Закон Хроноса

— Так.

— І що потім?

— Потім він повернув вимикач. Угорі панелі управління. Замигтіло дуже багато вогників,— хлопчик засовався, начебто на стільці хтось розсипав рис. Нескладно було зрозуміти, що почувається він не дуже затишно.

Берінгер посміхнувся. Потрібно знати, на який важілець надавити.

— Потім машина запрацювала?

— Так, ще й як! Можна було навіть побачити, як у повітрі з’явилися іскри. Ця штука начебто ожила.

— Що далі?

— Потім вони взяли Вілму… це пташка Гумбольдта… і дивного залізного чоловічка й посадили їх усередину. У Гумбольдта було двоє годинників. Один він залишив собі, інший поклав у футляр. І тут почалося.

— Що почалося?

— Якби я міг сказати…— хлопчик подивився убік, начебто в нього з’явилося бажання негайно розчинитися в повітрі. Можливо, йому здалося, що до трактиру завітав хтось із його друзів і помітив його. Але, швидше за все, йому просто було неприємно, що за ним стояла людина в чорному й відкидала на нього тінь.

Берінгер посміхнувся. Таке враження його людина справляла на всіх.

— Напевно, твоя пам’ять покращиться, якщо горло не буде таким сухим. Дозволь мені щось тобі замовити. Паулю!

Як хазяїн примудрявся розрізняти в такому шумі голоси, залишиться, мабуть, таємницею, яку він забере з собою в могилу. За кілька секунд крізь завісу показалася кругла голова.

— Чим можу служити, пане Берінгер?

— Пиво для мого юного друга й подвійну порцію горілки для мене.

— Дуже добре.

Не встиг хазяїн піти, як відразу з’явився знову й поставив на стіл напої.

— На здоров’я, пане Берінгер,— пробурмотів він і зник.

Хлопчик із нещасним видом подивився на пиво, потім зітхнув і зробив ковток. Берінгер узяв стопку й залпом випив. І ледве відсапався — горло немов вогнем обпалило. Але за мить печіння зникло, й по тілу розлилося приємне тепло.

— Уже краще, правда? А тепер розповідай, що ж саме там відбулося.

— А… Ця штука… Ця машина почала рухатися.

Три кільця так швидко оберталися, що в мене запаморочилася голова. Здається, вони ще й світилися…

— Червоним, як кристал?

— Ні, не так. Світло було білим. Знаєте, таким блакитнувато-білим… Таким яскравим, що на нього не можна було дивитися.

— А потім?

— Потім машина зникла. Секунди за дві від неї й сліду не залишилося. Начебто нечиста сила її забрала.

— Як так?

— Точно не знаю,— сказав хлопчик.— Її просто не стало. Ні її, ні Вілми, ні залізного чоловічка. Начебто ніколи й не було. Дивно якось. Я вже подумав було, що вони ошукують нас усіх, і це якийсь фокус. Гумбольдт і Пфефферкорн як збожеволіли. Накинулися один на одного, ляскали по плечах, називали один одного «шибайголовами», «старими мрійниками» й усякою іншою дурнею. Я дивився й думав, чого б це їм так радіти? Машини ж немає. Але їм це, мабуть, не заважало.

Коли вони заспокоїлися, Гумбольдт пояснив, що хвилюватися не потрібно, потрібно просто почекати.

— Скільки почекати?

— Невідомо. Але він сказав, що нам потрібно відійти на інший бік хатини. Це важливо, тому що допоможе відповісти на інше запитання. Про що він говорить, я не зрозумів, але відійшов разом із іншими. За десять хвилин усе знову засвітилося, і з нізвідки

з’явилася машина. Вона димілася й сичала, але, схоже,

була зовсім цілою.

— А пасажири?

— Вони почувалися досить непогано. Спочатку сходами спустилася Вілма, потім Герон. Коли Гумбольдт запитав, що вони відчували під час подорожі, ті сказали, що для них усе тривало буквально одну мить. Їм здалося дивним, що ми, глядачі, раптом опинилися на іншому боці хатини. Саме про це й хотів дізнатися Гумбольдт. Саме тому він і змусив нас поміняти місце. Поки в нас минуло десять хвилин, подорож Вілми й Герона не зайняла й секунди.

Берінгер відкинувся на спинку.

— Цікаво. А годинники?

— Вони показували різницю рівно в десять хвилин. Начебто машина просто перескочила ці десять хвилин.

— А робот?

— Із ним усе гаразд. Гумбольдт переставив внутрішній годинник на десять хвилин уперед, відтак він знову йде правильно.

Берінгер пригладив рукою жорстке чорне волосся.

— Чи не хочеш ти сказати, що ця бісова машина дійсно зробила стрибок у часі?

Хлопчик злякано озирнувся.

— А як тоді все це пояснити?

Людина за його спиною зневажливо скривилася. Очевидно, сищик не повірив жодному слову з того, що почув. Берінгер замислився. Не дарма ж він так довго очолював організацію — він завжди довіряв своїм почуттям. Передбачливість, далекоглядність і скепсис — ось причина того, що він протримався на цій посаді набагато довше за своїх попередників. Звісно, на перший погляд, ця історія здавалася чистою авантюрою. Але що коли це правда? Хіба Гумбольдт не довів, що є майстром на всілякі несподіванки? Що, коли машина часу справді працює? Берінгер відчував, що назріває гарне дільце. Він підтримував контакт із людьми, які могли б викласти за подібну інформацію кругленьку суму. Крім того, йому вже давно настав час звести рахунки з дослідником і його сином.

— Можна йти, пане Берінгер?

— Гм, що? А, так, так, іди,— відмахнувся Берінгер.— Але продовжуй тримати мене в курсі. Сам знаєш, що трапиться, якщо я не отримаю новин. Дай мені те, чого я хочу, і ми залишимося друзями.

Хлопчик пригнічено підвівся і вийшов із трактиру. Чорна людина не спускала з нього очей, поки той не зник. Потім сказала:

— Ти віриш тому, що він розповів? Якщо цікава моя думка, то я вважаю все це вигадкою. Ех, я б із задоволенням витрусив із нього правду.

— Тримай свої брудні руки від нього подалі, Поромнику. Хлопчик говорить правду, повір моєму нюху.

— А ти не боїшся, що він нас колись здасть? От замучить його нечиста совість, і він побіжить каятися.

— Чому побіжить? Він чудово знає, що йому за це буде. І не тільки від нас, але й від Гумбольдта,— він похитав головою.— Ні, ні, він уже по вуха в болоті. Він у нас у руках і буде й далі приносити нам важливу інформацію,— Берінгер потер руки.— Ах, як добре тримати в руках усі ниточки! Здається, в мене з’явилася ще одна професія. Що скажеш про лялькаря? По-моєму, непогано, хіба ні?

— Не знаю…

— Що ж ти знаєш? Сідай і допивай пиво за хлопчиськом. За нього ж сплачено. А потім біжи до Карла Штрекера. Батькові буде цікаво дізнатися, що відбувається в будинку Гумбольдта. Я впевнений у цьому.

О скар прокинувся серед ночі від голосного шуму. Юнак розплющив очі й розгледівся. Крізь вікно лилося місячне світло й розпливалося на дубовій підлозі світлою плямою. Йому снилося, що він упав у ріку і його несе бурхлива течія. Всі його друзі, Гумбольдт, Еліза залишилися на березі й дивилися, як його захоплює все далі й далі. Поки він боровся із хвилями, бачив, як змінюються береги. Виросли міста, до неба потягнулися будинки, серед хмар миготіли дивні літальні апарати. Потім у небо зметнулися вогненні кулі. Міста розсипалися. Усе перетворилося на попіл і дим. За деякий час стало світліше, але небо однаково залишилося на диво оранжевим.

Ріка несла його просто в море. Земля залишилася далеко позаду, і тільки хвилі оточували його. Він почу вався пішаком у грі припливів і відливів. На поверхні води гойдалася дерев’яна дошка, за яку він і вчепився. Раптом почувся легкий свист. Спочатку Оскарові здалося, що це вітер, але потім він зрозумів, що це не так. Свист ставав дедалі голоснішим і невдовзі перетворився на грім. Попереду злетіла в небо колона з вируючої пінної води. Вона розсипалася дрібними краплями води, що осіли дощем на волоссі й на обличчі. Але це був не дощ. На оранжевому небі не було ані хмарини. Оскарові здалося, що він поплив швидше, немов підхоплений невидимою силою.

І тут він побачив.

Посередині озера утворилася глибока лійка, з якої піднімалася вируюча піна. Вир був готовий поглинути всіх і кожного. Саме такий вир колись описував Едгар Аллан По. Вода захоплювала на глибину все — діжки, дерева, кораблі. Захопила вона й Оскара. Усе швидше й швидше обертався він навколо пекельної діри, у глибині якої сяяло неприродно біле світло. Спочатку юнак намагався боротися й пливти проти течії, але вона була занадто сильною. Він борсався й кричав… а потім прокинувся.

Подивився на годинника. Третя година.

Підвівся, похитуючись, і підійшов до вікна. Місяць був незвичайно світлим. Круглий диск висів на чорнильному небі, оточений тисячами зір. Яка ніч!

І який сон!

Оскар міркував, що б мали означати сновидіння, коли раптом помітив рух у саду. Промайнув темний силует із лампою в руці й пішов у бік лісу. За ним бігла маленька тінь. Довгий дзьоб, короткі лапки, ранець на спині.

Вілма та Гумбольдт.

Оскар насупився. Що вони робили в саду посеред ночі? Аж тут із будинку вийшов іще один любитель нічних прогулянок. Ноги в нього не згиналися, і він перевальцем потупав за першими двома. Герону явно нелегко було доганяти своїх супутників. Дивно. Куди прямують ці троє?

Довго чекати не довелося: вся компанія кинулася до лісової хатини.

Про сон можна було забути. Оскар одягнувся й вийшов із кімнати. Навшпиньках він спустився вниз по сходах і тільки в кухні надягнув черевики. З будинку вийшов через чорний хід. Ніч була ще гарнішою, ніж із вікна. На листі блищали крапельки роси. У повітрі відчувався запах квітів і вологи. По небу промчав метеор, залишивши за собою світлий слід. Оскар підняв комір і пішов до лісу за батьком.

Йому здавалося, що він знає дорогу, але вночі все виглядало інакше. Місячне світло спантеличувало. Тіні виглядали більш різкими, і в блакитнуватому світлі все здавалося набагато більшим за свої реальні розміри. Невдовзі він зрозумів, що заблукав. Оскар стиснув зуби. Вілма б не потрапила в таку халепу. Вона на диво вміла орієнтуватися на місцевості. Вілма була нічним птахом, тому холодне світло її не збентежило б, хоча гострим зором вона ніколи не відрізнялася. В основному, Вілма орієнтувалася за допомогою нюху та слуху й у темряві почувалася досить непогано. Але зараз вона була з Гумбольдтом.

Де ж ця хатина? Оскар закрутив головою, але не міг розрізнити нічого, крім дерев. Дідько! Залишалося тільки шукати дорогу, але чи знайде він її — це ще питання. Що забув батько в лісі о такій порі? Ясно, що прямував до машини часу, але навіщо? Що це за таємничість?

Оскар уже зібрався було повернути назад, коли це попереду раптом спалахнув жовтий вогник. Він трошки потанцював серед дерев і знову зник. Ліхтар Гумбольдта! Оскар кинувся в той бік. Вогник не можна випустити з уваги. Потім юнак зрозумів, що його можуть почути, тому сповільнив темп і намагався не наступати на сухі гілки.

За хвилину Оскар уже стояв біля лісової хатини. Він видихнув із полегшенням. Вийшло!

Ізсередини чулися приглушені голоси. Двері були нещільно причинені.

Оскар підкрався ближче. У тьмяному світлі лампи юнак побачив, що всі троє справді вирішили забратися в машину часу. Герон був уже всередині, за ним піднімалася Вілма. Останнім сходами піднявся батько. Оскар побачив, як він сів в одне з крісел і дав кілька вказівок Герону. Потім пристебнув пояс. Машина загула, її обриси потьмяніли й розпливлися. Спалах світла — і вона зовсім зникла.

Гумбольдт вирішив випробувати машину вночі й нічого їм не сказав! Оскара немов грім уразив. Чому батько зробив це вночі, як злодій?

Але не встиг він подумати, що могло змусити батька так вчинити, як у хатині спалахнуло яскраве світло і в обличчя вдарив гарячий вітер. У кімнаті заблискали іскорки розрядів, запахло електрикою та іржавим залізом. Із нізвідки перед ним матеріалізувалася машина часу. Величезні кільця оберталися з таким шумом, що стіни тряслися.

Машина була покрита товстим шаром льоду. Клубочилася пара, лунало шипіння. Пролунав голосний тріск. З’явилася тріщина й почала збільшуватися. На підлогу посипалися товсті шматки крижаної кірки. Оскар вислизнув у темряву. Із гуркотом відчинився люк.

Оскарові довелося добряче придивитися, щоб переконатися, що перед ним справді був батько. Ця людина була схожа скоріше на бурлаку. Брудний одяг, розпатлане волосся й неохайна борода. Рухи такі повільні, начебто він страшенно втомився. Потім він, нарешті, обернувся.

Оскар злякався.

Лівий рукав куртки був відірваний і щільно затягнутий навколо передпліччя. Тканина була засіяна темними плямами, схожими на засохлу кров. На штанях були такі ж самі плями. Гумбольдт поранений, але, здається, може вибратися з машини самотужки. Оскар подумав, чи не потрібна, часом, батькові допомога. Але тоді доведеться відкрити свою присутність. Юнак згадав таємничу поведінку дослідника й вирішив не показуватися тому на очі.

Гумбольдт, Вілма і Герон вийшли з машини часу. На лаковому покритті робота виднілися подряпини й діри. Виглядав він дуже пошарпаним. Загалом, усі троє здавалися стомленими, навіть Вілма. Вона дзьобнула Гумбольдта в ногу, і той узяв її на руки. Птах сунув дзьоб у згин його ліктя й відразу заснув. Дослідник узяв лампу й вийшов із хатини. Накульгуючи, він рушив у напрямку будинку слідом за Героном.

Оскар іще довго не зважувався поворухнутися, але потім пішов за ними.

Неділя, 13 червня 1895…

Т овсті фіранки були зшиті як зі шкіри. Крізь них не проникав жоден промінь світла. Тільки там, де вони змикалися, можна було роздивитися світлу смужку. Над робочим столом висів газовий ріжок, освітлюючи стіл. Решта кімнати потопала в темряві.

Берінгеру знадобилося досить багато часу, щоб очі звикли до тьмяного освітлення. Незабаром він міг розрізнити контури книжкових полиць, секретера й декількох великих картин на стіні. Багатий будинок, промайнуло у нього в голові, але нічого більше подумати він не встиг, тому що його запросили зайти. Радник міністерства Натаніель Штрекер сидів за столом і уважно на нього дивився. Впливова людина. Велике цабе в уряді. Права рука канцлера. З таким краще не псувати стосунки.

Його син Карл був студентом юридичного курсу. Багатенький спадкоємець, незмінна жертва бідних однокурсників, які перетворили його життя на пекло. Коли справа набувала серйозного оберту, він ховався за татуся, і той усе влаштовував. У минулому Берінгер виконав для нього кілька замовлень. Пристрахати непокірливого професора, трохи поліпшити оцінки, допомогти уламати дівчаток,— щось подібне. Але зараз справа полягала інакше. Цього разу музику замовляв Берінгер.

Штрекер був огрядним чоловіком із великою лисиною та бакенбардами. Сірі штани, сірий жилет, біла сорочка, кишеньковий годинник, запонки, ідеально зав’язана краватка — все це було найкращої якості.

Берінгер був упевнений, що його пустили тільки тому, що за нього попросив Карл.

Штрекер відкашлявся.

— Мій син сказав, що у вас до мене якась справа, пане?..

— Берінгер.

У правому оці блиснув монокль. Штрекер указав на стілець навпроти.

— Будь ласка.

Берінгер сів. Почувався він ніяково. Удома, у своєму оточенні, він був хазяїном. Там усі танцювали під його дудку, його слово було законом. Тут же він тільки лакей. Ніщо, ніхто. Струп на коліні, бруд під нігтями. Такі, як Штрекер, обертаються в інших сферах. Одна тільки картина за спиною коштує більше, ніж Берінгер заробив за все своє життя.

— Можна поцікавитися, що вас до мене привело?

— Я…— Берінгер відкашлявся. Він не знав, як почати. Штрекер не зводив із нього очей і в той же час крутив у пальцях щось на кшталт медальйона або талісмана. Таке враження, що монокль дозволяв йому бачити людей наскрізь.— Я продаю інформацію. Імовірно, вас це зацікавить.

— Інформацію? — уп’явся в нього поглядом Штрекер.— Мій син знає, про що йдеться?

— Я йому тільки натякнув. Сказав, що хочу говорити безпосередньо з вами.

— Мені не подобається, що син плутається з такими людьми, як ви, але це його справа. Зрештою, він уже досить дорослий. І досі, здається, ви справно виконували свою роботу.

— Дію, як умію,— відповів Берінгер.— І тримати язик за зубами в мене добре виходить.

Штрекер кивнув.

— Поки ви не вплутуєте моє ім’я у свої брудні оборудки, я можу це терпіти. Однак мене ви не залякаєте. У швидкому майбутньому в цій країні подме інший вітер. Настають дні хаосу, мародерів і паразитів. Але якщо бур’яни швидко розростуться, ми дуже швидко вмикаємо світло, якщо ви розумієте, про що я кажу,— він клацнув пальцями.

— Цілком і повністю,— сказав Берінгер, який завжди знав, як утриматися на плаву.— Інформація може виявитися дуже цікавою для вас і ваших друзів. І починатися вона буде іменем: Карл Фрідріх фон Гумбольдт.

Штрекер деякий час помовчав, не зводячи монокля з відвідувача. Потім невдоволено фиркнув:

— Гумбольдт, гм?

— Саме так,— посміхнувся Берінгер. Він добре розбирався в людях. Незацікавленість Штрекера була вдаваною. Насправді той уже попався на гачок.

— Що з ним? Зарозумілий вискочень. Статті про нього в газетах здіймають справжню бурю, але цей галас дуже швидко стихає. Я читаю газети, наскільки вам відомо. Я знаю про те, що відбувається в його підвалі. Про це ви хочете зі мною поговорити?

— Певною мірою.

— Тоді, я сподіваюся, ви розповісте щось новеньке, адже, як виявилося, вся ця історія була просто газетною качкою. Від початку й до кінця її придумав жалюгідний репортерисько, якому потім довелося виправдовуватися.

Берінгер посміхнувся.

— А що коли я скажу, що це була не качка?

— Що ви маєте на увазі? — Штрекер випустив медальйон із пальців. Такого символу Берінгер іще не бачив. Око, коло й трикутник.

Очі Берінгера перетворилися на щілинки.

— Облишмо недомовки, пане Штрекер. Ваш син, звісно ж, повідомив вас, що йдеться про машину. Я б не приїхав сюди через якусь газетну качку,— він підвівся.— Можу розповісти вам дещо цікаве про цього птаха, але спочатку хочу довідатися, скільки ви за це заплатите. Мені не хочеться витрачати час на ігри.

Штрекер опустив очі на медальйон.

Берінгер чекав. Він розумів, що почав ризиковану гру. Такі люди, як Штрекер, слухатимуть тільки тоді, коли їм приставлять пістолет до грудей. А це неможливо. Скоріше вже вистрілять у вас.

— Я знаю, що ви й деякі інші високопоставлені особи виявляєте особливу цікавість до Гумбольдта і його винаходу. Чому, мені невідомо, та й не дуже цікавить. Те, що я прочитав у газеті, здалося мені занадто дивним, щоб бути правдою. Але потім я навів довідки, і виявилося, що цей пристрій дійсно існує. Більше того, він уже працює.

Натаніель Штрекер кинув на нього повеселілий погляд.

— Звідки ви знаєте?

— Дозвольте залишити це при собі. Те, що в Гумбольдта є машина часу, і вона успішно пройшла перші випробування,— це факт.

Штрекер засопів.

— Знаю. Але це всього лише іграшка, прототип.

Занадто мала, щоб відправити в подорож у часі людину. Що ж ви хочете мені розповісти?

— Я кажу не про маленьку машину, а про велику.

— …велику?

Берінгер посміхнувся. Тепер Штрекер був у його владі. Прийшов час випустити кота з мішка.

Середа, 16 червня 1895…

Гумбольдт не вийшов ні до сніданку, ні до обіду. Знову. Приходив і йшов, коли заманеться, і навіть не ставив їх у відомість. Кімната виглядала так само, як і завжди. Постіль заправлена, книги акуратно розставлені на полицях. Ані сліду розірваної сорочки або закривавлених пов’язок. Екіпажу не було, а відтак, швидше за все, дослідник умчав до Пфефферкорна. Ніхто, крім Оскара, не знав, що трапилося, навіть Еліза, яка зазвичай була в курсі всього.

Оскар не зважився видати батька. Йому було соромно підглядати за ним, але ще більше він соромився того, що гнівався на скритність батька. З Елізою поговорити він не міг — та останнім часом і без того поводилася досить дивно. Немов замкнулася в собі. Співала пісні своєї батьківщини й проводила дивні ритуали. Її кімната дедалі більше скидалася на гаїтянське культове місце: під стелею висіли жмутики сухих трав, на полицях стояли опудала тварин, банки й тиглі, у яких зберігалися порошки, мазі й усілякі екзотичні настоянки. Раніше вона запрошувала його до себе й розповідала різні історії, але це було давно.

Довіритися Шарлотті він теж не міг. Залишалося тільки чекати. Знову.

Уже продзвонило третю, коли знову з’явився Гумбольдт. Оскар почув шерех гравію під колесами й поспішив до дверей. Дослідник кинув поводи Берту й зістрибнув на землю.

— Привіт, хлопчики. Ну що, все гаразд?

Він намагався бути спокійним, але Оскар бачив, що батька долає тривога. Шрам на щоці прикривав тонкий шар пудри.

— Де ти був?

Гумбольдт поклав руку йому на плече. Рухи в дослідника були повільними, темні кола під очима свідчили про те, що останнім часом він мало спав.

— Зайнятий нашим проектом. Потрібно було неодмінно розв’язати одну проблему разом із Пфефферкорном, але ми вже розібралися.

— Наш проект? Зовсім недавно вночі мені так не здалося.

Ну, от він і видав себе. Але краще вже так, ніж приховувати все й надалі.

— Нещодавно… Вночі?

— Твоя таємна подорож. На машині часу. Твоє поранення…

Погляд дослідника моментально став холодним. Твердим. На якусь мить здалося, що він забув про Оскара, але потім на його обличчі промайнула сумна посмішка.

— Не таке вже таємне, як мені хотілося б,— пробурмотів він.— Як ти міг подумати, що я тебе обдурюю?

— Де ти був?

— У майбутньому,— Гумбольдт відвів його у бік і знаком показав, що потрібно говорити тихіше.

— Там…— Оскар так і не закінчив фразу від подиву.— Але ти казав, що цього не можна робити. І чому потай?

— Тс-с-с,— прошепотів дослідник.— Не так голосно. Не хочу, щоб інші почули. Ти комусь розповідав?

— Ні, але дуже хотілося, можеш мені повірити.

— Оскаре, так було потрібно. Результати першої подорожі Вілми дуже мене стурбували. Мені потрібно було бути впевненим, що я не піддам вас небезпеці, розумієш?

— Ні.

Гумбольдт на мить замислився, а потім сказав:

— Можливо, тобі й не зрозуміти, але в мене були свої причини для цієї подорожі. Свого часу я тобі все розповім, але зараз прошу не говорити іншим, що ти бачив. Можна на тебе покластися?

Не встиг Оскар відповісти, як підійшли Шарлотта з Елізою. Він кивнув, і Шарлотта вигукнула:

— Ти повернувся прямо до чаю, дядьку! Ти вже поїв чи питимеш чай із нами?

Гумбольдт багатозначно подивився на Оскара й обернувся до жінок.

— Я поїв, дякую. Але із задоволенням вип’ю чаю

з булочкою,— сказав він.— Хочу вам дещо розповісти.

— Що?

— Виявилося, що перша подорож у часі може трапитися швидше, ніж ми очікували. Ми з Пфефферкорном розв’язали всі проблеми, відтак що ніщо не заважає нам вирушати в дорогу.

— Правда? Це ж здорово! Коли їдемо?

— Я думав, може… завтра вранці. Ну, задоволені?

— Ще б пак! Звісно! Не знаю куди, але вже чекаю не дочекаюся,— просяяла Шарлотта.

Вона схопила дядька під руку, і вони попрямували до будинку. Еліза з Оскаром мовчки пішли слідом.

С ім осіб, сім стільців. Брати розташувалися по колу. Обличчя сховані за масками. Звична картина. І все ж таки цього разу щось було не так.

Трапилося те, чого ніколи не траплялося від моменту заснування ложі в 1721 році. Великий Майстер допустив стороннього. Людину, яка не була масоном.

Непосвяченого.

Присутні явно нервували, нишком обмінювалися поглядами й жестами. Хто цей чужинець? Що йому потрібно? Як Майстер прийняв таке рішення, не порадившись із іншими?

Невідомий стояв за високоповажним Майстром, опустивши голову й схрестивши руки. Він був тут єдиною людиною без маски. Обличчя незнайомця перебувало в тіні, але можна було легко побачити, що ніс у нього був не раз зламаний, а обличчя та голову вкривали численні шрами. Про що думав Майстер, запрошуючи сюди подібну особу?

Високоповажний Майстер підняв руку. Потім підвівся і зняв маску. Ще одне нововведення.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові.

Еріх фон Фалькенштейн був прусським генералом. Командуючий піхотою та військовий радник покійного імператора. Сорока дев’яти років, із коротким їжачком волосся на голові й акуратно підстриженими вусами. Великим Майстром ложі він став зовсім недавно, але мав таку силу й авторитет, що викликав повагу й у старих майстрів.

Усе в ньому свідчило про військову дисципліну: пряма постава, форма, що бездоганно сидить, холодний пронизливий погляд. Ніщо не могло вислизнути від його очей. І погляд був швидшим, ніж у білки, холоднішим, ніж у змії. Фалькенштейн був затятим ворогом демократії й парламентаризму й не приховував від близьких друзів, що вважає Вільгельма занадто слабким і поблажливим. Захоплення й повага, що її кайзер відчував стосовно Великої Британії, сприймалися Фалькенштейном як велика загроза Німецькій імперії. Саме тому він та інші масони склали план, як прибрати Вільгельма з дороги, утворити військовий уряд і обвинуватити в убивстві соціалістів. Убити трьох зайців одним махом, як казав Фалькенштейн.

— Будь ласка, вийдіть уперед, пане Берінгер. Станьте посередині,— Фалькенштейн указав на кам’яне око в підлозі.

Чоловік був здоровий як бик, кремезної статури й, очевидно, надзвичайної сили. Його рухи були вивіреними, як у професійного боксера.

Георг Штангельмайєр, колишній вихователь імператора, відомий як брат Георг, зневажливо поморщився. Крізь аромат дешевої туалетної води виразно пробивався запах стічної канави. Дрібний кримінальник найгіршого штибу. Берінгер… Десь він уже чув це ім’я. Міністерський радник Натаніель Штрекер одного разу його згадував. У минулому вони з сином часто використовували цю людину для надання дрібних послуг. Але що могло спонукати Майстра запросити сюди дрібного злодюжку? Чи він, бува, не сповна розуму?

Але щойно чоловік заговорив, брат Георг зрозумів, як помилявся. Те, що, затинаючись і з натугою добираючи слова, повідомив Берінгер, спричинило в нього шок. Решта братів були вражені не менше, особливо брат Ісмаїл. За прикладом Майстра він теж зняв маску. В очах його світилася зневага, змішана зі страхом. По залу прокотився шепіт.

— Брати мої! — підняв обидві руки Фалькенштейн.— Будь ласка, заспокойтеся!

Але заспокоїти Ісмаїла Карренбауера, скарбника щойно заснованого тимчасового уряду, було не так легко. Він виступив уперед і заговорив, не запитавши на це дозволу.

— Які є докази того, що Гумбольдт випробував машину? Хтось брав у цьому участь? Чи є свідки? Звідки надійшла інформація? Кажіть!

— У мене є свої джерела,— спокійно відповів Берінгер.— Можете мені повірити, це все чиста правда.

— А якщо ваше джерело помиляється? Чому він не прийшов сам і не розповів усе це нам особисто?

— Він іще хлопчик, шановний пане. Він живе в будинку Гумбольдта.

— Ще хлопчик, зрозуміло,— розсміявся Карренбауер.— Он воно що. Діти схильні розповідати небилиці. У вас самого є діти? Немає? Так я й думав. Вони брешуть із ранку до вечора. Воістину свідок, гідний довіри.

Георга Штангельмайєра пожолобило від нешанобливого тону, що дозволив собі брат Ісмаїл. Але Майстра нелегко було вивести з рівноваги.

— Притримай свого язика, брате Ісмаїл,— спокійно сказав Фалькенштейн.— Не тобі ставити під сумнів показання свідка. Поки ми не маємо у своєму розпорядженні іншої інформації, будемо вважати, що хлопчик має рацію, і машина часу справді працює. Питання в тому, як Гумбольдту це вдалося? Брате Георг, я хотів би дізнатися твою думку.

Георг Штангельмайєр зробив крок уперед.

— Якщо чесно, у мене немає слів,— сказав він.— Я залишаю за братом Ісмаїлом право сумніватися в правдивості показань хлопчика. Але сам я схильний їм вірити. Мені залишається тільки припустити, що Гумбольдт мене обдурив. Пам’ятаєте, він сказав, що потрібні роки, щоб перейти до експериментальної стадії? Іще він заявив, що машині буде потрібно стільки енергії, скільки всьому Берліну на рік. Тепер все з’являється в новому світлі. Мабуть, у його розпорядженні є більша машина й джерело енергії для її роботи. Ця новина застала мене зненацька, можете мені повірити. Я просто приголомшений,— опустив він голову. Великий Майстер прийняв його вибачення легким кивком голови і знову звернувся до чужинця.

— Що відомо про джерело енергії, що живить машину?

Берінгер міцно стулив губи.

— Здається, це щось на кшталт кристала. Моє джерело каже, що Гумбольдт привіз його з однієї поїздки. Колись кристал був частиною великого екземпляра, знайденого біля острова Санторина в Середземному морі, і, кажуть, походить із загиблої Атлантиди.

— Атлантида? — голосно розсміявся Ісмаїл Карренбауер.— Це він вам розповів.

— Саме так.

— Тоді все ясно: ваш інформатор — брехун і фантазер. Хлопчисько розповідає вам казки. Смішно. Гадаю, тепер нам усім ясно, що думати про ці історії про подорожі в часі. Погодьтеся, таку машину неможливо побудувати.

Схоже, інші теж засумнівалися. Штангельмайєр відчув полегшення, що, однак, відразу зникло, щойно він глянув на Великого Майстра.

Фалькенштейн підняв руку.

— Не кваптеся, брати мої. Усі погляди кинулися до нього.

— Я телеграфував до Афін і навів довідки. На щастя, отримати інформацію про армію дуже легко. Врешті, мені повідомили, що Гумбольдт кілька років тому справді був на Середземному морі. Йшлося про зникнення декількох кораблів біля Санторина. Кажуть, що там він знайшов рештки якоїсь затонулої імперії. Багато вчених не виключають, що це може бути Атлантида. Одні вважають ці легенди вигадками, інші погоджуються, що перекази Платона засновані на правдивих подіях. Хтозна. Мій зв’язківець повідомив мене про зникнення геніального корабельного конструктора на ім’я Александр Ліванос і появу дивного повітряного засобу, що перетинав Гібралтар,— Майстер склав руки за спиною.— Що там робив Гумбольдт, нас зараз не цікавить. Важливо, що в нього була можливість роздобути шматок кристалу, і тепер у нього опинилося гарне джерело енергії.

— Але ми навіть не знаємо, чи пов’язане це з машиною часу,— не відступав Карренбауер.— Усе, що ми маємо,— слова цієї людини. А вони, вибачте мене за прямоту, найвищою мірою сумнівні. Нам потрібні докази.

Фалькенштейн кивнув і задумливо покрокував по кімнаті.

— Ти маєш рацію, брате Ісмаїл. Можливо, це всього лише газетна качка. Але ми не в тому становищі, щоб ігнорувати подібну інформацію. Я б не став генералом, якби легковажно ставився до подібних речей. Ключ до перемоги — завжди бути на крок попереду від ворога. Якщо бачиш, що хтось дістає зброю, нападай першим. Якщо на тебе націлилися, стріляй. Ця машина часу — небезпечна зброя. Ми не можемо припустити, щоб такі, як Гумбольдт, вільно подорожували по історії. Цілком можливо, додумається ще потрапити в день замаху. Наша мета — не дати Гумбольдту застосувати машину проти нас.

— Хочете заарештувати його, високоповажний Майстре? — запитав Натаніель Штрекер.

— Ні,— відповів Фалькенштейн.— Це викликало б галас у пресі. Народ і без того збуджений. Зараз на нас спрямовані всі погляди, і ми не можемо дозволити собі зробити помилку. Нам не можна бруднити руки. Зараз громадська думка коливається. Невелике зусилля, і вона зрушить у несприятливий для нас бік. А це неминуче відбудеться, якщо ми схопимо Гумбольдта й притягнемо його до суду. Він один із найшанованіших людей нашого міста й улюбленець публіки. Якщо його заарештують або заберуть машину, це відразу ж викличе шквал невдоволення. Відразу почнуть цікавитися причинами, пхати ніс у справи, які нікого не стосуються. Якщо виникне хоч найменша підозра, що за вбивством імператора стоїмо ми, весь наш план розсиплеться в порох.— Він розвернувся: — Пане Берінгер, мені, мабуть, не потрібно нагадувати вам, що все, що ви тут почули, має залишитися в таємниці?

— Можете на мене покластися.

— Заприсягніться.

— Клянуся,— підняв він руку.

— Не хочу вас лякати, але якщо я дізнаюся, що ви порушили клятву, вам не жити. Вас розірвуть на дрібні частини й розкидають шматочки по всьому місту, так що доведеться шукати з лупою.

— Розумію.

— Добре,— кивнув Фалькенштейн.— Наш план тримається на тому, що ненависть народу до соціалістів вийде з-під контролю, і парламенту не залишиться нічого іншого, як провести референдум і зробити тимчасовий уряд постійним, у такий спосіб зосередивши всю владу в наших руках. Тоді ми, нарешті, зможемо поставити наших супротивників Росію та Францію на коліна й диктувати Європі свою волю. Хто знає, можливо, машина часу виявиться нам корисною.

Георг Штангельмайєр насупився.

— Якщо ми не можемо заарештувати Гумбольдта, то як же тоді з ним вчинити?

— Так само, як зробили з Вільгельмом,— холодно посміхнувся Фалькенштейн.— Ліквідувати. Його й цю злодійську банду, що оселилася в його будинку. Зараз я хотів би ще раз від усього серця подякувати брату Натаніелю. Твій син Карл зробив нам велику послугу. Упевнений, що в нас на нього чекає блискуча кар’єра.

Названий брат вдячно кивнув.

Фалькенштейн звернувся до людини, що стояла поруч.

— Пане Берінгер, ви готові виконати для нас цю роботу? Винагорода буде більш ніж достатньою, можу вас завірити.

Обличчя чужинця, що досі залишалося безпристрасним, просяяло. І ця посмішка змусила Штангельмайєра здригнутися.

— Я вже думав, ви ніколи не попросите.