Заради майбутнього

Моя література

Я ніколи не вчився. Абсолютно. Не виконував домашніх завдань з математики, натомість списуючи їх на очах у вчительки перед початком уроку, не зазубрював дат, імен і фактів, натомість підкоряючи серце історички розлогими узагальненнями та чітко аргументованою власною думкою з приводу тих чи тих історичних подій. Я вперто відмовлявся вчити напам’ять вірші українських світочів, під час декламування постійно затинаючись і підглядаючи в книжку. Ба більше, лише під дулом пістолета я погоджувався читати твори зі шкільної програми, а на уроках вигадував відповіді просто перед учителькою за кількома прочитаними рядками з хрестоматії.

Словом, у школі я не робив майже нічого, зате напрочуд багато читав. Щоправда, читав винятково пригодницьку та мандрівну літературу. Книги з моєї бібліотеки рідко потрапляли до списку творів для обов’язкового прочитання. Водночас вони серйозно розширювали мій світогляд і — відчутно — словниковий запас, що давало змогу замінити процес навчання процесом «динамічного викручування».

Власне, ця історія про один із найяскравіших епізодів мого шкільного вишколу та запеклу боротьбу між тими книжками, які я читав, і тими, які мене примушували читати.

Сподіваюся, ви зрозумієте мене правильно. Я люблю, я просто обожнюю літературу як суспільно-культурне явище. Проте я ненавиджу літературу як шкільний предмет.

Я ненавидів оті строго нормовані «домашні» твори на три, чотири, п’ять сторінок, які задавали писати вдома та які ламали хребти найупертішим бунтівникам, ущент випалюючи найменші зародки ініціативи та свободи думки.

— Так, дітки, — починала Надія Іванівна, моя незмінна вчителька з української літератури, суворо зиркаючи з-за лискучих фар своїх окулярів на 8-А клас, — хочу, щоб наступного тижня ви принесли мені твір на тему «Глибокі внутрішні переживання головних героїв роману “Собор” Олеся Гончара».

— Скіки сторінок? — голосно питав я.

— Ну, три… — відповідала Надія Іванівна, — або краще чотири.

— Фак, — стиха промовляв я, нарікаючи на те, що чергові двадцять-тридцять хвилин мого життя буде відверто змарновано.

Я ніколи не розумів і зараз не розумію, для чого ці твори. Для чого так мучити Олеся Гончара? Він не Фредерік Беґбедер, який виводить свої опуси п’яний і обкурений, забуваючи вписувати туди головні думки, й надсилає редакторам заляпані блювотинням чернетки. Все, що Олесь Терентійович хотів сказати у своїх творах, він уже сказав. Що — ну що?! — може додати до цього шмаркатий несформований школяр-неформал, у якого на написання глибокодумного твору є п’ять хвилин, бо за вікном уже чекає з футбольним м’ячем Дімон, який ніколи не писав тих творів, бо забивав на них болт, — і правильно, блін, робив!

Але я вмощувався за стіл, врубав на всю котушку музику й починав народжувати крізь сльози, мило й вазелін свої конгеніальні твори з української літератури.

За тиждень усілякі зау´чки та задроти, яким їхні конгеніальні творіння понаписували та вичитали батьки, хвалилися в зошитах рум’яними п’ятірками, а я, який за місяць прочитував книжок більше, ніж увесь клас за півроку, тягнув додому в кращому разі четвірку з трьома здоровенними мінусами.

Через це моя душа повсякчас бунтувала проти української літератури (в сенсі шкільного предмета, а не суспільно-культурного явища). На кожен урок я гордо вносив перед собою прапор непокори і, попри те що іноді мене, образно висловлюючись, добряче лупцювали, ніколи не опускав рук і не відступався.

Узагалі, коли ми не прочитували якоїсь програмної книжки (я кажу «ми», бо з часом послідовників моєї непокірливо-бунтарської доктрини ставало дедалі більше), урок літератури починав нагадувати гру в морський бій.

Останні чотири роки в школі я незмінно сидів на останній, п’ятій парті третього ряду. Вчителі називали її по-різному — гальоркою, Північним полюсом, дикунським островом. Особисто мені це місце найбільше подобалося: по-перше, за спиною нікого не було, тобто гарантовано ніхто під час контрольної не смикатиме тебе за сорочку та не волатиме про допомогу (з того місця смикати й волати про допомогу можеш тільки ти), а по-друге, я міг бачити весь клас, і цілий клас розділяв мене й екзекуторське крісло вчительки.

Упродовж цих чотирьох років гальорку зі мною ділив Тьомик, високий худорлявий пацан із ластовинням і світлими очима невизначеного кольору. Після того як Тьомик почав нести вахту на гальорці праворуч від мене, він став нормальним чуваком — не робив домашніх завдань, не вчив віршів і не читав ніяких творів. Перед нами сиділи Дуня та Галя, чи то пак Галя та Дуня, бо Галя займала місце переді мною, а Дуня — перед Тьомиком.

Так ось, коли ми з Тьомиком укотре проігнорували черговий літературний блокбастер, полінувавшись навіть заглянути до хрестоматії, під час уроку наставав час розплати. Вчителька замріяно водила ручкою по класному журналу, вибираючи жертву, а ми із друзякою завмирали на гальорці, наче в окопі, боязко схилившись і втягнувши голови між пліч. Якоїсь миті ручка спинялася на випадковій клітинці, я губами імітував звук гарматного пострілу й далі — тихий посвист снаряда, що розтинає повітря, а Тьомик тремтів, як осиковий листок у руках наркомана.

— Гречаник! — голосно декламувала Надія Іванівна прізвище нещасного.

— Мимо, — шепотів я.

Галя та Дунька приглушено хихотіли, а переляканий Гречаник мляво вишкрябувався зі свого місця.

— А чи не скажеш ти нам, Гречанику… — суворо заводила вчителька.

Коли пошарпаний Гречаник ішов на дно, все розгорталося спочатку. Надія Іванівна спідлоба зиркала на клас, водила сюди-туди ручкою над журналом, я свистів, Тьомик тремтів, а потім зненацька:

— Кідрук!

— Убила, — шепотів я.

Галя та Дуня затуляли роти долоньками, а я поволі підводився.

— Ну, Кідрук? — багатозначно виголошувала Надія Іванівна.

Вона завжди так зверталася до мене перед тим, як ставити питання по суті, адже якщо послуговуватися термінологією морського бою, я здебільшого був одноклітинним корабликом, якого вбивали першим же пострілом.

— А я сьогодні… цейво… не готовий, Надіє Іванівно, — зізнавався я.

— Чому? — не збиралася відпускати мене вчителька.

— Я не прочитав твору…

— Чому?

Що я мав казати? Що всю ніч читав «Золото і анаконда» Рольфа Бломберга, а на ранок дорогою до школи — «Кон-Тікі» Тура Хейєрдала?

— Не прочитав і все, — мимрив я.

— Сідай, двійка!

Але двійок Надія Іванівна в журнал ніколи не ставила. Лише маленьку, майже непомітну цятку в клітинці напроти прізвища, а вже наступного уроку, начитавшись до помутніння в очах творінь світочів літератури, мій однопалубний кораблик воскресав у вигляді грізного чотирипалубного крейсера й успішно відстрілювався з обох бортів.

Гадаю, ви вже зрозуміли, що я нечасто читав програмні твори з української літератури; тоді, коли весь клас по розділу мусолив томик Гончара, чи Барки, чи Тютюнника, я один за одним ковтав пригодницькі романи Жуля Верна, Майн Ріда або Вальтера Скотта.

Проте одного разу трапилося так, що заданий додому твір не прочитав ніхто (звісно, за винятком двох-трьох дівчат-зубрилок, серед яких була й класна староста Ориська). Як зараз пам’ятаю, то була повість Івана Франка «Борислав сміється».

Ще з початку уроку стало зрозуміло, що Надія Іванівна не в гуморі.

— Так, дітки, — вона вміла казати оте «так, дітки» з такою інтонацією, що у мене все всередині ціпеніло, — сьогодні у нас… тестова контрольна!

— Не треба! — щодуху зарепетував Тьомик.

— Ви що?! — загорлав я. — Як так?! Без попередження!

Але не думайте, що ми були налякані абощо, то в нас із Тьомиком такий ритуал, яким ми зустрічаємо кожну контрольну чи самостійну роботу. Та що там, ніхто з класу навіть вухом не повів на ті слова Надії Іванівни. Кожен собі міркував: ну й нехай, не прочитав я ту повість, зате он Ігорьок або Вован прочитав, вони ж поможуть. Проблема була в тому, що ні Ігорьок, ні Вован ту повість в очі не бачили й міркували так само.

Перше питання було простим, як двері:

— Яке ім’я головного героя?

Я кинув погляд на Тьомика, Тьомик дивився кудись у космос; тоді я глипнув ліворуч, до паралельного ряду, але там надибав такий самий перелякано-астральний позирк. Ніхто, в дідька, не знав, як звали головного героя повісті «Борислав сміється».

— Оце-то грузить! — перешіптувалися ми. — Як так можна? Як можна ставити такі запитання?

— Як звуть головного героя? — по складах повторила Надія Іванівна.

Збагнувши, що розчулити вчительку не вдасться, ми мерщій спрямували активність у інше русло — з окраїн шкільних парт в усі боки класу розлетілися ледь чутні запити:

— Пс-с… пс-с… Як, блін, його звали? Як звали головного героя? Пс-с…

Благання про порятунок зі швидкістю світла передавалося між рядами, доки не досягло рятівних острівців — парт, де сиділи «заучки».

Тієї миті «заучки» торжествували. Увесь клас, найкрутіші пацани та найгарніші дівулі валялися коло їхніх ніг. Вони неподільно володіли мною, Тьомиком, Едом, Дімоном, Гречаником, усіма нами й нашими душами. Одним-єдиним словом, самим порухом губ вершили наші долі. Кілька нещасних секунд цілковитого тріумфу.

«Заучки» нерідко відверталися від нас у найскрутніші моменти, але Орися, незмінна староста, ніколи не відмовляла, завше підказувала й давала списувати. От тільки цього разу їй довелося нелегко, бо героя, хай йому грець, звали Бенедьо Синиця.

— Орисько, чуєш! Пс-с! Як його звали? — долинало з найближчої парти.

— Бенедьо Синиця, — шепотіла Орися.

— Шо-о?!

— Бе-не-дьо Си-ни-ця!

— Ти що, дурна? Синиця — це ж пташка! Як звали головного героя?

— Це його прізвище.

— Шо?

— Прізвище!

— А ім’я?

— Бенедьо.

— Шо-о?

— Бе-не-дьо!

— Ну, прізвище Бенедя, а ім’я?

Отак вибиту із «заучок» підказку розносили класом.

Наступного уроку Надія Іванівна залетіла до класу, мов куляста блискавка. Вона вся іскрилася, метала очима громовиці, стогнала й тупала ногами. Славетний 8-А, найкращий клас школи, нашорошено принишк.

— А-а-а-а-а! — репетувала наша вчителька з української літератури. — Ай-яй-яй! — волала вона. — Нелюди! Бузувіри!

Клас похнюплено мовчав.

— Гр-р-р! — рикала Надія Іванівна, жмакала наші контрольні й хапалася за голову. — Як?! Як ви могли?! Як цілий клас міг не прочитати твору?!

— Ми читали! — кричав у відповідь 8-А. — Ми всі читали! Ми все читали! Як ви таке можете говорити, Надіє Іванівно?!

Ми з Тьомиком кричали найголосніше. Ми завжди в такі моменти кричимо голосніше за всіх.

— О, нелюди! — не вгавала Надія Іванівна. — Ну як? Як?! Це ж Іван Франко! Це ж духовний провідник нації! О Боже, яка неповага!

— Ми читали! Ми всі читали, ми все читали! — не відступалися ми.

— Читали, кажете? — спитала Надія Іванівна таким тоном, що навіть ми з Тьомиком заткнулися. — Читали, кажете?! — повторила вона фальцетом, струснувши у повітрі пом’ятою пачкою тестових контрольних.

І тоді наша мила вчителька заходилася зачитувати нам наші редакції імені головного героя славетної Франкової повісті, по черзі зминаючи аркушики з контрольними.

Тут потрібно зазначити, що оскільки під час тестування до Ориськи по підказку зверталися з обох боків, і ззаду, і спереду, то інформація з текстом підказки пішла двома різними потоками, внаслідок чого вона, себто підказка, еволюціонувала двома абсолютно різними шляхами. Ті, хто передавав підказку передніми партами, більше уваги приділяли імені, а ті, хто переказував її задніми каналами на гальорку, зосереджувалися на прізвищі. Ситуацію ускладнювало те, що, по-перше, ніхто не міг розібрати, де в того головного героя закінчується ім’я, а де починається прізвище, по-друге, ніхто взагалі нічого не міг розібрати. Ну, самі подумайте, коли ви почуєте ім’я Бенедьо, хай навіть промовлене гучно, за нормальних обставин, навряд чи ви одразу повірите, що почули правильно, що вже говорити про екстремальні умови під час підлої незапланованої контрольної, де ми мали від десяти до п’ятнадцяти секунд, аби добути відповідь і записати її на аркушику. Пташине прізвище того Бенедя також не сприяло належному й безпечному транспортуванню підказки. Навіть коли хтось і отримував правильне ім’я — Бенедьо, — він, не читавши твору, не міг у таке повірити.

«Нє, ну хіба такі імена бувають? — мізкував 8-А. — Це ж Франко, це ж духовний провідник нації. Бенедьо — що це за ім’я? То, мабуть, ті козли на крайньому ряді щось недочули й усе переплутали, а ім’я насправді… насправді…» І кожен добирав бідоласі Синиці нове ім’я із власних запасів, таке, щоби найближче пасувало тому Бенеді. Зрозуміло, що, дібравши ім’я, розумник ділився далі вже своєю версією, будучи непохитно впевненим у її правильності.

Результат Надія Іванівна зачитувала нам із придихом та зі сльозами на очах:

— Бенедикт, Бенедин, Бенедар, Веніамін і, о Боже, — у цьому місці наша вчителька хапалася за серце, — Вілен! Ви чуєте? Вілен! Хтось написав Вілен! Я навіть не хочу знати, хто це зробив, іроди!

Ненабагато кращою була ситуація із прізвищем.

— Синюк, Синьо, Беньо, Бенюк, Лисиця, — плачучи, перераховувала Надія Іванівна. — Нелюди! — схлипувала вона. — Це ж Франко, це ж духовний провідник нації…

Тьомик, наприклад, ім’я майже вгадав, а от із прізвищем (до нас підказка йшла «нижнім» каналом) не пощастило. Чувак нашкрябав: «Бенедя Баняк» (відчуваєте згубний вплив імені?). А в тих районах, де два розділені потоки інформації зійшлися (це десь на середніх партах третього ряду), взагалі траплялися екзотичні перли, як-от Ваня Синько, Веніамін Синяк і дуже колоритне Вован Саньок.

— Ми читали… ми все читали… — уже якось зовсім тихо попискував мій друзяка.

А втім, мене то все не стосувалося, бо особисто я на запитання, як звали головного героя повісті «Борислав сміється», пішов шляхом найменшого опору й написав відповідь: «Борислав»… Я був незвичайною дитиною. Унікумом.

Після тієї феєричної контрольної уроки літератури знову нагадували морський бій, однак винятково Гравелінську битву, де 8-А виступав у ролі «непереможної» іспанської Армади, а Надія Іванівна була англійським адміралом Френсісом Дрейком.

Менш як за два тижні весь 8-А, і я зокрема, завчив «Борислав сміється» заледве не напам’ять.