Загублений світ

Коста-Рика

У Пуерто-Кортес була злива. Дощ стукотів по даху маленького металевого сараю поруч із аеродромом. Змоклий до нитки Торн чекав, доки коста-риканський урядовець перечитає папери, знову і знову. Його звали Родрігес, і на свої двадцять він мав вигляд дитини. Уніформа сиділа на ньому кепсько й він боявся припуститися якоїсь помилки.

Торн глянув на злітно-посадкову смугу, де у ранковому світлі було видно вантажні контейнери, щільно притиснуті до днища двох великих гвинтокрилів «Г’юї». Едді Карр стояв там під дощем разом з Малкольмом, покрикуючи на робітників, які закріплювали затискачі.

Родрігес копирсався в паперах.

— Отже, згідно документів, сеньйоре Торн, ви прямуєте до острова Сорна…

— Правильно.

— І у ваших контейнерах лише транспортні засоби?

— Саме так. Дослідницький транспорт.

— Сорна — примітивне місце. Там немає бензину, жодних поставок, навіть якихось доріг, не кажучи вже про…

— Ви були там?

— Особисто я — ні. Місцевих людей цей острів не цікавить. Це дике місце, самі скелі та джунглі. Там немає жодного місця, де можна було б причалити човном, хіба що за дуже особливих погодних умов. Наприклад, сьогодні туди ніхто не попливе.

— Розумію, — відповів Тори.

— Я просто хочу, щоб ви були підготовлені,— сказав Родрігес, — до труднощів, які на вас там чекають.

— Я думаю, ми підготувалися.

— Ви взяли достатньо бензину для ваших машин?

Торн зітхнув. Нащо пояснювати йому це?

— Так, узяли.

— І вас їде туди лише троє: сеньйор Малкольм, ви і ваш помічник сеньйор Карр?

— Правильно.

Родрігес знову перетасував папери, ніби шукав якийсь прихований обман.

— У нас якісь проблеми? — спитав Торн, дивлячись на годинник.

— Ніяких проблем, сеньйоре. Ваші дозволи підписані генеральним директором департаменту біологічних заповідників. Вони в порядку… — Родрігес завагався. — Але це дуже дивно, що вам взагалі дали такі дозволи.

— Чому це?

— Я не знаю подробиць, але кілька років тому на одному з островів були якісь неприємності, і з того часу департамент біологічних заповідників узагалі закрив для туристів усі острови на тихоокеанському узбережжі.

— Ми не туристи, — сказав Торн.

— Я розумію, сеньйоре Торн. — Знову шурхотіння паперами.

Торн чекав.

На злітно-посадковій смузі робітники нарешті прикріпили контейнери.

— Дуже добре, сеньйоре Торн, — сказав нарешті Родрігес, поставивши штамп на паперах. — Зичу вам успіхів.

— Дякую, — відповів Торн. Він засунув папери в кишеню, і нахиливши голову під дощем, побіг на злітну смугу.

За три милі від берега вертольоти пробили шар хмар прибережних районів, вилетівши в ранкове сонячне світло. З кабіни «Г’юї», що летів першим, Торн міг роздивитися узбережжя. Він побачив п’ять островів на різних відстанях від берега — суворі шпилясті скелі, що підносилися над бурхливим синім морем. Острови знаходилися в кількох милях один від одного — без сумніву, це була частина старого вулканічного ланцюга.

Він натиснув кнопку зв’язку.

— Який з них Сорна?

Пілот вказав вперед.

— Ми називаємо їх П’ять Смертей, — сказав він. — Муерте, Матанцерос, Пена, Такано і Сорна, це он той великий острів, що далі на півночі.

— Ви бували там?

— Ніколи, сеньйоре. Але я думаю, там є місце для посадки.

— Звідки ви знаєте?

— Кілька років тому там були якісь польоти. Я чув, що з’явилися американці, які іноді літали туди.

— Не німці?

— Ні, ні. Німців тут не було з часів… не знаю, Другої світової. Це були американці.

— Коли це було?

— Точно не скажу. Можливо, років із десять тому.

Вертоліт повернув на північ, пролетівши над найближчим островом. Торн побачив нерівну вулканічну місцевість, що заросла густими джунглями. Там не було жодних ознак життя або перебування людей.

— Місцеві люди вважають ці острови нещасливими місцями, — сказав пілот. — Вони кажуть, звідти не приходить нічого доброго. — Він посміхнувся. — Але вони нічого не розуміють. Забобонні плебеї.

Тепер вони летіли над водою, Сорна була просто перед ними. Було зрозуміло, що це старий вулканічний кратер: червонувато-сірі кам’яні стіни, розмитий конус.

— Де причалюють човни?

Пілот показав у той бік, де море розбивалося об скелі.

— На східній стороні острова є багато печер, виточених хвилями. Дехто з місцевих називає цей острів «Ґемідо», що означає «стогін» — від звуку хвиль, що потрапляють усередину печер. Деякі з них простягаються під усім островом і у певні моменти крізь них можна проплисти човном. Але не за такої погоди.

Торн подумав про Сару Гардінг. Якщо вона прилетить, то приземлиться пізніше.

— В мене є колега, яка може прибути опівдні,— сказав він. — Ви б не могли її сюди доправити?

— Вибачте, — відповів пілот, — але в нас є робота у Ґольфо-Хуан. До вечора ми не повернемося.

— Що вона може зробити?

Пілот примружився, глянувши на море.

— Можливо, вона зможе дістатися сюди човном, — сказав він. — За годину море зміниться. Їй може пощастити.

— Ви повернетеся по нас завтра?

— Так, сеньйоре Торн. Ми прилетимо рано вранці. Це найкращий час, з огляду на вітер.

Вертоліт підійшов із заходу, піднімаючись на кілька сотень футів і переміщаючись уздовж скель, щоб було видно увесь острів Ґемідо. Він виявився таким, як і решта: вулканічні хребти і яри, густо порослі джунглями. З повітря це виглядало гарно, але Торн знав, як важко пересуватися такою місцевістю. Він дивився вниз, шукаючи дороги.

Гвинтокрил спустився нижче, кружляючи над центром острова. Торн не бачив жодних будівель та доріг. Гвинтокрил знижувався над джунглями. Пілот сказав:

— Через скелі тут дуже погані вітри. Багато повітряних ям. Це єдине місце на острові, де можна безпечно приземлитися. — Він глянув у вікно. — Так, саме там.

Торн побачив відкриту галявину, порослу високою травою.

— Ми сядемо там, — повторив пілот.

Острів Сорна

Едді Карр стояв у високій траві галявини, відвернувшись від хмари пилу, що її підняли два гвинтокрили, піднімаючись у небо. За кілька хвилин вони перетворилися на маленькі цятки, а звук їхніх двигунів стих. Едді примружив очі, глянувши вгору і сказав із відчаєм у голосі:

— Коли вони повернуться?

— Завтра вранці,— відповів Торн. — До того часу ми маємо знайти Левіна.

— Або принаймні зробити все можливе, — додав Малкольм.

А потім вертольоти зникли, сховавшись за високими обрисами кратера. Карр стояв із Торном і Малкольмом на галявині, оповитій ранковою спекою та глибокою тишею, що огорнула острів.

— Моторошно тут, — сказав Едді, натягнувши кепку на очі.

Едді було двадцять чотири роки, він виріс у Делі Сіті. На вигляд він був темноволосий, невисокий і міцний, мав м’язисте тіло, але руки були елегантні, пальці довгі та витончені. Едді мав талант (Торн назвав би його навіть генієм) щодо всіляких механічних речей. Він міг що завгодно сконструювати і полагодити. Щоб зрозуміти, як працює механізм, йому достатньо було лише подивитися на нього. Торн найняв його три роки тому, — це була його перша робота після місцевого коледжу. Він розглядав це як тимчасовий підробіток, щоб отримати гроші, повернутися до навчання і отримати вчений ступінь. Але Торн вже давно залежав від Едді. А Едді, в свою чергу, вже не дуже й хотілося повертатися назад до книжок.

У той же час він не розраховував на що-небудь подібне, подумав він, роздивляючись галявину. Едді був міським хлопцем, який звик до міської метушні, звуків клаксонів та шуму автомобілів. Ця пустельна тиша навіювала йому тривогу.

— Ну що ж, — сказав Торн, поклавши йому на плече руку, — почнемо. — Вони повернулися до вантажних контейнерів, залишених вертольотами у високій траві в кількох ярдах від них.

— Я можу вам допомогти? — спитав Малкольм.

— Якщо не заперечуєте, то ні,— відповів Едді.— Ми краще самі все це розпакуємо.

Вони витратили півгодини, знімаючи болти з задніх панелей, потім опустили їх на землю і залізли у контейнери. Щоб витягнути звідти машини, їм знадобилося лише кілька хвилин. Едді сів за кермо «Експлорера» і повернув ключ у замку запалювання. Жодного звуку не пролунало, — лише м’яке дзижчання вакуумного насоса, що запустився. Торн запитав:

— Що з зарядом?

— Повний, — відповів Едді.

— Батареї в нормі?

— Авжеж. Схоже, все добре.

Едді видихнув з полегшенням. Він керував переведенням цих машин на електричний привід, але все робилося поспіхом, не було часу на ретельну перевірку. І хоча це правда, що електромобілі використовують менш складну технологію, ніж машини з двигунами внутрішнього згоряння — цією буркотливою реліквією XIX століття — Едді розумів, що брати з собою неперевірене обладнання — це завжди ризик.

Особливо коли у цьому обладнанні використовувалися останні технології. Цей факт турбував Едді більше, ніж він сам був готовий собі зізнатися. Як і більшість природжених механіків, він був глибоко консервативною людиною. Він любив речі, що працювали — працювали за будь-яких обставин — а це, на його думку, означало, що треба користуватися випробуваними і перевіреними технологіями. На жаль, цього разу до його думки не дослухалися.

Едді мав дві причини для тривоги. Однією були чорні фотоелектричні панелі — ряди восьмикутних кремнієвих пластин, встановлені на даху й капоті автомобіля. Ці панелі були ефективними і менш крихкими, ніж старі фотоелементи. Едді монтував їх за допомогою спеціальних з’єднань власної конструкції, що гасили вібрацію. Але факт залишався фактом: якщо панелі якось пошкодять, вони вже не зможуть ані зарядити машину, ані запустити електроніку. Усі системи просто вимкнуться.

Іншою причиною були самі батареї. Торн обрав нові літій-іонні батареї від «Ніссан», що були надзвичайно ефективними з розрахунку на масу. Але вони все ще були експериментальними, що для Едді означало коректний синонім до слова «ненадійний».

Едді переконував, що потрібен резервний варіант; він виступав за маленький бензиновий генератор, про всяк випадок; він багато за що виступав. І його думку завжди відкидали. За таких обставин Едді зробив єдину розумну річ: він вмонтував кілька запасних батарей і нікому про це не сказав.

Він був упевнений, що Торн про це знає. Але Торн нічого не казав. А Едді ніколи це не обговорював. Але тепер, коли вони були тут, на цьому острові в невідомості, він був радий, що зробив це. Бо ніхто не знав, що їх чекає попереду.

Торн спостерігав, як Едді виїхав на «Експлорері» з контейнера заднім ходом у високу траву. Едді залишив машину посеред галявини, де сонячне світло потрапило б на панелі і додало б заряду.

Торн сів за кермо першого трейлера і вивів його. Було дивно керувати такою тихою машиною; найгучніший звук був від шин, що їхали по підлозі металевого контейнера. А щойно він виїхав на траву, жодних звуків взагалі не було чутно. Торн виліз і з’єднав два трейлери, зімкнувши їх разом гнучким сталевим з’єднанням типу «гармошки».

Нарешті, він повернувся до мотоцикла. Він теж був електричним; Торн підкотив його до задньої частини «Експлорера», підняв його на опору, підключив кабель живлення до тієї ж системи, що керувала машиною, і зарядив батарею. Потім зробив крок назад.

— Ось і все, — сказав він.

Стоячи на заповненій спекою тихій галявині, Едді не відривав погляду від круглого краю кратера, що піднімався високо над джунглями. Гола скеля переливалася в променях ранкового сонця, грізна та сувора. Хлопця охопило відчуття самотності, ніби він опинився у якійсь пастці.

— Нащо взагалі сюди приходити? — сказав він.

Малкольм, спираючись на ціпок, посміхнувся.

— Щоб змінити обстановку, Едді,— сказав він. — Тобі ніколи не хотілося зробити це?

— Ні, якщо я можу дати собі раду, — сказав Едді.— Я люблю, коли поруч можна придбати піцу. Ви розумієте, про що я.

— Ну, зараз ти далеко від піци.

Торн повернувся до задньої панелі трейлера і витягнув звідти пару важких гвинтівок. Під стволом кожної висіли два алюмінієві циліндри. Він передав одну гвинтівку Едді, іншу — Малкольму.

— Бачив коли-небудь такі?

— Читав про них, — відповів Малкольм, — це шведська зброя?

— Так. Пневматична гвинтівка «Ліндстрадт». Найдорожча в світі. Міцна, проста, точна і надійна. Стріляє дротиками «Флюгер», що містять будь-які наповнювачі, які тобі потрібні, і летять з дозвуковою швидкістю.

Торн відкрив упаковку з картриджами. Всередині був ряд пластикових контейнерів, заповнених рідиною солом’яного кольору. Кожен контейнер мав на верхівці тридюймову голку.

— Ми залили туди сильну отруту Conus purpurascens, конічного молюска південних морів. Це найпотужніший нейротоксин у світі. Діє протягом двохтисячної частки секунди. Це швидше, ніж провідність нерва. Тварина падає ще до того, як відчує укол дротика.

— Вона смертельна?

Торн кивнув.

— Не бавтеся з нею. Просто запам’ятайте, якщо не хочете собі прострелити ногу. Бо помрете, перш ніж відчуєте, що натиснули на спусковий гачок.

Малкольм кивнув.

— А є якась протиотрута?

— Ні, а який у ній сенс? Якщо б вона й існувала, її не встигнеш ввести.

— Так, це спрощує справу, — сказав Малкольм, узявши гвинтівку.

— Просто подумав, що ви маєте знати, — сказав Торн. — Едді? Рушаймо.

Струмок

Едді заліз у «Експлорер», Торн та Малкольм — у кабіну трейлера. За мить писнуло радіо.

— Ви ввели дані, Доку? — спитав Едді.

— Зараз, — відповів Торн.

Він вставив оптичний диск у слот на приладовій панелі. На маленькому моніторі він побачив острів, але через хмари зображення було затемненим.

— Для чого це? — спитав Малкольм.

— Почекай, — відповів Торн. — Це система. Вона збирає дані.

— Звідки збирає?

— З радара. — За мить на фото наклалося зображення супутникового радара, що проник крізь хмари. Торн натиснув кнопку, і комп’ютер показав гірські хребти, збільшуючи деталі, виділяючи слабке павутиння, що показувало систему шляхів.

— Непогано, — сказав Малкольм. Але Торн ще залишався напруженим.

— Готово, — сказав Едді по радіо.

— Він бачить те саме? — сказав Малкольм.

— Так. На своїй панелі приладів.

— Але в мене немає ГС, — стривожено сказав Едді.— Він не працює?

— Зачекай, хлопче, — відповів Торн. — Він ще зчитує дані, проміжні станції вмикаються.

На даху трейлера був змонтований конусоподібний «глобальний сенсор». Він приймав радіохвилі від навігаційних супутників на орбіті, що знаходилися за тисячі миль над головою, і міг розрахувати місце розташування машин із точністю до кількох ярдів. За мить на карті острова заблимав червоний хрестик.

— Добре, — сказав Едді по радіо. — Я отримав сигнал. Схоже, дорога іде з галявини на північ. Ми туди поїдемо?

— Мабуть, так, — відповів Торн. Згідно з картою, дорога вела вглиб острова кілька миль, перш ніж досягала того місця, де, здається, перетиналася з іншими дорогами. Там був якийсь натяк на будівлі, але важко було сказати напевно.

— Добре, Доку. Їдьмо.

Едді проїхав повз нього, взявши на себе ініціативу. Торн натиснув на акселератор, і трейлер з дзижчанням рушив за «Експлорером». Поруч із ним сидів Малкольм, який заглибився в ноутбук, що був у нього на колінах. Він так і не виглянув у вікно.

За кілька секунд галявина залишилася позаду і вони в’їхали в гущавину джунглів. На панелі приладів у Торна зблиснули вогники: автомобіль перемкнувся на свої батареї. Сонячного світла, що проходило крізь листя дерев, було мало, щоб зарядити трейлер. Вони рухалися далі.

— Як ви там, Доку? — спитав Едді.— Заряду вистачає?

— Все добре, Едді.

— Він нервується, — сказав Малкольм.

— Просто переживає через обладнання.

— Дідько, — відгукнувся Едді,— та я через себе переживаю.

Хоча дорога заросла і була у поганому стані, вони чимало проїхали. Хвилин за десять вони дісталися невеличкого струмка з багнистими берегами. «Експлорер» почав перетинати його, потім зупинився. Едді вийшов, потинявся, переступаючи через каміння у воді, й повернувся назад.

— Що там?

— Я щось бачу, Доку.

Торн та Малкольм вийшли з трейлера, ставши на береги струмка. Вони чули далекі крики, схожі на пташині. Малкольм підняв голову і насупився.

— Птахи? — спитав Торн.

Малкольм похитав головою.

Едді нахилився і витягнув з багнюки смужку тканини. Це був темно-зелений гортекс, зі смужкою шкіри, що була пришита вздовж одного краю.

— Один з цих польових рюкзаків, — сказав він.

— Той, що ми зробили для Левіна?

— Так, Доку.

— Ти вставив туди датчик? — спитав Торн. Вони зазвичай вшивали датчики всередину таких рюкзаків.

— Так.

— Можна мені подивитися? — спитав Малкольм. Він взяв смужку тканини і підніс її до світла, задумливо роздивляючись рвані краї.

Торн витягнув з-за пояса невеликий приймач, що нагадував величезний пейджер, і подивився на рідкокристалічний дисплей.

— Я не приймаю жодного сигналу…

Едді дивився на багнистий берег. Він знову нахилився.

— Ось ще один шматок тканини, і ще. Схоже, що рюкзак був розірваний на шматки, Доку.

До них знову долинув пташиний крик, далекий, ніби не з цього світу. Малкольм подивився вдалину, намагаючись вловити його джерело. А потім почув голос Едді:

— Овва. У нас тут компанія.

Поряд із трейлером за ними спостерігало півдюжини яскраво-зелених тварин, схожих на ящірок. Вони стояли вертикально на задніх ногах, балансуючи на своїх хвостах. Коли вони йшли, їхні голови погойдувалися вгору і вниз нервовими маленькими ривками, як у курчат. Їхній писк так само дуже нагадував пташиний. Але схожі вони були на ящірок зі жвавими комічними писками. Коли вони дивилися на чоловіків, то піднімали голови.

— Це що, якийсь зліт саламандр? — сказав Едді.

Зелені ящірки стояли, стежачи за ними. Ще кілька вилізло з-під трейлера та заростей, що були поблизу. Невдовзі біля чоловіків було вже близько дюжини ящірок, які спостерігали за ними і щось щебетали.

— Компі,— сказав Малкольм. — Справжнє ім’я — прокомпсогнати.

— Ти маєш на увазі, що вони…

— Так, це динозаври.

Едді нахмурився, зиркаючи на них.

— Я не знав, що вони були такі малі,— заявив він нарешті.

— Динозаври були здебільшого невеликі,— відказав Малкольм. — Люди завжди думають, що вони були величезними, але середній динозавр був завбільшки з вівцю або невеличкого поні.

— Вони схожі на курчат, — мовив Едді.

— Так, вони дуже нагадують птахів.

— Вони небезпечні? — спитав Торн.

— Не зовсім, — відповів Малкольм. — Це маленькі тваринки, які харчуються падлом, як шакали. Вони їдять мертвих тварин. Але я б не наближався до них. У них дещо отруйні укуси.

— Я не наближаюся, — сказав Едді.— Але в мене від них мурашки по шкірі. І вони, схоже, не бояться нас.

Малкольм теж це помітив.

— Гадаю, це тому, що на острові не було людських істот. У цих тварин немає жодних підстав боятися людини.

— Ну то я їм надам таку причину, — сказав Едді і жбурнув у них камінь.

— Агов! — крикнув Малкольм. — Не роби цього. Справа в тому…

Але Едді вже жбурнув каменюку. Вона впала біля однієї з груп компі і ящірки чкурнули геть. Але інші залишилися на місці. Деякі з них підстрибували, показуючи хвилювання, і щебетали, піднімаючи голови.

— Дивно, — сказав Едді. Він понюхав повітря. — Ви відчуваєте цей запах?

— Так, — відповів Малкольм. — Вони мають характерний запах.

— Більше схоже на якусь гниль, — провадив Едді.— Вони пахнуть гниллю. Ніби щось мертве. Якось це ненормально, коли вони таким чином висловлюють свій страх. Що як у них сказ або ще щось?

— Немає в них сказу, — сказав Малкольм.

— Звідки ви знаєте?

— Тому що сказ переносять лише ссавці.— Але щойно сказавши це, засумнівався у своїй правоті. Сказ переносять теплокровні тварини. А чи можуть бути компі теплокровними? Він не знав цього напевно.

Вгорі щось зашурхотіло. Малкольм подивився на листя над головою. Він побачив там якийсь рух: дрібні тварини стрибали з гілки на гілку. Почувся писк і щебетання, явно тваринні звуки.

— Це не птахи, — сказав Торн. — Може, мавпи?

— Можливо, — відповів Малкольм. — Але я сумніваюся.

Едді затремтів.

— Давайте забиратися звідси, — сказав він.

Він повернувся до струмка і заліз у «Експлорер». Малкольм обережно підійшов разом з Торном до входу у трейлер. Компі розійшлися навколо них, але все ще не тікали. Вони стояли на задніх ногах, схвильовано щебечучи. Малкольм і Торн залізли у трейлер і обережно зачинили двері, щоб не розчавити одну з цих маленьких істот.

Торн сів за кермо і завів двигун. Попереду вони побачили, що Едді вже переїхав струмок і прямує до похилого гребеня на протилежному боці.

— А ці прокомпсо… як їх там, — сказав Едді по радіо, — вони справжні?

— Так, — тихо відповів Малкольм. — Вони справжні.

Дорога

В Торна було тривожно на душі. Він почав розуміти, що відчуває Едді. Він збудував ці машини і його охоплювало неприємне відчуття ізольованості від перебування у цьому віддаленому місці з неперевіреним обладнанням. Протягом наступних п'ятнадцяти хвилин дорога продовжувала круто підніматися вгору, ведучи крізь темні джунглі. Всередині трейлера зростала задуха. Малкольм, який сидів поряд, сказав:

— Може, ввімкнути кондиціонер?

— Я не хочу розряджати батарею.

— Тоді нічого, якщо я відчиню вікно?

— Якщо ти вважаєш, що все буде гаразд, — відповів Торн.

Малкольм знизав плечима.

— Чому ні? — Він натиснув кнопку і електричний склопідйомник опустив вікно. У кабіну увірвався струмінь теплого повітря. Він озирнувся на Торна. — Нервуєш, Доку?

— Звичайно, — відповів той. — Так, чорт забирай. — Навіть із відчиненим вікном він відчував, як піт стікає по його грудях, коли він веде машину.

По радіо пролунав голос Едді:

— Кажу вам, нам спочатку треба було все протестувати. Зробити все за правилами. Не треба приїздити у місця з отруйними курчатами, якщо ви не впевнені, що ваш транспорт тут витримає.

— З машинами все добре, — відповів Торн. — Як батареї?

— Все в порядку, — сказав Едді.— Чудово. Звичайно, ми проїхали лише п'ять миль. Зараз дев’ята ранку, Доку.

Дорога хиталася то вліво, то вправо, а потім пішла вгору серпантином. Тягнучи великі трейлери, Торну довелося зосередитися на дорозі; йому навіть полегшало, коли він перемкнув свою увагу.

«Експлорер», що їхав попереду, повернув ліворуч, продовжуючи рух угору по дорозі.

— Я більше не бачу ніяких тварин, — сказав Едді. У його голосі відчувалося полегшення.

Нарешті дорога вирівнялася, — як виявилося, вони подолали гребінь хребта. Відповідно до дисплея сенсора, тепер вони рухалися на північний захід, вглиб острова. Але джунглі все ще оточували їх з обох боків; за межами щільних заростей небагато можна було побачити.

Вони під’їхали до роздоріжжя і Едді зупинився на узбіччі. Торн побачив, що в центрі розвилки валявся дерев’яний знак зі стрілками, що вказували в обидва напрямки. На лівій стрілці був напис «Болото», на правій — «До об’єкта Б».

— То куди їдемо? — спитав Едді.

— До об’єкта Б, — відповів Торн.

— Слухаюся. — «Експлорер» повернув праворуч, Торн рушив за ним. Справа було видно, як з-під землі піднімається жовта сірчиста пара, що відбілила листя навколишніх рослин. Відчувався сильний запах.

— Вулканічне походження, — сказав Торн Малкольму, — як ти й передбачав.

Проїжджаючи повз, вони побачили киплячий басейн із жовтою кіркою по краях.

— Так, — сказав Едді,— але воно діє. Я б сказав… Здуріти можна! — На машині Едді блимнули гальмівні сигнали і він різко зупинився.

Торну довелося звернути вбік, у зарості папороті, щоб не врізатися в нього. Він зупинився поряд з «Експлорером» і сердито глянув на Едді.

— Едді, заради Бога, чи ти…

Але Едді не слухав його.

Він стояв з роззявленим ротом і дивився вперед.

Торн підійшов до нього.

Просто перед ними вздовж дороги лежали повалені дерева, створюючи розрив у заростях. Вони могли бачити весь шлях від хребта дороги через весь острів на захід. Але Торн звернув мало уваги на цю панораму. Бо перед очима в нього була велика тварина завбільшки з бегемота, яка неквапливо переходила дорогу. От тільки це був не бегемот. Блідо-коричнева шкіра тварини була вкрита великими пластинчастими лусочками. Навколо голови був кістяний гребінь, з якого стирчали два притуплені роги. Третій ріг виступав над її мордою.

По радіо він почув, як важко дихає Едді:

— Ви знаєте, хто це?

— Трицератопс, — відповів Малкольм. — Судячи з вигляду, молодий.

— Мабуть, так, — сказав Едді. Тепер перед ними перетнула дорогу ще одна тварина, що була вдвічі більша за першу, а її роги були довгими, вигнутими і гострими. — Бо це його мама.

З'явився третій трицератопс, потім четвертий. Через дорогу неквапливо переходило ціле стадо цих істот. Вони не звертали на машини жодної уваги, проходили крізь прогалину між деревами і зникали з поля зору.

Тільки коли вони пройшли, люди змогли самі глянути у прогалину. Торн побачив велику болотисту рівнину, яку по центру перетинала широка річка. По обидва боки від неї паслися тварини. На півдні було стадо, що складалося приблизно з двадцяти темно-зелених динозаврів середнього розміру, чиї великі голови періодично виринали з трави вздовж річки. Поруч Торн побачив вісім качконосих динозаврів з величезними трубоподібними гребенями, що підносилися над їхніми головами; вони пили воду, піднімали свої голови і жалібно ґелґотіли. Просто перед собою він помітив самотнього стегозавра з вигнутою спиною та вертикальними рядами пластин. Стадо трицератопсів повільно пройшло повз стегозавра, той не звернув на них жодної уваги. А на заході, над скупченням дерев, було видно дюжину довгих, граціозних ший апатозаврів, тіла котрих приховувало листя, яке вони ліниво їли. Це була спокійна сцена, але з іншого світу.

— Доку, — вихопилося в Едді.— Що це за місце?

Об'єкт Б

Сидячи в автомобілях, вони дивилися на рівнину і спостерігали, як динозаври повільно рухалися по густій траві. Почувся тихий крик качконосів. Окремі стада мирно паслися вздовж річки.

Едді сказав:

— То ось що ви мали на увазі, коли казали про місця, які обійшла еволюція? Одне з тих місць, де час стоїть на місці?

— Не зовсім, — відповів Малкольм. — Є цілком раціональне пояснення того, що ви бачите. І ми будемо…

З панелі приладів пролунав пронизливий писк. Електронну карту перекрила блакитна сітка з миготливим трикутником, біля якого був напис «ЛЕВІН».

— Це він! — вигукнув Едді.— Ми знайшли цього сучого сина!

— Ти це бачиш? — сказав Торн. — Сигнал надто слабкий…

— Нормальний — його вистачило навіть на ідентифікацію. Це точно Левін. Схоже, ніби він виходить з долини, он там…

Він завів «Експлорер» і той, похитуючись, рушив дорогою.

— Поїхали, — сказав Едді.— Я хочу забратися звідси.

Клацнувши вимикачем, Торн увімкнув електричний двигун трейлера і почув пихкання вакуумного насоса та низьке виття автоматичної трансмісії. Торн перевів важіль у положення «швидкість» і поїхав за Едді.

Їх знову оточили непрохідні джунглі, близькі й задушливі. Дерева над головою затуляли майже все сонячне світло. Їдучи, Торн почув, що сигнал стає нерегулярним. Він подивився на монітор і побачив, як миготливий трикутник то зникає, то знову з’являється.

— Ми його втрачаємо, Едді? — запитав Торн.

— Це не важливо, — відповів Едді.— Ми вже знаємо, де він, і можемо їхати просто туди. Якраз повз цей пост чи що воно таке, вперед і все.

Торн подивився повз «Експлорер» і побачив бетонну конструкцію і металевий шлагбаум. Це справді було схоже на якийсь пост. Він був у поганому стані та заріс ліанами. Вони рушили далі і потрапили на асфальтовану дорогу. Було видно, що колись дерева по обидва боки дороги зрубали смугою футів на 50 завширшки. Дуже скоро вони під’їхали до другого посту і другого пропускного пункту.

Вони проїхали ще сто ярдів. Дорога, як і раніше, повільно огинала хребет. Навколишні зарості рідшали; через прогалини у папороті Торн міг роздивитися дерев’яні господарські споруди, всі пофарбовані у однаковий зелений колір. Схоже, це були якісь допоміжні будівлі,— можливо, ангари для обладнання. Він відчував, що це вхід до якогось значного комплексу.

Потім дорога раптом обірвалася і він побачив увесь комплекс, що розташувався внизу. До нього було приблизно півмилі.

— Що це в біса таке? — вихопилося в Едді.

Торн вражено дивився вперед. У центрі галявини було видно плаский дах величезної будівлі. Вона займала кілька акрів і тягнулася вдалину. Будівля була завбільшки з два футбольних поля. За нею було видно великий блочний будинок з металевим дахом, зовні схожий на електростанцію. Якщо це справді електростанція, то її потужності могло вистачити для невеликого містечка.

У дальньому кінці головної будівлі Торн побачив вантажні платформи та майданчики для розвороту вантажівок. Справа було видно ряд маленьких будиночків, частково схованих у заростях, що були схожі на котеджі. Але з відстані важко було сказати напевно.

Увесь цей комплекс мав якесь практичне призначення і нагадував Торну промисловий об’єкт.

— Ти знаєш, що це? — спитав Торн у Малкольма.

— Так, — повільно кивнув той. — Це те, що я підозрював.

— Справді?

— Це якесь виробництво, — відповів Малкольм. — Щось на кшталт фабрики.

— Таке велике?

— Так, — сказав Малкольм. — Мало бути велике.

По радіо почувся голос Едді:

— Я все ще отримую сигнал від Левіна. І знаєте що? Схоже, він іде з цієї будівлі.

Вони проїхали повз головний вхід до будівлі, з провислим навісом. Будівля мала сучасний дизайн, зроблена з бетону й скла, але вже давно обросла джунглями. З розбитого скляного даху звисали ліани, між тріщинами у бетоні проросла папороть.

Торн сказав:

— Едді, ти ще бачиш сигнал?

— Так, всередині. Що ви хочете робити? — спитав Едді.

— Поставимо он там базовий табір, — сказав Торн, показуючи на півмилі вліво, де колись, схоже, була велика галявина. Це все ще був відкритий простір посеред джунглів і там мало вистачити сонячного світла для фотоелементів. — А потім роздивимося навколо.

Едді припаркував свій «Експлорер», розвернувши його передом до того місця, звідки вони приїхали. Торн поставив поряд з ним трейлери і заглушив двигун. Він вибрався на все ще спекотне ранкове повітря. Малкольм виліз і став поряд з ним. Тут, у центрі острова, панувала абсолютна тиша, — за винятком хіба дзижчання комах.

Едді підійшов, ляскаючи себе по боках.

— Гарне місце, еге ж? Комарів не бракує. Хочете забрати зараз того сучого сина? — Едді витягнув з-за пояса приймач, намагаючись роздивитися щось на дисплеї у сонячному світлі.— Він усе ще там. — Він вказав на головну будівлю. — Що скажете?

— Пішли витягнемо його, — сказав Торн.

Троє чоловіків повернулися, залізли у «Експлорер» і, залишивши позаду трейлери, рушили під гарячим сонцем до велетенської зруйнованої будівлі.

Трейлер

Усередині трейлера звук двигуна заглушився і запала тиша. Світилася панель приладів, на моніторі було видно електронну карту, на якій миготів хрестик, позначаючи місце їхнього розташування. Маленьке вікно на моніторі під назвою «Активні системи» показувало заряд батареї, ефективність фотоелементів та використання енергії за останні дванадцять годин. Усі індикатори горіли зеленими вогниками.

У житловій ділянці, де розташовувалися кухня й ліжка, у раковині тихо гуркотіло оборотне водопостачання. Раптом у верхньому багажному відсіку, що був розташований біля стелі, щось гупнуло. Потім гупнуло ще раз і настала тиша.

За якусь мить у щілині між дверцятами та стінкою відсіку з’явилася кредитна картка. Вона ковзнула вгору, піднявши засувку. Дверцята відчинилися і на підлогу глухо гепнувся згорток білої оббивної тканини. Він розгорнувся і звідти зі стогоном виліз Арбі Бентон, розправляючи своє заклякле маленьке тіло.

— Якщо я зараз не попісяю, то закричу на всю горлянку, — сказав він і рушив на тремтячих ногах до крихітної ванної кімнати.

Він зітхнув з полегшенням. Це Келлі напоумила їх їхати, але розробляти план у деталях довелося йому. І він все відмінно продумав, — або майже все. Арбі правильно очікував, що у вантажному літаку буде дуже холодно і їм треба буде кутатися; він набив їхні відсіки усіма ковдрами та простирадлами. Він очікував, що вони будуть всередині щонайменше дванадцять годин і поклав печиво та пляшки з водою. Фактично, він передбачив усе, крім того, що в останню хвилину Едді Карр зайде всередину трейлера і позачиняє усі відсіки ззовні. Він замкнув їх там, тож наступні дванадцять годин вони були не в змозі піти до ванної. Дванадцять годин!

Він знову зітхнув, його тіло розслабилося. Сеча все ще продовжувала текти сильним струменем. Ще б пак! Які муки! Він подумав, що й далі сидів би там, якби не додумався, як вилізти…

Позаду нього почулися приглушені крики. Він покинув туалет і повернувся до кімнати, присівши біля відсіку під ліжком. Він швидко відчинив дверцята, і звідти викотився інший згорток, з якого вилізла Келлі.

— Гей, Кел, — сказав він. — Ми це зробили.

— Мені треба вийти, — сказала вона і кинулася до дверей, причинивши їх за собою.

— Ми це зробили! Ми тут! — не вгамовувався Арбі.

— Хвилиночку, Арбі. Добре?

Він вперше визирнув у вікно трейлера. Їх оточувала поросла травою галявина, а за нею виднілися папороть та високі тропічні дерева. Над верхівками дерев майоріла вигнута чорна скеля, що була частиною вулканічного кратера.

То це острів Сорна, все добре.

Добре!

Келлі вийшла з ванної.

— О-о-о. Я думала, що здохну! — Вона дала йому «п’ять». — До речі, а як ти свої двері відчинив?

— Кредиткою, — відповів він.

— В тебе є кредитка? — нахмурилася вона.

— Батьки дали на випадок на випадок надзвичайних ситуацій, — відповів він. — І я подумав, що це саме така ситуація. — Він намагався жартувати, щоб вона не заморочувалася над цим. Арбі знав, наскільки чутлива Келлі до всього, що пов’язане з грошима. Вона завжди робить зауваження з приводу його одягу або на кшталт цього. Як він завжди має гроші на таксі або колу у «Ларсон Делі» після школи. Одного разу він сказав їй, що не думав, ніби гроші настільки важливі, а вона відповіла насмішкувато:

— Нащо б тобі про це думати?

Відтоді він намагався уникати цієї теми.

Арбі не завжди розумів, як правильно поводитися з людьми. Звичайно, через те, що ще був молодий. І тому, що чорний. І через те, що він той, кого інші називають розумакою. Він відчував, що постійно намагається зробити все, щоб його приймали за свого, злитися з іншими. Але не міг. Він не був білим, великим, крутим у спорті і дурнуватим. На більшості занять у школі Арбі було настільки нудно, що він ледь не засинав там. Іноді це дратувало його вчителів, але що він міг зробити? Школа була для нього наче відео, що прокручується на наднизькій швидкості. Ти можеш глянути на нього раз за годину і нічого не пропустиш. А коли він був у компанії інших дітей, як можна було від нього очікувати, що його цікавитимуть серіали на кшталт «Район Мелроуз» або «Сан-Франциско Форті Найнерс», або нова реклама Шакіла О’Ніла? Він ніяк не міг цього робити. Для нього це було нецікаво.

Але Арбі вже давно зрозумів, що це, так би мовити, непопулярно. Краще було стулити пельку, бо ніхто крім Келлі його не розумів. Вона, здається, розуміла все, про що він говорив.

І доктор Левін. Принаймні, у школі з’явилася поглиблена програма, яка хоч якось цікавила Арбі. Не дуже цікаво, звісно, але краще, ніж інші уроки. І коли доктор Левін вирішив викладати у класі, Арбі вперше в своєму житті відчув задоволення від школи. Насправді…

— То це Сорна, га? — сказала Келлі, дивлячись на джунглі за вікном.

— Ага, — сказав Арбі.— Я думаю, що так.

— Слухай, а коли вони зупинялися раніше, — сказала Келлі,— ти не чув, про що вони говорили?

— Не дуже. Через оббивку.

— І я теж, — сказала Келлі.— Але було схоже, що вони через щось хвилюються.

— Ага.

— Здається, вони про динозаврів говорили, — продовжувала Келлі.— Ти щось таке чув?

Арбі засміявся, похитавши головою.

— Ні, Кел, — відповів він.

— Бо я думала, що говорили.

— Та ну, Кел.

— Я подумала, що Торн сказав «трицератопс».

— Кел, — мовив хлопець, — динозаври вимерли 65 мільйонів років тому.

— Я знаю…

Він махнув рукою в бік вікна:

— Бачиш там якихось динозаврів?

Келлі не відповіла. Вона перейшла на інший бік трейлера, визирнула у протилежне вікно і побачила, як Торн, Малкольм і Едді зникли в якійсь будівлі.

— Вони дуже розсердяться, коли нас знайдуть, — зауважив Арбі.— Як ти думаєш, що нам краще сказати?

— Ми можемо з’явитися зненацька.

— Вони здуріють, — сказав він.

— Та ну? І що вони можуть нам зробити? — хихотнула Келлі.

— Можливо, назад відправлять.

— Як? Це неможливо.

— Так. Я здогадуюся. — Арбі недбало знизав плечима. Насправді цей варіант розвитку подій турбував його більше, ніж він хотів би визнати. Це була ідея Келлі. Арбі ніколи не любив порушувати правила або влазити у якісь неприємності. Щоразу, коли він отримував навіть м’яке зауваження від учителя, він червонів і його кидало в піт. А за останні дванадцять годин від достатньо подумав про те, як відреагують на них Торн та інші.

— Послухай, — сказала Келлі.— Ми тут, щоб допомогти знайти нашого друга доктора Левіна, от і все. Ми вже допомогли доктору Торну.

— Так.

— І ми знову зможемо їм допомогти.

— Можливо…

— Їм потрібна наша допомога.

— Можливо, — відповів Арбі. Це для нього звучало непереконливо.

Келлі сказала:

— Цікаво, що в них тут є поїсти? — Вона відчинила холодильник. — Ти голодний?

— Ще б пак, — відповів Арбі, раптом відчувши, що й справді зголоднів.

— То що ти будеш?

— А що там є? — Він сидів на м’якій сірій канапі, розминаючись, і дивився, як Келлі риється у холодильнику.

— Підійди й глянь, — сказала вона сердито. — Я тобі не прислуга.

— Добре, добре, заспокойся.

— Ти все чекаєш, щоб тебе обслуговували, — пробурчала дівчинка.

— Ні,— він швидко піднявся з канапи.

— Паршивець ти, Арбі.

— Агов, — сказав він, — в чому справа? Заспокойся. Ти через щось нервуєш?

— Ні,— відповіла вона. Вона витягла запакований сандвіч із холодильника. Ставши поруч із нею, хлопчина якийсь час дивився всередину, а потім схопив перший бутерброд, що трапився йому на очі.

— Ти ж це не їстимеш.

— Їстиму.

— Це салат з тунця.

Арбі ненавидів салат з тунця. Він швидко поклав бутерброд назад, подивився навколо.

— Он з індичкою зліва, — сказала вона. — У булочці.

Він дістав бутерброд з індичкою.

— Дякую.

— Нема за що. — Сидячи на дивані, вона відкрила свій бутерброд і жадібно вп’ялася у нього зубами.

— Слухай, завдяки мені ми ж принаймні сюди дісталися, — мовив хлопець, акуратно розгортаючи свій. Він обережно склав пластикову обгортку і відсунув її вбік.

— Авжеж. Ти це зробив, визнаю. Ти свою частину роботи виконав добре.

Арбі їв свій бутерброд. Він подумав, що нічого в житті ще так йому не смакувало. Це було навіть краще, ніж сандвічі з індичкою, що їх робила його мама.

Від думки про маму йому стало боляче. Його мати була гінекологом і дуже гарною жінкою. У неї було насичене життя, вона нечасто бувала вдома, але завжди, коли він її бачив, вона здавалася такою спокійною. І Арбі теж ставало спокійно поряд із нею. Між ними двома були особливі стосунки. Незважаючи навіть на те, що останнім часом їй іноді ставало незручно від того, скільки він знав. Одного разу вночі він зайшов до її кабінету; вона перечитувала якісь журнальні статті про рівень прогестерону та фолікулостимулюючого гормону. Він подивився через плече на колонки цифр і запропонував їй спробувати розв’язати нелінійне рівняння, щоб проаналізувати дані. Вона кинула на нього кумедний погляд, якийсь відчужений і далекий, і у цю мить він відчув…

— Я візьму ще, — мовила Келлі, повертаючись від холодильника. В кожній руці в неї було по сандвічу.

— Думаєш, там достатньо?

— Яка різниця? Я зголодніла, — сказала вона, розриваючи упаковку першого сандвіча.

— Можливо, нам не варто їсти…

— Арбі, якщо ти й далі так перейматимешся, то краще б нам було вже лишитися вдома.

Він був переконаний, що має рацію і здивувався, раптом побачивши, що якимось чином вже доїдає свій бутерброд. Тож він узяв інший, який йому дала Келлі.

Келлі їла і дивилася у вікно.

— Цікаво, що це за будівля, куди вони зайшли? Схоже, що вона покинута.

— Ага. І давно.

— Нащо комусь будувати такий великий будинок на якомусь закинутому острові у Коста-Риці? — спитала вона.

— Може, вони робили щось таємне.

— Або небезпечне, — додала вона.

— Так. Або це. — Думка про небезпеку і приємно хвилювала, і нервувала водночас. Хлопець знову відчув себе далеко від дому.

— Цікаво, що ж вони робили? — все ще жуючи, Келлі встала з канапи і підійшла до вікна. — Так, це велике місце. Ха, — сказала вона. — Це дивно.

— Глянь-но сюди. Ця будівля вся заросла, ніби тут вже сто років ніхто не бував. І поле це заросло. Трава досить висока.

— Так…

— А он там, — мовила вона, вказуючи біля трейлера, — чиста стежка.

Жуючи сандвіч, Арбі підійшов і подивився. Це була правда. Всього в декількох ярдах від їхнього трейлера трава була розтоптана і пожовкла. У багатьох місцях прозирала гола земля. Це була вузька, але виразна стежка, що зліва направо перетинала усю відкриту галявину.

— Тож, — сказала Келлі,— якщо тут нікого не було багато років, звідки взялася ця стежка?

— Це мають бути тварини, — припустив Арбі. Це все, що спало йому на думку. — Звірина стежка.

— Які тварини?

— Не знаю. Якісь, які тут водяться. Олень або щось інше.

— Я не бачу ніяких оленів.

Він знизав плечима.

— Можливо, кози. Знаєш, дикі кози, як на Гаваях.

— Стежка заширока для кіз.

— Може, це було ціле стадо диких кіз.

— Надто широка, — повторила Келлі. Вона знизала плечима і відвернулася від вікна, а тоді підійшла до холодильника. — Цікаво, чи є тут щось на десерт.

Згадка про десерт наштовхнула Арбі на несподівану думку. Він підійшов до відсіку над ліжком, піднявся і понишпорив там.

— Що ти робиш?

— Перевіряю свій рюкзак.

— Навіщо?

— Гадаю, я забув свою зубну щітку.

— То й що?

— Я не зможу почистити зуби.

— Арбі,— закотила очі дівчинка. — Чи не все одно?

— Але я завжди чищу зуби…

— Тримайся, — сказала Келлі.— Поживи трохи нормальним життям.

Арбі зітхнув.

— Може, доктор Торн узяв з собою ще одну. — Він повернувся і сів на диван поруч з Келлі. Вона схрестила руки на грудях і похитала головою.

— Немає десертів?

— Жодного. Навіть замороженого йогурта. От вже ці дорослі, ніколи як слід нічого не спланують.

— Ага.

Арбі позіхнув. У трейлері було тепло. Він почувався сонно. Останні дванадцять годин він лежав скоцюрбленим у вузькому відсіку і тремтів, тож не спав узагалі. Тепер він відчув раптову втому.

Він глянув на Келлі; та теж позіхнула.

— Хочеш, надвір вийдемо? Може, збадьоримося.

— Нам, мабуть, слід тут чекати, — відповів він.

— Я боюся, що як залишуся тут, то засну, — сказала Келлі.

Арбі знизав плечима. Сон швидко його перемагав. Він повернувся до житлової зони і вмостився на матраці поруч із вікном. Келлі зробила те саме.

— Я не спатиму, — сказала вона.

— Чудово, Кел. — Його повіки стали важкими. Він зрозумів, що вже не зможе тримати очі розплющеними.

— Але, — вона знову позіхнула, — я, мабуть, приляжу на хвилинку.

Він побачив, як вона розтягнулася на ліжку навпроти нього, а потім заплющив очі і відразу ж заснув. Йому снилося, що він повертається додому літаком, відчуває м’яке гойдання, чує, як гудуть двигуни. Він спав не надто міцно, і якоїсь миті прокинувся, переконавшись, що трейлер справді розгойдується, а праворуч за вікном чути якийсь звук, схожий на гудіння. Але майже відразу ж він заснув знову, і тепер йому снилися динозаври, і у його легкому сні було дві тварини настільки великі, що у вікно не видно було їхніх голів, лише товсті лускаті ноги, які з гупанням пройшли повз трейлер. Але уві сні одна з тварин зупинилася і з цікавістю зазирнула у вікно. Арбі зрозумів, що бачить здоровецьку голову тиранозавра: його великі щелепи працювали, білі зуби виблискували в сонячному світлі, і уві сні він спокійно спостерігав за усім цим, і спав далі.

Всередині

На фасаді головної будівлі було двоє скляних дверей, що оберталися і вели до темного вестибюлю. Скло було подряпане і брудне, хромовані дверні ручки поїдені іржею. Але було ясно, що по пилу, сміттю та сухому листю перед входом хтось вже ходив.

— Ці двері нещодавно вже відчиняли, — мовив Едді.

— Так, — відказав Торн, — хтось у черевиках «Асоло». — Він відчинив двері.— Ходімо?

Вони зайшли всередину. Повітря тут було гарячим, застояним і смердючим. Вестибюль був невеличким і особливого враження не справляв. Стійка рецепції просто перед входом, що колись була вкрита сірою тканиною, тепер заросла чимось темним, схожим на лишайник. На стіні позаду хромованими літерами було написано «Ми творимо майбутнє», але слова затуляв клубок ліан. З килима проросли гриби та грибки. Праворуч вони побачили зону очікування з журнальним столиком та двома диванами. Одна з кушеток була поцяткована хрусткою коричневою пліснявою, іншу вкрили пластиковим ковпаком. Поряд із цією кушеткою лежало те, що лишилося від зеленого рюкзака Левіна, порваного на довгі клапті. На журнальному столику вони побачили дві порожні пластикові пляшки мінералки «Евіан», супутниковий телефон і кілька зім’ятих обгорток від шоколадних батончиків. Коли вони наблизилися, повз них швидко промайнула яскраво-зелена змія.

— То це будівля «ІнДжен»? — сказав Торн, дивлячись на напис на стіні.

— Саме так, — відповів Малкольм.

Едді нахилився над рюкзаком Левіна, провів пальцями по дірках. Звідти вискочив чималенький щур.

— Господи!

Щур втік, писнувши на прощання. Едді обережно заглянув у рюкзак.

— Не думаю, що хтось захоче доїсти ці цукерки, — сказав він. Він повернувся до купи одягу. — Це звідси йде сигнал? — Частина польового одягу мала вшиті мікродатчики.

— Ні,— сказав Торн, дивлячись на дисплей. — Сигнал є, але він, здається… віддаляється.

Він вказав на ряд металевих дверей за рецепцією, що вели вглиб будівлі. Колись вони зачинялися на іржаві навісні замки, але тепер вони були зламані і лежали на підлозі.

— Давайте заберемо його звідти, — сказав Едді, прямуючи до дверей. — Як ви думаєте, що це була за змія?

— Не знаю.

— Отруйна?

— Уявлення не маю.

Двері відчинилися з гучним скрипом. Троє чоловіків опинилися у порожньому коридорі, де вздовж однієї стіни були розбиті вікна, а на підлозі валялося сухе листя. Стіни були брудними і у кількох місцях мали темні плями, схожі на кров. Вони побачили кілька дверей уздовж іншої стіни. Здається, усі незачинені.

Крізь дірки у килимі, що лежав на підлозі, проросли рослини. Біля вікон, де було світло, сильно розрослися ліани і вкрили потріскані стіни. Ще більше ліан звисало зі стелі.

Торн та інші попрямували далі по коридору. Було тихо, жодного звуку, крім шурхоту листя в них під ногами.

— Сигнал сильнішає,— сказав Торн, глянувши на монітор. — Він має бути десь у цій будівлі.

Торн відкрив перші двері і побачив простий офіс: письмовий стіл та стілець, на стіні — карта острова. Настільна лампа, обплетена ліанами, що перекинулася від їхньої ваги. Комп’ютерний монітор, вкритий плівкою цвілі. У дальньому кінці кімнати світло просочувалося крізь брудне вікно.

Вони рушили коридором до других дверей і побачили майже ідентичний офіс — стіл, стілець і вікно в дальньому кутку кімнати.

Едді гмикнув.

— Схоже, ніби ми у офісній будівлі,— сказав він.

Торн продовжував. Він відчинив треті двері, потім четверті. Знову офіси.

Торн відчинив п’яті двері і зупинився.

Він був в конференц-залі, захаращеній листям та сміттям. Довгий дерев’яний стіл посеред кімнати був вкритий тваринним послідом. Вікно у дальньому кутку було брудне. Увагу Торна привернула велика мапа, що займала цілу стіну. В неї були встромлені різнокольорові канцелярські кнопки. Едді підійшов і спохмурнів.

Під картою був комод. Торн спробував відчинити його, але той виявився замкненим. Малкольм повільно увійшов до кімнати, роззираючись на всі боки.

— Що означає ця мапа? — спитав Едді.— У вас є якісь думки, що це за кнопки?

Малкольм глянув на неї.

— Двадцять кнопок у чотирьох різних кольорах — по п’ять кнопок кожного. Розташовані у формі п’ятикутника або якогось малюнка з п’ятьма зубцями, що розходяться в усі частини острова. Я б сказав, що це схоже на мережу.

— Арбі казав, що на цьому острові є комп’ютерна мережа?

— Так, казав. Цікаво…

— Ну, тепер це вже не має значення, — мовив Торн. Він повернувся у коридор і рушив за сигналом. Малкольм зачинив за ними двері і вони рушили далі. Вони побачили ще офіси, але вже не відчиняли дверей, а просто йшли за сигналом від Левіна.

В кінці коридору була пара розсувних скляних дверей з написом «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО! ЛИШЕ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ, ЯКИЙ МАЄ ДОЗВІЛ». Торн подивився крізь скло, але не зміг багато побачити. Він відчував, що там багато простору та складні механізми, але скло було вкрите пилюкою й кіптявою. Крізь нього було важко щось розгледіти.

Торн сказав Малкольму:

— Ти впевнений, що знаєш, що було в цій будівлі?

— Я точно знаю, що це було, — відповів Малкольм. — Це був завод з виробництва динозаврів.

— Навіщо? — здивувався Едді.— Кому це було потрібно?

— Нікому, — відповів Малкольм. — Тому це й тримали у таємниці.

— Не розумію, — сказав Едді.

— Це довга історія, — усміхнувся Малкольм.

Він засунув руки між дверима і спробував їх відчинити, але вони швидко зімкнулися знову. Він гмикнув і натиснув сильніше. І раптом двері розійшлися в сторони з металевим скреготом.

Вони увійшли в темряву.

Їхні ліхтарики освітлювали темний, наче чорнило, коридор, коли вони просувалися вперед.

— Щоб зрозуміти це місце, ви повинні повернутися на десять років, до людини на ім’я Джон Геммонд та тварини, яку називали квагга.

— Як?

— Квагга, — повторив Малкольм, — це африканська тварина, схожа на зебру. Вона вимерла у минулому столітті. Але в 1980-тих роках хтось використав новітні методи ДНК-екстракції і шматок шкури квагги і відновив багато фрагментів ДНК. ДНК було так багато, що люди почали говорити про те, що можна воскресити кваггу. А якщо ви можете повернути до життя кваггу, то чому б не зробити це і з іншими зниклими тваринами? Додо? Шаблезубий тигр? Або навіть динозавр?

— І де могли дістати ДНК динозаврів? — спитав Торн.

— Взагалі-то, — сказав Малкольм, — палеонтологи вже багато років знаходять фрагменти ДНК. Вони ніколи про це багато не говорили, бо матеріалу було недостатньо, щоб використовувати його як інструмент класифікації. Тож, схоже, він не мав для них жодної цінності; звичайна цікавість.

— Але ж щоб відновити тварину, потрібно більше, ніж фрагменти ДНК, — зауважив Торн, — потрібен увесь ланцюг.

— Саме так, — погодився Малкольм, — і людиною, яка зрозуміла, як це зробити, був венчурний капіталіст на ім’я Джон Геммонд. Він припустив, що коли динозаври були ще живі, то їх, імовірно, кусали комарі, висмоктуючи їхню кров так само, як це роблять сучасні комахи. Деякі з цих комах потім сідали на гілку і потрапляли у пастку з липкого соку. І частина цього соку могла затверднути, перетворившись на бурштин. Геммонд вирішив, що, якщо просвердлити комах, які застигли у бурштині, і витягнути вміст їхніх черев, то зрештою можна отримати ДНК динозаврів.

— І він це зробив?

— Так. І заснував «ІнДжен», щоб розвинути своє відкриття. Геммонд був пробивним ділком, і в нього був справжній талант збирати гроші. Він зрозумів, як отримати достатньо грошей, щоб провести дослідження і перейти від нитки ДНК до живої тварини. Джерела фінансування з’являтися не поспішали. Бо хоч відродити динозаврів — це й захопливо, але це не те саме, що створити ліки від раку. Тому він вирішив зробити атракціон для туристів. Він планував відшкодувати вартість динозаврів, помістивши їх у своєрідний зоопарк, де він стягував би з відвідувачів вхідну плату.

— Жартуєш? — сказав Торн.

— Ні. Геммонд справді це зробив. Він збудував свій парк на острові Нублар, що знаходиться на північ звідси, і планував відкрити його для публіки наприкінці 1989 року. Я сам їздив подивитися на це місце незадовго до його запланованого відкриття. Але виявилося, що в Геммонда проблеми, — сказав Малкольм. — Системи парку вийшли з ладу, динозаври вирвалися на волю. Деякі відвідувачі були вбиті. Після цього парк та усіх динозаврів знищили.

Вони пройшли повз вікна, крізь які виднілася рівнина, де стада динозаврів паслися вздовж річки. Торн сказав:

— Якщо усіх динозаврів знищили, то що ж тоді на цьому острові?

— Цей острів, — мовив Малкольм, — це маленька брудна таємниця Геммонда. Темний бік парку.

Вони далі йшли коридором.

— Розумієте, — вів далі Малкольм, — відвідувачам парку Геммонда на острові Нублар показували дуже вражаючу генетичну лабораторію з комп’ютерами та генними секвенсорами, усіма видами обладнання для виведення та вирощування молодих динозаврів. Відвідувачам говорили, що динозаври були створені прямо в парку. І лабораторний тур був дуже переконливим.

Але насправді під час туру Геммонд пропускав кілька етапів у процесі. У одній кімнаті він показував, як вилучається ДНК динозаврів, а у наступній відвідувачі вже бачили яйця, з яких вони готові вилупитися. Це було дуже ефектно, але як йому вдалося перейти від ДНК до життєздатного ембріона? Ніхто ніколи не бачив цього важливого кроку. Все просто представлялося як таке, що сталося десь між кімнатами.

Насправді вистава Геммонда була надто гарною, щоб бути правдою. Наприклад, у нього був інкубатор, де маленькі динозаврики розчищували своїми писочками шлях назовні, а люди з замилуванням спостерігали за цим процесом. Але в інкубаторі ніколи не було жодних проблем. Ні мертвонароджених, ні каліцтв, ні жодних інших труднощів. У презентації Геммонда вся ця блискуча технологія проходила як по маслу.

Але це була неправда. Геммонд заявляв про вирощування вимерлих тварин із використанням передових технологій, та будь-яка нова технологія виробництва спочатку дає дуже низькі позитивні результати — десь із 1 % або й нижче. Тож насправді Геммонд мав виростити тисячі ембріонів, щоб отримати одного живого динозавра. Це означає велетенську промислову експлуатацію, а не маленьку бездоганну лабораторію, яку нам демонстрували.

— Ти маєш на увазі це місце, — сказав Торн.

— Так. Тут, на іншому острові, далеко від суспільної уваги Геммонд міг вільно проводити свої дослідження і давати собі раду з неприємною правдою за межами свого чудового парку. Маленький генетичний зоопарк Геммонда був вітриною. А от цей острів — справжній. Це місце, де насправді створювали динозаврів.

— Якщо тварин знищили у зоопарку, — сказав Торн, — то як сталося, що тут вони вціліли?

— Хороше питання, — сказав Малкольм. — Ми маємо дізнатися відповідь за кілька хвилин. — Він посвітив ліхтариком у тунель. — Бо, якщо я не помиляюся, то попереду перший із виробничих відсіків.

Арбі

Арбі прокинувся і присів на ліжку, мружачись від ранкового сонця, що світило у вікна трейлера. На сусідньому ліжку все ще голосно хропіла Келлі.

Він подивився у вікно на вхід до великої будівлі і побачив, що дорослих немає. «Експлорер» ще стояв біля входу, але у машині нікого не було. Їхній трейлер стояв на галявині серед високої трави. Арбі відчув себе абсолютно самотнім — жахливо самотнім і на нього навалилося раптове відчуття паніки, що змусило закалатати його серце. Йому не слід було сюди приїздити, подумав він. Уся ця ідея була дурницею. І що найгірше, це був його план. Вони посиділи у трейлері, домовилися між собою, повернулися до офісу Торна. Келлі розмовляла з Торном, тож Арбі зміг вкрасти ключ від трейлера. Потім він надіслав підготовлене повідомлення Торну, щоб той думав, ніби вони залишилися у Вудсайді. Тоді Арбі здавалося, що він дуже розумний, але тепер він про це шкодував. Він вирішив, що має негайно викликати Торна. Він мав дати знати про себе. Його охопило непереборне бажання в усьому зізнатися.

Йому хотілося почути чийсь голос. Це була правда.

Він перейшов від задньої частини трейлера, де спала Келлі, до передньої, повернувши ключ запалювання на приладовій панелі. Взяв радіопередавач і сказав:

— Це Арбі. Тут хтось є? Прийом. Це Арбі.

Але ніхто не відповідав. За хвилину він глянув на монітор на панелі, де фіксувалися всі активні системи. Про зв’язок там нічого не було. Йому спало на думку, що система зв'язку, ймовірно, приєднана до комп’ютера. Він вирішив увімкнути його.

Тож він повернувся до середини трейлера, відстібнув клавіатуру, під’єднав її і увімкнув комп’ютер. На екрані з’явилося меню з написом «Торн філд сістемс» та переліком підсистем усередині трейлера. Однією з них був радіозв’язок. Він навів курсор і увімкнув.

На екрані комп’ютера з’явилися якісь шифри. Внизу був командний рядок зі словами: «Знайдено кілька частот. Увімкнути автоматичне налаштування?»

Арбі не знав, що це означає, але комп’ютерів він не боявся. «Автоматичне налаштування» — це звучало цікаво. Без сумнівів він вибрав: «Так».

Купа шифрів залишалася на екрані, лише внизу крутилися якісь цифри. Він здогадався, що бачить частоти у мегагерцах, але повністю не був упевнений.

А потім екран став порожнім, лише у верхньому лівому кутку блимало слово:

ЛОГІН:

Він зупинився, насупившись. Це було дивно. Очевидно, спочатку потрібно увійти в комп’ютерну систему трейлера. Значить, йому буде потрібен пароль. Він спробував: ТОРН.

Нічого не сталося.

Він трохи почекав. Потім знову набрав: ДЖТ.

Нічого.

ЛЕВІН.

Нічого.

ТОРН ФІЛД СІСТЕМС.

Нічого.

ТФС.

Нічого.

ФІЛД.

Нічого.

КОРИСТУВАЧ.

Нічого.

Що ж, подумав він, принаймні, система не заблокувала йому доступ. Більшість комп’ютерних мереж блокують доступ після трьох неправильних спроб. Але, мабуть, Торн не вносив сюди ніяких функцій безпеки. Арбі ніколи б такого не зробив. Система була занадто терплячою і послужливою.

Він спробував ще раз: ДОПОМОГА.

Курсор пересунувся на інший рядок. Утворилася пауза. Задзижчали приводи.

— Працює,— сказав він, задоволено потираючи руки.

Лабораторія

Коли очі Торна звикли до поганого освітлення, він побачив величезний простір, заповнений рядами прямокутних ящиків із неіржавіючої сталі, кожен з яких був оснащений лабіринтом пластикових труб. Все було в пилюці, багато ящиків були перекинуті.

— У перших рядах, — сказав Малкольм, — генні секвенсори «Нішіхара». А за ними — автоматичні синтезатори ДНК.

— Це фабрика, — сказав Едді,— схоже на агробізнес або щось таке.

— Так.

У кутку кімнати був принтер, поруч лежали аркуші паперу. Малкольм підняв один із них і швидко пробігся поглядом по написаному на аркуші:

— Це посилання на комп’ютерну базу даних, — сказав Малкольм, — для якогось фактора крові динозаврів.

— І це послідовність ДНК?

— Ні,— відповів Малкольм і зашарудів паперами. — Ні, послідовність — це серія нуклеотидів. Ось…

Він підняв інший аркуш.

— Це якось стосується того, чому тварини вижили? — спитав Торн.

— Не впевнений, — відповів Малкольм. Чи був цей лист якось пов’язаний з останніми днями цього виробничого об’єкта? Або це просто те, що колись роздрукував один із працівників і залишив лежати на столі?

Він озирнувся біля принтера і побачив відкладений стосик аркушів; це були короткі службові записки, роздруковані на синьому папері

І знову:

Малкольм глянув на наступний аркуш:

Торн подивився через плече.

— Схоже, у них були проблеми, — сказав він.

— Безсумнівно, були, — відповів Малкольм. — Їх неможливо було уникнути. Але питання в тому…

Він замовк, читаючи наступну записку, що була значно довша.

— У них були проблеми з інфекцією та забрудненнями на виробничій лінії,— сказав Малкольм. — І, можливо, були інші джерела зараження. Глянь на це.

Він подав Торну наступну записку.

Торн сказав:

— Це означає те, що я думаю?

— Так, — відповів Малкольм, — у них були проблеми з утриманням новонароджених тварин, тож вони позначили їх і відпустили.

— І могли відстежувати їх за допомогою якоїсь мережі?

— Так.

— Вони відпустили динозаврів на цьому острові? — перепитав Едді.— Вони, мабуть, здуріли.

— Скоріше, просто втратили надію, — відповів Малкольм, — просто уяви собі: такий величезний, дорогий, високотехнологічний процес, а тварини у підсумку хворіють і вмирають. Геммонд, мабуть, лютував. Тож вони й вирішили випустити тварин з лабораторій у дику природу.

— Але чому вони не виявили причину захворювання, чому…

— Комерційний процес, — відповів Малкольм. — Все заради результатів. І я впевнений, що вони думали, ніби відстежуючи тварин, зможуть повернути їх назад, якщо захочуть. І не забувайте, що це таки спрацювало. Вони випустили усіх тварин на волю, потім за якийсь час зібрали, коли вони підросли, і перевезли їх до зоопарку Геммонда.

— Але ж не всіх…

— Ми ще не все знаємо, — сказав Малкольм. — Нам не відомо, що тут сталося.

Вони увійшли у наступні двері і опинилися у маленькій порожній кімнаті, де посередині стояла лавка, а на стінах висіли шафки з замками. І табличка: «ДОТРИМУЙТЕСЯ СТЕРИЛЬНОСТІ ТА СТАНДАРТІВ СК4». В кінці кімнати стояла шафа зі стосами пожовклих халатів та шапок.

— Це роздягальня, — сказав Едді.

— Схоже, що так, — погодився Малкольм. Він відчинив шафку; вона була порожня, якщо не рахувати пари чоловічих черевиків. Він відчинив кілька інших шафок. Усі були порожні. Всередині однієї лежав аркуш паперу, де було надруковано:

«Безпека — справа кожного!

Повідомляйте про генетичні аномалії!

Правильно утилізуйте біовідходи!

Спинімо поширення ДК зараз!»

— Що таке ДК? — спитав Едді.

— Думаю, — сказав Малкольм, — це назва цієї таємничої хвороби.

В дальньому кінці роздягальні було двоє дверей. Праві були пневматичними і керувалися за допомогою гумової ножної панелі, встановленої на підлозі, але були замкнені, тож вони пройшли у ліві двері, які відчинялися вільно, і опинилися в довгому коридорі. Праворуч від них були скляні панелі від стелі до підлоги. Скло було подряпане й брудне, але вони роздивилися крізь нього кімнату, що була несхожа на все, що Торну доводилося бачити до того.

Простір був величезний, завбільшки з футбольне поле. Конвеєрні стрічки перетинали кімнату на двох рівнях: одна дуже високо, інша — на рівні талії. У різних місцях по всій кімнаті поруч зі стрічками стояли групи величезних механізмів з хитромудрими трубами та маніпуляторами.

Торн посвітив ліхтариком на конвеєрні стрічки.

— Збиральна лінія, — сказав він.

— Але вона має такий вигляд, ніби її й не торкалися, і вона все ще готова до роботи, — сказав Малкольм. — На підлозі лише пара рослин, але в цілому тут напрочуд чисто.

— Занадто чисто, — додав Едді.

Торн знизав плечима.

— Якщо тут стежили за чистотою, то, мабуть, очищували повітря. — Я припускаю, що вона просто залишилася такою, як кілька років тому.

Едді похитав головою.

— Кілька років? Доку, я так не думаю.

— Тоді як ти це поясниш?

Малкольм нахмурився, вдивляючись крізь скло. Як могла кімната такого розміру стільки років залишатися чистою? Тут немає…

— Агов! — вигукнув Едді.

Малкольм теж це помітив. У дальньому кутку кімнати по центру стіни висіла маленька синя коробка, у яку заходили кабелі. Мабуть, це була якась електрична розподільча коробка. На ній був крихітний червоний індикатор.

Він світився.

— Тут є струм!

Торн підійшов до скла ближче, і подивився разом з ними.

— Це неможливо. Це якийсь накопичений заряд або батарея…

— Після п’яти років? Жодна батарея стільки не витримає,— сказав Едді.— Кажу вам, Доку, у цьому місці є струм.

Арбі дивився на монітор, коли на екрані з’явилися білі літери:

ВИ ВПЕРШЕ КОРИСТУЄТЕСЯ МЕРЕЖЕЮ?

Він набрав:

ТАК.

Знову пауза.

Він почекав.

На екрані повільно з’являлися нові літери:

ВАШЕ ПОВНЕ ІМ’Я?

Він набрав власне ім’я.

ЧИ СТВОРИТИ ДЛЯ ВАС ПАРОЛЬ?

Жартуєте, подумав він. Це буде нескладно. Це було майже розчарування. Він справді думав, що доктор Торн буде розумнішим. Він набрав:

ТАК.

За мить на екрані висвітилося:

ВАШ НОВИЙ ПАРОЛЬ VIG/ атр_;*849/. БУДЬ ЛАСКА, ЗАПИШІТЬ ЙОГО.

Ясна річ, подумав Арбі. Зараз запишемо. На столі не було паперу; він поплескав себе по кишенях, знайшов клаптик паперу і записав.

БУДЬ ЛАСКА, ВВЕДІТЬ ВАШ ПАРОЛЬ.

Він набрав низку символів та цифр.

Знову пауза, потім на екрані почали з’являтися слова. Швидкість набору була на диво низькою, часом текст «зависав». Можливо, за довгі роки система…

ДЯКУЄМО. ПАРОЛЬ ПІДТВЕРДЖЕНО.

Екран заблимав і раптом став темно-синім. Пролунав електронний передзвін.

А потім в Арбі відвисла щелепа, коли він глянув на екран і прочитав:

ІНТЕРНЕШНЛ ДЖЕНЕТІК ТЕКНОЛОДЖІЗ

ОБ'ЄКТ Б

СЛУЖБА ЛОКАЛЬНОЇ МЕРЕЖІ

Це було якесь безглуздя. Звідки тут могла взятися мережа об’єкта Б? «ІнДжен» закрила об’єкт Б багато років тому. Арбі вже прочитав документи. І «ІнДжен» вже не працювала, відколи була оголошена банкрутом. «Яка мережа?» — подумав він. І як йому вдалося туди увійти? Трейлер ні до чого не підключений. Тут немає ні дротів, ні чогось іншого. Тож на острові мусить бути радіомережа. Йому якось вдалося до неї під єднатися. Але як вона може існувати? Для радіомережі потрібна енергія, а на острові немає електрики.

Арбі почекав.

Нічого не сталося. Слова і далі залишалися на екрані. Він чекав на меню, але воно не з являлося. Арбі почав думати — може, система зламалася? Або зависла. Можливо, йому просто дозволили увійти, а далі все.

Або, подумав він, можливо, він мав би щось зробити далі. Він зробив найпростіше — натиснув кнопку «ПОВЕРНУТИСЯ».

І побачив:

СЛУЖБА ВІДДАЛЕНИХ МЕРЕЖ ДОСТУПНА

ПОТОЧНІ РОБОЧІ ФАЙЛИ Останні модифіковані

Д/Дослідження 10/02/89

В/Виробництво 10/05/89

П/Польові записи 10/09/89

Т/Технічне обслуговування 11/12/89

А/Адміністрація 11/11/89

ЗБЕРЕЖЕНІ ФАЙЛИ ДАНИХ

Д1/Дослідження (AV-AD) 11/01/89

Д2/Дослідження (GD-99) 11/12/89

В/Виробництво (FD-FN) 11/09/89

ВІДЕОМЕРЕЖА

А, 1–2 °CCD NDC. 1.1

Отже, це була стара система: файли не змінювалися багато років. Цікаво, чи вона ще працює, подумав він і натиснув на напис «ВІДЕОМЕРЕЖА». На його подив, він побачив, як екран заповнюється крихітними відеозображеннями.

Загалом їх було п’ятнадцять, вони заповнили увесь екран, показуючи різні частини острова. Здається, більшість камер встановили високо, на деревах або десь там, і вони показували…

Хлопчик вирячився на екран.

Вони показували динозаврів.

Він закліпав очима. Це неможливо. Це, мабуть, фільми або щось таке. Бо в одному місці він побачив стадо трицератопсів. А у сусідньому квадраті — щось схоже на ящірок у високій траві, звідки визирали лише їхні голови. У іншому самотньо прогулювався стегозавр.

Це, мабуть, фільми, подумав він. Якийсь канал про динозаврів.

Але потім на іншому зображенні Арбі побачив два з’єднаних трейлери, що стояли на галявині. Він міг бачити чорні фотоелектричні панелі, що блищали на даху. Він майже уявив, що бачить себе у вікні трейлера.

О Боже, подумав він.

А на іншій картинці він побачив Торна, Малкольма і Едді, які швидко залізли у зелений «Експлорер» і поїхали до задньої частини лабораторії. Він шоковано усвідомив: зображення були справжніми.

Енергія

«Експлорер» їхав до задньої частини головної будівлі, прямуючи до електростанції. Дорогою вони проїхали повз невеличке село, що було справа. Торн побачив шість котеджів у плантаторському стилі і велику будівлю з написом «Резиденція керівника». Було видно, що колись котеджі були добре впорядковані, але тепер заросли і частково були знову зайняті джунглями. У центрі комплексу виднівся тенісний корт, висохлий басейн, невелика заправка перед тим, що нагадувало маленький універмаг.

Торн сказав:

— Цікаво, скільки людей тут мешкало?

Едді відповів:

— А чому ви думаєте, що вони пішли?

— Що ти маєш на увазі?

— Доку, в них є енергія. Після стількох років. Мусить бути якесь пояснення. — Едді об’їхав навколо вантажних платформ і рушив до електростанції, що була просто перед ними.

Електростанція являла собою будинок без вікон, складений з бетонних блоків, лише під дахом було видно вентиляційні отвори з заіржавілими решітками. Іржа була давньою і мала однорідний коричневий колір з вкрапленнями жовтого.

Едді вів машину навколо будівлі, шукаючи двері. Він побачив їх ззаду. Це були важкі сталеві двері з облупленим знаком: «ОБЕРЕЖНО! ВИСОКА НАПРУГА! НЕ ЗАХОДИТИ».

Едді вистрибнув з машини, інші рушили за ним. Торн понюхав повітря.

— Сірка, — сказав він.

— Дуже сильний запах, — кивнув Малкольм.

Едді смикнув двері.

— Народ, в мене відчуття…

Двері відчинилися з різким брязкотом, ударившись об бетонну стіну. Торн побачив щільний лабіринт труб, струмінь пари, що виходив з підлоги. В кімнаті було дуже спекотно. Було чути голосний звук, схожий на дзижчання.

— Хай мені грець, — вихопилося в Едді. Він рушив вперед, оглядаючи датчики, на більшості з них вже важко було щось прочитати, скло густо вкрилося чимось жовтим. Стики труб також були облямовані жовтою кіркою. Едді потер її пальцем. — Дивовижно, — сказав він.

— Сірка?

— Ага, сірка. Дивовижно. — Він рушив у напрямку джерела звуку і побачив величезний круглий отвір, всередині якого була турбіна. Її лопаті швидко оберталися і відблискували жовтим.

— І це сірка? — спитав Торн.

— Ні,— відповів Едді.— Це має бути золото. Лопаті вкриті золотим сплавом.

— Золотим?

— Ага. Воно мало б бути дуже інертним. — Він повернувся до Торна. — Ви розумієте, що це таке? Це неймовірно. Так компактно і ефективно. Ніхто не знав, як це зробити. Ця технологія…

— Ти хочеш сказати, що це геотермальна станція? — спитав Малкольм.

— Саме так, — сказав Едді.— Вони поставили тут кран на джерело тепла, мабуть, газ або пару, що передається по трубах через підлогу. Потім тепло використовується для кип’ятіння води в замкнутому циклі — он та мережа труб — і крутить турбіну, що виробляє електроенергію. Незалежно від джерела тепла, геотермальні станції майже завжди до біса корозійні. З обслуговуванням, як правило, багато мороки. Але ця станція досі працює. Дивовижно.

Уздовж однієї стіни була розташована головна панель, яка розподіляла енергію на увесь лабораторний комплекс. Панель була у цятках цвілі і пом’ята у кількох місцях.

— Не схоже, щоб тут хтось бував останнім часом, — сказав він. — І розподільча мережа здебільшого неробоча. Але сама станція все ще працює — неймовірно.

Торн кахикнув, вдихнувши наповненого сірчастими випарами повітря, і пішов до сонячного світла. Він подивився на двір лабораторії. Одна з вантажних платформ, здається, ще була у хорошому стані, решта були зруйновані. Шибки в задній частині будівлі були розбиті.

Малкольм підійшов і став поряд з ним.

— Цікаво, чи це не тварина врізалася в будівлю.

— Гадаєш, тварина може заподіяти стільки шкоди?

Малкольм кивнув.

— Деякі з цих динозаврів важать сорок-п’ятдесят тон. Одна тварина важить як стадо слонів. Тож це цілком можуть бути руйнування від якоїсь тварини. Ви помітили стежку, коли ми проїздили он там? Це звірина стежка, що проходить повз вантажну платформу і вниз по схилу. Це могли бути тварини, так.

Торн сказав:

— Хіба вони не мали про це в першу чергу подумати, коли випускали тварин на волю?

— Ну, я думаю, вони планували випустити їх на кілька тижнів або місяців, а потім зібрати їх знову, поки тварини ще молоді. Сумніваюся, що вони коли-небудь думали, що…

Їх перервало електричне шипіння, схоже на статичну електрику. Цей звук долинав з «Експлорера». Едді, який стояв позаду них, поспішив до машини зі стурбованим виглядом.

— Я так і знав, — сказав Едді,— наш модуль зв’язку підсмажився. Так і знав, що треба було запасний покласти. — Він відчинив двері «Експлорера», заліз всередину, взяв слухавку і натиснув на автоматичний тюнер. Крізь лобове скло він бачив, як до машини підходять Торн та Малкольм.

Раптом зв’язок запрацював.

— …в машину! — почувся рипучий голос.

— Хто це?

— Докторе Торн! Докторе Малкольм! Залізайте в машину!

Коли Торн підійшов, Едді сказав:

— Доку, це той клятий пацан.

— Що? — перепитав Торн.

— Це Арбі.

У динаміку було чути голос Арбі:

— Залізайте в машину! Я бачу, як вони наближаються!

— Про що він каже? — нахмурився Торн. — Хіба він тут? На цьому острові?

Радіо затріщало.

— Так, я тут! Докторе Торн!

— Але як він в біса…

— Докторе Торн! Залізайте в машину!

Торн почервонів від гніву. Він стиснув кулаки.

— Як цьому маленькому сучому сину вдалося це зробити? — Він забрав в Едді слухавку. — Арбі, чорт забирай…

— Воно наближається!

— Про що він торочить? — спитав Едді.— Він в істериці.

— Я бачу це по телевізору, докторе Торн!

Малкольм озирнувся навколо, вдивляючись в джунглі.

— Можливо, нам все-таки варто залізти в машину, — тихо сказав він.

— Що він має на увазі, який телевізор? — сказав Торн. Він був злий.

— Не знаю, Доку, — відповів Едді,— але якщо він це бачить у трейлері, то й ми теж маємо бачити. — Він увімкнув монітор на панелі приладів і спостерігав, як екран оживає.

— Чортів хлопчак, — бурчав Торн, — я йому шию скручу.

— Я думав, вам подобається ця дитина, — сказав Малкольм.

— Так, але…

— Хаос на роботі,— сказав Малкольм, похитавши головою. Едді дивився на монітор.

— От лайно, — вигукнув він.

На крихітному моніторі приладової панелі вони побачили могутнє тіло тиранозавра, який рухався звіриною стежкою у їхньому напрямку. Його шкіра була вкрита червонувато-коричневими плямами кольору висохлої крові. У плямах від сонячного світла вони могли бачити потужні м’язи на його стегнах. Тварина рухалася швидко, без жодного натяку на страх чи нерішучість.

Не відриваючи очей, Торн мовив:

— Всі в машину.

Чоловіки квапливо залізли всередину. На моніторі було видно, як тиранозавр зник з поля зору камери. Але сидячи в «Експлорері» вони могли його чути. Від його рухів тремтіла земля і автомобіль злегка похитувався.

Торн сказав:

— Іяне, як ти думаєш, що нам слід робити?

Малкольм не відповів. Він завмер, дивлячись вперед; його очі були порожніми.

— Іяне? — повторив Торн.

Радіо писнуло. Арбі сказав:

— Докторе Торн, я загубив його на моніторі. Ви ще можете його бачити?

— О Господи, — сказав Едді.

Тиранозавр з дивовижною легкістю увірвався у поле зору, з’явившись з хащів праворуч від «Експлорера». Звір був величезним, завбільшки з двоповерхову будівлю, а його голова піднімалася високо над ними, так, що вони не могли її бачити. Проте як на таку велику істоту, він рухався з неймовірною швидкістю і спритністю. Торн закляк в очікуванні. Він відчував, як вібрує машина з кожним кроком, що гуркотіли мов грім. Едді тихо застогнав.

Але тиранозавр не зважав на них. Продовжуючи рухатися в такому ж темпі, він швидко пройшов повз «Експлорер». Вони ледве встигли побачити його, перш ніж його велика голова й тулуб зникли у заростях зліва. Тепер вони бачили лише товстий хвіст близько семи футів завдовжки, що рухався у повітрі туди-сюди, врівноважуючи величезне тіло.

«Так швидко!», — подумав Торн. Швидко! Ця гігантська тварина з’явилася, затулила їм світло і потім зникла. Він не звик бачити, як щось таке велике рухається настільки спритно. Тепер було видно лише кінчик хвоста, що гойдався, коли тварина поспішала вперед.

Потім хвіст вдарився об передню частину «Експлорера» з гучним металевим брязкотом.

І тиранозавр зупинився.

З джунглів почулося низьке, невпевнене гарчання. Хвіст знову хитнувся в повітрі, цього разу більш невпевнено. І знову вдруге легко зачепив радіаторну решітку.

Тепер вони побачили, як зліва з шелестом вигинається листя, і хвіст зник.

Тому що тиранозавр, зрозумів Торн, повертається.

Знову вилізши з джунглів, він посунув на машину і зупинився перед нею. Він знову загарчав, і злегка покрутив головою з боку в бік, щоб роздивитися цей дивний новий об’єкт. Потім він нахилився, і Торн побачив, що в тиранозавра щось теліпається в пащі; з обох сторін щелеп звисали ноги якоїсь істоти. Навколо його голови густою хмарою кублилися мухи.

— О чорт, — простогнав Едді.

— Тихше, — прошепотів Торн.

Тиранозавр пирхнув і подивився на машину. Він нахилився нижче і кілька разів принюхався, рухаючи головою вліво-вправо під час кожного вдиху. Торн зрозумів, що він нюхає радіатор. Динозавр обійшов машину збоку і понюхав шини. Потім він повільно підійняв свою величезну голову, доки його очі не опинилися на рівні капота. Він подивився на них крізь лобове скло. Його очі кліпнули. Погляд був холодний, як у всіх рептилій.

У Торна виникло чітке відчуття, що тиранозавр дивиться на них: його очі рухалися від однієї людини до іншої. Своїм тупим писком він штовхнув автомобіль в бік, легко його погойдуючи, ніби перевіряючи його вагу як ймовірного супротивника. Торн міцно вчепився в кермо і затамував подих.

І тут динозавр раптово підійшов до передньої частини автомобіля, повернувся до них спиною, високо піднявши свій великий хвіст. Тиранозавр рушив до них задом. Вони почули, як хвіст шкрябає дах машини. Задні ноги стали ближче…

А потім тиранозавр присів на капот, вдавивши в землю бампер своєю величезною вагою. Спочатку він просто сидів, не рухаючись, а тоді почав рухати стегнами назад-вперед. Почувся металевий скрегіт.

— Що за чортівня? — сказав Едді.

Тиранозавр устав, автомобіль підскочив вгору і Торн побачив, що капот вимащений товстим шаром якоїсь білої пасти. Тиранозавр одразу відійшов, рушив звіриною стежкою і незабаром зник у джунглях. Потім вони побачили його ще раз, коли він вийшов на відкритий простір біля поселення. Він з гуркотом пройшов поза універмагом, потім між двома котеджами і знову зник з поля зору.

Торн подивився на Едді, який хитнув головою в бік Малкольма. Малкольм не розвертався, щоб глянути на те, як іде тиранозавр. Він все ще дивився вперед, його тіло було напруженим.

— Іяне, — сказав Торн, торкнувшись його плеча.

— Він пішов? — спитав Малкольм.

— Так, пішов.

Тіло Малкольма розслабилося, його плечі смикнулися. Він повільно видихнув. Голова Малкольма впала на груди. Він глибоко вдихнув і знову підняв голову.

— Мусите визнати, — сказав він. — Не щодня таке побачиш.

— З тобою все добре? — спитав Торн.

— Так, звичайно. Я в порядку. — Він поклав руку на груди, відчуваючи калатання серця. — Звісно, все добре. Зрештою, це лише невеликий ящер.

— Невеликий? — здивувався Едді.— Ви називаєте цю штуку невеликою?

— Так, для тиранозавра. Самиці дещо більші. У тиранозаврів є статевий диморфізм — самиці більші за самців. Прийнято вважати, що вони здебільшого й займалися полюванням. Але ми можемо перевірити це на власному досвіді.

— Хвилиночку, — сказав Едді.— А чому ви настільки впевнені, що це самець?

Малкольм вказав на капот автомобіля, звідки тепер йшов їдкий сморід від білої пасти.

— Він позначив територію.

— І що? Може, самиці також позначають…

— Цілком ймовірно, що можуть, — сказав Малкольм. — Але анальні ароматичні залози зустрічаються лише у самців. І ви бачили, як він це зробив.

Едді сумно глянув на капот.

— Сподіваюся, що ми зможемо прибрати звідти це лайно, — сказав він. — Я взяв деякі розчинники, але, самі розумієте, не очікував на… динозаврячий мускус.

Радіо писнуло.

— Докторе Торн, — сказав Арбі,— докторе Торн? Все добре?

— Так, Арбі, завдяки тобі,— відповів він.

— Тоді чого ви чекаєте, докторе Торн? Ви бачили доктора Левіна?

— Ні, поки що ні,— Торн потягнувся до свого сенсорного блоку, але той впав на підлогу. Він нахилився і підняв прилад. Координати Левіна змінилися. — Він рухається…

— Я знаю, що він рухається. Докторе Торн?

— Так, Арбі,— відгукнувся Торн. А потім додав: — Хвилиночку. А звідки ти знаєш, що він рухається?

— Бо я можу його бачити, — відповів Арбі,— він їде на велосипеді.

Келлі зайшла до передньої частини трейлера, позіхаючи та прибираючи волосся з обличчя.

— З ким ти розмовляєш, Арбі? — Вона глянула на монітор і сказала: — Ого, неслабо.

— Я зайшов у мережу об’єкта Б, — сказав він.

— Яку мережу?

— Це локальна радіомережа, Кел. З якогось дива вона досі працює.

— Правда? Але як…

— Діти, — сказав Торн по радіо. — Якщо ви не заперечуєте, ми шукатимемо Левіна.

Арбі взяв слухавку.

— Він їде на велосипеді стежкою в джунглях. Вона досить крута і вузька. Гадаю, він їде тим самим шляхом, яким пройшов тиранозавр.

— Хто? — перепитала Келлі.

Торн увімкнув передачу і повів машину подалі від електростанції, до робочого селища. Він проїхав повз заправку та між котеджами. Він їхав тією ж стежкою, що й тиранозавр. Вона була доволі широка, їхати було легко.

— Не дуже добре, що тут ці діти, — сказав Малкольм. — Це небезпечно.

— Що ми зараз з ними вдіємо? — зітхнув у відповідь Торн. Він натиснув на радіо. — Арбі, ти бачиш зараз Левіна?

Машина підстрибнула на тому, що колись було клумбою, і об’їхала резиденцію керівника ззаду. Це був великий двоповерховий будинок, побудований в тропічному колоніальному стилі, з дерев’яними балконами по всьому верхньому поверху. Як і інші будинки, резиденція заросла.

Писнуло радіо.

— Так, докторе Торн. Я його бачу.

— Де він?

— Їде за тиранозавром на своєму велосипеді.

— Їде за тиранозавром, — повторив Малкольм і зітхнув. — Не варто мені було з ним зв’язуватися…

— Ми всі з тобою згодні,— в’їдливо сказав Торн. Він піддав швидкості, проїхавши повз ділянку розбитої кам’яної стіни, що, схоже, позначала зовнішні межі селища. Машина занурилася в джунглі, їдучи звіриною стежкою.

По радіо почувся голос Арбі:

— Ви ще його не бачите?

— Ще ні.

Стежка ставала все вужчою й вужчою, і звиваючись, спускалася вниз по схилу. Вони пройшли один поворот, а потім побачили дерево, що впало, перекривши шлях. В центрі дерево було оголеним, гілки не мали листя і були зламані — мабуть, тому, що великі тварини часто наступали на нього.

Торн загальмував і зупинився перед деревом. Він підійшов до задньої частини «Експлорера».

— Доку, — сказав Едді,— давайте я це зроблю.

— Ні,— сказав Торн. — Якщо щось станеться, ти єдиний, хто зможе полагодити обладнання. Ти — більш важливий, особливо тепер, коли з нами діти.

Стоячи позаду автомобіля, Торн підняв мотоцикл, що висів на гаках. Він повернув його вниз, перевірив заряд батареї і підкотив його до капоту машини. Потім сказав Малкольму:

— Дай мені гвинтівку, — і повісив її на плече.

Торн узяв навушники з панелі приладів і вдягнув їх. Потім прикріпив до пояса акумулятор і розмістив мікрофон біля щоки.

— Ви двоє повертайтеся назад до трейлера, — сказав він. — Доглядайте за дітьми.

— Але, Доку… — почав Едді.

— Просто зробіть це, — сказав Торн, переставив мотоцикл через дерево, що впало. Потім переліз сам і побачив на стовбурі ті самі бліді виділення з різким запахом; ця гидота розмазалася в нього по руках. Він запитально глянув на Малкольма.

— Мітять територію, — сказав той.

— Чудово, — сказав Торн. — Просто чудово. — Він витер руки об штани. Потім сів на мотоцикл і поїхав.

Листя ляскало Торна по плечах та ногах, коли він їхав стежкою за тиранозавром. Тварина була десь попереду, але він не міг її бачити. Він їхав швидко.

У навушниках затріщав зв’язок. Арбі сказав:

— Докторе Торн? Я зараз вас бачу.

— Добре, — відповів Торн.

Знову тріскіт.

— Але я більше не бачу доктора Левіна, — мовив Арбі. У його голосі було чути тривогу.

Електричний мотоцикл їхав майже безшумно, особливо на спуску. Попереду звірина стежка розділялася на дві. Торн зупинився, нагнувся над мотоциклом, вдивляючись у багнисту стежку. Він побачив сліди тиранозавра, що вели вліво, і тонкий слід велосипедних шин, що теж звернули в той бік.

Він повернув ліворуч, але тепер поїхав повільніше.

За десять ярдів Торн побачив частково з’їдену ногу якоїсь істоти, що лежала на узбіччі. Вона лежала тут давно, по ній повзало чимало білих личинок та мух. У вранішньому теплі від неї йшов нудотний запах. Він рушив далі, але незабаром побачив череп великої тварини, на якому ще збереглася частина плоті і зелена шкіра. Він також був вкритий мухами.

Торн сказав у мікрофон:

— Я проїхав повз шматки якихось туш…

Радіо затріщало. Почувся голос Малкольма:

— Цього я й боявся.

— Чого?

— Це може бути гніздо, — відповів Малкольм. — Ти бачив тушу, яку тиранозавр тримав у зубах? Вона вже була очищена, але він її не їв. Бо таку їжу можна віднести додому, до гнізда.

— Гніздо тиранозавра…. — повторив Торн.

— Будь обережним, — відповів Малкольм.

Торн поставив мотоцикл на нейтральну швидкість і решту шляху вниз просто котився. Коли шлях вирівнявся, він устав з мотоцикла. Він відчував, як земля вібрує під ногами, а з кущів попереду лунав глибокий гуркотливий звук, схожий на муркотіння великого кота. Торн озирнувся навколо. Жодного натяку на велосипед Левіна.

Тоді він зняв гвинтівку з плеча і затиснув її у спітнілих руках. Знову почулося муркотіння, що ставало то голоснішим, то тихшим. Щось у цьому звуці було дивним. За мить Торн зрозумів, в чому справа.

Звук ішов не від одного джерела: за заростями була більш ніж одна велика тварина.

Торн нахилився, підібрав жменю трави і підкинув її в повітря. Трава впала до його ніг: він був з підвітряного боку. Торн прослизнув уперед крізь листя.

Навколо нього щільно росла папороть, але попереду можна було побачити сонячне світло, що пробивалося крізь неї з галявини. Тепер муркотіння стало дуже голосним. Був ще один звук, якийсь дивний писк. Він був пронизливим і спочатку звучав майже механічно, наче рипуче колесо.

Торн завагався. Потім дуже повільно опустив гілку папороті і закляк на місці.

Гніздо

У променях ранкового світла над ним бовваніли два тиранозаври — кожен футів зо двадцять заввишки. Їхні величезні голови мали лютий вигляд — важкі щелепи, великі гострі зуби. Але Торн чомусь не відчував у цих тваринах жодної загрози. Вони рухалися повільно, майже ніжно, час від часу нахиляючись за великий круглий вал, зроблений із засохлої багнюки, майже чотири фути заввишки. Два дорослих динозаври тримали у зубах червоні шматки м’яса і нахиляли свої голови за грязьовий вал. У відповідь чувся шалений, пронизливий писк, що майже одразу припинявся. Потім, коли дорослі піднімали свої голови, м’яса в них вже не було.

Жодних сумнівів не залишалося — це було гніздо. І Малкольм мав рацію: один тиранозавр був помітно більший за іншого.

За кілька хвилин писк почувся знову. Торну це нагадало пташенят. Дорослі й далі нахиляли голови, продовжуючи годувати невидимих йому малюків. Трохи м’яса впало на вершину грязьового насипу. Маленький тиранозавр піднявся над валом і почав видиратися на нього. Малюк був завбільшки з індичку, з величезною головою та очима. Його тільце було вкрите знизу червоним пухом, що надавало йому неохайного вигляду. Шию оточувало кільце блідо-білого пуху. Малюк запищав і незграбно поповз до м’яса, використовуючи слабкі передні лапи. Але коли зрештою дістався до здобичі, то відразу ж учепився в неї, рішуче кусаючи її маленькими гострими зубками.

Він діловито їв м’ясо, аж раптом тривожно заверещав і почав сповзати вниз по зовнішній стінці з висохлого бруду. Мама-тиранозавр відразу ж опустила голову і перехопила дитину, а потім обережно заштовхнула малюка назад у гніздо. Торна вразила делікатність її рухів, увага, з якою вона піклувалася про свою дитину. Батько тим часом продовжував відривати від м’яса маленькі шматочки. Обидві тварини продовжували безперервно муркотіти, ніби хотіли заспокоїти дітей.

Спостерігаючи за ними, Торн трохи перемістився, наступив ногою на гілку і та хруснула.

Обоє дорослих одразу ж підняли голови.

Торн завмер, затамувавши подих.

Тиранозаври обстежували територію навколо гнізда, пильно роздивляючись у кожному напрямку. Їхні тіла були напружені. Очі пильно обстежували зарості довкола, і ці рухи супроводжувалися маленькими кивками голови. За мить вони, схоже, знову розслабилися. Вони гойдали головами вниз-вгору, терлися одне об одного писками. Це було схоже на якісь ритуальні рухи, майже танок. Лише потім вони відновили годування малят.

Коли вони заспокоїлися, Торн вислизнув, тихо рухаючись назад до мотоцикла. У навушниках почувся шепіт Арбі:

— Докторе Торн, я вас не бачу.

Торн не відповів. Він постукав пальцем по мікрофону, даючи знати, що все почув.

Арбі продовжував:

— Мені здається, я знаю, де доктор Левін. Він зліва від Вас.

Торн знову постукав по мікрофону і розвернувся.

Ліворуч у заростях він побачив іржавий велосипед, притулений до дерева. На ньому був напис «Власність корпорації ІнДжен».

«Непогано», — подумав Арбі, сидячи у трейлері і роздивляючись віддалені відео, натискаючи на них. Тепер він поділив монітор на чотири частини; так було легше відслідковувати зображення з безлічі камер.

Одна з камер показувала двох тиранозаврів на ізольованій галявині. Була перша половина дня; яскраве сонце освітлювало брудну, потоптану траву. У центрі галявини він побачив кругле гніздо, виліплене з багнюки, з крутими стінами. Усередині нього лежали чотири плямисті білі яйця завбільшки з футбольний м’яч. Там була також яєчна шкаралупа і два маленьких тиранозаври, схожі на безперих писклявих птахів.

Вони сиділи у гнізді і крутили своїми голівками, наче пташенята, широко роззявляючи роти і чекаючи, доки їх нагодують.

Келлі глянула на екран і сказала:

— Дивись, які вони милі.— І додала: — Нам варто там побувати.

Арбі нічого їй не відповів. Він не був упевнений, що йому хочеться бути ближче до гнізда. Дорослі мали дуже спокійний вигляд, але сама думка про динозаврів викликала в Арбі таку глибоку тривогу, що він і сам не міг зрозуміти, чому. Арбі завжди почувався бадьоро, коли організовував або створював певний порядок у своєму житті — навіть акуратне розташування картинок на моніторі діяло на нього заспокійливо. Але цей острів був місцем, де все було невідомим і несподіваним. Місцем, де ніколи не знаєш, що станеться. І це його непокоїло.

А от Келлі була у захваті. Вона продовжувала робити зауваження з приводу тиранозаврів, які вони великі, які в них зуби. Вона здавалася абсолютно захопленою та сповненою ентузіазму і зовсім не боялася.

Арбі це дратувало.

— Хай там як, — мовила вона, — але з чого ти вирішив, що знаєш, де знаходиться доктор Левін?

Арбі вказав на зображення гнізда на моніторі.

— Дивись.

— Бачу.

— Ні, спостерігай, Кел.

Вони дивилися на екран і бачили, що зображення злегка рухається. Воно пересунулося вліво, потім знову по центру.

— Бачиш? — сказав Арбі.

— То й що? Може, це камера від вітру хитається або ще щось.

Арбі похитав головою.

— Ні, Кел. Він на дереві. Це Левін рухає камеру.

— Ого. — Пауза. Вона знову подивилася. — Ти, мабуть, правий.

Арбі усміхнувся. Це все, що він міг очікувати від Келлі.

— Так, я думаю.

— Але що доктор Левін робить на дереві?

— Можливо, налаштовує камеру.

По радіо чулося дихання Торна.

Келлі подивилася на чотири відеозображення, кожне з яких показувало іншу частину острова. Вона зітхнула.

— Я не можу дочекатися, щоб потрапити туди, — сказала вона.

— Так, я теж, — відповів Арбі, хоч це й була неправда. Він визирнув у вікно трейлера і побачив, як повертається «Експлорер» з Едді та Малкольмом. У глибині душі він був радий бачити, що вони повернулися.

Торн стояв біля стовбура дерева, дивлячись вгору. Він не бачив Левіна крізь листя, але знав, що той мусить бути десь нагорі, бо Торну здавалося, що там забагато шуму. Торн нервово озирнувся на галявину, сховану за листям. Він все ще чув муркотіння; воно залишалося стабільним, безперервним.

Торн чекав. Що в біса цей Левін робить на дереві? Він почув, як на висоті зашелестіли гілки, потім стало тихо. Бурчання. Знову шелест.

А потім Левін голосно сказав:

— Ой, чорт! — Потім гучний тріск, хрускіт гілок і виття від болю. І Левін впав з дерева перед Торном, приземлившись на спину. Він перекотився, тримаючись за плече.

— Дідько! — сказав він.

На Левіні були брудні штани кольору хакі, порвані у кількох місцях. Обличчя заросло триденною щетиною, було виснажене й забризкане багнюкою. Він підняв голову, коли Торн підійшов до нього і усміхнувся.

— Ви остання людина, яку я очікував тут зустріти, Доку. Але ви як завжди вчасно.

Торн простягнув руку, і Левін почав тягнутися до нього, аж тут з галявини позаду них оглушливо заревіли тиранозаври.

— О ні,— сказала Келлі. На моніторі було видно, що тиранозаври схвильовані, швидко бігають по колу, піднімають голови і ревуть.

— Докторе Торн, що сталося? — спитав Арбі.

Вони почули по радіо металевий і рипучий голос Левіна, але не могли розібрати слів. До трейлера зайшли Едді та Малкольм. Малкольм глянув на монітор і сказав:

— Скажи їм, щоб вони негайно забиралися звідти!

На моніторі було видно, як тиранозаври стали спинами одне до одного, зайнявши оборонну позицію. Малюки були під захистом, у центрі. Дорослі хитали своїми важкими хвостами туди-сюди над головами малюків. Але напруга була відчутною.

А потім один з дорослих заревів і вискочив з галявини.

— Докторе Торн! Докторе Левін! Тікайте звідти!

Торн перекинув ногу через мотоцикл і всівся, схопившись за гумові ручки керма. Левін сів позаду, обхопивши його руками. Торн почув рев, від якого похололо в жилах, і, озирнувшись, побачив одного з тиранозаврів, який проламувався крізь зарості, переслідуючи їх. Тварина мчала на повній швидкості — голова була низько опущена, щелепи відкриті, безпомилкова поза атаки…

Торн натиснув газ. Електродвигун задзижчав, заднє колесо закрутилося в багнюці, не рухаючись.

— Поїхали! — кричав Левін. — Поїхали!

Тиранозавр кинувся до них, ревучи. Торн відчував, як двигтить земля. Звір ревів так голосно, що в нього заболіли вуха. Тиранозавр був уже близько, велика голова рвалася вперед, широко розкривши щелепи. Торн уперся у землю п’ятами, штовхаючи мотоцикл вперед. Раптом заднє колесо таки зачепилося за землю, підкинувши вгору шлейф багнюки, і мотоцикл з ревом рвонув стежкою. Торн додав швидкості. Мотоцикл небезпечно загойдало з боку в бік.

За спиною в нього щось горлав Левін, але Торн його не слухав. Серце в нього калатало. Мотоцикл перестрибнув через колію на шляху, і вони майже втратили рівновагу, але потім знову відновили її і поїхали швидше. Торн не наважувався озирнутися. Він лише чув запах гнилої плоті та хрипле дихання гігантського звіра, який їх переслідував…

— Доку! Спокійніше! — кричав йому Левін.

Торн не звернув на нього уваги. Мотоцикл з ревом рвонувся вгору. Гілки ляскали по них листям; їхні обличчя та груди були забрьохані багнюкою. Вони потрапили у вибоїну, потім знову повернулися до стежки. Знову почулося ревіння, але вже трохи слабше…

— Доку! — кричав Левін йому в вухо. — Ви що робите, вбити нас хочете? Доку! Ми вже самі!

Торн виїхав на рівну частину дороги і ризикнув озирнутися через плече. Левін був правий. Вони були самі. Він не бачив жодних ознак тиранозавра, який їх переслідував, лише на віддалі лунало ревіння.

Він поїхав повільніше.

— Розслабтеся, Доку, — сказав Левін. Його обличчя було блідим, ніби в мерця, він був переляканим. — Ви жахливий водій, ви знаєте це? Мусите взяти кілька уроків. Ви нас ледь не вбили.

— Він атакував нас, — сердито буркнув Торн. Він знав Левінову звичку критикувати, але зараз…

— Це нісенітниця, — відмахнувся Левін. — Він взагалі не атакував.

— Дідько, але ж дуже схоже було! — вигукнув Торн.

— Ні, ні,— заперечив Левін. — Він не нападав на нас. Рекс захищав власне гніздо. Це велика різниця.

— Я не помітив жодної різниці,— сказав Торн. Він зупинив мотоцикл і люто глянув на Левіна.

— Насправді,— продовжував Левін, — якби рекс вирішив нас переслідувати, то ми б уже були мертві. Але він майже відразу зупинився.

— Зупинився? — перепитав Торн.

— Саме так, — мовив Левін у своїй педантичній манері.— Рекс лише хотів налякати нас і захистити свою територію. Він ніколи б не залишив гніздо без нагляду, якщо б ми тільки не взяли щось звідти або не розорили його. Я впевнений, що він там зараз сидить зі своєю самицею над яйцями і нікуди не рипається.

— Тоді я думаю, нам пощастило, що він хороший батько, — сказав Торн, заводячи мотор.

— Звичайно, хороший, — продовжував Левін. — Про це вам і дурень скаже. Бачили, який він був худий? Він про себе не думає, лише про те, щоб нащадків нагодувати. І, мабуть, робив це кілька тижнів. Тиранозаври — складні тварини, зі складною мисливською поведінкою. І виховання дітей у них теж складне. Я б не здивувався, якби дорослий тиранозавр продовжив свої батьківські обов’язки до кількох місяців. Він може, наприклад, вчити свого малюка полювати. Спочатку приноситиме дрібних поранених тварин і дозволятиме молодняку їх прикінчити. Щось таке. Цікаво було б дізнатися, що саме він робить. Чого ми чекаємо?

З навушника Торн почув тріскіт радіо, а потім голос Малкольма:

— Йому ніколи б не спало на думку подякувати тобі, що врятував йому життя.

— Очевидно, що ні,— буркнув Торн.

— Хто це там говорить? Малкольм? — сказав Левін.

— Так, — відповів Торн.

— Він погодився зі мною, чи не так? — спитав Левін.

— Не зовсім, — Торн похитав головою.

— Послухайте, Доку, — сказав Левін. — Вибачте, якщо я вас образив. Але вам немає на що ображатися. Справді, ніякої небезпеки для нас не було — крім хіба що вашого поганого стилю водіння.

— Чудово. Просто чудово. — В Торна все ще калатало серце. Він глибоко вдихнув, повернув вліво і вони поїхали ширшою стежкою назад до табору.

Сидячи позаду нього, Левін сказав:

— Я дуже радий вас бачити, Доку. Серйозно.

Торн не відповів. Він спускався вниз схилом крізь зарості. Вони спустилися в долину, набираючи швидкість, і невдовзі побачили трейлери на галявині. Левін сказав:

— Чудово. Ви все взяли. А обладнання працює? Все у хорошому стані?

— Здається, все добре.

— Чудово, — повторив Левін. — Тоді все просто чудово.

— Може, й ні,— відповів Торн.

У задньому вікні трейлера він побачив Келлі та Арбі, які весело махали руками.

— Що це за жарти? — насупився Левін.