Загублений світ

Підказки

Торн відчинив двері квартири Левіна і увімкнув світло. Вони здивовано озиралися довкола. Арбі сказав:

— Схоже на музей!

Трикімнатна квартира Левіна була оформлена у невиразному азійському стилі, з розкішними дерев’яними шафами та дорогим антикваріатом. Але квартира була бездоганно чистою, більшість антикварних речей стояли у пластикових чохлах і всі були акуратно промарковані. Вони повільно увійшли до кімнати.

— Він тут живе? — запитала Келлі. Їй важко було в це повірити. Квартира здавалася їй безликою, майже нелюдською. У її власному помешканні весь час був такий безлад…

— Авжеж, живе, — сказав Торн, ховаючи ключа до кишені.— Тут завжди такий вигляд. Ось чому він ніколи не може жити з жінкою. Він терпіти не може, коли хтось тут щось чіпає.

Скляний журнальний столик у вітальні був оточений кушетками. На ньому лежали чотири стопки книжок, акуратно вирівняні по краю. Арбі глянув на назви. «Теорія катастроф та нових структур», «Індуктивні процеси в молекулярній еволюції», «Клітинні автомати», «Методологія нелінійної адаптації», «Фазовий перехід в еволюційних системах». Були і ще старіші книжки з заголовками німецькою.

Келлі принюхалася.

— Щось вариться?

— Не знаю, — відповів Торн. Він увійшов до їдальні. Біля стіни він побачив гарячу плиту з рядом страв, що були накриті кришками. Тут стояв обідній стіл із полірованого дерева зі столовими приборами зі срібла та кришталю на одну особу. Суп парував у каструлі.

Торн підійшов, узяв аркуш зі столу і прочитав: «Суп з лобстерами, зелень, смажений тунець». До аркуша був приклеєний жовтий стікер з написом: «Сподіваюся, ваша поїздка була успішною! Ромелія».

— Ого, — сказала Келлі,— то виходить, йому хтось готує щодня?

— Гадаю, що так, — відповів Торн. Схоже, його це не вразило. Він попорпався у стосі запечатаних конвертів, що лежали поряд із тарілкою. Келлі повернулася до якихось факсів на сусідньому столі. Перший з них був з музею Пібоді в Єльському університеті в Нью-Хейвені.

— Це німецькою написано? — повернулася вона до Торна і простягнула йому папірець.

— Я не можу це прочитати, — сказав Торн, — але гадаю, це щось про геологічні дослідження у Центральній Америці. Та ще й двадцятих років — не дуже свіжі відомості.

— Цікаво, навіщо вона йому? — спитала вона.

Торн не відповів. Він зайшов до спальні.

Спальня мала скромний, мінімалістичний вигляд. Ліжко було охайно накрите чорним бавовняним покривалом. Торн відчинив дверцята шафи і побачив стоси одягу, весь випрасуваний, охайно розкладений, здебільшого закритий целофаном. Він відчинив шухляду комода і побачив шкарпетки, розсортовані за кольором.

— Не розумію, як можна так жити, — сказала Келлі.

— Запросто, — відповів Торн. — Все, що потрібно — це прислуга. — Він швидко відчинив інші шухляди, одну за одною.

Келлі підійшла до тумбочки. Там лежали кілька книжок. Та, що нагорі, була маленька і пожовкла від старості. Вона була німецькою; на обкладинці стояла назва «Die Funf Todesarten».[11] Вона швидко погортала її, побачила кольорові картинки, схожі на ацтеків у барвистих костюмах. Майже як дитяча книжка з малюнками, подумалося їй.

Нижче були книжки та журнальні статті в темно-червоній обкладинці Інституту Санта-Фе: «Генетичні алгоритми та евристичні мережі», «Геологія Центральної Америки», «Мозаїчні механізми довільної розмірності». Річний звіт корпорації «ІнДжен» за 1989 рік. А поруч із телефоном дівчинка помітила листок, квапливо списаний якимись нотатками. Вона впізнала почерк Левіна.

— Що це за об’єкт Б? Він зробив про нього якісь нотатки, — сказала Келлі.

Торн підійшов подивитися.

— Vulkanische, — сказав він. — Я думаю, це означає «вулканічний». А «Такано» та «Нублар»… Звучить як географічні назви. Якщо це так, ми можемо перевірити в атласі…

— А що це за одна з п’яти смертей? — спитала Келлі.

— Хто його зна, — відповів він.

Вони дивилися на папірець, коли до кімнати увійшов Арбі і запитав:

— Що це за об’єкт Б?

Торн підняв голову.

— Чому ти питаєш?

— Ви краще зазирніть до його кабінету, — сказав Арбі.

Левін перетворив другу кімнату на кабінет. Як і інші приміщення квартири, він сяяв чистотою. На столі лежали акуратні стоси паперів, поряд із ними — комп’ютер, накритий пластиковим чохлом. Але за столом висіла велика коркова дошка, що займала більшу частину стіни. На неї Левін прикріпив мапи, діаграми, вирізки з газет, фото з супутника та аерофотознімки. Угорі на дошці був величезний напис «Об’єкт Б?».

Там же була розмита, покороблена світлина, де був зображений азієць в окулярах і білому лабораторному халаті, який стояв у джунглях поряд із дерев’яною табличкою «Об’єкт Б». Його халат був розстібнутий і можна було побачити майку з написом. Поряд із фото було збільшене зображення цієї майки. Частина літер була закрита халатом, але решту можна було прочитати: «нДжен об’єкт Б», «ослідницький цент».

Своїм акуратним почерком Левін занотував: «Дослідницький центр „ІнДжен“ об’єкт Б»??? ДЕ?

Трохи нижче була сторінка, вирізана з річного звіту «ІнДжен». У ній був обведений абзац

Поряд Левін зробив приписку: «Ніякого об’єкта Б! Брехуни!».

Арбі сказав:

— Виглядає, ніби він схиблений на цьому об’єкті Б.

— Схоже на те, — погодився Торн. — І він думав, що це на якомусь острові.

Дивлячись на дошку, він уважно вивчав супутникові знімки. Він зауважив, що, хоча вони були надруковані в штучних кольорах, при різних ступенях збільшення, всі вони, здавалося, показували ту саму географічну область: скелясте узбережжя і деякі острови в морі. Берегова лінія мала пляж, що на нього зазіхали джунглі; це могла бути Коста-Рика, але неможливо було сказати напевно. По суті, це могло бути будь-яке з десятка місць у світі.

— Він сказав, що об’єкт на острові,— сказала Келлі.

— Так, — кивнув Тори. — Але нам від цього мало користі.— Він подивився на дошку. — Там може бути з двадцять островів, а, може, й більше.

Торн глянув на записку, що була прикріплена знизу.

— Дивно, — сказав Торн. — Що ви про це думаєте?

Арбі підійшов і задумливо подивився на папірець.

— Усі ці пропущені літери та сміття, — сказав Торн. — Це має для тебе якийсь сенс?

— Так, — сказав Арбі.— Він клацнув пальцями, і пішов прямо до столу Левіна. Зняв пластиковий чохол з комп’ютера і сказав: — Гадаю, що так.

Комп’ютер на столі Левіна був не сучасною машиною, як того очікував Торн. Йому було кілька років, він був великий, громіздкий і подряпаний у багатьох місцях. На корпусі виднілася чорна смуга з написом «Дизайн Асошіейтс Інк.». А нижче, справа від вимикача, було приклеєно маленький блискучий ярличок, на якому було написано: «Власність „Інтернешнл Дженетік Текнолоджіс, Інк., Каліфорнія“».

— Що це? — здивувався Торн. — У Левіна комп’ютер «ІнДжен»?

— Так, — відповів Арбі.— Він відправляв нас купити його минулого тижня. Вони розпродують свою комп’ютерну техніку.

— І він тебе послав? — перепитав Торн.

— Авжеж. Мене і Келлі. Він не хотів іти сам. Боявся, що за ним стежитимуть.

— Але ж це комп’ютер з системою автоматизованого проектування, і йому має бути п’ять років, — сказав Торн. Такі комп’ютери використовувалися архітекторами, художниками-оформлювачами та інженерами-механіками. — Навіщо він був потрібен Левіну?

— Він нам ніколи не казав, — відповів Арбі.— Але тепер я знаю.

— Так?

— Оця записка, — сказав Арбі, киваючи на стіну, — знаєте, чому в неї такий вигляд? Це відновлений комп’ютерний файл. Левін відновлює файли ІнДжен, що були на цьому комп’ютері.

Як пояснив Арбі, усі комп’ютери, що їх продавала «ІнДжен» того дня, мали відформатовані жорсткі диски, де були знищені усі конфіденційні дані. Але комп’ютери з системою автоматизованого проектування були винятком. Ці машини мали спеціальне програмне забезпечення, встановлене виробником. Воно було прив’язане до кожної машини за допомогою індивідуального коду. Через це комп’ютери було незручно відформатовувати, бо на перевстановлення програмного забезпечення потрібно було витратити не одну годину.

— Тож вони цього й не робили, — сказав Торн.

— Так, — відповів Арбі.— Вони просто стерли каталог і так продавали техніку.

— І це означає, що вихідні файли все ще знаходяться на диску.

— Саме так.

Монітор засвітився. На екрані з’явився напис:

«РАЗОМ ВІДНОВЛЕНО ФАЙЛІВ: 2387».

— Ого, — сказав Арбі. Він нахилився вперед, пильно вдивляючись у екран, і тримаючи пальці над клавішами. Він натиснув на клавішу каталогу, і по монітору поповзли назви файлів. Тисячі файлів.

— Як ти збираєшся… — почав Торн.

— Дайте мені хвилинку, — перебив його Арбі і швидко почав щось набирати на клавіатурі.

— Добре, Арбі,— мовив чоловік. Він був здивований тим, як владно поводився Арбі щоразу, коли працював з комп’ютерами. Здавалося, він забував про те, який він молодий, його звичайні сором’язливість та нерішучість ніби випаровувалися. Електронний світ був його стихією. І він знав, що тямить у цьому. — Будь-яка допомога буде для нас корисною.

— Доку, — сказав Арбі.— Годі вам. Ідіть і, я не знаю, допоможіть Келлі або ще щось. — Він відвернувся і продовжив щось набирати на клавіатурі.

Раптор

Велоцираптор був темно-зелений, шість футів заввишки. Приготувавшись до нападу, він голосно зашипів, роззявивши пащу. Тім, один із моделістів, сказав:

— Що думаєте, докторе Малкольм?

— Жодної загрози, — відповів Малкольм, пройшовши повз. Він якраз ішов до свого кабінету через заднє крило біологічного відділення.

— Жодної загрози? — перепитав Тім.

— Вони ніколи так не стоять, зіпершись на обидві ноги. Дайте йому книжку, — Іян узяв зі столу нотатник і вставив його у лапи велоцираптору, — і він може співати різдвяний гімн.

— Ну й халепа, — сказав Тім. — Я не думав, що все настільки погано.

— Погано? — перепитав Малкольм. — Та це образа для великого хижака. Ми повинні відчувати його швидкість, загрозу та силу. Розширте щелепи. Опустіть нижче шию. Зробіть напруженими м’язи і натягніть шкіру. І підніміть оцю лапу. Запам’ятайте: раптори не атакують щелепами, вони використовують свої пазурі на ногах, — сказав Малкольм. — Я хочу бачити цей пазур піднятим вгору, готовим рубонути і вирвати нутрощі зі своєї здобичі.

— Ви справді так вважаєте? — спитав Тім. — Це може налякати маленьких дітей…

— Ви маєте на увазі — це може налякати Вас. — Малкольм продовжив іти далі.— І ще одне: змініть це шипіння. Складається враження, ніби хтось відливає. Ця тварина має гарчати. Дайте великому хижакові те, що йому належить.

— Овва, — вимовив Тім. — Не думав, що у вас це викликає такі особисті почуття.

— Все має бути точним, — сказав Малкольм. — Ви розумієте, є такі поняття — точність і неточність. Незалежно від того, в кого які відчуття вони викликають. — Він пішов далі, роздратований, не звертаючи увагу на короткочасний біль у нозі. Цей моделіст дратував його, хоча Малкольм мусив визнати, що Тім просто представник розпливчастого мислення, того, що Малкольм називав «шмаркатою наукою».

Малкольма вже давно дратувала самовпевненість його колег-науковців. Вони поводилися зарозуміло, повністю ігноруючи історію науки як спосіб мислення. Вчені робили вигляд, що історія не має значення, тому що помилки минулого виправляються сучасними відкриттями. Але, звісно, їхні предки у минулому думали так само. І тоді вони були неправі так само, як тепер сучасні науковці. Жоден епізод історії науки не довів це краще, ніж те, як протягом століть зображували динозаврів.

Якщо поміркувати тверезо, то слід визнати, що найточніший опис динозаврів був разом з тим і найпершим. Ще в 1840-х роках, коли Ричард Оуен вперше описав гігантські кістки в Англії, він назвав їх Dinosauria: жахливі ящери. Це й досі найбільш точний опис цих істот, подумав Малкольм. Вони справді були схожі на ящірок, і вони були жахливі.

Але з часів Оуена «науковий» погляд на динозаврів зазнав багато змін. Оскільки вікторіанці вірили в неминучість прогресу, вони наполягали на тому, що динозаври обов'язково повинні бути нижчими за розвитком — інакше чому вони вимерли? Тож вікторіанці зробили їх жирними, апатичними і німими телепнями з минулого. Це бачення розвивалося настільки стрімко, що на початку XX століття динозаври вважалися такими немічними, що не могли підтримувати власну вагу. Апатозаврам доводилося стояти по черево в воді, щоб не зламати власні ноги. Вся концепція первісного світу була пронизана цією ідеєю слабких, дурних, вайлуватих тварин.

Ця точка зору не змінювалася аж до 1960-х років, коли кілька вчених-«відступників» на чолі з Джоном Остромом не почали представляти інших динозаврів — швидких, кмітливих, теплокровних. Оскільки ці вчені мали необережність зазіхнути на догматичні питання, їх нещадно критикували протягом багатьох років, незважаючи на те, що тепер, здавалося, їхні ідеї були правильними.

Але в останнє десятиліття зростання інтересу до соціальної поведінки призвело до появи ще одного погляду. Тепер динозаврів розглядали як турботливих істот, які жили групами, виховуючи малюків. Вони були хорошими тваринами, навіть милими. Ці великі «цукерочки» не мали нічого спільного з долею, що звалилася на них у вигляді метеорита Альвареса. І цей солодкавий образ створили люди на кшталт Тіма, які не хотіли глянути на інший бік медалі, інше обличчя життя. Звичайно, деякі динозаври були соціальними тваринами і співпрацювали. Але інші були мисливцями — і вбивали із жорстокістю, якій не було рівних. Для Малкольма найвірніша картина життя у минулому включала в себе взаємозв’язок усіх аспектів життя — і хороших, і поганих, сильні та слабкі сторони. Було неправильно робити вигляд, ніби чогось із цього не було.

І то правда, налякати маленьких дітей! Малкольм роздратовано пирхнув і пішов коридором.

Чесно кажучи, Малкольм був стурбований тим, що йому розповіла Елізабет Ґелман про фрагмент тканини і особливо про етикетку. Він був упевнений, що це означає неприємності. Але не знав, що з цим робити.

Він повернув за ріг, пройшовши повз виставку культури Кловіс — наконечників стріл, що були виготовлені первісною людиною в Америці. Попереду він побачив свій кабінет. Його асистентка Беверлі стояла за своїм столом, прибираючи папери і готуючись іти додому. Вона передала йому факси і сказала:

— Я залишила повідомлення для доктора Левіна на автовідповідачі у офісі, але він не передзвонив. Схоже, там не знають, де він.

— Дивина, — в’їдливо промовив Малкольм. Так важко працювати з цим Левіном; він настільки непередбачуваний, що ніколи не знаєш, чого від нього очікувати. Він переглянув факси: дати конференцій, запити на передрук статей, нічого цікавого. — Добре, дякую, Беверлі.

— А, і ще приходили фотографи, вони десь із годину тому завершили.

— Які ще фотографи?

— З «Хаос квотерлі». Знімали ваш кабінет.

— Про що ти кажеш? — не зрозумів Малкольм.

— Вони прийшли сфотографувати ваш кабінет, — повторила вона. — Для серії про робочі місця знаменитих математиків. У них був лист від Вас, де було написано…

— Я не надсилав жодних листів, — перервав її Малкольм, — і ніколи не чув про «Хаос квотерлі».

Він зайшов до кабінету і роздивився навколо. Занепокоєна Беверлі поспішила за ним.

— Усе добре? Все на місці?

— Так, — сказав він, швидко роздивляючись. — Схоже, все гаразд. — Він повідкривав шухляди у столі — одну за одною. Нібито нічого не пропало.

— Слава Богу, — полегшено зітхнула Беверлі.— Тому що…

Він повернувся і подивився на дальній бік кімнати.

Мапа.

Малкольм мав велику карту світу зі шпильками, що позначали місця, де спостерігалося все те, що Левін продовжував називати «формами з відхиленнями». За найбільш вільним підрахунком — на думку Левіна — тепер їх було дванадцять — від Рангіроа[12] на заході до Баха Каліфорнія[13] та Еквадору на сході. Лише деякі з них були перевірені. Але тепер був зразок тканини, який підтвердив існування одного виду, що робило всі інші випадки більш імовірними.

— Вони сфотографували цю мапу?

— Так, вони все сфотографували. Це важливо?

Малкольм подивився на мапу, намагаючись глянути на неї свіжим поглядом і уявити, що могла б зрозуміти стороння людина. Він та Левін провели чимало годин біля цієї мапи, розмірковуючи над гіпотезою про Загублений Світ і намагаючись вирішити, де ж він може бути. Вони звузили пошук до ланцюжка з п’яти островів біля узбережжя Коста-Рики. Левін був переконаний, що це був один із цих островів, і Малкольм починав думати, що він мав рацію. Але ці острови не були позначені на мапі…

Беверлі сказала:

— Це була дуже мила група. Дуже ввічливі. Іноземці — гадаю, швейцарці…

Малкольм кивнув і зітхнув. Чорт із ним, подумав він. Рано чи пізно це мало виплисти на поверхню.

— Все гаразд, Беверлі.

— Ви впевнені?

— Так, все добре. Вдалого тобі вечора.

— На добраніч, докторе Малкольм.

Залишившись сам у кабінеті, він набрав Левіна. Пішли гудки, потім увімкнувся автовідповідач — Левіна все ще не було вдома.

— Ричарде, ти там? Якщо там, візьми слухавку, це важливо. — Він почекав, нічого не сталося. — Ричарде, це Іян. Слухай, у нас проблема. Мапа більше не в безпеці. І я вже зробив аналіз зразка. Гадаю, що це говорить нам про місцезнаходження об’єкта Б, якщо…

У слухавці клацнуло, — хтось узяв її. Малкольм почув дихання.

— Ричарде? — спитав він.

— Ні,— відповів голос, — це Торн. І я думаю, що тобі краще розібратися з цим просто зараз.

П'ять смертей

— Я так і знав, — сказав Малкольм, заходячи до помешкання Левіна і роззираючись навколо. — Я знав, що він утне щось подібне. Ви ж знаєте, який він імпульсивний. Я казав йому — не їдь, доки ми не матимемо усієї інформації. Але я мав розуміти. Звичайно, він поїхав.

— Так, поїхав.

— Це все его, — сказав Малкольм, похитавши головою. — Ричард повинен бути першим. Першим в усьому розібратися, першим потрапити на місце. Я дуже стурбований тим, що він може все зіпсувати. Це імпульсивна поведінка: ви розумієте — буря в мозку, нейрони на межі хаосу. Одержимість — це просто різновид залежності. Але коли який науковець міг себе контролювати? Їх наставляють у школі: погано бути врівноваженим. І забувають, що Нільс Бор був не лише великим фізиком, а й олімпійським спортсменом. Сьогодні всі намагаються бути божевільними геніями. Це професійний стиль.

Торн задумливо подивився на Малкольма, подумавши, що той виявив конкурентну перевагу. Він сказав:

— Відомо, на який острів він вирушив?

— Ні.— Малкольм ходив по квартирі, перебираючи речі.— Коли ми говорили з ним востаннє, то звузили пошук до п’яти островів на півдні. Але не вирішили, який з них.

Торн вказав на дошку, де висіли супутникові знімки.

— Це вони?

— Так, — сказав Малкольм, швидко глянувши на них. — Вони розтяглися дугою, всі приблизно в десяти милях від берега і від бухти Пуерто-Кортес. Імовірно, всі вони незаселені. Місцеві називають їх П’ять Смертей.

— Чому? — запитала Келлі.

— Стара індіанська легенда, — відповів Малкольм. — Щось про хороброго воїна, якого захопив у полон король і дав йому можливість обрати свою смерть. Спалення, утоплення, дроблення кісток, повішення, обезголовлення. Воїн сказав, що обирає всі — і рушив від острова до острова, випробовуючи різні виклики. Така собі версія про подвиги Геракла у Новому Світі…

— То он в чому справа! — вигукнула Келлі і вибігла з кімнати.

Малкольм здивовано повернувся до Торна, але той знизав плечима.

Келлі повернулася з німецькою дитячою книжкою в руках і дала її Малкольму.

— Так, — сказав він. — Die Funf Todesarten. П'ять смертей. Цікаво, що вона німецькою…

— У нього багато німецьких книжок, — сказала Келлі.

— Справді? От покидьок. Ніколи мені не казав.

— Це щось означає? — спитала Келлі.

— Так. Ти не могла б мені подати збільшувальне скло?

Келлі дала йому лупу зі столу.

— Що це означає?

— П'ять Смертей — це давні вулканічні острови, — відповів він. — Це означає, що геологічно вони дуже багаті. Ще в двадцятих роках німці хотіли видобувати там корисні копалини. — Він подивився на зображення, примружившись. — Так, це ті острови, жодних сумнівів. Матанцерос, Муерте, Такано, Сорна, Пена… Усі назви смерті та руйнування… Добре. Гадаю, що ми на правильному шляху. Чи є у нас будь-які супутникові знімки зі спектральним аналізом хмарності?

Арбі спитав:

— Це допоможе нам знайти об’єкт Б?

— Що? — розвернувся Малкольм. — Що ти знаєш про об’єкт Б?

Арбі сидів за комп’ютером, продовжуючи працювати.

— Нічого. Лише те, що доктор Левін шукав об’єкт Б. І ця назва була у файлах.

— Яких файлах?

— Я відновив деякі файли «ІнДжен» на цьому комп’ютері і, шукаючи старі записи, я знайшов згадки про об’єкт Б… Але вони дуже заплутані. Як ця, наприклад. — Він відхилився вбік, щоб Малкольм міг глянути на екран.

Малкольм насупився.

— Цікаво, але не дуже корисно. Це нічого не каже нам про острів — або про те, чи острів це взагалі. Що ще у вас є?

— Ну… — Арбі поклацав по клавіатурі.— Подивіться. Ось це.

Малкольм сказав:

— Добре, це острів. І об’єкт Б має мережу — але мережу чого? Комп’ютерів?

— Не знаю, — відповів Арбі.— Можливо, радіомережу.

— Для чого? — запитав Малкольм. — Для чого може використовуватися радіомережа? Це не дуже корисно.

Арбі знизав плечима. Він сприйняв це як виклик і знову почав несамовито натискати клавіші. А потім вигукнув:

— Зачекайте! Ось іще один файл. Якщо я зможу його відкрити… Ось!

Він відсунувся від екрану, щоб інші могли бачити.

Малкольм подивився і сказав:

— Дуже добре. Дуже добре!

ОБ’ЄКТ Б ЛЕГЕНДИ

СХІДНЕ КРИЛО

ЗАХІДНЕ КРИЛО

ВАНТАЖНИЙ ПРИЧАЛ

ЛАБОРАТОРНИЙ БЛОК

ВХІД ДО БУХТИ

ВІДДАЛЕНЕ ОСНОВНЕ ЯДРО

ГЕОТУРБІНА

МАГАЗИН

РОБОЧЕ СЕЛИЩЕ

ГЕОЛОГІЧНИЙ ЦЕНТР

ЗАПРАВНА СТАНЦІЯ

БАСЕЙН/КОРТ

ПОЛЕ ДЛЯ ГОЛЬФУ

БУДИНОК КЕРУЮЧОГО

СТЕЖКА З ПЕРЕШКОДАМИ

ГАЗОГОНИ

ПОСТ ОХОРОНИ № 1

ПОСТ ОХОРОНИ № 2

ТЕПЛОВІ ЛІНІЇ

РІЧКОВА ПРИСТАНЬ

ЧОВНЯРСЬКА СТАНЦІЯ

СОНЯЧНІ БАТАРЕЇ № 1

БОЛОТЯНИЙ МАРШРУТ

РІЧКОВИЙ МАРШРУТ

ГІРСЬКИЙ МАРШРУТ

ЗАГАЛЬНИЙ МАРШРУТ

КАНАТНА ДОРОГА ЗАГОРОЖІ

— От тепер вже можна орієнтуватися, — сказав Малкольм, переглядаючи список. — Можеш це роздрукувати?

— Звичайно, — засяяв Арбі.— Це справді добре?

— Так, — сказав Малкольм.

Келлі глянула на Арбі і сказала:

— Арбі, це текстові написи, що йдуть разом з картою.

— Ага, я теж так думаю. Круто, еге ж? — Він натиснув кнопку і відправив зображення на принтер.

— Арбі,— сказала Келлі.— Не сиди. Давай, відновлюй мапу! Це те, що нам дійсно потрібно!

— Я не знаю, чи зможу, — відповів Арбі.— Це запатентований 32-бітний формат. Я маю на увазі, це велика робота.

— Годі скиглити. Просто бери й роби.

— Це неважливо, — сказав Малкольм. Він відійшов від супутникових знімків, що висіли на стіні.— Це неважливо.

— Неважливо? — перепитав трохи зачеплений за живе Арбі.

— Ні, Арбі. Можеш зупинитися. Я впевнений, що з того, що ти вже знайшов, ми зможемо ідентифікувати цей острів.

Джеймс

Ед Джеймс позіхнув і глибше засунув у вухо навушник. Він хотів переконатися, що справді отримав те, що треба. Він посунувся у водійському сидінні свого «Тауруса», намагаючись зручніше вмоститися і не задрімати. У нього на колінах працював маленький магнітофон, поруч лежав блокнот та обгортки з двох «біг маків». Джеймс подивився через вулицю на будинок, де була квартира Левіна. На третьому поверсі горіло світло.

Жучок, що його він встановив там минулого тижня, працював відмінно. Крізь навушники він почув, як хтось із дітей говорить:

— Як?

А потім кульгавий хлопець, Малкольм, сказав:

— Доказом є те, що багато логічних ланцюжків перетинаються у одній точці.

— Що це означає? — спитав хлопчик.

Малкольм відповів:

— Просто подивіться на зображення з супутника.

У блокноті Джеймс занотував «СУПУТНИК».

— Ми вже дивилися, — відповіла дівчинка.

Джеймс почувався ідіотом — як він раніше не зрозумів, що ці діти працюють на Левіна. Він добре їх запам’ятав, вони були у класі, де викладав Левін. Чорношкірий хлопчик невеликого зросту і сором’язлива біла дівчинка. Просто діти — одинадцяти чи дванадцяти років. Він мав би зрозуміти.

Але тепер це вже не має значення, подумав він. У будь-якому випадку він отримав інформацію. Джеймс потягнувся через приладову панель, витягнув останні дві порції картоплі фрі і з’їв їх, хоч вони вже й були холодні.

— Добре, — почув він голос Малкольма. — Ось цей острів. Той, куди поїхав Левін.

Дівчинка з сумнівом сказала:

— Ви так думаєте? Це… острів Сорна?

«Острів Сорна», — занотував Джеймс.

— Це наш острів, — вів далі Малкольм. — Чому? З трьох незалежних причин. По-перше, він у приватній власності, тому не був ретельно обшуканий урядом Коста-Рики. По-друге, у чиїй приватній власності? У власності німців, які отримали права на розкопки ще у двадцяті роки.

— Усі ці німецькі книжки…

— Саме так. По-третє, зі списку Арбі — і з іншого незалежного джерела — зрозуміло, що на об’єкті Б є вулканічні гази. Отже, на яких островах є вулканічні випари? Візьміть збільшувальне скло і пошукайте. Виявляється, лише на одному острові.

— Ви хочете сказати, що це?.. — спитала Келлі.

— Правильно. Це вулканічний дим.

— Звідки ви знаєте?

— Спектральний аналіз. Бачите оцей пік? Це свідчить про наявність сірки у хмарах. Там немає інших джерел сірки, крім вулканічних.

— А інший пік? — спитала дівчинка.

— Метан, — відповів Малкольм. — Очевидно, там є велике джерело метану.

— Він також вулканічний? — спитав Торн.

— Можливо. Метан часто виділяється під час вулканічної діяльності, але найчастіше під час активних вивержень. Інший варіант — він може бути органічного походження.

— Це як?

— Великі травоїдні, і…

Потім сталося щось, чого Джеймс не міг почути, і хлопчик сказав:

— Ви хочете, щоб я завершив відновлення чи ні? — У його голосі звучало роздратування.

— Ні,— сказав Торн. — Тепер це неважливо. Ми знаємо, що мусимо робити. Ходімо, діти!

Джеймс глянув на вікна квартири і побачив, як згасло світло. За кілька хвилин Торн і діти з’явилися біля головного входу на вулиці. Вони сіли у «Джип» і поїхали. Малкольм підійшов до своєї автівки, незграбно туди заліз і поїхав у протилежному напрямку.

Джеймс подумав про те, чи не простежити за Малкольмом, але мав ще дещо зробити. Він увімкнув запалювання, підняв слухавку і набрав номер телефону.

«Філд сістемс»

За півгодини вони повернулися до Торна. Келлі приголомшено дивилася навколо. Більшість робітників вже пішли, ангар був прибраний. Два трейлери та «Експлорер» стояли поряд, щойно пофарбовані у зелений і готові їхати.

— Вони завершили!

— Я ж казав, що зроблять, — відповів Торн. Він повернувся до старшого майстра, Едді Карра, кремезного юнака років двадцяти. — Едді, як справи?

— Останні штрихи, Доку, — відповів той. — Фарба ще волога у кількох місцях, але до ранку має висохнути.

— Ми не можемо чекати до ранку, Едді. Ми вирушаємо зараз.

— Ми?

Арбі та Келлі глянули одне на одного. Для них це теж була новина.

Торн сказав:

— Ти мені потрібен, Едді. Поведеш одну з цих машин. До півночі ми маємо бути в аеропорту.

— Але я думав, що ми ще проведемо польові випробування.

— На це немає часу. Ми їдемо просто на місце. — У двері задзвонили. — Це, мабуть, Малкольм. — Він натиснув кнопку, щоб відчинити двері.

— Часу немає,— сказав Малкольм, зайшовши в ангар. — Ми маємо їхати просто зараз. — Він повернувся до Торна. — Я дуже за нього хвилююся.

— Едді! — гукнув Торн. — Виїзні документи вже в нас?

— О, так, ще два тижні тому надіслали.

— Добре, візьми їх і зателефонуй Дженкінсу, хай зустріне нас в аеропорту і залагодить усі формальності. Ми маємо вирушити за чотири години.

— Боже, Доку…

— Просто зроби це.

Келлі запитала:

— Ви летите до Коста-Рики?

— Так. Мусимо дістатися до Левіна, якщо ще не пізно.

— Ми полетимо з Вами, — сказала Келлі.

— Так, — сказав Арбі.— Полетимо.

— В жодному разі,— сказав Торн. — Про це не може бути й мови.

— Але ж ми це заслужили!

— Доктор Левін розмовляв з нашими батьками!

— Ми вже маємо дозвіл!

— Ви маєте дозвіл, — суворо наголосив Торн, — на участь у польових випробуваннях в лісі за сто миль звідси. Але ми цього робити не будемо. Ми збираємося туди, де може бути небезпечно, і ви з нами не поїдете. Це остаточно.

— Але…

— Діти, — гаркнув Торн. — Не дратуйте мене. Мені треба зателефонувати. А ви збирайтеся та їдьте додому.

Він розвернувся і пішов.

— Оце так справи, — похнюпилася Келлі.

Арбі висунув язика вслід Торну і пробурмотів:

— От мудило.

— Не тупи, Арбі,— сказав Торн, не обертаючись. — Ви двоє збираєтеся додому. Крапка!

Він зайшов до свого офісу, грюкнувши дверима.

Арбі засунув руки в кишені.

— Вони б не розібралися без нашої допомоги.

— Я знаю, — погодилася Келлі.— Але ми ж не змусимо його нас узяти.

Вони повернулися до Малкольма.

— Докторе Малкольм, будь ласка, ви ж можете…

— Вибачте, — сказав Малкольм, — але ні.

— Але…

— Моя відповідь — ні, діти. Це дуже небезпечно.

У пригніченому настрої вони рушили до машин, що виблискували у світлі ламп. «Експлорер» із чорними фотоелектричними панелями на даху та капоті був вщерть напханий електронним обладнанням, що світилося. Навіть один погляд на нього викликав у них відчуття пригод — пригод, у яких вони не зможуть взяти участь.

Арбі заскочив у більший трейлер, визирнувши з вікна.

— Ого, глянь на це!

— Іду, — сказала Келлі і відчинила двері, відразу ж здивувавшись, наскільки вони були масивними та важкими. Потім дівчинка зайшла всередину трейлера.

Зсередини він був оббитий сірою тканиною та мав багато електронного обладнання, що було поділене на секції для різних лабораторних функцій. Головною була біологічна лабораторія з лотками для зразків, препарувальними ванночками та мікроскопами, що були підключені до відеомоніторів. Також у лабораторії було біохімічне обладнання, спектрометри і ряд автоматизованих аналізаторів зразків. Поруч було встановлено велику комп’ютерну секцію, банк процесорів і секцію зв’язку. Все обладнання було мініатюрним і вбудованим у невеличкі столики, що ковзали в стіни, а потім пригвинчувалися.

— Круто, — сказав Арбі.

Келлі нічого не відповіла. Вона пильно роздивлялася лабораторію. Доктор Левін проектував цей трейлер, очевидно, для дуже специфічної мети. Тут не було ніяких приладів для геології, ботаніки або хімії, або безлічі інших речей, які мала б вивчати польова експедиція. Це взагалі не було схоже на загальну науково-дослідну лабораторію. Насправді це нагадувало біологічний підрозділ і великий комп’ютерний.

Біологія і комп’ютери.

Крапка.

Для чого ж був побудований цей трейлер?

У стіні розташувалася невеличка книжкова полиця, книжки на якій утримувалися липучкою. Келлі переглянула назви: «Моделювання адаптивних біологічних систем», «Поведінкова динаміка хребетних тварин», «Адаптація у природних та штучних системах», «Динозаври Північної Америки», «Преадаптація та еволюція»… Здавалося б, дивний набір книг для експедиції, що збирається досліджувати дику природу; якщо тут і була якась логіка, вона її не бачила.

Дівчинка рухалася далі. Через певні інтервали уздовж стін можна було побачити, що корпус трейлера посилений; вгору піднімалися смуги з вуглецевого сплаву. Вона підслухала, як Торн колись казав, що це той самий матеріал, що використовується у надзвукових реактивних винищувачах. Дуже легкий і дуже міцний. Також вона помітила, що скло в усіх вікнах замінено — тепер воно мало дротяну сітку всередині.

Навіщо так укріплювати трейлер?

Їй стало трохи не по собі, коли вона подумала про це. Пригадався телефонна розмова з Левіном вдень. Він казав, що оточений.

Ким оточений?

Казав: я можу відчути їхній запах, особливо вночі.

Кого це стосувалося? Хто ці «вони»?

Все ще стривожена, Келлі попрямувала до задньої частини трейлера, де була затишна житлова зона зі смугастими фіранками на вікнах. Компактна кухня, вбиральня, чотири ліжка. Відсіки для речей над ліжками та під ліжками. Була навіть невеличка душова кабінка. Це було мило.

Звідти вона рушила через гофрування, що з’єднувало два трейлери. Це було схоже на «гармошку» між двома вагонами, маленький перехід. Вона опинилася всередині другого трейлера, що, схоже, в основному виконував роль комори: запасні шини, запчастини, інше лабораторне обладнання, стелажі та шафи. Усі ці запасні матеріали означали, що експедиція їде до якогось віддаленого місця. З задньої частини трейлера звисав навіть мотоцикл. Келлі посмикала двері деяких шаф, але ті були зачинені.

Але навіть тут були побудовані додаткові підсилювальні смуги. Ця секція також була особливо укріпленою.

«Навіщо? — думала дівчинка. — Навіщо аж так усе зміцнювати?».

— Глянь-но на це, — сказав Арбі, стоячи перед блоком у стіні. Це був комплекс рідкокристалічних дисплеїв та безлічі кнопок, що нагадував Келлі складний термостат.

— Що він робить? — сказала Келлі.

— Контролює увесь трейлер, — відповів він. — Звідси можна робити все. Всі системи, все обладнання. І глянь, тут є телевізор… — Він натиснув кнопку, і монітор засвітився. На ньому було видно Едді, який ішов до них крізь ангар.

— Овва, а це що? — сказав Арбі. Внизу дисплея була кнопка з захисним ковпачком. Він зняв його. Кнопка була сріблястою з написом «ЗАХ».

— О, та це стопудово захист від ведмедів, про який казав Торн.

За мить Едді відчинив двері трейлера і сказав:

— Краще припиніть, розрядите батареї. Давайте, давайте. Ви ж чули, що Док сказав. Час вам, діти, йти додому.

Келлі і Арбі обмінялися поглядами.

— Добре, — зітхнула Келлі.— Ми йдемо.

Вони неохоче залишили трейлер і рушили ангаром до офісу Торна, щоб попрощатися. Арбі сказав:

— Я хотів би, щоб він дозволив нам поїхати.

— Я теж.

— Я не хочу залишатися вдома усі канікули, — пхинькнув він. — Вони просто стирчатимуть увесь час на роботі.— Хлопчик мав на увазі батьків.

— Я знаю.

Келлі теж не хотіла йти додому. Ця ідея польових досліджень під час весняних канікул ідеально їй підходила, бо вона могла побути не вдома, а також через одну погану ситуацію, її мати увесь день вводила дані у страховій компанії, а вночі працювала офіціанткою у «Денні», тож постійно була зайнята на обох роботах, а її останній хлопець, Філ, часто вештався вночі навколо будинку. Все було добре, коли Емілі теж була вдома, але тепер Емілі вчилася у коледжі на медсестру, тому Келлі була у будинку сама. А від Філа їй робилося трохи моторошно. Але її матері він подобався, тож вона й чути не хотіла про нього нічого поганого від Келлі. Вона просто казала Келлі — будь дорослішою.

Тож тепер Келлі йшла до офісу Торна, всупереч усьому сподіваючись, що він таки передумає. Він стояв біля телефону, спиною до них. На екрані комп’ютера було видно супутникові зображення, взяті з квартири Левіна. Торн послідовно збільшував картинки. Вони постукали в двері і трохи прочинили їх.

— Бувайте, докторе Торн.

— Па, докторе Торн.

Торн повернувся, тримаючи біля вуха слухавку.

— До побачення, діти. — І коротко видихнув.

Келлі завагалася.

— Слухайте, чи не можна поговорити з вами хвилиночку?..

Торн похитав головою.

— Ні.

— Але…

— Ні, Келлі. Я мушу зараз зателефонувати. В Африці вже 4-та ранку і вона скоро піде спати.

— Хто?

— Сара Гардінг.

— Сара Гардінг теж їде?! — Келлі зупинилася біля дверей.

— Не знаю, — знизав плечима Торн. — Гарних вам канікул, діти. Побачимося за тиждень. Дякую за допомогу. А тепер ідіть. — Він озирнувся навкруги. — Едді, діти вже йдуть. Проведи їх і зачини за ними двері! Дай мені ті папери! І пакуй сумку, ти поїдеш зі мною! — Потім вже іншим голосом сказав: — Так, операторе, я ще чекаю.

І відвернувся.

Гардінг

Крізь окуляри нічного бачення світ грав відтінками зеленого. Сара Гардінг пильно вдивлялася у африканську савану. Попереду, над високою травою, вона бачила скелястий горбок. З-за валунів зблискували яскраво-зелені крапки. Мабуть, гірські дамани, подумала вона, або якісь інші дрібні гризуни.

Стоячи у своєму «Ленд Ровері», одягнена у бавовняну кофтину на прохолодному нічному повітрі й відчуваючи вагу окулярів, вона повільно повернула голову. Серед ночі розлігся гавкіт, і вона намагалася визначити джерело.

Дослідниця розуміла, що навіть із її високої позиції, стоячи в автомобілі, вона може не помітити тварин, бо ті приховані від прямого погляду. Вона повільно повернулася на північ, шукаючи руху в траві. Нічого не було видно. Вона швидко озирнулася назад, зелений світ на хвильку закрутився. Тепер вона дивилася на південь.

І побачила їх.

Трава вкрилася брижами, що утворили складний візерунок, коли зграя з вереском і гавкотом рвонулася вперед, готова атакувати. Краєчком ока вона помітила самицю, яку називала Писок № 1, або П1. П1 вирізнялася білою смугою між очима. Вона бігла підстрибуючи, як це роблять гієни, вишкіривши зуби; П1 озирнулася на решту зграї, визначаючи їхню позицію.

Сара Гардінг вдивлялася у темряву крізь окуляри, намагаючись побачити, що відбувається попереду зграї. Вона помітила здобич: стадо африканських буйволів, які схвильовано стояли по черево в траві. Вони ревли і тупотіли ногами.

Гієни заверещали голосніше, щоб збити буйволів із пантелику. Вони кинулися через стадо, намагаючись розбити його, відокремити телят від матерів. Африканські буйволи мали неповороткий та тупуватий вигляд, але насправді були одними з найнебезпечніших великих африканських ссавців, — масивні, могутні істоти з гострими рогами і, як відомо, паскудним характером. Гієни не сподівалися збити з ніг дорослу тварину, хіба що та була поранена або хвора.

Але вони намагатимуться схопити телят.

Сидячи за кермом «Ленд Ровера» Макена, її помічник, сказав:

— Не хочеш під’їхати ближче?

— Ні, так добре.

Насправді все було більш, ніж добре. Їхній автомобіль стояв на невеликому підйомі і вони мали кращу точку огляду, ніж завжди. Якщо пощастить, Сара запише всю картину атаки. Вона увімкнула відеокамеру, встановила її на штатив, що був у п’яти футах над її головою, і швидко почала говорити у диктофон:

— П1 з півдня, П2 та П5 — з флангів, двадцять ярдів. ПЗ у центрі. П6 робить широке коло зі сходу. Не бачу П7. П1 біжить прямо через стадо. Стадо рухається, тупає ногами. Ось і П7. Проривається прямо. П8 заходить із півночі, відступає, знову кружляє.

Це була класична поведінка гієн. Ватажок біжить крізь стадо, тоді як решта оточує його, а потім нападає з боків. Буйволи не могли стежити за своїми нападниками. Сара почула, як заревіло стадо, запанікувавши і розбивши своє тісне кільце. Великі тварини рухалися в різні боки, обертаючись, дивлячись навколо. Гардінг не бачила телят, їх ховала трава. Але чула їхні жалібні крики.

Тепер гієни поверталися. Буйволи затупотіли ногами, загрозливо опустивши голови. Трава знову пішла брижами, гієни закружляли з вереском і гавкотом, звуки стали чіткішими. Гардінг встигла помітити самицю П8, її щелепи вже були червоні. Але вона не побачила справжньої атаки.

Буйволи трохи відбігли на схід, де знову зібралися у групу. Одна самиця стояла осторонь від стада і безперервно ревла на гієн. Мабуть, вони забрали її теля.

Гардінг була розчарована. Це сталося так швидко — дуже швидко — що могло означати лише одне: або гієнам пощастило, або теля було травмоване. Або, можливо, дуже молоде, навіть новонароджене; кілька буйволиць ще телилися. Їй доведеться переглянути відеокасету, щоб спробувати відновити те, що трапилося. Ризиковано вивчати цих рухливих нічних тварин, подумала вона.

Але без сумніву, вони таки схопили якусь тварину. Усі гієни скупчилися навколо невеличкого місця у траві; вони верещали й підстрибували. Вона побачила ПЗ, потім П5, — їхні писки були у крові. Тепер нахабно підійшли цуценята, які скавучали, просячи і їм дати якийсь шматочок від здобичі. Дорослі відразу ж звільнили для них місце, допомагаючи їм їсти. Іноді вони відривали м’ясо від туші і тримали його так, щоб малюки могли з’їсти.

Їхня поведінка була знайома Сарі Гардінг. За останні роки вона стала головним фахівцем із гієн у світі. Коли вона вперше повідомила свої висновки, то зустріла недовіру і навіть обурення колег, які полемізували з її результатів навіть у дуже особистих виразах. Її критикували за те, що вона жінка, приваблива, і в ній «переважає феміністична точка зору». Університет нагадав їй, що вона на контрактній посаді. Колеги хитали головами. Але Гардінг не здавалася і повільно, з плином часу, у міру накопичення більшої кількості відомостей її погляд на гієн був прийнятий.

І все ж гієни ніколи не були привабливими істотами, подумала вона, спостерігаючи за тим, як вони їдять. Вони були незграбні, мали великі голови і похилі тулуби, рвану та строкату шерсть, неоковирно пересувалися, а їхні голоси були занадто схожі на неприємний сміх.

У дедалі урбанізованішому світі бетонних хмарочосів диких тварин романтизували, ділячи на благородних або неблагородних, героїв або лиходіїв. У цьому світі, яким рухали ЗМІ, гієни були просто недостатньо фотогенічними, щоб ними захоплюватися. Їх здавна відкидали як реготливих лиходіїв африканської рівнини і мало хто думав про те, що їх варто систематично вивчати, аж доки за справу не взялася Сара Гардінг.

Те, що вона виявила, представляло гієн у зовсім іншому світлі. Відважні мисливці і уважні батьки, вони жили у дивовижно складній соціальній структурі — до того ж матріархальній. Що ж стосується їхнього сумнозвісного гавкоту, то насправді це була надзвичайно складна форма спілкування.

Вона почула рев і крізь окуляри нічного бачення побачила першого з левів, що наближалися до жертви. Це була велика самиця, яка, кружляючи, підходила все ближче. Гієни гавкали та огризалися на левицю, відтіснюючи своїх цуценят подалі у траву. Невдовзі з’явилися й інші леви і всілися поласувати чужою здобиччю.

Тепер леви, подумала вона. Оце вже насправді мерзенні звірі. Хоча леви й називалися царями тварин, насправді вони були підлими і…

Задзвонив телефон.

— Макено, — сказала вона.

Телефон задзвонив знову. Кому вона могла зараз знадобитися?

Вона нахмурилася. Крізь окуляри було видно, як леви підняли голови, оглядаючись у нічній савані.

Макена порпався під панеллю приладів, шукаючи телефон, і той задзвонив ще тричі, поки він його побачив. Вона чула, як він сказав:

— Джамбо, мзі. Так, доктор Гардінг тут. — Він передав телефон їй. — Це доктор Торн.

Вона неохоче зняла окуляри нічного бачення і взяла слухавку. Вона добре знала Торна: той розробив більшу частину устаткування для її «Ленд Ровера».

— Доку, сподіваюся, це щось важливе?

— Так, — відповів Торн, — я телефоную з приводу Ричарда.

— Що з ним? — Вона відчула його тривогу, але не зрозуміла, чому. Останнім часом Левін перетворився для неї на головний біль, бо майже щодня телефонував з Каліфорнії, діймаючи її щодо польових досліджень тварин. Він мав безліч питань щодо схованок, протоколів передачі даних, зберігання записів і ще, ще, ще…

— Чи він коли-небудь казав тобі, що збирається досліджувати? — спитав Торн.

— Ні,— відповіла вона. — А що?

— Зовсім нічого?

— Ні,— відповіла Гардінг. — Він дуже потайливий. Але я зробила висновок, що він знайшов популяцію тварин, яких міг би використати, щоб переконливо донести свою точку зору щодо біологічних систем. Ви ж знаєте, який він одержимий. А чому ви питаєте?

— Він пропав, Capo. Ми з Малкольмом гадаємо, що він вскочив у якусь халепу. Ми визначили, що він на одному з островів біля Коста-Рики і тепер летимо до нього.

— Зараз? — спитала вона.

— Цієї ночі. Ми долетимо до Сан-Хосе за кілька годин. Іян летить зі мною. Ми хотіли б, щоб і ти до нас приєдналася.

— Доку, — зітхнула вона. — Навіть якщо я потраплю на ранковий рейс з Саронери у Найробі, мені потрібен майже день, щоб туди дістатися. І це якщо пощастить. Я маю на увазі…

— Тобі вирішувати, — перервав її Торн. — Я дам тобі координати, а ти вже сама вирішуй, що хочеш робити.

Він дав їй інформацію, і вона занотувала все у блокнот, що був прив’язаний до її зап’ястя. Потім Торн поклав слухавку.

Вона стояла, вдивляючись в африканську ніч і відчуваючи холодний вітерець на обличчі. З темряви долинало гарчання левів, які ходили біля жертви. Її робота була тут. Її життя було тут.

— Докторе Гардінг, — спитав Макена, — що ми робимо?

— Повертаємося, — відповіла вона. — Мені треба зібратися.

— Ви від’їжджаєте?

— Так, — зітхнула вона, — від’їжджаю.

Повідомлення

Торн їхав в аеропорт, вогні Сан-Франциско вже лишилися позаду. Малкольм сидів на пасажирському сидінні. Він озирнувся на «Експлорер», що їхав за ними, і спитав:

— Чи знає Едді, що все це означає?

— Так, — відповів Торн. — Але я не певен, що він у це вірить.

— І діти не знають?

— Ні,— відповів Торн.

Збоку від нього щось писнуло. Торн витягнув маленький чорний «Енвой», радіопейджер. Він блимав. Він перевернув екран і передав його Малкольмові.

— Прочитай мені.

— Це від Арбі,— відповів Малкольм. — Пише: «Вдалої подорожі. Якщо ми вам будемо потрібні, телефонуйте. Ми чекатимемо, якщо раптом знадобиться допомога». І далі його номер телефону.

Торн засміявся.

— Ну як не любити цих дітей. Вони ніколи не здаються. — Потім він насупився, ніби щось спало йому на думку. — Коли надійшло повідомлення?

— Чотири хвилини тому, — відповів Малкольм. — Через «Нетком».

— Добре. Я просто перевіряю.

Вони звернули праворуч, у бік аеропорту. Вдалині миготіли вогні. Малкольм похмуро втупився вперед.

— Дуже нерозумно з нашого боку так поспішати. Це неправильно.

Торн сказав:

— Все має бути гаразд. За умови, що ми правильно визначили острів.

— Ми визначили правильно, — відповів Малкольм.

— Звідки ти знаєш?

— Була дуже важлива підказка, я не хотів, щоб діти про неї знали. Кілька днів тому Левін бачив тушу однієї з цих тварин.

— Справді?

— Так. У нього була можливість на неї глянути перед тим, як урядовці її спалили. І він побачив, що вона промаркована. Він відрізав етикетку і надіслав мені.

— Промаркована? Ти маєш на увазі…

— Так. Як біологічний зразок. Етикетка була стара і поїдена сірчаною кислотою.

— Це з вулканічного місця, — сказав Торн.

— Саме так.

— Кажеш, вона була стара?

— Кілька років, — відповів Малкольм. — Але найцікавіше — це те, як загинула тварина. Левін зробив висновок, що тварину було поранено, ще коли вона була жива — на нозі була глибока різана рана аж до кістки.

Торн кивнув:

— Ти хочеш сказати, що її поранив інший динозавр.

— Саме так.

Якусь мить вони їхали мовчки.

— Хтось іще знає про цей острів?

— Важко сказати, — відповів Малкольм. — Але хтось намагається дізнатися. Сьогодні вломилися у мій кабінет і все перефотографували.

— Чудово, — гмикнув Торн. — Але ти не знав, де острів, так?

— Ні. Я тоді ще не зібрав усе докупи.

— Як гадаєш, хтось іще міг встигнути?

— Ні,— відповів Малкольм. — Ми самі.

Експлуатація

Льюїс Доджсон відчинив двері із написом «ВІВАРІЙ». Усі собаки відразу ж почали гавкати. Доджсон йшов по коридору між рядами вольєрів, що піднімалися з обох сторін у кілька ярусів на висоту 10 футів. Будівля була великою; корпорація «Біосин» у Купертіно, штат Каліфорнія, потребувала чималої кількості тварин для тестування.

Поруч із ним ішов Россітер, очільник компанії, який похмуро витирав лацкани італійського піджака.

— Ненавиджу це довбане місце, — сказав він. — Нащо ви мене сюди притягли?

— Тому що нам потрібно поговорити про майбутнє,— відповів Доджсон.

— Тут смердить, — скривився Россітер і глянув на годинник. — Не тягніть, Лью.

— Ми можемо поговорити тут. — Доджсон підвів його до будки наглядача зі скляними стінами, що стояла в центрі будівлі. Скло приглушувало гавкіт, але крізь стіни можна було спостерігати за вольєрами з тваринами. — Все дуже просто, — сказав Доджсон, почавши міряти кімнату кроками, — але важливо.

Льюїсові Доджсону було сорок п’ять. Він мав прісне обличчя і лисину. Риси його обличчя були молодими, він відрізнявся спокійними манерами. Але зовнішність була оманливою — зі своїм дитячим обличчям Доджсон був одним з найбільш безжалісних та агресивних генетиків свого покоління. Усю кар’єру його переслідували конфлікти: ще під час аспірантури в університеті Гопкінса він був звільнений за планування генної терапії людини без дозволу Управління з контролю за продуктами та ліками. Пізніше, почавши працювати у «Біосин», він провів спірне випробування вакцини від сказу в Чилі, використавши неписьменних селян, яких навіть не проінформували, що з ними робитимуть. У кожному конкретному випадку Доджсон пояснював, що він пристрасний вчений і не може стримувати себе правилами, що написані для слабкодухих. Він називав себе «орієнтованим на конкретні результати», що насправді означало, що він робив усе, що вважав за необхідне, щоб досягти своєї мети. Крім того, він не втомлювався себе рекламувати. У компанії Доджсон представляв себе як дослідника, незважаючи на те, що був не здатен займатися справжніми дослідженнями і ніколи нічого не дослідив. Його інтелект був здебільшого вторинним; він ніколи не вигадував нічого такого, що не придумали б до нього.

Він добре тямив у «розвивальних» дослідженнях, що зазвичай означало, що він вкрав чужу роботу на ранній стадії. У цьому він не вагався і не мав собі рівних. Протягом багатьох років він керував відділом зворотної розробки у «Біосин», який теоретично мав вивчати продукти конкурентів і визначати, як вони зроблені. Але на практиці «зворотна розробка» включала в себе значну частину промислового шпигунства.

Звичайно, Россітер не мав жодних ілюзій щодо Доджсона. Він не любив його і уникав, наскільки це було можливо. Доджсон завжди ризикував, ішов в обхід правил; це ставило Россітера у незручне становище. Але Россітер також розумів, що у галузі сучасних біотехнологій висока конкуренція. Щоб залишатися на плаву, компанія потребувала таких як Доджсон. А Доджсон був фахівцем у своїй справі.

— Перейду до справи, — сказав Доджсон, повернувшись до Россітера. — Якщо ми діятимемо швидко, то, гадаю, зможемо здобути технологію «ІнДжен».

Россітер зітхнув.

— Тільки не це…

— Я знаю, Джеффе. Я розумію, як ви почуваєтеся. Визнаю, тут є певна нехороша історія.

— Історія? Єдина історія — це те, що ти облажався — знову і знову. Ми спробували підійти до цього і через парадний вхід, і крізь задні двері. Дідько, ми навіть компанію намагалися купити, коли її оголосили банкрутом, бо ти сказав нам, що це буде можливо. Але виявилося, що ні. Японці її не продали.

— Розумію, Джеффе. Але не забувайте…

— Що я не можу забути, — продовжував Россітер, — то це те, що ми віддали 750 тисяч доларів твоєму приятелю Недрі і нічого не отримали взамін.

— Але, Джеффе…

— Потім ми заплатили 500 тисяч цій свасі Даі-Ічл. І знову нічого. Наші спроби придбати технології «ІнДжен» обернулися, трясця, повним провалом. І це те, чого я не можу забути.

— Але справа в тому, — продовжував Доджсон, — що всі ці спроби ми робили з поважної причини. Ця технологія має життєво важливе значення для майбутнього компанії.

— Це ти так кажеш.

— Світ змінюється, Джеффе. Я кажу про вирішення однієї з головних проблем, з якими компанія зіткнеться у XXI столітті.

— Якої?

Доджсон вказав на собак, які гавкали.

— Випробування на тваринах. Погляньмо правді у вічі, Джеффе. Щороку ми стикаємося з дедалі більшим тиском — від нас вимагають не використовувати тварин при проведенні досліджень. З кожним роком усе більше демонстрацій, більше вторгнень зі зламом, більше поганих статей у пресі. Спочатку це були простодушні ентузіасти та голлівудські знаменитості. Але тепер вони перемогли: навіть університетські філософи починають стверджувати, що це неетично, коли мавпи, собаки і навіть щури зазнають приниження під час лабораторних досліджень. Мені навіть доводилося вислуховувати протести через те, що ми «експлуатуємо» кальмарів, незважаючи на те, що їх подають на вечерю в усьому світі. Зрештою, хтось скаже, що ми не можемо навіть використовувати бактерій для виробництва наших генетичних продуктів.

— Припини…

— Почекайте трішки і це станеться. І призведе до нашого краху. Якщо не матимемо по-справжньому створеної тварини. Подумайте самі — тварина, яка вимерла, повертається до життя і взагалі не є твариною з усіх практичних точок зору. Вона не має жодних прав. Вона вже вимерла. Тож якщо вона існує, вона може бути лише результатом нашої діяльності. Ми її зробили, запатентували і це наша власність. І це ідеальний зразок для випробувань. Ми вважаємо, що ферментна та гормональна системи динозаврів ідентичні системам ссавців. У майбутньому препарати можна буде випробовувати на маленьких динозаврах так само успішно, як сьогодні ми робимо це на собаках і щурах. І з меншим правовим ризиком.

Россітер похитав головою.

— Ти думаєш…

— Я знаю. По суті, це великі ящірки, Джеффе. А ящірок ніхто не любить. Вони не схожі на цих милих собачок, які можуть лизнути вам руку і розтопити серце. У ящірок немає особистості. Це змії з ногами.

Россітер зітхнув.

— Джеффе. Ми говоримо про справжню свободу. Бо працюючи зараз з тваринами, ми зв’язані юридичними і моральними путами. Мисливці, що полюють на велику африканську п’ятірку, не можуть пристрелити лева чи слона — тих самих тварин, яких відстрілювали їхні батьки й прадіди, а потім гордо позували на фото. Тепер їх за це чекає купа паперів, ліцензій, витрат — і море провини. Сьогодні не можна застрелити тигра і потім у цьому зізнатися. У сучасному світі застрелити тигра — це набагато серйозніший злочин, ніж вбивство власних батьків. Тигри мають прихильників. А тепер уявіть: спеціально укомплектований мисливський заповідник, можливо, десь в Азії, де багаті й визначні люди могли б полювати на тиранозаврів чи трицератопсів у природних умовах. Це був би неймовірно спокусливий атракціон. У скількох мисливців сьогодні висить опудало лося на стіні? Та у світі їх повно. А хто може похвалитися, що в нього над барною стійкою висить голова тиранозавра з вишкіреними зубами?

— Ти ж несерйозно.

— Я просто намагаюся пояснити, Джеффе: ці тварини повністю придатні для використання. Ми можемо робити з ними все, що захочемо.

Россітер підвівся з-за столу, засунувши руки в кишені. Він зітхнув, потім подивився на Доджсона.

— Ці тварини досі існують?

Доджсон повільно кивнув.

— І ти знаєш, де їх знайти?

Доджсон кивнув.

— Добре, — сказав Россітер. — Зроби це.

Він підійшов до дверей, потім зупинився і озирнувся.

— Але, Лью, — мовив він. — Будьмо відверті. Скажу просто — це востаннє. Або ти дістанеш цих тварин, або все. Останній раз. Зрозумів?

— Не турбуйтеся, — відповів Доджсон. — Цього разу я їх дістану.