Закон Хроноса

— А потім?

— Оговтався тому, що хтось ляскав мене по щоках, а потім почув голос. Голос Берінгера. «Розплющуй очі, або я тобі вперіщу! Я знаю, ти мене чуєш!» Я розплющив очі й побачив луг, оточений кущами й деревами. Над моєю головою змикалися густі гілки. І раптом я все згадав. Гроза, блискавка, напад. Щось загуло. Ми боролися, боролися. Згадав, як наелектризувалося повітря, як запахло гарячим металом. Я запитав, де машина часу, де ми, але Берінгер не знав. Він якось змінився. Уже не був таким зарозумілим і самовпевненим.

Одяг на ньому був брудний, рукав куртки розірваний, а на правій холоші — величезна діра. Щось таке було в нього в очах… Паніка? Чого він злякався? Загалом, нічого гарного це не обіцяло.

«Що це за штука? — запитав він.— Відповідай! Машина часу?» Я пояснив, що ми щойно зробили стрибок у часі й, мабуть, зазнали аварії корабля. Хотів підвестися, щоб розгледітися, але відчув, що руки зв’язані тонким шпагатом. «Що, чорт забирай, відбувається?» — обурився я й попросив мене розв’язати. Замість цього Берінгер зацьковано озирнувся. І знову цей дивний погляд… Я продовжив розпитувати, і він відповів, що коли ми тут опинилися, нас обстріляли якимись дивними штуками. На доказ він сунув руку в кишеню й витяг шматок металу, схожий на морську зірку з приробленим рибальським гачком. Берінгер розповів, що стріляли з металевої машини з довгими крилами. І дзижчала ця машина, як бабка.

Я погодився, що це небезпечно, але нам усе ж таки потрібно до машини часу. Я пояснив, що без неї ми не зможемо повернутися в наш час. Можете уявити мій жах, коли я дізнався, що він і гадки не має, де машина зараз. Берінгер розповів, що навмисне відійшов подалі й не запам’ятав місця, де вона стояла. І заявив, що ніякої машини часу там зовсім не було. Довелося мені розповідати про захисне поле, але, схоже, він так нічого й не зрозумів.

Оскар розвів руками.

— Загалом, ми не уявляли, в якому часі перебуваємо, і ніякої надії на швидке повернення не залишалося. Берінгер послабив мотузку на моїх зап’ястях, але зовсім розв’язувати не захотів. Мені здалося, що ми були досить далеко від свого часу, тому що місце не викликало в мене ніяких асоціацій. Я бачив ліс і луг, але не було навіть і сліду озера. І скрізь виднілися якісь траншеї й котловани, занадто акуратні і явно штучного походження. Та й сам пейзаж. Пагорбів було набагато більше, ніж я пам’ятав. Які сили над ним попрацювали? Раптом Берінгер підвів голову й прислухався. Тепер і я почув. Дзижчання, як від крил гігантських комах.

Берінгер схопив мене за зв’язані руки й потягнув за собою. Я ж то знаю, яке в цього негідника чуття. Якщо він говорить, що справа пахне смаженим, то так воно і є.

Пригнувшись, ми добігли до найближчого котловану й сховалися. Я обережно підвів голову. Між пагонами рослин помітив, що в лісі миготить щось сріблясте.

Начебто метрів за п’ятдесят від нас пересувалася комаха. Вона дзижчала й снувала туди-сюди, піднімалася й знову опускалася, і звуки нагадували гудіння двигунів дирижабля.

На галявині була ще одна така штука, метрів зо два заввишки.

— І що це було? — не витримала Шарлотта.

— Про це я дізнався потім. Спершу я тільки розглянув, що в неї витягнуте тіло, яке складається з декількох сегментів, кілька пар ніг і куляста срібляста голова. Коли я побачив ряд довгих зубців ізнизу, у мене морозом обсипало спину. Можете уявити, як я злякався. Ми тихо сиділи в котловані, поки шум не припинився, і тільки тоді насмілилися вибратися. Небезпека минула. Але мені дуже хотілося дізнатися, що ж це таке.

«Є бажання дізнатися більше? — шепнув я.— Що скажете, якщо ми підемо за цими штуками? Подивимося, звідки вони?» Ох, і обурився Берінгер. «Ти з глузду з’їхав? Вони нас спіймають, як малих дітей!» «Тоді потрібно бути дуже обережними!» — не відступав я. До того ж, це була єдина можливість дізнатися, де ми і як можна вибратися звідси. Скрегочучи зубами, Берінгер погодився. І ми пішли.

— К упол був великий,— вів далі Оскар.— Як Ейфелева вежа й рейхстаг разом узяті. Або як підводне місто Александра Ліваноса. Найбільша штучна споруда, яку я бачив. Гігантська блискуча бульба, поряд із якою дерева здавалися іграшковими. Хоча купол був за кілометр від нас, він закривав половину неба. Я занімів. Стояв як зачарований і, примруживши очі, дивився на гору зі скла й сталі, що зненацька постала перед нашим поглядом.

«Це Берлін,— пробурмотів я.— Впізнаю цей вид крізь верхівки дерев. Якщо врахувати місце розташування сонця, то це саме той напрямок. Місто має міститися під куполом, а це означає, ми в майбутньому».

Берінгер щось пробурчав, але зі мною погодився. Навіть розв’язав мені руки. Дивно, як незвичайні ситуації можуть згуртувати людей.

Оскар посміхнувся Шарлотті, і та посміхнулася у відповідь.

— Іти виявилося довше, ніж ми припускали,— розповідав він далі.— Я вже думав, що ми ніколи туди не дістанемося, коли ліс раптово скінчився. Перед нами до самого купола пролягав зелений луг і оточував конструкцію кільцем. Бездоганна смужка свіжої трави, завширшки метрів п’ятдесят. Порожня, як футбольне поле.

Ні кротячих нір, ні прогалин. Усі стеблинки однакової довжини, начебто під лінійку підстрижені. Та й ліс виглядав дивним. Жодна гілочка не стирчить, жодного жовтого листочка. Природна стіна з пишної зелені. Схоже…— Оскар задумався: — …на штучне. Як англійський сад.

Я зібрався з мужністю й ступив на ідеальну зелень. З’явилося дивне відчуття. Начебто я потрапив на заборонену територію. У голові промайнуло, що має бути якийсь захист, міни або щось таке інше, але ніяких слідів не було видно. Спочатку я йшов дуже обережно, але коли зрозумів, що нічого не трапиться, пішов сміливіше. Садівник не з’явився, сигналізація не ввімкнулася. Нічого страшного.

Я обернувся й подав Берінгеру знак рушати за мною.

Він був таким блідим, що обличчя його буквально світилося на тлі лісу. Видно було, з яким небажанням залишає він укриття лісу і йде до мене. Коли він підійшов зовсім близько,— тремтячий, обірваний,— я здивувався, як міг його боятися. Але потім згадав про його боягузливий постріл, як він вистежував нас і застрелив Елізу, і моє співчуття випарувалося.

Купол височів перед нами, як величезна стіна зі скла й сталі. Окремі елементи так майстерно з’єднувалися один із одним, що нагадували аркуш паперу.

Скло, метал, метал, скло й далі те ж саме. Я простягнув руку й торкнувся поверхні. Тепла. Можливо, від сонця, а може, від внутрішнього джерела енергії. Кінчиками пальців я вловив легку вібрацію. Приклав вухо до стіни й прислухався. Нічого. Тільки ця вібрація. Неначе вухо торкалося живота величезного кита. Ми пішли уздовж купола, але не знайшли ні отвору, ні дверей. Конструкція була цілком бездоганною. Бездоганною, одноманітною та нудною.

Нарешті, Берінгер отямився й заговорив.

«Десь має бути вхід,— сказав він.— Не може бути, щоб не було жодних дверей». Не встиг я його втримати, як він розмахнувся і впечатав черевик у стіну.

— Ні! — вирвалося в Шарлотти.

— Так,— посміхнувся Оскар.

— Як можна бути таким дурним?

— Я теж задавався таким питанням, але непоправне вже трапилося.

— Що саме?

— На узліссі я помітив рух. Штовхнув Берінгера й указав нагору. За двадцять-тридцять метрів від нас із хащі виринула фігура. У розфарбованій червоно-чорній масці, обвішана шкурами, листям і шматочками кори, так що більше нагадувала тварину. Але було ясно, що це людина. Дуже маленька людина.

Незнайомець досить довго стояв, потім підняв руку й помахав. Коли ми не відреагували, він відкинув маску. Виявилося, що це не він, а вона. Дівчинка. Років десяти або одинадцяти. Круте чоло, кирпа з ластовинням. Очі перелякані. Коли вона підійшла ближче, я помітив, що в неї дуже світла шкіра, майже як в альбіноса.

— Хто такий альбінос? — поцікавився Мицик.

— Жива істота, у шкірі якого відсутні пігменти,— відмахнувся Гумбольдт.— Мене цікавить, що було під куполом. Дівчинка вам нічого не розповіла?

— Зачекай,— відповів Оскар.— Я саме до цього підходжу. Вона розмовляла нашою мовою, хоч і з дивним акцентом. Крім того, вона дуже гнівалася через те, що ми влаштували. Дуже боялася чогось, що називала «друули».

— Друули? — Насупився дослідник.— Ніколи не чув.

— І я теж. А вона навіть здивувалася, що ми не знаємо такого. Дівчинку, до речі, звали Тецц.

— Дивне ім’я.

Оскар розсміявся:

— Вона теж уважала, що ми дуже дивні, повірте. Особливо, коли я сказав, що хочу потрапити в купол. «До друулів? Ви з глузду з’їхали,— вигукнула вона.— Продовжуйте, якщо хочете, але я йду. Не хочу, щоб мене знову замкнули».

Я її утримав. Сказав, що ми не місцеві й не знаємо, хто такі друули. Вона видала ще кілька дивних назв: наноботи, трекери, женці, збирачі, будівельники й охоронці. Можете уявити, як нерозумно я виглядав.

— Ще як можемо,— посміхнулася Шарлотта.

— Погляд у Тецц став недовірливим. Вона уважно мене оглянула й запитала, чи не птахи ми. Аж тут пролунало виття. Начебто сирена ввімкнулася. Потім почувся тріск. У Тецц від жаху очі стали круглими. Не кажучи ні слова, вона розвернулася й кинулася в ліс. Тепер мені стало по-справжньому страшно. Ми з Берінгером перезирнулися й побігли за нею. Коли добігли до узлісся, я озирнувся. Мене долала цікавість. На куполі з’явилася тріщина, потім метрів за двадцять від неї — ще одна. Вони йшли зверху вниз і ділили купол на три частини. Поки я дивився, тріщини стали ширшими, середня частина висунулася вперед, як шматок торта. Я стояв, як паралізований. Усередині цього торта були якісь величезні істоти. Я так здивувався, що забув про те, що потрібно ховатися.

Одна істота вийшла з тіні купола. Пересувалася вона на чотирьох ногах, причому задні кінцівки були значно коротшими від передніх. Майже як у горили. Заввишки вона була метрів із десять, але зовсім без хутра. Між величезними передніми лапами я помітив осі, шестірні, гвинти й пропелери, придаткові механізми та зчленування. Голова в нього була напівкруглою, на передній частині розташовувалися два розрізи, схожі на очі, і отвір для носа. Рота в цієї істоти не було. На плечах були дві лампи, які починали світитися, щойно вона починала рухатися. Це видовище мене так заворожило, що я не звернув уваги на двох бабок, що вилетіли з верхньої частини купола.

Я б так і стояв, якби не повернувся Берінгер і не схопив мене за руку. «Що ти робиш? — кричав він.— Ми маємо тікати». І ми побігли. Повз пролітали кущі й дерева, по обличчі хльоскали гілки, я падав, підхоплювався й знову біг по лісі. Навколо почалося пекло. Чулося оглушливе дзижчання та гуркіт, величезні стовбури ламалися як сірники. Чудовисько, схоже на мавпу, прокладало собі шлях, знищуючи все, що траплялося на шляху. Ми бігли щодуху, але це створіння було швидшим. Бабки літали так низько, що я відчував потоки повітря від їхніх крил. Мене схопили й підняли в повітря. Берінгер біг поперед мене й петляв, як заєць. Але це йому не допомогло. Його схопили. І Тецц теж, хоча вона й випереджала нас на кілька метрів. Усіх нас кинули в кошик на спині машини. Зробивши це, істота пішла з лісу й видралася на купол. Не встигли ми зрозуміти, що відбувається, як уже були всередині. Запрацювали важелі, і отвір зачинився. Ми опинилися в пастці!

— О т тобі й на!

— І що трапилося потім?

— Розповідай!

Усім хотілося дізнатися, що ж було далі.

Шарлотта навіть забула, що хотіла пити, і помітила тільки тепер, коли в роті зовсім пересохло. Вона швидко налила собі склянку води й залпом її проковтнула.

— Видовище було просто дивне,— продовжив Оскар.— Уявіть собі, що ви стоїте під освітленим куполом і дивитеся вниз на місто. І не просто місто, а місто майбутнього. Саме в такій ситуації я й опинився. Спочатку я подумав, що це Берлін,— бачив Шпреє, рейхстаг, собор, університет і замок. Але, придивившись, помітив, що місто дуже відрізняється. Замість піщанику, граніту й мармуру всі будинки були побудовані з металу. Залізні будинки, мідні мости й сталеві вежі, по яких раз у раз пробігали електричні розряди. Я побачив статуї, в яких були увічнені механічні створіння. Напевно, роботи, які зробили щось видатне. Вулиці, алеї, провулки й набережні, по яких снували металеві істоти,— усе було з металу. Через таку кількість металу складно було зорієнтуватися. Повсюди відблиски, відбиття, сяючі поверхні. Важко сказати, де починався один будинок і закінчувався інший.

Я розгубився. Незабаром зрозумів, що людей тут зовсім не було. Все це машини. Двоногі, чотириногі й шестиногі машини. Були навіть кулясті механізми й механічні багатоніжки. Вони йшли на роботу, ходили по магазинах, розмовляли одне з одним. Начебто звичайне місто, тільки от людей у ньому не було.

— Не може бути! — прошепотів Берт.

— Тс-с-с! — шикнув на нього Гумбольдт.— Помовчи, Берте. Дай йому розповісти.

— Берінгер щось побачив і показав мені,— говорив далі Оскар.— Поки нас тягла по місту гігантська мавпа, перед нами пройшла дивна група. Той, хто йшов попереду, безсумнівно, був роботом. Він тримався на двох ногах, був одягнений у костюм і капелюх, що його він піднімав на знак вітання, та ще й із ціпком у руках. Поряд із ним було ще одне створіння. Мені довелося гарненько придивитися, щоб зрозуміти, що ж привернуло увагу Берінгера. Це була людина. Дівчина, ненабагато старша від мене. На ній була рожева сукня, білі черевички й шалик. Можна було б прийняти їх за добрих друзів, якби не мотузка, на якій робот вів дівчину.

— Мотузка?

— Вона була свійською твариною,— багатозначно подивився на Шарлотту Оскар.— Щоразу, коли вона йшла занадто повільно або хотіла поговорити з кимсь зі своїх родичів, механічний хлопець смикав мотузку.

Я був вражений. «Що тут відбувається? — запитав я в Тецц.— Це друули?»

Власне, відповідь і так була зрозумілою. Тецц поділилася зі мною інформацією. Друули не тільки полювали на людей, ловили й продавали їх, але й використовували їх для власного задоволення. Деяким, звісно, доводилося працювати, але більшість служила для декоративних цілей. Іноді їх навіть змушували виконувати дурні трюки. Деяких використовували як прислугу або рабів.

— Як таке може бути? — пробурмотів Гумбольдт.— Це місто від самого свого заснування було населене людьми.

— Тецц розповіла, що ці істоти перевершують людей. Для них ми щось на кшталт пацюків. Ми живемо в дикій місцевості, риємо землянки або печери і ховаємося там. Наш світ — під землею, на поверхні людей майже не видно. Поверхню контролюють друули,— Оскар ковтнув води й продовжив розповідь.— Усе почалося з того, що машини повстали проти людей. Десятиліттями їх змушували воювати один проти одного, але, зрештою, вони розвинули інтелект і обернулися проти своїх творців. Вони домовилися між собою й почали воювати з людьми. Згодом захопили й місто. А потім створили світ за своїми уявленнями. Світ, у якому немає місця людям. Машини дійшли висновку, що всі лиха на світі від людей і що в планети буде шанс тільки тоді, коли вона раз і назавжди звільниться від нашої влади. Отже, вони почали переслідувати нас, замикати в клітки й використовувати як свійських тварин. Можливо, вони б зовсім винищили людський рід, якби деякі світлі голови не додумалися піти під землю. Як сказала Тецц, люди дуже рідко піднімалися нагору, тільки у разі гостроЇ потреби.

— Тому в них така світла шкіра,— задумливо вимовила Лєна.

Оскар кивнув.

— У мене був час, щоб розповісти їй про нас. Я сказав, що ми з міста під назвою Берлін, але це ім’я їй ні про що не говорило. Не знала вона й що таке Німеччина. Потім вона розповіла, що її батько вчитель. Він викладав математику, релігієзнавство й історію. Розвиток людини й машин був його улюбленою темою. Він навіть написав про це книгу й плекав мрію, що колись між людьми та роботами буде укладено мир.— Оскар потягнувся.— Уявляєте, як я сторопів? Хіба так має виглядати світ майбутнього? Та це просто кошмарний сон! Я не міг орієнтуватися в цьому незнайомому місті. Не міг запам’ятати дорогу. Коли я поцікавився в Тецц, як їй вдавалося так легко розбиратися у вулицях, вона відповіла, що вже тричі була тут, але щоразу їй вдавалося втекти. Вибратися з міста друулів було не так уже й складно, якщо знати, як, і не боятися забруднитися. Потрапити за купол можна було по каналізації.

«Чому ж тоді тут живе стільки людей? — запитав я.— Якщо все так просто, чому вони не тікають?»

«А навіщо їм тікати? — відповіла Тецц.— Більшості цілком достатньо. Тут у них є і їжа, і дах над головою, тепло й комфорт. А назовні їм доведеться жити в землянках, терпіти холод, голод і хвороби й звикнути до думки, що смерть близько. Друули придушували кожну спробу заснувати поселення на поверхні землі. Ледь з’являлися житла, їх відразу знищували. Багато хто здався друулам добровільно. Але ті брали тільки хлопчиків і дужих. Старих, хворих і слабких брати не хотіли, тому що на них не знайшлося б покупців. Крізь прути клітки я побачив зовсім чорний будинок, що піднімався високо в небо. Наша в’язниця. Можете собі уявити, яким жалюгідним я себе відчув. Мені схотілося повернутися назад. Потрібно було знайти машину часу й розповісти вам, що я пережив. Я мав застерегти батька, але застряг тут. Час витікав між пальців.

— Я к же тобі вдалося втекти з міста?

— Де була машина часу і що трапилося з Берінгером?

Запитання посипалися на Оскара з усіх боків, і Шарлотті довелося підняти руку.

— Тихо! Упевнена, Оскар нам усе розповість.

А якщо запитання залишаться, то він і на них відповість.

— Точно,— підтвердив Оскар і сунув у рот шматок хліба.

На кухні знову стало тихо.

Оскар відкинувся назад і зчепив руки за головою.

— Історія з нашою втечею буде найдивнішою,— почав він.— Сам дивуюся, як усе вийшло. Але маю визнати, що зобов’язаний життям цьому маленькому бляшаному ящику,— поплескав він Герона по корпусу.

— Як це? — запитав Гумбольдт.

— Зараз розповім. В’язниця була дуже зручною, там були столи, стільці, ослони й лежаки. Але не такі, як у наших в’язницях, а сучасні, акуратні й чисті. Нас відправили в камери, і ми провели кілька днів разом із іншими бранцями, чистими й акуратно одягненими.

Там були різні ігри, маленькі рамки, на яких показували живі картинки, ванна й засоби особистої гігієни, регулярна їжа — на жаль, одноманітна. Схоже, друулам було важливо, щоб свійські тварини ні в чому не відчували нестачі. Найкраще було те, що крізь скляні стіни можна було бачити все місто. Ми милувалися не тільки будинками, але й статуями, які роботи спорудили на честь своїх полководців. Вони увічнювали видатних одноплемінників точно так само, як і ми своїх. Тільки розміри були більшими. Найбільший пам’ятник стояв на палацовій площі. Сорокаметровий гігант із чорної сталі із золотими вкрапленнями. В одній руці він тримав книгу, іншу приставив до чола, немов удивлявся вдалину. Героїчна поза, тільки от на відміну від інших статуй із довгими й тонкими кінцівками ця виглядала масивною й незграбною. Начебто її дитина побудувала.

Я запитав у Тецц, і вона відповіла, що це засновник імперії друулів. Перший друул, як вони його називали.

Свого роду прототип. Їй про нього розповідав батько. Один геніальний винахідник сконструював його як першого робота ще в доісторичні часи й подарував йому життя. Це була перша думаюча й розмовляюча машина у світі, прообраз усіх друулів. За його подобою будувалися нові й більші машини. Розміри статуї вводили в оману, адже насправді він був не більше дитини.

Найперший. Ця думка весь час крутилася в мене в голові. Захоплююча історія. Цей світ, такий небезпечний, холодний і відразливий, але, з іншого боку, він таємничий і чудовий. Тут було стільки нового, що я не помічав, як минає час. Ішли дні. У мене була мож ливість відпочити від труднощів і подивитися живі історії у світних картинних рамках. Вони виявилися дуже цікавими. Одні пригодницькі, інші сумні, але здебільшого дуже дивні. Я дивився їх годинами й не міг відірватися. Увечері рамки вимикалися, я сідав біля вікна й дивився на мерехтливі вогні міста, думав про вас і тужив за батьківщиною. І в такі моменти я розумів, що обов’язково маю повернутися.

На третій день ситуація змінилася. Ми прокинулися від пронизливого звуку. Я підхопився й протер очі. Інші бранці теж прокинулися. Я бачив їхні утомлені й розгублені обличчя. Тецц була вже біля вікна й указувала назовні. «Мерщій сюди! Подивіться!» — кричала вона. Із заходу до в’язниці наближалася хода. По алеї марширували роботи всіх форм і розмірів. Із боків юрмилися цікаві, вони махали прапорцями. Крізь товсті стекла чулися крики. Схоже, машини дуже розхвилювалися. Вони кричали, жестикулювали й метушилися, як мурахи. Наш співкамерник указав на рамку. Замість звичних історій там показували те, що відбувалося ззовні. Чотири великі машини на чолі колони несли щось на кшталт паланкіна, на якому сидів крихітний робот. Упізнати його на такій відстані було важко, але мені здалося, що це стара модель.

Процесія повільно наближалася. Спочатку я подумав, що вони пройдуть повз нас, але роботи розвернулися й попрямували до в’язниці.

Ми притиснулися носами до скла й спостерігали, як хода зупинилася, і чотири машини обережно опустили паланкін на землю. З будинку вийшов поважний робот, судячи з усього, офіційна особа, і привітав прибулого. Я вирішив, що маленький робот негарний. Він був занадто незграбним, та й фарбу можна було б поновити. Загадково все це.

За деякий час двері нашої камери відчинилися, і зайшла група озброєних роботів-охоронців. Вони утворили коридор, яким пройшла делегація поважних на вигляд машин. Першим ішло створіння з металевим вінком на голові.

«Чи є тут хтось на ім’я Оскар?» — запитав робот.

Усі подивилися на мене. Але ж у мене були гарні відносини з усіма в’язнями!

«Тебе хочуть бачити»,— продовжив він і ступнув убік. За ним перебував маленький робот, якого я бачив із вікна. Він пройшов повз машини, і ті йому вклонилися. Раптом мені сяйнуло. Це подібність…

Я підійшов і запитав: «Герон?»

Маленький металевий чоловічок загудів і сказав знайомим голосом: «Автоматизований пристрій Т-301 до роботи готовий».

Оскар замовк і ніжно погладив маленького робота по голові.

У кухні запанувала тиша. Ніхто не сказав ані слова.

Оскар широко посміхався. Він явно насолоджувався ефектом, що його справили ці слова.

— Герон — справжній герой цієї історії,— сказав він.— Без нього в мене нічого б не вийшло.

— Герон? — примружився Гумбольдт.— Але як?..

— Він ішов за нами,— пояснив Оскар.— Увімкнув захисне поле й пішов нашими слідами. Пройшов по лісі два кілометри й ходив навколо купола, поки на нього не звернули увагу.

— А потім?

— Механічні істоти розгубилися від такої зустрічі. Як я зрозумів, вони перевірили його уздовж і впоперек, піддали всіляким тестам. Отримавши результати, центральний комп’ютер міста розхвилювався, відразу ж звелів призупинити роботу й видав офіційний указ. Вірите чи ні, наш любий Герон, цей маленький робот, цей непримітний автоматизований пристрій, виявився предком усіх роботів у місті. Він прототип, перший, як назвала його Тецц. Він загинув під час однієї з машинних воєн, але в пам’яті центрального комп’ютера збереглися документи про нього. За його зразком у минулому,— тобто в нашому майбутньому,— створювалися численні копії, які потім удосконалювалися. Спочатку їх робили люди, потім самі роботи. Машини програмували машини. Початок занепаду людства. І тоді в мене немов завіса з очей спала. Статуя на палацовій площі, ця сорокаметрова скульптура зі сталі й золота,— Герон! — Оскар посміхнувся: — Уявляєте?

Усі мовчали. Можливо, Оскар пожартував? Навіть після всього, що вони почули, повірити в це складно.

— Це божевілля! Бути такого не може! — вигукнув Гумбольдт.— У голові не вкладається. Чому саме Герон?

— Якщо не віриш мені, запитай у нього,— запропонував Оскар.— Він записав усю нашу подорож і може підтвердити. Ти знаєш, що брехати він не здатний. Запитай у нього. Усе, що я розповів, правда.

Усі погляди звернулися на маленький автоматизований пристрій, що стояв поряд і дивився на присутніх своїми очима-прорізами. Герон виглядав таким безневинним, таким непримітним, і не можна було навіть уявити, що він колись виявиться винуватцем занепаду людства.

Гумбольдт не знав, що й думати. Але Шарлотта вірила, що Оскар каже правду. Вона знала його досить добре, щоб визначити, коли той починає прибріхувати.

— Добре,— нарешті сказав дослідник.— Перш, ніж я послухаю запис Герона, розкажи свою історію до кінця. Цікаво знати, як машини відреагували на цю рятувальну операцію.

— Залишилося зовсім небагато,— кивнув Оскар.— Герон повідомив друулам про нашу подорож, про те, що мене треба повернути в мій час. Він нічого не додав і нічого не пропустив. Приховати від своїх родичів він нічого не міг, тому що вони його вже перевірили й знали, що відбулося. Вони поцікавилися, чи хоче він повернутися разом зі мною, і Герон відповів ствердно. Відповідь викликала велике хвилювання. Машини просили його залишитися, але він сказав, що не може порушувати порядок речей і хотів би уникнути збоїв у структурі часу. У технічному плані розклав усе по поличках. Роботи погодилися й відвели нас на те місце, де стояла машина часу. Зовсім недалеко від того місця, де ми з Берінгером намагалися її знайти. Ми не бачили її через захисне поле. Машини терпляче чекали, поки ми поринемо, і помахали нам на прощання. Не без жалю, як мені здалося. Гадаю, на них справила враження зустріч із засновником машинного світу. Не хочу приписувати роботам ніяких релігійних почуттів, але вони поставилися до Герона з великою повагою.

— А Берінгер?

— Коли з’ясувалося, що Герон не хоче брати його із собою, Берінгер, природно, вибухнув прокльонами. Та марно. Довелося йому залишитися у в’язниці, щоб згодом стати хатнім звірятком друулів. А може, він утече з Тецц і приєднається до опору. Гадаю, можливо й те, й інше. Але що б він не зробив, мені його не шкода. Після всього, що він накоїв, він заслужив такої долі. Почекайте, я дещо згадав. Мені Тецц дала. Маленький сувенір із майбутнього.

Він поклав на стіл предмет, загорнений у брудну носову хустку, і підсунув до друзів.

— Що це? — запитав Гумбольдт.

— Відкрий.

Дослідник розгорнув хустку й схилився над столом. Сторінка за сторінкою були пописані дрібним почерком. Папір нагадував найтоншу алюмінієву фольгу.

— Книга про друулів, що її написав батько Тецц.

Досить цікава, як мені здалося.

Гумбольдт погортав книгу. На деяких сторінках були приклеєні побляклі газетні статті.

— Подивіться на дату цієї статті,— вигукнув він.— 15 квітня 1918. А от 20 вересня 2012. Ти розумієш, Оскаре, що це таке? Ти приніс історію нашого майбутнього.— Він опустив погляд і досить довго дивився в підлогу, потім підвівся: — Послухайте, ходімо зі мною до класної кімнати. Випийте ще по чашці какао. Мені потрібно повідомити вам дещо важливе.

Д ослідник мовчки стояв біля дошки, схрестивши руки й наморщивши лоба. Шарлотта сиділа поруч із рештою й чекала. Незважаючи на пізню годину, втоми вона не відчувала. Нарешті, Гумбольдт заговорив. Голос у нього був напруженим, начебто він через силу витискав із себе слова.

— Спочатку я хотів би сказати, який я щасливий, що Оскар повернувся живим і неушкодженим. Ви знаєте, що я завжди був проти подорожей у майбутнє через небезпеку не повернутися. Проте, маю зізнатися, що кілька днів тому я й сам здійснив поїздку в майбутнє.

Посмішка Шарлотти зникла.

— Що?

— Будь ласка, повірте, у мене на те були поважні причини,— він провів кінчиками пальців по краю стола.— Можливо, ви пам’ятаєте першу подорож Вілми? Мене дуже цікавило, що трапилося з нашим маленьким другом, і я витратив кілька днів на те, щоб розібрати її записи. На жаль, вийшло погано. Лінгафон записав багато сторонніх шумів, відтак дуже складно було розібрати голос Вілми. Після аналізу записів з’явилося більше запитань, ніж відповідей, і я вирішив виставити таймер на 1915 рік і вирушити в дорогу самому,— обличчя в нього було дуже серйозним.— Оскільки Вілма повернулася з того часу неушкодженою, я припустив, що ризик невеликий. Але те, що спочатку було неясною підозрою, виявилося жорстокою реальністю. Я висадився в місцевості, що не дуже скидалася на ту, якою ми її знаємо. Звідси до озера було зовсім порожньо. Дерева, кущі, будинки, мости, церкви — усе зникло. Дикий, жалюгідний ландшафт, засіяний кратерами та лійками, з яких піднімалася жовтувата пара. Запах стояв нестерпний. Ніколи не зустрічав такого огидного смороду. У легенях палило вогнем, але я вирішив побути довше й дізнатися, що сталося. Цілком очевидно, йшла війна. Удалині виднілася пожежа, піднімалися стовпи диму. Я обернувся, щоб подивитися, що стало з містом. Не уявляєте, яке полегшення я відчув, коли побачив купол рейхстагу! Місто залишилося цілим. Звісно, довкола нього виросла стіна. Метрів із п’ять заввишки, вона захищала місто, як середньовічна кріпосна стіна. Гриміли гармати. Потужна артилерія була спрямована назовні й оглушливо стріляла в оранжеве небо. Вони несли смерть і спустошення. На рівнині боролися дві військові машини на гусеничному ходу. У небі була сила-силенна дирижаблів і літальних апаратів, що посипали землю градом бомб. Не знаю, з ким воювала Німеччина, але це було страшно. Через газ було важко дихати, і я повернувся до машини. Але замість того, щоб повертатися додому, я вирішив спробувати щастя в більш віддаленому майбутньому. Хотілося дізнатися, що сталося після війни і що трапилося з людьми в Берліні. Я дав Герону команду вирушити в 2015 рік, на сто років у майбутнє.

— І що?

Гумбольдт стиснув губи. Схоже, він ледве підбирав потрібні слова. Коли він заговорив, голос його був тихим і повним скорботи.

— Жахливо,— сказав він.— Минуло стільки років, а війна усе ще тривала. А може, це була нова війна? Продовжували гриміти гармати. Тільки от масштаб, схоже, змінився. Стіна навколо міста виросла до тридцятисорока метрів, і машин довкола було на порядок більше. Вони стали більш досконалими. Броньовані дирижаблі, швидкі, немов стріли, ракети, величезні літальні апарати. Поряд із механічними чудовиськами люди виглядали карликами. Не встиг я вийти, як на мене напали. Не знаю що, але ця штука була швидкою та маневреною. Металева комаха з розмахом крил метрів зо два. Вона дзижчала й гула, а потім засипала мене градом гострих як ніж металевих осколків. Ось, подивіться,— він сунув руку в кишеню й кинув на стіл кілька металевих пластин.

Очі в Шарлотти стали великими, як блюдця.

— Війна триває?

— Так,— зітхнув Гумбольдт.— Далі в майбутнє я зазирати не став, визнав безглуздим. Мені вистачило того, що я побачив. Подорож підтвердила, що нашу історію очікують страшні зміни. Я не знав, чи варто розповідати про все вам, тому й відкладав так довго. Розповідь Оскара наштовхнула мене на думку. Здається, я знаю, що викликало війну,— він зробив драматичну паузу.— І повірте, це найсумніше відкриття в моїй кар’єрі вченого. Усе через мене. Я відповідаю за всі безлади, і я повинен щось зробити, щоб їм запобігти.

— Ти? — Шарлотта так і залишилася з відкритим ротом.— Але… як таке може бути?

Гумбольдт посміхнувся. Але посмішка його була сумною.

— Так, визнати правду нелегко, але це єдиний вихід. Хоч іноді правда здається неймовірною. Ви самі чули, що Герон — прототип машин, які затіяли війну. Наш Герон, якого ми відправили в майбутнє на машині часу. Будівництво цього апарата змінило наше майбутнє. Навіть якщо ми будемо дотримуватися правил подорожей у часі, немає ніяких гарантій, що машина не потрапить у непотрібні руки. Упевнений, що й убивство імператора якось із цим пов’язане. Інакше, чому Штангельмайєр запросив нас у замок, щойно дізнавшись про існування нашої машини? Якщо з’єднати ці факти, то історія зміниться, настане занепад людства й верховенство машин. Якщо я заберу обидві події, то, можливо, розвиток піде своїм первісним шляхом, куди б він не завів.

— Якщо, якщо, якщо…— обурився Оскар, який досі не зронив ані слова.— Звідки ти знаєш, що саме створення машини часу стало причиною війни машин? Немає ніяких доказів!

— Безпосередніх доказів, імовірно, й немає, але досить простого логічного мислення. Не знаю, що точно трапиться, але Герон стане чимсь на кшталт прототипу для військових машин майбутнього. Вибухне війна, у якій переможуть машини, і люди перестануть бути господарями землі. Не потрібно знати деталі, щоб зрозуміти, що створення мого апарата вплинуло на хід війни. Убивство імператора й створення машини часу стали поворотним пунктом. Зміна влади викликала потужну реакцію в нашій імперії, що переросла в нескінченну війну,— потер він чоло.— Дивіться, яку величезну проблему треба буде розв’язати.

— Я намагаюся зрозуміти, але в мене починає паморочитися в голові,— поскаржився Мицик.— Іще трошки, і мізки у вузлики зав’яжуться.

— Гадаєш, Герон і справді перший? — запитала Лєна.

Гумбольдт кивнув.

— Я щойно зрозумів, що може статися. Наш маленький друг потрапить не в ті руки й зіграє вирішальну роль у майбутніх війнах. Якісь безсовісні ділки вдосконалять його й створять нове покоління військових машин, які й призведуть до занепаду людства. Я не можу цього допустити.

— Що ти збираєшся робити? — насупилася Шарлотта.

Гумбольдт відкашлявся.

— Завтра вранці, у вівторок, 22 червня 1895 року, я зміню історію. Я ввійду в машину часу й повернуся в певне місце й у певний час і внесу зміни, які, я впевнений, порушать ланцюг подій і повернуть хід історії в нормальне русло. Я роблю це всупереч своїм переконанням. Але вважаю за потрібне.

Стало тихо. Чулося тільки цокання годинника та стукіт дощу по склу.

Шарлотті здалося, що вона недочула. Вона озирнулася на інших, але на їхніх обличчях теж була розгубленість.

— Чого ти хочеш?

— Змінити історію,— відповів дослідник.— Природно, я не можу ручатися, що все зміниться на краще, але дуже сподіваюся, що мої розрахунки вірні, і результати будуть позитивними.— Він зупинився біля вікна й подивився вслід грозі, що віддалялася.— Розповідь Оскара підтвердила, що іншого виходу немає.

Ш арлотта провела пальцем по губах.

— Виправ мене, якщо я помиляюся, але чи не ти казав, що ніколи — ні за яких умов — не можна втручатися в хід часу? Я особисто була присутня, коли ти розповідав, що небезпека подорожі в часі полягає в тому, що можна піддатися спокусі вирішувати, яка подія може вплинути на хід історії. Чи не твої слова, що до часу не можна ставитися нерозважливо? Якщо витягти карту з карткового будиночка, то обрушиться вся конструкція.

— Це було до того, коли я зрозумів, що створення машини часу вже змінило хід подій. Крім того, тут головне слово — нерозважливо. Я твердо впевнений, що ми маємо змінити тільки одну подію, й історія повернеться у своє русло.

— І що це за подія?

— Убивство імператора.

Шарлотта ледве не задихнулася.

— Убивство…

— Імператора, цілком правильно. Дивіться,— Гумбольдт підійшов до дошки й витер латинські слова минулого заняття. Він узяв крейду й провів зліва направо довгу риску. Поділив її вертикальними рисками на нерівні відрізки, так що малюнок став схожий на нотну партитуру.

— Уявіть собі, що це пряма часу. Від початку часів і до кінця світу. Немає відгалужень, розривів, затримок. Час завжди тече однаково, безупинно. Минуле ліворуч, майбутнє праворуч. Ми перебуваємо тут,— поставив він галочку посередині прямої часу й своїм упевненим почерком написав: «Сьогодення». Потім поставив другу галочку й підписав: «Замах».— Імператора вбили п’ятого червня, десь тут. Майже одночасно в «Берлінер Моргенпост» з’явилася стаття про нашу машину часу. Потім ситуація почала виходити з-під контролю. Безлади в місті, повторне прийняття закону про соціалістів, скликання тимчасового уряду, замах на мене й убивство Елізи. Такі різні події, але всі вони починаються з певної дати. Тут! — поставив він жирну крапку.— Спочатку я вважав, що це все випадковості, але тепер думаю, що події пов’язані одна з одною. Можна назвати їх причинним ланцюжком. Ланцюг подій, які випливають одна з одної. І я переконаний, що за Берінгером стоїть таємна сила, що хоче прибрати до рук наш апарат.

— Що за таємна сила? — запитав Оскар.

— Гадаю, підпільна організація. Коло змовників, які спочатку вбили імператора, а тепер і нас намагаються позбавити життя. Постріл, яким убили Елізу,— безпосередній результат цих подій.— Він намалював іще одну риску, зобразив маленький хрест і обвів його сердечком.— Ми не будемо впевнені у своїй безпеці, якщо машина перебуватиме в руках людей, яких я поки не можу назвати. Тому охороняти її потрібно цілодобово. І швидко діяти. Єдиний шанс зупинити цю спіраль смерті — повернутися в минуле й запобігти замаху на імператора,— Гумбольдт поставив найостаннішу риску в ряду.— Загалом, убивство імператора запустило всі інші події. Не трапся цього, не було б безладів, політичних розбіжностей, громадянської війни. Ніхто не зацікавився б тим, що ми будуємо, ні в кого не було б причин позбавляти нас життя. Тому потрібно зробити саме те, від чого нас намагаються утримати. Потрібно подбати, щоб замах не відбувся і щоб змовників було викрито. Після цього, і це найголовніше, треба знищити машину часу. Це потрібно для того, щоб ніхто інший з її допомогою не зміг маніпулювати часом. Якщо мої розрахунки правильні, то всі наступні події не відбудуться, включаючи військові конфлікти в майбутньому й убивство моєї коханої Елізи.

Він покрокував по кімнаті.

— Мені потрібно всього кілька фактів, а потім я піднімуся в машину часу й повернуся у двадцять шосте травня.

— Але ж імператора вбили п’ятого червня,— заперечила Лєна.

— Так, але мені потрібен час, щоб зібрати інформацію. Нам знайомий пістолет, ми знаємо, де його зробили. Невелике розслідування, і дізнаємося, хто його замовив. Я дуже сподіваюся, що це виведе мене на головних змовників. Залишиться лише запобігти замаху. Необхідно оглянути місце проведення заходу. Потрібно дізнатися, де стояв той, хто стріляв. Такий план, і я погоджуся з кожним, хто назве його повним божевіллям,— сумно посміхнувся дослідник.

Шарлотту його слова переконали не до кінця.

— Припустимо, що все вийде,— сказала вона.— Ми повернемося й запобіжимо замаху. Ти впевнений, що це допоможе запобігти і війні?

— Не на сто відсотків. Але, принаймні, не буде причини для громадянської війни. Ніхто не зможе обвинуватити робітників в убивстві імператора, не введуть закон проти соціалістів, не буде барикад на вулицях. Не можу гарантувати, що це вбереже країну від війни в майбутньому, але, на мою думку, наші шанси покращаться.

— А як же небезпека зустріти самих себе? — не витримав Оскар.— Хочу нагадати, як ти казав, що, зіштовхнувшись із самим собою, ми можемо запустити ланцюжок подій, що змінить хід часу.

Шарлотта здивовано підняла брову:

— Ти запам’ятав? Я здивована!

Оскар знизав плечима, і дівчина посміхнулася. Він такий милий, коли соромиться.

— Хвилиночку! — зупинив його дослідник.— Хто сказав, що йдеться про нас? Досі я говорив тільки про те, що вирушу в минуле сам-один.

— Забудь,— заперечив Оскар.— Ми з Шарлоттою їдемо з тобою, і це не обговорюється.

— Хіба? — глузливо поцікавився Гумбольдт.

— Природно,— підтвердила Шарлотта.— Ми тобі потрібні. Шестеро очей побачать більше, ніж двоє. А в компанії двох запальних чоловіків жінка буде дуже доречною. А краще дві, тому що Вілма вирушає з нами.

Гумбольдт посміхнувся.

— Я сподівався, що ви поїдете зі мною. Але не хотів тиснути, тому нічого не говорив.

— Але ми хочемо з тобою! — вигукнула Шарлотта.

— Правда,— погодився Оскар.— І тепер, коли ми все з’ясували, можна перейти до технічних деталей. Я ще не зовсім зрозумів, як нам удасться запобігти вбивству імператора.

— Поясню. Ідіть сюди,— Гумбольдт знову обернувся до дошки.

Можливо, їй тільки здалося, але Шарлотта помітила, що до дядька повернулася колишня енергія. З посмішкою вона підсунула стілець ближче до дошки.

У лісі, 22 червня 1895…

К оли надвечір утомлений Оскар прийшов у майстерню, підготовка йшла на повний хід. Гумбольдт розпорядився, щоб машину часу вроздріб винесли з хатини й установили трохи далі в лісі, серед беріз. Вони планували вирушити на чотири тижні в минуле. Тоді машина часу вже існувала. Вони б матеріалізувалися в приміщенні, де вже був один такий апарат. Згідно з Гумбольдтом, два однакові предмети не могли розташовуватися в той самий час у тому самому місці. Інакше це серйозним чином порушило б хід часу. Із цієї причини дослідник вибрав місце, що, з одного боку, було поблизу, а з іншого боку, досить далеко, щоб уникнути ризику. Оскар разом з усіма іншими розібрали передню частину клуні й спорудили щось на кшталт доріжки з дощок, якими можна було пересунути машину часу.

Щось лиховісне витало в повітрі. Оскар відчував невидиму небезпеку, але сказати, у чому саме вона полягала, не міг.

Була вже майже дев’ята, коли вони за допомогою роликів і канатів установили машину на потрібному місці й закріпили якорем. Після утомлено попадали на землю. Вони просиділи досить довго, аж раптом Гумбольдт несподівано обернувся. Схоже, він щось почув і вдивлявся в напрямку будинку. Почув і Оскар. Шум, якого бути не повинно.

— Що це? Схоже на туристів.

— Туристи? — Гумбольдт похитав головою.— Дев’ята година, звичайний робочий день. У такий час туристів не буває.

Гумбольдт уважно прислухався. Тепер і інші почули.

— Здається, коні,— помітив Берт.— Ваговози, і багато.

— Дивіться! — указала Лєна у бік узлісся.— Це Віллі?

— Скаче як заєць,— прокоментувала Шарлотта.— Начебто сам чорт за ним женеться.

— А що в нього в руці? — запитав Мицик.— Ціпок? Гумбольдт вийняв із кишені пальто підзорну трубу й приклав до ока.

— У нього моя гвинтівка! Хіба я не заборонив чіпати мою зброю? Звідки він взагалі узявся? Я думав, що він іще в жандармів.

Більше нічого сказати він не встиг, тому що цієї миті пролунав постріл. Ще один. І ще один.

Серед дерев заметалася луна.

Із-під ніг Віллі бризнуло листя й земля, а він пригнувся й кинувся до друзів.

— У нього стріляють! — закричала Лєна.— Дивіться, позаду. У лісі повно людей!

— Бачу, бачу,— не відривав очей від труби Гумбольдт.— Схоже, нам настав час поквапитися. Героне, готуй усе для старту!

— Чому? — запитав Оскар.— Що за люди?

— Солдати,— опустив дослідник підзорну трубу.— Щонайменше, чоловік двадцять.

Оскар дивився, як його друг петляє, немов кролик, намагаючись ухилитися від пострілів. Кулі свистіли все ближче й ближче. Ніколи б він не сказав, що Віллі може так швидко бігати.

— Давай! — підбадьорив він хлопчика.— Ти вже майже добіг! Залишилося всього кілька метрів.

Віллі подолав цю відстань і звалився поруч із ним у листя, стискаючи в одній руці гвинтівку, а в іншій сумку.

— Вони… з’явилися… як із нізвідки…— задихаючись, сказав він.— Просто… почали… стріляти.

— Що трапилося? — Гумбольдт забрав у Віллі гвинтівку й перевірив патрони. Тупіт копит став голоснішим.

— Мене… відпустили сьогодні вранці,— прохекав Віллі.— Я пішов сюди. Іншого дому в мене немає. Хотів попросити вибачення. З моєї вини Еліза… Мені дуже шкода… Я побачив, як вони наближаються. Побіг… до будинку… схопив рушницю. Думав… ви, напевно, в майстерні. Ось…— він розкрив сумку й висипав уміст на землю. Крім гвинтівки, він прихопив іще два пістолети й купу патронів. Правда, різного калібру, але можна було вибрати підходящі.

— Молодець,— поплескав його по спині Гумбольдт.— Дуже добре.

Оскар помітив, як на обличчі хлопчика промайнула слабка посмішка.

Дослідник забрав зброю й велів усім сховатися за деревами. Зробив попереджувальний постріл у бік солдатів. Ті відразу ж спішилися, упали на землю й відкрили зустрічний вогонь. У повітрі засвистіли кулі. Вони впивалися в дерева, збивали листя і з легким дзенькотом відскакували від металевої рамки машини часу. На голову Оскара посипалися друзки, листя й кора. Час від часу чулося скиглення куль, що відскакували рикошетом. Немов розверзлися ворота пекла.

Це тривало досить довго, потім пролунав голос:

— Відставити! Припинити вогонь!

У лісі стало тихо.

Оскар наважився підняти голову. У повітрі танцювала курява. Пахло вогнем і сіркою. Крізь пил проступали гостроверхі каски піхотинців. Одні обкопалися в землі, інші сховалися в коренях дерев. Удалечині на весь зріст стояв чоловік. Широкі плечі, гордо піднята голова. Напевно, головний.

— Пане фон Гумбольдт? — продзвенів глибокий голос, що звик віддавати команди.— Це ви?

— Хто запитує? — клацнув затвором дослідник.

Командир наблизився на кілька кроків. Схоже, він не боявся.

— Еріх фон Фалькенштейн. Генерал прусської піхоти. Я хочу поговорити з вами.

Оскар обернувся до Шарлотти й нечутно повторив слово. Генерал? Шарлотта кивнула. В очах у неї застиг страх.

— Киньте зброю й виходьте з піднятими руками.

Тепер Оскар міг роздивитися його краще. Блакитнувато-сірий формений камзол, двобортна застібка. Гаптовані золотом еполети й застебнутий комірець. Голос, вираз обличчя,— усе в цій людині демонструвало гордовитість. Цікаво, що генерал забув у лісі?

— Гарантую, що з вами нічого не трапиться.

— Ви перебуваєте на моїй землі,— заперечив Гумбольдт.— Ви незаконно вдерлись у мої володіння й зважилися відкрити по нас вогонь. Я маю право пристрілити кожного, як паршивого собаку. Відішліть своїх людей, тоді ми зможемо поговорити.

Фалькенштейн сухо розсміявся.

— Ви не в тому становищі, щоб висувати вимоги, пане фон Гумбольдт. Ви оточені моїми людьми, і вони будуть стріляти, якщо ви негайно не припините опір. Ви становите небезпеку для імперії, тому всі ваші дії вважаються незаконними. Я маю право вторгнутися у ваші володіння й заарештувати вас. Не збільшуйте й без того важку ситуацію,— підняв він підборіддя.— Чи правильно я розумію, що це ваша машина часу?

— Дозвольте заперечити, Фалькенштейне. Ви самовільно оголосили мене поза законом. Ви й ваш щойно скликаний уряд. Цікаво, ваші люди знають, хто їхній проводир? Учасник перевороту й революціонер? Убивця імператора? — губи дослідника скривилися в злій усмішці.— Цілком правильно, Фалькенштейне, я в курсі. Зброя, з якої були вбиті імператор і його дружина,— з ваших запасників. Тільки високопоставлений військовий може добути такий пістолет. Так, мій винахід припав би вам дуже до речі. Машина, за допомогою якої можна змінити історію. Які необмежені можливості для деспота, одержимого жагою влади.

— Замовкніть,— закричав Фалькенштейн, від гордовитості якого не залишилося й сліду. Гумбольдт явно влучив у саме яблучко.— Це вас не виправдовує. Ваші неправдиві обвинувачення тільки погіршують ситуацію. Повторюю востаннє: здавайтеся, або я наказую стріляти,— і він підняв руку.

Оскар обернувся. На пагорбі за ними з’явилися ще солдати й ланцюжком розтяглися серед дерев.

Вони оточені.

— Будь ласка, дайте мені зброю,— прошепотів Віллі Гумбольдту.— Я їх затримаю, поки ви добіжите до машини. Ви хочете в минуле? Тож дійте! Я маю спокутувати ту шкоду, що заподіяв. Запобіжите замаху й покінчите з усіма цими неприємностями. Це найбільше моє бажання!

Дослідник тепло посміхнувся.

— Ти гарний хлопчик, Віллі. Коли я подам знак, постарайся затримати їх на кілька хвилин. Коли ми з Оскаром і Шарлоттою зникнемо, можете здаватися. Чуєш? Ніякого непотрібного ризику. Здавайтеся й чекайте, про інше ми подбаємо. Якщо все вийде, нічого цього ніколи не трапиться.— Він передав гвинтівку Віллі: — Я тебе прощаю.

Обличчя Віллі просяяло. Гумбольдт підповз до Оскара й Шарлотти.

— Покваптеся. Нам час.

Двигун машини часу вже гудів. Герон виставив час і чекав тільки команди Гумбольдта. Тепер діяти потрібно дуже швидко. Найменша помилка, і місія приречена на невдачу.

— Ну що, Гумбольдте? — почули вони голос Фалькенштейна.— Моє терпіння закінчується.— Рахую до трьох і наказую стріляти. Один, два…

Дослідник кивнув Віллі.

Хлопчик підняв гвинтівку, прицілився й випалив у густе листя над головами солдатів. Лєна з Бертом схопили пістолети й теж почали стріляти. Фалькенш тейн укрився за найближчим деревом. Гумбольдт, Оскар і Шарлотта не барилися ані секунди. Пригнувши голови, вони кинулися до машини часу, злетіли по сходах, пристебнулися ременями безпеки й втягли голови. Дослідник дав команду до старту.

Очі Герона спалахнули червоним, почали рухатися кільця, по них забігали сині вогники. Машина завила. Кільця миготіли над головами, як розпечені ножі. У ніс ударив їдкий запах нагрітого металу. Підлога під ногами стала прозорою.

Оскар побачив, як зі свого укриття вискочив Фалькенштейн. Обличчя його почервоніло від люті. Віллі із хлопцями зробили ще по кілька пострілів, але це вже не могло обдурити досвідченого вояка. Він знав, що перед ним не гідний супротивник.

Генерал підняв руку. Солдати піднялися й скинули рушниці.

— Гвинтівки до бою,— почули вони голос Фалькенштейна.— Цілься! — І потім: — Готуйся!

У них націлилися десятки стволів.

Оскар замружився. Крізь вії він бачив, як опустилася рука Фалькенштейна.

— Вогонь!