того, чому завроподи мають довгі шиї. У цих тварин, яких ти бачиш, шия сягає двадцяти футів завдовжки. Традиційно вважається, що завроподи мають довгі шиї, щоб їсти листя на висоті, до якого не можуть дотягтися менші тварини.

— І що? — не зрозумів Арбі.— Через що дебати?

— Більшість тварин на планеті мають короткі шиї,— мовив Левін, — бо довга шия означає ще й біль. Через нього купа проблем. Структурні проблеми — як розташувати м’язи і зв’язки, щоб підтримати довгу шию. Поведінкові проблеми: нервові імпульси повинні пройти довгий шлях від мозку до тіла. Проблеми з ковтанням: їжа повинна пройти довгий шлях від рота до шлунка. Проблеми з диханням: повітря проходить крізь дуже довгу трахею. Проблеми з серцем: кров потрібно перекачувати до голови, інакше тварина знепритомніє. В еволюційному плані все це дуже важко зробити.

— Але ж жирафи це роблять, — заперечив Арбі.

— Так, роблять. Хоча жирафова шия і близько не стояла поряд з такою довжиною. Жирафи розвинули великі серця та дуже товсті оболонки зі з’єднувальної тканини навколо шиї. По суті, шия жирафа — це як манжет для вимірювання кров’яного тиску, що увесь час піднімається вгору.

— А в динозаврів є такий манжет?

— Ми не знаємо. Але припускаємо, що апатозаври мають величезні серця, можливо, триста фунтів або більше. Та є інше можливе рішення проблеми прокачування крові в довгій шиї.

— Правда?

— Ти бачиш це просто зараз, — сказав Левін.

Арбі сплеснув у долоні.

— Вони не піднімають шиї!

— Правильно, — посміхнувся Левін. — Принаймні, не роблять цього часто або на довгий проміжок часу. Звичайно, зараз тварини п’ють, тому вони опустили шиї, але гадаю, що якщо ми спостерігатимемо за ними довше, то виявимо, що вони не піднімають шиї надовго.

— Ось чому вони не з’їли листя на деревах!

— Так.

Келлі нахмурилася.

— Але якщо вони не використовують свої довгі шиї для того, щоб їсти, то навіщо вони їм взагалі?

Левін знову усміхнувся.

— Для цього мають бути серйозні підстави, — сказав він. — Я вважаю, що це пов’язано з захистом.

— Захищатися? Довгими шиями? — здивовано глянув на нього Арбі.— Не втямлю.

— Подивіться ще, — відповів Левін. — Це насправді дуже очевидно.

Арбі уважно глянув у бінокль і сказав Келлі:

— Ненавиджу, коли він каже нам, що це очевидно.

— Розумію, — зітхнула вона.

Арбі глянув на Торна і зловив його погляд. Торн зробив пальцями літеру V, а потім штовхнув один палець, нахиляючи його. Цей рух потягнув за собою і другий палець. Отже, два пальці пов’язані між собою…

Це була підказка, але він її не розумів. Не розумів. Він насупився.

Торн самими губами промовив:

— Міст.

Арбі глянув, як подібні до батогів хвости гойдаються над молодими тваринами.

— Зрозумів! — вигукнув він. — Вони використовують свої хвости для захисту. А довгі шиї їм потрібні, щоб врівноважити довгі хвости. Це як підвісний міст!

Левін скоса глянув на Арбі.

— Щось ти дуже швидко здогадався, — буркнув він.

Торн відвернувся, ховаючи посмішку.

— Але ж я правий… — сказав Арбі.

— Так, — погодився Левін. — Твоя думка по суті правильна. Довгі шиї існують тому, що існують довгі хвости. У тероподів, які стоять на двох ногах, ситуація інша. Але в чотириногих повинна існувати противага для довгого хвоста, інакше тварина просто перекинеться.

Малкольм сказав:

— Насправді у цьому стаді апатозаврів є щось, що збиває з пантелику значно більше.

— Справді? — здивувався Левін. — І що ж?

— Серед них немає справжніх дорослих, — сказав Малкольм. — За нашими мірками тварини, яких ми бачимо, дуже великі. Але насправді ніхто з них не досяг повного розміру дорослої особини. Я вважаю, це спантеличує.

— Справді? Мене це анітрохи не турбує,— мовив Левін. — Безумовно, це через те, що в них не було часу, щоб досягти повної зрілості. Я впевнений, що апатозаври ростуть повільніше за інших динозаврів. Зрештою, великі ссавці, такі як слони, ростуть повільніше, ніж маленькі.

Малкольм похитав головою:

— Це не пояснення.

— Та ну? Що ж тоді?

— Подивися ще, — сказав Малкольм, вказуючи на рівнину. — Насправді це дуже очевидно.

Діти загиготіли.

Левін аж затрусився спересердя.

— Для мене очевидним є те, — сказав він, — що жоден з видів не досяг повної зрілості. Трицератопси, апатозаври, навіть паразаври набагато менші, ніж можна було б очікувати. Це свідчить про постійний фактор — певний елемент дієти, ефект утримання на невеликому острові, можливо, навіть те, як вони були виведені. Але я не вважаю це особливо примітним або тривожним.

— Може, ти й правий, — сказав Малкольм. — А може й ні.

Пуерто-Кортес

— Немає рейсів? — перепитала Сара Гардінг. — Тобто як це — немає рейсів?

Була одинадцята ранку. Сара Гардінг була у польоті останні п’ятнадцять годин, більшу частину з них вона провела на військово-транспортному американському літаку, який летів з Найробі до Далласу. Вона була виснажена, замурзана і хотіла прийняти душ та перевдягнутися. Замість цього вона сперечалася з упертим чиновником у жалюгідному маленькому містечку на західному узбережжі Коста-Рики. За вікном вже перестав падати дощ, але небо все ще було сірим і над порожнім летовищем висіли хмари.

— Перепрошую, — сказав Родрігес. — Але неможливо організувати жодного рейсу.

— А як щодо гвинтокрила, який взяв людей раніше?

— Так, ми маємо гвинтокрил.

— Де він?

— Його тут немає.

— Це я бачу. Але де він?

Родрігес розвів руками.

— Він полетів до Сан-Крістобаля.

— Коли він повернеться?

— Не знаю. Гадаю, що завтра або й післязавтра.

— Сеньйоре Родрігес, — жорстко сказала вона. — Я мушу потрапити на цей острів сьогодні.

— Я розумію ваше бажання, — відповів той, — але нічим не можу зарадити.

— Що ви пропонуєте?

Родрігес знизав плечима.

— Я не можу робити ніяких пропозицій.

— Є тут якийсь човен, що може мене взяти?

— Я не в курсі щодо човнів.

— Тут є гавань, — сказала Гардінг і показала у вікно. — Я бачу там багато різних човнів.

— Знаю. Але я не вірю, що хтось із них попливе на острови. Сьогодні несприятлива погода.

— Але якщо мені потрібно потрапити…

— Так, звичайно. — Родрігес позіхнув. — Ви можете спитати.

Так вона й опинилася невдовзі після одинадцятої години дощового ранку на хиткій дерев’яній пристані з рюкзаком на плечах. До причалу були прив’язані чотири човни, від яких смерділо рибою. Але всі вони здавалися порожніми. Уся робота кипіла на дальньому кінці причалу, де стояв значно більший човен. Поруч із ним стояв червоний «Джип Вранглер», обв’язаний канатами для завантаження на борт, і кілька сталевих барабанів та дерев’яних ящиків. Вона мимохіть захопилася машиною: автівка була спеціально модифікована, розширена до розміру «Ленд Ровер Дефендер» — найпопулярнішого з усіх польових транспортних засобів. Переобладнати такий «Джип» — дороге задоволення, подумала вона. Це по кишені лише дослідникам з великими грошима.

Стоячи на причалі, двоє американців у крислатих капелюхах кричали, вказуючи на «Джип», що криво піднявся в повітря, і гойдався над палубою на стропах древнього крана. Вона почула, як один з чоловіків крикнув: «Обережно! Обережно!», — коли «Джип» важко гупнувся на дерев’яну палубу.

— Чорт забирай! Обережніше! — Кілька робітників стали заносити ящики на корабель. Кран хитнувся назад, щоб підняти сталеві барабани.

Гардінг підійшла до найближчого чоловіка і ввічливо спитала:

— Вибачте, чи не могли б ви мені допомогти?

Чоловік подивився на неї. Він був середнього зросту, з червонуватою шкірою і м’якими рисами обличчя; у новому одязі для сафарі кольору хакі він мав дещо незграбний вигляд. Було видно, що він оповитий думками і напружений.

— Я зараз зайнятий, — сказав він і відвернувся. — Мануелю! Уважніше, це чутливе обладнання!

— Я перепрошую, що турбую Вас, — продовжувала вона, — але мене звуть Сара Гардінг і я намагаюся…

— Мені все одно, хоч би ви були Сарою Бернар.[21] Мануелю, чорт забирай! — Чоловік замахав руками. — Гей, ти! Так, ти! Тримай цю коробку вертикально!

— Я намагаюся потрапити на острів Сорна, — завершила свою фразу Сара.

Після цих слів поведінка чоловіка кардинально змінилася. Він повільно повернувся до неї.

— На Сорну? — перепитав він. — Ви часом не маєте стосунку до доктора Левіна?

— Так, маю.

— Ну, хай мені грець! — сказав він і раптом тепло усміхнувся. — Це ж треба! — Він простягнув руку. — Я Лью Доджсон із корпорації «Біосин», що у Купертіно. Це мій помічник, Говард Кінг.

— Привіт, — сказав інший чоловік, кивнувши їй. Говард Кінг був молодший, вищий і привабливіший за Доджсона. Сара знала цей тип: класичний бета-самець, який підпорядковується господарю. У його поведінці щодо неї було щось дивне: він трохи відсунувся вбік і, схоже, почувався незручно, тоді як Доджсон просто світився дружністю.

— А он там, — продовжував Доджсон, показуючи на палубу, — наш третій колега — Джордж Базелтон.

Гардінг побачила кремезного чоловіка, який схилився над ящиками, що вже стояли на борту. Рукава його сорочки були мокрі від поту. Вона сказала:

— То ви всі друзі Ричарда?

— Ми просто зараз прямуємо до нього, — сказав Доджсон, — на допомогу. — Він завагався, насуплено глянувши на неї.— Але він нам про вас не говорив…

Вона раптом зрозуміла, який вигляд має у його очах: низенька жінка років тридцяти, у зім’ятій сорочці, шортах кольору хакі і важких черевиках. Брудний одяг, розпатлане волосся після усіх цих перельотів. Вона сказала:

— Я знаю Ричарда через Іяна Малкольма. Ми з Іяном — старі друзі.

— Я розумію… — Він продовжував дивитися на неї, ніби трохи їй не довіряв.

Вона була змушена пояснити.

— Я була в Африці. Вирішила приїхати сюди в останню хвилину, — сказала вона. — Док Торн мені зателефонував.

— О, звичайно. Док. — Чоловік кивнув, і, здавалося, розслабився, ніби тепер все це мало для нього сенс.

— З Ричардом усе гаразд? — спитала вона.

— Ну, я, звичайно, сподіваюся, що так. Тому що ми беремо все це обладнання для нього.

— Ви збираєтеся на Сорну зараз?

— Так, якщо протримається така погода, — сказав Доджсон, дивлячись на небо. — Ми маємо бути готові за п’ять-десять хвилин. Знаєте, можете приєднатися до нас, якщо вам потрібно туди, — бадьоро сказав він. — Ми могли б скласти вам компанію. Де ваші речі?

— В мене тільки це, — сказала вона, вказуючи на свій маленький рюкзак.

— Порожняком мандруєте? Ну, добре, міс Гардінг. Ласкаво просимо.

Тепер він здавався абсолютно відкритим і доброзичливим. Це була дуже помітна зміна порівняно з його попередньою поведінкою. Але вона помітила, що цей красень, Кінг, явно почувався неспокійно. Він повернувся до неї спиною і працював дуже активно, покрикуючи на робітників, щоб ті були обережними з останнім дерев’яним ящиком, на якому був напис «Корпорація Біосин». В неї було враження, що він уникає дивитися на неї. І вона досі не розгледіла третього чоловіка на палубі. Це змушувало її вагатися.

— Ви впевнені, що все в порядку?

— Звичайно, все в порядку! Ми будемо раді! — сказав Доджсон. — До того ж як ще ви збираєтеся туди дістатися? Літаки туди не літають, вертоліт вже полетів.

— Знаю, я перевіряла…

— Ну от, знаєте. Якщо хочете дістатися до острова, то краще вам вирушити з нами.

Вона глянула на «Джип» на човні і сказала:

— Думаю, Док уже має бути там зі своїм обладнанням.

При згадці про це інший чоловік, Кінг, різко й тривожно повернув голову. Але Доджсон просто спокійно кивнув і сказав:

— Гадаю, що так. Він, мабуть, прибув минулого вечора.

— Саме так він мені і сказав.

— Правильно, — кивнув Доджсон. — Тож він вже там. Принаймні, я на це сподіваюся.

З палуби лунали крики іспанською, і капітан в засмальцьованих робочих штанах підійшов і глянув в їхню сторону.

— Сеньйоре Доджсон, ми готові.

— Чудово! — сказав Доджсон. — Прекрасно. Піднімайтеся на борт, міс Гардінг. Відпливаємо!

Кінг

Вивергаючи чорний дим, рибальський човен з пихканням вийшов з гавані, прямуючи в бік відкритого моря. Говард Кінг відчував, як в нього під ногами гудуть корабельні двигуни, чув, як рипить дерево. Він слухав, як між собою іспанською перегукувалися члени команди. Кінг подивився на маленьке містечко Пуерто-Кортес — нагромадження будиночків, що скупчилися аж до краю води. Він сподівався, що це кляте суденце придатне для плавання — бо вони були сповнені невідомості.

І Доджсон знову хитрував. Знову ризикував.

Це була ситуація, якої Кінг боявся більше за все.

Говард Кінг знав Льюїса Доджсона вже майже десять років, — відтоді, як він прийшов до компанії, молодий доктор філософії з університету Берклі, перспективний дослідник, сповнений прагнення підкорити світ. Кінг захистив докторську дисертацію на тему факторів згортання крові. Він приєднався до «Біосин» у той період, коли до цих факторів був значний інтерес, — здавалося, що саме у них міститься ключ до розчинення тромбів у пацієнтів з серцевими нападами. Біотехнологічні компанії змагалися між собою, прагнучи розробити новий препарат, який допоміг би врятувати життя людей і заодно заробити собі якісь статки.

Спочатку Кінг працював над перспективною речовиною під назвою «Гемаглютин V-5» або просто «Ейч-Джі-Ві-5». Під час перших тестів вона розчиняла агрегації тромбоцитів до приголомшливого ступеня. Кінг став найперспективнішим молодим дослідником в «Біосин». Його фотографія займала чільне місце в щорічному звіті. У нього була своя лабораторія і операційний бюджет майже в півмільйона доларів.

А потім все різко пішло шкереберть. В ході попередніх випробувань на людях «Ейч-Джі-Ві-5» не вдалося розчинити тромби, що виникли внаслідок інфаркту міокарда і легеневої емболії. Ба навіть гірше, вона спричиняла серйозні побічні ефекти: шлунково-кишкові кровотечі, висип, неврологічні проблеми. Після того, як один пацієнт помер від конвульсій, компанія припинила подальші випробування. За лічені тижні Кінг втратив свою лабораторію. Її отримав новоприбулий данський дослідник; він розробив екстракт зі слини суматранської жовтої п’явки, що показувала серйозні перспективи.

Кінг перебрався до меншої лабораторії, вирішив, що стомився від факторів крові і звернув увагу на знеболювальні препарати. У нього була цікава сполука, L-ізомер білка з африканської рогової жаби, яка, здавалося, мала наркотичну дію. Але він втратив колишню впевненість, і коли компанія розглянула його роботу, вони прийшли до висновку, що його дослідження було недостатньо аргументоване, щоб гарантувати схвалення Управлінням США з контролю за харчовими продуктами та ліками. В підсумку його «жаб’ячий проект» був відхилений.

Кінгові було тоді тридцять п’ять, і він двічі зазнав невдачі. Його фото більше не прикрашало річного звіту. Ходили чутки, що наступного року його можуть звільнити. Коли він запропонував новий дослідницький проект, йому відразу відмовили. Це була чорна смуга у його житті.

А потім Льюїс Доджсон запропонував йому пообідати разом. Доджсон мав сумнівну репутацію серед дослідників; він був відомий як «перехоплювач», — через те, що крав роботи інших і видавав їх за свої. Раніше Кінг з ним ніколи б не побачився. Але тепер він дозволив Доджсонові взяти його до дорогого ресторану морепродуктів у Сан-Франциско.

— Дослідження — важка справа, — почав Доджсон зі співчуттям.

— Можеш сказати це знову, — відповів Кінг.

— Важка й ризикована, — вів далі Доджсон. — Насправді інноваційні дослідження нечасто приносять успіх. Але хіба керівництво це розуміє? Ні. Якщо дослідження провалилося, ти винен. Це несправедливо.

— І не кажи, — погодився Кінг.

— Але такі вже справи. — Доджсон знизав плечима і проштрикнув ніжку м’якого краба.

Кінг нічого не сказав.

— Особисто я не люблю ризикувати, — вів далі Доджсон. — А справжні дослідження завжди ризиковані. Більшість нових ідей погані, і більшість нових розробок провалюються. Якщо ти змушений займатися справжніми дослідженнями, то очікуй невдач. Добре, якщо ти працюєш в університеті, де вихваляються невдачами, а успіхи призводять до остракізму. Але в промисловості… ні, ні. Займатися власними дослідженнями у промисловості — це не дуже мудрий кар’єрний вибір. Це лише шлях до створення проблем. Тих самих проблем, з якими ти зараз зіткнувся, мій друже.

— І що ж мені робити? — спитав Кінг.

— Ну, — сказав Доджсон. — У мене є власний науковий метод. Я називаю це «цілеспрямованим розвитком досліджень». Якщо лише деякі ідеї є непоганими, то навіщо намагатися знайти їх самостійно? Це надто важко. Хай їх знаходять інші люди — нехай вони беруть на себе ризик, рухаючись до так званої слави. А я краще почекаю і займуся розвитком ідей, що вже показують певні перспективи. Візьму щось добре, і зроблю його ще кращим. Або, принаймні, зроблю це трошки іншим, щоб можна було запатентувати. А потім стану власником і це буде моє.

Кінг був вражений тим, як відверто Доджсон визнав себе злодієм. Схоже, це його аніскільки не бентежило. Кінг трохи покопався у салаті.

— Навіщо ти мені це розказуєш?

— Бо я дещо в тобі бачу, — відповів Доджсон. — Я бачу амбіції. І розчарування у цих амбіціях. І скажу тобі, Говарде, тобі немає через що розчаровуватися. І зовсім не обов’язково, що тебе звільнять наступного року. Хоча саме до цього все йде. Скільки твоїй дитині?

— Чотири, — відповів Кінг.

— Це жахливо, залишитися без роботи, з молодою сім’єю А знайти іншу роботу буде нелегко. Хто тепер дасть тобі шанс? До 35 років вчений-дослідник вже або заробляє якусь репутацію або, швидше за все, ні. Я не вважаю, що це правильно, але така вже існує думка.

Кінг знав про таку думку. Вона існувала у кожній біотехнологічній компанії Каліфорнії.

— Але, Говарде, — сказав Доджсон, нахилившись через стіл і стишивши голос, — який прекрасний світ очікує тебе, якщо ти вирішиш по-іншому глянути на речі. Ти проживеш своє життя зовсім по-іншому. Я дійсно думаю, що тобі варто подумати над тим, що я кажу.

Через два тижні Кінг став особистим помічником Доджсона у Відділі біогенних тенденцій майбутнього — так «Біосин» називала свою роботу із промислового шпигунства. І в наступні роки він знову піднявся по службі в «Біосин» — цього разу через те, що подобався Доджсону.

Тепер Кінг мав усі атрибути успіху: «Порше», іпотека, розлучення, дитина, яку він бачив на вихідних. Все тому, що Кінг довів, що здатен досконало виконувати роль другої людини в команді, працюючи довгі години, відточуючи деталі, вберігаючи свого балакучого боса від неприємностей. За цей час Кінг побачив всі сторони Доджсона — і його харизматичність, і далекоглядність, і його темну, безжальну сторону. Кінг казав собі, що може впоратися з його жорстокістю, тримати її під контролем, що за багато років навчився це робити.

Але іноді він не був настільки впевнений.

Як зараз.

Тому що вони були тут, на хиткому смердючому рибальському човні, що прямував у океан від якогось самотнього сільця у Коста-Риці, і в цей напружений момент Доджсон раптом вирішив зіграти якусь свою гру, познайомившись з цією жінкою і вирішивши взяти її з собою.

Кінг не розумів, що задумав Доджсон, але він побачив яскравий блиск у його очах, який бачив до того лише кілька разів, і цей погляд його завжди тривожив.

Ця жінка, Гардінг, тепер була на палубі, стоячи біля носу човна. Вона дивилася на океан. Кінг побачив, як Доджсон ходить біля «Джипа», і нервово покликав його.

— Слухай, — сказав Кінг, — нам треба поговорити.

— Звичайно, — легко погодився Доджсон. — Що в тебе на думці?

І усміхнувся своєю чарівною посмішкою.

Гарлінг

Сара Гардінг дивилася на сіре грозове небо. На човен накочувалися важкі морські хвилі. Команда кинулася прив’язувати до палуби «Джип», що кілька разів ледь не покотився за борт. Вона стояла в носовій частині, борючись із морською хворобою. На далекому обрії, прямо по курсу, наразі можна було побачити ледь помітну темну лінію, що була островом Сорна.

Вона озирнулася назад і побачила Доджсона й Кінга, які стояли разом біля поручнів у середній частині корабля і про щось напружено розмовляли. Кінг, здавалося, був невдоволений і швидко жестикулював. Доджсон слухав і хитав головою. За якусь мить він поклав Кінгові руку на плече. Здавалося, він намагається заспокоїти парубка. Обидва чоловіки не звертали увагу на метушню навколо «Джипа». Дивно, подумала вона, якщо згадати, як вони перед цим переживали за обладнання. А тепер їм, здається, було все одно.

Третього чоловіка, Базелтона, вона, звісно ж, упізнала і була здивована, побачивши його тут, на маленькому рибальському суденці. Базелтон байдуже потиснув їй руку і зник під палубою, щойно корабель відійшов від причалу. Він не з’являвся нагорі. Можливо, його теж мучила морська хвороба.

Продовжуючи спостерігати, вона побачила, як Доджсон відірвався від Кінга і побіг наглядати за матросами. Залишившись сам, Кінг пішов перевірити ремені, що ними прив’язали до палуби коробки й бочки на кормі. Коробки з маркуванням «Біосин».

Гардінг ніколи не чула про корпорацію «Біосин». Вона запитувала себе, який стосунок до неї мають Іян та Ричард. Щоразу, коли Іян був поруч із нею, він завжди критично, навіть зневажливо відгукувався про біотехнологічні компанії. І ці люди навряд чи його друзі. Вони були занадто жорсткими, занадто… дивакуватими.

Але тоді їй подумалося, що в Іяна бувають-таки досить дивні друзі. Вони завжди зненацька з’являлися в його квартирі — японський каліграф, індонезійський оркестр ґамелан, жонглер з Лас-Вегаса у блискучій куртці болеро, цей дивний французький астролог, який вважав, що Земля порожня… А потім були його друзі-математики. Вони були справді божевільні. Або такими здавалися Сарі. У них були такі дикі очі, вони настільки були схиблені на своїх доказах… Кілька сторінок доказів, а іноді й сотні сторінок. Це для неї було занадто абстрактним. Сарі Гардінг подобалося торкатися грунту, бачити тварин, відчувати звуки й запахи. Це було для неї реальним. Все інше було просто купою теорій: можливо, правильних, а можливо й ні.

Хвилі почали перехлюпуватися через ніс судна, тож вона відійшла трохи назад, щоб залишитися сухою. Сара позіхнула — небагато їй вдалося поспати за останні двадцять чотири години. Доджсон закінчив роботу з «Джипом» і підійшов до неї.

Вона спитала:

— У вас все добре?

— О, так, — сказав він, бадьоро посміхнувшись.

— Ваш друг Кінг здається засмученим.

— Він не любить човнів, — відповів Доджсон і кивнув на хвилі.— Але ми вчасно встигли. За годину або близько того будемо на острові.

— Розкажіть мені, що це за корпорація «Біосин», — попросила вона, — я ніколи про неї не чула.

— Це невелика компанія, — відповів Доджсон. — Ми робимо те, що називають споживчими біопрепаратами. Ми спеціалізуємося на організмах, які вирощуємо для сфери розваг та спорту. Наприклад, ми розробили нові види форелі та інших риб для спортивної ловлі. Ми створюємо нові види собак — маленьких тварин для тих, хто живе у квартирі. Все в такому дусі.

Саме те, що Іян ненавидить, подумала вона.

— Звідки ви знаєте Іяна?

— О, ми давно знайомі,— відповів Доджсон.

Вона помітила розпливчастість у його словах.

— Як давно?

— Ще з часів парку.

— Парку, — повторила вона.

Він кивнув.

— Хіба він ніколи не розповідав Вам, як покалічив ногу?

— Ні,— відповіла вона. — Він ніколи не хотів про це говорити. Просто сказав, що це сталося під час консультації, яку він надавав… не знаю де. Якась неприємність. Це було у парку?

— Так, в деякому сенсі,— сказав Доджсон, вдивляючись у океан. За якусь мить він знизав плечима. — А як щодо Вас? Звідки ви його знаєте?

— Він був одним із рецензентів моєї дисертації. Я етолог. Вивчаю поведінку великих ссавців в екосистемах африканських пасовищ. Східна Африка. Зокрема, хижаки.

— Хижаки?

— Я вивчаю гієн, — сказала вона. — До того вивчала левів.

— Довго?

— Вже майже десять років. Шість із них — постійно, з моменту захисту докторської.

— Цікаво, — кивнув Доджсон. — І ви приїхали сюди просто з Африки?

— Так, з Серонери. Це у Танзанії.

Доджсон невизначено кивнув. Він дивився повз її плече в бік острова.

— Хто б міг подумати. Схоже, погода врешті-решт може налагодитися.

Вона обернулася і побачила над головою сині смуги між рідкими хмарами. Крізь них намагалося прорватися сонячне світло. Море було спокійнішим. Вона здивувалася, побачивши, що острів став набагато ближче. Вона могла ясно бачити скелі, що височіли над морем. Вони були з червонувато-сірої вулканічної породи, дуже прямовисні.

— У Танзанії,— сказав Доджсон. — То ви керуєте великою дослідницькою групою?

— Ні. Я працюю сама.

— Без студентів? — сказав він.

— Боюся, що так. Просто моя робота не дуже приваблива. Великі саванні хижаки в Африці — це здебільшого нічні тварини. Тож мої дослідження проводяться в основному вночі.

— Важкувато, мабуть, Вашому чоловікові.

— О, я незаміжня, — вона злегка знизала плечима.

— Я здивований, — сказав він, — така гарна жінка, як Ви…

— В мене ніколи не було на це часу, — швидко відповіла вона. І, щоб змінити тему, додала: — Де ви збираєтеся причалити на цьому острові?

Доджсон повернувся, щоб подивитися. Тепер вони були досить близько до острова, щоб побачити, як високі білі хвилі розбиваються об підніжжя скель. Вони були лише в одній або двох милях.

— Це незвичайний острів, — сказав Доджсон. — Весь регіон Центральної Америки вулканічний. Між Мексикою та Колумбією знаходиться близько тридцяти діючих вулканів. Всі ці прибережні острови були свого часу діючими вулканами, — частиною центрального ланцюга. Але, на відміну від материка, острови зараз перебувають у стані спокою. Вивержень не було вже близько тисячі років.

— Тож ми зараз бачимо зовнішній бік кратера?

— Саме так. Скелі є результатом ерозії від опадів, але море розмиває і їхню основу. Ці пласкі ділянки на скелі, які ви бачите, — це місця, де океан підмив основу і величезні шматки скелі просто розвалилися і впали в море. Це все м’які вулканічні породи.

— Тож ви станете…

— Є кілька місць з вітряного боку, де океан вирізав печери в скелях. І в двох із цих місць печери стикаються з річками, що витікають з острова. Тож вони прохідні.— Він показав уперед. — Он там, бачите, одна з таких печер.

Сара Гардінг побачила темний отвір неправильної форми, вирізаний у підніжжі скелі. Навколо нього розбивалися хвилі, шлейфи білої піни піднімалися у повітря на п’ятдесят футів.

— Ви збираєтеся завести човен у цю печеру?

— Якщо протримається нормальна погода, то так. — Доджсон відвернувся. — Не хвилюйтеся, все не так страшно, як здається на перший погляд. Хай там як, ви говорили про Африку. Коли ви звідти поїхали?

— Відразу ж, як мені зателефонував Док Торн. Він сказав, що збирається їхати з Іяном, щоб урятувати Ричарда, і запитав, чи хочу я приїхати.

— І що ви сказали?

— Сказала, що подумаю.

Доджсон насупився.

— Ви не сказали йому, що приїжджаєте?

— Ні, тому що не була впевнена, що цього хочу. Я маю на увазі, в мене справи, робота. Це довгий шлях.

— Для колишньої коханої,— співчутливо кивнув Доджсон.

Вона зітхнула.

— Так. Самі розумієте. Іян…

— Так, я знаю Іяна, — сказав Доджсон. — Ще той характер.

— Тільки так можна дати йому все зрозуміти, — мовила вона.

Запала незручна мовчанка. Доджсон відкашлявся.

— Ви мене збили з пантелику, — сказав він. — То ви комусь сказали, що сюди приїдете?

— Нікому, — відповіла вона. — Я просто стрибнула у перший літак і прилетіла.

— А як же ваш університет, колеги?

Вона знизала плечима.

— На це не було часу. І, як я вже сказала, я працюю сама. — Вона знову глянула на острів. Скелі височіли над судном. До острова залишалося усього кілька сотень ярдів. Тепер печера здавалася значно більшою, але хвилі розбивалися з обох боків. Вона похитала головою. — Дещо бурхливо.

— Не хвилюйтеся, — мовив Доджсон. — Бачите? Капітан вже готується до переходу. Ми будемо в повній безпеці, щойно пройдемо крізь печеру. А потім… Це має бути дуже захопливо.

Човен крутнувся і трохи занурився в море. Вона схопилася за поручні. Доджсон, який стояв поруч, посміхнувся.

— Розумієте, що я кажу? Захопливо, чи не так? — Він здавався якимось збудженим. Його тіло стало напруженим, він потер руки. — Не турбуйтеся, міс Гардінг, я не дозволю, щоб щось сталося…

Вона не знала, про що він говорить, але перш ніж встигла відповісти, ніс човна знову занурився у воду, здіймаючи бризки, і вона трохи спіткнулася. Доджсон швидко нагнувся — мабуть, щоб утримати її — але щось, здається, пішло не так і він упав їй під ноги, а потім піднявся — і ще одна хвиля перекотилася через них. Вона відчула, як повертається її тіло, скрикнула і схопилася за поручні. Але все відбувалося занадто швидко, світ навколо неї перевернувся і закрутився, вона вдарилася головою об поручні і перекинулася за борт. Перед її очима промайнув корпус човна з облупленою фарбою, потім зелений океан, її різко обпекло холодною водою і вона занурилася в темряву.

Долина

— Все йде надзвичайно добре, — мовив Левін, потираючи руки. — Мушу зазначити, набагато краще, ніж я очікував. Важко бути більш задоволеним.

Він стояв у схованці разом з Торном, Едді, Малкольмом та дітлахами, дивлячись униз. Усередині маленького спостережного будиночка кожен спітнів; полуденне повітря було нерухомим і задушливим. Трав’янистий луг навколо них спорожнів; більшість динозаврів пішли у затінок, під дерева.

Винятком було стадо апатозаврів, які вийшли з-під дерев, щоб іще раз напитися води. Величезні тварини скупчилися навколо води. У тому ж районі, але не так тісно, стояли паразауролофи з високими гребенями; ці дещо менші динозаври розмістилися неподалік від стада апатозаврів.

Торн витер піт з очей і запитав:

— А чому, власне, ти такий задоволений?

— Через те, що ми тут бачимо, — відповів Малкольм. Він глянув на годинник і щось занотував до записника. — Ми отримуємо дані, на які я сподівався. Це дуже цікаво.

Торн позіхнув. На нього напала сонливість через спеку.

— Що тут цікавого? Динозаври просто п’ють.

— Знову п’ють, — виправив його Левін. — Вдруге за годину. Опівдні. Таке споживання рідини вказує на певну стратегію терморегуляції, що її використовують ці великі істоти.

— Ти хочеш сказати, вони п’ють, щоб не перегрітися, — мовив Торн, який ніколи не любив наукового жаргону.

— Так. Саме це вони й роблять. Багато п’ють. Але, на мій погляд, їхнє повернення до річки може мати зовсім інше значення.

— Яке?

— Ну, ну, Доку, — сказав Левін, показуючи рукою. — Подивіться на стада. Подивіться, як вони розташовані в просторі. Ми бачимо те, що ніхто не бачив раніше, або навіть не підозрював щодо динозаврів. Ми бачимо ніщо інше, як міжвидовий симбіоз.

— Справді?

— Так, — відповів Левін. — Апатозаври і паразаври разом. Вчора я теж бачив їх разом. Закладаюся, що вони завжди разом, коли перебувають на відкритій рівнині. Безсумнівно, вам цікаво, чому.

— Авжеж, — сказав Торн.

— Причина в тому, — продовжував Левін, — що апатозаври дуже сильні, але в них слабкий зір, тоді як паразаври менші, але зір в них дуже гострий. Таким чином, ці два види залишаються разом, тому що забезпечують один одному взаємний захист. Так само, як зебри й бабуїни на африканській рівнині. Зебри мають гарний нюх, а бабуїни — хороший зір. Разом вони більш ефективно протистоять хижакам, ніж окремо.

— Іти думаєш, що так само і з динозаврами, бо…

— Це досить очевидно, — сказав Левін. — Досить поглянути на їхню поведінку. Коли два стада були поодинці, кожне з них було щільно згруповане. Але коли вони разом, паразаври розсіюються, кидаючи своє колишнє місце розташування, щоб сформувати зовнішнє кільце навколо апатозаврів. Так само, як ви бачите зараз. Це може означати тільки те, що окремі паразаври будуть захищені стадом апатозаврів. І навпаки. Це може бути тільки взаємна оборона від хижаків.

Вони побачили, як один з паразаврів підняв голову і подивився через річку. Він подав довгий жалібний сигнал. Усі паразаври теж підняли голови і глянули у той бік. Апатозаври продовжували пити воду з річки, хоча один або два дорослих підняли свої довгі шиї.

У полуденному сонці над ними кружляли комахи. Торн запитав:

— То де ж ці хижаки?

— Он там, — відказав Малкольм, вказуючи на ряд дерев на іншому березі річки, недалеко від води.

Торн дивився і нічого не міг побачити.

— Не бачите їх?

— Ні.

— Придивіться уважніше. Це маленькі тварини, схожі на ящірок. Темно-коричневі. Раптори, — сказав він.

Торн знизав плечима. Він все одно нічого не бачив. Стоячи в нього за спиною, Левін почав їсти енергетичний батончик.[22] Зайнятий біноклем, він кинув обгортку на підлогу. Шматочки паперу полетіли на землю.

— Яке воно на смак? — спитав Арбі.

— Непогане. Трохи солодке.

— А ще одного у вас немає? — спитав він.

Левін порився в кишенях і дав йому. Арбі розламав батончик навпіл і віддав половину Келлі. Потім почав розгортати свою половину, акуратно складаючи папір у кишеню.

— Розумієте, все вкрай важливо, — сказав Малкольм. — Для питання вимирання. Вже очевидно, що вимирання динозаврів є набагато складнішою проблемою, ніж будь-хто усвідомлював.

— Справді? — спитав Арбі.

— Дивись, — продовжив Малкольм. — Усі теорії вимирання видів базувалися на вивченні скам’янілостей. Але скам’янілості не показують ті види поведінки, що їх ми тут бачимо. Вони не фіксують усієї складності групової взаємодії.

— Тому що скам’янілості — це просто кістки, — сказав Арбі.

— Правильно. А кістки — це не поведінка. Якщо подумати, то палеонтологічні дані більше схожі на серію фотознімків: застиглі моменти того, що насправді є рухливою реальністю. Роздивлятися скам’янілості — це все одно що гортати сімейний фотоальбом. Ти розумієш, що альбом — це не все. Розумієш, що між цими картинками теж є життя. Але в тебе немає жодних записів того, що відбувається між цими картинками, ти маєш лише ці фото, тому вивчаєш і вивчаєш їх. І дуже скоро починаєш хибно думати, що цей альбом — не серія моментів, а сама реальність. І пояснюєш усе, керуючись альбомом, забуваючи, що за ним стоїть справжнє життя. А ще є тенденція, — продовжував Малкольм, — думати у категоріях фізичних подій. Припускати, що вимирання викликане певними фізичними подіями. Метеорит падає на Землю і міняє погоду. Або вивергається вулкан, і погода міняється. Або міняється рослинність, і види починають голодувати і вмирати. Або з’являється нова рослина, яка отруює всіх динозаврів. У кожному випадку уявляється якась зовнішня подія. Але ніхто не уявляє, що змінитися могли самі тварини — не їхні кістки, а їхня поведінка. Проте коли ви дивитеся на тварин, подібних до цих, і бачите, наскільки складно пов’язана між собою їхня поведінка, то розумієте, що зміна групової поведінки може легко призвести до зникнення цілого виду.

— Але чому може змінитися групова поведінка? — спитав Торн. — Якщо не було ніякої катастрофи, що силоміць її змінила, то що тоді?

— Насправді,— відповів Малкольм, — поведінка змінюється завжди, постійно. Наша планета — динамічне, активне середовище. Погода міняється. Суходіл міняється. Континенти рухаються. Океани наповнюються й висихають. Гори здіймаються вгору і руйнуються від ерозії. Всі організми на планеті постійно пристосовуються до цих змін. Кращими є ті, які можуть адаптуватися якнайшвидше. Ось чому важко зрозуміти, як катастрофа, що спричиняє таку велику зміну, може призвести до зникнення в той час, як на Землі весь час все одно відбувається стільки змін.

— То що ж, у такому випадку, є причиною вимирання? — спитав Торн.

— Безумовно, не лише швидкі зміни, — сказав Малкольм. — Факти чітко це підтверджують.

— Які факти?

— Після кожної великої зміни стану довкілля йшла хвиля вимирання видів, але не відразу. Саме по собі вимирання відбувається за тисячі, а то й мільйони років після цього. Візьміть останнє заледеніння у Північній Америці. Льодовик спустився, клімат сильно змінився, але тварини не загинули. Лише після того, як льодовик відступив, коли можна подумати, що все повернеться до нормального життя, безліч видів вимерла. Саме тоді на цьому континенті зникли жирафи, тигри та мамонти. І це звичайна картина. Ніби види ослаблені серйозними змінами, але вимирають пізніше. Це широковідоме явище.

— Це називається «підготовка плацдарму», — сказав Левін.

— І як це пояснити?

Левін промовчав.

— А ніяк, — відповів Малкольм. — Це палеонтологічна загадка. Але я вважаю, що теорія складності може багато нам про це розповісти. Бо якщо поняття життя на межі хаосу є вірним, тоді серйозні зміни штовхають тварин ближче до краю. Це дестабілізує всі види поведінки. І коли середовище повертається в нормальне русло, це насправді не повернення до нормального життя. З точки зору еволюції, це ще одна велика зміна, і вона занадто велика, щоб її витримати. Я вважаю, що нова поведінка в популяціях може виникати у несподіваний спосіб і думаю, що знаю, чому динозаври…

— Що це? — раптом перебив його Торн.

Він дивився на дерева, і побачив, як у полі зору з’явився один динозавр. Він був досить стрункий, жваво тримався на задніх лапах, підтримуючи рівновагу за допомогою сильного хвоста. Він був шість футів заввишки, зелено-коричневий, з червоними та чорними смугами, мов у тигра.

— Це велоцираптор, — сказав Малкольм.

Торн повернувся до Левіна.

— Це він загнав тебе на дерево? Гидкий у нього вигляд.

— Зате ефектний, — сказав Левін. — Ці тварини — блискуче сконструйовані машини для вбивства. Можна стверджувати, що це найбільш вправні хижаки в історії планети. Той, який вискочив уперед — це альфа. Він веде зграю.

Торн побачив інший рух під деревами.

— Їх там кілька.

— О так, — сказав Левін. — Ця зграя особливо велика. — Він підніс бінокль і глянув крізь нього. — Хотів би я знати, де їхнє гніздо, — сказав він. — Я ніде не зміг знайти його на острові. Звичайно, вони потайливі, але ж не настільки…

Усі паразаври голосно закричали, рухаючись до стада апатозаврів. Але великі апатозаври, здавалося, байдужі; дорослі, які стояли найближче до води, фактично повернулися спинами до раптора, який наближався.

— Вони його не помітили? — спитав Арбі.— Вони навіть не дивляться на нього.

— Не обманюй себе, — відповів Левін. — Апатозаври — дуже уважні тварини. Може, вони і схожі на гігантських корів, але насправді не такі. Їхні хвости-батоги мають довжину тридцять або сорок футів і важать кілька тон. Глянь, як швидко вони ними гойдають. Одного удару досить, щоб нападник відлетів назад.

— Тож вони відвернулися, щоб захиститися?

— Безумовно, так, — сказав Левін. — І тепер ти можеш бачити, як довгі шиї врівноважують їхні хвости.

Хвости дорослих були настільки довгими, що дотягувалися до іншого берега річки. Коли вони почали хитати ними і паразаври закричали, вожак-раптор відійшов. За кілька хвилин уся зграя, крадучись, рушила вздовж дерев і попрямувала в гори.

— Схоже, ти правий, — сказав Торн. — Хвости їх налякали.

— Скільки ти їх нарахував? — спитав Левін.

— Не знаю. Десять. Ні, зачекай — чотирнадцять. Може, й більше. Я міг пропустити кілька.

— Чотирнадцять, — занотував Малкольм до записника.

— Ти простежиш за ними? — сказав Левін.

— Не зараз.

— Ми могли б узяти «Експлорер».

— Можливо, пізніше, — сказав Малкольм.

— Я думаю, що ми повинні знати, де їхнє гніздо, — сказав Левін. — Це дуже важливо, Іяне, якщо ми збираємося вивчити відносини «хижак-жертва». Немає нічого важливішого за це. І зараз чудова можливість простежити за ними…

— Можливо, але пізніше, — повторив Малкольм і глянув на годинник.

— Ти вже всоте дивишся на свій годинник, — сказав Торн.

Малкольм знизав плечима.

— Час обідати, — сказав він. — До речі, як щодо Сари? Вона не має прибути найближчим часом?

— Так. Думаю, вона от-от має з’явитися, — сказав Торн.

Малкольм витер лоба.

— Спекотно тут.

— Так, спекотно.

Вони слухали, як дзижчать комахи у полуденній спеці, і спостерігали за відходом рапторів.

— Знаєте, що я думаю? — сказав Малкольм. — Можливо, нам варто повернутися.

— Повернутися? — перепитав Левін. — Зараз? А як же твої спостереження? Як бути з камерами, що ми їх хотіли розмістити?…

— Не знаю, можливо, було б добре зробити перерву.

Левін подивився на нього з недовірою і нічого не сказав.

— Ну, мені здається, — вів далі Малкольм, — що якщо Сара проїхала весь шлях з Африки, то нам варто було б повернутися і зустріти її.— Він знизав плечима. — Я думаю, це звичайна ввічливість.

— Я й не думав, що… — почав Торн.

— Ні, ні,— сказав Малкольм. — Нічого подібного. Просто… Знаєте, може, вона ще й не приїде. — В нього був дуже невпевнений вигляд. — Вона сказала, що приїде?

— Вона сказала, що подумає.

Малкольм нахмурився.

— Тоді приїде. Раз Сара так сказала, отже, приїде. Я її знаю. Отже, що ви скажете про те, щоб повернутися?

— Однозначно ні,— сказав Левін, дивлячись у бінокль. — Я б і не мріяв про те, щоб звідси піти.

Малкольм повернувся.

— Доку? Хочете повернутися?

— Звичайно, — сказав Торн, витерши піт із лоба. — Тут спекотно.

— Наскільки я знаю Сару, — сказав Малкольм, спускаючись вниз, — вона з’явиться на цьому острові при повному параді.

Печера

Вона з усіх сил рвалася вгору і виринула на поверхню, але навколо була тільки вода — з усіх боків над нею піднімалися великі хвилі заввишки п’ятнадцять футів. Сила океану була колосальною. Хвилі штовхали її то вперед, то назад, і в неї бракувало сил, щоб чинити їм опір. Човна ніде не було видно, лише море пінилося з усіх боків. Не бачила вона й острова, лише воду. Саму воду. Вона боролася з почуттям паніки, що охоплювало її.

Вона спробувала плисти проти течії, але черевики були наче свинцеві. Вона знову занурилася в воду, а тоді виринула, хапаючи ротом повітря. Їй потрібно було якось зняти черевики. Вона ковтнула повітря і пірнула, намагаючись розшнурувати черевики. Легені пекло, наче вогнем, поки вона поралася з вузлами. Океан безперестанно жбурляв її туди-сюди.

Вона зняла один черевик, ковтнула повітря і нахилилася знову. Пальці задубіли від холоду й переляку, коли вона возилася з іншим черевиком. Здавалося, ніби на це пішли години. Нарешті її ноги були вільними, легкими, і вона по-собачому попливла, хапаючи повітря. Хвилі то піднімали, то знову кидали її. Вона не бачила острова. Її знову охопила паніка. Вона повернулася і відчула, як хвиля знову піднімає її. А потім побачила острів.

Стрімкі скелі були близько, жахливо близько. Хвилі гупали, розбиваючись об них. Вона була не більш ніж в п’ятдесяти ярдах від берега, невблаганно наближаючись до місця, де шумів прибій. Піднявшись на наступному гребені хвилі, вона побачила печеру в ста ярдах справа. Спробувала плисти в цьому напрямку, але це було безнадійно. Вона була абсолютно безсила проти цього гігантського прибою. Вона відчувала лише силу моря, що несла її до скель.

Паніка змусила швидше битися її серце. Вона зрозуміла, що відразу ж загине. На неї накотилася хвиля; вона закашлялася, ковтнувши морської води. В очах потемніло. Вона відчувала нудоту і глибокий, глибокий жах.

Вона опустила голову і почала плисти, щосили луплячи по воді руками й ногами. Вона зовсім не відчувала руху, — лише бічне тяжіння хвиль, і боялася дивитися вгору. Почала бити по воді сильніше. Коли підняла голову за наступним подихом, то побачила, що зсунулася — небагато, зовсім трохи — в північному напрямку. Тепер вона була трохи ближче до печери.

Це підбадьорило її, але вона все ще боялася. В неї залишалося так мало сил! Руки й ноги боліли від рухів.

Легені палали. Вона дихала важко, короткими переривчастими ковтками. Знову закашлялася, ухопила ще повітря, опустила голову й попливла далі.

Навіть пливучи під водою, вона чула шум прибою, що розбивався об скелі. Вона щосили працювала ногами й руками. Течії й хвилі кидали її то вперед, то назад. Це було безнадійно. Але вона все одно намагалася.

Поступово біль у м’язах став тупим і постійним. Їй здавалося, ніби вона жила з цим болем усе життя, тож більше не помічала його. Гатила ногами по воді, не звертаючи уваги.

Коли приливна хвиля знову підняла її, жінка підняла голову, щоб вдихнути повітря. На її подив, печера була дуже близько. Ще кілька хвиль — і її занесе всередину. Сара думала, що навколо печери течія буде не такою сильною, але це було не так; з обох боків печери здіймалися хвилі, билися об скелі, а потім падали вниз. Човна ніде не було видно.

Вона знову опустила голову вниз і попливла з останніх сил. Вона відчувала слабкість в усьому тілі. Вона вже не могла триматися. Розуміла, що її несе на скелі. Гуркіт хвиль став голоснішим, вона знову забила ногами по воді і раптом величезна хвиля підняла її вгору, потім опустила і понесла до скель. В неї вже не було сил опиратися. Вона підняла голову, щоб глянути навколо і побачила темряву, чорнильну темряву.

Виснажена і змучена болем, вона зрозуміла, що знаходиться всередині печери. Її занесло до печери! Звук від хвиль був порожнистим, відбивався від стін. Але було надто темно, щоб стіни печери можна було роздивитися. Сильна течія несла її далі й далі. Гардінг задихалася і безрезультатно гребла. Її тіло дряпнулося об скелю; в якусь мить вона відчула пекучий біль, а потім її понесло далі, вглиб печери. Але тепер вже була якась відмінність. Вона побачила слабке світло на стелі, що, здавалося, теж світилася. Хвилі зменшилися.

Вона відчула, що тримати голову над водою стало значно легше. Попереду було видно сліпуче полуденне світло, яскраво-гаряче — це був кінець печери.

І раптом її винесло назовні — приголомшена, вона увірвалася під відкрите небо й побачила, що знаходиться посеред широкої каламутної річки, оточеної щільними зеленими заростями. Повітря було гарячим і нерухомим; вдалині було чути крики тропічних птахів.

Попереду, за поворотом річки, виднілася корма човна Доджсона, що вже був прив’язаний до берега. Сара не бачила на борту людей і не хотіла їх бачити.

Зібравши рештки сил, вона попливла до берега і схопилася за одне з мангрових дерев, що густо росли вздовж краю води. Занадто слабка, щоб втриматися, вона зачепилася рукою за корінь і лежала на спині у ніжній течії, дивлячись у небо і хапаючи повітря.

Вона не знала, скільки минуло часу, але зрештою відчула в собі достатньо сил, щоб підтягуватися далі, хапаючись руками за корені, доки не дісталася вузького розриву у заростях, що вивів її на багнистий берег. Коли вона виповзла з води на слизький ґрунт, то помітила кілька досить великих тваринних слідів у багнюці. Це були загадкові трипалі сліди, кожен з пальців закінчувався великим пазуром…

Нахилившись, щоб вивчити їх уважніше, Сара раптом відчула, як у неї під ногами вібрує, двигтить земля. На неї впала велика тінь і вона зі здивуванням побачила шкірясте, бліде черево величезної тварини. Вона була занадто слабка, щоб реагувати, навіть підняти голову.

Останнє, що вона побачила, була величезна шкіряста ступня, що стала на землю поруч з нею, тихо чвакнувши в багнюці. А потім її зненацька опанувало виснаження, і Сара Гардінг повалилася на спину, закотила очі і втратила свідомість.

Доджсон

У кількох ярдах вище за течією Льюїс Доджсон заліз до вдосконаленого на замовлення «Джипа Вранглера» та зачинив за собою двері. Поруч із ним на пасажирському сидінні заламував руки Говард Кінг. Він сказав:

— Як ти міг з нею таке зробити?

— Що зробити? — спитав Базелтон, який сидів ззаду.

Доджсон не відповів. Він повернув ключ у замку запалювання. Двигун забуркотів і завівся. Він увімкнув передачу у повнопривідному механізмі і попрямував вгору по схилу в джунглі, подалі від човна на березі.

— Як ти міг? — схвильовано повторив Кінг. — Господи.

— Те, що сталося — нещасний випадок, — відповів Доджсон.

— Нещасний випадок? Нещасний випадок?!

— Саме так, — спокійно сказав Доджсон. — Вона впала за борт.

— Я нічого не бачив, — відгукнувся Базелтон.

Кінг хитав головою.

— Господи, якщо хтось почне розслідувати…

— І що вони зроблять? — перервав його Доджсон. — Були хвилі, вона стояла на носі, на нас накотилася велика хвиля і її змило за борт. Ми кружляли і шукали її, але не було ніякої надії. Жахливий нещасний випадок. Тож навіщо так хвилюватися?

— Навіщо?..

— Так, Говарде. Якого біса ти хвилюєшся?

— Я це бачив. Господи!

— Не бачив, — заперечив йому Доджсон.

— Я нічого не бачив, — сказав Базелтон. — Я весь час був унизу.

— То краще для тебе, — сказав Говард Кінг. — Але що, як буде розслідування?

«Джип» підстрибнув на ґрунтовій дорозі, рухаючись далі в джунглі.

— Нічого не буде, — сказав Доджсон. — Вона поспіхом залишила Африку і нікому не сказала, куди поїхала.

— Звідки ти знаєш? — простогнав Кінг.

— Вона сама мені це сказала, от звідки. А тепер візьми мапу і припини стогнати. Ти знав, на що йдеш, коли до мене приєднався.

— Я не знав, що ти будеш когось вбивати, заради всього святого…

— Говарде, — повторив Доджсон, зітхнувши. — Нічого не станеться. Візьми мапу.

— Звідки ти знаєш? — не вгавав Кінг.

— Тому що я знаю, що роблю, — відповів Доджсон. — На відміну від Малкольма та Торна, які знаходяться десь на цьому острові і клеять дурня, роблячи казна-що у цих клятих джунглях.

Згадка про інших викликала нову тривогу. Кінг схвильовано сказав:

— Може, ми на них наштовхнемося…

— Ні, Говарде, не наштовхнемося. Вони навіть не знають, що ми тут. Ми пробудемо на цьому острові чотири години, пам’ятаєш? Прибули о першій годині, відпливемо о п’ятій. В порту будемо о сьомій. А до Сан-Франциско прибудемо опівночі. Гоп і все, зроблено! І нарешті після всіх цих років я матиму те, що мав би мати в себе вже давно.

— Ембріони динозаврів, — сказав Базелтон.

— Ембріони? — перепитав здивований Кінг.

— О ні, мене більше не цікавлять ембріони, — сказав Доджсон. — Кілька років тому я намагався дістати заморожені ембріони, але зараз немає сенсу через них турбуватися. Мені потрібні запліднені яйця. Я матиму їх від кожного виду на цьому острові.

— Як ти це зробиш за чотири години?

— Я вже знаю точне розташування кожного гнізда динозаврів на цьому острові. В мене є мапа, Говарде.

Кінг розгорнув мапу. Це була велика топографічна карта острова, два на три фути, це синім кольором було позначено висоту місцевості. У кількох місцях у низинних долинах, були густі червоні концентричні кола. У деяких місцях — скупчення кіл.

— Що це? — спитав Кінг.

— Чому б тобі не прочитати, що це означає? — сказав Доджсон.

Кінг перевернув мапу.

— «Сигма дані Супутник/Нордстат змішані спектри VSFR/FASLR/IFFVR». Колонка цифр. Ні, зачекай. Це дати.

— Вірно, — сказав Доджсон, — дати.

— Старі дати? Тобто це сумарна діаграма, що комбінує декілька супутникових проходів?

— Правильно.

Кінг нахмурився.

— І це схоже на… видимий спектр, апертурний радар і… який ще?

— Інфрачервоний широкодіапазонний тепловий. — Доджсон посміхнувся. — Я зробив все це за дві години. Завантажив усі дані з супутника, підсумував їх і отримав усі потрібні відповіді.

— Ясно, — сказав Кінг, — усі ці червоні кола — інфрачервоні сліди!

— Так, — сказав Доджсон. — Великі тварини залишають великі сліди. Я дістав усі записи з супутників за останні кілька років і наніс на мапу розташування джерел тепла. І місця, які виявляються кожним проходом супутника, утворюють на карті концентричні кола. Це означає, що тварини прагнуть бути у цих конкретних місцях. А чому? — Він повернувся до Кінга. — Тому, що там їхні гнізда.

— Так, мають бути, — підтвердив Базелтон.

— Можливо, це місця, де вони їдять, — сказав Кінг.

Доджсон роздратовано похитав головою.

— Це ж очевидно, що ці кола не можуть бути місцями годівлі.

— Чому?

— Тому що ці тварини важать в середньому двадцять тон кожна, ось чому. Якщо таких двадцятитонних динозаврів ціле стадо, то ми говоримо про сукупну біомасу у півмільйона фунтів, яка рухається лісом. Таке стадо їстиме багато рослин протягом дня. І робити вони це можуть лише рухаючись. Так?

— Припустимо…

— Припустимо? Подивись навколо, Говарде. Ти бачиш десь повністю з’їдену ділянку лісу? Ні. Вони поїдять трохи листя з дерева — і рухаються далі. Повір мені, ці тварини змушені пересуватися, щоб їсти. А от що не зсувається з місця — це їхні гнізда. Тож ці червоні кола мусять бути місцями гніздування. — Він подивився на карту. — І якщо я не помиляюся, перше з цих гнізд знаходиться відразу після цього підйому, з іншого боку пагорба.

«Джип» підстрибнув на грудці, приземлився і, погойдуючись, рушив вгору схилом.

Токування

Левін стояв у схованці, спостерігаючи у бінокль за стадами. Малкольм разом з іншими повернувся до трейлера, залишивши його у спокої. Левіну стало легше, коли вони пішли. Йому дуже подобалося спостерігати за цими тваринами, та він знав, що Малкольм не поділяє його безмежного ентузіазму. Справді, завжди здавалося, що в Малкольма є якісь інші міркування в голові. І особливо нетерплячим він був, коли доходило до спостереження — Малкольм любив аналізувати дані, але не хотів їх збирати.

Звичайно, це репрезентувало добре відому різницю, що існувала між вченими. Фізика була ідеальним прикладом. Експериментатори і теоретики жили в абсолютно різних світах, обмінюючись документами, але між ними було мало спільного. Це були ніби різні дисципліни.

Що ж до Левіна та Малкольма, то різниця між їхніми підходами стала помітною ще тоді, у дні Санта-Фе. Обидва чоловіки цікавилися вимиранням видів, але Малкольм підходив до предмета в широкому сенсі, з суто математичної точки зору. Його незалежні судження, непохитні формули зачарували Левіна і між ними почався неофіційний обмін за обідами: Левін вчив Малкольма палеонтології, а Малкольм навчав Левіна нелінійній математиці. Вони почали робити деякі попередні висновки, які обидва вважали захопливими. Але разом з тим між ними почалися і розбіжності. Їх не раз просили залишити ресторан; тоді вони виходили на спекотну Гуадалупе-стріт і йшли назад до річки, все ще горлаючи один на одного, а туристи, які йшли назустріч, квапливо переходили на інший бік вулиці.

Зрештою, через відмінності вони перейшли на особистості. Малкольм вважав Левіна педантичним та метушливим, заклопотаним дрібницями. Левін ніколи не бачив загальної картини й не думав про наслідки своїх дій. Зі свого боку, Левін без вагань називав Малкольма деспотичним і відособленим, байдужим до деталей.

— Бог в деталях! — якось нагадав йому Левін.

— Можливо, твій Бог, — відказав йому Малкольм. — Мій — у процесі.

Стоячи у схованці, Левін подумав, що саме такої відповіді й слід було очікувати від математика. Левіна цілком задовольняло, що деталі означали все, принаймні у біології, і що загальним недоліком його колег-біологів була недостатня увага до деталей.

Сам Левін жив заради деталей і ніколи їх не пропускав. Як у випадку з тою твариною, що напала на нього й Дієго. Левін часто думав про це, прокручуючи у голові цю подію знову і знову. Щось у ній було тривожним, якесь враження, яке він не міг описати.

Тварина напала швидко, і він відчував, що за формою це був теропод — задні ноги, жорсткий хвіст, великий череп, все як завжди — але щось у цій короткій миті було особливим, що змусило вченого визначити цю тварину як карнотавра. Крім цього, його шкіра була вкрай незвичайною, здавалася якоюсь строкато-зеленою, але щось у ній було…

Він знизав плечима. Тривожна ідея висіла в його голові, але він ніяк не міг її зрозуміти. Просто не міг, і все.

Левін неохоче перемкнув свою увагу на стадо паразаврів, що паслися вздовж річки, поруч з апатозаврами. Він прислухався до характерного сурмління паразаврів. Левін помітив, що найчастіше вони видавали короткі звуки, такий собі гудок. Іноді цей звук видавали відразу або майже відразу кілька тварин, перекриваючи одна одну, тому здавалося, що це виразний спосіб вказати, де знаходиться стадо. Потім лунало набагато довше, драматичніше сурмління. Цей звук був нечастим, і його видали лише два найбільші динозаври зі стада, які сурмили голосно й довго. Але що означав цей звук?

Стоячи там на сонці, Левін вирішив провести невеличкий експеримент. Він склав руки рупором навколо рота і зімітував трубний звук паразаврів. Імітація була не дуже добра, але лідер паразаврів одразу ж підняв голову і покрутив нею туди-сюди. І видав низький звук, відповідаючи Левінові.

Левін просурмив ще раз.

Паразавр знову відповів.

Левін був задоволений цією відповіддю і зробив запис у своєму блокноті. Але коли він знову підняв голову, то зі здивуванням побачив, що стадо відходить від апатозаврів.

Вони зібралися разом, утворили єдиний рядок і почали рухатися просто до схованки.

Левін спітнів.

Що він накоїв? Десь у закутках свого розуму він питав себе, чи, бува, не зімітував він заклик до спарювання. Це все, що потрібно, аби привабити хтивого динозавра. Хто знає, як ці тварини поводяться під час спарювання?

З дедалі більшою тривогою він спостерігав, як вони наближалися. Можливо, слід покликати Малкольма і порадитися з ним? Але, подумавши про це, він зрозумів, що імітуючи цей крик, він втрутився у навколишнє середовище, ввів нову змінну. Він зробив саме те, що, як він сам казав Торну, не має наміру робити. Звичайно, це було нерозумно. І, звичайно, не дуже важливо для ситуації в цілому. Але Малкольм напевно лаятиме його на всі заставки.

Левін опустив бінокль і дивився вперед. Глибокий трубний звук лунав у повітрі так голосно, що в нього боліли вуха. Земля почала трястися, аж схованка небезпечно захиталася з боку в бік.

О Боже, подумав він. Вони йдуть просто до мене. Він нахилився і неслухняними пальцями почав розв’язувати рюкзак, шукаючи рацію.

Проблеми еволюції

У трейлері Торн витягнув зневоднені продукти з мікрохвильовки і розклав їх на тарілки, що стояли на маленькому столику. Всі розгорнули їх і почали їсти. Малкольм тицьнув виделкою у свою страву.

— Що це таке?

— Куряча грудинка, запечена з травами, — сказав Торн.

Малкольм спробував шматочок і похитав головою.

— Хіба не чудова технологія? — сказав він. — Їм вдалося зробити її смак схожим на картон.

Малкольм глянув на двох дітлахів, які сиділи навпроти нього і енергійно їли. Келлі подивилася на нього і показала виделкою на книжки, прив’язані до полиці поруч зі столом.

— Є одна річ, якої я не розумію.

— Лише одна? — сказав Малкольм.

— Уся ця справа з еволюцією, — сказала вона. — Дарвін написав свою книжку давно, так?

— Дарвін видав «Походження видів» 1859 року, — відповів Малкольм.

— І тепер всі у це вірять, правда?

— Я думаю, буде справедливо сказати, що кожен науковець у світі згоден з тим, що еволюція є однією з характерних рис життя на Землі,— сказав Малкольм. — І що ми походимо від предків-тварин. Так.

— Добре, — сказала Келлі.— То в чому ж тоді проблема?

Малкольм посміхнувся.

— Проблема в тому, — сказав він, — що хоч всі й погоджуються з теорією еволюції, ніхто не розуміє, як вона працює. З теорією великі проблеми. І дедалі більше вчених це визнають.

Малкольм відсунув свою тарілку вбік.

— Доведеться відстежити шлях цієї теорії,— сказав він, — протягом пари століть. Почнемо з барона Жоржа Кюв’є — найвідомішого анатома того часу, який жив у інтелектуальному центрі світу, Парижі. Близько 1800 року люди почали викопувати старі кістки, і Кюв’є зрозумів, що вони належали тваринам, яких більше не існує. Це було проблемою, тому що в 1800 році вважалося, ніби всі види тварин, створені колись, живуть і досі. Ця ідея здавалася розумною, бо панувала думка, що вік Землі — лише кілька тисяч років. І тому що Бог, який створив усіх тварин, ніколи не дозволив би померти одному з його творінь. Тож вимирання вважалося неможливим. Кюв’є довго бився над цими викопними кістками, але зрештою дійшов висновку, що — з Божої чи не з Божої волі,— багато тварин вимерли — на його думку, внаслідок глобальних катастроф, на кшталт всесвітнього потопу.

— Добре…

— Так Кюв’є неохоче прийшов до того, що повірив у вимирання видів, — продовжував Малкольм, — але він ніколи не припускав існування еволюції. В уявленні Кюв’є еволюції ніколи не було. Одні тварини вмирали, інші виживали, але ніхто з них не еволюціонував, тварини не мінялися. Потім з’явився Дарвін, який сказав, що тварини справді розвиваються і що викопні кістки — це рештки вимерлих предків сучасних тварин. Висновки Дарвіна розчарували багатьох людей. Їм не подобалася думка про те, що Божі творіння змінюються, і нікому не хотілося бачити мавп у своєму родоводі. Це було соромно і прикро. Дискусія була запеклою. Але Дарвін накопичив величезну кількість фактичних даних — і зумів побороти опонентів. Так поступово його ідея еволюції була прийнята вченими по всьому світі. Але залишається питання: яким чином відбувається еволюція? Дарвін не мав на це хорошої відповіді.

— Природний відбір, — мовив Арбі.

— Так, це було пояснення Дарвіна. Навколишнє середовище чинить тиск, який є сприятливим для деяких тварин, і в наступних поколіннях вони розмножуються частіше, — так відбувається еволюція. Але як зрозуміли багато людей, природний відбір насправді не є поясненням. Це просто визначення — якщо тварина виживає, то вона пройшла відбір. Але за якими критеріями її відбирають? Як саме відбувається цей відбір? Дарвін не мав ані найменшого уявлення. Так само, як і будь-хто інший протягом наступних п’ятдесяти років.

— А як же гени? — спитала Келлі.

— Добре, — сказав Малкольм. — Чудово. Переходимо до XX століття. Роботи Менделя з рослинами знову відкриті.

Фішер і Райт займаються популяційними дослідженнями. Дуже скоро ми дізнаємося про те, що гени контролюють все, що пов’язане зі спадковістю. Згадайте, протягом всієї першої половини XX століття, під час Першої і Другої світових війн, ніхто не уявляв, що таке ген. Після відкриття Вотсона й Кріка 1953 року ми знаємо, що гени — це нуклеотиди, розташовані у подвійній спіралі. Чудово. А ще ми дізналися про мутацію. Тож наприкінці XX століття ми маємо теорію природного відбору, яка говорить, що мутації спонтанно виникають в генах, що навколишнє середовище сприяє корисним мутаціям, і з цього відбору відбувається еволюційний процес. Все просто й зрозуміло. Бог ні до чого. Ніякі вищі сили не беруть участі у роботі. Зрештою, еволюція — лише результат купи мутацій, внаслідок яких одні види виживають, інші вимирають. Так?

— Так, — сказав Арбі.

— А отут вже й виникають проблеми, — сказав Малкольм. — Перш за все, проблема часу. Одна-єдина бактерія — найдавніша форма життя — має дві тисячі ферментів. Вчені підрахували, скільки часу було потрібно, щоб випадковим чином зібрати ці ферменти з первинного бульйону. Вийшло, що на це мало піти від 40 до 100 мільярдів років. Але вік Землі — лише 4 мільярди років. Отже, шансів у неї було б мало. Особливо якщо згадати, що бактерії, як ми знаємо, з’явилися лише 400 мільйонів років тому. Життя з’явилося дуже швидко — і саме тому деякі вчені вирішили, що воно має позаземне походження. Хоча я думаю, що це просто ухилення від питання.

— Добре…

— По-друге, існує проблема координації. Якщо вірити сучасній теорії, то вся чудова складність життя — це не що інше, як накопичення випадкових подій — купа генетичних помилок, пов’язаних між собою. Проте коли ми уважно подивимося на тварин, здається, ніби багато елементів мали б розвиватися одночасно. Візьміть кажанів, які мають ехолокацію — вони пересуваються, орієнтуючись на звук. Щоб це стало можливим, повинні розвинутися багато чинників. Кажанам потрібен спеціальний голосовий апарат, щоб видавати ці звуки, особливі вуха, щоб чути ехо-сигнали, особливий мозок, щоб їх інтерпретувати, і особливе тіло, щоб падати вниз, налітати й ловити комах. Якщо всі ці речі не розвиваються одночасно, тоді немає переваг. І уявити собі, що ці речі відбуваються суто випадково — це все одно що думати, ніби торнадо може пронестися звалищем і випадково зібрати з деталей «Боїнг 747». В це дуже важко повірити.

— Добре, — сказав Торн. — Я згоден.

— Наступна проблема. Еволюція не завжди діє так, як мала б діяти сліпа сила. Деякі екологічні ніші не заповнюються. Певні рослини не з’їдають. А деякі тварини не дуже розвиваються. Акули за 160 мільйонів років майже не змінилися. Не змінилися й опосуми з того часу, як вимерли динозаври, тобто за 65 мільйонів років. Середовища, де живуть ці тварини, змінилися дуже сильно, а вони залишилися практично такі самі. Не точнісінько такі, але майже. Іншими словами, здається, що вони не відреагували на зміни у своєму навколишньому середовищі.

— Можливо, вони просто добре адаптувалися? — припустив Арбі.

— Можливо. Або, може, відбувається щось іще, чого ми не розуміємо.

— Наприклад?

— Наприклад, є інші правила, що впливають на результат.

— Ти хочеш сказати, що еволюція кимось спрямовується?

— Ні,— відповів Малкольм. — Це креаціонізм і це неправильно. Просто неправильно. Але я хочу сказати, що вплив природного відбору на гени — це ще не вся історія. Це занадто просто. Тут задіяні й інші сили. Молекула гемоглобіну являє собою білок, що ніби сандвіч обгортається навколо центрального атома заліза, який зв’язує кисень. Гемоглобін розширюється та стискається, коли поглинає та віддає кисень, ніби крихітні молекулярні легені. Тепер ми знаємо послідовність амінокислот, які складають гемоглобін. Але ми не знаємо, як їх скласти докупи. На щастя, нам не потрібно це знати, бо коли ти створюєш молекулу, вона складається сама. Самоорганізується. І знову й знову виявляється, що живі істоти мають здатність до самоорганізації. Протеїн складається. Ензими взаємодіють. Клітини вибудовуються, щоб сформувати органи, а органи вибудовуються, щоб сформувати цілісний організм. Організми об’єднуються у популяцію. А популяції організуються і стають частиною біосфери. З точки зору теорії складності, ми починаємо розуміти, як може відбутися ця самоорганізація і що вона означає. І це означає істотну зміну в тому, як ми розглядаємо еволюцію.

— Але, — сказав Арбі,— еволюція все одно мусить бути наслідком впливу навколишнього середовища на гени.

— Не думаю, що цього достатньо, Арбі,— відповів Малкольм. — Я думаю, що тут є більше чинників, — їх має бути більше, навіть для того, щоб пояснити, як виник наш власний вид. Близько трьох мільйонів років тому, — продовжив він, — деякі види африканських приматів, які жили на деревах, спустилися на землю. У цих приматах не було нічого особливого. Мозок в них був маленький і вони не були надто розумними. У них не було пазурів або гострих зубів для захисту. Вони не були сильними чи прудкими. У них, звичайно, не було жодних шансів поряд із леопардом. Але саме тому, що вони були низенькими, ці примати почали вставати на задні лапи, щоб піднятися над високою африканською травою. Так все й почалося — зі звичайних мавп, які намагалися щось побачити за травою. Минав час, мавпи все більше часу проводили у вертикальному положенні. Це залишало вільними їхні руки, тож вони могли робити різні речі. Як і всі мавпи, вони користувалися знаряддями. Шимпанзе, наприклад, використовують прутики, щоб ловити термітів тощо.

З часом наші мавпячі предки створили складніші інструменти. Це стимулювало їхній мозок розвиватися за своїми розмірами та складністю. Все почало відбуватися за спіраллю: складні мізки викликали створення більш складних інструментів. І в еволюційному плані наш мозок буквально вибухнув. Приблизно за мільйон років він збільшився вдвічі. І це створило для нас проблеми.

— Які?

— Наприклад, при народженні. Великий мозок не може пройти через пологовий канал — а це означає, що під час пологів помирають і мати, і дитина. Це не дуже добре. Якою була відповідь еволюції? Зробити так, щоб людські немовлята народжувалися на найбільш ранньому етапі розвитку, коли їхній мозок достатньо малий, щоб пройти через таз. Це схоже на сумчастих тварин — їхній розвиток відбувається здебільшого поза тілом матері. Мозок людського малюка збільшується вдвічі під час першого року життя. Це гарне рішення проблеми з народженням, але воно створює інші проблеми. Це означає, що людські діти будуть безпомічними довгий час після того, як народилися. Немовлята багатьох ссавців можуть ходити вже за кілька хвилин після народження. Інші починають ходити вже за кілька днів або тижнів. Але людські немовлята не можуть ходити протягом цілого року. Прогодувати себе вони не можуть ще довше. Тож першою платою за великий мозок стало те, що наші предки були змушені розвиватися далі, створювати стабільні суспільні організації, що дозволяли догляд за дітьми протягом років. Ці абсолютно безпорадні діти з великими мізками змінили суспільство. Але не це було найважливішим наслідком.

— Ні?

— Ні. Народитися в незрілому стані — це означає, що людські немовлята мають несформовані мізки. Вони не народжуються з великою кількістю інстинктів, вродженої поведінки. Новонароджений може інстинктивно смоктати і хапатися за щось, але це і все. Складна людська поведінка взагалі не є інстинктивною. Тож людським спільнотам довелося розвивати освіту, щоб тренувати мізки своїх дітей, вчити їх, як треба діяти. Кожне людське суспільство витрачає величезну кількість часу й енергії, навчаючи своїх дітей, як правильно поводитися. Погляньте на більш примітивне суспільство, десь у джунглях, і ви побачите, що кожна дитина там народжується серед мережі дорослих, які відповідальні за її дорослішання. Не лише батьки, а й тітки, дядьки, дідусь з бабусею та племінні старійшини. Одні вчать дитину полювати, збирати їжу або плести; інші — розповідають про секс та війну. Але обов’язки чітко визначені, і якщо в дитини немає, скажімо, брата матері, щоб здійснювати конкретну просвітницьку роботу, то люди збираються разом і призначають заміну. Тому що виховання дітей є, в деякому сенсі, причиною, з якої суспільство існує в першу чергу. Це найголовніше, що відбувається, і це кульмінація всіх інструментів, мови і соціальної структури, яка склалася. Тож нині, за кілька мільйонів років, у нас є діти, які користуються комп’ютерами.

Якщо ця картина справжня, то як діє природний відбір? Чи діє він на тіло, збільшуючи мозок? Чи діє він на послідовність розвитку, виштовхуючи на світ немовлят? Чи впливає на соціальну поведінку та догляд за дітьми? Чи, може, він впливає на все — на тіло, розвиток та соціальну поведінку?

— Скрізь і одночасно, — сказав Арбі.

— Я думаю, що так і є,— погодився Малкольм. — Але також можуть існувати якісь іще частини цієї історії, що виникли автоматично внаслідок самоорганізації. Наприклад, немовлята всіх видів мають характерний зовнішній вигляд. Великі очі, великі голови, маленькі личка, неузгоджені рухи. Це стосується дітей, цуценят і пташенят. І це, здається, спонукає дорослих всіх видів ставитися до них ніжно. У певному сенсі, можна сказати, що зовнішність немовляти, схоже, самоорганізує поведінку дорослих. І в нашому випадку теж.

— Який це має стосунок до вимирання динозаврів? — спитав Торн.

— Принципи самоорганізації можуть діяти на гірше або на краще. Подібно до того, як самоорганізація може координувати зміни, вона може привести популяцію до занепаду і спричинити втрату нею певних навичок. На цьому острові я сподіваюся побачити самоорганізовану адаптацію у поведінці справжніх динозаврів — і це розповість нам, чому вони вимерли. Насправді я впевнений, що ми вже знаємо, чому вимерли динозаври.

Писнуло радіо.

— Браво, — почувся у динаміку голос Левіна. — Я не зміг би краще сказати. Але, може, вам краще побачити, що тут коїться назовні? Паразаври роблять щось дуже цікаве, Іяне.

— Що?

— Вийди й подивися.

— Діти, — сказав Малкольм, — лишайтеся тут і дивіться на монітори. — Він натиснув на кнопку. — Ричарде, ми вже йдемо.

Паразаври

Ричард Левін схопився за поручні схованки і напружено спостерігав. Просто перед ним у полі зору з’явилася велична голова паразавра. Череп качконосого гадрозавра був три фути завдовжки, але за рахунок довгого рогатого гребеня, що розширювався назад, у повітрі він здавався більшим.

У міру того, як наближалася тварина, Левінові ставало дедалі краще видно зелені плями на голові. Він побачив довгу могутню шию, важкий тулуб зі світло-зеленим низом живота. Паразауролоф був дванадцять футів заввишки, майже як великий слон. Його голова була майже на одному рівні з підлогою схованки. Тварина невпинно йшла в його напрямку, від її кроків двигтіла земля. За кілька секунд він побачив, як з’явилася друга голова, потім третя, четверта. Тварини сурмили і, вишикувавшись у шеренгу, рухалися до нього.

За якусь мить вожак наблизився до схованки. Левін затамував подих, спостерігаючи за ним. Тварина дивилася на нього, її великі карі очі вивчали його. Динозавр облизав свої губи темно-багряним язиком. Вишка трусилася від його кроків. А потім він пройшов повз, рухаючись в напрямку джунглів, що були за нею. Невдовзі за ним пройшла і друга тварина.

Третій динозавр зачепив вишку, трохи її гойднувши. Здавалося, він і не помітив її і, як і раніше, невпинно йшов далі. Так само робили й інші. Один за одним, вони зникали у густих заростях, що були за схованкою. Земля перестала вібрувати. Саме тоді він побачив звірину стежку, що проходила повз схованку і зникала у джунглях.

Левін з полегшенням зітхнув.

Його тіло повільно розслабилося. Він підняв бінокль і глибоко вдихнув, заспокоюючись. Паніка зникла. Він почувався краще.

А потім він подумав: що вони роблять? Куди йдуть? Поведінка паразаврів здалася йому дуже дивною. Вони були в оборонній позиції, коли їли, але тепер, під час руху, вишикувалися в одну шеренгу, що зруйнувало звичайний згрупований стрій стада і зробило кожну тварину вразливою перед нападом хижаків. Однак ця поведінка явно була організованою. Такий рух у шерензі теж мав якусь мету.

Але яку?

Тепер, коли вони перебували в джунглях, тварини почали низько й коротко сурмити. У нього знову з’явилося відчуття, що це якийсь голосовий сигнал, який має свідчити про зміну позиції. Можливо, він потрібен для членів стада, які рухалися крізь джунглі, щоб відстежувати місце перебування кожного з них.

Але чому вони змінили своє місце?

Він, звичайно, не міг дізнатися про це тут, стоячи на вишці. Він завагався, прислухаючись до них, а потім рішуче перекинув ногу через поручні і швидко спустився вниз.

Період полювання

Вона відчула тепло й вологу. Щось шорстке, ніби наждачний папір, шкрябнуло її обличчя. Потім ще раз пройшлося по щоці. Сара Гардінг закашлялася. Щось крапало їй на шию. Запах був дивний — солодкуватий, ніби африканське пиво, що перебродило. Почулося якесь шипіння. Потім щось шкрябнуло її знову, пройшовшись від шиї до щоки.

Вона повільно розплющила очі і побачила морду коня. Великі тьмяні кінські очі з м’якими віями дивилися на неї. Кінь облизував її язиком. Це майже приємно, подумала вона, майже заспокійливо. Лежати на спині у багнюці, з конем…

Але це був не кінь.

Вона раптом побачила, що голова занадто вузька, писок надто конічний, і пропорції не ті. Вона повернулася, щоб подивитися і побачила, що голова маленька, і веде до дивовижно товстої шиї і важкого тулуба…

Вона схопилася, насилу піднявшись на коліна.

— Боже мій!

Її раптовий рух злякав велику тварину, яка стривожено форкнула і повільно рушила геть. Вона зробила кілька кроків багнистим берегом, а потім зупинилася, з докором дивлячись на Сару.

Тепер Гардінг вже могла її повністю роздивитися: маленька голова, товста шия, величезне незграбне тіло з двома рядами п’ятикутних пластин, що розташувалися вздовж гребеня на спині. Хвіст із шипами, що волочився по землі.

Жінка кліпнула.

Цього не може бути.

Її збентежений і приголомшений мозок підшукав ім’я цієї істоти, повернувши його з далекого дитинства.

Стегозавр.

Дідько, це був стегозавр.

На її подив, у пам’яті спливла біла й чистенька лікарняна палата, де вона навідувала Іяна Малкольма, який у своєму маренні бурмотів імена кількох динозаврів. Вона завжди щось підозрювала.

Але навіть зараз, зіткнувшись з живим стегозавром, вона відразу подумала, що це мабуть, якийсь фокус. Сара скоса глянула на тварину, шукаючи шов у костюмі, механічні суглоби під шкірою. Але шкіра була без швів і тварина рухалася злагоджено та органічно. Її очі знову повільно блимнули. Потім стегозавр відвернувся від неї, підійшов до води і почав плескати по ній своїм великим шорстким язиком.

Язик був темно-синім.

Як це могло бути? Темно-синій від венозної крові? Він холоднокровний? Ні. Ця тварина рухалася занадто гладко; в неї були впевненість та байдужість теплокровної істоти. Ящірки та рептилії, здавалося, завжди звертали увагу на температуру довкілля. Ця істота поводилася зовсім не так. Вона стояла в затінку, пила холодну воду, байдужа до таких речей.

Вона подивилася на свою сорочку, і помітила пінисту слину, що стікала з її шиї і розтікалася далі. Вона торкнулася її пальцями. Слина була теплою.

Так, він був теплокровним.

Вона втупилася в нього.

Шкіра стегозавра мала галькову текстуру, але не була лускатою, як у рептилії. Це більше було схоже на шкіру носорога, подумала вона. Або африканського кабана, хіба що шкіра була повністю голою, без щетини.

Стегозавр повільно рухався. Його морда мала мирний, навіть дурнуватий вираз. І, мабуть, він таки тупий, подумала вона, знову глянувши на його голову. Черепна коробка була значно менша, ніж у коня. Замала для тіла з такою масою.

Вона піднялася на ноги і застогнала. Боліло все тіло. Кожна кінцівка і м’яз. Тремтіли ноги. Сара зітхнула.

Пройшовши кілька ярдів, стегозавр зупинився і глянув на неї, сприймаючи її новий вигляд у вертикальному стані. Оскільки вона не рухалася, він знову збайдужів і повернувся до річки пити воду.

— Хай йому грець, — тільки й вимовила вона.

Гардінг глянула на годинник. Було вже о пів на другу, сонце ще знаходилося високо над головою. Вона не могла використовувати сонце для навігації, а в другій половині дня було дуже спекотно. Вона вирішила, що краще їй спробувати відшукати Малкольма й Торна. Босоніж і насилу рухаючись, відчуваючи біль у м’язах, вона попрямувала до джунглів, подалі від річки.

Пройшовши півгодини, вона відчувала сильну спрагу, але вже привчила себе довго обходитися без води під час перебування в африканській саванні. Вона продовжувала йти, байдужа до власного дискомфорту. Коли вона наблизилася до верхньої частини хребта, то вийшла на звірину стежку, — широку ґрунтову дорогу, що вела крізь джунглі. Стежкою йти було легше і, пройшовши хвилин із п’ятнадцять, вона почула збуджений гавкіт звідкись попереду. Це нагадало їй про собак, і вона обережно продовжила рух.

За кілька секунд щось затріщало у підліску, одночасно з кількох напрямків, і раптом темно-зелена тварина, схожа на ящірку, вирвалася з заростей з величезною швидкістю, скрикнула і перестрибнула через неї. Вона інстинктивно нагнулася і ледь встигла отямитися, як з’явилася друга тварина і промчала повз неї. За якісь хвилини повз неї пробігло ціле стадо тварин з усіх боків, виючи від страху, а потім одна з них зачепила її і збила з ніг. Вона впала на землю, а навколо неї стрибали й падали інші тварини.

За кілька футів від стежки вона помітила величезне дерево, в якого низько звисали гілки. Вона діяла не думаючи: схопилася на ноги, взялася за гілку і вилізла на неї, потім вище і вище. Щойно вона опинилася у безпеці, як під деревом пробіг новий динозавр, з гострими пазурами, який переслідував цих зелених істот. Коли він пробігав, вона помітила, що в нього темне тіло шість футів заввишки, з червонуватими смугами, наче в тигра. Незабаром з’явилася друга смугаста тварина, потім третя — ціла зграя хижаків, які сичали й гарчали, переслідуючи зелених динозаврів.

За роки польових досліджень Сара навчилася автоматично рахувати тварин, які пробігали повз неї. За її підрахунками, смугастих хижаків було десять, і це відразу ж її зацікавило. Це здалося їй нерозумним. Щойно зник останній хижак, вона зістрибнула на висушену землю і рушила за ними. Це був нерозумний вчинок, але цікавість була сильніша за Сару.

Вона гналася за ними, піднімаючись вгору, але ще не діставшись вершини. За гарчанням та ревом хижаків зрозуміла, що вони таки піймали якусь тварину. Згори вона побачила, як вони вбивають свою жертву.

Це було зовсім не схоже на те, що вона бачила в Африці. На рівнині Серонера цей процес мав власний порядок, був доволі передбачуваним і в певному сенсі майже урочистим.

Найбільші хижаки, леви або гієни, підходили до туші найближче, і їли м’ясо разом з дитинчатами. Далі своєї черги чекали грифи та африканські марабу, а ще далі насторожено кружляли шакали та інші дрібні падальники. Після того, як великі хижаки завершували свою трапезу, підходили менші тварини. Різні тварини ласували різними частинами тіла: гієни та грифи їли кістки; шакали обгризали скелет начисто. Такий порядок існував щодо будь-якої жертви, і тому навколо здобичі було дуже мало чвар або бійок за їжу.

Але тут вона побачила натовп і несамовите пожирання здобичі. На тварину відразу ж накинулися смугасті хижаки, люто відриваючи шматки від туші, час від часу зупиняючись і з гарчанням відбиваючись один від одного. Їхня боротьба була неймовірно жорстокою — один хижак вкусив сусіда, завдавши йому глибоку рану в боці. Кілька інших хижаків відразу заклацали зубами біля тієї ж тварини, яка з сичанням покульгала геть, стікаючи кров’ю. Відійшовши, поранений хижак відігрався на іншому, вкусивши його за хвіст і серйозно поранивши.

Молодий динозавр, приблизно вдвічі менший за інших, проштовхувався вперед, намагаючись і собі вхопити шматок туші, але дорослі не хотіли звільняти для нього місце. Натомість вони гарчали і люто огризалися. Молодик змушений був швидко відстрибнути назад, щоб ухилитися від гострих, мов бритва, ікол дорослих. Малят Гардінг взагалі не помітила. Це була спільнота жорстоких дорослих.

Поки вона спостерігала за великими хижаками, їхні голови й тіла вкрилися кров’ю, на черевах та шиях було видно чимало шрамів. Очевидно, це були швидкі й розумні тварини, однак вони постійно боролися. Невже саме так і розвинулася їхня соціальна організація? Якщо так, то це рідкісний випадок.

Тварини багатьох видів боролися за їжу, територію та парування, однак у цих боях агресія часто була показною та ритуальною; серйозних травм завдавали дуже рідко. Звичайно, були й винятки. Коли самці-бегемоти боролися за контроль над гаремом, вони часто серйозно ранили інших самців. Але все одно не було нічого подібного до того, що вона бачила зараз.

Поки вона спостерігала, поранений динозавр підкрався і вкусив ще одного хижака, який заревів і стрибнув на нього, вдаривши довгим пазуром на нозі. Пораненого вмить розпатрали — через широку рану вивалилися бліді кільця кишечника. Тварина з виттям впала на землю, і троє дорослих відразу ж відвернулися від здобичі і стрибнули до її тіла, почавши жадібно його шматувати.

Гардінг заплющила очі і відвернулася. Це був інший світ, який вона зовсім не розуміла. Шокована, вона попрямувала вниз схилом, обережно рухаючись подалі від місця вбивства.

Шум

«Форд Експлорер» безшумно рухався серед джунглів. Вони їхали звіриною стежкою, що тяглася гребенем хребта, повертаючись до схованки у долині.

За кермом був Торн. Він сказав Малкольмові:

— Ти раніше казав, що знаєш, чому вимерли динозаври…

— Ну, я впевнений, що так, — відповів Малкольм. — Основна ситуація досить проста. — Він посовався на сидінні.— Динозаври виникли у тріасовому періоді, близько 200 мільйонів років тому. Протягом наступних періодів — юрського та крейдяного — вони набули поширення. Доволі довгий період часу — приблизно 150 мільйонів років — вони були домінуючою формою життя на цій планеті.

— З огляду на те, що ми тут існуємо лише 3 мільйони років, — додав Едді.

— Давай не будемо гнути кирпу, — відповів Малкольм. — Три мільйони років тут існують деякі карликові мавпи. Але не ми. Істоти, яких чітко можна визначити як людей, існують на цій планеті лише тридцять п’ять тисяч років, — сказав він. — Саме тоді наші предки розмальовували печери у Франції та Іспанії мисливськими сценами, щоб їм пощастило на полюванні. В історії Землі це — ніщо. Ми щойно приїхали.

— Гаразд.

— І, звичайно, навіть 35 тисяч років тому ми вже змушували види вимирати. Печерні люди так багато полювали, що тварини вимерли на кількох континентах. У Європі були леви й тигри. У Лос-Анжелесі — жирафи й носороги. Дідько, та 10 тисяч років тому предки корінних американців полювали на мамонтів, доки ті не вимерли. У цій людській тенденції немає нічого нового…

— Іяне…

— Ну, але це факт, що ваші сучасні ідіоти думають, ніби відкрили щось нове…

— Іяне. Ти говорив про динозаврів.

— Правильно. Про динозаврів. Хай там як, а протягом 150 мільйонів років динозаври були настільки успішними, що у крейдяному періоді налічувався 21 їхній основний вид! Деякі, наприклад, камаразаври та фаброзаври, вимерли. Але переважна більшість видів динозаврів активно жили протягом усього крейдяного періоду. І потім, близько 65 мільйонів років тому, кожен вид раптом вимер. Лише птахи залишилися. Тож питання в тому… Що це було?

— Я думав, ти знаєш, — сказав Торн.

— Ні, я маю на увазі, що це був за звук? Ти щось чув?

— Ні,— відповів Торн.

— Зупини машину, — сказав Малкольм.

Торн зупинив «Експлорер» і вимкнув двигун. Вони опустили вікна і до кабіни увірвалася полуднева спека. Не було жодного вітерцю. Чоловіки прислухалися.

Торн знизав плечима.

— Нічого не чую. Ти думаєш…

— Тс-с, — сказав Малкольм. Він приклав руку до вуха і висунув голову в вікно, уважно прислухаючись. За мить він заліз назад. — Будь я проклятий, якщо я не чув звук двигуна.

— Двигуна? Ти кажеш про двигун внутрішнього згоряння?

— Так. — Він вказав на схід. — Було схоже, ніби цей звук лунав звідти.

Вони знову прислухалися і нічого не почули.

Торн похитав головою.

— Я не можу уявити тут бензинового двигуна, Іяне. Тут і бензину немає, щоб його запустити.

Писнуло радіо.

— Докторе Малкольм. — Це був Арбі, у трейлері.

— Так, Арбі.

— Хто тут іще є, на острові?

— Що ти маєш на увазі?

— Увімкніть ваш монітор.

Торн клацнув кнопку на приладовій панелі. Вони побачили зображення з однієї з камер безпеки. На екрані був спуск у вузьку, круту східну долину. Вони побачили схил пагорба, під деревами було темно. Гілка дерева затуляла більшу частину кадру. На екрані було тихо. Жодних ознак діяльності.

— Що ти там побачив, Арбі?

— Просто спостерігайте.

Через листя Торн побачив, як промайнув одяг кольору хакі, потім знову. Він зрозумів, що це була людина, яка наполовину ішла, наполовину ковзала, спускаючись зарослим джунглями схилом у долину. Невисока, з темним волоссям.

— Хай мені трясця, — з усмішкою мовив Малкольм.

— Ти знаєш, хто це?

— Звичайно. Це Сара.

— Ну тоді нам краще поїхати і забрати її звідти. — Торн потягнувся до радіо і натиснув на кнопку. — Ричарде, — сказав він.

Відповіді не було.

— Ричарде, ти мене чуєш?

Знову тиша.

Малкольм зітхнув.

— Чудово. Він не відповідає. Мабуть, вирішив піти на прогулянку. Все ганяється за своїми дослідженнями…

— От цього я й боюся, — відповів Торн. — Едді, відчепи мотоцикл і глянь, що там зараз робить Левін. Візьми з собою гвинтівку. А ми поїдемо по Сару.

Стежка

Левін пішов звіриною стежкою, заглиблюючись в темряву джунглів. Паразаври були десь попереду і робили чимало шуму, продираючись крізь папороті та пальми. Принаймні тепер він зрозумів, чому вони вишикувалися в одну шеренгу — по-іншому пройти крізь густі зарості тропічного лісу було неможливо.

Вони не переставали подавати голосові сигнали, але тепер Левін помітив, що вони мають інший характер — стали більш високими і збудженішими. Він поспішив уперед, спотикаючись об мокрі пальмові гілки, що були вищі за нього, йдучи второваним шляхом. Прислухаючись до криків тварин попереду, він також став помічати характерний запах, гострий та кисло-солодкий. В нього було відчуття, що цей запах посилюється.

Але попереду щось відбувалося, в нього не було жодних сумнівів. Сигнали паразаврів тепер стали короткими, перетворившись на якийсь гавкіт. У них відчувалося якесь хвилювання. Але що могло хвилювати тварину дванадцять футів заввишки та тридцять футів завдовжки?

Його переповнювала цікавість. Левін побіг через джунглі, відштовхуючи пальми вбік, перестрибуючи через повалені дерева. У заростях попереду він почув звук, схожий на шипіння або розбризкування, а потім один з паразаврів видав довгий, низький сигнал, схожий на сурмління.

Едді Карр доїхав на мотоциклі до схованки і зупинився. Левін пішов. Він оглянув землю довкола і побачив багато глибоких слідів тварин. Сліди були великими, близько двох футів в діаметрі і, схоже, вели у джунглі за вежею.

Уважно оглянувши землю, він побачив і свіжі сліди від черевиків. Це була підошва марки «Асоло»[23]; він впізнав черевики Левіна. У деяких місцях відбитки черевиків перетинали сліди тварин, — це означало, що вони були зроблені пізніше. Сліди від черевиків також вели вглиб лісу.

Едді Карр вилаявся. Менш за все він хотів лізти у джунглі. Від самої думки про це в нього починали бігати мурахи по шкірі. Але який в нього був вибір?

Він мусив повернути Левіна. Цей хлопець, подумав він, стає справжньою проблемою. Едді зняв з плеча гвинтівку, прикріпив її збоку від керма мотоцикла. Потім крутнув ручки і байк тихо рушив уперед, в темряву.

Серце Левіна калатало від хвилювання, коли він відштовхнув останню з пальм. Він різко зупинився. Просто перед ним хитався вперед-назад високий паразавр. Тварина стояла до нього спиною, вивергаючи на землю потужний потік сечі. Левін відстрибнув убік. За найближчою твариною він побачив галявину, витоптану незліченними ногами тварин. Паразаври розташувалися на галявині в різних позиціях і всі разом займалися сечовипусканням.

То вони вбиральню тут влаштували, подумав він. Це було дивовижно і неочікувано.

Багато сучасних тварин, в тому числі носороги й олені, воліли випорожнюватися в певних місцях. І у багатьох випадках поведінка стада була скоординованою. Така поведінка зазвичай вважається способом мітити територію. Але ніхто не підозрював, що динозаври теж діяли у такий спосіб.

На очах Левіна паразаври завершили сечовипускання і кожен перемістився на кілька футів вбік. Потім вони випорожнилися — знову ж таки в унісон. Кожен паразавр наклав величезну купу посліду солом’яного кольору. Усі тварини в стаді супроводжували цей процес сурмлінням, видаючи одночасно величезну кількість кишкових газів із запахом метану.

Позаду нього хтось прошепотів:

— Дуже приємно.

Він повернувся і побачив Едді Карра, який сидів на мотоциклі. Він помахав рукою перед обличчям.

— Динозаври пердять, — сказав він. — Краще не запалювати тут сірників, бо змете вибухом…

— Тс-с, — прошипів Левін, сердито хитаючи головою. Він повернувся до паразаврів. Не було часу відволікатися на цього вульгарного молодого дурника. Деякі з тварин нахилилися і почали лизати калюжі сечі. Без сумніву, вони хотіли поновити запаси втрачених поживних речовин, подумав він. Можливо, солі. Можливо, гормонів. А може, це було щось сезонне. А може…

Левін повільно просунувся вперед.

Вони так мало знали про цих істот. Вони навіть не знали основних фактів про їхнє життя — як вони їли, випорожнювалися, спали, розмножувалися. В цих давно зниклих тваринах еволюціонував цілий світ складних, взаємопов’язаних моделей поведінки. Їх вивчення тепер могло б стати справою життя для десятків науковців. Але цього, мабуть, ніколи не станеться. Все, на що він міг сподіватися — це зробити кілька припущень, кілька простих висновків, що були лише легким ковзанням по поверхні їхнього складного життя.

Паразаври засурмили і попрямували вглиб лісу. Левін рушив за ними.

— Докторе Левін, — тихо наказав Едді.— Сідайте на мотоцикл. Негайно.

Левін не звернув на нього уваги, але коли великі тварини пішли, він побачив десятки крихітних зелених динозаврів, які, цвірінькаючи, висипали на галявину. Він відразу ж зрозумів хто це — Procompsognathus triassicus. Маленькі падальники, знайдені Фраасом у Баварії 1913 року. Левін зачаровано витріщився на них. Звичайно, він добре знав цих тварин, але лише з реконструкцій, бо ніде в світі не вдалося знайти повного кістяка прокомпсогната. Найбільш повні дослідження зробив Остром, але він працював зі скелетом, що був сильно подрібненим та фрагментарним. У описі Острома були відсутні хвіст, шия, передні кінцівки тварин. Але тут прокомпсогнати були повністю сформовані й активні, вони стрибали навколо, ніби курчата. В нього на очах компі почали їсти свіжі екскременти та пити залишки сечі. Левін насупився. Невже це частина звичної поведінки падальника?

Він не був упевнений…

Левін просунувся вперед, щоб роздивитися їх ближче.

— Докторе Левін! — знову сердито зашепотів Едді.

Цікаво, що компі їли лише свіжий послід, а не висохлі купки, що їх було повно на галявині. Які б поживні речовини вони не намагалися отримати з гною, ці речовини могли бути лише в свіжих зразках. Це дозволяло припустити, що є якийсь білок або гормон, що розкладеться за деякий час. Мабуть, йому слід взяти свіжий зразок для аналізу. Він засунув руку в кишеню сорочки і витягнув пластиковий пакетик. Він рухався серед компі, яких, здавалося, анітрохи не хвилювала його присутність.

Він присів біля найближчої купи гною і потягнувся до неї.

— Докторе Левін!

Він озирнувся, роздратований, і в цей момент один з компі стрибнув уперед і вкусив його за руку. Інший заскочив йому на плече і вп’явся зубами у вухо. Левін закричав і підвівся. Компі зістрибнули на землю і подалися геть.

— Дідько! — сказав він.

Едді завів мотоцикл.

— Досить, — сказав він. — Сідайте на мотоцикл, чорт забирай. Ми їдемо звідси.

Гніздо

Червоний «Джип Вранглер» зупинився. Просто перед ними була звірина стежка, що йшла крізь зарості на галявину. Вона була широка та брудна, втоптана великими тваринами. У багнюці було добре видно великі, глибокі сліди.

З галявини почувся низький звук, схожий на ґелґотіння дуже великих гусей. Доджсон сказав:

— Добре. Дай мені коробку.

Кінг нічого не відповів.

— Яку коробку? — спитав Базелтон.

Не відриваючи погляду від галявини, Доджсон відповів:

— На сидінні поруч з вами лежить чорна коробка і акумуляторна батарея. Дайте їх мені.

Базелтон гмикнув:

— Вона важка.

— Це через конічні магніти. — Доджсон простягнув руку назад, узяв коробку з чорного анодованого металу. Вона була завбільшки із взуттєву, тільки на кінці розширювалася конусом. Знизу було прикріплено пістолетне руків’я. Доджсон причепив акумуляторну батарею до пояса і підключив її до коробки. Потім підняв її вгору. Ззаду коробки були кнопка та шкала.

— Батарея заряджена? — спитав Доджсон.

— Так, — відповів Кінг.

— Добре, — сказав Доджсон. — Я піду до гнізда першим. Буду налаштовувати коробку, щоб позбутися тварин. Ви двоє йдете за мною і, щойно тварини підуть, кожен візьме з гнізда одне яйце. Потім ви йдете звідти і відносите їх до машини. Я йду останнім. Потім ми звідси їдемо. Ясно?

— Так, — сказав Базелтон.

— Добре, — сказав Кінг. — А що це за динозаври?

— А біс його знає,— відповів Доджсон, вилізаючи з машини. — Чи не все одно? Просто дотримуйтеся процедури. — Він обережно зачинив двері.

Інші вилізли з машини і рушили вперед мокрою стежкою. Ноги хлюпали в багнюці. Звуки з галявини лунали й далі. Для Доджсона це означало, що там багато тварин.

Він відсунув вбік останню гілку папороті і побачив їх.

Це було велике місце гніздування, з чотирма чи п’ятьма низькими земляними насипами, що були вкриті травою. Насипи були близько семи футів заввишки і десь із три фути завглибшки. Їх оточували двадцять дорослих тварин бежевого кольору — ціле стадо динозаврів. Дорослі були великі, тридцять футів завдовжки і десять футів заввишки, і всі ґелґотали й пирхали.

— О Боже, — вимовив Базелтон, не відводячи очей.

Доджсон похитав головою.

— Це майязаври, — прошепотів він. — 3 ними буде простіше простого.

Майазаври отримали свою назву від палеонтолога Джека Горнера. До нього вчені припускали, що динозаври кидають свої яйця, як і більшість рептилій. Ці припущення вписувалися у стару картину динозаврів як холоднокровних плазунів; вони вважалися одинаками; на стінах музеїв рідко зображували більш ніж одного динозавра від кожного виду — тут бронтозавр, там стегозавр або трицератопс, який пробирається крізь болота. Але розкопки Горнера у Монтані дали чіткий та однозначний доказ того, що принаймні один з видів гадрозаврів схильний до складного гніздування та батьківської поведінки.

Горнер відобразив цю поведінку у назві, яку дав цим істотам — майязавр, що означало «ящірка — хороша мати».

Спостерігаючи за ними зараз, Доджсон бачив, що майязаври — справді уважні батьки. Великі дорослі кружляли навколо гнізд, обережно рухаючись, щоб не зачепити дрібні земляні насипи. Бежеві майязаври мали великі голови, які закінчувалися широкою пласкою мордою, що нагадувала качиний дзьоб. Вони набирали повні роти трави та кидали її на яйця, що лежали у насипах. Він знав, що у такий спосіб вони регулювали температуру яєць. Якщо ці величезні тварини спробували б сісти на яйця, то просто розчавили б їх. Тому замість цього вони клали на яйця шар трави, що затримував тепло і підтримував у яйцях більш постійну температуру. Тварини безперервно працювали.

— Вони величезні,— сказав Базелтон.

— Вони не більш, ніж гігантські корови, — відповів Доджсон. Хоча майазаври і були великими, вони були травоїдними і мали покірні, трохи дурнуваті манери, як у корів. — Готові? Пішли.

Він підняв коробку як пістолет і ступив уперед, в поле зору майязаврів.

Доджсон очікував якоїсь серйозної реакції від майязаврів, коли ті його побачать, але вони взагалі ніяк не зреагували. Схоже, вони майже не помітили його. Один або двоє дорослих глянули на нього порожнім поглядом, а потім відвели очі. Тварини продовжували кидати траву на овальні білі яйця, що були близько двох футів завдовжки — приблизно вдвічі більші за страусячі. Завбільшки з невеликий пляжний м’яч. Жодна тварина ще не вилупилася.

Кінг та Базелтон вийшли і стали поруч із ним на галявині. Проте майязаври ігнорували й їх.

— Дивовижно, — сказав Базелтон.

— То краще для нас, — відповів Доджсон. І увімкнув коробку.

Безперервний, пронизливий вереск заповнив галявину. Майязаври відразу ж повернулися на звук, з ґелґотінням піднявши голови. Вони здавалися схвильованими, розгубленими. Доджсон повернув ручку, і вереск став іще оглушливішим.

Майязаври збилися в купу у дальньому кутку галявини. Кілька тварин з переляку обмочилися. Деякі відійшли в хащі, кинувши гнізда. Вони були схвильовані, але залишалися осторонь.

— Тепер пішли, — сказав Доджсон.

Кінг підійшов до найближчого гнізда і аж крекнув, піднявши яйце. Він ледь міг охопити його руками. Майязаври заґелґотали на нього, але ніхто з дорослих не рушив уперед. Потім до гнізда підійшов Базелтон, взяв яйце і пішов слідом за Кінгом до машини.

Доджсон відступав назад, наставивши коробку на дорослих. На краю галявини він вимкнув звук.

Майязаври відразу ж повернулися, голосно ґелґочучи. Але щойно дорослі підійшли до гнізд, вони, здавалося, забули, що відбулося. За кілька секунд вони припинили ґелґотати і почали кидати траву на яйця. Вони не звернули уваги на Доджсона, коли той залишив галявину і рушив назад звіриною стежкою.

«Дурні звірі», — подумав Доджсон, йдучи до машини. Базелтон та Кінг вмощували яйця у пінопластові контейнери, ретельно підганяючи під них упаковку. Обидва посміхалися, наче діти.

— Це було дивовижно!

— Чудово! Фантастично!

— Що я вам казав? — відповів Доджсон. — Це дуже легко. — Він глянув на годинник. — 3 таким темпом ми завершимо все менш ніж за чотири години.

Він сів за кермо і увімкнув двигун. Базелтон сів на заднє сидіння. Юнг вмостився на пасажирському сидінні і дістав мапу. — Наступне гніздо, — мовив Доджсон.

Схованка на висоті

— Кажу ж тобі, все нормально, — роздратовано сказав Левін. Він спітнів у задушливому повітрі під алюмінієвим дахом схованки. — Глянь, він навіть шкіру не розірвав. — Він простягнув руку. Там було червоне півколо, що залишилося від зубів компі.

Едді, який стояв позаду нього, сказав:

— Так, добре, але ж вухо в тебе трохи кровоточить.

— Я нічого не відчуваю. Там не може бути проблем.

— Ні, там нічого поганого, — сказав Едді, відкриваючи аптечку. — Але я б краще промив це місце.

— А я, — відповів Левін, — краще продовжу спостереження. Динозаври були трохи більше ніж за чверть милі від нього, і він міг добре їх роздивитися. У нерухомому полудневому повітрі він чув їхнє дихання.

Або принаймні міг би чути, якби цей парубок залишив його самого.

— Слухай, — сказав йому Левін. — Я знаю, що я тут роблю. Ти прийшов в кінці дуже цікавого й успішного експерименту. Насправді я кликав динозаврів до себе, імітуючи їхній крик.

— Кликав до себе? — повторив Едді.

— Так. Саме це і потягнуло їх до лісу в першу чергу. Тому я думаю, що мені зараз навряд чи потрібна твоя допомога…

— Річ у тім, — перебив його Едді,— що в тебе на вусі трохи динозаврячого лайна і пара маленьких укусів. Я просто все це зараз промию. — Він просочив марлевий тампон дезінфікуючим засобом. — Можливо, трохи пектиме.

— Мені байдуже, я… Ой!

— Не рухайся, — застеріг Едді.— Це займе лише секунду.

— Це абсолютно необов’язково.

— Якщо ти просто постоїш спокійно, я все зроблю. — Він показав марлю. Левін побачив коричневу та слабеньку червону смуги. Як він і підозрював, травма була незначною. Він торкнувся вуха. Воно зовсім не боліло.

Левін краєчком ока глянув на рівнину, поки Едді запаковував аптечку.

— Боже, як тут спекотно, — сказав Едді.

— Так, — відповів Левін, знизуючи плечима.

— Сара Гардінг приїхала і я думаю, вони забрали її до трейлера. Ти не хочеш зараз повернутися?

— Не уявляю навіщо, — буркнув Левін.

— Я просто подумав, може, ти привітатися захочеш або щось таке, — мовив Едді.

— В мене тут робота, — відказав Левін і, відвернувшись, підніс бінокль до очей.

— Отже, — сказав Едді,— ти не хочеш повертатися?

— І не мрій, — сказав Левін, вдивляючись у бінокль. — Навіть за мільйон років. Навіть за шістдесят п’ять мільйонів.

Трейлер

Келлі Кертіс прислухалася до хлюпотіння води у душі. Вона не могла в це повірити. Вона дивилася на брудний одяг, недбало кинутий на ліжко. Шорти та сорочка з короткими рукавами кольору хакі.

Справжній одяг Сари Гардінг.

Вона не могла нічого з собою вдіяти. Келлі простягнула руку і торкнулася його. Вона помітила, наскільки зношена й потерта тканина. Ґудзики колись відірвалися і були пришиті назад. Біля кишені були якісь червонуваті сліди і вона подумала, що це, мабуть, старі плями крові. Вона простягла руку і торкнулася тканини…

— Келлі?

Це Сара Гардінг озвалася до неї з душа.

«Вона запам’ятала моє ім’я!».

— Так? — сказала Келлі голосом, який тремтів від хвилювання.

— Тут є якийсь шампунь?

— Я подивлюся, докторе Гардінг, — сказала Келлі, поспішно відчиняючи шухляди. Чоловіки пішли у сусідній відсік, залишивши її наодинці з Сарою, доки та милася. Келлі відчайдушно шукала, відчиняючи та з гуркотом зачиняючи шухляди.

— Слухай, — гукнула Сара, — нічого страшного, якщо ти нічого не знайдеш.

— Я шукаю…

— А є якась рідина для миття посуду?

Келлі зупинилася. Біля мийки стояла зелена пластикова пляшка.

— Так, докторе Гардінг, але…

— Дай мені її. Це та сама фігня. Мені байдуже. — Вона простягла руку крізь завісу. Келлі передала їй пляшку. — А звуть мене Сара.

— Добре, докторе Гардінг.

— Сара.

— Добре, Capo.

Сара Гардінг була звичайною людиною. Дуже неформальною і нормальною.

Зачарована, Келлі сіла на стілець на кухні і стала чекати, гойдаючи ногами, раптом доктору Гардінг — тобто Сарі — буде ще щось потрібно. Вона слухала, як Сара наспівує: «Я вимию цього чоловіка зі свого волосся…».[24] За кілька секунд, душ вимкнувся і її рука потяглася по рушник. І вона вийшла, загорнувшись у нього.

Сара провела пальцями по своєму короткому волоссю, яке, схоже, було єдиним свідченням її уваги до зовнішнього вигляду.

— Отак краще. Матінко моя, та це просто шикарний трейлер. Док справді зробив величезну роботу. Так, — сказала вона. — Тут чудово.

Вона посміхнулася, глянувши на Келлі.

— Скільки тобі років, Келлі?

— Тринадцять.

— Це який, восьмий клас?

— Сьомий.

— Сьомий клас, — задумливо повторила Сара.

Келлі сказала:

— Доктор Малкольм залишив для вас деякий одяг. Він сказав, що це може вам підійти. — Вона вказала на чисті шорти та футболку.

— Чиї це?

— Мабуть, Едді.

Сара роздивилася їх.

— Може, й підійдуть. — Вона взяла їх і пішла до спальні перевдягатися. — Що ти збираєшся робити, коли виростеш? — спитала вона Келлі.

— Ще не знаю, — відповіла Келлі.

— Дуже гарна відповідь.

— Правда? — Мама Келлі завжди підштовхувала її влаштуватися десь на неповну ставку, щоб вирішити, що вона буде робити далі зі своїм життям.

— Так, — відповіла Сара. — Жодна розумна людина не знає, чим хоче займатися у житті, доки їй не виповниться більше двадцяти або тридцяти.

— О.

— Що тобі подобається вивчати?

— Ну, насправді я люблю математику, — відповіла Келлі трохи винуватим голосом.

Мабуть, Сара вловила її тон, тому що спитала:

— А що не так з математикою?

— Ну, дівчатам вона не дуже добре дається. Ви розумієте.

— Ні, не розумію. — Голос Сари був спокійним.

Келлі відчула паніку. Їй було так тепло на душі від цього спілкування з Сарою Гардінг, а тут вона відчула, як це тепло вмить розсіялося, ніби вона неправильно відповіла вчителю, який ставився до неї з осудом. Вона вирішила більше нічого не казати і замовкла в очікуванні.

За мить Сара знову вийшла, перевдягнена у мішкуваті лахи Едді. Вона присіла і почала взувати чоботи. Поводилася дуже спокійно та без емоцій.

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що дівчатам не дуже добре дається математика?

— Ну, всі так кажуть.

— Наприклад?

— Мої вчителі.

Сара зітхнула.

— Чудово, — сказала вона. — Твої вчителі…

— І інші діти дражнять мене розумакою. Таке от. Розумієте. — Вирвалося в Келлі. Вона не могла повірити, що сказала все це Сарі Гардінг, з якою була ледве знайома, якщо не брати до уваги статей та фотографій, але вона таки все це сказала, усю цю особисту дурню. Те, що її засмучувало.

Сара просто весело усміхнулася.

— Ну, якщо тобі таке кажуть, то ти, мабуть, добре розбираєшся в математиці, еге ж?

— Мабуть.

Вона усміхнулася.

— Це ж чудово, Келлі.

— Але ж хлопці не люблять занадто розумних дівчат.

Сара здивовано підняла брови.

— Он як?

— Ну, всі так кажуть.

— Наприклад?

— Наприклад, моя мама.

— Угу. І вона, мабуть, знає, про що говорить.

— Не знаю, — зізналася Келлі.— Взагалі-то моя мама лише з усякими телепнями зустрічається.

— То, може, вона таки помиляється? — спитала Сара, глянувши на Келлі і зав’язуючи шнурки.

— Мабуть.

— Ну, з мого досвіду, одні чоловіки люблять розумних жінок, інші — ні. Це як і все інше в світі.— Вона підвелася. — Знаєш про Джорджа Шаллера?

— Звичайно. Він вивчає панд.

— Вірно. Панд, а до того вивчав снігових барсів, левів та горил. Він — найвидатніший дослідник тварин у XX столітті. А знаєш, як він працює?

Келлі похитала головою.

— Перш ніж їхати в експедицію, Джордж читає все, що будь-коли писалося про тварину, яку він буде вивчати. Популярні книги, газетні звіти, наукові статті, все. А потім їде і сам спостерігає за твариною. І знаєш, що він зазвичай виявляє?

Дівчинка похитала головою, не наважуючись говорити.

— Що майже все, що писали або говорили — неправда. Як, наприклад, горили. Він вивчав гірських горил за десять років до Дайан Фоссі. І виявив, що все, що до того казали про горил — це або перебільшення, або помилки, або просто вигадки — наприклад, думка про те, що не можна брати в експедицію жінок, бо горили їх зґвалтують. Неправда. Все… просто… неправда.

Сара завершила зі шнурками і підвелася.

— Тому, Келлі, навіть у твоєму юному віці є дещо, що ти можеш дізнатися просто зараз. Все твоє життя люди казатимуть тобі різні речі. І більша частина — ймовірно, відсотків 95 з того, що вони скажуть, буде неправдою.

Келлі нічого не відповіла. Ці слова чомусь її засмутили.

— Таке життя, — сказала Сара. — Людські істоти просто по вінця напхані хибною інформацією. Тому важко зрозуміти, кому вірити. Я розумію, що ти відчуваєш.

— Правда?

— Моя мама казала мені, що нічого з мене не вийде. — Вона усміхнулася. — І деякі з моїх професорів теж.

— Невже? — Це здавалося неймовірним.

— О, так, — відповіла Сара. — Власне кажучи…

З іншої секції трейлера почувся голос Малкольма:

— Ні! Ні! Ці ідіоти! Вони можуть все зруйнувати!

Сара негайно розвернулася і пішла туди. Келлі підскочила зі стільця і поспішила за нею.

Чоловіки скупчилися навколо монітора. Всі говорили відразу і здавалося, що вони засмучені.

— Це жахливо, — казав Малкольм. — Жахливо!

Торн сказав:

— Це «Джип»?

— У них був червоний «Джип», — сказала Гардінг, підійшовши, щоб глянути.

— Тоді це Доджсон, — сказав Малкольм. — Прокляття!

— Що він тут робить?

— Я можу лише здогадуватися.

Келлі проштовхалася, щоб глянути. На екрані було видно листя, за яким час від часу показувався червоно-чорний автомобіль.

— Де вони зараз? — спитав Малкольм в Арбі.

— Думаю, що у східній долині,— відповів той. — Біля того місця, де ми знайшли доктора Левіна.

Писнуло радіо і почувся голос Левіна:

— Ви хочете сказати, що на острові тепер є інші люди?

— Так, Ричарде.

— Ну тоді вам краще зупинити їх, доки вони тут не перевернули все догори дриґом.

— Я розумію. Ти не хочеш повернутися?

— Не бачу вагомих причин. Якщо трапиться щось серйозне, повідомте мені.— І радіо вимкнулося.

Гардінг вдивлялася в екран, спостерігаючи за «Джипом».

— Так, все правильно, це їхній, — сказала вона. — Це твій друг Доджсон.

— Ніякий він мені не друг, — відповів Малкольм. Він встав, кривлячись від болю в нозі.— Поїхали, — сказав він. — Ми маємо зупинити цих покидьків. Не можна марнувати часу.

Гніздо

Червоний «Джип Вранглер» м’яко зупинився. Просто перед ними стояла стіна густих заростей. Але крізь неї було видно сонячне світло, яке йшло від галявини.

Доджсон тихо сидів у машині, прислухаючись. Кінг повернувся до нього, щоб щось сказати, але Доджсон притримав його руку, жестом наказавши мовчати.

Потім він добре почув цей звук — низький розкотистий рик, майже муркотіння. Він долинав із заростей попереду. Це було схоже на найбільшого кота, якого він будь-коли чув. Час від часу відчувалася легка вібрація, майже нечутна, але достатня, щоб ключі від машини забряжчали об рульову колонку. Коли він відчув цю вібрацію, його повільно осінило: це ж хтось іде.

Хтось дуже великий. Іде.

Кінг, сидячи поруч з ним, приголомшено вирячився вперед і роззявив рота. Доджсон озирнувся на Базелтона; професор вчепився в сидіння білими пальцями, слухаючи цей звук.

Просто перед ними з-за папороті впала тінь. З неї можна було судити, що тварина була двадцять футів заввишки і сорок завдовжки. Вона пересувалася на задніх лапах, мала великий тулуб, коротку шию і дуже велику голову.

Тиранозавр.

Доджсон завагався, дивлячись на тінь. Серце калатало в грудях. Він подумав про те, щоб перейти до наступного гнізда, але був упевнений, що коробка спрацює й тут. Він сказав:

— Давайте покінчимо з цим. Дайте мені коробку.

Базелтон вручив йому коробку, так само як до того.

— Заряджена? — спитав Доджсон.

— Так, — відповів Кінг.

— Добре, — сказав він. — Тоді йдемо. Так само, як раніше. Я перший, ви двоє за мною, і заносите яйця до машини. Готові?

— Готові,— відповів Базелтон.

Кінг промовчав. Він все ще не відводив погляду від тіні.

— Що це за вид?

— Тиранозавр.

— О Господи, — сказав Кінг.

— Тиранозавр? — перепитав Базелтон.

— Та яка різниця, хто це, — роздратувався Доджсон. — Просто робіть все за планом, як і раніше. Всі готові?

— Хвилиночку, — мовив Базелтон.

Кінг сказав:

— А що, як пристрій не спрацює?

— Ми вже знаємо, що він працює,— відказав Доджсон.

— Нещодавно повідомляли досить цікавий факт про тиранозаврів, — сказав Базелтон. — Один палеонтолог на ім’я Рокстон дослідив черепну коробку тиранозавра і дійшов висновку, що його мозок не надто відрізняється від жаб’ячого, хоча, звісно, значно більший за розмірами. Малося на увазі, що їхня нервова система пристосована лише до руху. Вони не бачать вас, якщо ви стоїте спокійно. Нерухомі об’єкти стають для них невидимими.

— Ви впевнені у цьому? — спитав Кінг.

— Це був звіт, — сказав Базелтон. — І в цьому є сенс. Не слід забувати, що динозаври при всіх їхніх загрозливих розмірах насправді мали доволі примітивний інтелект. Цілком логічно, що в тиранозавра може бути жаб’яча психіка.

— Не розумію, чому ми так поспішаємо, — нервово сказав Кінг, дивлячись вперед. — Ця тварина набагато більша за інших.

— І що? — скривився Доджсон. — Ти ж чув, що сказав Джордж? Це просто велика жаба. Вилазьте з цієї довбаної машини. І не грюкайте дверима.

Джордж Базелтон почувався доволі непогано й авторитетно, згадавши цю невідому статтю з журналів. Він був у своїй звичній ролі, роздаючи інформацію людям, яким її бракувало. Тепер, коли він підійшов до гнізда, він зі здивуванням помітив, що в нього тремтять коліна. Ноги в нього стали наче гумові,— а він-бо завжди думав, що це лише метафора. Базелтон з тривогою зрозумів, що це може відбуватися і у буквальному сенсі. Він закусив губу і змусив себе триматися. Він не показуватиме страх, казав він собі. Він господар цієї ситуації.

Доджсон вже рухався вперед, тримаючи чорну коробку в руці, наче пістолет. Базелтон озирнувся на Кінга, який спітнів і був блідий, наче смерть. Схоже, сили в нього були на межі; він повільно рухався вперед. Базелтон рухався поруч із Кінгом, щоб переконатися, що з ним усе добре.

Доджсон, який ішов попереду, востаннє озирнувся на них і помахав Базелтону й Кінгу, щоб наздоганяли, а потім крізь зарості зайшов на галявину.

Базелтон побачив тиранозавра. Ні, їх там було двоє! Вони стояли по обидва боки земляного насипу, двоє дорослих, двадцять футів заввишки на задніх лапах, могутні, темно-червоні, з великими жахливими пащами. Подібно до майязаврів, тварини на мить глянули на Доджсона німими поглядами, ніби вражені цим непроханим гостем, а тоді люто заревіли. Це було неймовірне ревіння, від якого тремтіло повітря.

Доджсон підняв коробку і спрямував її на тварин. Галявину відразу ж заполонив безперервний, пронизливий вереск. Тиранозаври заревіли у відповідь, опустивши голови, витягнувши вперед шиї, клацаючи щелепами і готуючись до атаки. Вони були величезні і звук їх не зачепив. Вони стали обходити насип, рухаючись до Доджсона. Від їхніх рухів двигтіла земля.

— Дідько, — сказав Кінг.

Але Доджсон залишався спокійним. Він повернув ручку. Базелтон ляснув себе долонями, затуливши вуха. Вереск став вищим, голоснішим, оглушливим, неймовірно болісним. Реакція не забарилася: тиранозаври відступили назад, ніби їх вдарили. Вони нагнули голови і швидко закліпали очима. Звук, здавалося, вібрує в повітрі. Вони знову заревли, але вже слабше, без впевненості. З земляного гнізда почувся жахливий вереск.

Доджсон рушив уперед, тримаючи коробку в повітрі і направляючи її прямо на тварин. Тиранозаври задкували, дивлячись то на гніздо, то на Доджсона. Вони крутили головами, ніби намагалися прочистити вуха. Доджсон спокійно повертав ручку. Звук став вищим. Тепер він був нестерпним.

Доджсон почав підніматися земляним насипом гнізда. Базелтон та Кінг видиралися за ним. Базелтон виявив, що дивиться вниз у гніздо з чотирма плямистими білими яйцями та двома маленькими дитинчатами, які дивилися на світ, наче худі здоровезні індички. Або якісь гігантські пташенята.

Двоє тиранозаврів були в дальньому кінці галявини, тримаючись подалі від звуку. Як і майязаври, вони мочилися від хвилювання, тупотіли ногами, але не підходили.

Крізь оглушливий вереск, що долинав з коробки, Доджсон прокричав: «Хапайте яйця!». Наче в трансі, Кінг, спотикаючись, поліз у гніздо і схопив найближче яйце. Руки в нього тремтіли; яйце злетіло в повітря, він зловив його знову і рвонувся назад, наступивши на лапу одному з дитинчат, яке заверещало від болю й страху.

Почувши крики, батьки знову спробували піти вперед. Кінг квапливо вибрався з гнізда і пірнув у зарості. Базелтон дивився йому вслід.

— Джордже! — крикнув йому Доджсон, який все ще тримав коробку, наставивши її на тиранозаврів. — Хапай інше яйце!

Базелтон глянув на дорослих тиранозаврів, побачивши їхнє хвилювання та лють, із якою рухаються їхні щелепи. Раптом його охопило відчуття, що хоч зі звуком, хоч без нього ці тварини нікому не дозволять знову залізти до свого гнізда. Кінгу пощастило, але Базелтону так не поталанить, він це відчував, і…

— Джордже! Негайно!

— Я не можу! — сказав Базелтон.

— Довбень! — високо піднявши пістолет, Доджсон сам почав спускатися в гніздо. Але коли ліз, то незграбно крутнувся і штекер батареї випав з гнізда.

Звук раптово зник. На галявині запала тиша.

Базелтон застогнав.

Тиранозаври востаннє хитнули головами і пішли в атаку.

Базелтон побачив, як Доджсон завмер на місці. Він також став, не рухаючись. Якимось чином він змусив своє тіло залишитися на місці. Змусив перестати тремтіти коліна.

Затамував подих.

І чекав.

Із дальнього кінця галявини тиранозаври почали рухатися до них.

— Що вони роблять?! — закричав Арбі в трейлері. Він був так близько до монітора, що торкнувся екрана носом. — Вони з глузду з’їхали? Вони просто стоять.

Келлі, яка стояла позаду, нічого не відповіла. Вона мовчки спостерігала за екраном.

— Хотіла б там опинитися, Кел? — сказав Арбі.

— Стули пельку, — відповіла Келлі.

— Ні, вони не божевільні,— сказав Малкольм по радіо, дивлячись на монітор приладової панелі. «Експлорер» рвонувся вниз стежкою, прямуючи до східного сектора острова. Торн був за кермом. Сара та Малкольм — на задньому сидінні.

Сара сказала:

— Йому слід було б спробувати зібрати докупи свою звукову машину. Вони що, справді збираються просто там стояти?

— Так, — відповів Малкольм.

— Чому?

— Їх дезінформували, — відповів Малкольм.

Доджсон

Доджсон спостерігав, як головний тиранозавр рухався до нього. Як для таких великих тварин, вони були обережні. До них підійшов лише один з двох батьків, і хоча він робив паузи і люто ревів кожні кілька кроків, він здавався якимось на диво невпевненим, ніби його спантеличило те, що люди залишилися на місці. Або, можливо, він не міг їх бачити. Можливо, він та Базелтон зникли з поля зору динозавра.

Другий з батьків ішов позаду, наближаючись до іншого боку гнізда. Він то хитав головою, то нахиляв її, хвилюючись.

Хвилюючись, але не нападаючи.

Звичайно, ревіння динозавра, який наближався до них, було жахливим, аж кров у жилах холонула. Доджсон не наважувався глянути на Базелтона, який був лише в кількох метрах від нього. Мабуть, Базелтон зараз дзюрить у штани, і тільки через це він не розвернувся і не побіг, подумав Доджсон. Якщо побіжить — він труп. Якщо стоятиме нерухомо, то, може, все й буде гаразд.

Стоячи нерухомо, не дозволяючи собі поворухнутися, Доджсон тримав у лівій руці коробку на рівні талії, поруч із пряжкою ременя. Правою рукою він повільно, дуже повільно, підтягував від’єднаний дріт. Через кілька хвилин він буде тримати штекер в руках, а тоді, ймовірно, засуне його назад до коробки.

Одночасно він не зводив очей з тиранозавра, який наближався до них. Він відчував, як двигтить земля під ногами. Чув крики маляти, якому Кінг наступив на ногу. Схоже, ці крики непокоїли батьків, дратували їх.

Неважливо. Ще кілька секунд, і він запхне штекер назад. А тоді…

Тепер тиранозавр був дуже близько. Доджсон відчував запах гнилого м’яса, що линув від хижака. Звір заревів і він відчув гарячий подих. Він стояв просто біля Базелтона. Доджсон трохи повернув голову, щоб побачити.

Базелтон стояв зовсім нерухомо. Тиранозавр наблизився і опустив свою велику голову. Він пирхнув на Базелтона. Потім знову підняв голову, ніби дивувався. Він справді його не бачить, подумав Доджсон.

Тиранозавр люто заревів. Якимось чином Базелтон залишився стояти нерухомо. Тиранозавр нахилився, знову опустивши свою величезну голову. Його щелепи відкривалися й закривалися. Базелтон дивився просто перед собою, не блимаючи. Динозавр обнюхував його своїми величезними ніздрями, з сопінням видихаючи повітря, від якого в Базелтона тріпотіли штани.

Потім тиранозавр обережно підштовхнув Базелтона своїм писком. І в той момент Доджсон зрозумів, що тварина все-таки може його бачити, а потім тиранозавр повернув голову вбік, вдаривши Базелтона і легко зваливши його на землю. Базелтон заволав, коли велика ступня тиранозавра притиснула його до землі. Він підняв руки і закричав: «Сучий ти сину!» — якраз в той момент, коли на нього опустилася голова, а потім розкрилися і закрилися щелепи. Рух був м’яким, майже делікатним, але наступної миті голова різко рвонулася вгору, розриваючи плоть, і Доджсон почув крик і побачив, як з пащі звисає щось маленьке і гнучке; він зрозумів, що це рука Базелтона. Рука вільно гойдалася, металевий наручний годинник, що був на ній, виблискував під величезним оком тиранозавра.

Базелтон кричав, його крик перетворився на безперервний, нероздільний звук, від якого Доджсона кинуло в піт. Він розвернувся і побіг назад до машини, назад до безпеки, назад бодай до чогось.

Він біг.

Келлі та Арбі у цей момент відвернулися від монітора. Дівчинку нудило. Вона не могла за цим спостерігати, але крізь динамік радіо було чути крики чоловіка, який лежав на спині, поки тиранозавр розривав його на шматки.

— Вимкни це, — сказала Келлі.

За мить звук припинився.

Келлі зітхнула, її плечі опустилися.

— Дякую, — сказала вона.

— Я нічого не робив, — відповів Арбі.

Вона подивилася на екран і відразу ж відвернулася. Тиранозавр шматував щось червоне. Вона здригнулася.

У трейлері запала тиша. Келлі чула цокання електронних лічильників і стукіт водяних насосів під підлогою. Зовні було ледь чутно, як від вітру шелестить висока трава. Келлі раптом відчула себе дуже самотньою, ізольованою на цьому острові.

— Арбі,— сказала вона, — що ми будемо робити?

Хлопчик не відповів їй.

Він кинувся у ванну.

— Я так і знав, — сказав Малкольм, дивлячись у монітор на приладовій панелі.— Я знав, що це станеться. Вони спробували вкрасти яйця. Тепер гляньте — тиранозаври йдуть! Обидва! — Він натиснув кнопку радіозв’язку. — Арбі. Келлі. Ви там?

— Ми не можемо говорити, — відповіла Келлі.

«Експлорер» продовжував рухатися вниз схилом, до місця, де знаходилося гніздо тиранозаврів. Торн суворо стиснув кермо.

— Що за чортів безлад.

— Келлі. Ти слухаєш? Нам не видно, що там відбувається. Тиранозаври залишили гніздо! Келлі? Що відбувається?

Доджсон мчав до машини. З його ременя випала акумуляторна батарея, але йому було байдуже. Попереду в «Джипі» він побачив Кінга, який чекав, напружений та блідий.

Доджсон сів за кермо, завів двигун. Тиранозавр заревів.

— Де Базелтон? — спитав Кінг.

— Він не зробив це, — відповів Доджсон.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що він, трясця, не взяв яйце! — закричав Доджсон і увімкнув передачу. «Джип» помчав, підстрибуючи, вгору по схилу. Було чути, як позаду ревуть тиранозаври.

Кінг тримав у руках яйце, озираючись назад.

— Може, нам слід позбутися його? — спитав він.

— Не смій, довбню! — сказав Доджсон.

Кінг опустив віконне скло.

— Може, він просто хоче, щоб ми віддали яйце.

— Ні,— відповів Доджсон. — Ні! — Він перехилився через пасажирське сидіння, борючись з Кінгом і одночасно ведучи машину. Стежка була вузькою, з глибокими коренями від дерев. Джип хитнувся вперед.

Раптом один з тиранозаврів вирвався з-за дерев на дорогу. Тварина стояла там і гарчала, перекриваючи шлях.

— О Боже, — видихнув Доджсон, натиснувши на гальма. Автівка гидко заковзала у багнюці і зупинилася.

Тиранозавр з гуркотом і ревом посунув до них.

— Розвертайся! — заволав Кінг. — Розвертайся!

Але Доджсон не розвернувся. Він увімкнув задній хід і поїхав назад стежкою. Він швидко їхав вузькою дорогою.

— Ти божевільний! — кричав Кінг. — Ти хочеш нас вбити?!

Доджсон розмахнувся і вдарив Кінга.

— Стули пельку, сволото! — гаркнув він. Маневри заднім ходом по звивистій стежці займали усю його увагу. Навіть їдучи на всій можливій швидкості, він був упевнений, що тиранозавр буде швидшим. Це не спрацює. Вони у цьому довбаному «Джипі» з дахом із тканини, і їх вб’ють…

— Ні! — закричав Кінг.

Позаду Доджсон побачив другого тиранозавра, який вискочив на дорогу і рушив до них. Він глянув вперед і побачив, як на них насувається перший тиранозавр. Вони були в пастці.

Він у паніці крутнув кермо й автівка з’їхала з дороги, врізавшись у густий підлісок та навколишні дерева. Доджсон відчув, як його трусить. Потім задню частину машини якось гидко смикнуло, і він зрозумів, що задні колеса звисають із краю урвища. Він відчайдушно натиснув на газ, але колеса просто крутилися в повітрі. Це було безнадійно. Автівка повільно опустилася назад, глибше в хащі — настільки густі, що крізь них нічого не було видно. Але вони вже перехилилися через край пагорба. Позаду нього схлипував Кінг. Він почув, як ревуть тиранозаври, тепер вже дуже близько.

Доджсон відчинив дверцята машини і кинувся у зарості, впав, вдарився об стовбур дерева, і покотився вниз джунглями. Десь по дорозі він відчув гострий біль у чолі, і на якусь мить побачив, як навколо кружляють зірки, перш ніж його огорнула темрява і покинула свідомість.

Рішення

Вони сиділи в «Експлорері» на вершині хребта, звідки відкривався вид на східну долину, вкриту джунглями. Вікна були відчинені. Усі дослухалися до ревіння тиранозаврів, які продиралися крізь підлісок.

— Вони обидва залишили гніздо, — сказав Торн.

— Ага. Ці хлопці, мабуть, дещо в них забрали, — відповів Малкольм.

Вони ще трохи помовчали, прислухаючись, аж почули м’яке дзижчання — поруч із ними зупинився Едді на мотоциклі.

— Я подумав, що вам може знадобитися допомога. Ви збираєтеся спускатися?

Малкольм похитав головою.

— Ні, це занадто небезпечно, бо ми не знаємо, де вони є.

Сара Гардінг сказала:

— Чому Доджсон просто там стояв? Із хижаками так поводитися не можна. Якщо потрапив у пастку до левів, то маєш здійняти галас, махати руками, кидати в них різні речі — намагатися їх відлякати, а не просто стояти на місці.

— Мабуть, він прочитав недостовірну наукову статтю, — сказав Малкольм, хитаючи головою. — Є така теорія, ніби тиранозаври могли бачити лише те, що рухається. Якийсь хлопець на ім’я Рокстон зробив зліпки з черепів рексів і зробив висновок, що тиранозавр мав мозок жаби.

Писнуло радіо. З динаміка почувся голос Левіна:

— Рокстон — ідіот. Його знань з анатомії не вистачає навіть на секс із власною дружиною. Його стаття — це посміховисько.

— Яка стаття? — спитав Торн.

Радіо знову писнуло.

— Рокстон, — продовжував Левін, — вважав, що тиранозаври мали зорову систему амфібій — подібну до жаб’ячої. Жаба бачить рух, але не бачить нерухомі об’єкти. Але це абсолютно неможливо, щоб такий хижак як тиранозавр мав подібну зорову систему. Абсолютно неможливо. Тому що завмерти на місці — найдурніший спосіб захисту від хижих тварин. Хіба олень або подібна до нього тварина, відчуваючи небезпеку, завмирає? Хижак мусить бачити їх в будь-якому випадку. І, звичайно, тиранозавр теж міг.

У динаміку було чути, як Левін з огидою пирхнув.

— Це така сама ідіотська теорія, як і та, що її висунув Грант кілька років тому: мовляв, тиранозавр міг заплутатися, йдучи крізь зливу, бо не був пристосований до вологого клімату. Це так само абсурдно. Крейдяний період не був якимось особливо посушливим. І в будь-якому разі тиранозаври — це північноамериканські тварини, яких знаходили лише в США або Канаді. Вони жили на берегах великого внутрішнього моря, на схід від Скелястих гір. На гірських схилах часто бувають грози. Я абсолютно впевнений, що тиранозавр бачив багато дощів і знав, як поводитися, коли вони йдуть.

— Тож чи є якась причина, чому тиранозавр може не нападати на когось? — спитав Малкольм.

— Так, звичайно. Найбільш очевидна, — відповів Левін.

— Яка?

— Якщо він не голодний. Якщо він щойно з’їв іншу тварину. Все, що більше кози за розміром, може задовольнити його голод на кілька годин. Ні, ні. Тиранозавр бачить добре — хоч рухайся, хоч стій на місці.

Вони слухали ревіння, що долинало з долини. Бачили якусь метушню у підліску, приблизно за півмилі на північ. Знову ревіння. Два рекси, здавалося, відповідали одне одному.

Сара Гардінг сказала:

— Що ми веземо з собою?

— Три «Ліндстрадти», повністю заряджені,— відповів Торн.

— Добре, — сказала вона. — Ходімо.

Радіо писнуло.

— Мене там немає,— почувся голос Левіна, — але я б точно радив вам почекати.

— До дідька очікування, — відрубав Малкольм. — Сара має рацію. Йдемо вниз і побачимо, що там за халепа.

— Похорон за ваш рахунок, — сказав Левін.

Арбі повернувся до монітора, витираючи підборіддя. Воно все ще було трошки зеленим.

— Що вони зараз роблять?

— Доктор Малкольм та інші збираються піти до гнізда.

— Жартуєш? — перелякано сказав він.

— Не хвилюйся, — відповіла Келлі.— Сара може з цим впоратися.

— Сподіваюся.

Гніздо

Вони припаркували «Експлорер» одразу за галявиною. Едді під їхав на мотоциклі, зіпер його на стовбур дерева і чекав, поки інші вилізуть із автівки.

Сара Гардінг почула знайомий солодкуватий запах гнилого м’яса та екскрементів, які завжди були ознаками місця гніздування хижаків. У полуденній спеці від цього трохи нудило. У повітрі не було жодного вітерцю і було чути, як дзижчать мухи. Гардінг взяла одну з гвинтівок і перекинула її через плече. Вона подивилася на трьох чоловіків. Всі вони стояли дуже тихо, напружено, нерухомо. Обличчя Малкольма було бліде, особливо навколо губ. Це нагадало їй час, коли старий професор Кофман навідав її в Африці. Кофман був одним з тих безпробудних п’яничок гемінґвеївського зразка, які мають вдома купу романів і море оповідань про свої пригоди з орангутангами на Суматрі, з кільцевими хвостатими лемурами на Мадагаскарі. Тож Сара й вирішила запросити його на те місце у савані, де хижаки розправляються зі здобиччю. І він одразу ж знепритомнів. Він важив понад двісті фунтів, і їй довелося тягти його за комір в той час, коли навколо неї з гарчанням кружляли леви. Це стало для неї гарним уроком.

Тому вона нахилилася до трьох чоловіків і прошепотіла:

— Якщо ви не впевнені, то краще не йдіть. Просто почекайте тут. Я не хочу переживати через вас. Я можу зробити це сама. — І рушила до гнізда.

— Ти впевнена?..

— Так. А тепер зберігайте тишу. — Вона рушила до галявини. Малкольм та інші поспішили наздогнати її. Вона відштовхнула вбік пальмове листя і вийшла на відкритий простір. Тиранозаврів не було, а земляні конуси були порожні. З правого боку вона побачила черевик, з якого стирчав шматок м'яса з обірваною шкарпеткою. Це було все, що лишилося від Базелтона.

Із гнізда почувся жалісливий, пронизливий вереск. Гардінг залізла на конус, Малкольм намагався вилізти слідом за нею. Вона побачила там двох маленьких тиранозаврів, які нявчали. Поруч були три величезних яйця. Навколо земля була всіяна слідами.

— Вони взяли одне з яєць, — сказав Малкольм. — Прокляття.

— Тобі не хотілося, щоб щось зруйнувало твою маленьку екосистему.

Малкольм криво посміхнувся.

— Так. Я на це сподівався.

— Дуже погано, — відповіла вона і швидко рушила до краю гнізда.

Вона нахилилася, щоб глянути на дитинчат тиранозавра. Одне з немовлят зіщулилося, втягнувши пухнасту шию, а друге поводилося зовсім по-іншому. Воно не ворухнулося, коли вони підійшли, а лежало, розтягнувшись на боці, й неглибоко дихало. Його очі потьмяніли.

— Це поранене, — сказала вона.

Левін стояв у схованці. Він притиснув навушник до вуха і говорив у мікрофон, що знаходився біля його щоки.

— Мені потрібен опис, — сказав він.

Торн відповів:

— Їх тут двоє, приблизно два фути завдовжки, важать фунтів сорок. Завбільшки з двох маленьких казуарів. Великі очі. Короткі морди. Блідо-коричневий колір. І кільце пуху навколо шиї.

— Вони можуть стояти?

— М-м-м… якщо й можуть, то не дуже добре. Повзають і багато пищать.

— Тоді це немовлята, — сказав Левін, киваючи. — Можливо, їм лише кілька днів. Вони ще ніколи не вилазили з гнізда. Я б радив бути дуже обережним.

— Чому?

— В такому віці,— відповів Левін, — батьки їх надовго не залишатимуть.

Гардінг підсунулася ближче до покаліченого немовляти. Все ще нявкаючи, дитинча намагалося підповзти до неї, незграбно перетягуючи тіло. Одна нога була зігнута під дивним кутом.

— Думаю, ліва нога пошкоджена.

Едді підійшов ближче і став поруч із нею, щоб подивитися.

— Вона зламана?

— Так, можливо, але…

— Гей! — вигукнув Едді. Маля рвонулося вперед і стиснуло щелепами щиколотку його черевика. Він витягнув ногу вбік, тягнучи за собою й дитинча, яке міцно трималося за черевик.

Едді підняв ногу, махав нею вперед-назад, але малюк не хотів відпускати. Він потягнув ще трохи, потім зупинився. Тепер дитинча просто лежало на землі, неглибоко дихаючи, але все тримаючи у своїх щелепах черевик Едді.

— Дідько, — сказав Едді.

— Агресивний хлопчисько, чи не так? — відповіла Сара. — Просто з народження…

Едді подивився вниз на крихітні, гострі як бритва зуби. Вони не пробили шкіру. Дитинча міцно трималося. Він кілька разів штовхнув його голову прикладом гвинтівки, але це не мало жодного ефекту. Маля лежало на землі. Його маленькі очі повільно кліпали, коли воно дивилося вгору на Едді, але щелепи воно не розтискало.

Десь із півночі долинуло ревіння батьків.

— Забираймося звідси, — сказав Малкольм. — Ми побачили те, заради чого прийшли. Тепер потрібно дізнатися, куди пішов Доджсон.

Торн сказав:

— Гадаю, я бачив слід від коліс вгору по стежці. Можливо, вони рушили туди.

— Нам краще глянути.

Вони всі рушили назад до машини.

— Хвилиночку, — сказав Едді, дивлячись на свій черевик. — Що мені робити з цим малюком?

— Застрель його, — сказав Малкольм, озирнувшись.

— Тобто… вбити?

— Едді, в нього зламана нога. Він все одно загине, — сказала Сара.

— Так, але…

Тут озвався Торн:

— Ми поїдемо назад стежкою, Едді, і якщо не знайдемо Доджсона, то повернемося дорогою, що йде по хребту до лабораторії. А потім знову до трейлера.

— Добре, Доку. Я їхатиму за вами. — Едді підняв гвинтівку, крутячи її в руках.

— Роби це негайно, — сказала Сара, залізаючи в «Експлорер». — Ти ж не хочеш тут бути, коли прийдуть його тато з мамою?

Розорення гравця

Їдучи стежкою, Малкольм вдивлявся у монітор на приладовій панелі, коли зображення перемикалося з однієї камери на іншу. Він шукав Доджсона та решту його команди.

По радіо почувся голос Левіна:

— Наскільки там все погано?

— Вони взяли одне яйце, — відповів Малкольм. — І нам довелося пристрелити одне з немовлят.

— Отже, втратили двох. А всього у виводку скільки, шість?

— Саме так.

— Відверто кажучи, я б назвав це незначною втратою, — сказав Левін. — Поки ви не спините цих людей, щоб вони ще чогось не накоїли.

— Ми їх зараз шукаємо, — похмуро відповів Малкольм.

Гардінг сказала:

— Це мало статися, Іяне. Не можна спостерігати за тваринами і нічого при цьому не змінити. Це неможливо з наукової точки зору.

— Звичайно, — відповів Малкольм. — Це найвизначніше наукове відкриття XX століття. Не можна нічого дослідити, не змінивши при цьому те, що досліджуєш.

Ще з часів Галілея науковці засвоїли думку, ніби вони є об’єктивними спостерігачами світу природи. Це проявлялося в кожному аспекті їхньої поведінки — навіть те, як вони писали наукові праці, кажучи щось на кшталт: «Це спостерігалося…». Так, ніби ніхто ні за чим не спостерігав. Триста років ця безособова манера була характерною рисою науки. Наука була об’єктивною, і спостерігач не мав жодного впливу на результат, які він або вона описали.

Ця об’єктивність відрізняла природничі і точні науки від гуманітарних або від релігії, де точка зору спостерігача була невід’ємною частиною, де спостерігач був тісно пов’язаний із результатами спостереження.

Але в XX столітті ця різниця зникла. Наукова об’єктивність перестала існувати навіть на найбільш фундаментальних рівнях. Тепер фізики знали, що неможливо виміряти жодну субатомну частинку, ніяк на неї не вплинувши. Якщо ви торкнулися частинки інструментом, щоб виміряти її положення, то вже змінили її швидкість. Якщо виміряли її швидкість, то вже змінили її положення. Ця основна істина стала принципом невизначеності Гайзенберга: вивчаючи, ви одночасно й змінюєте. Зрештою, стало ясно, що всі вчені були учасниками колективного Всесвіту, який нікому не дозволяв залишитися просто спостерігачем.

— Я розумію, що об’єктивність неможлива, — нетерпляче сказав Малкольм. — Мене не це турбує.

— А що тоді?

— Розорення гравця, — відповів Малкольм, дивлячись на монітор.

«Розорення гравця» було дуже відомим та обговорюваним статистичним феноменом, який мав серйозні наслідки як для еволюції, так і для повсякденного життя.

— Скажімо, ви гравець, — сказав він, — і граєте в орлянку. Щоразу, як випадає орел, ви виграєте долар. Щоразу, як випадає решка, програєте долар.

— Добре.

— Що відбувається з плином часу?

Гардінг знизала плечима.

— Шанси, що випаде орел або решка — однакові. Тож можна програти, а можна й виграти. Але зрештою випаде зеро.

— На жаль, ні,— похитав головою Малкольм. — Якщо грати достатньо довго, ти завжди програєш — гравець завжди залишається ні з чим. Саме тому і працюють казино. Але питання в тому, що відбувається з часом? Що відбувається за той час, коли гравець ще не встиг розоритися?

— Гаразд, — сказала Сара. — І що ж відбувається?

— Якщо нанести успіхи гравця на діаграму, то можна побачити, що у якісь періоди він виграє, у якісь — програє. Іншими словами, все в цьому світі йде смугами. Це реальне явище і його можна побачити скрізь: у погоді, розливах річок, бейсболі, серцевих ритмах, на фондових ринках. Щойно справи починають іти погано, вони і далі залишаються у такому стані. Як у старому прислів’ї: «Біда здибає легко, та тяжко її збутися». Теорія складності каже нам, що народна мудрість має рацію. Погані речі збираються докупи. І все разом іде під три чорти. Такий він, реальний світ.

— То що ти хочеш сказати? Що тепер усе піде під три чорти?

— Може піти завдяки Доджсону, — сказав Малкольм, похмуро дивлячись на монітор. — Хай там як, а що ж сталося з цими виродками?

Кінг

Почулося дзижчання, ніби десь вдалині літала бджола. Говард Кінг слабко усвідомлював це, повільно повертаючись до тями. Він розплющив очі і побачив лобове скло машини, а за ним — гілки дерев.

Дзижчання стало голоснішим.

Кінг не знав, де він. Він не міг пригадати, як він потрапив сюди, що трапилося. В нього боліли плечі й стегна. В лобі щось пульсувало. Він спробував пригадати, але біль відволікав його, заважав йому ясно мислити. Останнє, що він пам’ятав — це тиранозавра, що вискочив на дорогу перед ними. Це було останнє, що він бачив. Потім Доджсон озирнувся і…

Кінг повернув голову і відразу ж закричав від раптового гострого болю, що пронизав його шию аж до самого черепа. Від цього болю в нього перехопило подих. Він скривився і заплющив очі. Потім повільно розплющив їх знову.

Доджсона не було в машині. Дверцята з боку водія були широко відчинені, плямиста тінь від них падала на приладову панель. Ключі все ще були в замку запалювання.

Доджсон утік.

Верхню частину керма перетинала смуга крові. На підлозі, поряд із важелем перемикання передач, валялася чорна коробка. Відчинені водійські дверцята трохи рипнули й поворухнулися.

Кінг знову почув дзижчання здалеку, ніби десь летіла велетенська бджола. Тепер він зрозумів, що це був механічний звук. Щось механічне.

Це змусило його подумати про човен. Як довго чекатиме човен на річці? До речі, котра година? Він глянув на годинник. Кристал був розбитий, стрілки застигли на 1:54.

Дзижчання почулося знову. Тепер воно було ближчим.

Зібравшись на силі, Кінг відштовхнувся від сидіння, наблизившись до приладової панелі. Удар болю, наче електричний струм, пройшовся його спиною, але швидко вщух. Він глибоко вдихнув.

Зі мною все гаразд, подумав він. Принаймні, я все ще тут.

Кінг глянув у відчинені водійські двері, крізь які пробивалося світло. Сонце все ще було високо над обрієм. Мабуть, ще друга половина дня. Коли відправляється човен? О четвертій? О п’ятій? Він ніяк не міг згадати. Але був упевнений, що ці іспанські рибалки не чекатимуть, доки стемніє. Вони залишать острів.

І Говард Кінг хоче теж бути на борту в цей момент. Це була єдина річ в світі, якої він зараз прагнув. Скривившись, він підвівся і з болем скотився на водійське сидіння. Він влаштувався зручніше, набрав повні груди повітря, а потім нахилився і визирнув у відчинені двері.

Автомобіль висів над порожнечею, підтримуваний деревами. Було видно крутий схил пагорба, що тягнувся під ним. Під покровом дерев було темно. Він відчув, як запаморочилося в голові лише від того, що глянув донизу. Земля мала бути в двадцяти чи тридцяти футах під ним. Він побачив розкидані зелені гілки папороті і кілька темних валунів. Він покрутився, намагаючись побачити більше.

І побачив його.

Доджсон лежав на спині, вниз головою, на схилі пагорба. Його тіло було зім’ятим, руки й ноги незграбно розкидані в різні боки. Він не рухався. Крізь густі хащі на схилі Кінгові було важко роздивитися як слід, але Доджсон здавався мертвим.

Раптом дзижчання стало дуже голосним, швидко наростаючи, і Кінг побачив крізь листя машину, що їхала не далі ніж в десяти ярдах від нього. Машина!

Судячи зі звуку, подумав він, це електромобіль. Це має бути Малкольм.

Думка про те, що на острові є й інші люди, якось надихнула Кінга. Він відчув приплив сил, незважаючи на біль в плечі. Він простягнув руку вперед і повернув ключ у замку запалювання. Двигун загуркотів.

Задні колеса закрутилися. Він увімкнув передній привід. «Джип» відразу ж з гуркотом рвонувся вперед, перевалюючись через гілки. За хвилину він вже був на дорозі.

Тепер він згадав її. Справа було гніздо тиранозаврів. Машина Малкольма поїхала наліво.

Кінг повернув ліворуч і попрямував дорогою вгору. Він намагався пригадати, як повернутися до річки, назад у човен. Він смутно пам’ятав, що на вершині пагорба була Y-подібна розвилка. Він добереться до цієї розвилки, вирішив він, і забереться з цього острова.

Це була його єдина мета.

Забратися з острова, доки не стало занадто пізно.

Погані новини

«Експлорер» видерся на вершину пагорба і Торн поїхав дорогою, що йшла вздовж хребта. Дорога петляла туди-сюди між кам’янистих скель. У багатьох місцях були круті урвища, зате звідти було видно весь острів.

Врешті-решт вони дісталися до місця, звідки можна було побачити долину. Вони бачили схованку на висоті, що була зліва, і трохи ближче — галявину з двома трейлерами. Справа був лабораторний комплекс, а за ним — робоче поселення.

— Я ніде не бачу Доджсона, — невдоволено сказав Малкольм. — Де він міг подітися?

Торн натиснув кнопку радіо.

— Арбі?

— Так, Доку.

— Ти бачиш їх?

— Ні, але… — Він завагався.

— Що?

— Ви не хочете до нас повернутися? Це дуже дивно.

— Що саме? — спитав Торн.

— Едді,— сказав Арбі.— Він щойно повернувся і приніс із собою дитинча.

Малкольм нахилився вперед:

— Що він зробив?