Заради майбутнього

Народ довкола потроху п’янів, і галас починав дратувати. Тоха махнув офіціантові — темношкірому хлопцеві з виголеними під нуль скронями та жмутком коротеньких дредів на маківці — й замовив третє пиво. Якщо відверто, Тоха й перші два не дуже хотів, але була субота, а Лінда запізнювалася, тож сидіти просто так у «Locus Publicus», найпопулярнішому пабі Делфта[8], він просто не міг.

Тоха не хотів і до «Locus’а». Незлюбив його ще від часу навчання. Надто тісно, шумно, незручні стільці. Загалом незатишно. Коли вчора за чверть до десятої зателефонувала Лінда й захекано, ніби щойно повернулася з пробіжки, проторохтіла, що їм треба побачитися, Тоха Маркевич запропонував просторіший і не такий гамірний паб на Бістенмаркті, центральному майдані Делфта. Чи то пак намагався запропонувати, бо Лінда, недослухавши, випалила: «Дев’ята вечора, “Locus”, чекай на мене», — і розірвала зв’язок.

Лінда Деккер, струнка довгонога голландка з трохи кирпатим носом та очима кольору гречаного меду, була аспіранткою в Reactor Institute Delft, або скорочено RID, одному з трьох дослідницьких інститутів Делфтського технічного університету. З Тохою познайомилася два роки тому на студентській вечірці. На момент знайомства обоє ще навчалися в магістратурі: Тоха — за ґрантом на факультеті електротехніки, математики та інформатики, Лінда — на факультеті прикладних наук. Захистилися обоє майже в один час. Після захисту Тоха на якийсь час подався до України, проте менше ніж за місяць колишній однокурсник скинув йому інформацію про те, що делфтський офіс компанії «Devels» шукає фронтенд-девелопера, тож хлопець надіслав резюме, пройшов співбесіду та повернувся до Делфта. Лінда після навчання залишилася в аспірантурі та водночас підпрацьовувала в одній з лабораторій RID.

Протягом навчання в магістратурі Тоха та Лінда постійно перетиналися в кампусі, проте майже не розмовляли, обмежуючись якимись банальностями. Спілкуватися по-справжньому почали через місяць після повернення Тохи з України, коли хлопець нарешті наважився запросити дівчину на прогулянку. Після тієї прогулянки впродовж двох місяців вони зустрічалися щонайменше раз на тиждень, утім тільки як друзі. Попри те що з кожним тижнем їхні зустрічі все більше скидалися на побачення, Лінда Деккер чітко дала зрозуміти Антонові: він у френдзоні.

І ось по дев’ятій спливло вже майже три чверті години, Тоха, поволі закипаючи, брався до третього пива, а Лінди досі не було.

Дівчина з’явилася за десять до десятої. Проштовхалася до столика, за яким сидів Антон, скинула наплічник, упала на стільчик навпроти та скоромовкою видала:

— Привіт-ти-як?

Тоха намірявся бовкнути щось дошкульне, щоби присоромити її за майже годинне запізнення, проте самого погляду на напружене, поцятковане блідуватим ластовинням обличчя голландки вистачило, щоб він передумав.

— Ум-м-м, — прогудів хлопець, — нормально. А ти?

— Це просто срака якась, — у темних очах щось зблиснуло, немовби монети на дні фонтана, — протягом трьох останніх днів у лабораторії коїться щось… щось… — Лінда не могла дібрати слово, пальці, якими погладжувала кутики губ, дрібно тремтіли, — щось абсурдне.

— Що сталося?

— Не знаю, — вона смикнула худими плечима. — По-моєму, я божеволію. Це, блін, найпростіше пояснення: у мене просто їде дах.

До столика наблизився офіціант. Лінда ковзнула по ньому поглядом, а тоді тицьнула пальцем на запітнілий келих перед Тохою.

— Мені те саме. Дякую.

Офіціант мовчки кивнув і відійшов.

— Пробач, що цілий день не озивалася, — перепросила Лінда.

Тоха пропонував побачитися ще в четвер, але дівчина відмовила. Чи то пак пообіцяла за годину перетелефонувати, розповісти дещо, а потім немов крізь землю провалилася.

— Та пусте. Скажи краще, чи в тебе все гаразд?

Тоді, у четвер, Лінда здавалася не в міру збудженою. Голос аж бринів від хвилювання. Сьогодні, попри гарячковий блиск в очах, мала виснажений вигляд. Дівчина махнула рукою:

— Ага. Все добре.

Почекавши, доки офіціант принесе пиво, хлопець мовив:

— Викладай.

— Це почалося три дні тому. Зранку. Я готувала обладнання до лабораторної роботи. Нічого особливого, просто рутина. Суть заняття — продемонструвати, як працює детектор елементарних частинок. У нас, у лабораторії, типу, сучасний трекер, — Лінда зморщила носа й пальцями зобразила лапки, — насправді фігня, то лише трохи осучаснена камера Вільсона, не більше, та неважливо. Я готувала її до…

— Я не знаю, що таке камера Вільсона, — перебив Тоха.

— Оу… — схоже, вона щиро здивувалася. — Це один із найдавніших і найпростіших приладів для реєстрації заряджених частинок. Це камера зі спеціальною рідиною, що йонізує молекули останньої, коли крізь неї на швидкості пролітає частинка. — Лінда збагнула, що хлопець навряд чи здогадується, що таке йонізація, а тому швидко пояснила: — Йонізує — це рве молекули на шматки, розбиває на позитивно та негативно заряджені йони. — Тоха кивнув, і дівчина продовжила: — Довкола йонів формуються бульбашки, достатньо великі, щоб їх можна було побачити неозброєним оком. Отак частинка залишає за собою слід із бульбашок. Камеру розташовують у магнітному полі і за тим, як частинка відхиляється від прямолінійної траєкторії, визначають її масу та заряд. Зараз усе автоматизовано: програма сама фотографує слід частинки, розраховує її енергію й усяке таке. Студенти ж мають зробити все вручну, лише за фотографією, і потім викладач звіряє їхні результати з розрахунками програми. Це якщо дуже просто… Ти зрозумів?

— Так.

— Ми зазвичай проганяємо крізь камеру електрони. Для цього в лабораторії є електронна гармата, або прожектор, який вистрелює по електрону за раз. Перед тим як випустити електрон, прожектор видає короткий звуковий сигнал. Камера також сигналізує щоразу, коли фотографує щось, що вважає слідом від зарядженої частинки. Зазвичай ці звуки зливаються. — Як і більшість худорлявих високих жінок, Лінда трохи сутулилася, та це не псувало її зовнішності, навпаки — додавало тендітності поставі. — Проте не цього разу. Я перевіряла бульбашкову камеру, коли раптом прозвучало сповіщення про потрапляння досередини зарядженої частинки. Я спершу не зреагувала, подумала, щось прилетіло з космосу, таке часом стається, але сигнал повторився — раз, удруге, втретє. За кілька секунд сповіщення вже лунали, наче черга з кулемета, а за півхвилини взагалі злилися в монотонне пищання. Такого раніше не було, такого в принципі не мало б бути, а тому я вирішила, що прилад зламався. Кинулася до контро`лера, щоб вимкнути, та перед тим мене смикнуло проглянути знімки. На той момент їх уже було понад тисячу, але вони все надходили. Я відкрила кілька перших, прогорнула й побачила, що вони однакові. Тобто мені тоді здалося, що вони однакові, і це переконало в тому, що пристрій вийшов з ладу: типу, до камери щось потрапило, контро`лер заглючив і тепер, як скажений, фотографує один і той самий трек. Але несподівано на одинадцятому знімку з’явився ще один слід — менший і значно більш закручений, — і це означало, що до камери залетіла щонайменше ще одна, менш енергетична частинка. Я взялася гортати далі й десь на тридцятому знімку осягнула, що помилилася: камера не глючить. Із кожним наступним знімком обидва треки — і той, що майже прямий, і інший, більш закручений, — неначе товстішали. Це означало, що камеру бомбардують частинки двох різних, але чітко визначених енергій. Вони проходять одним і тим самим маршрутом, розбивають нові молекули, утворюють нові бульбашки, і через це їхні сліди на знімках типу накладаються один на одного й товщають. Це вже саме по собі дивно, так? — Вона глипнула на Антона.

Запитання заскочило хлопця зненацька, він дурнувато перепитав:

— Що саме дивно?

Лінда насупилася:

— Ти не слухаєш.

— Слухаю. І все розумію, просто не в’їжджаю, що саме в цьому дивного.

— Однакові енергії! — Дівчина змахнула руками. — Електронний прожектор мовчав, я двічі перевіряла, він був вимкнений, тобто частинки надходили ззовні, їх випромінювало щось з-поза меж лабораторії, а в природі такого не буває: абсолютно однакові енергії! Одні й ті самі, раз за разом! — Лінда хапнула ротом повітря. — І чувак, це тільки початок. Камера надривалася хвилин п’ять, може, сім, а тоді все враз припинилося. Ще хвилину я отупіло витріщалася на знімки, і тільки потім до мене дійшло — частинки замість закручуватися праворуч відхиляються ліворуч. Розумієш?! Це не електрони взагалі були! Крізь камеру пролітали позитрони!

Через шум у барі Тоха не розібрав останньої фрази.

— Що?

— Крізь камеру пролітали позитрони! — по складах повторила Лінда. Антонів погляд розфокусувався та ковзнув кудись за її спину, і дівчина закотила очі: — Ти не знаєш, що таке позитрони.

— Ну-у, — Тоха покрутив долонею з розчепіреними пальцями, — п’ятдесят на п’ятдесят.

Гарячково жестикулюючи, Лінда заходилася пояснювати:

— У кожної елементарної частинки існує двійник, який називають античастинкою. Античастинка — це та сама частинка, тільки заряд протилежний. Античастинкою до електрона є позитрон. Тобто позитрон — це той самий електрон, тільки позитивно заряджений. Про античастинки вперше здогадався Поль Дірак, який розвивав квантову теорію поля, що…

— Стоп! — Тоха ще з навчання в магістратурі пам’ятав Ліндину звичку збиватися на манівці, а тому поквапився перервати: — Це важливо?

— Що?

— Про Дірака.

— А, ні. Вибач. На чому я зупинилася?

— Крізь камеру пролітали позитрони.

— Ага! Отож, я нарешті зауважила, що траєкторії замість закручуватися праворуч відхиляються ліворуч, і зрозуміла, що камеру бомбардували позитрони. Тисячі позитронів! І це робило ситуацію ще більш дивною, бо електронів і фотонів у Всесвіті повно, а позитрони трапляються рідко. Вони можуть залетіти в детектор із космосу, але це буває нечасто, бо коли частинка зіштовхується зі своєю античастинкою, вони анігілюють, знищують одна одну, перетворюються на чисту енергію. Навіть у лабораторії отримати позитрон непросто. Для цього потрібен бета-плюс-розпад, коли один протон у ядрі стає нейтроном, випромінюючи позитрон і нейтрино, або високоенергетичні фотони, енергія яких більша за одну цілу двадцять дві тисячні мегаелектронвольт[9] і які можуть породити електрон-позитронну пару, або…

— Стоп! — Тоха вдруге, немовби захищаючись, виставив перед себе долоні. — Оці двадцять дві тисячні, ти впевнена, що я маю про них знати?

— Так! — Лінда на мить замовкла. Тоді мотнула головою: — Тобто не зовсім. Я про те, що ніякого бета-плюс-розпаду, ніяких високоенергетичних гамма-квантів у лабораторії не було й не могло бути. Я відкрила лог-файл і, як і очікувала, побачила там тисячі записів про позитрони двох різних енергій: низькоенергетичні з енергією 1,03 кілоелекронвольт і високоенергетичні з енергією майже в тисячу разів більшою — 1,14 мегаелектронвольт. Один мегаелектронвольт — це не те щоб аж так страшно, проте це багато. Позитрон, який вилітає з ядра під час бета-плюс-розпаду, не може мати такої енергії. Я зрозуміла, що, хай звідки б позитрони прилетіли, там відбувається щось дуже бурхливе.

Лінда розстебнула наплічник і дістала зсередини теку з товстим стосом роздруківок.

— Ось, можеш сам подивитися. — Вона витягла та розклала перед Тохою кілька аркушів. — Це енергії позитронів, які зафіксував прилад, у порядку появи в камері. Читати зліва направо і вниз по рядках.

Тоха взяв до рук верхній аркуш і радше з увічливості уважно його проглянув. На перший погляд нічого цікавого — стовпчики цифр, що займають усю сторінку.

1.141*10^6

1.032*10^3

1.141*10^6

1.032*10^3

1.141*10^6

1.032*10^3

1.032*10^3…

— Перші десять — усі високоенергетичні. Бачиш? — Лінда обвела пальцем два верхні рядки. — 1,141 на десять у шостому степені. І тоді я раптом згадала про реактор і дуже злякалася.

Ще до вступу Лінди в аспірантуру Тоха знав, що в Делфтському технічному функціонує двохмегаватний навчальний ядерний реактор.

— Якась аварія? — спохмурнів хлопець.

Лінда заперечно мотнула головою, проте не відразу, немовби не могла зважитися.

— Ні. Як виявилося, ні. Наш університетський реактор не дуже великий, але до його складу входить POSH-генератор[10], один із найпотужніших у світі. Він може генерувати пучок інтенсивністю чотириста мільйонів позитронів на секунду, і це до хріна, чувак, тож я подумала, що щось не так із генератором. Зателефонувала туди й запитала, що відбувається. А вони не зрозуміли. Я пояснила, що мою лабораторію хтось у буквальному сенсі завалює високоенергетичними позитронами, а мені у відповідь: реактор працює на номінальній потужності, позитронну лінію взагалі вимкнено.

Вона сьорбнула пива та продовжила:

— Поміркувавши, я трохи заспокоїлася. Я була впевнена, що це не глюк, бо на власні очі бачила бульбашкові треки в камері, але принаймні не панікувала. Зберегла лог-файл собі на флешку, щоби згодом пошукати які-небудь приховані закономірності чи повторювані фрагменти. Увечері, вже вдома, скопіювала всі дані з лог-файла у вордівський документ, позначила високі енергії хрестиком, а низькі — кружечком, проаналізувала все від початку й до кінця, проте ніяких закономірностей не виявила.

Лінда видобула з течки ще кілька аркушів і показала їх Антону.

××××××××××○××○○○×××××××××××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○×○○×○×○

○×○○○××○○×○○×○○×○×○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○×○○○○○○○

×○○○○○○○○○××○○○○○○○○○○○○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○○○○○○××××××

×××××○○○○×○○○○○○○○○××○×××○○×○○○×○×○××××○○○○××○×○○×○××○○×

×○○○○○○○○○○○○○○○○○○×○○×○○×○×○○×○○×…

— Якщо хочеш, я перешлю тобі, може, ти щось знайдеш.

Хлопець кивнув, а потім розвернув до неї перший аркуш.

— Чому підкреслила перші два рядки?

— Перші сто дванадцять символів, — поправила Лінда. — Це просто збіг, що вийшло два рядки, — неспокійна, знервована посмішка спалахнула та згасла. — Незабаром дізнаєшся.

Дівчина обхопила долонями келих і кілька секунд мовчала перед тим, як заговорити:

— Уранці в п’ятницю я прийшла до лабораторії. Занять не було, хотіла попрацювати над статтею, але робота стояла, я не могла викинути з голови ту камеру, переконувала сама себе, що все-таки бачила глюк. Бо інакше ніяк. Зрештою подумала, що причиною могла стати проблема з магнітним полем, тобто до камери залітали все ж електрони, які через зміну полюсів просто відхилялися в інший бік. Я ввімкнула прожектор, двічі чи тричі прострелила крізь камеру електроном і переконалася, що все гаразд: трек відхилявся праворуч. А тоді… — Лінда кліпнула, прикусила краєчок губи й секунд п’ять замислено його жувала. — А тоді все почалося спочатку.

— Що почалося?

— Позитрони! Контролер пищав, не затихаючи, впродовж п’яти хвилин. Я сіла за комп і стежила, як одне за одним з’являються нові фото й заповнюється лог-файл. Це знову були позитрони й знову тих самих енергій: 1,03 кілоелектронвольт і 1,14 мегаелектронвольт. А потім я раптом збагнула, що ввімкнула пристрій майже о тій самій годині, що й учора. Я перевірила час створення вчорашнього логу та зрозуміла, що моє божевільне припущення справдилося: п’ятничне бомбардування позитронами почалося в той самий час, що й четвергове — о дев’ятій сорок сім.

Тоха мовив:

— Вау, — хоча, судячи з тону, почувався не так щоб дуже враженим.

— Це не все. Я зауважила, що перші десять позитронів були високоенергетичними, а одинадцятий — низькоенергетичним. Перекинула значення енергій у doc-файл, замінила все хрестиками та кружечками і… — голландка вихопила з теки ще кілька аркушів, — ось, дивися.

××××××××××○××○○○×××××××××××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○×○○×○×○

○×○○○××○○×○○×○○×○×○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○×○○○○○○○

○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○○○○○○○○○○××××××

××××○××○××○○○○○○○○○×○○○○××○○○○○○○○○○○××○○○○○○×○○○×○○○×○

○×○○○○×○×○×○○○×○○×○○○○○××××○○○××○○○…

Хлопець узяв до рук лише перший аркуш, порівняв його з початком попередньої послідовності та пробурмотів:

— Перші сто дванадцять символів…

— Так. Послідовність появи позитронів конкретних енергій на початку обох потоків однакова. Далі, від сто тринадцятого, вони відрізняються, проте оці «шапки», оці перші сто дванадцять значень, повністю ідентичні.

— І що ти про це думаєш?

— Позавчора я здивувалася, — майже протягнула Лінда, — але поза тим було якесь відчуття… очікування. Знаєш, коли в науці надибуєш щось нове, щось незрозуміле, то хоч-не-хоч хвилюєшся, а раптом це щось справді важливе? Раптом ти опинився біля витоків якогось неймовірного відкриття? Проте вчора, у п’ятницю… — дівчина зітхнула, — позитрони з’явилися точно о тій самій годині, і що вже геть погано — порядок енергій на початку повторився.

— Чому це так погано? — запитав Антон.

— Ти не розумієш?

— Ні.

— Так не буває у природі. Уяви… ну, уяви, наприклад, ти в Альпах, катаєшся на лижах. Видерся на вершину гори, налаштовуєшся перед спуском, від морозу підмерзають шмарклі. І тут не знати звідки з’являються комарі. Пролітають у тебе перед носом — один, другий, третій. Ти придивляєшся й бачиш, що комарі двох видів — великі та маленькі — і з’являються в довільному порядку. Це вже дивно! І ти, типу, ламаєш голову: чи це через зміну клімату, чи знайшовся якийсь новий, невідомий науці морозостійкий вид комарів? До вечора тільки про це й думаєш. А наступного дня на тій самій горі, о тій самій годині, перед тобою знову з’являються комарі, великі й маленькі, і в тому самому порядку, що й учора. Що ти подумаєш?

— Якась дурня, подумаю.

— От і я про те.

У пластиковій теці, яку Лінда дістала з наплічника, ще залишалося трохи аркушів. Тоха показав на неї та припустив:

— Ти була в лабораторії сьогодні.

Голландка двічі кивнула.

— Те саме? — запитав хлопець.

— Так. Усе повторилося. Втретє. Той самий час, ті самі енергії, така ж послідовність на початку. Перші сто дванадцять значень ідентичні попереднім двом дням, решта — просто безглузда мішанина. Хіба що сьогодні потік трохи раніше обірвався.

Лінда знову закусила губу.

— І що ти вирішила?

— Напевно, все-таки проблеми з обладнанням. Або ще гірше — чийсь дурнуватий розіграш. Хоч я й не уявляю, як таке можна…

— Немає жодного притомного фізичного пояснення?

Вона замислилася.

— Теоретично електрон-позитронні пари може породжувати гравітаційне поле, і я б за це вчепилася, якби не… однакові енергії, той самий час і повторювані послідовності. Це не гравітація. І я просто не уявляю, що це може бути. Природа, якою ми її знаємо, не буває такою.

Тоха обвів поглядом розкидані на столі папери.

— Я це заберу? Покопирсаюся в послідовностях.

— Якраз хотіла тебе попросити.

— Чудово. — Він усміхнувся й узявся згрібати аркуші. — Про всяк випадок скинь іще на пошту.

— Добре.

Лінда приклалася до келиха. Не сьорбнула, а вперше зробила великий ковток.

Вони просиділи в «Locus’і» дві години. За чверть до півночі, вибравшись на свіже повітря, ще кілька хвилин тупцяли неподалік велопарковки, обговорюючи події в Україні. Був початок квітня, вдень температура підіймалася вище за двадцять градусів, але ночі все ще були холодними, і Лінда, яка мала на собі лише кофтину й легку вітрівку, зрештою пожалілася, що замерзає, сіла на велик і поїхала додому. Антон, затиснувши під пахвою прозору течку з роздруківками, провів її поглядом і пішки почвалав додому. Він винаймав квартиру поблизу, за два квартали від «Locus Publicus».

У пабі вони налягали винятково на пиво, тож удома Тоха відчув, що зголоднів. Він прикріпив кілька аркушів із хрестиками та кружечками на коркову дошку й увесь час, поки готував і поглинав яєчню із сосисками, скоса позирав на них. Повечерявши, Тоха завалився на ліжко, поклав на ноги ноутбук і завантажив файли, які Лінда надіслала поштою.

Під час розмови в «Locus’і», коли дівчина показала аркуші, на яких замість значень енергій стояли хрестики й кружечки, Антон подумав про двійковий код[11]. Позитрони були лише двох енергій, і це перше, на що звернув увагу програміст. Насправді хлопець не вважав, що зафіксовані його подругою послідовності що-небудь приховують, припущення про те, наче за ними щось криється, викликало скептичну посмішку (якби не ідентичні фрагменти на початку всіх трьох, він би взагалі не марнував на них час), але… фрагменти були, а тому, зручніше вмостившись у ліжку, Тоха вирішив повернутися до ідеї про двійковий код, замінити хрестики з кружечками на нулі й одиниці та подивитися, що це дасть.

Хлопець відкрив перший doc-файл. Пробігся по ньому очима.

××××××××××○××○○○×××××××××××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○×○○×○×○

○×○○○××○○×○○×○○×○×○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○×○○○○○○○

×○○○○○○○○○××○○○○○○○○○○○○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○○○○○○××××××

×××××○○○○×○○○○○○○○○××○×××○○×○○○×○×○××××○○○○××○×○○×○××○○×

×○○○○○○○○○○○○○○○○○○×○○×○○×○×○○×○○×…

Потім через пошук змінив хрестики на одиниці, а кружечки на нулі. І ще раз проглянув файл.

111111111101100011111111111000000000000000010000010010100100

011001001001010001100000000000000001000000010000000100000000

011000000000000001100000000000000000000011111111111000010000

000001101110010001010111100001101001011001100000000000000000

0100100101001001…

«Ну й що?» — скептично звів брову. Послідовність могла означати що завгодно, хоча майже напевно не означала нічого. Просто випадковий набір нулів та одиничок. Навіть якщо це справді бінарний код, за ним може стояти будь-що: текст, таблиця, графічне зображення у будь-якому форматі чи навіть коротка програма. Не знаючи, що кодує кожен байт[12], Тоха не зможе…

Серце раптово пропустило удар.

Байт.

Хлопець зміркував, що перед тим, як викидати папери до смітника та відмовлятися від ідеї, згодилося б розкласти всю послідовність на байти.

Він виділив першу послідовність, перекинув її у графічний термінал Linux і розмежував на блоки по вісім символів. Розбив на байти.

11111111 11011000 11111111 11100000 00000000 00010000

01001010 01000110 01001001 01000110 00000000 00000001

00000001 00000001 00000000 01100000 00000000 01100000

00000000 00000000 11111111 11100001 00000000 01101110

01000101 01111000 01101001 01100110 00000000 00000000

01001001 01001001…

Крутнувши коліщатко миші, Тоха перемістився до кінця послідовності та відчув, як спину обси´пали мурахи: останній блок був повним, у ньому містилося не два, не п’ять, не сім, а рівно вісім символів. Тобто загальна кількість символів у першій послідовності була кратною восьми. І це… Звісно, це міг бути збіг, але…

За такої кількості символів? Навряд.

Тоха повернувся на початок і зосередився на трьох перших байтах.

11111111 11011000 11111111

Вісім одиничок, один-один, нуль-один, одиниця та три нулі, і потім знову вісім одиничок. Хлопець давно працював із графікою, і це… чорт забирай, це дещо нагадувало.

Серцебиття пришвидшилося. Тоха вже знав, що має робити далі, проте зволікав. Вагався, хоча сам не розумів чому. Боявся розчарування? Чи навпаки — того, що може виявити?

Зрештою хлопець розкрив браузер, відшукав програму для конвертації двійкового коду в шістнадцятковий, скопіював до неї всю послідовність з одиничок і нулів, після чого натиснув «Convert».

За мить програма видала суттєво менший за кількістю символів результат:

ff d8 ff e0 00 10 4a 46 49 46 00 01 01 01 00 60

00 60 00 00 ff e1 00 6e 45 78 69 66 00 00 49 49…

— Розтуди його… — прошепотів Антон.

Він сів на ліжку. Скинув ноутбук із колін на ковдру, підібгав під себе ноги та склав перед обличчям долоні, немовби у безмовній молитві. Кілька секунд просто розгойдувався, втупившись у початок першого рядка, у перші три байти — ff d8 ff.

Тоха вже знав чи радше здогадувався, що вони позначають, але відмовлявся вірити в те, що, по-перше, йому вдалося розгадати все з першої спроби, а по-друге, що за Ліндиними послідовностями таки щось стоїть.

Щоб упевнитися, що не помиляється, хлопець знову перемкнувся на браузер, увів у пошуковому рядку «JPEG» і перейшов за першим посиланням, що викинув Google. То була стаття з «Вікіпедії» про графічний формат JPEG[13]. Праворуч у таблиці зведеної інформації Тоха відшукав стандартний хедер[14], тобто уніфікований набір байтів, з якого починаються всі без винятку файли цього формату:

ff d8 ff

Він не помилився. Якщо послідовність появи позитронів у бульбашковій камері Ліндиної лабораторії справді відповідає двійковому коду, то починає цей код хедер JPEG-файла.

Хоча, якщо подумати, три байти — це не так багато. Це може бути просто збіг.

Тоха наморщив лоба, пригадуючи все, що знав про JPEG-формат. Згадав, що сигнатура JPEG-формату (тобто набір байтів, які є його «візитівкою») насправді містить більше за три байти, і кілька наступних також є уніфікованими, вони позначають певні параметри закодованого зображення. Які саме параметри, хлопець уже не пам’ятав, та це й не мало значення. Він надрукував у пошуковому рядку браузера «list of file signatures»[15] і натиснув «Enter». «Вікіпедія» запропонувала величезну таблицю з переліком сигнатур для всіх можливих типів файлів. Тоха знайшов JPEG і втупився в сигнатуру:

FF D8 FF E0 00 10 4A 46 49 46 00 01

Порівняв її з початком байтової послідовності в терміналі Linux:

ff d8 ff e0 00 10 4a 46 49 46 00 01…

Більше ніяких сумнівів. Вони збігалися. Повністю. Перед ним абсолютно точно JPEG-файл у двійковому форматі. Або принаймні початок JPEG-файла.

Тоха підхопився й узявся міряти кроками спальню. Від збудження змокріли долоні. Що далі? Байти після сигнатури повинні б формувати зображення, але як його прочитати? Перед очима немовби блискавка шугнула, і хлопець ляснув себе по лобі. Футер[16]. Звісно! Як він забув? Якщо це справді графічний файл, обов’язково мусить бути футер!

Тоха знову метнувся до ноутбука, перемкнувся на wiki-сторінку з інформацією про JPEG і відшукав стандартний футер усіх JPEG-файлів:

ff d9

Усього два байти. Хлопець виділив їх, повернувся до термінала Linux і через пошук спробував знайти футер у hex-версії першої послідовності. Знайшов майже миттєво, але, на подив Тохи, футер розташовувався не наприкінці послідовності, а значно ближче до її початку.

Кілька секунд хлопець збентежено кліпав, а потім, придивившись, помітив, що відразу після футера йде наступний хедер.

…ff d9 ff d8 ff e0 00 10 4a 46…

Отже, у послідовності закодовано більше ніж одне зображення.

Через пошук Тоха встановив, що перша Ліндина послідовність охоплює чотири хедери та чотири футери, тобто чотири послідовні зображення. Хлопця тіпало від нетерплячки, так кортіло спробувати їх декодувати, та перед тим він вирішив з’ясувати, скільки зображень і чи зображення взагалі приховують інші дві послідовності.

Він відкрив другий doc-файл.

××××××××××○××○○○×××××××××××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○×○○×○×○

○×○○○××○○×○○×○○×○×○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○×○○○○○○○

○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○○○○○○○○○○××××××

××××○××○××○○○○○○○○○×○○○○××○○○○○○○○○○○××○○○○○○×○○○×○○○×○

○×○○○○×○×○×○○○×○○×○○○○○××××○○○××○○○…

Замінив хрестики на одинички, а кружечки на нулі. Отриманий масив нулів та одиничок перекинув до Linux-термінала й розбив на байти:

11111111 11011000 11111111 11100000 00000000 00010000

01001010 01000110 01001001 01000110 00000000 00000001

00000001 00000000 00000000 00000001 00000000 00000001

00000000 00000000 11111111 11011011 00000000 01000011

00000000 00011000 00010001 00010010 00010101 00010010

00001111 00011000…

В онлайн-конвертері замінив двійкову послідовність шістнадцятковою:

ff d8 ff e0 00 10 4a 46 49 46 00 01 01 00 00 01

00 01 00 00 ff db 00 43 00 18 11 12 15 12 0f 18…

І відхилився від екрана. Футери шукати не став. Усе й без них було зрозуміло. Перші дванадцять байтів збігалися з початком попередньої послідовності: Тоха бачив перед собою початок ще одного JPEG-малюнка. Наступні байти відрізнялися, проте так і мало бути — далі, після тринадцятого, починалося саме зображення.

От тільки зображення чого?

Серце істерично товклося об ребра.

Тоха перемкнувся на термінал, відшукав першу, отриману в шістнадцятковому форматі послідовність, виділив у ній байти, що мали б відповідати першому зображенню (перший хедер, перший футер і все, що між ними), скопіював їх у hex-редактор і зберіг у файл на жорсткому диску. Після збереження вручну додав до назви новоствореного файла розширення .jpg, потім навів на нього вказівник і, не усвідомлюючи, що затамував подих, двічі клацнув лівою кнопкою миші.

Хлопець підсвідомо очікував на стандартне повідомлення про помилку, щось про невідомий формат чи про неможливість прочитати файл абощо, проте помилився. На весь екран розгорнулася чітка та яскрава картинка — фотографія, — й Антонова щелепа відвисла.

— Щоб я здох, — слова вилазили з горлянки, наче грудки мокрої шерсті. Тоха вдихнув так раптово та глибоко, що ледь не вдавився слиною. — Щоб я, на хер, усрався!

Не кліпаючи, він витріщався на монітор.

Це не міг бути збіг.

Це аж ніяк не випадковість.

Лінда Деккер відповіла на дев’ятому гудку.

— Чувак, ти, блін, знаєш, котра година? — Голос немовби плавав поза слухавкою, спросоння дівчині ніяк не вдавалося дати раду смартфонові, і той раз по раз вислизав з рук.

Від збудження впродовж перших секунд Тоха не міг говорити.

— Алло?.. — долинуло з динаміка. — Алло?! — вдруге сердитіше.

Зрештою…

— Ліндо, — ламким від збудження голосом озвався хлопець, — маю для тебе новини.

— Що може бути аж таким важливим, щоби будити мене о пів на… — Лінда раптом замовкла. Вона видала горлянкою дивний звук (Тоха подумав про старі заіржавілі завіси) і випалила: — Це стосується позитронів?

— Так!

— Я слухаю.

— Отой фрагмент… — від хвилювання хлопець похлинувся повітрям, — він повторюється не лише на початку.

— Як ти…

— Просто пошук. Ти сама це виявила б, якби знала, що шукати.

— А як ти знав, що…

Він не давав їй закінчити:

— У тому то й річ. Я замінив твої хрестики та кружечки на одиниці й нулі, потім конвертував усе з двійкового формату в шістнадцятковий і… — Тоха зам’явся, вирішивши, що це занадто складно й неважливо. — Коротше, повторюваний фрагмент — це маркер початку стандартного JPEG-файла. Їх є по чотири у перших двох файлах, що ти мені скинула, та три в останньому. Крім того, я виокремив маркери кінця файла, їх ще називають футерами, — по чотири у перших двох послідовностях і лише два в останній.

— Чекай, чекай. Я не встигаю за тобою. Маркери початку JPEG-файла?

— Так, — хлопець припустив, що Лінді невідомо, що таке JPEG, і заходився пояснювати: — JPEG — це популярний формат для стиснення графічної інформації…

— Я знаю, що таке JPEG, — обірвала його Лінда. — Я просто не можу збагнути… Ти зараз кажеш… намагаєшся сказати мені, що позитрони, які я впродовж двох днів фіксувала в лабораторії, вони… — Дівчина недоговорила, не дібрала слів.

— Так, саме так, Ліндо. Мені самому не віриться, але я тричі все перевірив перед тим, як телефонувати. Запевняю, у тих послідовностях на основі двійкового коду зашифровано десять повних зображень у форматі JPEG: по чотири у перших двох і два у третій. У третьому файлі є початок іще одного, одинадцятого, зображення, проте футера не вистачає, тобто воно, типу, недовантажене.

— Ти їх згене… зма… блін, не знаю як це назвати… Скомпілював?

— Звісно. Я б не телефонував.

— І що на них?

Тоха зробив паузу. Він притискав телефон до вуха так, що відчував, як у скронях пульсує кров.

— Ти не повіриш, Ліндо… Ти, бляха, просто мені не повіриш.

— Ти вдома? — швидко запитала дівчина.

— А де мені ще бути?

У динаміку зашаруділо. Лінда вискочила з ліжка й похапцем витягала з шафи одяг.

— Чекай на мене. Зараз приїду. Покажеш усе.

Доки його подруга, несамовито налягаючи на педалі, мчала вулицями нічного Делфта, Тоха опанував себе та спробував усе тверезо зважити. Отже, три дні тому в одній із лабораторій RID Лінда вмикає бульбашкову камеру, яка ні сіло ні впало починає фіксувати появу заряджених частинок. Частинки виявляються позитронами, і то лише двох певних енергій. Контролер записує послідовність їхньої появи, а потім Тоха, погравшись із лог-файлом, перетворює цю послідовність на бінарний код і генерує з неї зображення. Це дурня! Нічого з перерахованого — ні кількість позитронів, ні значення енергій, ні тим паче послідовність їхньої появи, що з фантастичною точністю, біт за бітом, відтворила бінарну структуру відразу десятка графічних файлів — просто не могло бути правдою.

Тож коли о чверть по другій Лінда тихо постукала у двері, хлопець знав, що їй говорити.

— Тебе хтось розігрує, — вивалив він, щойно прочинивши двері.

Лінда без запрошення пройшла повз, зняла вітрівку, скинула кросівки.

— Покажи зображення.

Тоха махнув рукою в бік кухні, а сам потупав до спальні по ноутбук. Принісши, поставив його на стіл і розвернув до дівчини.

— Це воно? — зблідла дівчина.

— Так. Це перша картинка. Я спочатку вирішив, що це фотографія, але потім придивився й зараз вважаю, що це комп’ютерна графіка. Тебе хтось жорстоко намахує…

— Це не розіграш, — обірвала його Лінда.

Тоха замовк і пересмикнув плечима.

Заледве не черкаючи носом поверхню екрана, дівчина вивчала зображення. Верхню частину займала грибоподібна хмара від ядерного вибуху, що розросталася на тлі вугільно-чорного неба. Жовтогаряча «ніжка» гриба видавалася непропорційно короткою порівняно з тороподібною «шапкою», що нагадувала підсвічену зсередини автомобільну шину. На передньому плані внизу (вочевидь, знімок робили з повітря) виднілося велике місто, ядучо-жовте у відблисках вибуху. Обрамлена пасмами сірого пилу ударна хвиля підповзала до передмість.

— Це не розіграш, — пошепки повторила Лінда. — На знімку Гааґа. Ось ця будівля, бачиш? — Вона тицьнула пальцем у екран. — Це Гофторен, найвища будівля Гааґи. У ній розміщено Міністерство освіти, культури та науки. А оця праворуч, зі скляним дахом зеленого кольору, — Міністерство охорони здоров’я, соціального забезпечення і спорту.

Хлопець також схилився над ноутом. Він не раз бував у Гаазі — місто межує з Делфтом, — тож легко впізнав будівлі, на які показувала Лінда. Втім дещо не збігалося.

— Воно схоже на Гааґу, проте це не Гааґа, — заперечив він. — Будівля, що нагадує Гофторен, не найвища. Ось тут, — він показав на групу хмарочосів у лівому нижньому куті зображення, — будинки значно вищі. І їх немає в Гаазі.

— Поки що немає, — сказала Лінда.

— Що?

— Це Гааґа майбутнього.

Тоха сів рівно, втупився у подругу. Поки зважував, що відповісти, Лінда запитала:

— Де інші?

— Гортай, — він махнув рукою.

Голландка натиснула на клавіатурі стрілку праворуч, і на екрані з’явилося наступне зображення. На ньому також був ядерний вибух, щоправда, гриб розпухав ген-ген на горизонті, значно далі від точки знімання, ніж на першому фото. На передньому плані височіли будівлі з бетону та скла.

— Це Роттердам, — упевнено констатувала Лінда.

Тоха насупився.

— Та ні.

— Так! — Дівчина провела пальцем по зображенню. — Ось опори Еразмусбруґа, мосту Еразма, їх ні з чим не сплутаєш. А трохи правіше — башта Світового портового центру[17]. А це щось схоже на регіональний офіс KPN[18], тільки дещо перебудований. Упізнав?

— Я не…

Лінда знову натиснула на стрілку праворуч. На третьому зображенні — випалена вщент рівнина. За білими смугами, що, розгалужуючись і перехрещуючись, тяглися до засотаного сіруватим туманом горизонту, дівчина здогадалася, що дивиться на руїни міста. Ще одне натискання на стрілку, і на екрані — купи мерців, тисячі й тисячі обгорілих, покорчених тіл зі спотвореними обличчями та чорними проваллями ротів, що немовби зайшлися в безгучному крикові.

— Це не розіграш. — Лінда промовляла так, ніби її от-от знудить.

— А що тоді?

Дівчина не відповіла, лише похитала головою.

— Як ти це поясниш? — Тоха тицьнув пальцем у екран. — У тебе не було навіть припущення про те, звідки прилетіло стільки позитронів, ти уявлення не мала, чому повторюються їхні енергії, а тепер переконуєш, нібито в їхній послідовності закодовано ось це… — він іще раз, тепер уже зі злістю, тицьнув у монітор, — переконуєш, що ось ці дурнуваті картинки — не розіграш?

Лінда притулила долоню до губів, помовчала, а потім коротко кивнула.

— Так. Саме так. Я не вважаю це розіграшем.

Тоха жестом дав зрозуміти, що йому починає набридати розмова.

— Це дурня, Ліндо! З тебе хтось насміхається. Не було ніяких позитронів.

— Я на власні очі бачила треки в бульбашковій камері.

— Хтось хакнув ваш контролер і вшив у нього програму, яка засирає лог-файл двома значеннями енергій, але не довільно, а так, щоб…

— Я на власні очі бачила треки в камері, — наче зачаровано повторила дівчина. — Їх твоя програма також підробила?

Хлопець роздратовано гмикнув:

— Окей, тоді поясни мені, звідки це?

Лінда відповіла відразу, не затинаючись:

— Із майбутнього.

Тоха закотив очі та простогнав:

— Припини…

Дівчина його начебто не чула.

— Коли в «Locus’і» ти запитав, чи є в мене якісь припущення, що могло спричинити такий потік позитронів, я розповіла не все. У голові крутилася здогадка, яка… скажімо так, не суперечить фізичним законам, але яка здалася такою божевільною, що я не наважилася її озвучити. Розумієш, заряджені частинки можуть рухатися у просторі і вперед, і назад, і, в принципі, немає закону природи, що забороняв би їм із таким самим успіхом подорожувати вперед і назад у часі. Проте ми чудово знаємо, що ні частинки, ні будь-що інше у відомому нам Усесвіті не здатні мандрувати в минуле. А тому… — Лінда потерла лоба пальцями й запитала: — Ти чув про Річарда Фейнмана?

Хлопець стулив рота й кивнув.

— Після участі в Манхеттенському проекті Фейнман поїхав до Принстонського університету й там працював над ранніми роботами Поля Дірака. Того самого Дірака, про якого я згадувала ввечері. — Тоха мовчав, і дівчина продовжила: — Фейнман виявив дещо дуже дивне. Він зауважив: якщо змінити напрямок часу в рівнянні Дірака на протилежний і водночас поміняти знак заряду електрона з від’ємного на додатній, то в рівнянні нічого не зміниться. Тобто з математичної точки зору електрон, який рухається назад у часі, — це те саме, що позитрон, який рухається вперед у часі. Фейнман виявив причину, чому природа дозволяє існування зворотних у сенсі часу рішень: вони описують рух антиматерії. Ти розумієш?

— Так собі.

Лінда зітхнула.

— Позитрон — це антиматерія. Античастинка до електрона. Коли електрон і позитрон зіштовхуються, вони анігілюють, ну, самознищуються, випромінюючи фотон.

На стільниці біля ноута лежали роздруківки, які хлопець приніс із «Locus’а». Дівчина схопила верхній аркуш, перевернула його та швидко намалювала Фейнманівську[19] діаграму для пояснення того, що розказувала: електрон із позитроном зіштовхуються та зникають, а з місця зіткнення поширюється гамма-квант.

— Ось електрон, ось позитрон, ось тут вони зіштовхнулися та перетворилися на фотон. Це зрозуміло?

— Так.

— Але цю саму діаграму можна трактувати інакше. Якщо поміняти заряд позитрона на протилежний, він перетвориться на звичайний електрон, який, щоправда, рухається назад у часі. І тепер ми матимемо не анігіляцію електрона та позитрона, а електрон, який летів уперед у часі, а потім розвернувся та попрямував назад у часі, вивільнивши під час розвороту певну кількість енергії. Тобто це один і той самий електрон, а те, що нам здається процесом анігіляції електрона та позитрона, — усього лише момент розвороту його в часі! — Ліндині очі палали, у кутиках губів біліла слина. — Фактично, Фейнману вдалося розгадати таємницю антиречовини, що виявилася звичайною речовиною, яка рухається назад у часі.

Антон пошкрябав пальцями щоку.

— Хочеш сказати, що… — і затих.

— Можливо, таки твоя правда, і все це розіграш. Але також можливо, що Фейнманове трактування позитронів — не просто математичний виверт. Може, саме антиматерія — це математичний трюк, а позитрони насправді є електронами, що рухаються назад у часі. Я не сумніваюся: щонайпізніше за півстоліття розроблять несуперечливу теорію квантової гравітації, то чому не припустити, що завдяки їй хтось у майбутньому опанує гравітаційне поле й навчиться змінювати його так, щоб «вистрелювати» електронами в минуле? — Вона дивилася на хлопця та несвідомо продовжувала натискати на стрілку; зображення миготіли на екрані. — По-моєму, ми не дарма бачимо Гааґу та Роттердам. Хтось надсилає повідомлення звідси, із Делфта, лише з майбутнього, й показує місця, які ми добре знаємо. Показує, що їм загрожує. На що вони перетворяться, якщо ми не зробимо чого-небудь.

— Охолонь, — промовив Тоха. — Це просто JPEG-зображення.

Лінда навпаки розходилася ще дужче. Змахнула рукою в повітрі.

— Це зображення, на яких зафіксовано загибель нашого довбаного світу! Кінець усього, що ми знаємо!

— Гаразд. — Хлопець водив пальцями по підборіддю. — Припустимо, я тобі вірю. Це не означає, що повірив, я кажу лише: припустимо. Що далі? Що ти думаєш робити? Роздрукуєш знімки і… що? Куди ти з ними підеш?

Лінда перестала натискати клавішу на клавіатурі й утупилася у вікно. Зрештою тихим, але сповненим рішучості голосом промовила:

— Потрібно більше послідовностей. Може, я не перша, хто їх виявив. І ще — навряд чи нам надсилали тільки свідчення того, чим усе обернулося. Мають бути поради, як цього уникнути. Час, причини виникнення конфлікту. Щонайменше потрібно не вимикати бульбашкову камеру в моїй лабораторії. В ідеалі — досягти достатнього розголосу, щоб якомога більше детекторів у світі цілодобово тримали ввімкненими. — Вона помовчала. — Мені треба порадитися з науковим керівником.

— Не забувай, остання послідовність обірвалася посеред файла. Щось сталося. Або з твоїм пристроєм, або з тим, хто передавав.

Лінда насупилася, так наче Тоха бовкнув щось образливе, проте потім, опустивши очі, сказала:

— Тоді ми тим паче повинні це опублікувати.

Упродовж трьох днів Лінда покидала лабораторію лише для того, щоби поспати. Вона з’являлася першою та йшла останньою, залишаючи бульбашкову камеру ввімкненою на ніч.

Позитронів не було.

У вівторок, повернувшись додому далеко за північ, дівчина неохоче визнала, що чекати на появу нових послідовностей, напевно, не варто. Втім, опускати рук вона й не думала. Тієї самої ночі, вливши в себе стільки енергетика, що серце до ранку тріпотіло пораненою пташкою, Лінда засіла за статтю. Упродовж майже тридцяти годин безперервної роботи підготувала чернетку, описавши появу позитронів і розшифрування закодованих у їхній послідовності зображень. Потому впала на ліжко та провалилася у безпробудний сон на чотирнадцять із половиною годин.

Прокинувшись у четвер опівдні, Лінда уважно перечитала статтю та внесла правки, стараючись, щоб усе відповідало вимогам до написання наукових статей.

Іще ретельніше, ніж статтю, дівчина вивіряла супровідний лист, адресований професорові Хімстрі, своєму науковому керівникові. Зрештою, забобонно схрестивши пальці, прикріпила до мейлу статтю й натиснула «Надіслати».

У листі, окрім прохання прочитати чернетку, Лінда висловлювала сподівання більш детально обговорити все під час зустрічі віч-на-віч, скажімо, наступного тижня. Йохан Хімстра належав до наукових керівників, які абсолютно не переймаються аспірантами, й мав кепську звичку скасовувати та переносити на інший час давно узгоджені зустрічі.

Однак не цього разу.

Відповідь надійшла о чверть по сьомій того самого дня, у четвер. Йохан Хімстра жодним словом не обмовився про статтю, лише призначив зустріч на дев’яту ранку завтрашнього дня.

За п’ять до дев’ятої у п’ятницю, безуспішно намагаючись стримати ошаліле витанцьовування серця, Лінда Деккер стояла перед кабінетом професора. Несміливо постукала і, затамувавши подих, зайшла.

Йохан Хімстра сидів за заваленим паперами столом неприродно рівно, наче людина, якій штрикнули в спину чимось гострим. Кивком запропонував Лінді сісти, а тоді без церемоній почав:

— Ви це серйозно? — Професор постукав гачкуватим пальцем по аркушах, що лежали перед ним на столі.

Дівчина впізнала власну статтю та ковтнула слину, допоки ледь чутно відповіла:

— Так.

Професорові ніздрі роздулися, і з них випорснуло напівзнущальне-напівзневажливе чмихання.

— Якщо коротко: я був про вас кращої думки. Я… — Чоловік зсунув окуляри в тонкій дротяній оправі на кінчик носа, поглянув на Лінду понад скельцями та кілька секунд помовчав. — Я такої маячні не читав за весь час роботи в Делфті.

Лінду кинуло в жар — від щік, здавалося, можна було прикурювати, проте вона опанувала себе та, зібравшись із думками, почала розказувати. Про позитрони, їхню небачену кількість, дивні значення енергій, про приятеля-програміста, який здогадався про бінарний код. Вона говорила, показувала фотографії треків, знову говорила, аж поки не зауважила, що професор Хімстра закинув голову на бильце й із невимовною нудьгою ковзає очима по стелі.

Він опустив погляд, лише переконавшись, що Лінда остаточно замовкла.

— Ви мене розчарували, — налиті кров’ю водянисті очі за скельцями окулярів нагадували двох слимаків.

Відчуваючи, що від вильоту з аспірантури її відділяють лічені секунди, Лінда Деккер виставила руки долонями перед собою.

— Стривайте. Послухайте. Це не жарт.

— Що таке наука? — крізь зуби процідив Йохан Хімстра. — Дайте мені, Ліндо, відповідь, що таке наука?

Запитання збентежило дівчину.

— Е-е… Ну, це процес отримання нових знань про… про світ… це поступовий процес пізнання законів приро…

Професор недослухав.

— Як вона працює? Як ми отримуємо ці нові знання?

Лінда цілковито розгубилася.

— Я… ну…

— Ми, вчені, формулюємо гіпотези. Правильно? А потім намагаємося ці гіпотези підтвердити чи спростувати. Так?

Лінда опустила голову й утупилася у стиснені долоні.

— Так.

— А як ми підтверджуємо чи спростовуємо гіпотези? — Дівчина мовчала, і Йохан Хімстра підвищив голос: — Ну, я чекаю.

— Екс… екс… експериментами.

— І коли ми можемо говорити, що експеримент беззастережно підтверджує гіпотезу? — Цього разу Лінда не відповіла, лише більше втиснула голову між пліч, наче черепашка, що силкується заховатись у панцирі, і професор доказав замість неї: — Коли експеримент дає не тільки очікувані, а й повторювані результати. — Він люто тицьнув пальцем у аркуші на столі: — Ліндо Деккер, скажіть мені, на Бога, ви зможете повторити результати ось цього?

Голландка мовчки мотнула головою.

— Я не чую! — задер носа Хімстра.

— Ні… Не зможу.

— Пішла геть.

— Професоре, це…

— Геть!

Лінда підхопилася та кулею вилетіла з кабінету.

Вибравшись надвір, дівчина зателефонувала Антонові та, стримуючись, аби не розплакатися, розповіла про зустріч. Той не надто здивувався.

— Я на щось таке й очікував. Чи ти сподівалася, що він дістане з шухляди костюм Капітана Америки й закричить «я в команді»?

— Не смішно.

Тоха зітхнув.

— Знаю, що не смішно. Річ не в тім. Що далі? Як тепер рятуватимемо світ?

— Він вижене мене з аспірантури, якщо я спробую це опублікувати.

— Пробач, не уявляю, чим тобі допомогти.

Чверть хвилини обоє німували. Лінда сердито сопіла, а тоді зірвалася:

— Знаєш, річ же не в статті! — заговорила ображено, майже зі злістю. — Не в індексі цитувань. Не в моїй дисертації. Начхати на аспірантуру! Я спати не можу, постійно думаю, чому обірвалася остання послідовність. Нам не можна відступати! Ми мусимо щось зробити, щоби привернути увагу до… до цього.

Тоха запитав, аби не мовчати:

— І як ми це зробимо?

— Напишемо блог! — відкарбувала Лінда. — Напишемо звичайну статтю, не наукову, просту та дохідливу, й опублікуємо її в Інтернеті, поширюватимемо скрізь, де вдасться, і зрештою хтось відгукнеться. От побачиш!

Так і вчинили.

Тоха допоміг Лінді «олюднити» статтю, яку вона показувала керівникові, після чого вони довго сперечалися, де її опублікувати і що зробити, аби її помітили. Хлопець переклав текст українською та закинув у розділ «Блоги» на «Українській правді», проте статтю за добу ніхто не поширив, під нею не з’явилося жодного коментаря, і зрештою вона потонула під навалою інших блогів. Лінда випросила у знайомого піарника базу з мейлами данських, нідерландських і німецьких журналістів та розіслала статтю їм.

За три дні — жодної реакції.

Минув тиждень. Лінда скоротила статтю, і вони з Антоном почали пропонувати її різним сайтам, що популярно пишуть про науку. Редактори зрідка відписували, проте ніхто нічого не публікував.

Зрештою Інтернет таки підхопив статтю, хоч і не так, як на те сподівалася Лінда. Найбільш імовірно, редактор одного з науково-популярних сайтів, із яким контактувала дівчина, задля сміху розмістив текст на якому-небудь форумі про псевдонауку, а вже звідти той перекочував на низькопробні сайти, що пишуть про користь гомеопатії, смертельну небезпеку вакцинації та про таємниці Зони-51 в пустелі Невада. На цих сайтах до Ліндиної статті поставилися серйозно, Тоха бачив дискусії, які налічували понад сотню коментарів і кільканадцять поширень, — проблема була в тому, що ці коментатори так само серйозно сприймали історії з Бермудського трикутника, свідчення про викрадення прибульцями та детальний аналіз причин, через які адміністрації Буша довелося підірвати вежі-близнюки на Манхеттені.

За два тижні Тоха натякнув Лінді, що їй варто заспокоїтися. Хтось із нею злісно пожартував і, ймовірно, далі потай насміхається, але дівчина його не слухала. Хлопець іще двічі повертався до цієї розмови, проте Лінда щоразу його обривала та бралася запекло переконувати, що їм не можна опускати рук, що позитрони були, вона цього певна, а отже, слід продовжувати. Хто, як не вони? Тоха, ховаючи очі, слухав, мовчки кивав і думав, що навіть якщо це так, навіть якщо розкодовані ним картинки справді з майбутнього, їхня стаття нікому не потрібна.

Стосовно останнього Тоха Маркевич помилявся.

Злива барабанила в лобове скло.

— Поглянь.

Присадкуватий огрядний чоловік із виголеним до блиску черепом посовав ногами під кермом і підсунув планшет своєму напарникові.

— Що?

Чоловік на пасажирському сидінні був справжнім велетом: високий, кремезний, із широченними плечима. Мутнуваті вепрячі очиці ховалися у грубих складках кутастого обличчя. Йому пасував би строгий армійський їжачок, натомість пасма цупкого смолянисто-чорного волосся вільно спадали на шию, стирчали з-за вух, наповзали на настовбурчені брови.

— Це час, коли обірвалося передавання сигналів, — сказав той, що за кермом.

— Не розумію. — Велет, примружившись, тупився у планшет.

— Голландка все по хвилинах розписала. 9:51 — це час, коли вона перестала фіксувати позитрони. Коли припинився сигнал.

Чорнявий дістав із заглиблення за важелем коробки передач пластиковий келих із накривкою та сьорбнув кави.

— Ага, і що?

— П’ятниця, 9:51 — це за місцевим часом, ну, в Голландії. — Лисий коротун зітхнув, дратуючись через нетямущість співрозмовника. — І це те саме, що й четвер, 3:51 ночі за стандартним східним часом[20].

— Оу, — велетень випнув щелепу.

— Розумієш?

Здоровань на пасажирському сидінні з шумом утягнув повітря ніздрями.

— Ти знову про малого…

— Ні, просто думаю.

— Думаєш про що?

Чоловік за кермом стенув плечима.

— Про те, як воно працює. Ти щойно порішив хлопця, і тут-таки, майже миттєво, за тисячі кілометрів від нас, на іншому боці Атлантики, обривається потік позитронів… — Він увімкнув двірники та прострелив поглядом вулицю. Вдалині понад черепичними дахами ганялися одна за одною блискавки. — Я намагаюся збагнути, як воно передається. Крізь час. І на такі відстані.

Велетень скривився.

— На біса воно тобі? Ми прибрали малого, майбутнє змінилося. Все. Крапка. Джеймі Вільям Макферсон не стане п’ятдесят сьомим президентом Сполучених Штатів. Що тут незрозумілого?

— Змінилося, але як? — Коротун повернувся, спрямувавши погляд на напарника. — Що сталося з усіма, хто існував 2084-го? Випарувалися? Згоріли в муках? Ну реально — що?

Здоровань видав горлянкою низку схожих на вороняче каркання звуків — чи то покректав, чи то скупо розсміявся.

— Я не знаю. А є різниця?

— Тільки не кажи, що ти про це не думав.

— Майку, не починай.

— Я серйозно.

— Блін, ми прибрали малого, чиє ліберальне патякання трохи більше ніж за півстоліття призведе до великої війни. Ми запобігли втручанню Сполучених Штатів у Кримський конфлікт і тим самим урятували світ від ядерної війни. Що тобі, бляха, не подобається?

Майк замотав головою.

— Те, що сигнали припинилися, ще не означає, що ми зірвали початок війни.

Його напарник, несподівано розлютившись, угатив пластиковим келихом у нішу з такою силою, що злетіла накривка.

— А що тоді, в дідька, це може означати? Хлопчак мертвий, він не стане президентом і не пожене наших хлопців захищати нікому не потрібний народ на іншому континенті. Позитронів немає, а отже, немає війни!

Коротун гмикнув.

— Може, позитронів немає, тому що їх немає звідки слати.

Здоровань відвернувся та процідив:

— Ну що за дурня…

— Може, ми змінили все аж так, що там, у 2084-му, більше немає нікого, хто міг би посилати сигнали? Може, немає не лише війни, а й цивілізації?

— Замовкни!

Чоловік за кермом почав відповідати, ні на йоту не підвищивши голосу:

— Не смій мені…

Проте напарник дивився не на нього.

— Замовкни, он вони! — Велетень показував на хлопця й дівчину, які, сховавшись під однією парасолькою, підтюпцем бігли тротуаром на протилежному боці вулиці. — Це ж вони?

Коротун схопив до рук планшет, зайшов у фотогалерею й розгорнув на весь екран файл зі знімками Антона та Лінди. Потім, увімкнувши двірники, то припадав до лобового скла, то знову витріщався на планшет. Зрештою підтвердив:

— Так. Маркевич і Деккер.

Тоха й Лінда проминули автомобіль і пірнули до під’їзду.

— Добре. — Чоловік на пасажирському кріслі дістав із-під сидіння матово-сірий пістолет «Glock 22», прискіпливо оглянув його, перевірив, як тримається глушник, зняв із запобіжника.

Голомозий вирячився.

— Навіщо це?

— Мусимо ліквідувати їх.

— На Бога, навіщо?

Здоровань випнув щелепу.

— Заради майбутнього.

Фраза прозвучала так пафосно та недоречно, що коротун прикусив губу і, не стримавшись, шикнув, неначе щось холодне зайшло в зуби. Тієї миті напарник нагадував йому простакуватого малюка, який аж зі шкіри пнеться, вдаючи із себе дорослого.

— Дероне, ти серйозно?

Велетень пригладив пальцями кучму неслухняного волосся та зосереджено кивнув.

— Звісно серйозно, Майку. — Він прочинив дверцята, впустивши до салону поплямований краплями холод, а тоді, вже вихилившись із машини, кинув через плече: — Майбутнім має керувати хтось один.