Закон Хроноса

Два дні потому, понеділок, 7 червня 1895…

К арл Фрідріх фон Гумбольдт читав за сніданком понеділковий номер газети. Обличчя його було похмурим. На титульній сторінці великими літерами було написано: «Убито імператора Вільгельма II. Мерзенний замах на вінценосну пару, мабуть, учинили соціалісти. Невже Німеччина стоїть на порозі громадянської війни?»

Оскар ледве шию не скрутив, щоб прочитати, що там написано. Складно було повірити в те, що відбувається. Позавчора вони були в університеті в директора Шпренглера, і дорогою назад їх наздогнало повідомлення про вбивство. Спочатку Оскар вирішив, що це помилка, але вони ще не дійшли додому, коли з’ясувалося, що це страшна реальність. Якийсь ненормальний застрелив імператора й імператрицю, можливо, підштовхнувши цим країну до громадянської війни. Вони всі відчували, що відбувається щось жахливе. Тепер, коли про це чорним по білому написали в газеті, передчуття стали ще гіршими.

— Неймовірно,— пробурмотів дослідник.— Цього не може бути.

Еліза підлила Гумбольдту чаю.

Погляд Шарлотти був серйозним:

— Той, хто це зробив, був відмінним стрільцем. Тут сказано, що Вільгельм і Вікторія померли на місці. Прибулі лікарі тільки констатували смерть.

— Господи, як страшно,— зітхнула Еліза.

— Погано, що нікого не спіймали. Злочинець зник безвісти.

— Тут написано, що це соціалісти,— указав на заголовок Оскар.

— Може бути,— сказала Шарлотта.— Можливо, і соціалісти. На жаргоні журналістів це означає, що нічого не відомо. Подивися уважно, що насправді відбувається: ані свідчень очевидців, ані чогось подібного. Поліція рухається навмання.

— Як можна було так спокійно вистрілити? — запитав Оскар.— Злочинець же був оточений людьми.

— Загадково все це,— погодилася Шарлотта.— Ця людина зникла так само непомітно, як і з’явилася. Усе, що знайшли,— довге пальто та фальшиву бороду. Але є й інші дива.

— Наприклад?

— Судячи з описів, людина з листівками перебувала метрів за сто п’ятдесят від головного входу до музею. Це далеко навіть для досвідченого стрільця. Особливо зважаючи на те, що він ніде не міг установити й закріпити свою зброю. Йому довелося стріляти у висячому положенні. А він зробив усього два постріли,— це на межі неможливого,— на лобі в неї залягла глибока зморщечка.— І йому ще ніхто й не заважав при цьому. Але ж його оточували десятки витріщак. Він мав дістати зброю, прицілитися, вистрілити, перезарядити, знову прицілитися й вистрілити. Судячи з показань свідків, між пострілами було майже десять секунд. За десять секунд усі б зрозуміли, що відбувається. Чому ж ніхто не втрутився? — Дівчина озирнулася.— Якщо хочете знати мою думку, все це дуже загадково.

— А що було на листівках? — поцікавився Оскар.— Що там було написано?

— Ось що пишуть,— відповіла Шарлотта й узяла частину газети, яку дослідник уже прочитав.— «У розкиданих листівках містилася всіляка інформація — від любовних послуг до закликів нелегально видаваної газети «Уперед!», центрального органу соціал-демократів Німеччини. Газетні вирізки були датовані різними числами, але в усіх них було підкреслено місця, де йшлося про падіння монархії. Хоча наступний обшук редакцій не виявив ніякого зв’язку із замахом, проте, контори було закрито, і редакторів заарештовано. Рейхсканцлер і прусський прем’єр-міністр Хлодвіг Гогенлое заявив, що закон проти соціалістів знову набуває чинності й будь-які підривні й антинаціоналістичні дії будуть придушуватися збройними силами».

— Закон проти соціалістів? — насупився Оскар.

— Дослівно він називається «Винятковий закон, що забороняє діяльність соціалістів»,— пояснила Шарлотта.— У минулому цей закон викликав масу невдоволення. Він діяв від 1887 до 1890 року і забороняв усі соціалістичні організації та їхню діяльність. Отто фон Бісмарк уважав робочі партії та профспілки ворогами імперії й хотів позбутися їх за всяку ціну. Коли в 1878 році на Вільгельма І, дідуся Вільгельма ІІ, вчинили два замахи, Бісмарк обвинуватив у них соціал-демократів і використовував їх як привід заборонити партію. Природно, всі ці заяви були явною неправдою. Макс Гедель і Едуард Нобілінг, як довели, були не соціал-демократами, а звичайними злочинцями. Але все ж таки Бісмарк скористався істерією, що охопила всіх після замахів, щоб змусити рейхстаг прийняти закони проти соціал-демократів. Але він прорахувався. Заборона діяльності політичних партій спричинила до утворення нових організацій, які тільки набирали сили. Причому так швидко, що за кілька років за соціалістичну робочу партію, СРП, проголосувало найбільше виборців в імперії. Не можна більше було підтримувати закон проти соціалістів. Несподівано проти нього виступив сам імператор Вільгельм II, який і відправив Бісмарка у відставку.

Така несподівана поінформованість Шарлотти дуже здивувала Оскара.

— Хто ж тепер успадкує трон? Принц іще занадто молодий.

— Ось, унизу написано. Буде утворено тимчасовий уряд. Військовий уряд,— сказала дівчина.— Поки ще не ясно, скільки він діятиме, але якщо безлади не припиняться, то, можливо, він буде обраний на тривалий термін. Це жахливо! — Вона розгладила газету: — Ясно одне. Соціалістам не сподобається те, що знову буде заборонена діяльність політичних партій. Вони вийдуть на барикади й захищатимуть свої права. Що скажеш із цього приводу, дядьку?

Гумбольдт відігнув куточок газети й подивився на них поверх паперу.

— Що?

— Твоя думка із приводу того, що відбувається? Як гадаєш, чи залишиться військова рада при владі? А якщо ні, то як довго вона протримається?

— Не маю ані найменшого уявлення,— відповів дослідник.— І мені байдуже. Політики однаково роблять те, що їм заманеться. Але якщо справа й справді дійде до громадянської війни, буде краще, якщо ми будемо готові. Ви вже знаєте: потрібно купити все необхідне і скласти в бункер продовольство: копчену ковбасу, кислу капусту, солонину, сухарі, консерви, рис, борошно, варення. Усе, що може довго зберігатися. Можливо, незабаром почнуться перебої з постачанням. Але якщо чесно, не це не дає мені спокою. Є дещо й гірше.

Він поклав розгорнуту газету на стіл і тицьнув пальцем у статтю, надруковану дрібним шрифтом аж унизу п’ятої сторінки.

«Невже Карл Фрідріх фон Гумбольдт побудував машину часу? Чи може він зробити так, щоб замах на нашого улюбленого імператора не відбувся?»

Оскар наморщив лоба:

— Не розумію. Що б це означало?

— Це, мій хлопчику, означає, що наш любий друг Фріц Фердинанд із «Берлінер Моргенпост» пронюхав щось у моїй лабораторії, коли був тут востаннє. Я мав це передбачити. Журналістам не можна довіряти. Їм аби тільки грошей заробити! А те, які будуть наслідки, їх зовсім не хвилює! — він підібгав губи.

— Ти будуєш машину часу?

Оскара немов грім уразив. Ось над чим батько потай працював уже кілька місяців.

— Чому ти не розповів нам?

— Якось не планував, що ви дізнаєтеся про все з газет. Але я, мабуть, сам винен. Був занадто необережним. Не варто мені його взагалі в дім пускати.

— Чому ж усе ж таки пустив? — поцікавилася Шарлотта.

Гумбольдт знизав плечима:

— Прийшов Фріц Фердинанд і запитав, чи немає в мене чогось для газети. Уже давно нічого особливого не відбувалося, та й про мене він уже давненько не чув. Я запропонував йому написати статтю про нашу експедицію на Яву й докладно розповів про поїздку. Потім його асистент захотів зробити кілька світлин Вілми і, напевно, саме тоді зазирнув у лабораторію. Вона була відчинена, адже вас нікого вдома не було, і на письмовому столі лежало кілька очевидних документів. Фріц Фердинанд — хлопець хвацький, він, мабуть, легко здогадався, про яку машину йдеться.

Гумбольдт із зітханням підвівся.

— Ну й добре. Раз кота з мішка випустили, я можу представити вам свій новий проект. Але спочатку ви всі маєте закінчити свою роботу. Будь ласка, допоможіть Елізі прибрати зі столу, а Берт і Лєна сходять до міста за покупками. Віллі з Мициком приберуть у стайнях. Ми втрьох зустрічаємося за півгодини в мене в кабінеті. Зрозуміло? Тоді вільні. І не забудьте Вілму! Важливо, щоб вона теж була присутня.

П оки Оскар ніс посуд у кухню й складав у мийку, напруження в ньому дедалі зростало. Він так довго чекав, поки дослідник розповість, над чим же стільки місяців він працював за зачиненими дверима. У лісі відбувалися таємничі речі. Від минулої осені там стояла клуня, до якої вела окрема під’їзна доріжка. Час від часу туди привозили ящики, але що в них було, ніхто не знав. Деякі були маленькими, як ящики для винних пляшок, інші такими великими, що в них можна було стояти на повний зріст. Колія на м’якому путівці свідчила про те, що вміст був важким. Але що це таке, дізнатися вони не могли, як не намагалися. Гумбольдт не любив надмірної цікавості. Природно, Оскар і його друзі кілька разів намагалися зазирнути всередину, але їм не вдалося знайти ані найменшої шпаринки. Іноді з одного вікна клубочився чорний дим, що тхнув сіркою та іншими хімічними речовинами. Судячи зі звуків, дослідник розташував там кузню, і, звичайно, вони відразу почали міркувати, що б таке він міг там кувати. Тепер, нарешті, усе стало ясно. Він побудував машину часу. Неймовірно!

Коли роботу було закінчено, Оскар і Шарлотта поспішили до кабінету, де застали Гумбольдта за стосом книжок.

— Це ви? Принесли Вілму? Чудово, тоді можемо починати.

Оскар кинув оком на книги. Судячи із заголовків, усі вони були з вищої математики. Дослідник підвівся й повів їх униз, до лабораторії.

Юнак відчув легке розчарування. Власне, він сподівався, що вони підуть до таємничої споруди в лісі, але батько, очевидно, захотів показати щось інше.

Стало прохолодніше, війнуло вологою. У лабораторії Оскар не був уже давно. На самому початку свого знайомства з Гумбольдтом,— коли він не мав іще ані найменшого уявлення, що це за людина й чого від нього хоче,— дослідник саме тут показав йому металевий диск, на якому було витравлено дивний візерунок. Як з’ясувалося, то була фотографія, що вказувала шлях до міста заклиначів дощу. Згодом він брав участь у декількох хімічних і фізичних експериментах. «Природа — по-диявольському гарний гравець,— завжди казав батько.— Якщо хочеш вивідати в неї таємниці, будь готовий ризикнути».

І вони ризикували.

Оскар згадав експерименти, коли потрібно було розробити хімічну бомбу вповільненої дії. Дослідним шляхом удалося встановити, що її можна зробити з марганцевокислого калію та гліцерину,— двох зовсім нешкідливих речовин, які приблизно за хвилину після змішування викликали екзотермічну реакцію. Як детонатор вони використовували невелику кількість пороху, помістили суміш у закритий контейнер і… вибух був такої сили, що підняв у повітря два столи й знищив частину лабораторії.

Але це було давно. Відтоді як Гумбольдт зайнявся новими дослідженнями, заходити до лабораторії категорично заборонили. На дверях повісили новий замок і оснастили їх залізним засувом, щоб не пускати незваних гостей. Єдиною істотою, якій дозволялося час від часу відвідувати дослідника, була Вілма.

Гумбольдт відімкнув замок і відсунув засув.

— Прошу вас,— запросив він.

Почекав, поки молоді люди не зайшли, і знову замкнув за ними двері. Вони опинилися в приміщенні, освітленому запаленими свічками та олійними лампами. Оскар здивовано розгледівся. Якщо не вважати декількох столів уздовж стін, дослідник повністю звільнив кімнату. Між колонами та напівкруглими арками утворився майданчик приблизно десять на десять метрів, у центрі якого на кам’яному цоколі стояв якийсь складний металевий апарат.

Усередині трьох металевих кілець, які за допомогою складних механізмів могли обертатися в різні боки незалежно одне від одного, висів кулястий пристрій завбільшки з гарбуз. На верхній частині апарата розташовувалися блискучі регулятори, вимикачі та кнопки. Знизу виходили кабелі завтовшки з палець, які тяглися через усю кімнату й зникали в шести або семи ящиках уздовж стін,— судячи з усього, електричних генераторах.

Ясно було одне: ця штука витрачала величезну кількість електроенергії.

— Підходьте, не бійтеся. Вам сподобається,— Гумбольдт уже морочився з дивним апаратом на цоколі. Він відвернув вентилі й перевірив, чи добре змащені металеві кільця. Потім відкрив кулю всередині.

Усередині була порожнина, в якій містився лічильник. Такого Оскар іще не бачив. Три вільно обертові диски, на яких було викарбувано безліч цифр. Крім цього, на лічильнику були вимикачі та важелі. Внутрішня частина кулі була оброблена дрібночарунковою сіткою, що, на перший погляд, не мала особливого значення. Оскар торкнув пальцем одне металеве кільце і злегка штовхнув його. Кільце було зроблене зі сріблястого, ледь мерехтливого металу, що здавався дуже крихким.

Племінниця дослідника обійшла апарат довкола, немов кішка, що обнюхує мишу й сумнівається, чи справді та мертва.

— Це і є машина часу? Замала, чи не так?

— Це всього лише прототип,— відповів Гумбольдт.— Щось на кшталт попередника. Уявляєте, як вона діє?

— Поки точно можна сказати тільки одне,— заявила Шарлотта.— Ця штука живиться струмом. І його потрібно багато. Я налічила вісім генераторів, кожний із яких виробляє ватів триста. Вісім на триста — виходить дві тисячі чотириста ватів, які йдуть на роботу цієї штукенції.— Вона провела рукою по металевих кільцях.— Дивно, але до машини не приєднується жоден кабель. Усі вони тягнуться до цоколя,— вона вказала на дві величезні котушки, щільно обмотані мідним дротом.— Я б сказала, що це електромагніти.

— Цілком правильно, бездротова передача енергії,— вдоволено кивнув Гумбольдт.— Продовжуй.

— Далі важче,— задумалася Шарлотта.— Якщо машина не приєднана безпосередньо до джерела живлення, виходить, вона змінює своє місце розташування. Вона їздить? Літає? Не уявляю. Та й ці три кільця мені ні про що не говорять. Перше обертається вертикально, друге горизонтально, а третє закріплене вільно й може змінювати вісь обертання. Куля посередині є центром конструкції. Стабільний центр, навколо якого обертаються кільця. Як око урагану.

— Три кільця, три виміри,— сказав дослідник.— Куля посередині — це четвертий вимір, час. Те, що я хотів би перетнути.

— Але ж це неможливо,— спантеличився Оскар.— Час невидимий. Його не можна ані понюхати, ані скуштувати, ані помацати. Хіба що помітно, що ми старіємо. Але це так повільно, що можна зрозуміти тільки за багато років.

— Якщо якісь характеристики ми не можемо відчути безпосередньо, це ще не означає, що їх немає,— заперечив Гумбольдт.— Час — такий же вимір, як і будь-який інший. У нас немає для нього органу чуття, але ми можемо його виміряти. Дивіться,— він витяг із кишені жилета годинника й указав на стрілку, що спокійно здійснює свій шлях циферблатом.

— Так, час іде, ніхто не сперечається,— не здавався Оскар.— Але як по ньому пересуватися? У часу є тільки один напрямок — уперед.

— Помилка,— не погодився дослідник.— Унаслідок того, що в нього особливий вимір, ми отримуємо там свободу дій. Найкраще визначити його як четвертий вимір. Пам’ятаєте, що я розповідав вам на заняттях із геометрії про три інші виміри?

— Перший вимір — це вперед та назад,— сказала Шарлотта.— Другий — праворуч і ліворуч. Третій — угору та вниз. Положення кожного тіла в просторі можна описати за допомогою довжини, висоти й ширини.

— Правильно,— похвалив дослідник.— Однак, не вистачає ще однієї величини — тривалості. Недостатньо сказати, де перебуває тіло, якщо невідомо, коли воно там перебуває. Сьогодні цей ящик тут, а завтра він може опинитися зовсім в іншому місці. Ось іще один приклад: там, де ми зараз стоїмо, колись були моря й льодовики. А понад сотню тисяч років тому тут запросто могла перебувати пустеля або гірський масив із крутими стрімчаками й ущелинами. Час змінює простір. Це один із фундаментальних законів фізики. Хіба вам не відомо із власного досвіду, що можна потрапити в таке місце, що сильно змінилося за вашу відсутність? Якусь місцинку з дитинства?

— Так, звісно,— погодився Оскар.

Він раптом згадав про маленьку крамничку на розі Августштрассе й Артиллериштрассе. Її хазяїн Еміль Штейнхаймер був людиною простою і жалів безпритульників. Раз у раз Оскарові та його друзям перепадали карамельки. Але одного разу старий будинок довелося знести, і Штейнхаймер перебрався в інше місце. Тепер на тому місці розташувалося вуличне кафе для багатих, і офіціанти стусанами проганяли жебраків.

Гумбольдт посміхнувся:

— Ну ось бачиш? У більшості випадків ми помічаємо зміни не швидко, але час дає нам відчути свою владу. До речі, я працював над цим проектом не сам, а в співробітництві з винахідливим доктором Юлієм Пфефферкорном. Гадаю, що можу без перебільшення стверджувати, що це один із найзначніших експериментів нашого часу. Ми ввійдемо в історію, згадаєте мої слова!

— Пфефферкорн,— задумливо вимовив Оскар.— Десь я чув це ім’я.

— Ти згадував його на борту дирижабля під час нашої подорожі на Яву,— згадала Шарлотта.

— Так, а ти сказала, що він шарлатан і аферист,— посміхнувся Гумбольдт.

— Я тільки повторила те, що писали про нього газе-

ти. Кажуть, під час одного зі своїх експериментів він

зруйнував лабораторію й кілька будинків, що прими-

кали до неї.

— Можливо, це й правда,— погодився Гумбольдт.— Але ж йому вдалося значно полегшити лінгафон. І ви самі могли переконатися, що працює він чудово. Але те, що зараз перебуває перед вами,— абсолютний шедевр. Ідея моя, а за виконання я добре заплатив. Хочете дізнатися, як вона працює? Підходьте ближче. Ви не розчаруєтеся.

Поки вісім генераторів набирали обертів, шум наростав дедалі більше й більше. Оскар відчув, як по тілу пробігли дрижаки, до самих кінчиків пальців. Повітря було теплим і немов пронизаним електрикою. Навіть у Шарлотти волосся стало сторчма.

Двигуни працювали на лігроїні — суміші спирту й газоліну, що у продажі називалася нафтовим бензином. Особливий вентиляційний пристрій забезпечував відведення вихлопних газів, і, все ж, дихати Оскарові було важко. Запах був огидний.

— Досі я випробовував прилад без екіпажу,— спробував перекричати шум Гумбольдт.— Сьогодні вперше в подорож вирушить пасажир.

— Хто ж буде пасажиром? — здивувався Оскар.— Куля занадто мала.

— Не для Вілми,— кивнув дослідник у бік ківі.— Вона буде першим мандрівником у часі за всю історію. Ну як, мала, готова до великої пригоди?

Пташка стояла поряд, схиливши голову.

— Вілма готова,— почулося з динаміка в неї на спині.

— А це не занадто небезпечно? — затурбувалася

Шарлотта.— А що коли… А що коли вона не повернеться?

— Вона обов’язково повернеться,— втішив Гумбольдт і погладив Вілму.— Час має дивний побічний ефект. Він схильний до інертності. Якщо не подавати нової енергії, то машина повернеться в точку, з якої почала свою подорож. Схоже на силу ваги, що знову й знову повертає все на землю. Але це тільки одна з таємниць, пов’язаних із часом. Ну що, мала, почнімо?

Оскар помітив, що порожнина за розміром розрахована точно на Вілму. Стояти на повний зріст вона не змогла б, але отвори у верхній частині забезпечували постійний приплив свіжого повітря. До того ж, це гарантувало, що пташку не кидатиме сюди-туди.

— Я вмонтував у її ранець записуючий пристрій, щоб можна було фіксувати все, що вона говорить,— пояснив Гумбольдт.— Так ми зможемо дізнатися, що вона бачить і відчуває. Якщо, звісно, вона іноді розкриватиме дзьоб, правда, Вілмо?

— Вілма розповість,— почулося з ранця.— Нагорода?

Гумбольдт розсміявся:

— Одержиш щось смачненьке, обіцяю. Найкраще й найсмачніше, що є в нас на кухні.

— Заспиртовані вишеньки.

— Ну, вишеньки, то й вишеньки,— утомлено посміхнувся дослідник.— Ти від них просто божеволієш. Не розумію, звідки в тебе це. Але тільки три, зрозуміло?

— Зрозуміло.

Оскар опустив очі на консоль біля підніжжя цоколя. Вона теж була кулястої форми й уся була поцяткована тими ж самими дивними значками.

— А це що таке? — поцікавився він.

— Наш таймер. Я можу встановити потрібний час, бачите? Роки, години, хвилини й секунди. Як я вже казав, дотепер я випробовував машину без екіпажу, і вона чудово працювала. Доказом того, що дорогою справді утворюється різниця в часі, може слугувати ось цей годинник,— він продемонстрував два хронометри, які показували абсолютно однаковий час.— Один я закріплю тут, на машині часу, а другий надягну на зап’ястя. Бачите? Тепер, поки Вілма буде в дорозі, я зможу точно визначити різницю в часі. Залишається тільки зачинити кулю й зафіксувати кришку. Готово. Якщо все піде правильно, то годинник на машині відставатиме.

— Чому ти не покладеш його всередину? — запитала Шарлотта.— Хіба там він не буде краще захищений?

— Краще захищений — так, але там він не зможе фіксувати зміну часу. Штука в тім, що внутрішня частина кулі захищена від впливу часу. Ну що, почнімо? — він видав кожному по парі окулярів із затемненими скельцями.— Заходи безпеки. Може спостерігатися яскравий спалах. Тримайте пальці, щоб усе вийшло!

Він глянув на годинника й підняв угору головний тумблер унизу на цоколі. Металеві кільця почали рухатися. Спочатку повільно, потім дедалі швидше й швидше.

Оскарові це нагадало звук, що утворюється, коли розкручуєш у повітрі пращу. Запахло електрикою. Куля в центрі кілець, що оберталися швидше і швидше, залишалася нерухомою. Зі швидкістю зростав і шум. Юнак відчув, як від кілець полинули потоки повітря. Волосся розпатлалося, обличчя обдало жаром. Про всяк випадок він зробив крок назад. Гумбольдт пересунув важіль іще далі. Тепер кільця стали ледь помітними. Вони так швидко миготіли, що око не встигало їх зафіксувати.

— Що там відбувається? — Шарлотта вказала на тьмяне світіння.

Там, де до мотора приєднувалися осі, стало світліше. Оскарові здалося, що світіння стає яскравішим. Уздовж осей проскакували синюваті іскри й спрямовувалися до кілець. Сяйво ставало дедалі інтенсивнішим. Тепер воно охопило й кулю. На сітці раз у раз спалахували електричні розряди. Залишалося тільки сподіватися, що Вілма залишиться цілою і неушкодженою.

Гудіння переросло на пекельний гуркіт.

Тепер кільця зовсім неможливо було роздивитися. Підлога під ногами завібрувала, як при землетрусі. Гумбольдт щось крикнув, але розібрати через шум було не можна. Оскар побачив, як дослідник пересунув тумблер на максимум. Добре, що він послухався поради батька й надягнув сонцезахисні окуляри: йому ніколи не доводилося бачити нічого подібного. Куля сяяла, немов маленьке сонце. Світло було таким яскравим, що затьмарювало все. Нічого не було видно — тільки сяйво. Він відчув, як Шарлотта взяла його за руку. Оскар схопив її руку й міцно стис. Разом вони дивилися на кулю, що, здавалося, ставала дедалі більшою. Контури її розмилися, а в деяких місцях куля стала майже прозорою.

Аж ось вона зникла. Не повільно й поступово, а відразу. Пролунав шум, неначе хтось зачинив двері, і куля зникла.

Тієї ж миті згасло і яскраве світло. Залишилися тільки мерехтливі свічки.

Оскарові здалося, що серце зараз вистрибне з грудей. Він почекав кілька секунд і зняв окуляри. Кам’яний цоколь, консоль, кабелі — усе було на своїх місцях.

За єдиним виключенням.

Уся машина, включаючи кільця, мотори й кулю, зникла. Її просто не було. Неначе ніколи й не було. Чути було тільки тихе потріскування. Здається, долинало воно з кам’яного цоколя. Оскар простягнув було руку, але Гумбольдт його утримав.

— Краще цього не робити.

— Чому?

Дослідник вирвав із блокнота аркуш і упустив його на камінь. Папір моментально спалахнув. Оскар відсмикнув руку.

— Екзотермічна реакція як наслідок тимчасової розбіжності,— пояснив Гумбольдт.— Одна з багатьох дивин, пов’язаних із проникненням у часовий простір. Зараз Вілма на шляху до майбутнього. Тільки на один день, зауважте. Але для неї ця поїздка триватиме всього лише кілька хвилин.

— А як вона повернеться?

— Через те, що машина зараз від’єднана від джерела живлення, її знову притягне невидимою гумовою стрічкою в нашу сучасність, коли рух уперед ослабне. Покинути кулю Вілма не зможе, тому немає жодної небезпеки, що ми її втратимо.

Для Оскара все це було вже занадто. Він подивився на кам’яний цоколь і струснув головою.

— Де ж вона тепер?

— Не «де»,— уточнив Гумбольдт.— Що стосується її положення в просторі, вона усе ще тут. Положення не змінилося. Питання має звучати «коли». І відповідь буде — завтра.

— Як таке може бути? — в Оскара голова йшла обертом.— Якщо положення не змінилося, то вона все ще має бути тут. Але тут нічого немає.— Він провів рукою над цоколем.— Бачите? Зовсім порожньо.

Гумбольдт із розумінням усміхнувся:

— Не переймайся, мені й самому знадобилося багато часу, щоб зрозуміти. Розуміння ускладнює той факт, що ми не маємо у своєму розпорядженні органа сприйняття часу. Ми позбавлені подібного почуття. Це як ніби ти провів усе життя на рівній поверхні, а хтось спробував би пояснити тобі феномен висоти або феномен кольору для сліпого. Вілма вирушила з нашого часу в майбутнє. Оскільки за нею ми піти не можемо, нам здається, що вона зникла. Але вона усе ще тут. Тільки в інший час.

Оскар у розпачі похитав головою. Начебто, все доволі просто, та ледь він починав про це думати, голову немов лещата стискали.

Гумбольдт поплескав його по плечу:

— Спостерігай: даю тобі мій годинник. Скажеш, коли мине п’ять хвилин. Стільки потрібно, щоб машина розрядилася й повернулася до нас. А я поки займуся генераторами. Вони мають охолонути, інакше їх не можна буде більше використовувати.

Поки Гумбольдт ішов до генераторів, Шарлотта й Оскар зачаровано дивилися на циферблат. П’ять хвилин, сказав дослідник. Що станеться за п’ять хвилин? Знову пролунає клацання? Схоже, Шарлотта знала про це не більше від Оскара. Вона просто знизала плечима.

Секундна стрілка повзла страшенно повільно. Одне коло, два, три. Коли вона завершила четверте коло й подолала позначку 12, Шарлотта подала знак дядькові.

— Іще тридцять секунд,— повідомила вона.

— Краще відійдіть трохи,— порадив Гумбольдт.

Оскар і Шарлотта послухалися й продовжували дивитися на годинники.

— Три, два, один… і зараз!

Але нічого не відбулося.

Дослідник підійшов до них.

— Можна глянути? — Стрілка годинника продовжувала свій шлях, але нічого не відбувалося.— Не розумію,— задумався він.— Вона має вже повернутися.

Вони ще почекали, але машина часу так і не з’явилася.

В Оскара похололо в животі.

— Що це означає? Повернеться Вілма чи?..

Гумбольдт уважно дивився на циферблат. Обличчя в нього було серйозним.

— Нічого не можу сказати, мій хлопчику,— пробурмотів він.— Щось збилося. Напевно, таймер. Я ніколи раніше не посилав машину в майбутнє довше, ніж на кілька хвилин. Цілком можливо, що я помилився на кілька днів.

— Помилився? — Шарлотта вперла руки в талію.— Ти ж сказав, що нічого не трапиться. Що з Вілмою? Я думала, ти впевнений у цій штукенції.

— У Вілми все вийде. На одну хвилину більше або менше — для неї це не має ніякого значення. Налаштування не таке просте, як ти гадаєш. Йдеться про машину, здатну подолати сотню й навіть тисячу років. Порівняно з цим один день — це всього лише змах вій. Упевнений, що Вілма невдовзі буде з нами. Нагадую вам про принцип гумової стрічки…

Не встиг він закінчити фразу, як по кімнаті пронісся порив вітру. Повітря над цоколем завирувало. Оскар відхитнувся. По лабораторії промчав вихор, на стінах затанцювали відблиски електричних розрядів. Перед ними з нічого знову з’явилася машина часу. Там, де було порожнє місце, тепер лежала куля. Але виглядала вона тепер по-іншому.

Спочатку Оскар навіть не зрозумів, що це, але потім здогадався. Вся машина була покрита крижаною кіркою.

Гумбольдт, схоже, не здивувався. Він приніс кілька ламп і вентилятор і направив на апарат потік теплого повітря. Лід миттєво розтанув. На підлозі утворилася калюжка, що швидко просочилася між кам’яними плитами. Метал виглядав на диво пошарпаним. Поверхню вкривали подряпини. На деяких місцях залишилися темні плями, схожі на сліди від вогню. Але, напевно, так і мало бути.

Оскар не витерпів. Він хотів бути впевненим, що з Вілмою все гаразд.

— Можна відчинити? — запитав він.

— Давай,— кивнув дослідник.— Тільки бережи руки. Машина може бути ще холодною.

Оскар відкрив кулю й заглянув усередину. На нього дивилися два широко розплющених круглих ока. Пір’я птаха було покрите тонким шаром інею. Дзьоб ледве розкрився:

— Вілмі холодно.

Оскар звільнив свою маленьку подружку з ув’язнення й підніс до лампи. Вона відразу змахнула куцими крильцями.

— Ну, моя мала, все добре?

— Вілма повернулася. Нагорода. Зараз.

— Обов’язково буде.— Оскар озирнувся на батька: — Заспиртовані вишеньки, я не забув. Можна, батьку?

— Звісно. Уже йдемо. Тільки швиденько порівняю час, щоб побачити… От тюхтій!

Гумбольдт зняв із зап’ястя годинника й порівняв із тим, що був на машині. Оскар помітив, що той теж сильно постраждав.

— Що він показує?

Гумбольдт був вражений.

— Боюся, таймер доведеться кардинально змінити,— нарешті, сказав він.— Як таке могло статися? Не пам’ятаю, щоб налаштування збилося.

Шарлотта витягнула шию, щоб роздивитися циферблат.

— Скільки ж днів минуло?

— Днів? — криво посміхнувся Гумбольдт.— Років. Двадцять років, якщо точно.

— Двадцять років? — Оскар пригорнув Вілму до грудей.— Цього не може бути!

— Як не сумно, але може,— заперечив Гумбольдт.— Подивіться на машину часу. Яка корозія металу! Не уявляю, щоб це могло статися природним шляхом.

На машину щось подіяло — якась рідина або кислота. А, можливо, сильний жар.

Справді, в деяких місцях метал сильно поіржавів.

— Подорож у майбутнє, довша, ніж на кілька днів, може бути дуже небезпечною,— зауважив він.— Якщо вирушити в минуле, можна здогадатися, що на тебе очікує. Для цього достатньо перегорнути підручник історії. Але, вирушаючи у майбутнє, ніколи не можна бути впевненим, що станеться в потрібний день. Чи взагалі існуватиме цей світ. Ми із Пфефферкорном зійшлися на тому, що на подорожі в майбутнє потрібно накласти табу. Контролювати ризик можна тільки при подорожі в минуле.— Він провів рукою по металу.— Дивно,— пробурмотів він.— Дуже дивно. Існує тільки один спосіб про все довідатися. Потрібно прослухати записи Вілми. Сподіватимемося, що вони виявляться корисними.

Вівторок, 8 червня 1895…

Р ешту дня Гумбольдта не було видно. Однак будинок почали обкладати репортери, які прочитали звіт Фріца Фердинанда й бажали знати, що відбувається. Оскарові й усім іншим довелося докласти чимало зусиль, щоб від них відкараскатися. Кілька писак виявилися досить зухвалими, щоб влізти на стіну або пробратися через сад. Вілма теж допомагала, розганяючи настирливих відвідувачів голосними криками.

Наступного ранку до сніданку Гумбольдт теж не вийшов. Домочадці побачили, як він вийшов із будинку й кудись помчав. Повернувся він тільки в другій половині дня. Під пальто на ньому виявився брудний халат. Обличчя в нього було серйозним.

— Ось і ти! — вигукнула Шарлотта, щойно дослідник переступив поріг.— Ми думали, що вже більше тебе не побачимо. Що трапилося?

— Становище в місті гірше, ніж я побоювався,— відповів їй дядько.— Соціалісти побудували барикаду за зоопарком на Лейпцігській площі й борються з націоналістами. У результаті вуличних боїв загинуло вже з десяток людей, і, схоже, далі буде тільки гірше. Військовий уряд впроваджує суворі заходи. Повсюди зводяться блокпости, і жандарми перевіряють документи. Щоб дістатися сюди з Оранієнбурга, мені знадобилося більш ніж півгодини.

— Коли я вчора ходила за покупками, було не краще,— вставила Лєна.— Люди змітають усе, що трапляється під руку: сухий горох, сочевицю, рис, консерви, солонину. Щастя, що ми пішли раніше, а то б нам нічого не дісталося. Але якщо так піде й далі, незабаром на прилавках зовсім нічого не залишиться.

— Скуповують усе підряд,— підтвердив Віллі.— Навіть кисла капуста, на яку раніше ніхто не дивився, розлітається як пиріжки.

— У кислій капусті міститься багато цінних речовин,— докірливо подивився на нього Гумбольдт.— Мінерали, вітаміни, мікроелементи. Сподіваюся, ви її теж купили. Обожнюю кислу капусту, особливо з картоплею в мундирі й печенею.

— Не переймайся,— посміхнулася Еліза.— У нас усього вистачає. Підвал забитий під зав’язку. З тим, що в нас є, ми без особливих труднощів протримаємося місяців зо два.

— Чудово,— констатував дослідник.— Виходить, я можу не забивати цим голову і зайнятися роботою. Експерименти важливіші за все.

— Чим ти займався весь цей час? — поцікавилася Шарлотта.— Тебе було не видно й не чути.

— Потрібно було розібратися з таймером. Виявилося, проблема в тому, що ми із Пфефферкорном установили механічний пристрій. Це один із найсучасніших регуляторів, але через те, що він механічний, то не надто точний. Ми замінимо його на електричний.

— Електричний? — здивувався Оскар.— Такий існує?

Гумбольдт кивнув:

— Поки що тільки один. Про все дізнаєтеся, коли він буде готовий. Через цю кляту статтю стільки чуток! Експерименти з часом і без того сполучені з ризиком, але якщо про них пронюхають ті, кому цього знати не потрібно, апарат може стати небезпечною зброєю.

Немов на підтвердження його слів у двері постукали. Стукіт був вимогливим і наполегливим.

— Упевнений, знову журналюга,— зітхнув Гумбольдт.— Відскіпайтеся від нього, а я спущуся в лабораторію.

Із цими словами він розвернувся і зник.

Оскар стиснув зуби й попрямував у вестибюль. За матовим склом дверей він роздивився силуети двох чоловіків. Юнак відчинив двері й заступив вхід.

Хлопці були високими, широкоплечими, з різкими рисами облич. Під пошитими на замовлення костюмами, що добре облягали фігури, виділялися тверді, як сталь, м’язи. Від них походила відчутна загроза. Ясно, що це ніякі не репортери.

— Що вам потрібно? — запитав Оскар.

— Потрібно поговорити з паном фон Гумбольдтом.

— Хто його запитує?

— Просто відповідай, парубійку, вдома він чи ні?

— Я…

— Дядько зараз зайнятий,— прийшла на допомогу Шарлотта.— Якщо ви з газети, то можете йти. Професор не бажає ні з ким розмовляти.

— Ми не репортери,— відповів один із гостей, криво посміхнувшись.— Ми з таємної поліції його величності, і цього має бути достатньо.

— Ви можете підтвердити це?

— Природно,— чоловіки полізли у внутрішні кишені сюртуків, витягли два однакових документи й передали молодим людям.

Оскар і Шарлотта уважно їх вивчили.

— Тут написано, що ви пани Фогель і Штрибель,— завважила Шарлотта, повертаючи папери.— Це ваші справжні імена?

Агенти іронічно посміхнулися.

— Ще б пак, про таке не розповідають. Що ж, у всякому разі, дякую. Чим ми можемо вам допомогти?

— Я вже сказав. Нам потрібно поговорити із професором Гумбольдтом.

— Добре, я запрошу його.— Шарлотта обернулася до Оскара: — Проводиш панів до приймальні?

— Звісно. Будь ласка, ходімо за мною,— Оскар указав у внутрішню частину будинку, щоправда, без особливої привітності. Він не любив, коли його називали «парубійком».

Обидва агенти зняли капелюхи й увійшли. Аж тут із кухні вийшла Еліза. На ній був фартух, волосся високо підібране.

— У нас гості? Як мило. Чи можу я подати панам щось освіжаюче?

Обидва чоловіки вирячилися на неї, немов побачили примару.

— Дякуємо, не потрібно.

Оскар провів гостей до приймальні й запросив присісти.

— Ми постоїмо. Просто запросіть професора, і цього буде достатньо.

Оскар вийшов із кімнати, щоб зачинити вхідні двері, і помітив біля підніжжя сходів декількох вершників. На дорозі, що веде від будинку до клуні в лісі, теж перебувало кілька людей верхи. Справа повертає на небажане.

Нарешті, з підвалу з’явилася Шарлотта в супроводі дослідника.

— Де вони? — запитав той.

— Я провів їх до приймальні. Вони сказали, що з таємної поліції.

— Ходімо,— Гумбольдт повернув праворуч і зробив крок до кімнати.

Чоловіки стояли біля вікна й дивилися на вулицю. Помітивши Гумбольдта, вони обернулися.

— О, професоре Гумбольдт! Раді вас бачити,— з удаваною радістю промовили ті.

— Мені сказали, що ви з таємної поліції. Мені вже час починати хвилюватися?

— Навпаки,— відповів один.— Ми прибули за дорученням Георга Ернста Штангельмайєра, радника його величності. Вам надано честь відвідати його в міському замку. У нас наказ супроводжувати вас туди.

— Супроводжувати? — насупився Гумбольдт.— Я й сам чудово впораюся, дякую.

— Я змушений наполягти. Це для вашої ж користі.

— Схоже, у мене немає особливого вибору. Відповіддю стала натягнута посмішка.

— А якщо я відмовлюся?

— Я б вам не радив. Ідеться про питання національної безпеки. Вам доведеться приїхати. Так чи інакше.

Оскар досить добре знав батька, щоб розуміти, що зарозуміла поведінка цих таємних дослідників того страшенно дратує. Юнак побоювався, що справа дійде до сварки, але батько тільки знизав плечима й сказав:

— Що ж, якщо потрібно. Сьогодні день якийсь дивний, відтак невелика прогулянка до міського замку нічого не змінить. Звісно, я маю декілька умов.

Штрибель насупився.

— Яких?

— По-перше, мені хотілося б, щоб зі мною поїхали син і племінниця. Вони мої помічники. Потім, я хотів би скористатися власною каретою. У мене є ще деякі справи в місті, і я не хочу від вас залежати.

— Гаразд. Щось іще?

— Так, іще одне. Я страшенно хочу прийняти ванну. І ще мені потрібно все замкнути. Тому пропоную вам поки присісти й випити по чашці чаю.

За годину карета котилася до центру міста. За нею їхали верхи таємні агенти Фогель і Штрибель, а за ними —ще шість озброєних вершників. Незважаючи на цивільний одяг, у них легко можна було вгадати військових. Тільки офіцери могли триматися в сідлі так прямо. Оскар намагався встановити з ними зоровий контакт, але ті уперто дивилися прямо, немов не звертаючи на карету ніякої уваги.

— Що ти знаєш про цього Штангельмайєра? — пошепки запитала Шарлотта в дядька.— Що це за людина й чому він хоче поговорити з тобою?

На Гумбольдті, як завжди, було довге чорне пальто, чорні чоботи і циліндр. Саме так він виглядав, коли Оскар із ним познайомився, і при згадці про ту зустріч у юнака й досі по спині пробігали мурашки.

— На друге питання можу відповісти, що я, як і ти, перебуваю в повному нерозумінні. Можу припустити, що це якось пов’язане зі статтею в газеті. Але це тільки припущення. Що стосується другого питання… Старший радник Штангельмайєр раніше був шкільним учителем. За кілька років його запросили навчати принца Вільгельма Прусського.

— Тобто зараз йому вже під сімдесят? — запитав Оскар.— Підстаркуватий, щоб досі опікувати імператора, чи не так?

— У них особливі стосунки,— відповів Гумбольдт.— Якщо не знаєте, раніше було прийнято, щоб у принців були особливі вихователі-військові. Мати Вільгельма, принцеса Вікторія, вирішила, що поряд із сином має бути цивільна особа. Але коли при дворі з’явився Штангельмайєр, він виявився набагато суворішим і жорсткішим, ніж будь-який офіцер. Імовірно, ви чули, що з дитинства Вільгельм має фізичний недолік. Він з’явився на світ ногами вперед і дивом вижив. Через те, що довелося скористатися акушерськими щипцями, ліва рука так сильно постраждала, що виявилася недіючою. Як наслідок, загальний розвиток теж був уповільненим, у дитини була обмежена рухливість. Ви помітили, що на лівій руці в нього завжди була рукавичка? Як би там не було, імператриця Вікторія дуже переймалася через те, що спадкоємець престолу народився фізично неповноцінним, і докладала всіх зусиль, щоб це виправити.

— Що вона робила?

— Ну, наприклад, до руки прив’язували свіжозарізаного кроля.

Шарлотта скривилася:

— Та це ж несерйозно!

— Але це ще не все. Вільгельм постійно піддавався таким катуванням, які ще більше затримували його розвиток. Масажі, електрошок, шини на руку, ортопедичне взуття. Найгіршим був корсет із дерев’яних і металевих планок і поясів, що мав витягнути мускули шиї.

— Бідолаха.

Гумбольдт кивнув.

— Мабуть, ти права. Проте, Вільгельм виявився на диво наполегливим. Він упорався з усіма своїми недоліками, навчився стріляти з гвинтівки, плавати під вітрилом, веслувати і грати в теніс. Тільки з верховою їздою в нього нічого не виходило. Залізти й злізти з коня, прямо триматися в сідлі, натягати поводи — все це приносило йому муки.

— А Штангельмайєр?

— Штангельмайєр виховував і Вільгельма, і його брата Генріха в традиціях кальвінізму. Пригадую, що Вільгельм якось назвав свого вихователя безрадісним, педантичним і сухим. Проте, він із ним так і не розлучився. Після воцаріння Вільгельма Штангельмайєр став його радником. Це один із наймогутніших людей в імперії. Як я чув, він один із членів щойно заснованого тимчасового уряду.

— Що ж,— зітхнув Оскар.— Тоді на вечерю в замку можна не сподіватися.

Замок був розташований на березі Шпреє, буквально на відстані витягнутої руки від Берлінського собору. Розкішний триповерховий будинок, над головним входом якого здіймався круглий мідний купол. Сам вхід було поділено на три частини, з високою напівкруглою аркою посередині й двома меншими праворуч і ліворуч. Зовнішній фасад було прикрашено колонами з доричними капітелями. Від часу свого будівництва наприкінці шістнадцятого століття міський замок був головною резиденцією курфюрстів Бранденбургу, королів Пруссії, а також німецьких імператорів.

У порівнянні з чудовою липовою алеєю, якою снували незліченні пішоходи, палацова площа здавалася порожньою. Під’їзд до замку було перегороджено, і карети, що під’їжджали, ретельно оглядалися. Оскар помітив, що прапори приспущені. Країна була в жалобі.

— Приїхали,— оголосив Штрибель.— Приготуйте, будь ласка, ваші документи.

Їх перевірили, але ніяких запитань не виникло. Можна було їхати далі.

Після перевірки вони в’їхали за загороду й попрямували до величного будинку. Повсюди миготіли багнети, гостроверхі каски й до блиску начищені чоботи. Ще в місті Оскар помітив, що солдатів і жандармів стало більше. Всі важливі перехрестя було перегороджено, всі шляхи контролювалися патрулями. Гумбольдт не перебільшував. Схоже, країна справді стояла на порозі громадянської війни.

Перед головним входом вони зупинилися. Фогель і Штрибель спішилися й відкрили дверцята карети.

Біля дверей документи знову перевірили. Особливою люб’язністю вартовий не відзначався. Всі папери були в порядку, Фогель щось шепнув на вухо солдатові, і той відступив, звільняючи їм шлях. Увійшов посильний і відразу помчав, щоб повідомити Штангельмайєру про прибуття гостей.

Поки вони чекали, Оскар розгледівся. Тут усе було, немов у вулику. Державні службовці моторно снували по палацу, гуркочучи чоботями по мармурових сходах і переносячи стоси паперів.

— Хтось махає. Напевно, це нам,— Шарлотта вказала на широкі мармурові сходи, що вели на другий поверх.

— Ходімо,— скомандував Гумбольдт.— Тримайтеся біля мене й говоріть тільки тоді, коли вас запитують. Зрозуміло?

Їх зустрів кволий чоловічок у сірому костюмі, з віночком сивого волосся за вухами й на потилиці. Окуляри в золотій оправі сиділи на самому кінчику його носа, і Оскар злякався, що вони ось-ось упадуть.

— Пан фон Гумбольдт?

Дослідник кивнув.

— До ваших послуг. Це мої племінниця й син.

Я попросив їх супроводжувати мене.

Чоловічок відкашлявся.

— Мене звати Фердинанд Глокеншмід. Я секретар пана Штангельмайєра. Ми раді, що ви так швидко прийняли наше запрошення.

«Гарненьке запрошення,— подумав Оскар.— Скоріше вже наказ».

— На жаль, пан Штангельмайєр не може зустріти вас особисто. Він уже не молодий. Підйом сходами завдає йому чимало клопоту. Крім того, бачите, що тут діється. Убивство нашого улюбленого імператора привело до цілковитого хаосу. Ми опинилися перед купою уламків, не кажучи вже про особисту втрату. Навіть уявити не можу, кому була вигідна його смерть.— Він відкашлявся: — Але не будемо змушувати чекати пана Штангельмайєра. Будь ласка, слідуйте за мною.

Він розвернувся й повів їх на другий поверх. Звідти ще одними широкими сходами вони піднялися на третій. Потім пройшли повз низку величезних дверей і зупинилися перед кімнатою наприкінці коридора.

— За цими дверима вітальня його величності,— повідомив секретар.— Тут імператор приймав іноземних гостей, дипломатів і глав держав. Кабінет пана Штангельмайєра розташований в самому кінці. Будь ласка, зачекайте тут, я повідомлю про вас.

Їм знову довелося чекати. Оскар скористався з нагоди, щоб виглянути з вікна. Йому здалося, що солдат на площі перед замком стало ще більше.

По той бік Шпреє виднілися Бранденбурзькі ворота й купол рейхстагу. Ліворуч у передвечірнє небо здіймалися темні клуби диму, забарвлюючи його в неприємний коричневий колір. Там пролягали Кройцберг і Шенеберг. На плече юнака лягла рука Гумбольдта.

— Безладдя дедалі ближче,— сказав він.— Дісталися майже до зоопарку.

— Яка в них мета? — запитав Оскар.

— Напевно, рейхстаг і парламент. Вони хочуть домогтися скасування заборони на діяльність партії. Якщо доведеться, то силою.

— Вони мають на це право,— войовничо заявила Шарлотта.— Поліція має спочатку з’ясувати, хто насправді вбив імператора, а потім уже обвинувачувати соціалістів.

— Що це за просторікування? — пролунав праворуч сухий голос.

Вони обернулися. У дверях стояв худий високий чоловік зі сріблястим волоссям і розложистою бородою. Він спирався на ціпок й чимсь нагадував пораненого птаха. Шкіра в нього була немовби воскова, вилиці виступали, а кінчики тонких губ опускалися вниз. Справді, з таких вуст навряд чи можна було б почути похвалу або привітне слово.

— Дивні у вас уявлення, фрейлейн Ритмюллер. У бунтарів і анархістів у цій країні немає жодних шансів,— продовжив він.— Той, хто спробує похитнути основи нашої правової системи, загине.

Шарлотта зніяковіла. Схоже, радник Штангельмайєр чудово поінформований. Але ж її йому ніколи не представляли.

Аж тут приспів Глокеншмід:

— Пане головний радник Штангельмайєр. Це пан фон Гумбольдт, його племінниця Шарлотта і син Оскар.

— Дуже приємно,— чиновник наблизився й простягнув руку.— Будь ласка, заходьте,— указав він на відчинені двері кабінету.

Оскар увійшов останнім. Кімната була маленькою, темною, і в ній чимсь тхнуло. «Саме такий запах виходить від старих»,— подумав він і став поруч із батьком.

— Будь ласка, сідайте,— сказав Штангельмайєр і вказав на ряд стільців навпроти письмового стола. Головний радник опустився на своє робоче місце й звернувся до свого помічника: — Дякую, Глокеншміде, це все. Хіба тільки добродії хочуть чогось освіжаючого?..

— Ні, дякую,— відповів Гумбольдт.

Глокеншмід уклонився й зачинив двері. Кімната стала ще меншою і темнішою. Оскар відчув, як по спині скотився струмок поту.

— До мене дійшли відомості, що вам знову запропонували кафедру,— сказав Штангельмайєр.

— Це правда, але я ще не знаю, чи погоджуся,— відповів Гумбольдт.

— Чому ні, дозвольте спитати? Знання потрібно передавати молоді. Інакше, яка від них користь?

— Є ті, хто здобуває знання, і ті, хто передає їх. Кожний займається тим, до чого має хист. Я ще не визначився, до кого належу я.

— Мабуть, ви довго над цим думали. Нашу країну чекає лихоліття, і нам потрібна сильна й розумна молодь. Тільки так ми зможемо захиститися від зовнішньої загрози,— він розвів руками над полірованою стільницею.— Але давайте перейдемо до справи. Напевно, ви вже здогадалися, що причиною нашої зустрічі є стаття у вчорашній «Берлінер Моргенпост»,— він висунув шухляду стола й дістав досить пошматований номер газети.— Тут говориться, що ви працюєте над чимсь на кшталт машини часу. Над пристроєм, за допомогою якого можна подорожувати як у майбутнє, так і в минуле. Чи правда це, або ж репортер — як там його звати, дозвольте… ах, так… Фріц Фердинанд — усе вигадав? — Погляд Штангельмайєра став холодним і різким. Неначе скальпель блиснув.— Ну?

Видно було, що якусь мить Гумбольдт сумнівався, але потім усе ж таки твердо сказав:

— Правда. Ваші відомості правильні.

Брови Штангельмайєра зметнулися вгору.

— Чудово,— тихо сказав він.— І як далеко просунулися ваші дослідження?

— Якщо чесно…— Гумбольдт відкашлявся.— Я вважав би за краще поки не говорити про це. Проект перебуває на початковій стадії. Теоретично подорожі в часі можливі, я в цьому впевнений. Але от чи будуть вони колись утілені в життя — хтозна. Крім того…— Гумбольдт ніяково засовався на стільці.— Мої експерименти не можна назвати безпечними.

— Тоді ви маєте розповісти мені про них більше. До моїх обов’язків входить знати про всі небезпеки.

Дослідник мовчав.

Штангельмайєр досить довго не зводив із нього свого пильного погляду, потім знову надягнув окуляри, відсунув шухляду і дістав товсту теку. Він почав задумливо гортати документи:

— Я навів про вас довідки, пане Гумбольдт. Ваше минуле, експедиції, замовлення. Поїздка в Перу, занурення в Середземне море, розслідування справи Белхайма, експедиція в Індонезію з професором Лілієнкроном. Мені відомо про ваші переговори з директором Шпренглером, а також про вашу заяву, що в університет потрібно зараховувати жінок. Деякі ваші ідеї, особливо з приводу колоніальної політики нашої імперії та завдань учених у наших університетах, являють собою небезпеку, якщо не сказати, що підривають підвалини нашого суспільства. Природно, цей список недостатньо повний, але мені здається, що ми непогано вас знаємо. Можливо, краще, ніж багато хто інший. Ви для мене відкрита книга,— глянув він на дослідника поверх окулярів.

Оскар помітив, що на чолі батька залягла глибока зморшка.

— Ви нічого більше не хочете сказати, пане фон

Гумбольдт?

— Ви не образитеся, пане Штангельмайєр, якщо я скажу, що ви заходите занадто далеко? Як вільний учений я можу мати свої таємниці.

— Таємниці? — Знову цей каркаючий сміх.— Саме ними я й займаюся. Недарма ж я глава таємної поліції. Ми живемо в надзвичайні часи, пане фон Гумбольдт, і ви самі це знаєте. Надзвичайні часи вимагають надзвичайних заходів. Смерть імператора стала для нас тяжким ударом. Вільгельм був не тільки гарним другом, а й обачним і розумним монархом. Деякі вважали його занадто слабким, але вони просто недостатньо добре його знали. На відміну від володарів багатьох інших держав, він був уразливішим і людянішим, імовірно, внаслідок своєї немочі.

Оскар не зводив очей зі Штангельмайєра. Незважаючи на вік, розум у того був гострим, немов ніж. Схоже, він справді любив імператора. А може, просто прикидається? Може, просто хоче змусити їх повірити, що він уболіває за государя? І при чому тут винахід Гумбольдта?

— Хто не навчився переживати поразки, той рано чи пізно переоцінить свої сили,— твердо заявив Штан гельмайєр.— Стане занадто зарозумілим. У грудях Вільгельма билося людське серце. Він любив народ, шукав із ним близькості. Імовірно, це й стало причиною його смерті.— Він розкрив теку на одній із останніх сторінок.— Як я вже говорив, фон Гумбольдте, ви для мене відкрита книга. Те, що я знаю про ваш проект, не повинне вас турбувати. Я вмію зберігати таємниці. Вас має турбувати те, що я можу конфіскувати вашу лабораторію в будь-який момент. Адже ви самі сказали, що ваші досліди становлять небезпеку. Можу припустити, що деякі речовини, з якими ви працюєте, підпадають під чинність закону про зброю та вибухові речовини. Мене б не здивувало, якби там знайшлися матеріали, заборонені в Німеччині, а це дозволило б на кілька років відправити вас за ґрати. Було б краще, якби ви погодилися із мною співпрацювати.

Оскар був уражений. Штангельмайєр явно не був старим радником, що згадує на схилі віку старі добрі часи за столом свого кабінету. Перед ними сидів шеф таємної поліції, який чудово знав, на який важіль потрібно натиснути.

Обидва чоловіки довго дивилися один на одного, але потім погляд Штангельмайєра пом’якшився.

— Не дивіться на мене з таким подивом, пане фон Гумбольдт, для цього немає причин. У принципі, ми з вами на одному боці. Я думаю, вільному духу потрібен простір. Творчість не може виникнути в тісних рамках. Їй потрібно розгорнутися, причому безперешкодно, без неприємностей. Щоб одержати воістину фундаментальні дані, часом потрібно й закон обійти. Такий простір я можу вам запропонувати. Якщо ви мені повірите, то дізнаєтеся, що я виконую свої обіцянки. Будете зі мною співпрацювати, і ви отримаєте найкращі можливості. Однак якщо ви відмовитеся, усе буде зовсім інакше,— він знизав плечима.

— Що саме ви хочете знати?

— Я вже говорив. Хочу знати, чи готова машина до використання. Хочу знати, чи можливою є подорож у часі.

— Так. Теоретично,— відповів Гумбольдт.— Я провів невеликий дослід, результати якого є багатообіцяючими. Звісно, зараз ми працюємо над проблемами, які можуть нас надовго затримати.

— Що за проблеми?

— Налаштування таймера. Досі ще не вдалося правильно встановити потрібний час. Наш механічний таймер виявився ненадійним, його слід замінити на електричний. Але чи існує подібний пристрій і чи може він вирішити проблему, невідомо. Не забувайте, що ми перебуваємо тільки на початковій стадії проекту.

Штангельмайєр схрестив руки й подивився на Гумбольдта важким поглядом:

— Гадаєте, якщо ви вирішите проблему з тайме-

ром, то зможете відправити людину в подорож у часі?

— Так. Теоретично, завважте. Однак у практично-

му плані в нас є ще одна велика проблема.

— Яка?

— Енергія,— криво посміхнувся Гумбольдт.

— Енергія? Не розумію…

— Для подорожей у часі потрібна колосальна кількість енергії. Щоб відправити в минуле або майбутнє об’єкт розміром із книжку, мені потрібно приєднати відразу вісім генераторів останнього покоління. Урахуйте: якщо об’єкт буде більшим, то й енергії знадобиться більше. Якщо об’єкт буде удвічі вищим, удвічі ширшим і глибшим, мені знадобиться вже шістдесят чотири генератори. Якщо я захочу посадити в машину двійко людей, то енергії знадобиться стільки, скільки витрачає весь Берлін за цілий рік. Відтак ви самі бачите, що, незважаючи на мої успіхи, подорож людини в часі залишається справою віддаленого майбутнього.

Штангельмайєр узяв аркуш паперу й зробив кілька нотаток. Його густі брови з’єдналися біля перенісся, утворивши над очима дві круті арки. Чути було, як ручка дряпає папір. Коли він закінчив писати, то відклав ручку убік і глянув в очі дослідникові.

— Дякую за вашу відкритість, пане фон Гумбольдт. Знаєте, ми могли б отримати цю інформацію й без вашої допомоги, але мені було важливо знайти у вашій особі друга, а не ворога.

— Можливо, ви скажете, нарешті, що стоїть за вашими запитаннями?

— Хіба це не очевидно? Йдеться про можливість запобігти замаху на імператора.

Виникла коротка пауза.

Гумбольдт насупився.

— Я, мабуть, недочув…

— Але ж ця думка сама напрошується, вам не здається? — Штангельмайєр відкинувся назад.— Коли я прочитав у газеті про ваш винахід, то спочатку вирішив, що це жарт. Повернутися в часі? Що за дурниці! Потім у мене з’явилася думка… А що коли таке справді можливе? Чи не можна використати машину, щоб повернутися в точку перед замахом і запобігти удару? Коли я попросив надіслати мені вашу справу, то зрозумів, що така можливість є цілком реальною. Ви не та людина, щоб бавитися дешевими фокусами. Ваші пригоди, успіхи й рекомендації свідчать на вашу користь. Якщо хто й зможе сконструювати таку машину, то це ви. І ось ви тут.

Усі дивилися на Гумбольдта. Дослідник похитав головою — спочатку повільно, а потім усе сильніше.

— Ні,— відповів він.— Так не можна.

— Чому?..

— Ні за яких умов не можна змінювати минуле. Це не просто небезпечно, це… божевілля.

— Прошу, поясніть.

— Бачу, ви не розумієте сутність часу,— Гумбольдт підвівся й почав міряти кроками кімнату. Він завжди так робив, коли потрібно було подумати.

— Для вас історія — це лінія, що тягнеться, немов мотузка, від початку часів і до кінця. Так? У вашому уявленні одна подія змінює іншу й так далі.

— Хіба це не відповідає фактам?

— Ні. Те, що ми називаємо історією, є наслідком більш-менш випадкових послідовностей. Іноді достатньо незначної зміни, щоб усе пішло зовсім інакше. Наприклад, якби при народженні Вільгельма не були використані акушерські щипці, його б не покалічили, і він, цілком можливо, виріс би егоцентричним тираном-завойовником, який втягнув би увесь світ у війну. Виключно випадково його скалічили при народженні, і саме тому він став такою людиною, яку ми знаємо. Людину створюють події. І ми багато чого просто не можемо передбачати,— Гумбольдт глибоко зітхнув.— Небезпека подорожі в часі полягає в тому, що ми не можемо оцінити, які події впливають на хід історії. Сама наша присутність може стати такою подією. Уявляєте, що якби ви повернулися в часи Давнього Риму й відкрили б людям таємницю пороху. Як би це змінило історію людства? Або уявіть собі, що ви вирушили в майбутнє й дізналися, що люди можуть пересуватися в просторі зі швидкістю змаху вій. Потрібно мати надзвичайну твердість характеру, щоб не скористатися з цього знання. Розумієте, технологія не має моралі, вона всього лише інструмент. Але ми відповідаємо за всі свої вчинки.

— Так, але…

— І останній приклад: ви повернулися назад у часі й зіштовхнулися зі своїм власним я. Той ви, що молодший, виявився так вражений зустріччю, що вискочив на вулицю, і його переїхала карета. І всього того, що ви б зробили, подорослішавши, більше не буде. Виник би причинний ланцюжок, що доходить до того самого часу, коли ви сіли в машину часу. І ваше існування виявилося б неможливим. Подібний парадокс міг би призвести до незворотних пошкоджень у часовому вимірі,— Гумбольдт провів рукою по мокрому від поту чолу.— Розумієте, пане Штангельмайєр, я людина невіруюча, але все ж таки думаю, що нашому світові притаманний природний порядок речей. Усе перебуває в постійному русі, росте й процвітає. Як дерево, у якого постійно з’являються нові паростки й гілочки. Хто ми такі, щоб змінювати цей природний порядок?

— А якщо ці зміни не несуть у собі ніякої користі?

— Так, але хіба ми можемо бути впевнені, що колись вони не обернуться благом? Ми всього лише люди. Ми часто помиляємося. Ми ледь можемо впоратися із проблемами у своєму повсякденному житті, щоб намагатися ще й розпоряджатися історичними подіями. Часові конструкції не допускають необдуманих дій. Це однаково, що витягти карту з карткового будиночка,— обрушиться все. Наслідки можуть виявитися фатальними,— Гумбольдт обперся на ціпок.— Можете заарештувати мене й кинути до в’язниці, але я не братиму участі у таких ризикованих і безвідповідальних експериментах. Я краще знищу машину часу й усе, що з нею пов’язане.

Штангельмайєр досить довго мовчав і потім закрив теку.

— От і добре. Ви чудово пояснили свою точку зору. Це не та відповідь, на яку я очікував, але я розумію ваші моральні сумніви. Цим ми й обмежимося.

Гумбольдт недовірливо підняв брову:

— Виходить, ви не станете наполягати, щоб я продовжував експерименти під наглядом уряду?

— Ні. Звісно, ні. Надаю вам свободу дій. Можете безперешкодно повертатися. Мені хотілося б, щоб ви повідомляли мені про свої успіхи. Якщо ви доможетеся кардинального поліпшення, негайно повідомте мені. О, і ще дещо. Не можна, щоб ви або хтось із вашого оточення розповідав про ці дослідження. Експерименти потрібно тримати в суворій таємниці. Це в інтересах національної безпеки, природно. Я скористаюся своїм положенням, щоб цей репортер забрав свої слова назад і надрукував спростування, у якому зізнається, що він усе це вигадав. Якщо він відмовиться, посидить за ґратами, поки не передумає. Бажаю вам гарного дня.

К оли вони їхали назад, Гумбольдт звернув із головної вулиці й поїхав в інший бік. На запитальний погляд Шарлотти відповів:

— Зробімо невелику прогулянку в Оранієнбург.

Хочу представити вам Юлія Пфефферкорна. Зараз саме час із ним познайомитися. Крім того, мені потрібно розповісти йому про останні події. Інформація занадто важлива, щоб тримати її при собі.

— Ти маєш причини сумніватися в словах Штангельмайєра? — поцікавилася Шарлотта.— Він не найприємніший тип, але ж думка про те, щоб запобігти замаху на імператора, сама напрошується.

— Не дозволяй зовнішності ввести тебе в оману,— сказав Гумбольдт.— Він політик і скористається всіма можливими способами, щоб зміцнити свою владу. Я й гадки не маю, що він замислив, але будь певна, що він розповів нам тільки половину правди.

— Чому? — здивувався Оскар.— Смерть Вільгельма зачіпає його особисто, це зрозуміло. І нічого дивного, адже він був вихователем імператора з самого дитинства.

— Вихователем, який дошкуляв причіпками й третирував свого підопічного,— відповів Гумбольдт.— Не можу стверджувати, що він колись любив свого вихованця. Однак ми занадто далеко зайшли. Безглуздо вести розмови про причини, якщо ми не володіємо інформацією. Зараз потрібно бути обережними як ніколи. На щастя, Штангельмайєр повірив у те, що може не вистачити енергії.

— Що ти кажеш? — здивувалася Шарлотта.

Гумбольдт посміхнувся:

— Коли я казав, що нам потрібно стільки енергії, скільки цілому Берліну на рік, я в жодному разі не перебільшував. Просто я не розповідав, що ми вже знайшли таке джерело.

— Знайшли? — брови дівчини зметнулися вгору.— Що ти маєш на увазі?

Дослідник посміхнувся.

— Пізніше. Спочатку я представлю вам Пфефферкорна. Отут він і живе.

Вони проїхали по доріжці між двома заскленими виробничими спорудами, із труб яких валив густий дим.

Оранієнбург недарма називали Вогненною Землею. Ніде більше не було стільки фабрик, заводів, кузень, прокатних цехів, друкарських пресів і скляних майстерень. Скрізь щось довбали, били, фрезерували й пиляли. Шум стояв пекельний, але було в ньому й щось заспокійливе. Те, що робітники не страйкували, означало, що до них іще не дістався безлад.

Гумбольдт махнув у бік двоповерхового будинку з червоної цегли.

— Бачите? Там розташовується лабораторія.

— Будинок із дивними дверима? — Шарлотта з подивом уп’ялася на дугоподібні ворота, обвішані не менше ніж дюжиною замків. Ланцюги, засуви, навісні замки, замки із цифровим кодом,— це, скоріше, скидалося на музейну експозицію. Схоже, цей Пфефферкорн — людина не з довірливих.

— Овва… Ледве не забув. Ще дещо про Пфефферкорна,— Гумбольдт понизив голос.— Він трохи дивакуватий хлопець, але симпатичний. Якщо знати, як із ним поводитися, не буде жодних проблем. Він уже відсидів кілька місяців за те, що застосував фізичну силу до охоронців порядку. Він ненавидить інструкції, але найбільше не любить, коли йому дуже набридають. Не терпить цікавих журналістів, жебраків і всяких комівояжерів. Йому хочеться, щоб ніхто не заважав працювати, тому й перебрався в такий негостинний район. Шум машин, гуркіт і брязкіт — музика для його вух. Для нього немає нічого кращого. Розмовляти з ним не потрібно, хіба тільки якщо він сам запитає. Говоритиму я. Так, і останнє. Ніколи, ні за яких умов не можна дивитися йому в очі. Все зрозуміло? Добре, тоді можемо йти.

Шарлотта й Оскар зістрибнули на землю, і Гумбольдт прив’язав коней. Потім він став прямо перед дверима й смикнув за ланцюг, що висів праворуч, поряд із поштовою скринькою. Пролунав низький звук, схожий на гудок корабля.

Довго чекати не довелося. Динамік поряд із дверима захрипів, засичав і ожив.

— Хто там? Якщо комівояжери або діти, то краще забратися під три чорти. Я нічого не купую.

— Це я, Карл Фрідріх. Впустиш?

— Фріц? — І після короткої паузи: — Покажи своє обличчя!

Дослідник поклав підборіддя на нижню планку віконця. Шарлотта нечутно вимовила слово «Фріц» і посміхнулася. Оскар знизав плечима й посміхнувся їй у відповідь.

Віконце у дверях засвітилося, та так яскраво, що Шарлотті навіть довелося на мить замружити очі. Потім почувся шум замків, що відкриваються.

Двері трошки прочинили, і показалося неймовірне обличчя. Розпатлана борода, пухкі червоні щоки та плаский ніс із прожилками. Волосся спадало на чоло і майже закривало глибоко посаджені очі. З кошлатої шевелюри стирчало два вуха. Спочатку Шарлотта навіть подумала, що Пфефферкорн тримає мавпу, потім помітила окуляри. Перед ними стояв сам хазяїн. Двері відчинили ще трохи.

Дівчина ледве втрималася від сміху. Чоловік ледь діставав їй до підборіддя. У нього були надзвичайно широкі плечі й тонкі ніжки, занадто слабкі для масивної верхньої частини тіла.

Пфефферкорн, накульгуючи, вийшов за двері й недовірливо оглянув гостей.

— А це хто такі?

Голос, здавалося, долинав із самої глибини його тіла.

— Дозволь представити тобі мою племінницю Шарлотту й сина Оскара. А це доктор Юлій Пфефферкорн.

Шарлотта простягнула руку, але її проігнорували. У ніс ударив сильний запах поту.

— Що таке, Фріце? Ти ж знаєш, ніяких відвідувачів.

— Вони в курсі нашої роботи, Юлію, я показував їм прототип. Ми прямо з міського замка. Є важливі новини. Можна зайти?

Пфефферкорн оглянув молодих людей із явною підозрою, але все ж таки кивнув:

— Добре.

Без зайвих слів він прошкутильгав усередину свого житла.

Гості поквапилися слідом, двері за ними захлопнулися, й заклацнулися замки. Денного освітлення не було, його заміняли лампи. Шарлотті знадобилося досить багато часу, щоб звикнути до темряви, але коли очі адаптувалися, у неї перехопило подих. Їй здалося, що вона опинилася в печері зі скарбами дракона.

П фефферкорн провів їх у далекий закуток залу, де, здається, було ще темніше, а пара була ще густішою. Повсюди стояли дивні машини. Таких апаратів Шарлотта ще ніколи не бачила.

— Що це? — запитала вона в дядька, указуючи на щось на кшталт парового двигуна з гусеничними ланцюгами.

— АГТЗ,— прошепотів у відповідь Гумбольдт.— Арктичний гусеничний тракторний засіб. Галузь застосування — важкодоступні місцевості, на кшталт Арктики або тундри.— Він махнув праворуч: — А там свердло, що може пробуравити навіть найтвердіші шари гірської породи. Бурова головка облицьована осколками алмазів. Керувати ним так само просто, як і автомобілем. А ось ця модель Пфефферкорна досі вважалася його найчестолюбнішим проектом — космічний корабель.

Шарлотта здивовано здійняла брови:

— Щоб літати в космос?

Гумбольдт кивнув.

— Машина набирає швидкість, рухаючись угору по дерев’яній опорній рамі, а потім вилітає нагору праворуч під гострим кутом. Бачите? Потрібно набрати гарної швидкості, щоб подолати силу земного тяжіння й вилетіти за межі гравітаційного поля Землі. Щоправда, навантаження для пілотів можуть виявитися надмірними, тому літати зможуть тільки молоді люди. Пфефферкорн іще не знайшов людей, готових вкласти гроші в його винахід, але я впевнений, що колись до нього звернуться.

— А це що? — Оскара зацікавила конструкція, що нагадує велику механічну людину.

— Механічний транспортирувальник, якого назвали МЕХ,— відповів сам винахідник.

— Це моя ідея,— додав Гумбольдт.— Я розповів йому про наші пригоди в Середземному морі. Всередині є місце для однієї людини. Її рухи один по одному передаються машині, відтак можна переносити навіть найважчі вантажі.

На Шарлотту все це справило неабияке враження. Начебто одна людина вгадала всі великі винаходи майбутнього століття. Тепер вона зрозуміла, чому дядько так високо цінував Пфефферкорна. Це була просто фантастична людина.

Потемнілі цеглини, всюдисуща пара, ланцюги й канати, що звисають зі стелі, робили приміщення схожим на середньовічну камеру катувань. Вони прямували у віддалену частину залу. Там стояло кілька столів, завалених кресленнями та планами. Грифельні дошки були поцятковані математичними формулами й рівняннями.

Досі Гумбольдт і слова не вимовив із приводу газетної статті. Схоже, Пфефферкорн із тих диваків, які не звертають уваги на те, що відбувається навколо. Та коли вони дійшли до столів, Гумбольдт усе розповів. Винахідник помітно сполотнів.

— Що ти сказав? Штангельмайєр знає про машину часу?

— А разом із ним іще півміста. Однак він завірив, що змусить Фріца Фердинанда написати спростування. Будемо сподіватися, що це спрацює.

— Та все одно це дуже прикро,— простогнав Пфефферкорн.— Цей репортерисько… Звідки… Як це могло просочитися?

— Ну, це моя провина,— пригнічено зітхнув Гумбольдт.— Я вже давно знаю Фріца Фердинанда. Симпатичний, пристойний хлопець. Завжди добре писав про наші експедиції, в той час як решта, завважте, виставляли нас шарлатанами й фантазерами. Більшістю наших замовлень ми зобов’язані його репортажам. Напевно, його асистент щось пронюхав у моїй лабораторії, поки Фріц Фердинанд розпитував мене про поїздку на Яву.

— Жах! Мене це що, має втішити? — На обличчя Пфефферкорна немов темна хмара набігла.— А що коли тепер Штангельмайєр прикриє нашу лабораторію або, що ще гірше, зажадає щоб йому віддали всі мої розробки?

— Але ж він зовсім нічого не зможе з ними зробити. Не в наш час,— утішив його Гумбольдт.— Ми єдині, хто знає, як активувати машину і як нею керувати. Я розповів Штангельмайєру тільки про дослідний зразок. Він іще нічого не знає про великий.

— Про великий? — не витримала Шарлотта.

— Саме так,— таємничо посміхнувся дослідник.— Що, на вашу думку, розташоване в лісовій хатині?

— Я… але…

Гумбольдт із ледь помітною посмішкою звернувся до Пфефферкорна:

— Бачиш, Юлію, іноді й у мене виходить зберігати таємниці. Навіть цілий загін юних шпигунів у моєму домі нічого не пронюхав. Ти маєш визнати, що іноді я буваю винятковим.

— Так,— але, схоже, Пфефферкорна це не заспокоїло.— А що заважає новому тимчасовому уряду ввірватися до тебе й забрати все силоміць?

— Те, що про це відразу дізнається преса. Репортери нас буквально обкладають. Нинішній уряд не може допустити промах, інакше це викличе невдоволення, а до цього вони ще не готові. Крім того, без джерела живлення від машини немає ніякої користі. Я обіцяв Оскарові й Шарлотті, що вони все побачать самі. Де ти їх зберігаєш?

— Там,— у повітря зметнулася могутня лапа Пфефферкорна.— Можу показати, якщо хочете.

— Звісно! — засяяли очі Шарлотти. Вона не уявляла, що це може бути, але, принаймні, дуже потужна штука.

— Чому ви встановили машину в лісі? — запитав Оскар, поки вони йшли за винахідником.— Чому не в нас у підвалі?

— На це є маса причин,— відповів Гумбольдт.— І найважливіша — я не хотів, щоб наш будинок злетів у повітря. Джерело енергії неймовірно потужне. Друга причина в тому, що машина часу має перебувати на першому поверсі. Тисячу або дві тисячі років тому ніякого підвалу ще не існувало. Ми б опинилися під землею, і довелося б із натугою прориватися нагору. Ну й, нарешті, мені хотілося б триматися подалі від усяких людських поселень. Хочу нагадати, що наш будинок раніше розташовувався на місці жвавого монастиря. От ченці б здивувалися, якби ми з’явилися просто посередині саду.

— Ми? — здивувалася Шарлотта.— Невже ти й нас вирішив узяти?

— Ну, а ти як думала? — посміхнувся Гумбольдт.— Машина часу розрахована на трьох людей, адже шість очей можуть побачити набагато більше, ніж два. Крім того, утрьох веселіше. Чисто теоретично, звісно, адже перевірити це на дослідах із Вілмою не вдалося.

— Ось,— зупинився Пфефферкорн біля величезного чорного металевого ящика, установленого на дерев’яному цоколі.

Ящик нагадував сейф, тільки от кодового замка на його дверцятах не було. Замість цього на верхній панелі було щось на кшталт поля для настільної гри. Вона складалася із трьох невеликих квадратів, на кожному з яких було по вісім кнопок.

— Ти ще не пояснив мені, Фріце,— сказав винахідник.— Якщо механічний таймер дуже неточний, як ти збираєшся встановлювати точний час? Ти казав, що похибка може доходити до двадцяти років. Ми ще не розв’язали цю проблему.

— Я над нею працюю,— заспокоїв його Гумбольдт.— Я телеграфував людині, яка може нам допомогти.

— Кому? — насупився Пфефферкорн.

— Людині, яка знає про невидимі сили більше за всіх із тих, хто живе нині. Більше тобі поки нічого не скажу, щоб ти не будував ілюзій. Незабаром про все дізнаєшся. А тепер показуй, що там у тебе в ящику.

— Як скажеш…

Швидко, так що ніхто не встиг нічого помітити, Пфефферкорн натиснув на кілька кнопок на верхній панелі. Ті спалахнули на мить і відразу згасли. Напевно, це такий замок.

Пролунав глухий тріск.

Гумбольдт стояв трохи осторонь і загадково посміхався.

Винахідник підняв кришку й відкинув її назад. Із ящика вдарив сніп темно-червоного світла. І світло це, здавалося, можна було помацати.

Від яскравого спалаху Шарлотта навіть замружилася. Вона відразу зрозуміла, про що весь час тлумачили ці люди. І зрозуміла, чому машину довелося поставити в лісі. І відчула величезну вдячність до дядька за те, що він усе передбачив.

У цей же час в іншому місці…

Б рати стояли навколо магічного символу на підлозі. Голови опущені, обличчя сховані за масками. На кожному був темний костюм. Темні штани, темні черевики, темні сюртуки. Білими були тільки сорочки й рукавички, та ще фартухи. Лилося приглушене світло, зовнішній світ залишився за товстими стеклами. У повітрі пахло прянощами, що догоряють.

Масонська ложа вогню та каменю розташовувалась в центрі Берліна, недалеко від будинку рейхстагу. Вхід був добре замаскований, знайти його можна було, тільки якщо цілеспрямовано шукати. Хитромудра система замкового механізму гарантувала, що члени таємного союзу могли спокійно займатися своїми справами. Зайти всередину міг тільки той, кого запросили.

Жоден звук не порушував побожну тишу. Ніхто не наважився б перервати збори, не ризикуючи тим самим викликати гнів наймогутніших і найвпливовіших людей Берліна.

Це була не просто масонська ложа. Мало хто знав, що це найстаріша й найповажніша ложа в Німеччині. Подейкували, що до неї входили найважливіші персони. Були серед членів ложі й Фрідріх Великий, і Йоган

Вольфганг фон Ґете й Готхольд Ефраїм Лессинг. Прусський принц Август, королі Фрідріх Вільгельм ІІІ, Вільгельм I і його син Фрідріх ІІІ. Художники, державні діячі, воєначальники. Той, хто хотів сюди потрапити, повинен був або мати у своєму розпорядженні величезний статок, або мати гарні зв’язки. А краще й те, й інше.

Масони зібралися біля свічника на сім свічок і тихенько ділилися новинами. Облич під масками не можна було роздивитися, але все ж таки кожний знав, із ким розмовляє. Перед всевидючим оком великого архітектора і його символами — колом, трикутником і квадратом — не було ніяких секретів. Тут було світло. Неправда заборонена. Того, кого викривали в брехливій інформації, виключали з ложі. У найгіршому разі, він навіть втрачав посаду й статок. Таким був закон ложі.

Високоповажний Майстер підняв руку.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові,—почав він.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові,— підхопили брати звичні слова вітання.

— У твоєму світлі хочу вести я життя своє, не ухиляючись від своїх обов’язків і підкоряючись внутрішній правді.

Слова повторили.

— Нехай буде так.— Майстер схрестив руки й схилив голову.— Вітаю вас, брати мої. Тема нашого сьогоднішнього засідання — час. Що є час? Звідки він приходить і куди йде? Чи зможе колись людина приручити його? — Він зчепив руки за спиною.— Ми всі читали повідомлення в газеті. У нашому місті живе людина, яка намірилася подорожувати в часі, немов по ріці, пливучи нагору або долілиць за течією.

Століття наше наближається до кінця, і славне воно багатьма чудесними й вражаючими винаходами. Деякі є настільки незвичайними, що нам їх навіть важко уявити. Карети, які обходяться без коней, кораблі, якими керують машини, електричний струм. Ми живемо в століття змін і намагаємося встигати стежити за всіма нововведеннями. Але не всі винаходи підуть на благо людства, деякі можуть, в остаточному підсумку, обернутися лихом для своїх творців. Питання, що його я хотів би сьогодні поставити: чи потрібні подорожі в часі? Чи можливі вони, і якщо так, то до яких наслідків могли б привести? Чи може цей винахід загрожувати нашим планам?

Щоб краще розібратися в цьому питанні, я попросив брата Ісмаїла представити нам більш докладну розповідь про загадку часу. Він є найбільш тямущою людиною в галузі природничих наук серед тих, хто зібрався в цьому залі, включаючи й мене,— Майстер простягнув руку до одного з присутніх.— Будь ласка, вийдіть уперед, брате Ісмаїл.

Той, на кого вказала рука Майстра, покинув коло й ступив на священний символ. Відчувалося, що ті, хто зібрався, ставляться до нього з великою повагою.

— Високошановний високоповажний Майстер, любі брати,— почала людина в масці.— Я теж прочитав повідомлення в газеті, і воно спочатку спантеличило, а потім налякало мене. Людина стверджує, що їй удалося скорити час? Як таке можливе? Які наслідки може мати подібний винахід, і чи не несе він небезпеки для всього людства? Цієї ночі я не міг заснути. Година за годиною перебирав я в голові всі книги та статті, присвячені сутності часу. Найцікавішою, мабуть, можна назвати доповідь професора Джеймса Уескота, з якою він виступив рік тому у Лондонському королівському коледжі. У ній ідеться про перетинання простору й часу. Саме там я знайшов усі відповіді на запитання, які мене турбували.

— І що це за відповіді? — запитав Майстер.

— Висновок, що його зробив професор Уескот наприкінці своєї доповіді, ясний і простий. Не існує ніяких подорожей у часі. Ні сьогодні, ні в майбутньому. Їх просто не може бути, тому безглуздо навіть міркувати про це.

— Ціка-а-во,— протягнув Майстер.— І як професор дійшов такого висновку?

— За допомогою простої дедукції. Якби подорожі в часі були можливими, ми б уже сьогодні це відчули.

— Не розумію…

— Професор довів, що не завжди буде працювати в реальності те, що можна математично розрахувати на папері.

Проведемо уявний експеримент. Уявіть, що машину часу справді винайшли. Що зашкодить винахідни кові скористатися своїм винаходом або продати його комусь? Згадайте автомобіль. Кілька років тому ніхто й повірити не міг, що це невідоме пристосування працюватиме, а тепер повсюди будуються нові заводи. За десяток років вулиці будуть загачені легковими автомобілями, а про коней ніхто й не згадає. Те ж саме відбувається з будь-якими новинками. Прогрес неможливо зупинити. Тому якщо сьогодні, завтра або в далекому майбутньому подібну машину буде сконструйовано, цілком імовірно, що нею користуватимуться. І не одна людина, ні. Багато. Сотні й навіть тисячі. Уявіть, як заманливо було б здійснити подорож у минуле, щоб переконатися в правоті істориків. Що може бути цікавішим, ніж особисто пережити великі моменти історії? Розп’яття Христа, убивство Юлія Цезаря або спалення Рима? А якщо подорожувати в часі легко й просто, то чому б комусь випадково чи навмисно не забратися й у наш час?

— Справді, це досить імовірно,— погодився Майстер.

— Саме так,— кивнув брат Ісмаїл.— Ось у цьому-то й проблема. Машина часу має бути досить великою, її не так просто буде сховати. Крім того, мандрівник, який прибув із іншого століття або навіть тисячоліття, виділявся б своїм одягом і дивною поведінкою. Він був би чужинцем. Незнайомець у чужому світі. Але ж в історії немає ніяких указівок на те, що такого мандрівника колись бачили. Ні в наш час, ні в минулі століття. Ніде немає описів дивного механізму, машини часу або мандрівника в часі. Навіть у давніх текстах, таких як Едди, Старий завіт або Епос про Гільгамеша. Ні в посланнях Гомера або Платона. Ні в переказах єгиптян, греків або кельтів. Ніде. Про що це свідчить? — Він обвів поглядом присутніх.— Немає ніяких мандрівників у часі, так само як і подорожей. Можливо, вчені й займаються подібними дослідженнями, але всі вони приречені на невдачу. Подібне є просто неможливим. Це закон природи. Час не можна контролювати, а відтак, не можна й пересуватися в ньому. І кожний, хто стверджує інакше, є звичайним шарлатаном. На нього не варто звертати уваги. Ось і все, що я хотів сказати.

Він опустив голову і повернувся до кола конспіраторів.

Брати мовчали. Усі міркували над тим, що почули щойно. Першим узяв слово високоповажний Майстер.

— Ви чули, що сказав брат Ісмаїл. Я хочу знати вашу думку. Хто хоче висловитися?

Один із чоловіків підняв руку.

— Так, брате Натаніелю?

— Я підтримую брата Ісмаїла. Ми надаємо цьому повідомленню занадто великого значення. З іншого боку, не можна забувати про обережність. Людина, яка стверджує, що може пересуватися в часі, не вискочка. Це позашлюбний син одного з видатних німецьких натуралістів і в минулому члена цієї ложі, Александра фон Гумбольдта.

Брати загомоніли.

— Але цей удаваний син усього лише аферист,— запротестував інший член ложі.— Наскільки мені відомо, батьківство так і не довели.

— Можливо,— погодився Натаніель.— Проте, громадська думка вважає його законним нащадком. На його користь свідчить і репутація. Він багато чого домігся й користується довірою високопоставлених осіб. Брате Георг, ти зібрав про нього відомості?

— Так,— відповів той, кого назвали братом Георгом.— Отримані відомості дозволяють зрозуміти, що це за людина, і підтверджують усі його подорожі. Звісно, він заперечує, що подорож у часі є можливою. Але до його досліджень варто ставитися з усією серйозністю.

— Дурниці,— фиркнув брат Ісмаїл.— Це все одно, що порівнювати яблука з грушами. Утихомирити купку тубільців — це одне,— відмахнувся він,— а тут дещо зовсім інше. Ніколи не зможе людина пересуватися в часі, і квит.

— Так само, як і літати? — поцікавився брат Георг, схиливши голову.— Пам’ятаю, що і в Отто Лілієнталі ми також сумнівалися, поки він…

— Дайте спокій Лілієнталю,— заперечив Ісмаїл.— Він не має до цього ніякого відношення.

— Любі брати,— підняв руки Майстер.— Заспокойтеся. Не забувайте, де ви перебуваєте. У храмі заборонено виявляти агресію. Ми зібралися тут, щоб тихо й мирно все обговорити. Ми вислухали обидві думки, і тепер я хотів би запитати вас, як нам слід поводитися далі. Існує три варіанти. По-перше, ми можемо проігнорувати газетну статтю й не звертати на все це ніякої уваги. Чи вважає хтось, що нам потрібно зробити саме так?

Руку підняв тільки брат Ісмаїл.

— Другий варіант — це вважати Карла Фрідріха фон Гумбольдта потенційно небезпечним і прибрати його з дороги. Прошу підняти руку тих, хто підтримує цю точку зору.

Жодної руки.

— І третє. Будемо спостерігати за цією людиною, відзначати всі її успіхи і, в разі потреби, вживемо заходів. Якщо виявиться, що побоювання брата Георга виправдані, зберемося знову й обговоримо наші дії. Прошу голосувати.

Піднялося шість рук.

— Прекрасно. Вважатимемо, що це рішення прийняте більшістю голосів. На цьому засідання закінчене. Побачимося наступної п’ятниці — як завжди.

П’ятниця, 11 червня 1895…

П ісля відвідування замку життя в домі дослідника знову ввійшло у звичну колію. Обов’язкові ранкові заняття, хатня робота, вільний час. Ані найменших натяків на шторм, що бушує у світі. Смерть імператора викликала в Німеччині справжню бурю. Новини доходили поступово. Цензура не дозволяла газетам писати про все, що відбувалося на вулицях, але й того, що потрапляло на сторінки, вистачало, щоб надія згасла. Говорили про страйки, демонстрації, грабунки. Повідомляли, що з метою припинення безладів і повернення озлоблених робітників на фабрики й заводи було утворено військовий уряд. Але в особняк дослідника нічого цього не доходило. Це були б чудові літні дні, якби молодих людей не долала болісна цікавість.

Щойно було перероблено всю хатню роботу, Оскар і Шарлотта йшли до озера й проводили теплі червневі вечори за бесідами з вудкою в руках. Іноді риба таки клювала, і це ставало приємною розмаїтістю до звичної вже солонини, що майже не сходила зі столу.

Побачити Гумбольдта можна було нечасто. Він перебував то у Пфефферкорна, то в лабораторії або в майстерні, а якщо вже траплявся на очі, то односкла дово відповідав на запитання й знову зникав. Це прагнення тримати все в таємниці нервувало Оскара. Сподівання зазирнути до майстерні в лісі так і не виправдалося. Що робив там Гумбольдт, було великою загадкою, і залишалося тільки чекати, доки дослідник сам не заговорить.

Оскар витягнув із бляшанки черв’яка й насадив на гачок, закинув вудку й закріпив її на спеціальному кріпленні на зарослому травою березі. По небу рухалися жовтувато-рожеві хмари, і зграя голубів летіла до будинку. Із заходу віяв м’який вітерець, дерева тихенько шуміли.

Юнак ліг на траву й схрестив руки за головою.

— А я ж було і справді вирішив, що після візиту до Пфефферкорна він, нарешті, покаже нам велику машину, що будує в лісі. Але так і не дочекався.

— Гадаю, його турбує те, що зараз відбувається,— сказала Шарлотта й намацала його руку.— Інакше навіщо йому щодня бувати в місті? Повідомляють про десятки вбитих, і ситуація з постачанням погіршується. Та й після розмови зі Штангельмайєром він став дуже недовірливим. Почекай, рано чи пізно він усе розповість.

— Ненавиджу очікування,— кинув Оскар.— Ніколи не вмів довго чекати. Але зараз краще відігнати ці думки, зараз для них не час,— він посміхнувся й хотів притягнути дівчину до себе, але та, сміючись, відкотилася вбік.

— Краще тобі стежити за рибою, а то вудку знову потягнуть. Пам’ятаєш, як тобі вже довелося пливти за вудкою?

— Невже потрібно знову про це нагадувати? — Оскар спробував підповзти до неї, але Шарлотта виявилася моторнішою.

Вона легенько штовхнула його в плече, і він скотився вниз по схилі. Відразу підскочив і кинувся до неї.

Йому вдалося схопити Шарлотту за ногу, але вона продовжувала, сміючись, вириватися. Опір був несправжнім. Він швидко обхопив дівчину й схилився над нею. Щоки в неї розчервонілися.

— Тільки спробуй,— шепнула вона.— Я перетворю тебе на жабу.

— Ну-ну,— посміхнувся він.— Якщо я стану жабою, то вночі заберуся до тебе в ліжко. Подивимося, що ти тоді скажеш.

Він наблизив до неї обличчя, але раптом у кущах пролунав шум. Звідти, пихкаючи, вибрався Мицик із мокрим від поту обличчям. Він розгублено зупинився й витріщився на парочку.

— Я заважаю?

Шарлотта сіла й заправила за вухо пасмо волосся.

— Ні, звісно.

Губи в Мицика розтяглися в широкій усмішці.

— Вам потрібно додому,— сказав він.— Гумбольдт хоче вам щось сказати.

Оскар подивився на Шарлотту.

— Щось сталося?

— Привезли якийсь великий ящик. Пан Гумбольдт побачив ім’я відправника й відразу ж послав мене по вас. Ходімо!

— Просто зараз?

— Авжеж!

— Добре,— простогнав Оскар і підвівся на ноги.— Якщо треба… Але мені здається, це фіктивна тривога.

Він допоміг Шарлотті підвестися.

З обличчя Мицика не сходила задоволена посмішка.

Ящик виявився завбільшки приблизно метр на півтора й був збитий із темних дощок. Щоб зняти його з візка й поставити на землю, знадобилося четверо людей. Коли ящик опинився внизу, «вантажники» з натугою відсапалися.

Мицик не зводив із ящика цікавих очей.

— Що там може бути?

— Навіть не уявляю,— пошепки відповів Оскар.— Але знаю точно, він важкенький.

— Розпишіться, будь ласка, отут,— сказав власник візка й сунув під ніс Гумбольдту, який важко дихав, аркуш паперу. Руки в нього тремтіли. Гумбольдт узяв папір, розписався й щедро дав на чай. На обличчі чоловіка відразу ж з’явилася посмішка.— Допомогти вам занести вантаж у будинок?

— Ні, дякую,— відмовився Гумбольдт.— Самі впораємося. Ви сьогодні й так добре попрацювали.

Він почекав, поки візок не зникне, а потім сказав:

— Берте, принеси-но зі стайні лом. Відкриємо ящик на вулиці.

— Що ж там таке? — не витримала Лєна.

— І хто відправник? — Оскар спробував прочитати напис на папері.

— Майте терпіння,— сердито пробурчав Гумбольдт.— Краще б мені допомогли! Ось і Берт із ломом,— він склав аркуш і сунув у кишеню.

Спільними зусиллями їм удалося відламати передній бік ящика. Назовні посипалася тирса. Добре всетаки, що Гумбольдт вирішив відкрити ящик на вулиці. Якби вони зробили це в будинку, відразу довелося б займатися прибиранням. Зверху лежав лист. Дослідник розпечатав конверт і пробіг очима листа. Обличчя в нього розпливлося в посмішці.

— Гарні новини? — поцікавився Оскар.

— Дуже. Віник, мерщій! Приберіть тирсу. Наш гість не повинен чекати.

— Гість? — здивувалася Шарлотта.— Там тварина? — позадкувала вона.

Гумбольдт гмукнув:

— Гадаєш, тварину відправили б у ящику без єдиної дірочки? Де віник? Ану ж бо, усі до справи, швидше буде.

За кілька хвилин вони витягли вміст і спантеличилися ще більше. Перед ними стояло щось із червонуватого блискучого металу заввишки приблизно з метр, із двома руками та двома ногами. На квадратній голові замість очей було два прорізи й кругла діра замість рота. Тіло було прямокутним, із безліччю миготливих кнопочок.

— Що це таке? — запитав Віллі.— Дуже схоже на іграшку.

— Який забавний,— розчулилася Лєна.— Маленький залізний чоловічок.

Гумбольдт посміхався.

— Іграшка! І не мрійте! Дозвольте представити, це Герон. Неповторна механічна людина Нікола Тесли. Оскаре, Шарлотто, пам’ятаєте його? Ми зустрічалися на Ейфелевій вежі.

— Звісно, пам’ятаємо,— кивнула Шарлотта.

— Він проводив експерименти з блискавками,— додав Оскар.

— Саме так. І ось вам його винахід!

— Але навіщо? — здивувався Оскар.

— Тому що я його попросив,— відповів Гумбольдт.— Подумав, що Тесла зможе нам допомогти з дослідами.

— Хто такий цей Тесла? — втрутився Віллі.— Ми маємо його знати?

— Ти що, не пам’ятаєш? — Лєна тицьнула його в бік.— Нам же про нього розповідали. Нікола Тесла — один із найбільших винахідників! Справжній геній. Дехто вважає, що він навіть важливіший, ніж Томас Едісон.

— Безсумнівно,— Гумбольдт розгладив листа.—

Саме тому я до нього й звернувся. Послухайте, що він пише:

«Шановний пане фон Гумбольдт. Отримав Ваше повідомлення й вітаю Вас із таким сміливим проектом. Я вже давно ношуся з ідеєю сконструювати подібну машину часу, але в мене просто бракує часу. Чи не іронія це? Бракує часу, щоб побудувати машину часу. Але, можливо, мені вдасться скоротити термін, якщо я надішлю Вам свого помічника Герона. Якщо випробування будуть успішними, буду дуже вдячним, якщо Ви поділитеся зі мною своїми спостереженнями. Бажаю Вам удачі! Будь ласка, будьте обережним і не наражайте на небезпеку ні себе, ні своїх друзів.

Із найкращими побажаннями, Нікола Тесла».

Гумбольдт посміхнувся.

— Фантастика, правда? Він надіслав нам Герона, щоб ми, нарешті, змогли почати наші досліди! Жест, гідний винахідника!

Хлопці оточили залізну людину, потягнулися руками до прохолодної металевої поверхні. На дотик він був дуже гладеньким і холодним. Мицик спробував підняти його руку, але нічого не вийшло. Начебто частини машини були надійно загвинчені.

— Напевно, він зламався,— розчаровано простягнув хлопчик.— Може, стукнувся під час транспортування.

— Його просто потрібно увімкнути,— втішив його Гумбольдт.— Чекайте, десь має бути інструкція. Ага, ось вона. Оскар, подивися, де там у нього кнопка пуску?

Оскар погортав книжечку. Усе виглядало неймовірно складно: маса діаграм і схем. Він відкрив зміст.

— Ось! Вимикач справді є. Він десь на потилиці. Там, де голова переходить у шию.

— Здається, це він,— клацнув кнопкою Гумбольдт.

Пролунало тихе гудіння. Очі в робота засвітилися, він зробив кілька кроків, повернув голову й підняв руку. Із квадратної голови долинуло якесь дзижчання.

Коли ніхто не відповів, Герон повторив дзижчання. Оскар із Шарлоттою перезирнулися. Схоже на якісь слова, але складно розібрати.

— Гадаєте, він із нами розмовляє? — запитав Берт.

— Незрозуміло,— відповів Оскар.— Почекайте, в інструкції дещо написано про передачу звукових сигналів.

— Дай сюди,— вихопила книжку Шарлотта.— Що тут у нас? Ага, ось список,— вона провела пальцем по буквах.— Перелік звукових сигналів,— заявила вона.— Повний словник Герона. Що він щойно сказав? Схоже на «Раттер, раттер, квич, квич»… Подивимося, чи знайдуться такі…— Вона досить довго шукала, і, зрештою, обличчя її опромінила посмішка.— Здається, він сказав «Привіт».

Оскар опустився на землю й простягнув роботові руку:

— Привіт, Героне! Як твої справи?

Герон не звернув на руку ніякої уваги й знову задзижчав. Начебто спрацював касовий апарат.

— Він говорить: «Мої справи добре»,— переклала Шарлотта й розсміялася.— Диво! Він уміє розмовляти!

— Досить складний спосіб комунікації,— зітхнув Гумбольдт.— Можливо, Тесла й вивчив ці звуки напам’ять, але для нас це занадто трудомістко. Нам потрібно щось простіше,— він потер рукою підборіддя й задумливо оглянув Герона.— Якщо не вийде спростити, все полетить у тартарари. Цікаво…

— Лінгафон! — підстрибнула Лєна.

— Точно! — погодився дослідник.— Якщо це вийшло з Вілмою, то спрацює і з Героном. Попрошу Пфефферкорна налаштувати прилад. Берте, запрягай коней. Нам потрібно до міста!

День потому, субота, 12 червня 1895…

— М ене звати Герон… Повністю автоматизований пристрій типу Т-301… Мене сконструював Нікола Тесла… Зданий в експлуатацію 26 березня 1892 року… Патентний номер…

— Дякую, Героне, напевно, досить,— Гумбольдт поплескав по корпусу, й залізний чоловічок замовк.— Ну, що я вам обіцяв?

— Так, слова ллються з нього струмком,— Оскар оглядав невелику чорну шухлядку, закріплену на спині робота.

Гумбольдт провів пальцями по приладу:

— Пфефферкорн поступився нам власним лінгафоном. Налаштувати його було нелегко, та кілька годин праці — й робота можна розуміти. Тільки от сумніваюся, чи добре це. Він іще той базіка.

— Чи погодиться Тесла з такими змінами? — запитала Шарлотта.

Дослідник знизав плечима.

— Якщо ні, просто знімемо лінгафон. Це займе кілька хвилин. Але щось мені підказує, що він буде в захваті. Так, більше не хочу вас мучити невіданням. Вам же кортить дізнатися, що перебуває в лісі, чи не так?

В Оскара від передчуття серце закалатало швидше.

Він схопив руку Шарлотти й міцно її стиснув.

— Звісно! — вигукнув він.— Коли йдемо?

— Як тільки будете готові. Пфефферкорн приєднається до нас трохи пізніше й займеться останніми приготуваннями. Гадаю, підемо пішки. Це буде трохи довше, але не доведеться знову вантажити Герона на візок.

— Почекайте мене, я тільки перевзуюся в міцніші черевики,— Шарлотта розвернулася й кинулася в напрямку будинку.

Еліза стояла осторонь і задумливо дивилася на Герона. Досі супутниця дослідника поводилася надзвичайно тихо. Не потрібно було володіти даром ясновидіння, щоб зрозуміти, що механічний чоловічок їй не подобається. І не сподобався від тієї самої миті, коли вона вперше його побачила.

Поки батько налаштовував лінгафон, Оскар скористався з нагоди, щоб із нею поговорити.

— Привіт, Елізо! З тобою все гаразд?

— Чому ти запитуєш?

— Ти останнім часом дуже замислена. Здається, ти єдина, кому не сподобалося збільшення у нашій родині.

Жінка слабко посміхнулася:

— Це так помітно? Мене не складно розгадати. Із цим потрібно щось робити…

— Чим тобі не подобається Герон? По-моєму, він зовсім нешкідливий. Ти боїшся, що він може заподіяти нам неприємності?

— Не те,— тихо відповіла Еліза.— Не можу навіть пояснити, але від нього виходить якесь незрозуміле відчуття небезпеки. Не від нього самого, завваж, а від того, що він може зробити.

— Незрозуміло…

Еліза посміхнулася.

— Мені теж, якщо тебе це втішить. Але ти не хвилюйся. Все це буде в далекому майбутньому.

Оскар насупився. Еліза часто відчувала подібні речі, і майже завжди вони підтверджувалися. Вона мала здатність бачити те, що перебуває далеко в минулому або в майбутньому.

— Потрібно сповістити про це батька?

Жінка похитала головою:

— Ні, не треба. Я можу помилятися.

Вона поцілувала його в щоку і вийшла в напрямку кухні. З будинку вже бігла Шарлотта. Вона перевзулася, і очі в неї сяяли від передчуття.

— Я готова,— гукнула дівчина.— Можемо починати?

Вілма бігла поряд із Героном. Обидва не відрізнялися особливою швидкістю і являли собою дивну пару. Оскар ішов просто за ними й чув, про що вони розмовляють.

— Дивна конструкція із трьома пальцями на ногах…

Яке в тебе найменування?

— Найменування? Я… Вілма.

— Саморушна наземна одиниця Вілма, хто твій конструктор?

— …Ніякого конструктора. Вилупилася… З яйця… Птах.

— Ти вмієш літати?

— Ні.

— Тоді… ніякий ти не птах.

Вілма обурено розправила свої куці крильця й затріпала ними в повітрі.

— Дзьоб, пір’я, крила… Птах!

— Ніякий не птах.

— Ні, птах,— сердито застрибала Вілма.

Оскар посміхнувся. Вілма не на жарт розхвилювалася. Вона щосили намагалася переконати робота, що є птахом, але Герон стояв на своєму. З його механічного нутра долинало гудіння несхвалення.

— Недостатньо обґрунтувань… Птах = літати… Визначення однозначне.

— Він іще не знає, що існують птахи, які не вміють літати,— шепнув Оскар Шарлотті.— Схоже, нам доведеться поповнити його короткий довідник. Бідолашна Вілма! Вона нетямиться від обурення. Мені здавалося, вони стануть друзями, але якщо так піде й далі, то до цього ще дуже далеко.

Герон обернув до них голову. Очі в нього звузилися.

— Не так голосно,— порадила йому Шарлотта.— адаю, він має дуже гарний слух. Якщо будеш і далі так говорити, можеш зачепити його почуття.

— Почуття? — посміхнувся Оскар.— Хочу тобі нагадати, що він складається із шестірень, листового заліза та складних схем. Для справжніх почуттів потрібне серце.

— Можна подумати, почуття виникають у серці,— фиркнула Шарлотта.— Хочеш, я пошию маленьке серце з оксамиту і вкладу йому в груди? Тоді він точно стане найчутливішим роботом на Землі.

Вони перезирнулися й розсміялися. Герон відвернувся й попростував далі нерівною лісовою стежкою.

Перед хатиною на них уже чекав Юлій Пфефферкорн. Він прибув на автомобілі, що димів, і привіз важенну скриню. Мотор машини тихо працював на холостому ходу.

— Знову! — пробурчав Пфефферкорн.— Ми домовлялися на п’яту годину. Я чекаю на вас тут уже не менше двадцяти хвилин!

Гумбольдт кивнув на Герона:

— На жаль, наш маленький друг не занадто швидкохідний. Схоже, доведеться постачити його ще й гусеницями.

— Краще не треба,— заперечив винахідник.— Тесла не буде в захваті, якщо ми почнемо щось змінювати в його машині. Крім того, такі речі краще обговорювати без робота. Ми ж не знаємо, що він потім розповість своєму творцеві. Як гадаєш, Героне, ти можеш мовчати?

— Повністю автоматизований виробничий пристрій Т-301 запрограмований записувати й повідомляти… Приховання інформації може привести до серйозних збоїв у системі.

На секунду здалося, що Пфефферкорн ось-ось лусне від злості, але він зовсім несподівано розсміявся.

— Ось тобі, Фріце! Балакучий, як сорока. Краще будемо обговорювати важливі речі віч-на-віч.

Пфефферкорн, Віллі, Берт і Мицик зняли чорний

ящик і обережно опустили його на землю.

— Що там таке? — прохекав Мицик.— У вас там

ціла скриня золота?

— Дещо набагато цінніше,— відповів Гумбольдт.

— Того, що перебуває всередині, у жодному разі не можна торкатися голіруч,— сказав Пфефферкорн.— А то можна легко перетворитися на пил. Повірте, я знаю, про що кажу. Я заміряв,— там усі десять гігаватів. Не обманюйтеся його зовнішнім виглядом.

— Саме для цього тобі потрібний Герон? — поцікавився Оскар.— Вантаж не заподіє йому ніякої шкоди?

— Так, це одна із причин,— відповів Гумбольдт.— Іншу назву трохи пізніше. Оскаре, допоможеш відчинити?

Юнак підійшов з іншого боку й узявся за кришку.

— На рахунок три. Раз, два, три.

Усі замружилися від червоного світла. Коли отямилися,

затамувавши подих, зазирнули всередину

ящика.

— Це рубін? — у здивованих очах Лєни відбилося

світло кристала.

— Ні, це не рубін,— відповів Гумбольдт.— Це

камінь із Атлантиди. Принаймні, його шматок. Шар-

лотта й Оскар пам’ятають, що нам його подарував

Александр Ліванос. Йому здалося, що настане день,

і камінь нам знадобиться. І він мав рацію.

— Він чудовий,— зітхнула Лєна.— Звідки він з’явився?

— Нібито з глибини землі,— сказав Гумбольдт.— Ліванос розповідав, що технологія роботи з кристалами в Атлантиді була добре розвинена. Завдяки їй вони будували літаки, одержували світло, робили зброю. Але великою була й жага мати цю енергію. Кристал тріснув. Сильний вибух зруйнував острів, зануривши Атлантиду в море й викликавши приливну хвилю, досить сильну, щоб знищити мінойську імперію. Перед нами один із останніх уламків каменю, що залишилися.

— І що ви хочете з ним зробити?

— Зараз побачите,— дослідник вийняв із кишені ключ і відімкнув двері сараю.— Заходьте, не бійтеся.

Він увійшов у півморок першим, Оскар і його друзі пройшли за ним.

Хатина була метрів чотири завширшки й метрів вісім завдовжки. Крізь маленьке віконце фасаду проникав самотній промінь світла, що освітлював дивну конструкцію посередині.

Оскарові не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що перед ним точна копія машини часу з лабораторії дослідника, тільки набагато більша. Сріблясті кола були метрів по три в діаметрі й блищали так, немов були зроблені з чистого срібла. Стінки кулі в центрі складалися з тонких переплетених дротів, завдяки чому можна було зазирнути всередину. Там були м’які крісла з ручками й панель управління. Крісла були оснащені ременями безпеки.

Гумбольдт узяв ганчірочку й протер металеві частини.

— Любі друзі, дозвольте представити вам «Хронос-1». Першу абсолютно робочу машину часу. На її розробку я витратив два роки життя й половину статку, і все ж таки без допомоги мого доброго друга Юлія Пфефферкорна я б ніколи її не закінчив. Дозвольте висловити йому величезну подяку,— він приклав руку до грудей і злегка вклонився.

Пфефферкорн гордовито підняв підборіддя.

Оскар із друзями підкралися до апарата, як миші до сплячої кішки. Ніхто не сказав ані слова. Першим отямився Мицик.

— За допомогою цієї штуки ви подорожуватимете в часі? Це схоже на ярмарковий атракціон!

— Цей ярмарковий атракціон, як ти його назвав,— найскладніша технічна конструкція по цей бік екватора,— м’яко посміхнувся Гумбольдт.— Він складніший, ніж найновіший автомобіль. Він настільки тонкий, що можна написати безліч книжок і ні на крок не наблизитися до його справжньої таємниці. Але не хочу набридати вам деталями. Факт полягає в тому, що за допомогою цієї машини один або кілька людей можуть подорожувати в часі. Уперед або назад, на тиждень, місяць або роки — зовсім неважливо. Можливо, навіть до самого початку часів, якщо знадобиться. Причому, мені здається, що світ у момент свого зародження був би не найкращим для нас місцем. Жара й отруйні випари швидко б нас погубили,— він хитро посміхнувся Мицику.— Але роботу ще не закінчено. Нам потрібно розв’язати кілька серйозних завдань, і розібратися з ними нам допоможе Герон. Героне, ти готовий?

— Автоматизований пристрій Т-301 до роботи готовий.

— Дякую,— Гумбольдт відкрив верхню частину кулі й витяг звідти драбинку.— Спробуй, чи зможеш ти піднятися.

Маленький робот переконався, що сходи витримають його вагу, і почав важко підніматися вгору. На це пішло досить багато часу.

— Ти зможеш рухатися в кабіні?

— Тут достатньо вільного місця.

— Чудово. Мені хотілося б, щоб ти пройшов до панелі управління. Бачиш механічний таймер? Він розташований в самому центрі панелі?

— Латунний диск із цифрами?

— Правильно. Це механічний таймер, який ми, на жаль, не можемо використовувати через його неточність. Твій хазяїн розповідав, що в тебе є вбудований електричний лічильник — внутрішній годинник.

— Мій хронометричний вузол.

— Точно,— посміхнувся Гумбольдт.— Ти зможеш переставити його, якщо знадобиться?

— Так.

— Чудово. Спробуй, чи зможеш ти підключити його до центрального пульта. Білий штекер у нижній частині панелі управління.

Герон знайшов штекер, відкрив клапан на грудях, витяг звідти кабель і спробував приєднати його до панелі. Після декількох спроб він похитав головою.

— Гніздо не підходить. Потрібен штекер французького стандарту.

— О, так, я забув. Ці вже мені стандарти,— зітхнув Гумбольдт.— Чи домовляться колись європейці з приводу уніфікації всіх величин? Юлій, подивися, будь ласка, чи немає в тебе в сумці із запчастинами адаптера?

Винахідник покопирсався в наплічній сумці й швидко знайшов потрібну річ. За кілька хвилин він замінив білий німецький штекер із кераміки на французький чорний металевий. Оскар не міг намилуватися, з якою швидкістю й точністю працює Пфефферкорн. Гумбольдт увімкнув допоміжний генератор. Апарат загудів: пішов струм.

— Спробуй іще раз, Героне.

Не минуло й десяти секунд, як на грудях робота замигтіли кнопки.

— Зв’язок установлено. Таймер активовано.

Гумбольдт потер руки:

— Першу проблему розв’язали. Тепер ми можемо задавати час за допомогою електричного годинника в тебе всередині. Це дозволить бути більш точними. Будемо сподіватися, що цього достатньо.

Оскар насупився:

— Це означає, що Герон подорожуватиме в часі разом із нами?

— Точно підмічено,— кивнув Гумбольдт.— Він буде нашим кучером. Спасибі, Герон, ти дуже допоміг. Можеш спускатися. У мене для тебе є ще одне завдання.— Він повернувся до хлопців: — Тепер найскладніше. Ви маєте підняти сюди ящик, щоб Герон міг використовувати кристал. Беріться кожний за ручку обома руками. Ящик обшитий свинцевими пластинами, ви вже помітили, який він важкий. Упораєтеся?

— Ясна річ,— завірив його Берт.— Куди саме його потрібно поставити?

— Найкраще тут, поряд із цоколем. Обережніше, не спіткніться. Якщо кристал розіб’ється, нас усіх уб’є вибухом.

Вислухавши таке напуття, Оскар, Віллі, Берт і Мицик затягли ящик усередину хатини й поставили на підлогу. Вони з натугою відхекувалися. Червоне світло не заспокоювало. Повітря, здавалося, було просочене енергією.

— Гарна робота, хлопчики,— похвалив Гумбольдт.— Сьогодні ви заробили додаткову порцію десерту.

Оскар підійшов до Шарлотти й почав стежити за розвитком подій із безпечної відстані.

Гумбольдт знову звернувся до Герона:

— Отже, мій маленький друже, тепер твоя черга. Тобі потрібно вставити кристал у камеру в цоколі. Камеру я відчиню. Дуже важливо, щоб ти нічого не штовхнув і ні до чого не доторкнувся. Машина часу не заземлена, і можна отримати такий розряд, що все тут перетвориться на попіл. Гадаєш, у тебе вийде?

— Автоматизований пристрій Т-301 уміє поводитися з високою напругою.

— Тоді вперед,— дослідник ляснув залізного чоловічка по плечу й відступив убік.

Схоже, єдиною істотою, яка не злякалася кристала, була Вілма. Вона залишилася поряд із Героном і з підозрою стежила за кожним його кроком.

— Не розбий світне яйце…

— Це не передбачене. Рухи Герона запрограмовані з точністю до мікрометра.

— Завжди може статися помилка…

— Не в мене.

Вілма фиркнула. Здається, упевненість Герона дратувала її. Робот вийняв кристал своїми величезними металевими руками й попрямував до цоколя. Там була камера, облицьована зсередини чорним металом. «Можливо, свинець,— подумав Оскар, а можливо, ще якийсь маловідомий матеріал». Герон помістив кристал усередину й закріпив його. Потім зачинив дверцята. Пролунало низьке гудіння.

Гумбольдт обернувся, оглянув панель управління і вдоволено кивнув.

— Зроблено,— сказав він із видимим полегшенням.— Настав важливий момент. Настав час здійснити першу пробну подорож.

Субота, 12 червня 1895…

Х айнц Берінгер подався вперед, вийняв із коробки сигару й запалив її. Очі кольору сталі ні на мить не випускали з виду хлопчиська.

— Стоп, стоп, стоп, не так швидко. Один по одному. Розкажи точно, що відбулося.

— Я вже говорив… Штука запалала. А потім почала обертатися. Швидше… Я взагалі… Я ще ніколи нічого такого не бачив.

Берінгер затягнувся й випустив дим просто в обличчя хлопчика. Із трактиру долинали сміх і дзенькіт склянок. Завіса трохи приглушала шум.

«Лісоруб» був другим будинком Берінгера. Тут він займався своїми справами, тут зустрічався з інформаторами. Вороги назвали б це місце штаб-квартирою злочинної організації, але сам Берінгер уважав інакше. Він займався імпортом та експортом, тобто регулював потік інформації від своїх клієнтів. Те, що в трактирі завжди було повно народу, йому не заважало — навпаки, через шум, що влаштовували відвідувачі, його неможливо було підслухати. І цю обставину клієнти дуже цінували, адже ніхто з них не хотів, щоб їхнє ім’я виявилося пов’язаним із подібною організацією. Через те, що в трактирі було багато людей Берінгера, ймовірність того, що сюди завітає жандарм або чиновник карної поліції, була невеликою. А якби таке раптом трапилося, Берінгера відразу б попередили.

Він іще раз затягнувся.

— Отже, Гумбольдт зачинив дверцята?