Закон Хроноса

У будинку біля озера, п’ятниця, 4 червня 1895…

— Оскаре, не передаси мені масло?

Через розгорнуту газету з’явилася рука Гумбольдта, помацала на столі й наштовхнулася на баночку з варенням.

— От, дідько…

Дослідник опустив газету й облизав пальці. Обвів очима накритий до сніданку стіл.

— Де це кляте масло?

— Несу,— пролунало з кухні.— Чекаю, поки завариться чай. Ще хвилинка!

Мелодійно задзвеніли браслети, і з кухні з’явилася Еліза. В одній руці вона несла масельничку, в іншій — глечик із чаєм. Оскар відсунув кошик із булочками й допоміг поставити глечик. Дослідник налив чаю, додав у чашку цукор і молоко, а потім ще й своїх улюблених східних прянощів. Зробивши перший ковток, він із задоволенням прицмокнув.

— Чудово,— похвалив він.— А тепер, будь ласка, булочку з варенням. Інші теж потягнулися до їжі. Лєна з Бертом узяли яйця, Мицик і Віллі — шинку, Оскар із Шарлоттою — варення. Попереду — недільний похід за покупками, тому, перш ніж іти в продуктові магазини й до торговців овочами й напоями, потрібно як слід підкріпитися.

— Що пишуть у новинах? — запитав Оскар, киваючи на титульну сторінку «Берлінер Моргенпост».

На ній красувався заголовок: «Підготовка до врочистого відкриття виставки в повному розпалі. Метеорологи обіцяють імператорську погоду».

— Нічого особливого,— відповів Гумбольдт із набитим ротом.— Внутрішньополітичні лайки, зовнішньополітичні скарги й загальне обговорення майбутнього підвищення податків. Ах так, і ще відкриття грандіозної виставки в Новому музеї завтра вранці. Маю зізнатися, ця виставка мене зацікавила. Правда, іти краще, коли пройде перша юрба. Не люблю я дві години штовхатися, щоб потім оглянути всі експонати за п’ятнадцять хвилин. Кому подобається, будь ласка, але мене звільніть!

— Завтра обіцяють гарну погоду,— зауважила Лєна.— Можна було б прогулятися на Шпреє. Пофліртуємо трошки, подивимося, які сукні зараз у моді.

Гумбольдт похитав головою:

— Завтра о дев’ятій у нас зустріч в університеті, не забули? Директор Шпренглер очікує нашого звіту про подорож на Яву. Крім того, ви сьогодні досить накаталися. А тепер дайте мені спокійно поснідати. Лєна засопіла, але Берт на знак розради поклав руку їй на плече, і вона заспокоїлася. Еліза налила їм іще по чашці чаю й теж сіла за стіл.

Вони саме взялися до другої булочки, коли з вулиці почувся гуркіт. Із вікна було видно, як у двір в’їхав чоловік на одному з новомодних автомобілів.

— Ого,— присвиснув Оскар.— Ми чекаємо гостей?

— Начебто, ні, але…— насупився Гумбольдт.

— Я подивлюся,— запропонував Оскар. Шарлотта підхопилася:

— Я перша!

Вони разом кинулися до дверей і так швидко їх відчинили, що відвідувач від несподіванки позадкував. Перед ними стояв елегантно одягнений пан у казанку на голові, пенсне на носі й темному жилеті з кишеньковим годинником. На ньому були штани зі стрілками й підтяжками, відполіровані до блиску черевики, дуже дорогі на вигляд. Під пахвою чоловік затиснув портфель. Коли він отямився, то відкашлявся й покосився на табличку з ім’ям.

— Чи правильно я розумію, що це будинок Карла

Фрідріха фон Гумбольдта?

— Правильно,— відповіла Шарлотта.— Дядько саме снідає. Передати йому щось?

— Кхе-кхе, у мене для нього термінова посилка. Особисто в руки. Не були б ви такі люб’язні запросити його?

Оскар обернувся й прокричав:

— Батьку, для тебе пошта!

Почувся дзенькіт блюдечка, потім звук стільця, що пересувається, і важкі кроки дослідника наблизилися до дверей. За коміром у нього була серветка, навколо рота ще залишилися крихти й краплі варення.

— Що ви хотіли?

— Я представляю компанію з доставки «Клаас і Йохансон», у мене для вас посилка.

Чиновник відкрив портфель і дістав теку. Була вона досить пухкою. Зверху лежав документ, на якому було щось написано. Оскар витягнув шию. «Своєчасна доставка в п’ятницю, 4 червня 1895, 10:00». Кур’єр звірився з годинником і поставив навпроти галочку.

— Чи не будете ви такі люб’язні розписатися? — подав він Гумбольдту золоту авторучку.

— «Клаас і Йохансон»? Я вже чув цю назву.

— Дочірнє підприємство «Вестерн Юніон». Діємо по всьому світі. Будь ласка, підпишіться тут і тут,— він указав потрібні місця.

Оскар милувався моторним візком. Подібні машини час від часу зустрічалися в Берліні, але такої красуні він іще не бачив. Шкіряні сидіння, деталі з вишневого дерева, мідне кермо — дорога штука.

Гумбольдт не звернув на машину ніякої уваги. Він узяв ручку, підписався, де потрібно, і взяв теку. Та була перев’язана шпагатом і запечатана воском.

— Хто може відправити мені посилку таким дорогим способом? Важлива, напевно. Від кого?

— Про відправника, на жаль, сказати нічого не можу. Ми тільки зобов’язалися доставити вам цю теку в зазначений день і в зазначений час. Копія для вас, оригінал я залишу собі. Доставку вже оплачено. Бажаю чудових вихідних,— він торкнувся крисів капелюха, сів в автомобіль і з гуркотом зник у хмарі вихлопних газів.

Гумбольдт помахав рукою перед особою.

— Жалюгідні отруйники повітря! Сподіваюся, ця мода незабаром мине. Ходімо закінчимо сніданок.

Решта сніданку пройшла поспіхом. Усім хотілося знати, що привіз кур’єр. За мить хлопці прибрали зі столу й розсілися навколо дослідника. У Гумбольдта втупилися цікаві погляди.

— Ну, що дивитеся? Наскільки я пам’ятаю, посилка була особисто для мене.

— Давай уже, батьку,— відповів Оскар.— Цікаво ж, що криється за такою загадковою доставкою!

— Можливо, нове замовлення? — у Лєни заблищали очі.

— Або пошта від Босуелла й Пеппера,— припустила Шарлотта.— Вони можуть скористатися «Вестерн Юніон».

Гумбольдт зітхнув:

— Гаразд. Тільки не насідайте на мене, терпіти цього не можу. Давайте подивимося.

Він узяв ніж для хліба й зламав печатку. Потім зняв шпагат і розкрив шкіряну теку. Звідти посипалися фотографії, ескізи, газетні вирізки й написані від руки листочки, що відразу розлетілися по столі. Більша частина, очевидно, була написана поспіхом: дуже нерозбірливим був почерк. Були там два конверти й товста, добряче пошарпана книга, зміст якої, треба сподіватися, усе пояснив би. На одному конверті було написано «Карлу Фрідріху», на іншому — «Шарлотті».

— Загадково,— пробурмотів Гумбольдт і покрутив у руках призначений йому лист.— Почерк мені не знайомий. Цікаво, хто це написав?

— Відкрий і дізнаєшся,— порадив Оскар.

Гумбольдт докірливо подивився на нього поверх окулярів:

— От спасибі! Сам би я ніколи не здогадався.

— Охоче вірю,— посміхнувся син.

Гумбольдт іще раз потягнувся за ножем і провів тонким металевим лезом по краю конверта. Зазирнув усередину й дістав три пописані дрібним почерком аркушики. За столом стало тихо.

Оскар витягнув шию. Очі в нього ледве не вискочили з орбіт. Якщо це не жарт і не помилка, то перед ними лист із майбутнього!

«Любий Карле Фрідріху, якщо ти читаєш ці рядки, то я мертвий або в полоні. Що, втім, одне й те саме, тому що я занадто небезпечний, щоб мене можна було залишити живим. Ти навіть не уявляєш, якої праці мені коштувало вмовити Оскара й Шарлотту піднятися в машину часу й повернутися в наш час, де на нас чекає загін озброєних до зубів солдатів, готових перестріляти нас, тільки-но вгледять. Ця подорож — вірна смерть, але вона є неминучою, якщо ми не хочемо порушити перебіг часу. Який же він жорстокий, бог часу.

Ти вже, напевно, здогадався, хто я — ти в майбутньому. Я пишу тобі, тому що потребую допомоги. Поясню, про що йдеться. Ми повинні змінити майбутнє. Або, якщо точніше, це маєш зробити ти. Завтра трапиться те, що змінить історію нашої країни й усього світу катастрофічним чином і призведе до найпохмурішого майбутнього. Хоча я клявся, що ніколи не втручуся в хід історії, але зараз саме той випадок, коли переконаннями варто зневажити. Дивно? Можливо. Але ти не бачив того, що бачив я.

Ти запитуєш себе, чи це не жарт. Можливо, чийсь злий розіграш? Дозволь тебе запевнити, це не жарт.

Те, що відбудеться, відбудеться. Ти знайдеш докази у вигляді хронологічно впорядкованих фотографій і газетних вирізок, і книги, що її привіз Оскар із майбутнього, відтак зможеш скласти власну думку. Повір мені, йдеться не більше не менше, як про існування самого людства.

Завтра вранці, у суботу, п’ятого червня 1895 року, рівно о десятій годині відбудеться те, що змінить хід історії. Ця подія викличе реакцію доміно. Неминучу, безперервну й невимовну.

Наша єдина можливість — не пропустити цей маленький поштовх в історії й направити його в інший бік. Якщо мої розрахунки правильні — а ти знаєш, я рідко помиляюся,— то всі жахи, які мають статися, не трапляться, і ми допоможемо людству ступити на більш щасливий і більш мирний шлях.

На жаль, я не можу зробити цього сам. Моє завдання полягає в тому, щоб усе описати й задокументувати, і залишити тобі якомога повнішу інформацію, щоб ти і твої помічники змогли б зробити потрібні дії в потрібний час. Як тільки це трапиться, колишня пряма часу перестане існувати. Замість неї виникне нова. Реальність, у якій не вб’ють Елізу, Віллі не стане зрадником, і люди не перетворяться на рабів машин. Так, ти прочитав правильно. Все це відбудеться, якщо ти нічого не зміниш. Як тільки запобіжиш замаху, ти повинен знищити машину часу. Це неминуче. Подорожей у часі бути не може, про машину часу ніхто не повинен знати. Обіцяй, що усунеш усі сліди. Фріц Фердинанд із «Берлінер Моргенпост» відрядив свого асистента в лабораторію, поки брав у тебе інтерв’ю. Він знає, чим ти зараз займаєшся, і збирається опублікувати свій матеріал. Заборони йому. Ніхто не повинен знати про твій винахід.

Любий Карле Фрідріху, не хочу приховувати, що ця подорож без зворотного квитка. Якщо ти відмовишся, то ти відмовишся від усіх. Якщо ви зазнаєте невдачі, то невдачі зазнає все людство. Ти об’їхав багато країн і пережив багато пригод, але це найважливіша твоя місія.

Не розчаровуй мене. Я в тебе вірю.

Твій Карл Фрідріх».

Гумбольдт опустив листа. Обличчя його пополотніло. Губи тремтіли, але він не видав ні звуку. Життя змінилося в одну мить. Написане в листі — написане власною рукою дослідника — не вкладалося в голові.

Потрібен був час, щоб усе прийняти.

Два аркуші, що залишилися, були тісно пописані вказівками, вказівками й іще раз вказівками, а також цифрами — посиланнями на малюнки та схеми. Все разом це склало план, продуманий до дрібних деталей і враховуючий усі подробиці. Епохальна подія мала відбутися завтра. Це перестало бути таємницею. У руки впала газетна вирізка, датована понеділком, сьомого червня. Убито імператора Вільгельма ІІ, гово-

рилося в ній. Жахливий замах на кайзера, імовірно,

здійснено соціалістами.

— Постріл пролунає завтра о десятій ранку на сходах Нового музею, під час урочистого відкриття виставки,— зауважила Шарлотта.— Це знаменна подія. Перша ланка в ланцюжку. Крок, що призведе до занепаду людства. І ми маємо йому запобігти. Ось іще одна,— дівчина узяла ще одну статтю.— Послухайте: «Невже Карл Фрідріх фон Гумбольдт побудував машину часу? Чи може він зробити так, щоб замаху на нашого улюбленого імператора не відбулося?» Репортаж спеціального кореспондента Фріца Фердинанда.

— Що? — вигукнув Гумбольдт.— Дай сюди! — Він схопив статтю, і брови в нього зметнулися вгору.— Це… це дивовижно! Що цей репортер собі уявив? Ми ж домовлялися…

В Оскара голова пішла обертом. Довелося сісти.

— Це лист справді з майбутнього? — пробурмотів він.— Ти особисто написав його й повернувся в машині часу, щоб вручити собі теперішньому?

— Передай мені книгу, що лежить у теці.

Оскар кивнув, піднявся зі стільця й тремтячими пальцями вийняв зі стосу документів книгу. Гумбольдт відкрив її на першій-ліпшій сторінці. Там стояла дата 28 травня 2015 і красувався заголовок: «Канцлер Меркель наказує підвищити Берлінську стіну ще на двадцять метрів». Нижче було написано: «Під час масового обстрілу французьких військ на початку місяця було пробито стіну в районі площі Ернста Рейзера й іще в декількох місцях на західному фланзі. У виступі перед військовою радою канцлер висловилася за збільшення оборонного бюджету, а також за збільшення стіни. «Берлін — бастіон волі й права,— заявила вона.— Він не повинен потрапити до рук французів. Навіть якщо вся країна порине в темряву, Берлін повинен залишитися маяком права та моралі. Ми станемо надією для всіх вільних країн цього світу. Тільки з однієї цієї причини ми маємо за будь-яку ціну захистити нашу улюблену батьківщину. Збільшення оборонного муру на шістдесят метрів стане третім будівельним проектом від початку війни. Це рішення багатьом не припаде до смаку. Але чи може така середньовічна форма захисту стримати створення усе більш досконалих військових машин і чи посприяє вона закінченню конфлікту між Росією, Францією та Німеччиною, досить сумнівно».

Друге повідомлення, датоване 15 листопада 2020, було не таким сенсаційним, але лякало не менше.

«Код Тесли розгаданий»,— говорив заголовок.

«Ученим з інституту Штутгарта вперше вдалося розгадати легендарний код фізика Ніколи Тесли 1890 року. Тесла, якого поряд з Ісааком Ньютоном і Альбертом Ейнштейном можна назвати найбільшими геніями минулого тисячоліття, розробив цифровий код для моделі робота Герона на основі так званих риманових положень, які досі залишалися нерозв’язаною математичною загадкою. Над її розв’язанням билося не одне покоління вчених. Два тижні тому група математиків здійснила прорив. Тепер, маючи ключ до коду Тесли, можна зрозуміти складні процеси всередині автоматів і відтворити їх. Робот може стати предком цілого покоління машин зі штучним інтелектом».

Гумбольдт захлопнув книгу.

— Дивовижно! — заявив він.

— Герон? Чи не той це маленький залізний чоловічок, якого ми бачили у Тесли в Парижі?

Дослідник кивнув.

— Я попросив Теслу надіслати його мені,— тихо сказав він.— Думав, що маленький робот допоможе мені розв’язати деякі проблеми, що виникли при роботі над машиною часу. Тепер, мабуть, доведеться відмовитися…

— Ти й правда будуєш машину часу? — Тепер Оскар зрозумів, у чому справа. Металева стружка в лісі, загадкові посилки, дивний шум…

— Це цілком секретна інформація,— відповів Гумбольдт.— Свого часу я б вам усе розповів, повірте.

— Я думала, ти вирішив не продовжувати дослідження в цій галузі,— випалила Шарлотта.— Ти ж казав, що небезпечно віддалятися занадто далеко в часі.— Вона схрестила руки на грудях.— Після того як я прочитала твою статтю в «Популар Сайєнс» за минулий місяць, я вирішила, що ти розпрощався з цією ідеєю.

Гумбольдт винувато знизав плечима.

— Я вчений, Шарлотто. Взагалі-то, я сам собі обіцяв, що не буду продовжувати дослідження в галузі подорожей у часі. Занадто великий ризик. Але бесіди з моїм партнером і компаньйоном Юлієм Пфефферкорном дозволили мені зрозуміти, що існує ще один спосіб подорожей, при якому можна обмежитися лише спостереженнями. Той факт, що через мене змінився хід історії, мене дуже лякає. Це означає, що мої побоювання підтверджуються, і побудувати машину часу не можна,— ляснув він рукою по столі.— Як шкода, що інший Я дав нам так мало часу. Одного дня для запобігання замаху неймовірно мало.

Шарлотта розклала всі документи й подивилася малюнки та креслення.

— Цікаво, чому він не зробив цього сам? Чому ти з майбутнього передав усе нам, а не зайнявся справою сам?

Гумбольдт похитав головою.

— Напевно, занадто великий ризик для нього. Уяви, якби його заарештували під час цієї спроби. Або машину часу б виявили, і вона потрапила б у чужі руки. Тоді все було б марно. Все ж таки правильно спостерігати, а не втручатися в хід історії. У такий спосіб можна звести небезпеку до мінімуму. Крім того, спочатку потрібно було встановити, де перебував той, хто скоїв злочин, якою зброєю він скористався тощо,— дослідник потер чоло.— Бачите, як все складно. Саме з цієї причини я так довго боявся впритул займатися цією темою. Як це не парадоксально, але час спливає. Нам слід поквапитися. Потрібно скласти план і розробити стратегію. Ми маємо продумати всі деталі. Завтра о десятій годині ранку настане наш час. Вирішиться доля імператора, нас і всього людства.

Берлін, субота, 5 червня 1895…

Фріц Фердинанд із «Берлінер Моргенпост» здригнувся від дзенькоту дзвонів собору неподалік. Підлічив: годинник продзвонив тричі. Господи, невже за чверть десята? Він витяг кишенькового годинника й подивився на циферблат. Дійсно. Незабаром з’явиться імператор. А він іще штатив не встановив!

Репортер піднявся на кам’яний цоколь музею й обвів поглядом юрбу. Зібралося вже кілька сотень людей, і з кожною хвилиною їх ставало більше. Ішли із заходу, з Мусоймсштрассе, зі сходу, з боку мосту Фрідріха, й із півдня, від Берлінського собору. Фріц Фердинанд оцінив погоду й вид, прикинув, як виглядатиме імператор і яка юрба збереться біля музею. Серце закалатало частіше. Якщо імператор з імператрицею вже покинули виставку й ось-ось з’являться перед народом, потрібно бути готовим. Природно, вони могли затриматися. Вільгельма не можна квапити. Якщо йому щось сподобалося, він може розглядати експонат цілу вічність. Тоді він залишатиметься всередині годинами, незважаючи на те, чи чекають його на вулиці, чи ні. Якщо ж щось пішло непередбачувано, наприклад, шнурок на касці затягнутий занадто туго, візит міг виявитися значно коротшим. Імператор звик сам розпоряджатися часом, а не навпаки.

— Альфонсе, штатив! Якщо ми встановимо його тут, нагорі, вийде чудовий кадр. Десять метрів — оптимальна відстань. Можливо, вдасться ще й телеоб’єктив прикрутити й зробити гарний портрет, як гадаєш?

— Із задоволенням, пане Фердинанд.

Альфонс Штеттнер — парубок сімнадцяти років. Чорне волосся, гострі очі, приємна зовнішність. Батько його працює в друкарні, але сина потягнуло в журналістику. У повідомлення, репортажі, інтерв’ю він вкладав багато пристрасті й удосконалювався просто на очах. Давно вже у Фріца Фердинанда не було такого розумного асистента. Уже зараз було шкода, що колись доведеться з ним розлучитися. Надто вже приємним було те, що не доводилося тягати все устаткування самому. Альфонс подав штатив, Фріц Фердинанд прийняв його й установив нагорі. Апарат було зроблено з кедру й латуні, й важив він не менше дванадцяти кілограмів. Подарунок старого майстра, що дістався йому, коли той виходив у відставку. «Вибирай важкий штатив,— перестерігав фотограф.— Легкі завжди підводять у найважливішу хвилину». Це золоте правило підтверджувалося дуже часто.

Фріц Фердинанд розставив ніжки штатива й відрегулював висоту. Потрібно ще кілька хвилин, щоб налаштувати камеру.

— Альфонсе, стань, будь ласка, на вході, щоб я зміг навести різкість,— він витягнув міхи, пірнув під світлозахисну шторку й подивився у видошукач. У кадрі з’явився Альфонс, зробив крок праворуч, підняв руки над головою, потім упер їх у стегна, як це зазвичай робив імператор. Фріц Фердинанд із посмішкою піднявся з-під шторки. Підняв угору великий палець.

— Повертайся! Допоможеш мені поміняти касету.

Він уже відкрив сумку, щоб дістати планку з порошком магнію, як раптом помітив на краю площі людей, які сердито спостерігали за тим, що відбувається. Від стань до нього була занадто великою, щоб добре розглянути, але Фріцу Фердинанду здалося, що це Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Таке враження, що він на когось чекає.

Репортер відчув докір сумління. У конторі ще лежала стаття про машину часу. Власне, він планував її надрукувати, але дав слово Гумбольдту не робити цього. Якщо розповідь з’явиться в газеті, дослідник більше ніколи не довірятиме йому. З іншого боку, нічого цікавого зараз не відбувалося. Нічого вартого уваги.

Журналіст він, зрештою, чи ні? Він уже зовсім зважився було надрукувати статтю, але головний редактор доручив йому написати розповідь про відвідування виставки імператором для титульної сторінки. Історія про машину часу зачекає.

На деякий час його відволік плач дитини, а коли він повернувся поглядом до Гумбольдта, того вже й сліду не було. Репортер іще довго шукав його очима, але марно.

Шарлотта помітила дядька й помахала йому рукою, запрошуючи укритися за сходами музею.

— Ну що? Знайшов? — запитала вона, коли той підійшов ближче.

Гумбольдт похитав головою.

— Ані сліду терориста. Щоправда, при такому скупченні народу важко визначити точне місце. Можна стояти за два метри від нього й не впізнати. Поки не буде занадто пізно.

— Що ж робити?

— Залишається тільки тримати очі розплющеними й сподіватися, що схема точна. Де Оскар і всі інші?

— Неподалік від входу. Вони спостерігають, що відбувається.

— Сподіваюся, поводяться не занадто підозріло. До речі, я помітив Фріца Фердинанда з «Берлінер Моргенпост». Он там, на цоколі, бачиш? Схоже, він теж мене побачив, але я швидко зник. Нам у жодному разі не можна привертати уваги. Котра година?

— Іще сім хвилин,— відповіла Шарлотта, глянувши на годинника.

— Тоді мені вже час. Ти знаєш, що робити.

Шарлотта кивнула.

— Гадаєш, він пунктуальний? Я б не сказала, що він опиниться біля дверей у зазначену годину.

— Опиниться, будь певна,— заспокоїв її Гумбольдт.— Час не робить помилок.

Оскар піднявся на цоколь колони й подивився поверх голів тих, що зібралися. На площі зібралося не менше тисячі людей. Жандармерія та кінна поліція намагалися втримати масу народу під контролем. У такій плутанині важко помітити підозрілу особу. У місці, що на схемі було позначене червоним хрестом, було особливо тісно. Юнак помітив трьох-чотирьох чоловіків, дуже схожих один на одного. Залишається сподіватися, що за допомогою Шарлотти вони впізнають терориста. Хлопця в крислатому капелюсі й довгому пальто, який мав розкидати листівки після замаху й кричати «Смерть монархії!» і «Геть імперіалістів!», навпаки, впізнати було дуже легко. Чи має він відношення до того, що відбувається, або ж це просто занадто завзятий демонстрант, який опинився в непотрібному місці в непотрібний час,— належало ще з’ясувати. Віллі й Берт перебували зовсім поряд із цим типом і займуться ним, щойно той почне розкидати листівки.

Оскар подивився на наручний годинник. Іще чотири хвилини. Можна повільно просуватися до зазначеного місця. Глянувши на фасад Старого музею на протилежному боці площі, він завмер. За балюстрадою музейного даху його гострі очі вловили якийсь рух. На частку секунди щось блиснуло в променях сонця. Метал!

Він озирнувся в пошуках допомоги. Гумбольдт розчинився в юрбі й не міг допомогти. Юнак глянув нагору ще раз. Цілком правильно, на даху хтось був. Людина добре сховалася за статуєю, але з позиції Оскара її можна було побачити.

Що, коли людина в юрбі — не єдиний снайпер? Що, коли в разі необхідності стрілятимуть і з даху? Чи враховував Гумбольдт таку можливість?

Іще три хвилини.

Час летів. Потрібно було прийняти рішення. Оскар заплющив очі.

Г умбольдт побачив, як Оскар покинув свій пост і щодуху кинувся на південь по Мусоймсштрассе. Він вбіг у юрбу витріщак, при цьому натрапив на одного забіяку й мало не отримав від нього прочуханки. Над площею пролунали сердиті крики. У їхній бік почали обертатися голови особливо цікавих.

Оскар біг так, начебто за ним сам чорт гнався. Тепер на нього звернули увагу кілька поліцейських і попрямували за ним.

— Що він робить? — прошипів Гумбольдт.

— Начебто від когось утікає,— припустив Мицик, який стояв поруч.— Піти за ним?

— У жодному разі! Залишайся там, де стоїш. Імператор може вийти з музею в будь-який момент.

— Цікаво, чому це Оскар так поспішає?

— Незабаром дізнаємося. Сподіваюся, він не накоїть дурниць.

Площа залишилася за спиною, він завернув за Старий музей. За ним ішли троє жандармів — двоє пішки, один на коні. Він чув сердиті крики й тупіт копит.

У напрямку Нового музею йшли ще люди, але, побачивши Оскара й поліцейських, із жахом відскакували з дороги.

— Стій! Тримайте хлопця!

Але ніхто не зважувався перепинити Оскарові дорогу. Він подолав п’ятдесятип’ятиметровий фасад за рекордний термін, звернув праворуч і забіг по двадцяти п’яти сходинках, обрамлених кінними статуями, до головного входу.

Двері музею були відчинені, відтак було видно чудову ротонду з колекцією античних скульптур. Сонце проникало в приміщення крізь скляне вікно на даху.

Хоча вхід був безкоштовним, відвідувачів у цю суботу було мало. По залу бродило всього кілька людей. Решта перебувала біля музею, щоб подивитися на імператора. Ну й здивувалися ж вони, коли побачили ще дещо!

Коли у святу святих увірвався мокрий від поту юнак, а за ним захекані жандарми, доглядач музею застиг перед ротондою.

— Зупинися, хлопче! — крикнув один із службовців, і його слова луною прокотилися по порожніх залах.— А то спіймаю й ноги повисмикую! Стій, тобі кажуть!

Доглядач музею, літній пан у синій формі й із пишними бакенбардами, довго не міг повірити своїм очам, але, нарешті, отямився і втрутився:

— Попрошу вас! Ви не в себе вдома, тут музей. Поводьтеся, як цивілізовані люди!

Жандарми пригальмували, і Оскар скористався з нагоди збільшити дистанцію між собою й переслідувачами. Він кинувся на сходи ліворуч і злетів нагору.

На другому поверсі він зупинився й розгублено озирнувся. Порожньо. Нікого. Куди не кинь погляд — картини та статуї, жодних відвідувачів. Навіть служителя, якого можна було б розпитати, немає. Де сходи на дах? Мають же вони десь бути. Час витікав крізь пальці.

Фріц Фердинанд витер піт із чола. Репортер «Берлінер Моргенпост» іще раз перевірив штатив, упевнився, що камера міцно закріплена в потрібній позиції, й тільки тоді велів своєму молодому асистентові стежити, щоб ніхто із глядачів випадково не пройшов перед об’єктивом.

— Альфонсе, ти перевірив порошок магнію? Скільки пластинок ти підготував? Чотири? Добре, цього має вистачити. Тепер гранична концентрація. Королівська пара однаково вийде з музею, там нічого зірватися не може.

Кілька озброєних до зубів солдатів особистої імператорської охорони вийшли на вулицю й зупинилися праворуч і ліворуч перед головним входом, піднявши шаблі на знак вітання. Всередині можна було побачити імператора й імператрицю. Навколо них моторно снували музейні службовці й прислуга. На сходовий майданчик у супроводі імператорської пари вийшов директор доктор Шелльмосер. Щойно їхні величності з’явилися на верхній сходинці, пролунали привітальні крики й оплески. Люди кричали «Ура!» і розмахували прапорцями. Вільгельм привітально підняв руку, і його начищена до блиску каска блиснула на сонці.

Фріц Фердинанд замахав руками, щоб привернути до себе увагу вінценосної пари.

— Ваша величносте, сюди! Фотографія для «Берлінер Моргенпост», будьте такі люб’язні.

Вільгельм помітив газетного репортера й посміхнувся. Чудовий буде кадр! Журналіст натиснув на спуск, і гримнув постріл.

Постріл пролунав із зовнішніх сходів національної галереї. Спочатку один, за ним другий.

Відволікаючий маневр Шарлотти.

Китайська ракетниця, що її дослідник зазвичай тримав у себе в лабораторії.

Голови присутніх закрутилися в пошуках джерела.

Пролунали крики. Усі дивилися в напрямку національної галереї. Всі, крім одного.

Гумбольдт примружився.

Чоловік стояв метрів за два від нього.

Поки всі виглядали передбачуваного терориста, справжній убивця поліз у сумку й дещо звідти дістав. Блиснув метал зброї. Гумбольдт відреагував миттєво й кинувся до цієї людини. Вони були на відстані витягнутої руки один від одного.

Ледь Оскар виявив двері на мансарду, вискочили жандарми.

— Стій, хлопче! — прохекав один червоновидий пан, у якого на ребрах було кілька зайвих кілограмів жиру.— Це тупик. Сходи ведуть…

«На дах»,— імовірно, хотів він сказати, але Оскар уже зник.

— Облиш ці дурощі! Рано чи пізно ми тебе спіймаємо! — почув він за спиною, коли вже біг нагору, перестрибуючи через сходинки. У цю мить пролунали постріли. Один, другий, третій. Шарлотта. Має бути Шарлотта. У документах було зазначено, що терорист зробив тільки два постріли. Один в імператора, другий в імператрицю. Обидва смертельні. Це мають бути піротехнічні ефекти Шарлотти. Ще не пізно.

На соборі пробило десяту. Час настав. Оскар відчинив двері й вивалився на майданчик. Зупинився, засліплений яскравим світлом. Там, у північно-східному крилі стояв чоловік. Темний костюм, темний капелюх, гвинтівка напоготові, спрямована в юрбу.

— Кинь зброю,— Гумбольдт учепився в підозрілого типа й зірвав із нього фальшиву бороду.

Однак супротивник виявився сильним. Він так швидко вдарив дослідника ногою по коліну, що той навіть відреагувати не встиг, тільки застогнав від болю. Тоді нападник ударив зверху і змусив Гумбольдта опуститися на коліна. Хлопець явно пройшов гарну бойову підготовку. Справжній майстер! Утримуючи однією рукою супротивника на землі, другою він цілком спокійно підняв зброю. Маузер, як і зазначено в документах. Дослідник спробував піднятися, але залізна рука міцно притискала його до землі. З очей посипалися іскри. Хлопець натиснув на нерв або артерію, а може, і на те, і на інше. Але не встиг він зімкнути хватку, як у боротьбу втрутилася третя сила. Мицик! Із шипінням дикої кішки хлопчик підстрибнув і завис на руці з пістолетом. Він так дряпався й кусався, що чоловік закричав від болю. На мить хватка навколо шиї Гумбольдта послабилася. Цього виявилося достатньо, щоб звільнитися від смертельних обіймів. Він ударив терориста під коліно й застосував давньокитайський захват «важіль». Чоловік упав як підкошений і вдарився головою об бруківку. Дослідник блискавично схопив зброю і сховав її під пальто. Для контролю натиснув іще на одну важливу точку на тілі, щоб злочинець залишався непритомним, і підвівся.

Деякі з присутніх помітили: щось не так.

— Що трапилося? — захвилювалася жінка з маленьким хлопчиком у матросці. Хлопчик тримав у руці брязкальце й не зводив круглих оченят із терориста.

— Нічого страшного,— заспокоїв її Гумбольдт.— Непритомність. Напевно, через сонце. Не переймайтеся. Я лікар. Простежу, щоб його швидше віднесли в тінь. Агов, хлопчику! — звернувся він до Мицика.— Допоможи мені перенести потерпілого під дерева. Бери його за ноги, а я підніму верхню частину тулуба. Розступіться, будь ласка. Цю людину потрібно винести в тінь, щоб я зміг із нею поговорити. Звільніть дорогу, будь ласка. Агов, ви там! Чи не могли б ви відійти? Дякую.

Гумбольдт із Мициком винесли терориста туди, де, відповідно до плану, їх чекала Шарлотта із машиною.

Чоловік на даху ще не помітив Оскара. Він зосередився на тому, що відбувалося внизу. Скорчившись за однією зі статуй, націлився й очікував вирішального моменту. Знизу чулися сердиті голоси.

— Просто хлопавка,— крикнув хтось.— Піротехніка. Нічого небезпечного.

— З новим роком! — почулося в іншому місці.

— Де шампанське?

Задзвенів сміх. Аж тут пролунав голос, що змусив усіх замовкнути:

— Хай живуть імператор та імператриця!

Угору полинули радісні вигуки.

Оскар помітив, як чоловік пригнувся. Відстань між ними була метрів із п’ять. Смертельний постріл міг пролунати будь-якої секунди. Тепер усе залежало від нього: життя імператора й імператриці, доля його родини, та й доля всього світу. Вирішальна мить настала.

Цього разу він не барився ані секунди.

Глибоко вдихнув і побіг. Не замислюючись і не сумніваючись. Знав тільки, що він єдиний може зупинити неминуче. І він це зробив.

Із лютим криком накинувся він на стрільця. Удар був таким потужним, що Оскар не втримався на ногах. Упав, голова звісилася вниз. В останній момент йому вдалося схопитися пальцями за поруччя. Над головою прогримів постріл. Куля з гуркотом вилетіла із дула й ударилася в стіну навпроти. Бризнула штукатурка і посипалася на глядачів. Знову пролунали крики.

— Боже! Подивіться, вгорі!

— Там висить людина! Вона може зірватися будьякої хвилини.

— Іще один! У нього гвинтівка!

— Снайпер! Відведіть імператора й імператрицю в безпечне місце, мерщій!

— Чому ніхто нічого не робить?

Оскар невиразно розумів, що відбувалося внизу. Він був занадто сконцентрований на тому, щоб утриматися. Мармурове поруччя було таким гладеньким, що пальцям не було за що зачепитися. І щоразу, коли він намагався вхопитися міцніше, сповзав іще більше.

Над поруччям з’явилося обличчя стрільця. На тлі неба воно виділялося темним силуетом. Гвинтівка загрозливо націлилася на юнака.

— Хто ти такий? Як ти насмілився на мене напасти?

Оскар замружився. Обличчя незнайомця закривала хустка. А що в нього на голові? Чи не студентський кашкет?

— До… допоможіть мені,— сили танули з кожною миттю. Ще трохи, і він зірветься в прірву.

— Я? Тобі? Не сміши мене,— чоловік підняв гвинтівку й ударив Оскара по пальцях. Рука вибухнула від болю. Немов вогнем обпалило.

Юнак закричав. Ніколи в житті не було йому так боляче. Пальці розтиснулися. Рука відпустила поруччя й мляво зависла. Тепер він тримався тільки однією рукою. З очей бризнули сльози. Крізь завісу сліз незнайомця було ледь видно. Здається, під хусткою він посміхався.

— Ну, хлопчику мій, як ти почуваєшся? — глузливо промовив злочинець.

Оскар зрозумів, що це його остання мить. Неспроможний щось змінити, він збожеволів від болю і дивився, як снайпер приготувався до наступного удару. Усе відбувалося немов у тумані. Він почув крики людей унизу, відчув, як вітер тріпає одяг,— але останньої миті його втягли нагору дві дужі руки.

— Тримаєте його! Є? Гаразд.

Він розслабився. Поряд двоє жандармів притискали снайпера до підлоги. Двоє міцних чоловіків ледве втримували злочинця, який звивався всім тілом. Заспокоїти його було нелегко. Начебто злий дух у нього вселився.

— Ми однаково дізнаємося, хто ти. Тримайте його, я перевірю документи,— один із жандармів витяг посвідчення з кишені снайпера й розкрив.

— Нічого собі! Карл Штрекер. Студент юриспруденції. Що ти робиш тут нагорі з гвинтівкою? Зібрався стріляти?

— Відпустіть мене, свині. Мій батько — важлива людина в уряді. Він подбає, щоб ви провели решту життя за ґратами! Ви… А-а-а! Боляче!

— Тихо ти, пацюче! Ім’ям імператора тебе заарештовано. Ти обвинувачуєшся в спробі вбивства, державній зраді й замаху на життя нашого улюбленого монарха.

— Надягніть наручники й зірвіть із нього цю маску,— наказав інший жандарм, власник червоних щік і блискучої гостроверхої каски.— Ми передамо тебе карній поліції. Вони з тобою розберуться. А що стосується тебе…— звернувся він до Оскара.— Потрібно перевірити твою особистість, але спочатку ми відвеземо тебе до лікарні. Чи потрібно повідомити когось?

Оскар кивнув.

— Гум… больдта… Карла Фрідріха фон… Гумбольдта.

— Гумбольдта? — насупився служака.— Я вже чув це ім’я. Почекай-но, чи ти не той юний Оскар, про якого так багато писали в газетах?

Юнак розгублено посміхнувся.

— Точно! Я заарештував не ту людину,— жандарм оглянув руку Оскара.— Схоже, з рукою в тебе зовсім кепсько, потрібна термінова допомога. Сподіваюся, невдовзі ти зможеш потиснути руку імператорові, якщо він вирішить особисто віддячити тобі за спасіння життя.

— Дякую,— сил більше не залишилося, і Оскар знепритомнів.

За три дні, вівторок, 8 червня 1895…

Н а вулиці було прохолодно й мрячно. З’явилися люди принца-наступника й, не доходячи до Кенігсплац, звернули ліворуч, на Бісмаркштрассе. На розі Хіндерсіннштрассе вони зупинилися. Для ранку вівторка було дуже тихо. Можливо, тому, що не було ще й восьмої ранку, та й квартал був не торговельний.

Парламентарії, юристи, службовці й дипломати, які населяли прилеглі вулиці, виповзали зі своїх дір не раніше десятої ранку. Додому вони поверталися вже до п’ятої вечора, у той час як усі інші ще старанно працювали. Привілей чиновників, якому заздрив увесь світ.

Випадковий перехожий, який вигулював свого собаку, не помітив нічого підозрілого, адже для цього йому довелося б підійти дуже близько. Тому він і не побачив тонкого клинка, що блиснув між людиною в чорному пальто й іншим, із акуратно підстриженими вусами.

Найтонша найгостріша шпага, що зазвичай ховалася в ціпку із золотим набалдашником. Тепер вона покинула свої піхви й націлялася в живіт, загрожуючи серйозним пораненням, якщо людина зважиться втекти.

Обоє чоловіків були приблизно однакового зросту й статури, але в одного з них зовсім чорне волосся було заплетене в коротеньку кіску, а волосся другого було коротко підстрижене, до того ж, в останнього були вуса. Пряма постава й наказовий погляд видавали військове минуле, а якщо зазирнути в очі, можна було побачити й іще дещо. Гордовитість, холодність і повну зневагу до людей. Людина, що звикла командувати. Але зараз командували нею, і це було для неї чимсь незвичним.

Двоє інших були значно нижчими й молодшими. Парубок вісімнадцяти років із рукою на перев’язі в супроводі дівчини з солом’яним волоссям, одягненої в світло-коричневе пончо. Вони підійшли до Роонштрассе й сповільнили крок.

Чоловік із вусами підняв підборіддя.

— Ви не сказали, що вам, власне, від мене потрібно, пане фон Гумбольдт. Чому ви не передасте мене в руки жандармів? Штрекер був усього лише запасним варіантом на випадок, якщо в мене не вийде.

— Цілком правильно, пішак, яким можна легко пожертвувати,— відповів дослідник.— Упевнений, ви досить добре граєте в шахи, щоб мене зрозуміти.

— План був чудовим. Утертися в довіру до супротивника й напасти на нього тоді, коли він найменше цього очікує.

— Саме так. Я знаю, що у вас є друзі у вищих ешелонах влади. Для вас не важко було б натиснути на потрібні важелі, і вже завтра ви б знову ходили по Берліну вільною людиною.

— Що ви хочете зробити, щоб цього не допустити?

Холоднокровне вбивство в тумані? Чому тут? На вашому місці я б заколов мене на мосту й кинув труп у Шпреє.

Гумбольдт похитав головою.

— Ви розчаровуєте мене, генерале Фалькенштейн. Можливо, ви б так і вчинили, але не я. Що дасть ваша смерть? Відрубана голова гідри? Не встигнеш відрізати одну, як на її місці відразу з’являються дві інші. Ні, це не метод. Таке чудовисько не знищити одним ударом меча. Потрібно озброїтися як слід і зруйнувати його зсередини.

— Ви говорите занадто заплутано, Гумбольдте.

— Невже? Чому ж ми тоді тут? — Дослідник указав на імпозантний будинок на протилежному боці вулиці. У ньому засідала одна з адвокатських колегій міста. У такий час тут ще нікого не було.

— Канцелярія? — насупився Фалькенштейн.— Ви що, хочете, щоб я написав визнання на папері? Можете спробувати, але я ні з чим не погоджуся й нічого не підпишу. Крім того, сюди потрібно приходити за дві години. Зараз тут нікого немає.

Погляд дослідника став суворим.

— Не грайтеся із мною у ваші ігри, Фалькенштейне. Ви чудово знаєте, що це за будинок. Хочете оглянути його зблизька? Будь ласка. Давайте перейдемо на інший бік вулиці.

У спину генерала вперся кінчик шпаги. Не небезпечно, але досить болісно, щоб нагадати, хто контролює ситуацію.

— Задовольніть мою цікавість,— сказав Гумбольдт, поки вони перетинали Роонштрассе.— Чому ви зробили замах особисто? Чому не найняли професійного вбивцю? Так було б простіше й безпечніше. Чому ви зі Штрекером так ризикували? Вас схопили, і план зійшов нанівець.

— Це однаково, що розповідати сліпому про колір. Для мене це справа честі. Я люблю Німецьку імперію. Люблю й імператора. Він чудова людина. Відвертий, чесний і шляхетний.

— Так сильно любите, що хочете вбити? — насупився Гумбольдт.— Це занадто складно для мого розуміння.

— Бачите? Я так і знав, що ви не зрозумієте. Так, я саме так люблю імперію й імператора, що не можу дивитися, склавши руки, як наша горда нація дедалі ближче наближається до прірви. У зовнішній політиці її пригноблюють Росія та Франція, у внутрішній політиці завдають турбот соціалісти. Країна слабшає на очах. Їй потрібна сильна рука. Уряд, що може приймати неприємні й болісні рішення. Вільгельм занадто м’який. Він друг людей, йому подобається, щоб ним захоплювалися, щоб його любили. Але як керівник він нічого не вартий. Потрібна сила, що міцно затисне в руці поводи.— Він понизив голос до шепоту: — Загравання з Британською імперією — це образа для кожного справжнього патріота. Я розумію, що хочеться справити враження,— все-таки королева Вікторія — його бабуся,— але ж настав час іти власною дорогою. За Бісмарка це стало можливим, але відтоді, як Вільгельм його звільнив, корабель мчить у світовому океані зовсім без керування.

— І ви вирішили, що вбивство?..

Фалькенштейн обернувся, обличчя в нього налилося кров’ю.

— Убивство? Що ви знаєте? Ви… Це було не вбивством, а актом милосердя й проявом національного сумління. Але таким зманіженим демократам, як ви, цього ніколи не зрозуміти. Імператора позбавила б життя рука друга, та ще й у момент радості. Яскраве сонячне світло, радісні люди — такий кінець припав би йому до смаку.

— Ви справжній друг.

— Ми, націоналісти, єдині, хто може підняти країну із болота,— закричав Фалькенштейн, втрачаючи терпіння.— Як ви не розумієте? Дозвольте мені піти й зробити свою роботу. Невже у вас немає й іскри патріотизму?

Гумбольдт приставив шпагу до грудей генерала. Він заговорив, і голос його був твердим, як алмаз:

— Не будьте таким самовпевненим, Фалькенштейне. Хто знає, до чого призведе ваш так званий патріотизм? Люди вашого штибу псують і перекручують реальність доти, поки не скалічать країну. Залишаться попіл і руїни, самотужки вона не підніметься. Буде війна, барикади на вулицях, військові машини й кораблі. Можу завірити, що все, що потрапить до ваших рук, розсиплеться на порох. Ви — занепад людства, Фалькенштейне. Ви та ваші прихильники.

— Чому попіл і руїни? Хіба ви ясновидець? — Оскар уперше помітив в очах генерала вогник.

Гумбольдт опустив шпагу, але в піхви її не прибрав. Ні, Фалькенштейну не можна пояснювати, у яку прірву вони із соратниками штовхають країну, адже тоді вільно чи ні доведеться розповісти й про подорожі в часі.

— Цілком правильно, пане генерал. Мабуть, я ясновидець.— Він приклав руку до теплої стіни будинку з жовтого пісковику.— Будете заперечувати, що вам знайомий цей будинок? Так? Добре, тоді дозвольте нам знайти потаємні двері, і ми побачимо, чи не зможемо ми змусити ваших друзів змінити свої погляди.

Я кщо двері й були, то їх добре замаскували. Фалькенштейн провів їх крізь вузький прохід у задній двір, засаджений каштанами. Ззаду будинок був уже не таким гарним, але досить величним, щоб в Оскара по спині побігли мурашки. Невже це місце зустрічей найтаємнішої та наймогутнішої ложі Німеччини? Пісковик тут замінили на цеглу, ані колон, ані еркерів не було, стіни були повиті диким виноградом, що надавало будинку ще більшої таємничості. Але й тут дверей не було.

Поки Гумбольдт і Фалькенштейн стояли осторонь, Оскар із Шарлоттою досліджували стіну, але нічого не виявили.

Вони розгублено обернулися до дослідника.

— Нічого,— констатував юнак.— Напевно, це не той будинок. Генерал завів нас не туди, куди потрібно.

— Завважте, парубче. Я ніколи не стверджував, що це місце зустрічей нашої ложі.

— Це я стверджував,— втрутився Гумбольдт, утримуючи шпагу біля грудей генерала.— І переконаний у своїй правоті. Підійдіть до мене й розповідайте, що бачите.

Шарлотта розгублено знизала плечима. Разом вони підійшли до того місця, де стояли дослідник із головою.

— Подивіться на стіну. Вам нічого не впадає в око?

Оскар нахилив голову й примружив очі. Вусики винограду створили на цегляній стіні мудрований візерунок. Пагони вилися праворуч і ліворуч і піднімалися по стіні метрів на п’ять-шість. При цьому середня частина стіни не заросла. Якщо подивитися крізь вії, трохи примруживши очі, можна було побачити, що за формою ця прогалина нагадувала червоний трикутник. Оскар розповів про своє спостереження. Батько кивнув.

— Гадаю, це не випадково. У певних місцях виноград обрізали. Хтось хотів, щоб рослина обрамляла трикутник. А тепер подивіться на цеглини. Не всі одного кольору.

— Тепер і я бачу! — вигукнула Шарлотта.— Деякі жовтуваті. Вони утворюють смугу, бачите? — прокреслила вона пальцем по повітрю. На цегляній стіні явно проступала буква V.

— Трикутник і V,— підтвердив Гумбольдт.— Інакше кажучи, стоять циркуль і косинець. Священні символи масонів. Не думаю, що це випадково. Підійдіть, Фалькенштейне. Подивімося, що трапиться, якщо ми розглянемо один із фрагментів ближче.

Оскар торкнувся до місця, що вказав батько. Точно! Група з чотирьох-п’яти цеглин, що була приблизно на рівні очей. Помітити їх нелегко, адже розходження в кольорі майже несуттєве, а нерівна поверхня стіни згладжувала всі несхожості. Але якщо стати навпроти, їх можна було безпомилково визначити.

— Тут! — юнак провів пальцями по каменях. Ті були шорсткуватими й прохолодними.

Гумбольдт оглянув стіну, ні на секунду не випускаючи супротивника з виду.

— Чи є щось незвичайне? Відбитки, заглиблення, мітки? Навіть зовсім дрібні? Огляньте кожну цеглину. Сантиметр за сантиметром. Готовий сперечатися, ви щось знайдете. Чи не так, Фалькенштейне? Найбільше масони люблять таємниці.

Генерал стулив губи, але нічого не відповів.

— Тут щось є,— заявила Шарлотта.— Маленьке коло з геометричним знаком посередині. Його можна помітити, тільки якщо дивитися збоку.

— Спробуй на нього натиснути,— запропонував Гумбольдт.

Шарлотта доклала всіх зусиль, але камінь не зрушив ані на міліметр. Оскар теж спробував щастя, але і його спіткала невдача. Він подивився на значок із відстані.

— Не схоже на вимикач або кнопку,— сказав він.— Скоріше на печатку. Начебто хтось поставив на камінь штамп.

— Штамп? — перепитав Гумбольдт.— Ага. Генерале, можна глянути на вашу руку, будь ласка? Ні. Ліву. Подивіться, яка гарна каблучка! Не могли б ви її позичити?

Генерал неохоче віддав каблучку дослідникові. Той покрутив її перед очима.

— Гм. Це не золото, правильно? Принаймні, не чисте. Відчувається за вагою. Залізний сердечник із золотим покриттям. Занадто дешева для вашого стану, хіба тільки…— він перекинув каблучку Шарлотті.— Спробуй, не підходить?

Шарлотта підхопила каблучку й приклала її до заглиблення. Малюнок ідеально збігся. Раптом пролунало глухе клацання. Шматок стіни метрів у два всунувся всередину, звільнивши вхід, досить широкий, щоб крізь нього спокійно пройшла людина. Гумбольдт посміхнувся.

— Магнітний замок! Реагує на залізний сердечник у середині каблучки. Я бачив таке в південноамериканському храмі. Дуже винахідливо. Не заперечуєте, якщо я залишу каблучку собі? Гадаю, вона мені ще стане в пригоді. Після вас, генерале. І тільки спробуйте втекти або подати знак. Це лезо може виявитися смертельним.

— Заколоти беззахисну людину — це у вашому стилі.

— Уважайте це проявом патріотизму, Фалькенштейне. Я думаю тільки про благо нації, як і ви. Уперед!

Щойно вони опинилися всередині, отвір із тихим шумом зачинився. Вони вступили в темний коридор, що привів у кругле приміщення з куполоподібною стелею. На стінах мерехтіли відсвіти полум’я свічок. У нішах між шафами висіли портрети видатних особистостей, що стемніли від часу й нестачі сонячного світла. Один із зображених на них здався Оскарові знайомим.

— Це не?..

— Александр фон Гумбольдт, мій батько.

— Упевнений, він перевернувся б у могилі, якби побачив вас зараз,— заявив Фалькенштейн.— Ви — ганьба для своєї родини.

— Ви так гадаєте? — на губах дослідника промайнула посмішка.— Можливо, так, а може, й ні. Наскільки я знаю, він був людиною знань і принципів. І відчував відразу до сліпого націоналізму. Насмілюся припустити, що він би схвалив те, що ми робимо, але міркування на цю тему марні. Краще скажіть, що це за приміщення.

— Це наша роздягальня. Тут ми перевдягаємося перед роботою в храмі.

Гумбольдт відчинив кілька шаф і виявив там довгі чорні плащі, білі фартухи й такого ж кольору рукавички. На верхніх полицях лежали майстерно виготовлені маски.

— Здається, ми перші. Чудово. Збори призначено на дев’яту, а відтак, у нас іще…— він підніс годинника до світла,— …двадцять п’ять хвилин.

— Звідки ви знаєте, коли ми зустрічаємося?

— Членом цієї ложі був мій батько, вже забули? Мені знайомі ваші традиції. Яка з цих шаф ваша?

Фалькенштейн недовірливо подивився на дослідника й указав на останню в ряду. Та була набагато більшою за інші й прикрашена більш вишуканим різьбленням.

— Що ви задумали?

— Незабаром про все дізнаєтеся.

Гумбольдт підвів бранця до шафи й відчинив дверцята. Всередині був плащ, пара рукавичок і церемоніальна шпага. Гумбольдт вийняв предмети й уважно оглянув.

— Меч високоповажного Майстра, я вражений. Схоже, дійсно старий. Тепер потрібно трошки змінити зовнішність. Шарлотто, подбаєш про нашого підопічного, поки я перевдягаюся?

— Із великим задоволенням! — Вона взяла шпагу й направила її на груди генерала.

Фалькенштейн криво посміхнувся.

— Обережно, дівчинко, це не пилочка для нігтів. Ти й сама можеш поранитися.

Шарлотта швидко приставила клинок до його горла.

— Не кажіть так. А то я починаю нервувати. На жаль, я не володію шпагою так само добре, як мій дядько. Якщо злякаюся, можу натиснути надто сильно. Ну як, хочете такого?

Фалькенштейн промовчав. Схоже, погрозу він сприйняв всерйоз. Оскар посміхнувся. Він-то знав, що Шарлотта чудово поводиться зі шпагою. У маленьких дуелях, які вони регулярно влаштовували, вона майже завжди виходила переможницею.

Тим часом Гумбольдт накинув на плечі плащ і надяг рукавички. Поверх них надяг каблучку Фалькенштейна й оперезався мечем. Перетворення було разючим. Із маскою на обличчі його неможливо було впізнати. Справжній тамплієр або розенкрейцер. Видати міг тільки голос, але про це Гумбольдт подбав заздалегідь. Він прилаштував під коміром лінгафон і настроїв прилад так, щоб той надавав його мові регістру Фалькенштейна. Чудове й абсолютно переконливе маскування, якщо він не видасть себе якимсь дріб’язком. Але дослідник не планував продовжувати виставу довго. Усе залежатиме від отриманого ефекту, і він був упевнений, що точно влучить у ціль, якщо підірве бомбу.

П оступово зібралися шановні члени ложі. Приходили по одному, перевдягалися й заходили у великий храм, де вже був Гумбольдт.

Дослідник сидів на стільці, що належав великому Майстрові, склавши руки на мечі й насунувши маску нижче, щоб ніхто не впізнав його обличчя.

Оскар і Шарлотта причаїлися в ніші трохи подалі.

Сховані однією з тринадцяти колон, вони спостерігали за розвитком подій. Фалькенштейн сидів за ними й дрімав. За допомогою маленької ін’єкції Гумбольдт вивів генерала з ладу. Інакше була неабияка небезпека того, що він виявить себе на церемонії. Притулившись спиною до стіни і звісивши голову вбік, Майстер мирно похропував.

До залу зайшли останні із запрошених. Усі були в масках, але в Оскара було таке відчуття, що кілька людей він точно знав. Якщо вірити Фалькенштейну, тут зібралися наймогутніші люди імперії.

Поки все йшло як слід.

Дізнатися про ритуали й традиції масонів було не так просто. Братство залишалося надто закритим для зовнішнього світу, але друг Гумбольдта Юлій Пфефферкорн, який тривалий час сам був масоном, надав компанії важливі відомості та поради. У тому числі й слова присяги Майстра, які дослідник і продекламував перед тими масонами, що зібралися, замість вітання.

— Урочисто клянуся в присутності всемогутнього

Бога й святого Іоанна приховувати знання каменярів, не відкривати їх нікому в усьому світі, навіть учням, хіба тільки членам законної ложі, що пройшли суворі випробування.

— Хай буде так,— хором відповіли масони.

— Клянуся виконувати всі завдання, якими вшанує мене Майстер ложі. Також зобов’язуюся зберігати таємниці братів, які мені довіряють, як свої власні,— крім убивства й державної зради.

— Хай буде так.

— Зобов’язуюся не завдавати шкоди нікому з братів і завчасно попереджати про небезпеки, що наближаються, якщо такі мені відомі. Також готовий я служити своїм братам всіма силами, не завдаючи при цьому збитку собі й своїй родині. Надалі обіцяю не спокушати ні сестри, ні братової, не видавати того, що відбувається в ложі, і залишатися вірним усім законам. Клянуся бути твердим і непохитним, відкинути нерішучість і внутрішні сумніви, а якщо порушу клятву, то нехай тіло моє розірвуть надвоє, і одну половину кинуть на південь, іншу на північ, кістки спалять ущент і розвіють по всіх сторонах світу, щоб не було серед каменярів такої підлої й жалюгідної людини. Хай зміцнить мене Бог і допоможе виконати свій обов’язок перед Майстром.

— Хай буде так,— вимовили брати втретє й востаннє і сіли.

Гумбольдт поцілував Біблію й зайняв своє місце.

— Любі брати! Високошановні члени ложі вогню й каменю! Сьогодні ми зібралися тут, щоб порадитися із приводу подій останніх днів.— Він понизив голос: — Як ви знаєте, замах на імператора закінчився невдачею.

Багато хто кивнув. Почувся шепіт.

— Воістину чорний день для братства. Я вражений тим, що відбулося. Але найбільше мене мучить питання, як нашим ворогам удалося дізнатися про наші плани. Кожний із нас давав клятву, що все, про що ми тут говоримо, не вийде за межі храму. Але хтось клятву порушив. Як це пояснити?

Брати знову зашепотілися, цього разу вже голосніше.

Гумбольдт підняв руку:

— Розумію ваше хвилювання, але прошу зберігати порядок. Якщо хочете сказати, підніміть руку й підведіться.

Один із присутніх підняв руку, зняв маску й підвівся. Ісмаїл Карренбауер, державний скарбник. Оскар бачив його на фотографії в газеті.

— Перш ніж шукати винного, потрібно почати з докладної інформації. Що трапилося вчора під час замаху, високоповажний Майстре? Ми чули, тебе схопили.

— Ні, брате Ісмаїл,— похитав головою Гумбольдт.— На мене накинулися, це правда, але мені вдалося зникнути. Я вважав доцільним причаїтися на деякий час і почекати, поки все заспокоїться.

Підняв руку ще один член ложі й зняв маску. Огрядний чоловік із лисиною й бакенбардами. Його Оскар теж упізнав. Міністерський радник Натаніель Штрекер уважався одним із найвпливовіших людей імперії. Він був правою рукою канцлера, і краще було з ним не сперечатися. Крім того, він був батьком Карла Штрекера. Хлопця, з яким Оскар побився на даху і якого схопили жандарми.

— Подейкують, що вас вистежив дослідник Карл фон Гумбольдт.

— Я теж це чув,— підтвердив Карренбауер.— А ще кажуть, що твого сина спіймав син Гумбольдта. Чи не так це?

— Не сам син Гумбольдта, а жандарми, які забралися на дах. У Карла не було ані найменшого шансу. Якимось чином цьому Оскарові вдалося заманити їх нагору.

— Що з ним тепер?

— Мій син заарештований. Його обвинувачують у навмисному замаху на імператора.

— Це складно спростувати,— сказав Гумбольдт голосом Фалькенштейна.— Є десятки свідків. Крім того, у Карла було вилучено зброю. Як я вже казав, це чорний день для братства.

— Це все, що ти можеш сказати, високоповажний Майстре? — почервонів Штрекер.— Мій Карл у жандармів. Його допитує комісар Обендорфер, надзвичайно досвідчений криміналіст і один із небагатьох, чиє ім’я не значиться в наших платіжних відомостях.

Підвівся ще один чоловік і зняв маску. Обличчя його теж виявилося знайомим. Голова верховної ради Штангельмайєр, учитель і вихователь імператора, про якого в рукописі Гумбольдта було багато написано. Його тверда й рішуча манера розмови була досить характерною.

— Не хочу ображати тебе, брате Натаніель, але твій син — дурень. Я вважаю, що доручити йому таке завдання було великою помилкою. Після його арешту на наших шиях затяглася петля.

— Мій син — чудовий стрілець,— заперечив Штрекер.— Так, він, можливо, й не найрозумніший, але слухняний помічник і виконавець. Замість того, щоб обвинувачувати його, краще запитати себе, чи не були ми занадто необачними, плануючи цей замах.

— Твій син дурень, і ти це знаєш.

— Але…

— Будь ласка, будь ласка, брати мої…— підняв руки Гумбольдт.— Не забувайте, де ви. Ми всі дуже засмучені, але не повинні дозволити, щоб емоції взяли гору.

— Я тільки сказав, що вважаю Карла неправильною людиною для такого завдання,— не відступав Штангельмайєр.— Я говорив тоді й повторюю ще раз.

— Але це не означає, що він винен у тому, що план не здійснився,— захищав Штрекер сина.— Він чудово впорався б, якби не втрутився Гумбольдт. І, на довершення всього, цей Оскар ще й медаль за хоробрість отримав із рук самого імператора. Просто ніж у серце.

— І це знову повертає нас до запитання, звідки дослідник дізнався про наш план,— вступив Гумбольдт.— Можливо, серед нас перебуває Іуда?

— Є в нас і ще одна проблема,— підняв руку четвертий брат і зняв маску. Обличчя його Оскарові відоме не було, але Шарлотта, схоже, його знала.

— Це Фердинанд фон Кронштедт, начальник поліції,— прошепотіла вона.— Та ще тварюка.— Дівчина похитала головою: — Схоже, тут зібралися всі найближчі радники імператора. Я б сказала, що тут не один Іуда.

— При огляді місця події,— вів далі начальник поліції,— було знайдено пістолет, прототип маузера. Не хочу ні в чому тебе обвинувачувати, високоповажний Майстре, але як твоя зброя опинилася в жандармів?

— Загубив,— відповів Гумбольдт.— Випав у мене з рук, коли довелося тікати. Занадто пізно помітив я втрату. Кіннота вже перекрила площу.— Він знизав плечима.— Знаю, це промах, але він нічого не змінить у нашій ситуації.

— Промах? — зло розсміявся Кронштедт.— Це не промах, це катастрофа. Як ви можете сидіти й стверджувати, що це нічого не змінить? У зброї немає номера, але вона унікальна. Є документи виготовлення, накладні, показання свідків.

— Людині твого чину не складно було б зробити так, щоб пістолет зник без сліду, любий начальнику поліції.

— Не так це просто,— відповів Кронштедт.— Справою займається комісар Обендорфер, а він один із тих небагатьох, які мені не підкоряються. Він як свиня, навчена на трюфелі: якщо взяв слід, не зупиниться, поки не дістанеться до мети. Тим більше з таким пістолетом. Таке дилетантство буде всім нам коштувати голови, високоповажний Майстре.

Слова пролунали як образа.

У залі зависла перелякана тиша.

— Як ти розмовляєш із шановним Майстром? — накинувся на начальника поліції Натаніель Штрекер.

— Я маю право так говорити,— заперечив Кронштедт.— У нашому колі я маю свободу слова. Ми всі маємо свободу слова, не забули?

— І все ж таки. Потрібно дотримуватися певної ввічливості. Образи можуть призвести до виключення з ложі.

— Я нікого не ображав. Ця зустріч тільки підтверджує те, що я вже знав раніше: ложа припустилася помилки, і наш план із захоплення керування імперією зазнав невдачі. Я не бачу сенсу шукати винних. Навіть якщо ми їх знайдемо, яка від цього користь?

— Ти щось приховуєш? — вимушено посміхнувся

Штрекер.— У цьому причина того, що ти хочеш так швидко від усього відмовитися?

— Саме так,— погодився Кронштедт.— Не хочу більше мати справи з тобою і з твоїм недоумкуватим сином. Це не для мене. Я виходжу з ложі й уважаю, що кожний, хто зберіг хоч краплю розуму, повинен зробити так само!

Усі разом заговорили. Деякі підхопилися, почали штовхати один одного. Раз у раз чулися обурені крики. У будь-яку хвилину в хід могли піти кулаки.

І раптом пролунав глибокий гортанний сміх. Набагато голосніший від звичайного, сперечальники замовкли. Високоповажні члени ложі закрутили головами в пошуках джерела. Довго шукати не довелося.

Великий Майстер підвівся і зняв маску.

Пролунав переляканий вигук. Один із братів застонав. Багато хто позадкував. Це був не Еріх фон Фалькенштейн. І навіть не член ложі.

Ш тангельмайєр указав на дослідника своїм кощавим пальцем:

— Я знаю цю людину. Це Гумбольдт. Карл Фрідріх Гумбольдт.

— Гумбольдт? — пробурмотів брат Ісмаїл.— Як ви сюди потрапили? Чому на вас одяг Великого Майстра?

Батько Оскара злегка нахилив голову.

— Де… Фалькенштейн?..— затинаючись запитав Штрекер.

— Живий ваш голова, не переймайтеся,— фамільярно відповів Гумбольдт.— Принаймні, фізично.

У духовному плані я б за нього не поручився. Там справи йдуть гірше.— Він підвівся і зробив кілька кроків. Масони розступилися перед ним, немов побачили привид. Гумбольдт упер руки в боки: — Що ж ви дивитеся на мене з таким жахом? Гадаєте, державні перевороти можна планувати цілком безкарно? На жаль, це не так. Я змушу вас відповісти, зачекайте.

Першим вийшов із заціпеніння Кронштедт.

— Як вийшло, що ви говорили голосом Фалькенштейна? Ви пародист? Умієте імітувати голоси?

— Змушений вас засмутити, такого таланту в мене немає,— посміхнувся Гумбольдт.— Натомість є деякі технічні навички. Ось вони-то й дозволили мені сконструювати модулятор голосу,— він підняв комір і продемонстрував дроти, що йдуть у записуючий пристрій у сумці.— За основу взято прилад-перекладач, технологія вдосконалена. Серце пристрою — мовний процесор, що сприймає мої слова й відтворює їх голосом пана Фалькенштейна. Хоч на словах це звучить і просто, потрібна була величезна робота з калібрування. На щастя, пан Фалькенштейн кілька днів був моїм гостем, відтак із проблемою я впорався.— Він вийняв із потаємної кишені маленьку сіру коробочку, до якої теж тяглися дроти: — Сподіваюся, ви не ображаєтеся, що я взяв на себе сміливість записати нашу бесіду. Невелика страховка на випадок, якщо ви вирішите відмовитися від того, що тільки що сказали. Судді досить педантичні, коли йдеться про показання свідків. У цьому випадку ви самі будете свідками.— Він загадково посміхнувся: — Але можна обійтися й без цього. Упевнений, ми зможемо домовитися й без суду. За умови, що ви поступитеся моїм вимогам. За кожним пунктом.— Дослідник поклав пристрій назад у сумку.— Що скажете? Хочете вислухати мої умови?

Замість відповіді в руці одного з масонів блиснув метал. Двоствольний деррінджер! І був спрямований точно в серце Гумбольдта.

Оскар упізнав зброю. Така сама була в Макса Пеппера. Ідеально для пострілів на близькі відстані.

— Руки вгору, Гумбольдте! — прохрипів Штангельмайєр.— Ви ж не думали, що виберетеся звідси живим?

Дослідник підняв руки.

— А ви не подумали, що я підготувався до несподіванок, пане головний урядовий радник? — знову ця загадкова посмішка.

Із власного досвіду Оскар знав, що нічого гарного вона не провіщає.

— Я знаю, що зброя в ложі заборонена. Але знаю й те, що ви не такі вже й педантичні. Наприклад, ви, пане Штангельмайєр: зовні відданий і турботливий вихователь імператора, а насправді — предмет заздрості й невдоволення учасників перевороту, яким доставило б величезну радість побачити ваше падіння.

Оскар зрозумів, що слова влучили в ціль. Ствол пістолета почав тремтіти.

— Звідки ви знаєте?..

— О, мені дещо про вас відомо. Про всіх,— він обвів поглядом усіх присутніх.— Візьмемо, наприклад, пана Штрекера. У нього гарні зв’язки зі злочинним світом. Зокрема, з особою на ім’я Хайнц Берінгер. У моєму розпорядженні є фотографії, на яких ваш син перебуває поряд із цим злочинцем. Навів я довідки й про пана Фалькенштейна. У мене є документи, за якими можна визначити, як до нього потрапив маузер і скількох людей потрібно було для цього підкупити. Це стосується й вас, пане Карренбауер, адже саме ви відповідаєте за фінанси. А ви, пан фон Кронштедт, хотіли непомітно поцупити пістолет і підкупити потрібних людей, щоб ті тримали рота на замку. Тільки, на жаль, не врахували комісара Обендорфера, який і займеться з’ясуванням цих обставин. Бачите, ви всі в моїх руках.

— Ось і найголовніша причина пристрелити вас,— прошипів Штангельмайєр і знову націлився.— Ви дурніші, ніж я гадав, коли розповіли нам усе це. Приготуйтеся постати перед творцем.

Гумбольдт знизав плечима.

— Що ж, чому бувати, того не минути. Чи можна дізнатися, котра година?

— Котра година? — здивувався Штангельмайєр. Кронштедт вийняв кишеньковий годинник і повідомив:

— За п’ять хвилин десята.

— Навіщо вам це? — очі Штангельмайєра перетворилися на щілинки.

— Сьогодні рівно об одинадцятій ранку кілька кур’єрів принесуть конверти за певними адресами. Поліцейські ділянки, видавництва, редакції газет. Повірте, такого скандалу в імперії ще не було. Відразу семеро найважливіших і найвисокопоставленіших членів уряду обвинувачуються в державній зраді й присуджуються до розстрілу. Вся ваша власність і нерухомість конфіскується на користь держави, а імена навіки зітруть із документів і підручників історії. Вашим родинам пощастить, якщо їм удасться зникнути за кордон від гніву правосуддя. Я єдиний, хто знає, де конверти з компрометуючим матеріалом і куди вони мають потрапити. Навіть якби ви зараз же кинулися шукати документи, однаково б не знайшли — занадто добре вони заховані.

Мовчання, що запанувало після цих слів, Оскарові здалося голоснішим за гуркіт грому. Неначе масонам прочитали смертний вирок.

— Ви брешете,— заявив Штрекер, який почервонів як помідор.— Це просто дешевий трюк.

— Не вірите? Дивіться самі. Дозволите? — його рука потягнулася до внутрішньої кишені пальто. Він вийняв маленький записничок і кинув його Штрекеру під ноги.— Ваш особистий щоденник, якщо я не помиляюся. У ньому дуже точно й акуратно зазначено всі адреси, весь переворот розписаний по пунктах. Починаючи з підготовки, убивства імператора й приходу до влади нового військового уряду. У мене такі фотографії й документи на всіх вас. Ваші будинки не такі безпечні, як ви вважаєте.

Штрекер уп’явся в записник немиготливим поглядом. Він пополотнів. Бурмотів якісь слова, але настільки тихо, що ніхто не чув. Штангельмайєра ж, здавалося, це переконало не до кінця. Він звів курок.

Гумбольдт утомлено посміхнувся.

— Облиште ваші дурощі, Штангельмайєре. Якби ви справді хотіли мене вбити, уже давно б це зробили.

— Опусти зброю, Георге,— ледь чутно вимовив Штрекер. Коли старий приятель не відреагував, він повторив голосніше: — Я сказав, опусти зброю.

— Він хоче нас шантажувати. Потрібно його позбутися.

Замість відповіді Штрекер вибив зброю в нього з рук. Пролунав постріл. На протилежній стіні залу посипалася штукатурка. Куля влучила прямо в центр всевидючого ока. Там, де раніше була зіниця, тепер зяяла діра. Штангельмайєр втупився в Штрекера божевільним поглядом. Цієї миті за спиною Оскара й Шарлотти пролунав стогін. Фалькенштейн опритомнював.

— Дуже до речі,— вдоволено зауважив Гумбольдт.— Ваш проводир прокинувся. Не хочете його привітати? — Не чекаючи відповіді, він попрямував до Оскара з Шарлоттою, схопив Фалькенштейна за комір і витяг на світло. Генерал був блідим і ледве тримався на ногах. Оскар із Шарлоттою влаштували його на стільці, де він і залишився сидіти, похилившись.

Кронштедт насупився.

— Хто… Хто ці двоє? І що ви зробили з генералом Фалькенштейном?

— Дозвольте представити,— відповів дослідник.— Шарлотта Ритмюллер, моя племінниця, і Оскар Вегенер, мій син. Вони брали участь у запобіганні замаху.

— Це той хлопець, через якого мій Карл потрапив до в’язниці? — просипів Штрекер.

— Ваш син-телепень сам у всьому винен,— різко сказав Гумбольдт.— Між іншим, він поранив мого сина в руку. Вони більш ніж квити.

— Шкода, що зовсім не скинув його з даху,— Штрекер нетямився від гніву.— Цікаво було б довідатися, чи вміє ваш нащадок літати.

— Мовчи, Натаніелю,— застеріг його Кронштедт.— Не треба підливати олії у вогонь. Що з Фалькенштейном? Чому він поводиться так дивно?

— Маленька ін’єкція, дія якої мине за кілька хвилин.— Гумбольдт поплескав Майстра по щоці.— Агов, пане Фалькенштейн, ви мене чуєте?

— Щ-щ-щ-о? — з рота голови потік тонкий струмок слини.

Гумбольдт задоволено кивнув.

— Бачите, він знову при тямі. Чудесна штука цей опіум. Ніякий інший наркотик не забезпечує такого солодкого сну. Щоправда, потім у нього скажено болітиме голова на світлі, але в півтемряві це минеться.

— Ви збиралися щось запропонувати,— сказав начальник поліції, який єдиним із усіх присутніх зберігав спокій.

Гумбольдт кивнув:

— Ви маєте рацію. Час минає, і ми не хочемо, щоб документи потрапили в непотрібні руки. Я вимагаю, щоб ваших людей не було в жодній із установ нашого міста. Ви йдете у відставку й передаєте посаду своїм спадкоємцям. І спадкоємці, завважте, не повинні значитися у ваших платіжних відомостях, а мають бути незалежні й безсторонні. Ви обґрунтуєте своє рішення особистими або політичними правдоподібними при-

чинами. Ви, пане Штангельмайєр, наприклад, можете послатися на свій вік. Пана Штрекера може підштовхнути до відставки скандал навколо сина. І так далі.

Кожному з вас я приготував конверт, у якому міститься точна дата й підстава відставки. Якщо хоч один спробує ухилитися, я вживу заходів, що стосуються всієї групи. Ви маєте зробити саме так, як я кажу, ніяких самостійних дій.

— Але… адже це шантаж,— поскаржився Штангельмайєр.— Ви всіх нас шантажуєте без усякого докору сумління.

— А що казало ваше сумління, коли ви намагалися вбити імператора? — холодно посміхнувся Гумбольдт, роздаючи конверти.— У порівнянні з цим мої вимоги цілком безневинні. О, тут конверт і для пана Фалькенштейна. Чи не може хтось його потримати, поки високоповажний Майстер повністю не отямиться?

— Я візьму,— озвався Кронштедт.— Що ви для нього придумали?

— Еміграцію,— відповів Гумбольдт.— Оскільки він диригент і очільник банди, йому найсуворіший вирок. Кілька років за кордоном підуть йому на користь. Краще подалі. Ідеально підійшов би Китай,— він простягнув конверт Фалькенштейна начальникові поліції.— Так, ми все з’ясували. Ви одержали вказівки. Виконуйте. І викиньте з голови думки помститися мені або моїй родині. Документи, про які я говорив, залишаться там, де вони зараз, і в будь-який час можуть «вистрілити». Зрозуміло?

Оскар розгубився. Наймогутніші люди імперії опустили голови й згорбилися, немов групка учнів, що їх спіймали за бійкою на перерві. Гумбольдт суворо оглянув їх і сказав:

— Ходімо, діти. Ми свою роботу зробили. Упевнений, що панам кортить побалакати один з одним без свідків. Моє шанування! — він ледь схилився в уклоні, і вони вийшли із храму.

Досить довго вони йшли мовчки. Майже біля самої карети Оскар наважився запитати:

— Що буде з машиною часу? Ти справді хочеш її знищити?

— Так,— зітхнув Гумбольдт.— Розберу до останнього гвинтика. І навіть думати про неї більше ніколи не буду.

М инали дні. Наближалася дата, що її всі так чекали й боялися. П’ятниця, 18 червня 1895. День, у який, відповідно до документів, Елізу мали вбити. Було зазначено й час — 9 година 10 хвилин ранку. І ця година неминуче наближалася.

Щоб упоратися з нервовістю, всі занурилися в роботу. Доглядали за садом, прибирали в будинку й у дворі, підновлювали стайню. Гумбольдт демонтував машину часу, залишив кілька частин, а решту перетворив на уламки, включаючи й менший прототип із лабораторії в підвалі. Як він і сказав, знищив усі документи й написав своєму другові Нікола Тесла, що маленький механічний чоловічок Герон йому більше не потрібний. Працював мовчки, і тільки одного разу помітив Оскар, як він потай втирає сльозу. Це було важке рішення, але батько не та людина, що піддається почуттям. Лист, що змусив його й тих, кого він любив, рятувати майбутнє, змусив дослідника зруйнувати свій найважливіший винахід і облишити всі думки хоч колись його відтворити. Він займав себе щоденним читанням газет, візитами до міста, розмовами з друзями та знайомими. Повідомлення давали надію. Ніяких ознак нового замаху, невдоволення народу і ніяких чуток про громадянську війну та інші жахи. Радник Штангельмайєр, шеф таємної поліції й вихователь імператора, цілком несподівано заявив про свою відставку, пояснивши рішення поважним віком і проблемами зі здоров’ям. Міністерський радник Штрекер також заявив про свій відхід із політичної арени. Скандал за участі сина підірвав його авторитет і унеможливив подальше перебування в міністерстві. Дехто здивувався. Процес проти сина починався за кілька тижнів, але всім було ясно, що його визнають винним. Перед судом мав постати й Хайнц Берінгер за обвинуваченням у серйозних правопорушеннях: крадіжках, приховуванні й вимаганні. Оскар привів комісара Обендорфера в потаємний притулок, і знайденого там краденого добра було вже достатньо, щоб засадити цього пройдисвіта за ґрати років на десять. Про генерала Фалькенштейна майже нічого не було чути, але подейкували, що з фінансових причин і з міркувань кар’єрного росту він збирається в наступному році переїхати до Китаю, де служитиме військовим радником.

Схоже, план Гумбольдта вдався.

Що стосується особистих питань, то й тут новини були найсприятливіші. Зустріч із директором університету Шпренглером, на яку вони не змогли потрапити через подію перед музеєм, відбулася й закінчилася якнайкраще. Оскар і Шарлотта були допущені в університет і могли починати навчання в зимовому семестрі. Гумбольдт прийняв пропозицію й радів, що зможе почати все заново. Усе було гарно, крім одного. Залишався один день, що затьмарював радість. Якщо міркувати логічно, то нічого не могло трапитися. Хід подій змінився. Імператор залишився живий, групу змовників викрито, Берінгер сидів у в’язниці. Ніщо не могло зіпсувати їм життя. Але тінь сумніву все ж таки залишалася. Чи не було це помилкою? Чи все вони обміркували? Чи немає ще когось, хто бажає позбавити дослідника життя? Запитувати Елізу не мало сенсу. Її здібності почали проявлятися гірше — зовсім так, як написано в документах Гумбольдта. Вона більше не могла бачити майбутнього. Бачила тільки розпливчасті образи, які могли означати все або нічого. Всі спроби одержати відповідь закінчувалися розчаруванням. Отже, вони очікували зазначеної дати й сподівалися на краще.

День почався так, як і описував Гумбольдт із майбутнього: вітром і дощем. Дощ розпочався ще напередодні ввечері й не припинився досі. Гарний заливний дощ, як описав його дослідник, щоб підняти настрій. Оскар дивився у вікно й тремтів. Листя на деревах похмуро обвисло, у дворі блищали калюжі.

Усі сиділи за столом і снідали, але бесіда не клеїлася. Із сусідньої кімнати чулося цокання підлогового годинника.

— Котра година? — запитав Оскар. Горло в нього пересохло. Їжа сьогодні здавалася несмачною.

— Восьма година п’ятдесят три хвилини,— відповів Гумбольдт, глянувши на кишенькового годинника.— Ще сімнадцять хвилин.

Оскар застогнав. Схоже, час завмер на місці. Начебто хвилини загрузли в банці з медом. Він ковтнув іще молока, щоб пом’якшити горло. Не допомогло. Тоді він відсунув тарілку.

— Я не голодний.

— Я теж,— підтримала його Лєна.— Шматок у горло не лізе.

— Не переживайте так,— посміхнулася Еліза.— Усе буде гаразд. За чверть години все минеться. Ви ще посмієтеся над своїми страхами.

— Можливо,— погодився Оскар.— Скоріше б уже все скінчилося. Ненавиджу чекати.

Еліза розсміялася.

— Ще в когось немає апетиту?

Тарілки відсунули всі, крім Мицика. Навіть Вілма нічого не з’їла.

— Ну якщо так, то я приберу зі столу,— заявила Еліза.— Немає ніякого сенсу сидіти за столом із сумними обличчями.— Вона ляснула в долоні: — Кінець трагедії. Хто допоможе мені прибрати?

Усі підхопилися, зрадівши, що з’явилася можливість хоч щось зробити. З гуркотом і дзенькотом Лєна з Бертом понесли тарілки на кухню.

Гумбольдт кинув іще один погляд на годинник і підвівся.

— Почекаю на вулиці. Хочу переконатися, що нічого не станеться.

— Можна, я з тобою? — попросився Оскар.— Одна голова добре, а дві краще.

— Ходімо. Тільки вдягни щось стійке до атмосферних впливів. Чекаю тебе за дверима.

За кілька хвилин Оскар вийшов із дому. Гумбольдт стояв із арбалетом у руках. У крислатому капелюсі й довгому пальто він був дуже схожий на мисливця. На Оскарі була непромокальна куртка з каптуром. Краплі дощу тихо тарабанили по цупкій тканині.

— Куди йдемо?

— До лісу,— указав батько ліворуч.— Відповідно до записів, постріли було зроблено звідти. Потрібно перевірити, чи все в порядку. Щоб знати напевно. Він вимушено посміхнувся, але Оскар добре його знав. Батько завжди так посміхався, якщо не хотів, щоб помітили, що він нервує точно так само, як і всі інші.

Годинник на церкві у Веддингу продзвонив дев’яту.

Іще десять хвилин.

Вони перетнули двір і попрямували на схід. Увійшли в підлісок, що у цьому місці, на щастя, був негустим. Піднялися на невисокий пагорб і пройшли дубовим гайком до місця, де стояли поряд могутні старі дуби, немов охороняючи свої таємниці. Гумбольдт ненадовго зупинився, перевірив, чи все в порядку, й повернув праворуч. Поклав руку на дерево й подивився вгору.

— Мабуть, тут. Ось дерево, що я описав. Потовщення на стовбурі. Бачиш? — указав він нагору.

Оскар подивився й кивнув. Дерева були схожі на шаманів, що схилилися над ними.

— Здається, тут нікого,— озирнувся він довкола.— Що робитимемо далі?

— Порадіємо й вип’ємо ще по чашечці кави, коли повернемося,— відповів дослідник.

Оскар підійшов ближче до дерева, сподіваючись знайти суху місцинку.

— Звідси добре проглядається двір,— задумливо сказав він.— Зручно стріляти. Але відстань пристойна.

— Берінгер гарний стрілець, не забувай. І в нього був оптичний приціл. Але ти маєш рацію. Звісно, це підлий і боягузливий постріл, але місце тут дуже вигідне. Якби не вітер.

Гілки захиталися, чіпляючись одна за одну, на них посипалися краплі. Оскар невдоволено подивився вгору. Скоріше б минули ці десять хвилин, і вони повернулися б додому.

— Ш арлотто, перевір, будь ласка, чи залишилася ще кава в банці? Може, потрібно докупити? — Еліза стояла на драбинці в коморі й сортувала продукти на полиці, як завжди перед тим, як вирушати за покупками. Вона єдина орієнтувалася в запасах продовольства.

— Хвилинку, зараз подивлюся,— Шарлотта вийшла з комори, пройшла до буфета біля вікна кухні й пошукала потрібну банку.

Еліза запровадила цілу систему баночок різного розміру й з різнобарвними ярличками, у яких вона зазвичай зберігала прянощі, чай, каву та борошно. На жаль, написів не було, і Шарлотті довелося відкрити кілька банок, поки вона не знайшла потрібну.

— Тільки третина,— крикнула вона.— Краще купити кілограм свіжої.

— Добре, занотую собі. А як справи з чаєм?

Шарлотта знайшла банку з чаєм: підозри Елізи підтвердилися.

— Потрібно купити ще чаю з бергамотом,— повідомила вона.— Залишилося зовсім трошки. Куди він тільки дівається! Запиши в список.— Вона прислухалася.— Елізо, ти мене чуєш? Нам потрібен чай!

Ніякої відповіді.

Шарлотта попрямувала до комори, коли раптом пролунав гуркіт. Затремтіла підлога. Начебто частина будинку обрушилася.

Дівчина на секунду завмерла й кинулася до комори.

— Елізо, це в тебе? Відповідай, Елізо!

Те, що вона побачила, змусило її закричати від жаху.

Еліза лежала на кам’яній підлозі під купою пакетів, згортків, банок і пляшок. Упала драбинка й захопила за собою три ущент заповнені полиці.

Шарлотта пробралася через уламки й поспішила на допомогу подрузі. Еліза лежала животом на підлозі, повернувши обличчя вбік. Очі в неї були широко розплющені. З рани на лобі стікав струмочок крові.

— Боже, Елізо! Ти мене чуєш? Скажи щось!

Жодної реакції. Супутниця Гумбольдта не подавала ніяких ознак життя. Шарлотта уважно прислухалася до подиху, але не почула ні звуку. Вона взяла руку й помацала пульс. Ледь помітна пульсація. Еліза ще жива!

Дівчина підхопилася й кинулася до дверей.

— Рятуйте! — крикнула вона.— Всі сюди! Трапилося жахливе!

Ніхто не відповів. Шарлотта відчинила двері. Берт саме тягнув тюк сіна в стайню.

— Рятуйте!

— Що трапилося? — перелякався хлопчик.

— Еліза впала. Вона без тями, терміново потрібний лікар. Вона впала з драбинки, коли я була на кухні.

— Що ти кажеш? Як упала?

— Їдь верхи до доктора Деліуса, він у такий час уже не спить. Де Гумбольдт із Оскаром?

Берт відкинув тюк і махнув рукою:

— Десь у лісі. Здається, я їх бачу. Вони спускаються по пагорбі.

Ще здалеку Оскар помітив, що трапилося щось жахливе. Шарлотта розмахувала руками, Берт кинувся до стайні й за хвилину вилетів звідти верхи на Пегасі. Не встигли вони запитати, що сталося, як хлопчик уже умчав геть.

— Що трапилося? — захвилювався дослідник.— Ходімо. У мене лихе передчуття.

Коли вони підбігли до Шарлотти, та була в повному розпачі.

— Що трапилося? — крикнув Гумбольдт.— Куди поскакав Берт?

Замість відповіді дівчина схопила дядька за руку й потягла за собою.

— Еліза впала,— бурмотіла вона.— Упала з драбинки.

Утрьох вони побігли до дверей, де на них уже чекали інші.

— Пане Гумбольдт, пане Гумбольдт! Еліза, вона…

— Я чув. Де вона?

— У коморі.

Дослідник поспішив на кухню. Біля дверей він на мить завмер. Оскар побачив, що батько пополотнів і ступнув до кімнати. Оскар почув гуркіт, до дверей полетіли уламки полиць і зім’яті консервні банки.

— Допоможіть! Потрібно звільнити прохід,— звелів дослідник.— Відкиньте дошки й інший мотлох до стіни й відкрийте двері до вітальні. Віднесу туди Елізу.

— Як вона? Вона жива?

— Жива, але більше нічого сказати не можу.

Потрібна гаряча й холодна вода, чисті ганчірки й перев’ язний матеріал. Усе нагорі, у ванній. Покваптеся!

Коли хлопці спустилися, Гумбольдт уже переніс Елізу до вітальні й уклав на диван. Він зробив так, щоб ноги перебували в піднятому положенні, і розстебнув верхні ґудзики на сукні, щоб жінці легше було дихати.

— Ось вода та ганчірки,— Оскар поставив усе на маленький столик.— Яка жахлива рана на голові. Будемо сподіватися, що лікар незабаром приїде.

Гумбольдт кивнув.

— Потрібно накласти шви. Але мене найбільше хвилює, що вона не приходить до тями.

Він узяв ганчірку, занурив у воду, підняв голову Елізи й приклав компрес до потилиці. Ніякої реакції. Очі Елізи закотилися, рот відкрився.

Гумбольдт раз у раз підносив вухо до рота жінки й мацав пульс.

— Ну що?

— Пульс і дихання знову з’явилися, але свідомість не повертається. Як це трапилося?

— Не можу сказати точно,— зітхнула Шарлотта.— Ми були на кухні й складали список продуктів. Еліза запитала мене про каву. Ми завжди зберігаємо її на самому верху. Я перевірила ще й банку з чаєм і саме говорила їй, що чай закінчується, коли раптом…— Дівчина замовкла.

— Що трапилося?

Шарлотта схилила голову.

— Здається, мені щось почулося. На вулиці.

У дворі пролунав шум. Тупіт копит по гравію. Берт повернувся. Він супроводжував екіпаж, у якому сидів маленький чоловічок у циліндрі й окулярах у золотій оправі.

— Доктор. Зачекайте, я йому відчиню,— Оскар підхопився й побіг відчиняти двері.

Поки Берт допомагав поставити екіпаж у зручному місці, доктор із валізкою в руках піднявся по сходах.

— Добрий день, моє ім’я Деліус,— представився лікар із явним південно-німецьким акцентом.— Ваш юний колега сказав, що йдеться про серйозний випадок?

— Саме так. Дякую, що приїхали так швидко. Будь ласка, ходімо за мною.

Оскар провів медика до вітальні, де на нього вже чекали Гумбольдт і всі інші. Обоє чоловіків тепло привітали один одного, і Деліус зайнявся пацієнткою. Він працював швидко і професійно. Оглянув, порахував пульс, прислухався до дихання, перевірив очні рефлекси. Одночасно розпитав Шарлотту, як стався нещасний випадок. Вираз його обличчя був серйозним. Усе це зайняло досить багато часу, нарешті, він відклав стетоскоп.

— Скільки вона вже в такому стані? — звернувся він до Гумбольдта.

— Майже півгодини,— відповів той, звірившись із кишеньковим годинником.

— Хм,— задумливо кивнув Деліус.

— Що скажете? Кепська справа?

— Не подобається мені це,— погодився доктор.— Можлива травма черепа другого, якщо не третього ступеня. Вона не просто без тями, вона в комі. Бачите, відсутні очні рефлекси й реакція на біль? Жінку потрібно помістити до лікарні. Усе, що я можу зробити, це зашити рану. Все інше від мене не залежить.

— А коли вона прийде до тями?

— Не можу сказати. Може, через півгодини, а може, і через кілька тижнів або місяців. Я читав про пацієнтів, які перебували в такому стані цілий рік.

Але не будемо думати про найгірше. Везіть її до лікарні, до професора Вайсшаупта. Він головний лікар і мій гарний друг. Фахівець у галузі ушкоджень мозку. Вона буде в гарних руках. Якщо хочете, я поїду з вами.

— Я був би вам дуже вдячний.

Деліус співчутливо подивився на Елізу.

— Бідолашна. Як вона могла так упасти?

— Якби я знав,— пробурмотів Гумбольдт.— Я подбаю про ноші. Діти, попередьте Берта, щоб він готувався їхати.

— Я це зроблю,— озвалася Шарлотта.— Почуваюся винною в тому, що сталося.

— Дурниці,— відрізав дослідник.— Нещасний випадок, нічого більше.

— Ти впевнений? — Оскар уже давно поглядав у передпокій.— А може, і ні.

— Чому?

— Подивися…— юнак указав на підлоговий годинник на півдорозі до кухні.

— Не розумію…

— Годинник. Він зупинився. Але ж сьогодні вранці я його заводив.

— Можливо, зупинився під час падіння,— припустила Шарлотта.— Навіть підлога затремтіла.

— Так, але подивіться на циферблат,— Оскар показав на римські цифри.

По його спині стік струмочок поту. Це не може бути випадковістю. Стрілки вказували час, що у записах Гумбольдта з майбутнього позначався як час смерті.

Дев’ята година десять хвилин.

С тан Елізи не змінився. Друзі щодня проводили по кілька годин біля її лікарняного ліжка, іноді разом, іноді по одному. Гумбольдт майже не відлучався. Тільки робота й потреба в нічному відпочинку могли відволікти його від супутниці, та й то лише на короткий час.

Еліза начебто спала. Пов’язку з голови вже зняли, рану зашили. Невеликий шрам на лобі — от і все, що залишилося від нещасного випадку. Ніхто не міг пояснити, чому ж вона не опритомнює, навіть головний фахівець із травм мозку. Він сказав, що одного падіння недостатньо, щоб пацієнтка опинилася в такому стані, але людський мозок занадто мало досліджений, щоб знати відповіді на всі запитання.

У Гумбольдта була інша теорія.

Оскар дізнався про неї, коли приїхав до лікарні в середу разом із Шарлоттою.

Стояв чудовий ранок. Вікна були відчинені, по кімнаті гуляв теплий вітерець. Щебетали птахи, навколо троянд під вікнами гули бджоли та джмелі. Гумбольдт сидів біля ліжка Елізи. Поряд із ним лежала газета й аркуш паперу, на якому було кілька діаграм і формул.

«Він жахливо виглядає»,— подумав Оскар. Неголений, із темними колами під очима. Але вголос, звісно ж, юнак нічого не сказав. Гумбольдт помітив їх, коли вони вже були в кімнаті.

— О, привіт! — стрепенувся він.— Заходьте. Зараз звільню стільці.

Усі вільні поверхні були покриті книгами, розрахунками, кресленнями й документами. Щоб сісти, чекати довелося досить довго. Оскар вийняв Вілму із сумки, поставив на підлогу, і птах із цікавістю заходився досліджувати всі закутки.

— Вирішив, що поки чекаю тут, можу трошки попрацювати,— сказав дослідник із ніяковою посмішкою.— Самі знаєте, яким нестерпним я стаю, якщо мені нема чим зайнятися.

— Скільки ти вже тут? — запитала Шарлотта.

— Від учорашнього дня.

— Ти провів тут ніч?

— Я… Ох, і не помітив, що сонце зійшло, поки не ввійшла сестра, щоб поміняти крапельницю.

— Як стан Елізи?

— Незмінний. Трохи пізніше зайде професор Вайсшаупт і огляне її ще раз.

— Ти зовсім не спав? — поцікавився Оскар.

— Зовсім трошки. Тут дуже незручно,— Гумбольдт указав на крісло в кутку.— Самі знаєте, мені достатньо години зо дві сну. Крім того, мені спало на думку… Проходьте, сідайте, я вам зараз розповім,— він схопив аркуш паперу й накреслив кілька горизонтальних ліній.— Це має відношення до того, що я назвав законом Хроноса.

— Ніколи не чула про такий закон,— зауважила Шарлотта.

— Тому що досі його ще ніхто не сформулював,— відповів Гумбольдт.

Оскар схилив голову, щоб краще розглянути, що зобразив батько.

— Хто такий Хронос? Або що таке? — запитав він.

— Хронос — це бог,— пояснив Гумбольдт.— Бог часу в грецькій міфології. Породжений з темного хаосу, він створив срібне світове яйце, з якого з’явився бог сонця Геліос. У деяких документах Хроноса дорівнюють до титана Кроноса, батька Зевса. Найдавніше його зображення — елліністичний барельєф із безбородим обличчям та крилами. Але з середини чотирнадцятого століття його представляють бородатим старим із косою та пісковим годинником. Я знайшов ілюстрацію в одній із моїх книг,— він повернув том так, щоб вони змогли розглянути картинку.

— Володар часу і смерті,— пробурмотіла Шарлотта.

— Ми думали, що перемогли його,— сумно додав

Гумбольдт.

— Думали? — насупився Оскар.— Але ж перемогли. Ми змінили історію.

На губах дослідника промайнула ледь помітна посмішка, що зникла так само швидко, як і з’явилася.

— Ми домоглися часткового успіху, це правда. Але чи вдалося нам змінити історію надовго, це ще питання.

— Ти говориш загадками.

— Правда? — Дослідник знову захлопнув книгу.— Напевно, ти маєш рацію. Можливо, позначається втома. Попрошу поставити мені розкладне ліжко, щоб можна було хоч трохи витягнути ноги. Але спочатку хочу показати, що я знайшов.— Він узяв папір: — Ось пряма часу, по якій ми рухаємося. Пряма, на якій спочатку загинули імператор з імператрицею, а потім убили Елізу.— Він поставив позначки на лінії. Після цього все закрутилося шкереберть, дійшло до громадянської, а потім і до світової війни, що охопила увесь світ і знищила все у вогні. Все це витікає з документів, які я сам собі відправив. Підтверджується подорожами, які я здійснив на машині часу. Тут, тут і тут,— поставив він іще три позначки.— Ти, Оскаре, забрався ще далі в майбутнє. Ось сюди,— поставив він штрих із правого краю аркуша.— У цей час уже панували машини, а люди, немов пацюки, животіли під землею. Але це не повинне нас хвилювати. Як і доля Берінгера, якого ти залишив у майбутньому. Ця пряма часу обрізана завдяки нашому втручанню. Ґрунтуючись на теорії, що час можна змінити, через те, що історичні події утворюють причинний ланцюг, ми повернулися в момент, що передує вбивству імператора, і запобігли йому. Виникла нова пряма часу, наша пряма. Ви стежите за моєю думкою?

Оскар кивнув. Незважаючи на велику кількість інформації, він приблизно розумів, про що йдеться.

— Хочеш сказати, що ми змінили майбутнє?

— Не тільки змінили,— відповів Гумбольдт.— Стерли. Ми видалили стару пряму і замість неї створили нову. Імператор урятований, убивство Елізи відвернене, Берінгер сидить у в’язниці, а не застряг у майбутньому, людство отримало надію на мир… Принаймні, ми в це вірили.

Шарлотта наморщила чоло.

— Хіба це не так?

— Я більше не впевнений,— зітхнув Гумбольдт.— Випадок із Елізою змусив мене сумніватися, чи справді все так просто.

— Що ти хочеш сказати? Не розумію.

Гумбольдт зобразив дві вертикальні лінії, що розрізали обидві горизонтальні прямі у правому кутку. Одну лінію в тому місці, коли був убитий імператор, іншу — коли померла Еліза. Поряд із місцями перетинань він надряпав «Подія 1» і «Подія 2». Оскар не мав ані найменшого уявлення, що він хоче цим сказати.

— Першу подію ми спочатку не визнали вирішальною,— вів далі дослідник.— Проте, заднім числом мені стало ясно, що основний принцип працює навіть тут. Відповідно до документів, які я послав сам собі, смертельні постріли пролунали з останнім ударом дзвона Берлінського собору. Це підтверджують газетні статті. Вільгельм і Августа Вікторія загинули о десятій годині, три хвилини й тридцять секунд. До цього часу в нашій реальності ми вже обеззброїли терориста, і ніякої трагедії не трапилося. Оскар у цей момент був на даху й бився з Карлом Штрекером. Не найкращий розклад для тебе. Ти тримався на одній руці й неодмінно впав би, не схопи тебе жандарм останньої миті. Ти нічого не міг зробити — саме в той момент, що на першій прямій часу позначений як час смерті імператора.

Оскар знизав плечима:

— Випадок.

— Зачекай,— підняв руку дослідник.— Друга подія обрисовує проблему більш чітко. Тринадцять днів потому. День убивства Елізи.— Він постукав по червоній прямій.— У цей момент ми вже змінили історію. Берінгер перебував у в’язниці, група змовників роз’їхалася. Існували всі передумови для змін на краще в історії. Власне, ми мали розслабитися й отримувати задоволення. Але замість цього нас долало занепокоєння, пам’ятаєте? — У його погляді промайнула тривога.— Те, що сталося потім, настільки нез’ясовно, що в мене мурашки по спині біжать, коли згадую той день. Смертельний постріл пролунав о дев’ятій годині десять хвилин, саме в цей момент Еліза й упала з драбинки. Я ще раз перевірив підлоговий годинник у передпокої. Він був заведений, ніяких поломок не було. Його міг зупинити тільки сильний удар. Можна виходити з того, що він зупинився в ту мить, коли підлога затремтіла від падіння Елізи. Вібрація була досить сильною, щоб зупинити механізм.— Він зітхнув і вказав на другу вертикальну лінію: — І тут уже здивувалася б будь-яка людина, що володіє логічним мисленням. Чи може статися, що між чотирма подіями існує зв’язок?

Оскар уп’явся на аркуш паперу, сподіваючись побачити все так, як уявляє батько. Але для нього події однаково виглядали як випадковість.

Шарлотту теж не переконали слова дослідника.

А вже хто, як не дівчина, мав чудове логічне мислення.

— Прекрасно,— обережно почала вона.— Припустимо, дійсно існує певний закон. Як його можна сформулювати?

Гумбольдт підвівся.

— Кожна подія залишає слід у континуумі часу. Щось на кшталт луни, що проноситься по безлічі паралельних часових прямих. І чим ближче розташовуються прямі, чим більш значуща подія, тим дужча луна. Дивіться: оскільки ми змінили всього одну подію, а саме вбивство імператора, прямі розташовані зовсім поряд. Ми врятували життя двох людей. У порівнянні з історією людства це мінімальне втручання. Якби змін було більше, то луна була б відчутнішою. Спочатку я теж поставився до цього скептично. Бачив паралелі, але ще не міг повірити, що існує закономірність,— так само, як і ви зараз. Потім я знайшов ось це,— він витяг конверт зі стосу документів і високо його підняв.— Лист Елізи. Прощальний лист. Те, що вона в ньому пише, стовідсотково збігається з моєю теорією, я більше не вірю у випадковість. Закон Хроноса реальний, і в майбутньому доставить нам прикрощі.

— Що вона пише? — запитала Шарлотта.

— Прочитай сама,— простягнув дослідник листа.— Краще вголос.

Шарлотта розкрила конверт і витягла аркуш паперу. Один аркушик, пописаний з обох боків. Вигадливі завитки заголовних букв підтверджували, що лист написаний дійсно Елізою. До того ж, вона єдина писала особливим темно-червоним чорнилом. Коли Шарлотта розгорнула аркуш, запахло м’ятою та миррою.

«Мій коханий, якщо ти читаєш цього листа, виходить, мене вже немає з вами. Не запитуй, чому. Тільки боги можуть відповісти на це запитання. Усе, що я можу сказати, мені потрібно було йти за тобою, але потрібно й покинути тебе. Дамбала вказала мені шлях, і я маю коритися їй як її жриця. Пам’ятаєш, колись я могла бачити серця людей. Майбутнє й минуле не були таємницею, я читала долі, як відкриті книги. Не завжди я розуміла, що бачила, і не завжди могла керувати своїми здібностями. Але цей дар, яким я володіла від народження,допоміг нам у багатьох пригодах. Я його втратила. Мені його дали, а потім забрали. Замість нього з’явилося щось інше. Дар, що у моїй культурі відомий як «чорне дзеркало». Він проявляється тоді, коли закінчується один цикл і починається інший. Символ зміни часів. Замість того, щоб дивитися з часу, я могла глянути з боку. Побачене мною схоже на те, що бачать на ярмарках, коли стоять між двома дзеркалами. Нескінченний ланцюжок картин, що йдуть усе далі й далі, поки не стануть ледь помітними. Але в моєму випадку «чорне дзеркало» показувало сцени, які не були ідентичні одна одній, а трохи відрізнялися одна від одної. То на мені були штани з жилетом, то темна сукня. То в мене було розпущене волосся, то зібране в зачіску. В одних сценах я була веселою, в інших — сумною. Це була я. У той самий час, але в різних світах. І завжди картинки кінчалися в тому самому місці. 18 червня 1895 о дев’ятій годині десять хвилин дзеркало чорніло. Порожнеча. Темрява. Забуття.

Коханий мій, я нічого не розповідала тобі про це бачення, щоб не засмучувати тебе. Така чутлива людина, як ти, однаково відчула б, але в тебе було складне завдання, що потребує всіх твоїх сил. Тепер, коли я зустріла свій кінець, я можу, нарешті, розповісти тобі. Чорне дзеркало розбите. Моє завдання виконане. Я пробула з тобою стільки, скільки змогла, настав час прощання. Збережи мене у своїй пам’яті такою, яка я була, і не плач про минулі роки. Вони були занадто прекрасними, щоб затьмарювати їх сумом. Допоможи мені повернутися додому. Я написала листа своїй родині, щоб вони були готові. Із їхньою допомогою я повернуся до свого колишнього життя.

Гумбольдте, коханий мій, час настав.

Не можна записати на папір усе, що я хочу тобі сказати, тому залишаю його у спокої. Гадаю, ти зрозумієш, що я відчуваю. Будь щасливим, коханий мій. Ми знову зустрінемося в наших снах».

Шарлотта опустила листа.

— Не розумію,— схлипнула вона.— Що виходить, вона не з нами? Вона ж тут.

— Її тіло,— відповів Гумбольдт.— Але дух уже в іншому місці.

— Що це означає? Невже вона більше ніколи не прокинеться?

Гумбольдт обійняв дівчину за плечі.

— Не можу сказати, моя дівчинко. Це нікому не відомо. Але поки вона жива, залишається надія.— Плечі в нього поникли.— Я довго думав, чи показувати вам листа, все-таки це прощальний лист, і адресований він мені. Але в ньому міститься важливе послання. Мені здається, щось на кшталт ключа.

— Що за ключ? — запитав Оскар, у якого на душі було кепсько.

— Вказівка, що я не помилився у своїх припущеннях про закон Хроноса. Задумайтеся: описане Елізою збігається з тим, про що я вам зараз розповів. Це доводить, що закон Хроноса — невід’ємна частина природи. Події не відбуваються довільно. Вони розташовуються одна за одною, випливають одна з одної. Вони залишають луну в пам’яті нашого світу,— його очі сумно заблищали.— Це фундаментальне положення, оскільки означає, що майбутнє не є визначеним, але воно йде за певною схемою або планом. Ми не можемо змінювати факти так, як нам заманеться. У певний час мають трапитися певні події. Єдине, що ми можемо змінити,— їхню інтенсивність.

— Що це означає у нашому конкретному випадку? — запитала Шарлотта, щоки якої ще були вологими від сліз.

Гумбольдт склав руки і втупився в підлогу.

— Як би краще пояснити? Важко мені це дається. І не тільки тому, що теорія нова й незвичайна, але й тому, що вона стосується всього нашого життя. Найкраще говорити ясно, без двозначностей. Хоч я й сподівався, що наше втручання зробить світ кращим, на жаль, повністю усунути загрозу війни неможливо. Імовірно, у нас іще є кілька десятиліть до її початку, але вона буде. Можливо, не така жахлива й тривала, як описується в документах, але вона неминуча. Луна війни розноситься по всьому Всесвіті. Вона залишила сліди. Тому потрібно бути готовими. Можна будувати плани, але деяких речей не можна обминути. Ось що виніс я з нашого досвіду. Не зважуюся пророкувати, чи дійде справа до панування машин. До цього ми однаково не доживемо,— він опустив руки.— Мені шкода, що не можу повідомити вам нічого гарного, але краще знати, якщо наближається щось неприємне, правда?

Оскар і Шарлотта перезирнулися, але промовчали.

Можливо, попереду справді війна? Або ж Гумбольдт помиляється? Раптом лист Елізи говорить про інше? Збіги, звичайно, вражаючі, але чи не занадто далеко зайшов дослідник, намагаючись приписати цей закон природі? І якщо в найближче десятиліття вибухне війна, що стане з ними? З будинком, із дослідженнями, з навчанням?

Якщо Оскар і засвоїв щось під час подорожей, так це те, що майбутнє не можна вгадати. Воно постійно змінюється. Можна формувати або змінювати, якщо докласти зусиль. І він сам — найкращий тому доказ. Усього кілька років тому він був простим вуличним хлопчиськом, тепер його знає увесь світ. Людина, що врятувала життя імператорові.

Він підвів голову й подивився на Шарлотту. Та посміхнулася у відповідь. Здається, вона думала про те ж саме. Не будемо здаватися, здається, хотіла вона сказати. Будемо робити те, що робимо, поки не переможемо. І все буде добре.

Її пальці намацали руку парубка. Та була теплою і сильною.

Шарлотта хотіла її потиснути, аж тут раптом розплющила очі Еліза.

— Еде! Мі ла оу йє?

Х ірург, фахівець із травм головного мозку, головний лікар найбільшої й найповажнішої лікарні Берліна сидів за значним письмовим столом біля вікна й виглядав досить розгубленим. Шарлотті здалося, що він скидався на студента, який не склав державного іспиту.

— Так…— простягнув він, вивчаючи теку з результатами обстеження.

Тека була досить значною.

— Не знаю, як вам сказати…

— Найкраще просто й навпростець,— сказав Гумбольдт.— Повірте, ми звикли до дивних новин.

— От і добре,— професор Вайсшаупт опустив теку на стіл.— Тоді почну з гарного. Пані Молін вийшла з коми. Судячи з того, що ми бачимо, у неї нормальні психічні й моторні реакції. Вона розмовляє, реагує на подразнення органів чуття — на світло, звуки й дотики. Може піднести до рота чашку, їсти й пити, підвестися й відчинити вікно. Наразі все в повному порядку. Природно, їй іще необхідний догляд, але за тиждень її вже можна відпустити з лікарні.

— Чудові новини! — сказав Оскар із відчуттям безмежного полегшення.— Виходить, після падіння в Елізи не буде ніяких серйозних ускладнень?

— У фізичному плані ні,— відповів доктор.— Рана на голові вже загоїлася, від неї залишиться тільки маленький шрам. Ми наклали шину на зап’ястя, але там тільки невелика тріщинка, і оскільки пані Молін іще молода, ця травма швидко загоїться. Ні, мене турбує її розумовий стан.

— Наскільки все складно? — поцікавився Гум-

больдт.

— Як виявилося, падіння викликало тяжку амнезію. Порушення пам’яті, що стосується спогадів про минуле. Розмовляти з нею дуже важко, тому що пані Молін розмовляє мовою, яку я розумію тільки частково. Іноді мені здається, що вона розмовляє французькою, тільки якоюсь місцевою говіркою, якої я ніколи не чув. Чи правда, пане фон Гумбольдт, що ваша супутниця життя родом із острова Еспаньйола?

— Із його західної частини, цілком правильно. Вона народилася в Гаїті й виросла там. Ми зустрілися дев’ять років тому, і вона зважилася піти за мною.

— Виходить, вона вивчила німецьку мову за короткий час.

— Правда. В Елізи був талант до мов.

Професор засмучено покивав:

— Це підтверджує моє припущення. Розумієте, людина, яка може швидко й добре вивчити мову, у більшості випадків має яскраво виражений музичний слух. У таких людей особлива пам’ять на слова, заснована на конотації, вимові, мелодійності. Вони вивчають мову, як пісню або мелодію. Зовсім не так, як люди, які вивчають мову за допомогою візуальної пам’яті. Ті читають тексти й намагаються зв’язати їх із тим, що вже знають. Таке навчання набагато триваліше, тому що доводиться зв’язувати різні поняття, ґрунтуючись на значеннєвих зв’язках.

— Еліза не дуже добре читала,— підтвердив Гумбольдт.— Але вже коли щось почула, запам’ятовувала відразу.

— Бачите? Саме тут і криється проблема. Якщо аудитивні спогади зникли, у більшості випадків зникає й здатність розмовляти іноземними мовами. Залишається тільки рідна мова.

— Гаїтянська? — втрутився Оскар.— Те, що ми почули, було сказано гаїтянською?

— Припускаю, що так,— сказав лікар.— Але це ще не все. Хоча дослідження в цій галузі перебувають іще на ранній стадії, гадаю, що тут є зв’язок із відчуттям часу. Людині від природи властиве сприйняття часу. Без сприйняття змін часу ми б не змогли ловити м’яч або грати на музичному інструменті, або правильно оцінювати повсякденні події,— ми виявилися б нежиттєздатними. Ми з колегами думаємо, що центр сприйняття часу перебуває на ділянці, що її ми називаємо аудитивною корою головного мозку,— у слуховому центрі. Саме ці ділянки в пані Молін і постраждали найбільше від падіння. Відтак, не лякайтеся, якщо вона нічого не згадає.

— Із нею можна поговорити?

— Так. Але ви зрозумієте її, якщо тільки володієте гаїтянською.

Гумбольдт ледве помітно посміхнувся.

— Нехай вас це не хвилює. З іноземними мовами ми розберемося.

Еліза лежала біля вікна й дивилася на зелений каштан. По його гілках стрибали дві білки, розполохуючи птахів. На губах жінки вигравала посмішка, що зникла, щойно зайшли відвідувачі. Вона підвелася й із цікавістю почала їх розглядати.

— Вітаю вас, пані Молін,— сказав професор Вайсшаупт.— Із вами хотіли б поговорити гості. Ви не будете проти, якщо я поставлю біля ліжка стільці?

— Кийєс йо йє?

— Гадаю, вона хоче знати, хто ви,— припустив доктор.

Посмішка Гумбольдта змінилася стурбованим виразом.

— Виходить, вона справді нас не впізнає?

— Боюся, що ні.

— О, коли так…— він відкашлявся.— Мене звати

Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Пам’ятаєш? Ми разом живемо в моєму будинку біля озера,— він потягнувся до жінки рукою, але та відсунулася назад і підтягнула ковдру до підборіддя.

— Карл Фрідріх? Па янм мішурі палі де чи. Муєн па конпран.

Дослідник насупився.

— Ви маєте рацію. Це креольською. Точніше, мовою фаблас.

— Фаблас? — перепитала Шарлотта.

— Рідна мова Елізи. Друга мова на Гаїті.

— Не пам’ятаю, щоб Еліза розмовляла з нами своєю рідною мовою,— зауважив Оскар.

— Тому що це мова рабів,— відповів дослідник.— Не те, щоб вона її соромилася, але нею розмовляють тільки місцеві.— Гумбольдт обперся на ціпок: — Усе почалося з того, що власники плантацій купували африканських рабів, які розмовляли всілякими мовами. Це дозволяло їм сподіватися, що раби не будуть спілкуватися між собою, і це запобіжить бунтам. Природно, така ситуація тривала недовго. Із суміші французької лексики й африканських діалектів виникла гаїтянська мова.— Він дістав із сумки світлу стрічку й підняв її, щоб усі побачили: — Схоже, настав час скористатися лінгафоном. Я дещо розумію креольською, але потрібно, щоб і нас зрозуміли.

Він заправив стрічку під комір сорочки й увімкнув прилад. Пролунало тихе попискування.

Дослідник звернувся до Елізи:

— Еске в ка мішурі метр, коулйє а? — Зараз ти мене розумієш?

В Елізи округлилися очі. Вона так і залишилася сидіти з відкритим ротом, здивовано дивлячись на дослідника.

— Уї,— нарешті, кивнула вона.

Гумбольдт посміхнувся.

— Чудово. Добре, що я вже настроїв лінгафон на фаблас. Це значно полегшить спілкування.

— Сиб а рє мажик.

— Чарівництво? — посміхнувся Гумбольдт.— Ні. Усього лише маленька технічна штучка. Бачиш, ця стрічка приймає твої слова, перекладає їх, і мені здається, що розмовляєш ти. Згодний, технічні подробиці складно зрозуміти, але в принципі, ця стрічка не що інше, як модулятор голосу. Ми використовували її в нашій останній експедиції, пам’ятаєш?

Еліза недовірливо на нього подивилася й похитала головою.

— Зараз це не важливо. Головне, ми можемо розмовляти одне з одним. Ти не проти, якщо я й тобі стрічку надягну? Тоді всі інші теж зможуть тебе розуміти.

— Муєн вле крейє фанта а? Мін, чи ап аншанте.

Нан чи рете йон леспрі.

— Ніяких духів. Це зовсім нешкідливо,— він передав їй стрічку.

Жінка взяла річ у руки й підозріло оглянула. Вона прошепотіла кілька слів, але перекладач не відреагував.

— Так він не працює. Потрібно надягти на шию, ось так,— показав дослідник.— Бачиш? — Він хотів їй допомогти, але Еліза відмовилася.

— Нон, муєн ка фе чи тет у.

— Прекрасно, спробуй сама. Ззаду є дві кнопки. Бачиш? Молодець. Залишилося взяти навушник і вставити у вухо, тоді ти розумітимеш, про що ми говоримо. Так, правильно,— посміхнувся він.— Спробуємо. Ти мене розумієш?

Еліза подивилася на нього з-під нахмурених брів і кивнула:

— Так.

— Я Карл Фрідріх. Це Шарлотта й Оскар. Десь іще тут ходить Вілма. Подивимося, чи знайду я її. Вілмо, ти де?

Пташка ківі вискочила з-під ліжка й із цікавістю подивилася нагору.

— Іди сюди,— сказав Гумбольдт.— Сідай до нас.

Вілма покрутила головою й заплигнула на ліжко.

— Привітайся з Елізою.

— Привіт. Я Вілма. У тебе є щось смачненьке?

Еліза відхитнулася.

— Вона вміє розмовляти.

— Точно,— підтвердив Гумбольдт, докірливо подивившись на птаха.— У Вілми є власний перекладний пристрій. Бачиш? Втім, вона все ж таки дівчинка, і мені здається, із задоволенням поласувала б,— він указав на шматочок булочки на столику біля ліжка.

Еліза подала булку Вілмі й хихикнула, дивлячись, як пташка поділила його дзьобом на дрібні шматочки і з’їла.

Професор Вайсшаупт нахилився до Оскара.