Заради майбутнього

Ельвіра

Для Ельвіри війна почалася на Миколая, коли мінометний снаряд убив її матір, що поралася біля кролів. До того часу дівчина наче не помічала, що світ довкола неї тріщить по швах. Причина, з одного боку, крилася в тому, що протягом перших шести місяців війни (до утворення котла під Іловайськом) її село жодного разу не потрапило під обстріл; з іншого — у самій Ельвірі Мовчан. Лікарі називали це рецисивним кататонічним синдромом, ховаючи за незрозумілим діагнозом чи то беззубу неспроможність, чи то банальне небажання вникнути в суть її проблем і допомогти; односельчани ж — навіть ті, хто знав про діагноз і про шість тижнів, проведених у неврологічному диспансері Донецька протягом літа 2012-го, — просто вважали Ельвіру надто сором’язливою й тихою.

Ельвіра не була слабоумною. Вона закінчила 2011-го загальноосвітню школу із середнім балом, цілком достатнім, щоби подати документи до якогось із університетів Донецька чи Маріуполя. Втім, продовжувати навчання їй заборонили. Точніше — лікарі не радили вступати до університету, як завжди пересипаючи рекомендації купою малозрозумілих слів і термінів: «Надмірні розумові й нервові навантаження можуть перевищити компенсаторні здібності організму, що призведе до непередбачуваної реакції, нервового зриву і — майже напевно — незворотного загострення психічного розладу». Бла-бла-бла. Ельвіра з усіх боків була нормальною, от тільки іноді «провалювалась» чи, як казала її мама, «відлітала». Таке випадало раз чи двічі на тиждень, подеколи частіше, особливо якщо дівчина перестрівала в селі незнайомого чоловіка: Ельвіра присідала, складала руки на колінах і поринала в лише їй відомі світи, фокусуючи осклянілий погляд на невидимій точці за метр від свого носа. У такі моменти вона ставала неначе восковою, перетворювалась на наповнену порожнечею пластикову ляльку, яку можна як завгодно вигинати, смикати за волосся й навіть різати по живому, не боячись, що вона закричить. Спливло десять років відтоді, як її батько-тиран, який бив дружину так нещадно й часто, що ребра не встигали зростатись, устряв у якусь халепу у Волновасі і, ховаючись від правосуддя, утік до Росії, але періодичні ступори не припинялися. «Відключення» не заважали Ельвірі по-своєму насолоджуватися життям; єдина проблема полягала в тому, що «провали» могли тягнутися годинами.

Бойовики вперше з’явилися в Заможному — невеликому селищі, що розкинулося на правому березі Кальміусу приблизно посередині між Маріуполем і Тельмановим, — 23 серпня 2014-го, за день до того, як дві колони російських танків і самохідних артилерійських установок зі щойно зішкрябаними серійними номерами, але з російськими триколорами, що нахабно майоріли на броньованих баштах, перетнули кордон на півдні Донецької області й зайняли плацдарм перед Новоазовськом. Кілька чоловіків у формі без розпізнавальних знаків, без головних уборів і в затоптаних кросівках приїхали ґрунтовою дорогою з боку Гранітного. Приїхали на 5,7-літровому сріблястому «Lexus LX 570», безперечно, краденому, оскільки ні зовнішній вигляд ополченців, ні манера триматися та розмовляти не відповідали класу позашляховика. І попри те що протягом наступних тижнів від Маріуполя постійно долинав розкотистий відгомін артилерійських залпів, а Михайло Микитович, хрещений батько Ельвіри, який проживав у сусідньому із Заможним Павлополі, одного дня приніс похресниці та її матері масивний, із гострими рваними краями осколок фугасного снаряда, що його знайшов на своєму полі за півкілометра на північ від Талаківки, Ельвіра не розуміла або вдавала, ніби не розуміє, що довкола триває війна.

Насправді смерть зазирнула до їхніх вікон на три дні раніше — у вівторок, 16 грудня.

Неподалік Заможного — на дорозі, яка вела до залізничного переїзду перед селищем Кальчик, — стояв блокпост української армії. Мабуть, по ньому й стріляли. Молотили цілий день з ділянки Свободного та Приморського, унаслідок чого півдесятка мінометних снарядів приземлилися на території Заможного.

Через лагідну вдачу й незмінну готовність допомогти Ельвіру Мовчан у селі називали божою дитиною. Бог, певно, справді піклується про своїх дітей, бо з двох 120-міліметрових фугасно-осколкових мін, які впали на город і подвір’я біля одноповерхового будинку Мовчанів, жодна не вибухнула. Пізно ввечері, коли обстріл припинився, Ельвіра вийшла на вулицю й по черзі відсторонено роздивилася продовгуваті фугаси, чиє сталеве хвостове оперення кумедно стирчало із землі. На першому товстим червоним маркером було старанно виведено «ЗА ДНР!». Трохи нижче, кривими та значно меншими літерами хтось дописав: «и за одессу». На другому красувався напис «НА КИЕВ!». Зранку приїхав Михайло Микитович. Розуміючи, що саперів чекати не варто, самотужки витягнув снаряди, відвіз їх на пляж і скинув у Кальміус.

Але навіть після такого випадку Ельвіра продовжила займатися буденними справами.

У п’ятницю 19 грудня дівчина, як завше, прокинулася пізно — мати не дорікала, навіть якщо донька спала до одинадцятої. Ельвіра сердилася на себе, що вставала так пізно, але нічого не могла із собою вдіяти: засинала вона важко, під ранок, і ніяка сила не могла підняти її з ліжка о сьомій, коли мама бралася поратися по господарству. Єдине полегшення: взимку совість дошкуляла менше, оскільки роботи майже не було. Перш ніж усвідомити, що саме її розбудило, дівчина сягнула рукою під подушку та ближче до узголів’я намацала товсту зимову шкарпетку, до не можу напхану цукерками — під тонкими пальцями зашурхотіли блискучі обгортки. Гостинець від Миколая. Чи то пак від мами. Ельвіра всміхнулась, але її усмішка стоншилася, щойно дівчина відчула подих крижаного вітру й рвучко сіла в ліжку. Обидва вікна її спальні стояли без шиб — холодний вітер розгулював кімнатою, а підлогу біля підвіконня, неначе свіжим снігом, засипало дрібними скалками. Лише зараз відчувши, що заклало вуха, Ельвіра встала, надягнула на нічну сорочку пуховик і вийшла на вулицю. Подвір’я було завалене шматками дощок і уламками шиферу, сусідка з хати через дорогу махала їй руками та щось відчайдушно кричала, проте Ельвіра нічого не чула. Вона дивилася на те місце, де ще вчора ввечері стояли клітки з кроликами. Ані кролів, ані кліток не було, замість них у землі чорніла півтораметрова вирва. Ельвіра, шукаючи, але не кличучи матір, повільно обійшла будинок, хоча вже знала, що нікого не знайде. Вона була тиха й боялася чоловіків, та аж ніяк не слабоумна. Біля північної стіни будинку Ельвіра натрапила на почорнілий від крові, ще теплий клапоть в’язаної жилетки, в якій її мама ставала до роботи.

Цікаво було б почути, що сказали б лікарі з Донецька, які заборонили Ельвірі вступати до університету, про «нервові навантаження» та «компенсаторні здібності організму», тому що після злощасного обстрілу Ельвіра не «провалилась» і не «відлетіла». Вона зайшла додому, зібрала найнеобхідніше, вдягнула все найтепліше та спокійно попростувала дорогою на захід — у бік, протилежний тому, звідки прилітали снаряди.

— Вам… допомога… потрібна?

Молодший лейтенант Мітя Нагорняк, позивний — Пухлий, зрозумів, що м’ясо можна не дожовувати — шматок чи так, чи так стане поперек горла.

— Що? — хлопець підвівся.

— Я хочу допомогти, — низько схиливши голову, повторила дівчина. Від страху зустрітися поглядом з кимось із чоловіків її животом прокочувалися судоми.

Пухлий зблід. Дівчину трусило так, що він ледве розбирав слова.

— Йди геть, — давлячись, наказав він.

Але вона не йшла.

— Я буду вам допомагати. Просто так — як волонтерка, — тихо, не піднімаючи очей, але водночас із твердою, неначе мармур, і якоюсь потойбічно-відчайдушною наполегливістю повторила дівчина. — Я можу…

— ВАЛИ НА ХРІН ЗВІДСИ! — вибухнув Пухлий. Він намагався говорити суворо, та його голос зірвався і зрадливо задеренчав. Зуби клацнули від люті й нервового збудження.

Дівчина не ворухнулася. Набравши в груди повітря й до болю напруживши м’язи живота, вона неймовірним зусиллям угамувала тремтіння. По тому ще півхвилини збиралася на силі, щоб заговорити знову, і весь цей час не дихала, побоюючись, що найменший порух може роздратувати офіцера, який нависнув над нею. Зрештою вона продовжила, хоч голови не підвела:

— Я можу прати вам білизну, готуватиму вам їсти, якщо хочете, я навіть ходитиму в розвідку, вони не займатимуть мене, от побачите, я…

На словах «готуватиму вам їсти» круглі щоки Міті Нагорняка, завдяки яким його й прозвали Пухлим, посіріли, наче грозові хмари над висушеним спекою степом.

— ПІШЛА НА ХРІН, КУРВА! — Молодий офіцер зірвав з плеча автомат і спрямував ствол на дівчину. Чорна цівка застигла на відстані тридцяти сантиметрів від худого тіла.

На той момент у бліндажі за блокпостом № 18, окрім Пухлого, перебувало четверо бійців ЗСУ. Всі четверо обідали. Найближче до виходу сидів Паша Білаш, позивний — Бізон, стокілограмовий бритоголовий чолов’яга, колишній офіцер спецпідрозділу «Беркут», який за рік до розгону студентів на Євромайдані звільнився з МВС і пішов рядовим контрактником в армію. Нібито через те, що не міг терпіти безладу й безправ’я в «Беркуті». Бізон мав вигляд гопника і розмовляв як гопник, кожну фразу закінчуючи «на»: «що робиш, на?», «пішли на пост, на», «грьобані сепари, на», — зате був єдиним бійцем третьої роти другого батальйону дев’яносто третьої ОАМБр, який за весь час АТО не попросив відпустки. Ліворуч від колишнього «беркутівця», спиною до молодшого лейтенанта, який тримав на прицілі дівчину біля входу до бліндажа, схилився над мискою ще один рядовий — чорнявий, постійно напідпитку та постійно всім незадоволений Женя Шульга з Харкова, позивний — Кацап. Далі під укриттям пліч-о-пліч розташувалися сержант Ілля Камазов, позивний — Камаз, чия нижня щелепа, навіть коли мовчав, на цілий палець випиналася поперед верхньої, і худорлявий ротний санінструктор Валера Мозговий, позивний — Тюбик. Пухлий був наймолодшим серед усіх; формально виконував функції командира, але на передовій його мало хто слухався. На лінії розмежування, під постійним вогнем «Градів» та артилерії бойовиків, субординація не діяла.

Першим підхопився Бізон.

— Агов, Пухлий, ти чьо, на?

Після того як Мітя Нагорняк великим пальцем правої руки переставив перемикач режиму вогню на своєму АКМ із запобіжника на вогонь одиночними, скочили на рівні й інші.

— Пухлий, бляха, опусти зброю! — перекинувши миску, верескнув Тюбик.

— Тихо, тихо, тихо! — Кацап акуратно вклинився між дівчиною й командиром і спробував відвести ствол автомата вбік, водночас стежачи за тим, щоб ненароком не опинитися на лінії вогню.

— Геть звідси… — Слова хрипко виривалися з перекривленого рота Пухлого. Дівчина не ворухнулася. — Я сказав: ГЕТЬ!

— Йобти, здурів точно! — запанікував Тюбик. — Ви бачили? Зняв із запобіжника!

Камаз став за спиною Пухлого й повільно, розуміючи, що необережний чи надміру сильний натиск може примусити Мітю смикнути гачок, провів праву руку над плечем молодшого лейтенанта та передпліччям підпер йому горло.

— Легше, брате, легше. Побережи набої для росіян.

Камаз ступив півкроку назад, тягнучи Пухлого за собою й водночас повертаючи його так, щоб відвести ствол автомата подалі від Кацапа та дівчини. Тим часом Женя Кацап, наче боксерський рефері, випростаною рукою відштовхував дівчину.

— Все добре, все нормально, ніхто не стріляє, ніхто ні в кого не стріляє.

Вона не зрушила з місця, тоді Кацап присів і нахилився, щоб зазирнути в її обличчя, точніше щоб дівчина зрозуміла, що звертаються саме до неї, і тихо промовив:

— Краще йди.

Лише після цього візитерка, яка так розлютила молодшого лейтенанта Нагорняка, розвернулась і, згорбившись, пішла назад тією самою дорогою, якою прийшла.

Бізон, Камаз і Кацап сіли й продовжили обідати. Тюбик подивився на перекинуту тарілку, сердито сплюнув і почовгав курити. Пухлий відійшов од бліндажа та присів на повалене дерево, звідки добре проглядався блокпост, але де ніхто не міг роздивитися його обличчя. Щоками молодшого лейтенанта текли сльози.

Мітя не хотів воювати. Що вже геть погано — Мітя воювати не вмів. Разом із трьома найкращими товаришами — Назаром, Едом та Олегом — він добровільно пішов на службу в ЗСУ відразу після випускних екзаменів в університеті. За рік до того всі четверо закінчили військову кафедру, тож хлопців без додаткової підготовки кинули в зону АТО: спочатку — під Дебальцеве, потім — до Волновахи, а після підписання «миру» в Мінську другий батальйон дев’яносто третьої бригади розтягнули вздовж Кальміусу. Щоправда, одного — найпершого — тижня, проведеного в лавах збройних сил, вистачило, щоб Мітя Нагорняк збагнув, що поквапився з рішенням податися до армії. Реальність виявилася трохи не такою, як його улюблена «Call of Duty». Водночас і простішою, і набагато страшнішою. Втім, відступати хлопець не збирався. Він примусив себе «забути», як наклав у штани під час першого в житті обстрілу; вдавав, наче його анітрохи не бентежить той факт, що відтоді він не може відірвати голову від землі, коли чує шурхіт, з яким наближаються реактивні снаряди чи міни, і поготів не здатен командувати в такому стані взводом; він нікому не розповідав, що йому щоночі сняться широко розплющені очі рядового Богаченка, блакитноокого хлопчини з Херсона, якого власноруч викопував із траншеї після обстрілу. Це вже згодом Мітя Нагорняк дізнався, що солдат, який гине в окопі від прямого влучання мінометного снаряда, просто не встигає заплющити очі, а тоді, вперше, він не стримався та закричав, побачивши, як Льоха Богаченко витріщається на нього із землі. Відтоді Льоха сниться йому кожної довбаної ночі.

Та попри все Пухлий тримався. Тримався значно довше за інших.

Молодший лейтенант Нагорняк уперше по- справжньому зірвався 7 вересня 2014-го, на другий день після того, як другий батальйон дев’яносто третьої ОАМБр перекинули на південь Донецької області для підсилення блокпостів уздовж Кальміусу та захисту автомобільної дороги, що сполучала Маріуполь і Донецьк. Олег, Назар, Ед і Мітя стояли біля траси та обговорювали, хто за які блокпости відповідає, коли з боку Кременівки до них підійшла неохайно вдягнута огрядна жінка років сорока. Чемно привіталася російською, розпитала, як їм ведеться, побажала здоров’я та просила триматися. А потім запропонувала поїсти й додала, що носитиме обіди постійно, коли їм сподобається. Назар розгорнув простягнутий пакунок. Усередині була чимала каструлька з вареною картоплею та ще теплою запеченою качкою, яка чомусь пахла мигдалем. Охлялі на казенних харчах Ед, Назар та Олег накинулися на птицю. Жінка довго дивилась, як вони їдять, а потім пішла, сказавши, що каструлю забере завтра, коли принесе новий обід. Мітя був єдиним, хто не торкнувся до м’яса: качка була нафарширована чорносливом, а він з дитинства ненавидів чорнослив.

Напхавшись, хлопці відчули дивну слабкість і легкий головний біль. Горло в Назара заніміло ще до того, як він закінчив їсти, але по-справжньому вони перелякалися, коли Олега затрусило в судомах, а Назар і Ед почали задихатися. Поки Мітя викликав ротного лікаря, в судомах корчилися всі троє.

Хлопців у вкрай важкому стані — напади ядухи, аритмія, частковий параліч — доправили до шпиталю в Маріуполі, де лікарі відразу поставили діагноз: отруєння ціанідами. Пізніше було встановлено, що трьох молодих офіцерів отруїли ціаністим воднем або, якщо простіше, синильною кислотою. Мітя відбувся переляком, Ед оклигав через місяць, а Назар так і не відновився до кінця. Лікарі не змогли зняти в нього так звані залишкові симптоми: постійні лицьові судоми, періодичну серцеву аритмію та проблеми з мовленням. Після шпиталю Назар розмовляв, як людина, що мала важкий інсульт.

Олега лікарі врятувати не змогли.

Після похорону Мітя Нагорняк уже без друзів повернувся на передову. А ще він почав підводити голову над бруствером і стежити, куди падає випущена бойовиками міна.

— Ну що там? — задерши голову, спитав капітан.

Напруження зростало, обстріли частішали й щодень ставали більш масованими. На ділянці Павлополя, Заможного та Мирного повсякчас з’являлися розвідувальні групи бойовиків, відтак тридцятишестирічний командир третьої роти капітан Юрій Батурин, позивний — Тінь, вирішив особисто вибратися на рекогносцировку. Після поранення в литку, отриманого під Пісками влітку 2014-го, дертися на опору високовольтної ЛЕП він не наважився й послав нагору Пухлого.

— Чотири Т-72, шість «Градів», шість самохідних установок. Здається, «Гвоздики».

— І все?

— І все. — За мить Пухлий мотнув головою і виправився: — Ні, чекайте, то «Акації». Не «Гвоздики», це точно — 152-міліметрові «Акації».

— Твою мать, — крізь зуби процідив капітан. За ніч бойовикам пригнали потужне підкріплення: учора танків виднілося лише два, а САУ не було взагалі. — Впевнений, що то «Акації»?

— Так.

Батурин попервах не повірив. Звідкіля цей салага, що захлинається шмарклями під час кожного обстрілу, може знати, який вигляд має самохідна гаубиця 2С3 «Акація»?

— Звідки знаєш?

— Я в університеті писав статті про сучасну зброю для журналу «XXL».

«Краще б тебе навчили міномет під обстрілом заряджати».

— Злазь.

— Слухаюсь, капітане!

Пухлий опустився до краю драбини та зістрибнув на мерзлу землю.

— Якийсь рух біля броні помітив? — спитав капітан, забираючи бінокль.

— Ні, просто стоять.

Тінь криво посміхнувся:

— Чекають на новий гумконвой, — розвернувся та закрокував до блокпоста.

— І що будемо робити? — ледве встигаючи за високим командиром, кинув Пухлий.

Капітан невдоволено чвиркнув через плече:

— Нічого.

Пухлий і сам знав, що нічого. Немає наказу.

— Я доповім комбату, і все, — доказав Батурин.

— А якщо вони завтра попруть на нас?

Тінь знизав плечима:

— Щось вигадаємо.

— У нас боєкомплект — на дві години бою! — не вгавав Пухлий. Після боїв під Дебальцевим із важкого озброєння у третьої роти лишився один 82-міліметровий міномет 1943 року випуску. Кожен солдат мав по п’ять магазинів із набоями, і тільки на лічених автоматах були підствольні гранатомети.

— Якщо попруть, викличемо на підмогу батальйонну мінометну батарею. А з нею й боєприпаси підвезуть.

— А якщо не підвезуть?

— Підвезуть.

— А якщо все ж таки не підвезуть?

Тінь раптово розлютився, спинився й різко розвернувся, від чого Мітя Нагорняк ледь не налетів на командира. Зціпивши зуби та спопеляючи набридливого молодшого лейтенанта поглядом, капітан Батурин відкарбував:

— Тоді, Пухлий, будеш відстрілюватися лайном!

— Хто її пустив сюди? — просичав Мітя.

Довкола вогнища грілися Бізон, Тюбик, Камаз і ще двоє рядових: сорокарічний Гордій Клименко з Рахова, позивний — Гуцул, і його товариш, схожий на цигана Йосип Куцина, позивний — Мадяр.

— Слухай, командире, — почав Гуцул. Довгий, наче смерека, з чорними вусами, він говорив, як індик, — із виразним закарпатським акцентом. — Їй нема куди йти. Нехай поїсть, відігріється.

— Ми її не гнатимемо, — махаючи головою, підтвердив Паша Білаш. — То не кіпішуй і йди в сраку.

Подалі від чоловіків, на межі світла й тіні, зібгавшись у крихітну, закутану старим одягом грудку, сиділа Ельвіра. На її колінах стояла миска з кашею, біля ніг — кружка з чаєм, але було видно, що дівчина не торкнулася їжі.

Пухлий повертався з блокпоста й почувався надто втомленим, щоби сперечатися.

— Не пускайте її до тарілок. — Хлопець із ненавистю дивився на розмитий силует за багаттям. А потім, уже збираючись іти, стомлено додав: — Я пристрелю її, пристрелю без попередження, якщо побачу біля польової кухні.

Той тиждень, коли Ельвіра Мовчан почала поратися на польовій кухні третьої роти, став першим від часу поновлення активних обстрілів, упродовж якого третя рота обійшлася без «двохсотих». Іще через три тижні — на початку січня, — протягом яких, незважаючи на те що з позицій бойовиків на вісімнадцятий і прилеглі до нього блокпости летіло все, що може горіти й вибухати, про дівчину заговорили як про оберіг. За весь цей час третя рота втратила одного бійця — Мадяра, котрому осколком вибило око. Солдати з інших рот, виставлених уздовж лінії розмежування, яку перед черговою імітацією мирних переговорів у Мінську бойовики відчайдушно намагалися відсунути на захід, приходили на неї подивитися, проте дівчина ховалася від чужих чоловіків.

Ельвіра й від своїх іноді ховалася, особливо коли хтось із бійців третьої роти напивався, що, будемо відверті, траплялося часто.

Дівчина нікому не розповідала, звідки прийшла й чому захотіла допомагати солдатам. Єдиним, кому пощастило її розговорити, був Гуцул. Ніхто не знав, як Гордію це вдалося (напевно, причина крилася в тому, що він не пив). Їх часто бачили разом. Ельвіра щось тихо розповідала Гуцулу, розповідала, звісно, російською, а він заспокійливо й по-батьківськи розважливо белькотів їй у відповідь індичачим діалектом української мови. Навіть Мадяр не завжди розумів, що каже Гордій Клименко, Ельвіра й поготів не тямила, та попри це вони чудово ладнали: дівчина завше бігла до Гуцула під час обстрілів, затаювалася за його спиною, коли бачила незнайому солдатню з інших рот, і виплакувалася на його плечі, коли її чимось ображали. Останнє сталося лише раз і більше не повторювалось, оскільки прапорщика першої роти Толю Білянського — шкодливе, жовчне й озлоблене на всіх створіння, — який нагримав на Ельвіру просто тому, що втрапила під гарячу руку, били всією третьою ротою не просто на очах, а за безпосередньої участі капітана Юрія Батурина, били так довго й пристрасно, що після закінчення колективного виховного процесу бідолашний прапорщик Толя став схожим на жертву мордувань, яку щойно звільнили з катівні сепаратистів.

Другою людиною, з ким Ельвіра могла би спілкуватися, був… Мітя Нагорняк. Пухлий — єдиний, окрім Гуцула, боєць третьої роти, який принципово не вживав алкоголю. Але дівчина тікала та ховалася, щойно хлопець з’являвся в її полі зору.

Молодшому лейтенантові Міті Нагорняку знадобилося кілька днів, щоби змиритися з тим, що ротному кухареві допомагає напрочуд тиха й малослівна «дівчина, яка прийшла зі сходу». Щоправда, ще днів десять по тому він витягував з власної тарілки шматки й кидав їх батальйонному дворнязі Тузу перед тим, як починати їсти. Зрештою заспокоївся й припинив. Ба більше, з часом Пухлий так звик до присутності Ельвіри, що несподівано для самого себе затужив, коли вона загинула.

— Та заспокойся, все буде нормально, нічого не станеться з твоїм Гуцулом. Зараз відстріляються, і побіжиш до нього.

Пухлий і сам розумів, що заспокоювати йому вдається десь так само, як танцювати балет чи писати вірші, але відчував, що мусить щось говорити. Цього разу обстріл відкрили так раптово, що Ельвіра, яка збирала по окопах брудні тарілки, не встигла перескочити до Гуцула, щойно «зашепотіли» перші міни: Гордій заліг у траншеї, викопаній на тридцять метрів ближче до дороги. Дівчина, згорбившись, сиділа в окопі обличчям до Міті та тремтіла; з темних, схожих на дві масляні плямки очей струменіли сльози. Ельвіра плакала безгучно, не схлипуючи та не рюмсаючи.

— Не плач, усе буде добре. — «Які напрочуд заспокійливі слова, особливо коли зграя п’яних мавп у ліску за сім кілометрів звідси безперервно валить по тобі 120-міліметровими мінами».

Пухлий підвів голову над бруствером. Роззирнувся.

Шух-шух-шух-шух-шух-шух-шух!

Хтось закричав:

— Міна!

Капітан праворуч від Міті скомандував:

— ЛЯГАЙ!

І Мітя знову пригнувся.

Команда була зайвою, бо після першого ж залпу бійці попадали в укриттях: їхні шапки ще висіли в повітрі, а вони вже лежали, уткнувшись носами в мерзлу землю й накривши голови долонями зі сплетеними в замок пальцями. Після стількох днів на передовій їм не треба було пояснювати, як поводитися, коли по позиціях починає лупити мінометна батарея.

БАХ!!!

Пухлий краєм ока дивився на заплакану Ельвіру й думав про те, чому в усіх фільмах про війну снаряди наближаються з розкотистим виттям і свистом, хоча насправді ледь чутно шурхотять, неначе розрізаючи повітря. Ось знову… шух-шух-шух… пауза… БАХ!!! Цього разу дуже близько. Мітя став на ноги та вистромив носа над краєм траншеї. На голову сипалися грудки землі й дерев’яні скалки. Вирва зяяла за метр від окопу, що пролягав уздовж дороги; хлопець бачив, як із пошкодженого бруствера сповзає земля впереміш із брудним снігом.

«Суки, майже влучили. Ще б трохи лівіше — і просто в окоп».

— Усі живі? — крикнув Батурин.

В окопі біля дороги хтось глухо застогнав. І доки Мітя встиг усвідомити, що то, напевно, саме та траншея, в якій заліг Гордій Клименко, Ельвіра вискочила з укриття і, по-жіночому потішно задираючи худі ніжки, побігла до свіжої вирви.

— Стій! Ти куди?! — жахнувся Пухлий.

Дівчина не зреагувала.

— Що там? — визирнув капітан, побачив Ельвіру та ледь не загарчав: — Дурепа! Назад!

— Гуцул! Гуцул! — загукав Мітя.

Але від дороги ніхто не обізвався.

Зі сходу долетіло зловісне «шух-шух-шух», попереджаючи про наближення чергового фугаса.

— ЛЯГА-А-АЙ!!! — водночас заволали з півдесятка горлянок: Юра Тінь, Паша Бізон, Мітя Пухлий, Ілля Камаз та інші. І те «лягай!» стосувалося лише дівчини, ніхто з бійців третьої роти опускати голову не збирався.

БАХ!!!

Міна перелетіла укріплення та вибухнула за спинами бійців, щоправда, не так далеко, як хотілося б. Мітя Нагорняк відчув, що потилицю обдало землею.

Ельвіра була на півдорозі між траншеями.

Шух-шух-шух-шух…

Їй залишалося не більше ніж десять кроків. Тієї миті, коли Пухлий повірив, що Ельвіра добіжить, устигне пірнути в землю перед тим, як черговий снаряд розірветься, наповнивши повітря смертоносними осколками, дівчина несподівано спинилася.

— ЩО ЗА?!. — ревнув капітан.

В окопі зчинився гармидер. Закричали всі відразу, навперебій.

— Біжи!

— Не стій!

— На землю!

— Гуцул! Гуцул! Гу-у-уцул, твою мать!

Ельвіра не реагувала. Вона виструнчилась і завмерла, випроставши руки вздовж тіла та втупившись поглядом поперед себе.

БАХ!!!

Міна рознесла на друзки один з бетонних блоків, що перекривав ґрунтовку перед блокпостом, і Мітя зненацька збагнув, що наступним пострілом вони її накриють. І тоді Пухлий зробив те, на що ще чотири місяці тому нізащо не наважився б, — кулею вилетів з окопа й помчав через відкриту ділянку до дівчини.

Шух-шух-шух…

За п’ять метрів від Ельвіри молодший лейтенант Нагорняк усвідомив, що добігти не встигне. Закриваючи руками голову, хлопець витягнувся на землі за півсекунди до того, як осколково-фугасний снаряд торохнув у бруствер за двадцять кроків ліворуч. На щастя, міна рвонула відразу. Бойовики могли налаштувати детонатор на затримку, тоді вона відскочила б від землі та вибухнула в повітрі, накривши всіх, хто опинився поряд, саваном з осколків. Коли ж снаряд розривається в момент контакту із землею, осколки порскають спрямованим угору конусом і не зачіпають того, хто притискається до землі.

БАХ!!!

Двома осколками Ельвіру ледь не розрубало навпіл і кинуло на Пухлого. Хлопця оглушило вибухом, але він знайшов у собі сили стати на ноги, схопити дівчину під пахви та заволокти до окопа. Він думав про те, що черговий снаряд не забариться, намагався відчути, чи немає поранень на тілі, дивувався восковій податливості її тіла. Розмазуючи теплу кров по заляпаних брудом штанях і куртці, Мітя Нагорняк перевернув Ельвіру обличчям до себе. Неправдоподібно темні, маслянисті й іще вологі очі не рухалися й зазирали вдалечінь (повз нього, напевно, зміркував Пухлий), розглядаючи хмарки, що безтурботно пливли на десятикілометровій висоті над подзьобаною вирвами землею.

І хоч Ельвіра ще була жива, Мітя зрозумів, що вона більше не повернеться звідти, куди задивилися її очі.

— Це вона… — Пухлий відбивався, силкуючись вирватися з рук Бізона. — ЦЕ ВОНА! — закричав він. — Я впізнав її!

Іллі Камазову вдалося видерти у Міті автомат, коли все почалося. Щоправда, якби не Паша Білаш, Пухлий задушив би її голими руками. Бізон витягнув молодшого лейтенанта на дорогу, де його обступили інші бійці. Та попри все Мітя не полишав надії вирватися.

— Пустіть мене, суки! — На губах з’явилася піна. — Невже ви… Як ви… не… Бляха, це ВОНА! ВОНА!

Камаз показав водію маршрутки, що той може рушати. Двигун захурчав, і автобус почав набирати оберти, підскакуючи на нерівній дорозі. Перелякані пасажири недобрими поглядами проводжали знавіснілого українського офіцера.

На галас підбіг капітан Батурин.

— Що трапилося?

Бізон, який досі стримував Пухлого, стенув плечима.

— Вона нахилилася… нахилилася й тихо спитала… спитала в мене… — з жахливим хрипом виштовхуючи слова, пояснював Мітя, — чи сподобалася… нам… качка… вона… спитала мене… капітане, це була ВОНА!

Юрій Батурин зиркнув навздогін маршрутці, що швидко віддалялася, прямуючи до села Заможне. Під Заможним стояли танки бойовиків, і ризикувати солдатами, щоб наздогнати автобус, він не міг.

— Заспокойся, Пухлий, — спокійно наказав командир роти. — А ти, — кивнув Камазу, — віддай йому зброю.

— Капітане… — прохрипів Мітя.

— Замовкни, — обрубав Батурин.

Пухлий заскреготав зубами, округлі щоки вкрилися багряними плямами:

— Чому я маю мовчати? Чому ми маємо мовчати? Що це, блядь, за війна така?! Вони закидають нас мінами та снарядами, підсилають своїх відьом з отруйними харчами, а ми повинні мовчки всміхатися у відповідь? ВОНА СПИТАЛА, ЧИ СПОДОБАЛАСЯ МЕНІ ЇЇ КАЧКА! Чому я не можу її… — Він захлинувся. — Чому, капітане?! Що ти на це скажеш? ЧОМУ?!! — Останню фразу Мітя прогорлав в істериці.

— Бо ми не вони, — капітан Батурин стиснув плече молодшого лейтенанта й добряче струсонув. — Почув мене, Пухлий? Ми не вони.