Загублений світ

Інститут Санта-Фе займав групу будинків на Каньйон-роуд, де колись був монастир, а семінари проводилися у колишній каплиці. Тепер, стоячи на трибуні, куди згори падав сніп сонячних променів, Іян Малкольм зробив театральну паузу, перш ніж продовжити свою лекцію.

Малкольмові було сорок, і він був одним із піонерів теорії хаосу, але його перспективну кар’єру обірвало важке поранення під час подорожі до Коста-Рики; у кількох випусках новин взагалі заявили про його смерть. «Перепрошую, що перервав урочистості у математичних колах по всій країні,— в’їдливо заявив він пізніше, — але виявилося, що я був лише злегка мертвим. Хірурги зробили диво, тож вони вам про це й розкажуть. А тепер я повернувся — у своєму наступному циклі, так би мовити».

Одягнений у все чорне, Малкольм спирався на ціпок, справляючи враження суворого чоловіка. Він був відомий в інституті своїм нетрадиційним аналізом та схильністю до песимізму. Його промова під назвою «Життя на межі хаосу» була цілком у його стилі. У ній Малкольм презентував свій аналіз теорії хаосу, застосувавши його до еволюції.

Він не міг навіть мріяти про більш обізнану аудиторію. Інститут Санта-Фе був створений в середині 1980-х років групою вчених, зацікавлених у вивченні теорії хаосу. Науковці представляли різні галузі — фізику, економіку, біологію, інформатику. Їх об’єднувало переконання, що за складністю будови світу ховається порядок, що раніше випадав із поля зору науки, а тепер був розкритий теорією хаосу, нині названою «теорією складності». За словами одного з науковців, ця теорія була «наукою XXI століття».

Інститут досліджував поведінку найрізноманітніших складних систем — корпорацій на ринку, нейронів у людському мозку, ферментних каскадів у межах однієї клітини, групову поведінку перелітних птахів — систем настільки складних, що не було змоги вивчати їх до появи комп’ютера. Дослідження було новим, і результати виявилися несподіваними.

Минуло небагато часу, і вчені стали помічати, що поведінка складних систем має певні загальні риси. Вони почали думати про ці особливості поведінки як про характеристики всіх складних систем. Стало зрозумілим, що таку поведінку неможливо пояснити лише аналізом компонентів системи. Освячений часом науковий метод редукціонізму — розібрати годинник, щоб подивитися, як він працює — не спрацьовував зі складними системами, бо поведінка, що викликала інтерес у вчених, схоже, виникала через спонтанну взаємодію компонентів системи. Поведінка не була спланованою чи керованою; вона просто відбувалася і все. Тож її назвали «самоорганізованою».

— Із прикладів самоорганізованої поведінки, — говорив Малкольм, — особливий інтерес для вивчення еволюції становлять два. Перший — це адаптація. Ми бачимо її скрізь. Корпорації пристосовуються до ринку, клітини мозку — до сигнальної системи, імунна система — до інфекцій, тварини — до раціону харчування. Ми прийшли до думки, що здатність до адаптації характерна для складних систем і може бути однією з причин, чому еволюція відбувається в напрямку створення ще складніших систем.

Він пересунувся біля трибуни, перенісши вагу на ціпок.

— Але ще важливішим, — сказав він, — є те, у який спосіб складні системи відновлюють баланс між потребою впорядкованості і імперативом змін. Складні системи, як правило, розташовуються у місці, що його ми називаємо «межею хаосу». Ми уявляємо її як місце, де є достатньо руху, аби підтримувати динаміку живої системи, і достатньо стабільності, щоб утримати її від сповзання у анархію. Це зона конфліктів і зрушень, де старе та нове постійно перебувають у стані війни. Віднайдення рівноваги мусить бути делікатною справою — якщо жива система дрейфує надто близько до краю, вона ризикує втратити внутрішні зв’язки і розвалитися; але коли вона занадто віддаляється, то стає негнучкою, замороженою, тоталітарною. Обидві умови призводять до зникнення. Завелика кількість змін є так само руйнівною, як замала. Складні системи можуть процвітати лише на межі хаосу. — Він зробив паузу. — І, як наслідок, вимирання є неминучим результатом тієї чи іншої стратегії — або забагато, або замало змін.

У залі закивали головами. Цей хід думок був знайомий більшості дослідників, які його слухали. Насправді концепція межі хаосу була у Інституті Санта-Фе майже догмою.

— На жаль, — продовжував Малкольм, — розрив між цією теоретичною конструкцією і фактом вимирання видів величезний. Ми ніяк не можемо дізнатися, чи правильно мислимо. Скам’янілі рештки тварин можуть сказати нам, що тварина зникла у певний період, але не пояснять, чому. Комп’ютерні моделі мають обмежену цінність. Експериментувати з живими організмами ми теж не можемо. Тож мусимо визнати, що вимирання взагалі не може бути предметом наукового дослідження, оскільки не піддається перевірці і не підходить для експериментів. І це може пояснити, чому цей предмет був втягнутий у найбільш інтенсивні релігійні і політичні суперечки. Я хотів би вам нагадати, що ніхто не веде релігійних дискусій з приводу числа Авогадро або сталої Планка, або функцій підшлункової залози. Але питання вимирання було вічним протиріччям протягом двох століть. І мені цікаво, як його можна вирішити, якщо… Так? Що у Вас?

У кінці аудиторії хтось підняв руку і нетерпляче нею махав. Малкольм насупився, — було помітно, що його це дратує. В Інституті було заведено не ставити питань, доки не завершиться презентація; перебивати промовця вважалося ознакою поганого тону.

— У вас є питання? — спитав Малкольм.

У задній частині залу підвівся чоловік років тридцяти.

— Скоріше, зауваження, — сказав він.

Молодик був смаглявий та худий, одягнений у сорочку та шорти кольору хакі. У його рухах та манерах проглядалася педантичність. Малкольм упізнав його. Це був палеонтолог з Берклі на ім’я Ричард Левін, який проводив літо в Інституті. Малкольм ніколи не говорив із ним, але знав, яку той має репутацію. Левіна вважали найкращим палеобіологом свого покоління, — можливо, навіть найкращим в світі. Але більшість людей в Інституті недолюблювали його, вважаючи зарозумілим та пихатим.

— Я згоден із тим, — продовжував Левін, — що скам’янілості не надто допоможуть у вивченні проблеми вимирання видів. Особливо якщо виходити з Вашої тези про те, що причиною вимирання стала поведінка — бо кістки мало що можуть про неї сказати. Але я не згоден, що Вашу поведінкову тезу неможливо перевірити. По суті, вона вже натякає на результат. Хоча, можливо, ви ще про це не думали.

У залі запала тиша. Малкольм спохмурнів. Видатний математик не звик, аби йому казали, що він не докопався до суті справи.

— Що ви маєте на увазі? — спитав він.

Левін залишився байдужим до напруги, що зависла у залі.

— Лише це, — сказав він. — Під час крейдяного періоду динозаври були поширені по всій планеті, ми знайшли їхні рештки на кожному континенті і в кожній кліматичній зоні — навіть в Антарктиці. Далі. Якщо їхнє зникнення насправді було результатом їхньої поведінки, а не наслідком катастрофи або хвороби, або змін в житті рослин, або будь-якого з інших широкомасштабних пояснень, які були запропоновані, то мені здається дуже малоймовірним, ніби вони могли змінити свою поведінку одночасно в усіх місцях, де мешкали. А це, в свою чергу, означає, що якась частина цих тварин і досі жива. Чому б вам їх не пошукати?

— Це можете зробити Ви, — холодно відповів Малкольм, — якщо вас це так тішить і якщо вам більше немає чим зайнятися.

— Ні, ні,— наполягав Левін. — Я цілком серйозно. А що, як динозаври не вимерли? Що, як вони й досі існують у якомусь ізольованому місці на планеті.

— Ви кажете про Загублений Світ, — сказав Малкольм, і у залі закивали головами. Науковці Інституту розробили умовні назви для посилання на найбільш поширені еволюційні сценарії — Поле Куль, Розорення Гравця, Загублений Світ, Чорна Королева, Чорний Шум. Це були чітко визначені способи уявлення про еволюцію.

— Ні,— вперто вимовив Левін. — Я кажу буквально.

— Тоді ви дуже помиляєтеся, — сказав Малкольм, зневажливо махнувши рукою. Він відвернувся від аудиторії, і повільно пішов до дошки. — Тепер, якщо ми розглянемо наслідки межі хаосу, то зможемо почати з запитання, що є мінімальною одиницею життя? Більшість сучасних визначень життя включать наявність ДНК, але є два приклади, що дозволяють нам припустити, що це визначення занадто вузьке. Якщо глянути на віруси і так звані пріони, то ясно, що насправді життя може існувати і без ДНК…

Левін ще якусь мить стояв у задній частині зали. Потім він неохоче присів і почав робити нотатки.

Гіпотеза Загубленого Світу

Незабаром після того, як лекція закінчилася, Малкольм пошкандибав через відкритий двір інституту. Поруч з ним ішла Сара Гардінг — молодий польовий біолог, яка прибула з Африки. Малкольм знав її кілька років, відколи його попросили дати зовнішню рецензію на її докторську дисертацію у Берклі.

Перетинаючи подвір’я під спекотним літнім сонцем, вони виглядали досить незвично поруч: Малкольм, одягнений у чорне, сутулий та аскетичний, спирався на ціпок; Гардінг, мініатюрна та м’язиста, виглядала майже юно у своїх шортах та майці та з окулярами на лобі, що притримували її чорне волосся. Її галуззю дослідження були африканські хижаки — леви та гієни. Завтра вона мала повертатися до Найробі.

Ці двоє зблизилися після операції Малкольма. Гардінг узяла на рік творчу відпустку і провела її у Остіні, допомагаючи медсестрі повернути Малкольмові здоров’я після численних операцій. Певний час здавалося, що між ними зав’язався роман і Малкольм, цей переконаний холостяк, таки ожениться. Але потім Гардінг поїхала назад до Африки, а Малкольм — до Санта-Фе. Якими б не були їхні колишні стосунки, зараз вони були просто друзями.

Вони обговорювали питання, що виникли наприкінці лекції. З точки зору Малкольма, можна було говорити лише про передбачувані заперечення: про те, що масові вимирання мали велике значення; що люди зобов’язані своїм існуванням вимиранню істот крейдяного періоду, коли зникнення динозаврів дало змогу ссавцям перебрати контроль над планетою. Як пафосно висловився один із тих, хто ставив питання: «Крейдяний період дозволив нашій чутливій свідомості виникнути на планеті».

Відповідь Малкольма була негайною: «Що змушує вас думати, ніби людські істоти — чутливі і свідомі? Цьому немає жодних доказів. Люди ніколи не думають самостійно, бо вважають, що це якось незручно. Здебільшого представники нашого виду просто повторюють те, що їм сказали — і дуже засмучуються, почувши протилежну думку. Характерною рисою людини є не усвідомлення, а конформізм, а типовим результатом цього є релігійне протистояння. Інші тварини борються за територію або їжу; але людські істоти єдині в усьому царстві тварин, хто б’ється „за віру“. Причина полягає в тому, що ця віра керує поведінкою, яка має еволюційне значення серед людських істот. Але в той час, коли наша поведінка може також привести нас до вимирання, я не бачу жодних підстав припускати, що ми маємо будь-яке розуміння взагалі. Ми вперті конформісти, що руйнують самі себе. Будь-яке інше бачення нашого виду є просто самозаспокійливою помилкою. Наступне питання».

Тепер, проходячи через двір, Сара Гардінг розсміялася.

— Вони про це не думали.

— Я визнаю, що це бентежить, — сказав він. — Але цьому не можна допомогти. — Він похитав головою. — Тут є дехто з найкращих науковців країни, але все одно… немає цікавих ідей. До речі, що це за один, який мене перервав?

— Ричард Левін? — розсміялася вона. — Дратує, чи не так? Він — зануда зі світовою репутацією.

Малкольм гмикнув.

— Мабуть.

— Він багатий, ось в чому проблема, — сказала Гардінг. — Ти чув про ляльок Беккі?

— Ні,— сказав Малкольм, глянувши на неї.

— Ну, кожна маленька дівчинка в Америці про них знає. Є ціла серія ляльок — Беккі, Саллі, Френсіс і ще кілька. Левін є спадкоємцем компанії. Така собі імпульсивна багата дитина, яка робить усе, що хоче.

Малкольм кивнув.

— Маєш час на обід?

— Звісно, я б…

— Докторе Малкольм! Зачекайте! Будь ласка! Докторе Малкольм!

Малкольм обвернувся. Через двір до них наближалася довготелеса фігура Ричарда Левіна.

— От дідько, — тільки й вимовив Малкольм.

— Докторе Малкольм, — сказав, підбігши, Левін. — Я здивований, що ви не поставилися до моєї пропозиції серйозніше.

— Як я міг сприйняти це серйозно? — відповів Малкольм. — Це абсурд.

— Так, але…

— Міс Гардінг і я саме збиралися на обід, — сказав Малкольм, зробивши знак Сарі.

— Так, але я гадаю, що вам варто змінити свою думку, — наполягав Левін. — Бо я переконаний, що моє твердження вірне — цілком можливо, навіть ймовірно, що динозаври все ще існують. Ви повинні знати, що ходять уперті чутки про тварин у Коста-Риці, де Ви, я певен, вже бували.

— Так, і у випадку з Коста-Рикою я можу розповісти Вам…

— Крім того, в Конго, — продовжував Левін, — протягом багатьох років отримували повідомлення від пігмеїв про великого завропода, можливо, навіть апатозавра, в глухому лісі навколо Бокамбу. Також припускають, ніби у гірських джунглях Іріан-Джая[2] є тварина завбільшки з носорога, яка, можливо, є нащадком трицератопса…

— Фантазія, — відказав Малкольм. — Чистісінькі вигадки. Ніхто цього ніколи не бачив. Жодних фото. Жодних переконливих доказів.

— Може, й так, — погодився Левін. — Але відсутність доказів не є доказом відсутності. Я певен, що десь є місцина з динозаврами, які вижили.

Малкольм знизав плечима.

— Все може бути, — сказав він.

— Але, по суті, виживання можливе, — наполягав Левін. — Я постійно отримую дзвінки про нових тварин у Коста-Риці. Залишки, фрагменти.

Малкольм зупинився.

— Нещодавно?

— Не зовсім.

— Гм-м, — сказав Малкольм. — Я так і думав.

— Останній дзвінок був 9 місяців тому, — пояснив Левін. — Я був у Сибіру, вивчав замерзле дитинча мамонта і не міг вчасно повернутися. Але мені розповіли, що це якась дуже велика, нетипова ящірка, знайдена мертвою у джунглях Коста-Рики.

— І? Що з нею сталося?

— Її рештки спалили.

— Тобто нічого не лишилося?

— Саме так.

— Ніяких фото, жодних доказів?

— Очевидно, ні.

— В такому разі це просто історія, — відрубав Малкольм.

— Можливо. Але я вважаю, що варто спорядити експедицію, щоб дізнатися про цих тварин.

Малкольм здивовано витріщився на нього.

— Експедицію? Щоб відшукати гіпотетичний Загублений Світ? І хто це фінансуватиме?

— Я, — відповів Левін, — і вже навіть почав попередню підготовку.

— Але ж це може коштувати…

— Мені байдуже, скільки це коштує,— сказав Левін. — Те, що є вцілілі види з інших класів тварин — доведений факт. І можливо, що є вцілілі тварини і з крейдяного періоду.

— Фантазія, — повторив Малкольм, похитавши головою. Левін зупинився і подивився на нього.

— Докторе Малкольм, — мовив він. — Мушу зізнатися, що я дуже здивований Вашою реакцією. Ви щойно представили свою гіпотезу, і я пропоную шанс довести її. Я думав, ви вхопитеся за цю можливість.

— Часи, коли я за все хапався, минули, — відказав Малкольм.

— Але замість того, щоб заохотити мене, Ви…

— Я не цікавлюся динозаврами, — сказав Малкольм.

— Усі цікавляться динозаврами.

— Не я. — Він розвернувся на своєму ціпку і зробив кілька кроків геть.

— До речі,— мовив Левін. — Що ви робили у Коста-Риці? Я чув, що ви пробули там майже рік.

— Лежав на лікарняному ліжку. Мене не могли вивезти з реанімації протягом 6 місяців. Я не міг навіть сісти на літак.

— Так, — сказав Левін. — Я чув, що вас було поранено. Але що ви робили там до цього? Шукали динозаврів?

Малкольм примружився від яскравого сонця, глянув на нього й зіперся на ціпок.

— Ні,— відповів, — не шукав.

Вони втрьох сиділи за маленьким розфарбованим столиком у кав’ярні «Гуадалупе» на іншому березі річки. Сара Гардінг пила «Корону» з пляшки і дивилася на двох чоловіків, які сиділи навпроти неї. Левін виглядав задоволеним, ніби боровся за право сидіти поряд із ними і виграв. Малкольм був стомлений, ніби батько, якому доводиться проводити забагато часу з гіперактивною дитиною.

— Хочете знати, що я почув? — сказав Левін. — Пару років тому компанія під назвою «ІнДжен» вивела якихось динозаврів за допомогою генної інженерії і перевезла їх на острів у Коста-Риці. Але щось пішло не так, багато людей було вбито, динозаври були знищені. І тепер ніхто про це нічого не казатиме із якихось юридичних причин. Угода про нерозголошення чи щось таке. А уряд Коста-Рики не хоче зашкодити туризму. Тож ніхто нічого не говоритиме. Ось що я чув.

Малкольм пильно подивився на нього.

— І ви у це вірите?

— Спочатку не вірив, — сказав Левін. — Але річ у тім, що я і далі про це чую. Чутки продовжують кружляти навколо. Нібито ви і Алан Грант, і купа інших людей були там.

— Ви питали про це Гранта?

— Минулого року, на конференції у Пекіні. Він сказав, що це абсурд.

Малкольм повільно кивнув.

— І ви так вважаєте? — спитав Левін, п’ючи пиво. — Ви особисто знайомі з Грантом?

— Ні.

Левін уважно подивився на Малкольма.

— То це неправда?

Малкольм зітхнув.

— Ви знайомі з концепцією техноміфу? Її створив Ґеллер у Прінстоні. Основна її теза полягає в тому, що ми втратили усі старі міфи — про Орфея й Евридіку, про Персея й Медузу… — тож заповнюємо цю прогалину сучасними техноміфами. Ґеллер нарахував їх із десяток чи близько того. Один з них — про прибульців, які живуть у ангарі бази ВПС у Райт-Паттерсоні. Інший — про те, що хтось винайшов карбюратор, що дозволяє проїхати 150 миль на одному галоні бензину, але автомобільні компанії купили патент і тримають його при собі. Потім є історія про те, що росіяни тренують дітей-телепатів на секретній базі у Сибіру і ці діти можуть вбивати людей у будь-якій точці світу лише силою своїх думок. Історія про лінії у Наска, в Перу та інопланетний космодром. Про те, що ЦРУ випустило на волю ВІЛ-інфекцію, щоб знищити гомосексуалістів. Що Нікола Тесла відкрив неймовірне джерело енергії, але його записи втрачено. Що у Стамбулі є креслення X століття, де показано Землю з космосу. Що науково-дослідний інститут у Стенфорді знайшов хлопця, чиє тіло світиться в темряві. Вловлюєте, в чому справа?

— Ви хочете сказати, що динозаври «ІнДжен» — це міф, — сказав Левін.

— Звичайно. Вони мусять бути міфом. Невже ви думаєте, що можливо створити динозавра за допомогою генетичних технологій?

— Усі експерти кажуть мені, що ні.

— І вони мають рацію, — кивнув Малкольм. Він подивився на Гардінг, ніби чекаючи на її підтримку. Вона нічого не сказала, лише ковтнула пива.

Насправді Гардінг знала дещо більше про ці динозаврячі плітки. Відразу після операції Малкольм марив і патякав усілякі нісенітниці під дією наркозу та знеболювального. Було схоже, ніби його охопив страх. Він крутився у ліжку, повторюючи назви кількох видів динозаврів. Гардінг спитала про це медсестру; та сказала, що таке коїться з ним після кожної операції. Працівники лікарні вважали, що це медикаментозні галюцинації, але Гардінг здалося, що Малкольм переживав жахи, що сталися з ним у реальному житті. Це відчуття посилювалося тим жаргонним, звичним звертанням, яким Малкольм згадував динозаврів: він називав їх «рапторами», «компі» та «страйками». І, схоже, особливо боявся рапторів.

Пізніше, коли він повернувся додому, вона спитала його про ці марення. Він лише знизав плечима, невдало пожартувавши: «Принаймні, я не згадував інших жінок, еге ж?». А потім сказав щось із приводу того, що був захоплений динозаврами, коли був дитиною, а хвороба змусила його регресувати. Його реакція була підкреслено байдужою, ніби це для нього було неважливо; Гардінг відчувала, що він уникає цієї теми, але намагалася не тиснути на нього; це були дні, коли вона була закохана і ставилася до нього поблажливо.

Тепер він дивився на неї запитливо, ніби цікавився, чи буде вона заперечувати. Гардінг лише підняла брову і продовжила дивитися в одну точку. В нього мають бути свої причини. Вона може почекати.

Левін нахилився через стіл до Малкольма і сказав:

— То вся ця історія з «ІнДжен» абсолютно не відповідає дійсності?

— Абсолютно, — сказав Малкольм і з серйозним виглядом кивнув. — Абсолютно.

Малкольм заперечував ці гіпотези вже три роки. Тепер це в нього добре виходило; його втома вже здавалася цілком природною. Насправді він був консультантом компанії «Інтернешнл Дженетік Текнолоджіз» у Пало-Альто влітку 1989 року і разом з її представниками здійснив подорож до Коста-Рики, що мала для нього катастрофічні наслідки. В результаті всі учасники цієї історії постаралися якнайшвидше стерти про неї будь-які згадки. «ІнДжен» хотіла обмежити свою відповідальність. Уряд Коста-Рики хотів зберегти репутацію країни як туристичного раю. А окремих учених зв’язали угодою про нерозголошення, пізніше винагородивши щедрими грантами, щоб вони й далі мовчали. У випадку з Малкольмом компанія два роки оплачувала його лікування.

У той же час об’єкти на острові у Коста-Риці були зруйновані. Там більше не існувало живих істот. Компанія найняла видатного професора Стенфордського університету Джорджа Базелтона, біолога та есеїста, чиї часті телевізійні виступи зробили його авторитетом у питаннях науки. Базелтон стверджував, що побував на острові і невтомно заперечував чутки про те, що там будь-коли існували вимерлі тварини. Особливо ефектним було його глузливе пирхання: «Подумайте тільки, шаблезубі тигри!».

Йшов час, інтерес до історії слабшав. «ІнДжен» давно збанкрутувала; основні інвестори з Європи та Азії відшкодували свої збитки. Хоча фізичні активи компанії, будівлі та лабораторне обладнання, продавалися частинами, основну технологію, розроблену нею, вирішили ніколи не продавати. Коротше кажучи, тему «ІнДжен» було закрито.

Більше нічого було сказати.

— Отже, все це неправда, — повторив Левін, вгризаючись у тамале.[3]— Відверто кажучи, докторе Малкольм, мені від цього легше на душі.

— Чому? — запитав Малкольм.

— Тому що це означає, що залишки, які продовжують виявляти у Коста-Риці, мають бути справжніми. Справжніми динозаврами. У мене є там друг з Єльського університету, польовий біолог, і він каже, що бачив їх. Я йому вірю.

Малкольм знизав плечима.

— Сумніваюся, — мовив він, — що у Коста-Риці з’явиться ще більше тварин.

— Так, за останній рік майже нічого не з’явилося. Але якщо з’явиться, я туди поїду. А поки що займатимуся спорядженням експедиції. Я багато думав про те, як її слід організувати. Гадаю, що за рік вдасться побудувати й підготувати спеціальний транспорт. Я вже поговорив про це з Доком Торном. Потім я зберу команду, можливо, долучу і доктора Гардінг або іншого натураліста аналогічного фаху і кількох аспірантів…

Малкольм слухав, хитаючи головою.

— Ви думаєте, що я марную ваш час, — сказав Левін. — Так і є. Але припустіть, — просто припустіть, — що тварини знову почали з’являтися.

— Цього ніколи не станеться.

— Але припустімо, що сталося. Вам було б цікаво допомогти мені? Спланувати експедицію?

Малкольм доїв свою страву і відсунув тарілку. Він пильно глянув на Левіна.

— Так, — сказав він нарешті.— Якщо тварини знову з’являться, мені було б цікаво вам допомогти.

— Чудово! — вигукнув Левін. — Це все, що я хотів знати.

Минувши освітлену яскравим сонцем вулицю Гуадалупе, Малкольм разом із Сарою підійшов до свого старенького седану «Форд». Левін ускочив у яскраво-червону «Феррарі», бадьоро помахав рукою і з ревінням помчав геть.

— Думаєш, це колись може статися? — спитала Гардінг. — Що ці, гм, тварини знову з’являться?

— Ні,— сказав Малкольм. — Я абсолютно впевнений, що цього ніколи не буде.

— Звучить обнадійливо.

Він похитав головою і незграбно заліз у машину, посунувши свою хвору ногу. Гардінг сіла поруч. Він глянув на неї і повернув ключ у замку запалювання. Вони поїхали назад до інституту.

Наступного дня вона повернулася до Африки. Протягом наступних півтора року вона постійно дізнавалася про підготовку експедиції. Левін діставав її по телефону запитаннями про правила польових досліджень або покришки для транспорту, або про кращий анестетик для диких тварин. Іноді їй дзвонив Док Торн, який будував машини. Зазвичай він говорив стривожено.

Від Малкольма не було звісток, хоча на день народження він надіслав їй листівку. Вона прийшла із запізненням на місяць. На звороті було написано: «З днем народження. Радій, що ти не з ним. В мене від нього голова обертом іде».