Закон Хроноса

— Навіть уявити не міг такого! У вас такі стрічки й у поїздках були?

— Так. Спочатку, щоправда, це був великий ящик,

але згодом його вдосконалили.

— Удосконалили, це ще м’яко сказано, мій юний друже,— сказав професор.— Сенсаційно! Якщо пустити в серійне виробництво, ми всі станемо мільйонерами. Ви думали про те, щоб запатентувати пристрій?

Оскар похитав головою.

— Батько не женеться за грішми. Він достатньо заробляє на замовленнях, щоб займатися подальшими дослідженнями. Більше йому не потрібно. Збирати гроші винятково заради грошей йому б і на думку не спало.

Вайсшаупт підвівся.

— Гадаю, ви маєте над цим подумати. Ви б зробили людству велику послугу, полегшивши взаєморозуміння народів. Але я, природно, не хочу на вас тиснути. Гадаю, в моїй подальшій присутності немає необхідності. Пане фон Гумбольдт, пані Молін, фрейлейн Ритмюллер. Якщо знадобиться моя допомога, покличте сестру, вона мені передасть. Радий був вас бачити,— схилив він голову.

— До побачення.

Ледь доктор покинув кімнату, усі розсілися на стільцях. Гумбольдт спробував торкнутися руки Елізи, але жінка відсунулася. Дослідник кашлянув:

— Так… Я не знаю, з чого почати,— він завагався, уважно дивлячись на Елізу.— Ти й справді не пам’ятаєш, хто ми?

Вона похитала головою.

— Гм,— потер він підборіддя.— Зізнаюся, це несподівано… Можливо, нам удасться розбудити твої спогади. Яку останню подію ти пам’ятаєш?

Еліза вп’ялася в стелю й глибоко задумалася.

— Вогонь,— сказала вона й поворухнула пальцями.— Великий вогонь. Багато людей. Чую музику: барабани й кастаньєти. Я танцюю, мої ноги злітають над землею.

— Танцюєш?

— На землі щось намальоване білим. Величезна змія.

— Дамбала.

Еліза схвильовано закивала.

— Дамбала! Богиня змій. Я маю служити їй.— Обличчя в неї просвітліло: — Я жриця!

— Так. Що ти ще пам’ятаєш?

— На мені напівпрозорий білий одяг. У руці я тримаю куряче перо, просочене кров’ю. Час від часу я малюю на землі символи. Криваві символи. Місце ритуалу освітлене свічками. Навколо сидять люди й розгойдуються в такт музиці. Я танцюю зміїний танець і співаю.

— Танцювальні заклинання твоєї батьківщини. Я бачив цей танець.

— Дамбала говорить зі мною,— вела далі Еліза.— Вона розповідає про те, що відбулося в давньому минулому, і про те, що трапиться в майбутньому. Мені здається, начебто я сама у Всесвіті. Дамбала говорить, що дуже скоро я познайомлюся з чоловіком, який змінить усе моє життя. Він приїде здалеку, з іншої країни. Я танцюю далі, і раптом…— вона замовкла.

— Раптом?

Еліза ворухнула губами, але нічого не сказала. За деякий час вона знизала плечима.

— Нічого,— прошепотіла вона.— Мої спогади на цьому закінчуються.

Дослідник підняв брови:

— Це все? Це останнє, що ти пам’ятаєш?

— Так.

Гумбольдт помітно засмутився.

— Ти не пам’ятаєш, як я підійшов до вас біля багаття? Як літній чоловік узяв мене за руку й представив тобі? Як від тієї хвилини ти вирішила супроводжувати мене й надалі подорожувала зі мною?

Жінка замислилася, але потім похитала головою.

— Зовсім нічого,— зізналася вона.

Гумбольдт відкинувся назад. Він поник і зблід. На щастя, стілець був зі спинкою, інакше б він упав.

— Погано,— сказав дослідник, помовчавши.— Набагато гірше, ніж я думав.

— Чому? — запитала Еліза, але відповіді не отримала.

Гумбольдт склав руки й задумливо вп’явся в підлогу.

— Тепер і я можу поставити кілька запитань,— виявила нетерпіння Еліза.— Як я сюди потрапила? Що це за приміщення і що там за дерево й тварини? Дивні птахи й ці руді деревні кролики,— я таких ніколи не бачила.

— Ми називаємо їх білками,— розгублено відповів учений.

— Ну добре, білки. А все інше? Чому ти розпитуєш мене про спогади? Адже набагато важливіше питання, що я роблю тут, серед білих людей.

— Те, що ти щойно описала, трапилося дев’ять років тому,— схвильовано сказав Гумбольдт.— Твоєму останньому спогаду дев’ять років. Тоді ти була трохи старшою від Шарлотти.

Еліза здивовано підняла брови.

— Це було в 1886 році,— продовжив Гумбольдт.— Тоді я вирушив в експедицію на Гаїті. Моєю метою було вивчити прийоми мамбо й бокорів, білих і чорних магів, і задокументувати їх для майбутніх поколінь.

— Я мамбо,— зауважила Еліза.

— Знаю. Я вже давно працюю над довідником, що назвав «Гумбольдтианською енциклопедією», до якого вношу все, чого немає у звичайних підручниках і словниках. При цьому особливий наголос роблю на тому, що є специфічним або занадто загадковим, щоб привернути увагу «нормальних» учених. У зв’язку з цим магія вуду представляла для мене великий інтерес. Але я не був готовий до того, що в моє життя раптово ввійдеш ти й будеш супро воджувати мене у всіх подальших поїздках. Ти стала моєю супутницею життя.

— Ні.

— Це правда,— підтвердила Шарлотта.— Ще до того, як ми потрапили в дім до дядька, там уже була ти.

— Я… маю йти… з ним?..— похитала головою Еліза.— Виходить, ми одружені?

Гумбольдт відкашлявся.

— Шлюбу ми не брали, але…— він замовк. Слова застрягли в горлі.

Шарлотті стало його шкода, і вона спробувала перевести бесіду в інше русло.

— Ти більше нічого не пам’ятаєш? — запитала дівчина.— Наші подорожі по небу, у місті поглиначів дощу, під водою, спуск у країну чортів — зовсім нічого?

Еліза тільки головою похитала.

— Догони, гігантські комахи, підводне місто, Александр Ліванос?..— у голосі Шарлотти задзвеніло розчарування.

Еліза відхитнулася. Погляд її став підозрілим. «Ні, підозра — неправильне слово»,— подумав Оскар. Жінка злякалася, жахнулася.

— Подорожі по небу? — перепитала вона.— Підводні міста, чорти? Хто такий Александр Ліванос? Я вам не вірю. Що ви за люди? Я хочу знати, де я і що тут роблю. Чому я в цій кімнаті? Що це за місце? Що ця розмовляюча пташка робить у моїй постелі? Де моя родина? Хочу до своєї родини! — вона майже кричала.

Гумбольдт підвівся і спробував її заспокоїти, але нічого не вийшло. Жінка скулилася й притиснула до грудей подушку. Чим більше її заспокоювали, тим більше вона хвилювалася. Дослідник зрозумів, що справи кепські, й гукнув:

— Мерщій, Оскаре! Поклич сестру. Нехай принесе заспокійливе. Квапся!

Оскар вибіг у коридор і кинувся до першої ж медсестри. За хвилину до палати зайшов професор Вайсшаупт із двома медбратами.

Елізу ледве заспокоїли. Вона кричала й борсалася, так що поодинці впоратися з нею було неможливо. Щоб утримати її, знадобилася сила двох чоловіків.

— Будь ласка, відійдіть,— звелів головний лікар, поки сестра набирала рідину в шприц.— Ми вколемо їй заспокійливе. Будь ласка, дайте руку, все гаразд.

Оскар відвернувся. Він не терпів вигляду голок. Крім того, у нього серце розривалося, коли він дивився на Елізу.

— Готово,— сказав доктор.— Зараз вона заспокоїться й трохи поспить. Що трапилося?

Гумбольдт сумно похитав головою.

— Із її спогадів випало дев’ять років життя. Я намагався освіжити її пам’ять, але, схоже, дуже невдало. Вона злякалася.

— Цілком звичайна справа,— відповів Вайсшаупт.— Напевно, ви занадто на неї тиснули.

— Тільки із благих намірів,— засмучено погодився Гумбольдт.— Згодний, у мене немає досвіду поводження з тими, у кого амнезія.

— Це особливий випадок,— заспокоїв його лікар.— Зазвичай проміжок, що зникає з пам’яті, від тижня до місяця. Ніколи ще не чув, щоб забулися дев’ять років.

— Чи не можете ви якось повернути спогади назад? Можливо, допоможуть тривалі бесіди, зустрічі з іншими людьми, звукові або візуальні ефекти, запахи?

Професор похитав головою:

— Успіху не обіцяю. Спогади зникли через шок, і тільки шок здатний повернути їх назад.

— Гадаєте, її потрібно налякати?

— Гм… Ні.— Доктор завагався.— Хочу запропонувати трохи радикальніший метод.

— Кажіть.

Вайсшаупт склав кінчики пальців.

— Хоча дослідження мозку й перебувають на ранній стадії, за останні десять років ми домоглися значних успіхів. Кілька незвичайних методів допомогли нам краще зрозуміти складний апарат, що його ми називаємо пам’яттю. Став очевидним такий зв’язок: мозок реагує на електрику,— він багатозначно подивився на дослідника.— Інформація обробляється за допомогою електрохімічних реакцій і передається далі. При втраті пам’яті ці ланцюжки обриваються.

Інформація існує, але її не можна витягти. Може допомогти тільки сильне «пробивання».

— Пробивання?

— Електрошокова терапія, любий колего. Електрошокова терапія. Ми домагалися гарних результатів, щоправда, не завжди й не на сто відсотків. Деяким зовсім не вдалося відновити пам’ять, деяким лише частково. Але все ж таки це шанс. Якщо ви зважитеся використати цей метод у випадку з пані Молін, маю попередити, що процедура не з приємних. Може призвести до сильних судом, і більше того…

— Ні,— рішуче покачав головою Гумбольдт.— Я цього не хочу.— Він так стиснув набалдашник ціпка, немов хотів стати з ним одним цілим.— У жодному разі не стану піддавати Елізу подібному.

— Упевнені? Як я вже казав, ми домоглися певного прогресу…

— Ні, ніколи.

— Можна поцікавитися, чому?

Гумбольдт задумливо вп’явся в підлогу. Всі погляди були спрямовані на нього. За деякий час він підвів голову й відповів:

— Із двох причин. По-перше, хочу позбавити Елізу від мук. Я знаю, що таке електрошок. Такого болю й ворогові не побажаєш. По-друге, я майже впевнений, що процедура не дасть результатів.

— Про це можна буде говорити тільки після того, як ми її випробуємо.

— Можливо. Але мої відчуття підказують, що все

буде марне. Занадто голосно було б заявляти, але Елі-

за підготувала мене до своєї втрати пам’яті. Вона зна-

ла про це. Вона залишила вказівки, як діяти в такому

разі.

— Як це?

— Занадто довго пояснювати. Еліза володіла даром, якого нам із вами не зрозуміти й не пояснити з погляду природних наук. Вона могла бачити те, що перебуває в минулому або в майбутньому, і вона знала, що цей день настане. Вона написала про це в листі. Моїм обов’язком є виконати її бажання й відвезти на батьківщину в Гаїті. Таким є, якщо можна так сказати, її заповіт. Тому я почуваюся зобов’язаним його виконати. Як би важко мені не було. Дякую вам, пане професор. Велика честь для нас, що ви подбали про Елізу особисто. Я цього не забуду. А тепер нам час іти. Діти, впакуйте, будь ласка, речі Елізи, і в дорогу.

Два тижні потому…

П ропелери «Пачакутека» працювали на холостому ходу, потоки повітря тріпали траву внизу. Тихе гудіння моторів і м’яка вібрація корпусу свідчили про швидке відправлення в дорогу.

Біля стартового майданчика зібралися люди, яким хотілось подивитися зліт дирижабля і які заради цього відклали всі свої справи. Голови родин, діти, бабусі,— всі хотіли бути присутніми при цій сенсаційній події. Оскарові хотілося, щоб їм із Елізою та батьком дали спокій, але з цілком зрозумілих причин це було неможливо. Дослідник і його літаючий корабель були такі популярні, що про майбутню подію написали всі денні газети. «Карл Фрідріх фон Гумбольдт на шляху до нових пригод?» — так звучав заголовок статті, що її Фріц Фердинанд поспіхом надряпав для «Берлінер Моргенпост». Гумбольдт вибачив репортера, адже той добровільно відмовився друкувати статтю про машину часу. Таким чином, ніхто крім Гумбольдта, Оскара, Шарлотти й Пфефферкорна не знав про драматичні події, що відбулися за останні кілька тижнів.

Великому скупченню публіки сприяла також і погода — кращої в останній вихідний червня годі було й побажати. Яскраве сонячне світло й пухнасті хмаринки, що розтяглися в небі, як череда ягничок, немов запрошували на пікнік або прогулянку. А якщо при цьому можна ще помилуватися й дирижаблем, то чому б і ні? Зібралося понад двісті глядачів, які бажали стати свідками небувалої вистави. Жандарми й робітники докладали всіх зусиль, щоб утримати юрбу на відстані.

— Іще один ящик, Оскаре, і ми готові.

Гумбольдт стояв нагорі й крутив дерев’яну ручку лебідки, що повинна була підняти вантаж на канаті із залізним гачком. Оскар підхопив канат, закріпив його на петлі на ящику й подав знак. Дослідник підняв вантаж на борт і поніс у трюм. Його не було досить довго, нарешті він з’явився й спустився до них. Оскар притримував мотузяні сходи й чекав, поки батько ступить на землю. Нагорі біля поручнів стояла Еліза й дивилася вниз. На ній була жовта сукня з червоною вишивкою та зелена хустка, що її вона обернула навколо голови, як чалму. Вона побачила друзів і кивнула.

— Муєнкитену. Ореуа!

Вілма сиділа поруч із нею й насолоджувалася тим, що відбувається.

Гумбольдт відкашлявся. Дивний це був момент.

— Отже… Час прощання настав. Можна ще раз обнятися. Гадаю, ви впораєтеся без мене й не спалите дім. Власне, я в цьому не сумніваюся,— він вимушено розсміявся, але спроба розвеселити присутніх явно не вдалася. Ніхто не радів. Оскар бачив, що Шарлотта ледве боролася зі сльозами й, схоже, програвала цю боротьбу. Він обняв дівчину за плечі.

— От дідько,— схлипнула та.— Я ж клялася, що не ревтиму.

— Усе гаразд, я почуваюся точно так само,— у нього самого на очі навернулися сльози.

— Ми впораємося, батьку. Не переймайся. Ми вже не вперше залишаємося самі.

Гумбольдт кивнув.

— Звісно, впораєтеся, я не сумніваюся. Я поклав гроші в банку, Берт і Віллі подбають про будинок і стайні, а Лєна виконуватиме роботу Елізи. Та її дечого навчила. Час від часу я буду телеграфувати, щоб дізнатися, як у вас справи. А в іншому ви вже досить дорослі, і мені більш нема чого вас навчати. Згадав, і не забудьте, що першого вересня починається семестр. Рівно за два місяці. На той час ви маєте записатися й завітати до декана. Директор Шпренглер завірив, що в усякому разі для вас будуть місця на факультеті природничих наук.

— Ми впораємося, дядьку, не хвилюйся.

Дослідник посміхнувся.

— Ти маєш рацію. Я весь час забуваю, якими самостійними ви стали. Усе здається, що ви прийшли в мій дім тільки вчора. А минуло вже два роки. Але які два роки! Можу стверджувати, що це були найцікавіші та найдовші два роки мого життя. Скільки пригод ми пережили, а? Але, як кажуть англійці, все гарне колись закінчується.

Тепер Оскар помітив, що й в очах батька блищали сльози.

— Коли ти повернешся? — запитала Шарлотта.

— Точно не знаю. Спочатку відвезу Елізу до родини й ближче познайомлюся з Карибськими островами.

Можливо, додам іще кілька тижнів на Північну Америку й зроблю візит нашим друзям Максу Пепперу й Гаррі Босуеллу. Що буде потім,— хто знає? Можливо, вирушу подорожувати по світу. Як раніше, у супроводі Вілми. Розумієте, щоб попрощатися з Елізою, серцю знадобиться тривалий час. Подорож піде мені на користь: розвідаю незнайомі країни, познайомлюся з ритуалами, пірну в пригоди.

— Будь обережним і повертайся цілим і неушкодженим,— попросила Шарлотта.

— Я завжди так і роблю,— Гумбольдт змусив себе посміхнутися й обняв племінницю.

Потім обійняв сина, який щосили намагався не розплакатися. Нарешті, батько відійшов, і він залишився сам. Ні, не сам. У нього були Шарлотта і його друзі: Лєна, Берт, Віллі й Мицик, які попрощалися з Гумбольдтом та Елізою ще вдома. Оскар із Шарлоттою відійшли ще далі, дослідник поставив ногу на мотузяні сходи.

— Агов, батьку! Гарненько стеж за Вілмою, ти ж знаєш, яка вона цікава. І… подбай про Елізу. А що коли пам’ять до неї повернеться?

Гумбольдт знизав плечима.

— Не знаю. Можливо, колись. Але я не можу так довго чекати. Потрібно поважати її бажання.

— Розумію,— зітхнув Оскар.— Повне божевілля, звісно, але я до останнього моменту сподівався, що все знову буде як колись. Але час розставання настав, а нічого не змінилося.

Дослідник поплескав його по плечу й знову взявся за сходи.

— Час. Тривалі прощання не для мене. Бувайте, діти. Поводьтеся добре. Я повідомлятиму, де я. Обіцяю. А тепер у дорогу!

Він піднявся мотузяними сходами і втягнув їх на борт.

— Повний уперед!

Робітники внизу відв’язали чотири канати, які втримували «Пачакутек» біля землі. Коли корабель почав повільно підніматися, серед глядачів пролунали вигуки подиву й захоплення. Люди підкидали капелюхи й бажали дослідникові щасливої дороги. Він махав їм у відповідь і дякував. Потім корабель рвонув уперед. Усе заглушило гудіння моторів.

Вони побачили, як дослідник пройшов до штурвалу, і дирижабль поплив геть. Жовта сукня Елізи світилася на носі, немов вогник, поки не перетворилася на ледь помітну цятку.

Оскар і Шарлотта почекали, поки «Пачакутек» не зник у хмарах, потім розвернулися й мовчки пішли до карети.

Тільки коли вони від’їхали, Оскар зміг заговорити.

— Знаєш, над чим я весь час сушу голову? — запитав він.— Про що вже давно хочу тебе запитати?

Вона кивнула головою:

— Викладай.

— Лист.

— Який лист?

— Лист із теки, що його надіслав Гумбольдт із майбутнього. Один був адресований батькові, інший тобі. Не пам’ятаю, щоб ти про нього щось розповідала.

Ти його відкривала?

Дівчина посміхнулася.

— Звісно! А ти як думав? Прочитала за кілька годин, коли повернулася до себе в кімнату.

— І що?

Вона ненадовго замовкла, а потім сказала:

— Це стосується подорожі в часі, в яку я вирушила разом із Гумбольдтом.

Оскар насупився.

— Що це за подорож у часі? Не пам’ятаю нічого подібного. Машину розібрали відразу після невдалого замаху й упакували в ящики. Коли ви встигли нею скористатися?

— Не я,— заспокоїла його Шарлотта.— Моя копія. Шарлотта з майбутнього. Пам’ятаєш, Гумбольдт писав, що після вбивства імператора вони здійснили кілька невеликих подорожей, перш ніж знову повернутися у свій власний час?

— Він згадував про це в листі,— кивнув Оскар.

— Остання відбулася на моє прохання. У ній брали участь тільки я й Гумбольдт.

— І що? Розповідай, не муч мене.

Дівчина зчепила руки й задивилася у вікно.

— Ну гаразд,— погодилася вона.— Тепер, коли машину розібрано й документи знищені, нічого не зміниться, якщо я тобі розповім. Ідеться про мою родину.

Оскар так і роззявив рот.

— Про твою родину? Але я думав… тебе вдочерили.

— Я теж так думала. Але дуже переживала, що не знаю, звідки я родом, хто мої біологічні батьки тощо. На відміну від тебе, я не знаю, хто мої батько й мати. Гадаю, Марія й сама не знає, хто вони.

— І про що ти дізналася?

— Тобі це цікаво?

— Так, звісно.

— Це довга історія…

— До дому ще далеко.

Вона схопила його руку й потисла.

— Чудово,— розсміялася дівчина.— Отже, слухай…