Заради майбутнього

Я полечу!

— Неправда! — вісімнадцятирічний Стьопа від прикрощів кусав посірілі через нервове напруження губи. — Не взяли, бо зависокий!

— Тебе не взяли, бо ти тупий! — глумливо мружачи затуманене катарактою око, підсміювався Ярило Ігнатович.

Ні для кого в Бабариках не було таємницею, що на цибатому Стьопі льотчики в родині Ревунів закінчаться.

— Ви не розумієте… — Часто моргаючи, Стьопа намагався вигадати вагому причину того, що слідом за Національним авіаційним університетом йому відмовили в Кіровоградській льотній академії, однак відлуння глузливого «бо ти тупий» кислотою роз’їдало путні думки, і сухий язик молов самі нісенітниці: — Просто кабіна винищувача замала для… ну… для моїх габаритів, ноги н… н… не поміщаються, а на комерційного треба гроші, багато грошей… — Згадавши офіційний прейскурант, хлопець скривився й похнюплено схилив голову. Того літа повний чотирирічний курс навчання на пілота комерційних авіаліній у Кіровоградській льотній академії коштував шістдесят тисяч баксів.

— То в тебе мізки замалі для черепка твого пустопорожнього, — не вгавав Ярило, зневажливо позираючи на троюрідного племінника. Із товстого водянистого рота підтоптаного сільського дядька тхнуло дешевим алкоголем, а від немитого тіла несло потом. Степан стояв за три кроки від товстошийого й засмаглого Ігнатовича, проте сморід відчував добре. Хлопцю здавалося, наче під ніс почепили змочені у скислому пиві смердючі шкарпетки.

Довкола Ярила згуртувалося кілька таких самих, як він, підстаркуватих трутнів, які щодня по обіді окупували тісну пивничку, що підпирала боком сільський магазин, і сиділи там до смерку, неквапом проціджуючи крізь себе по три-чотири літри пива та майже не п’яніючи. Вони впирали волохаті, обтягнуті брудними майками чи дірявими сорочками животи в неоковирний стіл із недбало обструганих дощок і обмацували зневажливими поглядами бідолашного хлопця; час від часу хтось із них гортанно гиготав, хизуючись глибоким почуттям гумору, після чого з насолодою, розкотисто відригував і замислено кивав головою, немов погоджуючись із усім, що казав Ярило.

Обіч довгоногого Стьопи, незграбно зігнувши покорчене дитячим церебральним паралічем тіло, вовтузився із собакою його колишній однокласник Мар’янчик Стецьків, якого в Бабариках усі звали Тихоном, а чи просто Тихим. Тихон був на півроку старший за Стьопу, але каліцтво завадило його тілу розвинутись, через що чоловіки не сприймали Мар’янчика за дорослого, а відтак не зважали на його присутність. Чекаючи, коли Ярило відчепиться від небожа й вони зможуть піти, Тихий бавився з коротконогим безхвостим дворнягою, у «родословній» якого, судячи з плескатої, трохи наївної морди й широких прямокутних грудей, затесався принаймні один чистокровний французький бульдог. Собака лежав на спині, розчепіривши на всі сторони компаса короткі лапи та з насолодою підставляючи під Мар’янчикові руки гладеньке рожево-сіре черево. Його кликали Пуззі, хоча Стьопа називав собаку «хропако-пердилкою 80-го рівня», позаяк Пуззі під час сну багато хропів і ще більше пукав.

Раптово Стьопа випнув підборіддя й насупився.

— Я полечу, — сказав неголосно, без пафосу. — Я обов’язково стану пілотом. Піду в армію, а потім спробую вступити знову. Або зароблю грошей, а тоді… тоді…

— Ага! — з губів Ярила бризнула жовтувата слина. — Полетиш! Хіба як твій батько — з хліва головою об землю! Га-га-га!

Регіт підхопили решта чоловіків. Стьопа зморщився і заплющив очі, розуміючи, що розкидається обіцянками, які не зможе виконати. Мар’янчик задер голову, зазираючи в обличчя свого товариша, але тут-таки скулився й опустив погляд, не бажаючи привертати увагу підхмелених чоловіків.

Падіння з даху невисокого сараю, що стояв на околиці села Бабарики, навпроти двоповерхового будинку, в якому вже майже сотню років мешкали Ревуни, стало останнім польотом Зиновія Гордійовича Ревуна, Стьопиного тата.

Виждавши, доки приятелі-випивохи вгамуються, Ярило проказав, уклавши в ці останні слова всі, які спромігся нашкребти, жовч і презирство:

— Ти й того не зможеш. Зиновій, хоч і алкаш кінчений, із пелюшок міг літати на всьому, що має крила. А про діда твого я взагалі мовчу. — І відвернувся, показуючи, що розмову закінчено.

Гордія Архиповича Ревуна, Стьопиного діда, досі згадували в Бабариках не інакше, як «легендарний старий Ревун». Під час війни Гордій Архипович служив у 524-му полку винищувальної авіації, прикривав Ленінград, брав участь у боях із німцями під Москвою, літаючи спочатку на поршневих винищувачах І-16, а згодом на сучасніших ЛаГГ-3. Після війни Архиповичу якимось дивом удалося роздобути списаний одномоторний біплан Полікарпов І-153 «Чайка», який через неоковирність і погану маневреність використовували лише на початку війни. Півтора року Гордій Архипович вовтузився з проіржавілим поршневим двигуном, за власні кошти купляв запчастини, замінював струхлявілі дерев’яні фрагменти обшивки і зрештою на початку 1950-х поставив «Чайку» на крило. Так у селі Бабарики Козелецького району Чернігівської області з населенням аж 179 жителів з’явився власний літак. І-153 використовували для розпилювання пестицидів над буряками, ріпаком і картоплею, для поливу колгоспних полів, іноді на ньому доправляли з району пошту й вантажі або навпаки — відвозили голову сільради на важливі зустрічі до райцентру чи Чернігова (І-153 — одномісний літак, тож усю дорогу голові доводилося сидіти на колінах у пілота). У перервах Гордій Архипович навчав свого сина, Зиновія, літати. Коли 1979-го «легендарний Ревун» помер, Зиновій став на його місце; він довгенько підтримував старезний біплан у робочому стані, щоправда, переважно для того, щоби шмигляти на ньому над полями, крутячи різноманітні фігури вищого пілотажу, і катати місцевих дівчат, беручи за це оплату натурою, тобто самогоном. І-153 перестав літати 1993-го, за два роки до народження Степана Ревуна, але не через технічні негаразди та навіть не через економічну кризу, яку Україна отримала у спадок від Радянського Союзу. Проблема полягала в тому, що після проголошення курсу на перебудову Зиновій Гордійович Ревун страшно запив. Наприкінці посівної 1992-го йому насилу вдавалося відривати «Чайку» від землі (трусилися та водночас німіли руки, темніло в очах), а навесні 1993-го Зиновій без сторонньої допомоги вже не міг залізти до кабіни. Під час особливо тяжких запоїв Зиновій видирався на дах сараю й уявляв себе на місці доблесного батька, Гордія Архиповича, який, ледве втримуючи підбитий І-16 у повітрі, нещадно мочить клятих німців, — Зиновій шпурляв по перехожих зеленими грушами й абрикосами. Останній «політ» Зиновія відбувся в серпні 1998-го, коли син «легендарного Ревуна», налигавшись, поперся на сарай і в двох місцях розтрощив шифер, ледь не провалившись досередини. Марта Іванівна, дружина Зиновія, покликала сусідів і попросила стягти чоловіка, доки він не потовк на хрін усю покрівлю. Зиновій не впізнав сусідів, які вилізли на дах, справедливо розсудив, що його оточують німці, і, волаючи «Враг нє прайдьот! 524-й істрєбітєльний, самольоти к бою! УРА-А-А!!!», кинувся сторчголов із сараю. Приземлився за сім метрів від стіни з північного боку, посеред грядки з полуницями. Як наслідок — струс мозку і важкий перелом стегна, що майже повністю паралізував ліву ногу.

Стьопа тихо сопів, то стискаючи, то розтискаючи кулаки, і свердлив поглядом широку спину Ярила Ігнатовича. Хіба він винен, що через поламану й тому неслухняну ногу батько не навчив його літати?

— Я полечу, — процідив хлопець крізь зціплені зуби. На очах мимоволі проступали сльози, від чого Стьопа Ревун злився ще дужче. Не вистачало ще заплакати! — Я — Ревун, і я полечу! От побачите…

Ніхто із сільських трутнів його більше не слухав.

Мар’янчик тупився в далечінь, міркуючи про те, як підтримати Стьопу, чим допомогти, і задумливо чухав пальцями вкритий короткою шерстю живіт Пуззі. Пуззі задоволено сопів.

Наступного дня, 21 серпня, погода різко зіпсувалася. Зранку небо затягло непрозорою пеленою, згодом насунули важчі, набухлі від вологи хмари, з яких після обіду почав сіяти дрібний дощ. Стьопа та Мар’янчик утекли від сльоти до невеликої комірчини на другому поверсі будинку Ревунів, де ховалися завжди, коли негода перешкоджала гайнути на ставок чи деінде. Стьопа, закинувши ноги на стіл, тонув у плетеному кріслі, тупився погаслими очима крізь заляпане краплями вікно та сердито гриз сірник, а Мар’янчик, мружачись, щось видивлявся в увімкненому ноутбуці. Під плетеним кріслом, химерно виставивши догори абсолютно негнучку задню лапу (чимось схожу на встромлений у собачу задницю гарпун), похропував Пуззі.

— Я лузер, — останні кілька годин Стьопа невтомно, не жалкуючи сил, нарікав на тяжку долю.

Мар’янчик, ретельно оминаючи той факт, що Стьопа Ревун закінчив одинадцятий клас із другим з кінця результатом, обережно заперечив:

— Не пегеживай так. — Хтозна-як Тихон спромігся не перетворитися на мовчазного асоціального відлюдька, на яких часто обертаються діти з ДЦП, але внаслідок вродженої невиліковної хвороби дуже гаркавив — остання фраза прозвучала як «не-пе-ге-зги-ай-т’гак», — і мало хто в Бабариках міг із першого разу його розуміти. — Наступного гоку спгобуєш вступити до Ха’ківського уніве’ситету повітгяних сил.

— А-а-а-а-а, — відмахнувся Стьопа, спересердя виплюнувши сірник. — Ти знаєш, скільки там бабла для вступу треба?

— Ні, — потупився Мар’янчик. Він м’яв у руці складений учетверо аркуш паперу та справді не знав, скільки грошей потрібно для вступу до Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба, зате знав, що може допомогти другові, хоч і не наважувався про це сказати.

— Я ніколи не полечу, — скиглив далі Стьопа. — Розумієш? Я до смерті вигрібатиму гній з-під корів і свиней, саджатиму картоплю та полотиму бур’яни. За все життя мені й трьох метрів не пролетіти, хіба що з дерева впаду, і тепер Ярило…

Степан не договорив, оскільки під кріслом оглушливо пукнув Пуззі. Собака перднув так голосно, що сам себе розбудив і сконфужено підняв пласку морду.

— Твою мать! Пуззі, фу-у-у-у! Я приб’ю тебе, смердючко! — Стьопа скривився, нахилився і махнув рукою під кріслом, збираючись ляснути собаку по голові, проте Пуззі вивернувся і заскочив на руки до Мар’янчика. — Засмердів усю хату, скотина!

Не випускаючи з долоні папірець, Тихон обійняв пса та всміхнувся. А тоді, раптово набравшись сміливості, промовив:

— Теогетично ти можеш полетіти.

— Теогетично! — передражнив Стьопа, затуляючи носа рукою. Мар’янчик не ображався: Стьопа був його справжнім — і єдиним — другом. — Теоретично я й астронавтом можу стати.

— Я сегйозно. Теогетично я знаю, як відпгавити тебе туди… — Тихон зиркнув на вікно, тицьнув тонким заломистим пальцем у небо, де за свинцевою товщею напареної літнім сонцем вологи ховалося сонце, і доказав: — пгосто за’аз.

— Зараз? Тихоне, ти про що?

Попри фізичні вади Мар’янчик вирізнявся проникливим розумом, далеко випереджуючи не тільки Стьопу, а й інших однокласників. Він нарешті розтиснув долоню, поклав на стіл і розгорнув принесений із собою аркуш.

— Що це? — Стьопа насторожено глипнув на малозрозуміле креслення.

— Я тут учо’а дещо пгидумав, — затинаючись і червоніючи від натуги й хвилювання, пробелькотів Тихон. — Це геліостат.

— Що? — скривився Стьопа.

— Ну, я подумав, якщо куль п’ять, то це не з’говсім аегостат, а тому вигішив ’гидумати свою назву. І назвав його геліостатом.

— Ти думаєш… — медові, з вкрапленнями сірого на краях райдужки Степанові очі спалахнули. — Воно полетить?

— Дивгись. — Мар’янчик поклав худу п’ятірню на креслення та заговорив, прицмокуючи й ретельно розжовуючи кожне слово: — П’ять великих куль ’гизначгені для ствог’гення підйомгної сили. Вони будуть наповгнені гелієм. Гелій і кулі можна купити в Києві — я знайшов в Інтгегнеті. Тги менші кулі — ось тут, з кгаїв — допоміжні. Вони упгавляють положенням геліостата у повітгі.

— А як він опускатиметься?

— Тобі ж основне злетіти, ага? — ще більше почервонів Тихон (Стьопа ствердно кивнув). — Тоді ніяк. Ми пгосто пгипнемо геліостат до яког’я на землі. Я гозгахую його так, щоб він завгис на невеликій висоті — щоб усі б’ачили, що ти літгаєш. А для стгахговки вгімеш із собгою пневматгичну гушницю і, гаптом шо, пгостгелиш одну з куль. Саме че’з це куль п’ять.

Стьопа нервово облизав губу та провів долонею по обличчі. Недовірливо й водночас благально поглянув на друга:

— Ти знаєш, як розрахувати потрібний об’єм куль?

Мар’янчик переможно всміхнувся.

— Закон Ахімеда. На будь-яке тіло, занугене в ’ідину чи газ, діє підтгимувальна сила, що спгямована вго’у і догівнює вазі витісненого об’єму ’ідини чи газу. Нам тгеба підіб’ати такі кулі, щоб сила Ахімеда з боку повітгя догівнювала твоїй вазі.

Стьопа не зрозумів і половини з того, що сказав Тихон, але схопив каліку за плече та нетерпляче затрусив:

— То починай! Починай! На що ми чекаємо?

У «Вікіпедії» Мар’янчик відшукав густину гелію: гелію = 0,1785 кг/м3, після чого взяв олівець, перекинув аркуш на інший бік і став акуратно виводити формули, коментуючи все, що робить:

— Об’єм кулі — це пгосто: V = 4/3πR3. Якби куля була одна, то силу Ахімеда ми визначали б так.

Він записав формулу

і розтлумачив:

— Тут mгелію — це маса гелію в кулі; гелію — густина гелію; V та R — відповідно об’єм і ’адіус кулі; g — ’гискогення вільного падіння. Оскільки куль у нас п’ять і всі вони однакові, то остаточне значення підйомної сили буде таке:

де R1 — це ’адіус однієї кулі.

Стьопа Ревун спостерігав за товаришем, немов за середньовічним алхіміком, що записує рецепт еліксиру молодості. Захопившись, Тихон упевнено продовжував:

— З іншого боку, твою вагу (або силу, що тягнутиме геліостат до землі) тгеба визначати як добуток твоєї маси на пгискогення вільного падіння.

Прирівнявши FA до PСтьопи та виконавши прості математичні перетворення, Мар’янчик визначив необхідний радіус однієї кулі:

— Скільки ти важиш? — різко скинув голову Тихон.

Від несподіванки Стьопа кілька разів кліпнув, доки відповів:

— Ну, кілограмів сімдесят п’ять…

— Добге.

І Тихон швидко розрахував радіус:

— Гм-м… — недовірливо ворухнув губами Мар’янчик. Діаметр однієї кулі складав п’ять із половиною метрів.

— Що? — тихо, не насмілюючись порушити сакральність моменту, запитав Стьопа.

«Забагато, — міркував Тихон. — Це занадто, щось не гаразд. П’ять із половиною метрів — це двоповерхова хата!» Мар’янчик уявив Стьопу на дерев’яному стільчику, над яким на тросах громадяться і штовхаються п’ять нейлонових куль, кожна завбільшки з двоповерхову віллу… і йому стало моторошно.

— Та кажи вже! — гарячкував Стьопа. — Що там? Я не полечу?.. Чи полечу?..

Тихон мовчав. Послинивши олівець, він повернувся до початку розрахунків і ретельно передивився формули. Помилки не знайшов. По тому перевірив розмірності у величинах, щоб не сталося так, що кілограми поділено на грами, а метри на сантиметри. На диво, із цим теж усе було гаразд. Розрахунки виявилися правильними. Мар’янчик зітхнув. Якщо наука стверджує, що для підняття Стьопи Ревуна в повітря потрібно півдесятка куль розміром з будинок, то так тому й бути.

«Формули не брешуть», — заспокоював себе хлопець.

І дарма. Насправді помилка була. На будь-яке тіло, занурене в рідину чи газ, діє підтримувальна сила, що спрямована вгору й дорівнює вазі витісненого об’єму рідини чи газу. Визначаючи підйомну силу (силу Архімеда) за першою формулою, Мар’янчик підставив замість витісненого об’єму повітря… об’єм гелію. По суті, він розраховував геліостат не для плавання у повітрі, а для зависання в атмосфері з чистого гелію. В чому різниця? Гелій — це легкий одноатомний газ із масою 4 атомні одиниці, а повітря — суміш значно важчих газів (переважно азоту та кисню) із середньою молекулярною масою 29 атомних одиниць. Густина повітря становить повітря = 1,293 кг/м3, вона майже в десять разів більша за густину водню.

Щоб визначити правильний радіус кулі, достатній для підняття Стьопи в повітря, слід було в останній формулі замінити гелію на повітря:

І тоді вийшло б, що радіус однієї кулі не повинен перевищувати півтора метра…

Та навіть не це найважливіше. Для радіусу 1,404 м сукупний об’єм гелію в п’ятьох кулях складатиме лише 11,6 м3. Зате для радіусу 2,717 м об’єм куль становитиме… 84 м3 — у сім разів більше! Тобто 11,6 м3 гелію цілком вистачало, щоби підняти вісімнадцятирічного 75-кілограмового Степана Зиновійовича Ревуна в повітря та спокійно втримувати його на висоті тридцять метрів над землею. За такого об’єму геліостат ширяв би собі, наче яструб, понад деревами. Натомість, сам того не бажаючи, Мар’янчик Стецьків на прізвисько Тихон спроектував апарат, який за льотними параметрами більше нагадував балістичну ракету, ніж планер.

Помилка лишилася непоміченою. Тихон продиктував Стьопі параметри куль і список потрібного обладнання: балони з гелієм, з’єднувальні шланги, кріплення, мотузки, апарат для нагнітання газу. Тож 22 серпня Стьопа вигріб зі сховків усі свої фінансові активи, накопичені підробітками в полі протягом останніх двох років, і помчав до Києва. Він витратив цілий день, щоб роздобути необхідні оснащення та матеріали. У ніч із 22 на 23 серпня, засівши в сараї під крилом прикритого засмальцьованим брезентом батькового І-153, під прискіпливим керівництвом Тихона Стьопа Ревун почав збирати повітроплавний апарат, що мав утілити його заповітну мрію.

Насамкінець проектування від найменших, регулювальних, куль довелося відмовитись. За таких розмірів підйомних куль кронштейни виходили збіса великими та могли розвалити стільчик у повітрі. Відтак апарат став некерованим, і Стьопа тепер мусив покладатися лише на якір, погоду й Господа Бога. Зрештою 24 серпня, на День незалежності, спроектований Тихоном геліостат був готовий до першого вильоту.

Слабкий і беззвучний, неначе розчинений у повітрі, дощ ущух іще день тому. Серпневе небо над Бабариками википіло до білястої кірки, мілкі калюжі попересихали, а зголодніла риба високо вистрибувала з річки, хапаючи поодиноких, розімлілих від спеки мушок. Задовго до дев’ятої ранку спека починала виснажувати, висмоктувала живильні соки з усіх пор, неквапом в’ялила мозок, зате розганяла комарів, особливо на відкритих місцинах.

Як тестовий полігон Стьопа вибрав простору галявину, що втиснулася поміж кущів за півкілометра на схід і трохи нижче від пагорба, на якому стояли Бабарики, — у цьому місці історичний запуск геліостата зможуть побачити всі мешканці села, фактично не виходячи з хат і не залишаючи городів. Восени, під час затяжних дощів, її всуціль заливало водою, проте нині, у розпал літа, чистину встеляв шар невисокої чіпкої трави.

Підхопившись на світанку, хлопці перетягли на прогалину все необхідне для випробувань: дерев’яний стілець із ременями безпеки, прибитими цвяхами, нейлонові кулі, придбані у спеціалізованому магазині на Петрівці, апарат для нагнітання (куплений там само), балони з гелієм, причальні мотузки (по-авіаційному — гайдропи), Стьопину пневматичну рушницю, мотоциклетний шолом Зиновія Гордійовича, що його Стьопа зібрався вдягти перед зльотом, і чотири металеві палі, якими Мар’янчикові батьки припинали бичків на вигоні та які повинні були правити за якорі геліостата. Програма першого тестового польоту була невигадливою: Тихон мав відв’язати три з чотирьох причальних канатів, які кріпили геліостат до твердого ґрунту, а четвертий помалу попускати, спостерігаючи, якої висоти досягне апарат. Не знаючи про фатальну помилку, якої припустився в ході проектування, Тихон вважав, що кількість гелію в кулі ідеальна для того, щоб апарат завис недалеко від землі, а тому щиро сподівався, що втримувати його буде не важче за повітряного змія на слабкому вітрі.

О 8:30 ранку хлопці розпочали завершальну фазу операції. Тихон прилаштував якорі з чотирьох боків від місця запуску. Стьопа обмотав ніжки дерев’яного стільчика канатами, кінці зафіксувавши на якорях, після чого взявся припасовувати до нього троси, що ними були обплетені нейлонові кулі. Гарячковість і старанно затаєне хвилювання хлопців передалося Пуззі, і собака неспокійно крутився під ногами, пхаючи свого плаского вологого носа куди треба й куди не слід.

Приблизно через сорок хвилин, о 9:10 ранку, запрацював переносний генератор, напомповуючи гелій у кулі. Ось набухла перша — центральна (порожній стілець поривно здійнявся у повітря), за нею друга, третя. Величезними синьо-жовтими громадинами вони спливали у височінь, затуляли собою сонце, небо й горизонт. Після четвертої причальні гайдропи напнулися так, що аж потоншали… Тихон зирив на кулі, і в горлі йому пересихало, а водянисто-сірі очі несамохіть вилазили з орбіт. Розмір куль просто не вкладався в голові. Вони переважали все, що хлопець бачив до цього: парашути, на яких десантують танки, газові оболонки аеростатів, рекламні дирижаблі. Переборюючи страх, Мар’янчик поглипував на аркуш із розрахунками та переконував, переконував, переконував себе, що все робить правильно.

Були й інші ознаки, які мали б насторожити хлопців. На жаль, Тихон відмовлявся їх помічати, свято вірячи у справедливість фізичних законів. Він тупо ігнорував той факт, що гайдропи були натягнуті до дзенькоту. Не зважав на те, що геліостат анітрохи не просів, коли Стьопа Ревун, насунувши на голову мотоциклетну каску та міцно вчепившись у пневматичну рушницю, вперше сів на стілець: ніжки намертво застигли на висоті півметра від землі, неначе спиралися на невідоме й невидиме силове поле. Тихона не сполошило навіть те, як дзвінко заскиглив канат і спушилася довкола якоря земля, коли він звільнив перший причальний гайдроп. Тримаючи в руках сталевий проіржавілий кілок, Мар’янчик випростався і подивився на кулі, що затіняли половину галявини. Облизавши сухі губи, він похитав худою, схожою на пташину головою і, притлумлюючи страх, пошкутильгав до другого якоря.

У цей час навіть Пуззі, здавалося, відчув наближення біди. Він підбіг до Стьопи, сів перед завислим у повітрі стільцем і тихо заскавулів. Стьопа зиркнув на нього з-під козирка та хрипко проказав:

— Не дрейф, пердилко. Зараз побачиш, як я полечу!

Як чудово смакували на губах останні слова: я полечу, я полечу, я полечу-у-у-у…

Пуззі заскавчав голосніше.

Стьопа не плекав особливо ніжних почуттів до коротконогого собаки Тихона, проте тієї миті відчув непереборне бажання погладити Пуззі, поторсати його за складки шкіри на шиї. Він відклав рушницю, нахилився зі стільця, простягнув руки та всадовив барбоса собі на коліна.

— Ще довго? — запитав.

— За’з почнеш підійматися.

Тихон підійшов до другого якоря, який порипував від скаженого натягу, став спиною до Стьопи й геліостата, незграбно нахилився і, кілька разів смикнувши, відв’язав мотузку. Аж раптом… ЦВЬОХ! ПУХ! Ф’Ю-У-У-У-У-ЇТЬ!

І все. Тиша.

На галявині посвітлішало.

Мар’янчик розігнув спину та обернувся. Чистина спорожніла. Стьопа з літальним апаратом зник. Не було ні куль, ні стільчика, ні линв. Пуззі теж не було. Тихон протер очі й повільно ковзнув поглядом по невисокій стіні з кущів і бур’яну довкола галявини.

Ані душі.

Хлопець із осторогою підступив до місця, над яким іще кілька хвилин тому висів дерев’яний стільчик. Постукав ступнею, підколупнув носаком кеда ґрунт. Ніяких слідів…

Де вони?

Тут щойно були п’ять куль, які розмірами могли потягатися з невеликим котеджним містечком, тут стояв стілець, на якому сиділи його друг і Пуззі. ТО ДЕ ВОНИ ВСІ ЗАРАЗ?! Не могли ж вони крізь землю провалитися!

— Стьопо… — перелякано крутячи маленькою головою, стиха покликав Мар’янчик, а за мить уже зовсім нишком додав: — Ти де?

Тихон разів зо п’ять роззирнувся навкруги й лише тоді здогадався задерти голову. Над ним підпливало блакиттю небо, синьою плівкою якого сунули, турляючись, білі крижини хмар — і більше нічого. Апарат наче випарувався… Звідкіля бідоласі було знати, що за той час, поки він виглядав геліостат у довколишніх кущах, Стьопа Ревун і вся та триклята конструкція з об’ємом гелію, у 7,2 рази більшим за необхідний, досягли висоти 3316 метрів, неухильно підіймаючись, тож Тихон, відповідно, ніяк не міг побачити їх із землі?

— Містика! — страх скропив спину холодним потом. — Не інакше, як відьмацтво, — прошепотів Мар’янчик сам до себе.

Прикусивши губу, він уже ладнався бігти до селища, бити на сполох, коли зненацька за кілька метрів, здійнявши в повітрі хмару куряви, гепнулася на траву Стьопина пневматична гвинтівка. Тихон удруге, цього разу без поспіху, повернув збіліле обличчя до вигорілого неба: та сама незаймана блакить, незмінні череваті хмари. Тільки тепер, здавалося, вони підсміюються з нього пухкими беззубими посмішками. Тихон тупився у височінь, а кошмарна правда, мов кислота, в’їдалася в мозок.

— Стьопо… — прошамкав він, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Що я наробив?

Певна річ, Стьопа його не чув. У Стьопи на часі були важливіші питання.

Упродовж перших кількох секунд після старту Стьопа тупо не міг в’їхати, що це за атракціон такий почався. Хлопця вчавило у стілець, згори батогами захльоскало повітря, а Пуззі ще й щедро помочився йому на шорти. Через зсунутий на носа шолом попервах Стьопа не бачив, що він чеше, аж свистить, набираючи висоту з безпрецедентною для повітроплавних апаратів швидкістю 79,3 м/с.

Лише за півхвилини, однією рукою тримаючи бульдога, Стьопа поправив каску та повною мірою оцінив оперативну обстановку.

— Твою м-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!.. — завищав він, чіпляючись вільною рукою за канати та обплітаючи ногами ніжки стільчика. Земля була далеко… дуже далеко.

Репетував Стьопа недовго, бо задер голову, вигадуючи, як би від’єднати стільчика від куль. Тієї самої миті скажений потік повітря наскрізь продув його нутрощі, забравши крик із горла та виперши вітрами в ділянці прямої кишки. Стьопа кавкнув, опустив макітру й затих, почуваючись так, наче в нього засадили бетонну палю.

Треба віддати йому належне. Попри холод, попри розріджене повітря та турбулентність, попри гравітаційні перевантаження й бульдога на борту, чувак зміг сконцентруватися й відновити здатність тверезо мислити. «Гвинтівка!» — сяйнула рятівна думка. Стьопа обережно опустив на стілець і затис поміж колін тремтячого, переляканого до смерті Пуззі. По тому повернув обличчя й мокрою від поту рукою витягнув з-під ноги пневматичну рушницю. Не підводячи голови, навмання спрямував дуло вгору та смикнув за спусковий гачок…

Стьопа думав, що у нього проблеми. Проте будемо відверті: до моменту пострілу справжні проблеми навіть не починалися. По-перше, він промазав. Йому слід було почекати, доки геліостат зупиниться, зависне у повітрі (рано чи пізно це мало відбутися), і лише тоді розстрілювати кулі. На жаль, Стьопа стрельнув одразу, не чекаючи; як наслідок, повітряні струмені, що із шаленою силою налягли на передпліччя, відхилили дуло вбік — і металева кулька тільки ковзнула по нейлону. По-друге, віддача від пострілу, хай якою вийшла слабкою, вибила гвинтівку з руки. Рушниця, відповідно, вдарившись об коліна, виштовхнула з-поміж ніг Пуззі…

Хоча навіть не це стало зав’язкою реальної проблеми. Справжня халепа виникла тоді, коли Стьопі довелося вирішувати, як діяти: кидати Пуззі й ловити гвинтівку чи ловити Пуззі та споглядати, як останній шанс повернутися на землю структурно цілісним організмом, а не безформною субстанцією, примерзлою до дерев’яного стільчика, зникає поміж хмар.

Стьопа вибрав «ловити Пуззі».

У пілотів є прислів’я: гравітація ніколи не програє, все, на що можна сподіватися, — це нічия. На висоті 4620 метрів над рівнем моря, у надзвичайно розрідженому повітрі з температурою –11 °С, геліостат зупинився, самотньо зависнувши поміж білосніжних хмарин. Вітру майже не було, і спроектований Мар’янчиком апарат зі Степаном і Пуззі на борту неспішно подрейфував на південь. У бік злітно-посадкової смуги 18L міжнародного аеропорту Бориспіль.

З північного заходу до міжнародного аеропорту Бориспіль наближався великий літак, 170-місний красень «Airbus A321» — одна з найновіших модифікацій — авіакомпанії «British Airways», рейс BA 840 із Лондона до Києва. Десять хвилин тому пасажирський лайнер, зійшовши з крейсерської висоти, розпочав зниження і станом на 9:40 ранку за київським часом займав 150-й ешелон.

У кабіні 321-го тривала рутинна підготовка до приземлення. У лівому командирському кріслі розташувався капітан Дункан Веймор — іще не старий, але зовсім сивий широкоплечий здоровань, із випнутою, наче шухляда, нижньою щелепою, втопленими глибоко під лобом очима кольору сталевого зрізу та по-боксерськи приплюснутими вухами. Рівна спина, виголене до мармурової білості підборіддя та владний, заледве не диктаторський погляд безпомилково виказували колишнього військового пілота. Веймор не так давно приєднався до «British Airways». Кілька років тому, під час останньої війни в Іраку, він командував ескадрильєю штурмовиків «A-10 Thunderbolt».

Праворуч від Дункана сидів другий пілот. Молодий, дотепний і водночас неймовірно педантичний Тед Дженкінс. Божевільна прискіпливість Дженкінса до найменших деталей, що стосуються польоту та підготовки літака, давно стала причиною беззлобних кепкувань його колег по авіакомпанії. Щоправда, на кпини Тед Дженкінс анітрохи не зважав. Молодик мав хороший наліт і небезпідставно сподівався впродовж найближчих кількох років скласти екзамен і зайняти ліве крісло на одному з далекомагістральних лайнерів «British Airways».

Була 9:45 за київським часом. За бортом — чудова погода, мрія всіх пілотів.

Схиливши голову, Дженкінс напружено працював із передпосадковим чек-лістом. Веймор, не кліпаючи, свердлив очима небо. Під рідкими віями капітана грав недобрий занепокоєний полиск. Дункан Веймор ненавидів Україну. А якщо точніше — всі слов’янські аеропорти. Ще більше за слов’янські аеропорти кеп ненавидів слов’янських диспетчерів, вважаючи їх чимось середнім між російськими відпочивальниками та камбоджійськими червоними кхмерами. Містер Веймор багато чого зазнав у житті, довелося й пороху понюхати, але щойно заходило про приземлення в Україні, Польщі чи Чехії, його яйця, образно висловлюючись, гепалися на підлогу, а під пахвами виступала холодна роса.

Сім місяців тому, під час посадки у Празі, Веймор ледь не закатав у бетон двомоторну «Cessna», якій диспетчер забув дати дозвіл на зліт. Дункан тоді працював в американській компанії «Delta» і вів із Нью-Йорка до Праги 400-місний 250-тонний «Boeing 777», рейс DL 210. Празький диспетчер, поставивши борт 210 у чергу на посадку, прикинув, що в нього є ще три з лишком хвилини, і дав дозвіл викотитися на смугу невеличкому приватному літакові. Три хвилини було більш ніж достатньо, щоби пілот тієї «Cessna» розігнав свого карапуза та звільнив посадкову смугу для 777-го. На жаль, перемкнувшись на інші рейси, диспетчер про карапуза забув. Хвилини збігали. Пілот прайват-джета виявився надміру дисциплінованим: зайняв місце на краєчку смуги й диспетчера не турбував, терпляче чекаючи на дозвіл почати розбіг. Бідолаха обісрався та ледь не посивів, коли побачив, як позад нього, розчепіривши шасі й висолопивши закрилки, вивалюється з неба 250-тонний «Boeing». Капітан Веймор посивів і ледь не обісрався, коли за кілька секунд до приземлення помітив крихітний літачок просто під носом у свого гіганта. Скасовувати посадку було пізно — 777-й летів надто повільно й надто низько. Відтак Дункан ушкварив повний газ, дивом перемахнув через «Cessna» та буквально вмолотив свій літак у бетон на п’ятсот метрів далі від запланованого місця торкання. Із коліс на бокових стійках шасі позлітала гума. Передня стійка взагалі не витримала — підкосилася. Літак дзьобнув носом землю і, сиплючи навсібіч іскрами (наче велетенський бенгальський вогник), помчав уперед. Веймору вдалося зупинити лайнер за півкорпуса від місця, де обривалося бетонне полотно. Ніхто не постраждав, лише «Boeing» довелося капітально ремонтувати.

Зазвичай після таких інцидентів пілотів скеровують на розмову з психологом для перевірки, чи не виникли в їхній підсвідомості які-небудь ментальні зсуви й чи здатні вони (пілоти, не зсуви) й надалі безпечно керувати повітряним судном. Співбесіда з капітаном Веймором була короткою. Після неї психолог зробив висновок, що проблем у містера Веймора немає. Проблеми будуть у чеського диспетчера, якщо раптом пан Веймор перестріне цього бідолаху в аеропорту Праги.

Дункан звільнився з «Delta» та пішов пілотом у бюджетну авіакомпанію «Ryanair», але прокляття східноєвропейських аеропортів не відпускало його. Через два з половиною тижні після того, як Веймор почав працювати на «Ryanair», його літак під час зльоту з аеропорту Варшави схопив турбіною дворнягу, котрий невідь-звідки взявся на злітній смузі. Починалось усе справно й по-хорошому — руління до злітної смуги, дозвіл на зліт, розгін. Був звичайний літній день — безвітряний, сонячний. А потім, приблизно посеред смуги, коли лайнер розігнався до 140 км/год, другий пілот (хтось інший, не Дженкінс) загукав:

— Кеп, дивіться — барбос!

І справді — праворуч полем, навперейми «боїнгу», заливаючись гавкотом, скакав кошлатий собацюра. Дункан щойно встиг краєм ока вгледіти пса, як правий двигун захлинувся утробним кашлем. Стрілка потужності смикнулась і сповзла до нуля.

— Помпаж!!! — заверещав другий пілот.

— Гальмуємо! — Швидкість була недостатньою для відриву, і капітанові Веймору не лишалося нічого, крім як скасувати зліт.

Цього разу загальмувати до кінця полотна не вдалося. Літак викотився за межі злітної смуги й спалахнув. Щастя, що стюардеси не розгубилися та правильно провели евакуацію, завдяки чому ніхто з пасажирів не постраждав. Зате «боїнг» після авіаційної пригоди спопелів дотла.

Капітан Веймор іще на місці аварії ліз битися з пожежниками та рвався до дирекції варшавського аеропорту із закликами лінчувати їх на місці, проте його не пустили. Відтоді минуло півроку, Дункан Веймор перейшов на роботу до «British Airways», але так і не зміг позбутися лячних спогадів, які накочували на нього перед кожною посадкою у слов’янських аеропортах.

Несподівано капітан Веймор помітив попереду та трохи ліворуч від літака дивну цятку. Щось висіло поміж хмар. Щось таке, чому в повітрі не місце. Дункан підвівся над кріслом і нахилився до скла. Цятка наближалася, розросталася, набираючи обрисів…

— Срань Господня!

— Що таке, капітане? — буркнув Дженкінс, не відриваючись від бланків із передпосадковими інструкціями.

Наступної миті Веймор залементував, наче дівчина, що побачила павука-птахоїда на своїх грудях:

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!

Якби не рефлекторна спритність капітана, у цьому місці історія Стьопи, а заразом і ста п’ятдесяти пасажирів рейсу BA 840, урвалася б. Дункан блискавично відімкнув автопілот, утопив праву педаль униз і відтягнув штурвал від себе, водночас кренячи його праворуч. «Airbus» кинуло вбік і на сотню метрів донизу, проте зіткнення вдалося уникнути.

Веймор між тим продовжував репетувати:

— А-а-а-а-а!

— Кеп, що ви робите?! — закричав Дженкінс. — Працюйте над заходом на посадку. Ми…

— Ти бачив?! Ти це бачив, матері моїй ковінька?!!

— Що там? — Літак вирівнявся; другий пілот зиркнув уперед і побачив чисте, лиш де-не-де поплямоване хмарами небо.

— Якийсь мудак на табуретці з… з кульками! Шіт! Фак! Ми ледь не засмоктали його лівою турбіною!

— Е-е… А що він там забув?

— Я звідки знаю?! У нього спитай!

Тед Дженкінс стиснув губи, усвідомивши, що попереду на нього чекає найважче приземлення в житті. Погано перед посадкою лишитися самому в кабіні. Проте ще гірше саджати літак, коли поруч із тобою пересіпується в істериці психічно хворий.

— Кеп, ви не проти, якщо я переберу на себе керування? — обережно, аби не викликати новий напад шаленства, поцікавився Тед.

— Пішов у дупу, шмаркачу! — бризнув слиною капітан. — Трикляті українці хочуть звести мене в могилу! Покручі! Виродки! Я їм цього не подарую!

— Капітане Веймор, я наполягаю.

— Заткнись і підтримуй висоту!

— Диспетчер наказав займати 110-й ешелон.

— Який, у сраку, 110-й ешелон, Теде?! Може, їх там штук двадцять таких ширяє над аеропортом? — Сірі капітанові очі — вибалушені, мов у жаби, — здавалося, от-от почнуть обертатися незалежно одне від одного, достоту як у психів. — Зараз іще нахапаємо повні турбіни цього добра та звалимося, на хрін, у штопор. Тримай висоту!

Не переймаючись тим, щоб угамувати емоції, Дункан зв’язався з диспетчером у Борисполі та прогорлав у мікрофон, нехтуючи всіма приписами й інструкціями:

— Це що за собача какашка у вас на ешелоні?!

— Бі-ей вісім-чотири-нуль, говорить диспетчерська Борисполя, повторіть запит.

— Ви там за трафіком стежите, довбодзьоби?! Чи вже повпивалися до чортиків? У вас же аеропорт, а не свиноферма!

— BA 840, вас не розумію. В чому ваша проблема?

— Проблема не В МЕНЕ, а У ВАС, гівноїди, і полягає вона в тому, що якийсь педераст у цей момент літає ешелоном на табуретці!

Диспетчер намагався перетравити почуте. Йому не вистачало знань англійської, щоби належно оцінити вишуканість лінгвістичних вивертів капітана, але про педераста на табуретці він зрозумів.

— BA 840, у вас на борту все гаразд?

— Це ви у мене питаєте, диспетчерська?!

— BA 840, я можу поговорити з другим пілотом?

— Навіщо?

— Він теж бачить чоловіка на табуретці?

Дункан Веймор його не слухав і просто волав:

— I’m bury you! I’mmma bury you, bastards!

За літаком «British Airways» до аеропорту наближався лайнер «Air France», рейс AF 205 із Парижа. Капітан французького літака виявився флегматиком зі специфічним почуттям гумору. Угледівши геліостат і обвішаного бурульками Стьопу, він зреагував по-філософськи:

— Диспетчерська Борисполя, у вас новий спосіб стежити за трафіком? Не вистачає коштів на радари, то тепер ви літаки помічаєте сірниками на карті?

— Борт два-о-п’ять???

— Ви не вважаєте, що хлопцеві трохи холодно? — далі іронізував пілот. — Хоча б курточку на нього накинули, а то сидить у самих шортах. Тут –7 °C за бортом!

— Хто у… у… у… самих шортах? — у диспетчера важка форма правця.

У розмову встряв інший літак, який щойно піднявся в повітря з аеропорту й набирав висоту, прямуючи на північ від української столиці:

— Диспетчерська, у когось із ваших учора був день народження? Видно, гарно погуляли. — Пауза. — Чи… о, пардон!.. у вас же сьогодні День незалежності. Забув, вибачайте.

На радарах у цьому місці порожньо, проте диспетчер нарешті зрозумів, що його не розігрують.

Шоу триває. З півдня до аеропорту Бориспіль підлітає турбопропелерний Ан-24, рейс 1726 з Одеси. Диспетчер схилився над радаром, пожираючи поглядом квадратик із підписом 1726. Турбопропелерний Ан-24 рухається повільніше за реактивні «Boeing» чи «Airbus», а отже, пілот має більше часу, щоби стежити за різними капостями на ешелоні.

— Диспетчерська…

— Так, борт сімнадцять-двадцять-шість.

— Я мушу вам дещо сказати.

Диспетчер перехрестився сам і перехрестив мікрофон:

— Кажіть.

— По-моєму, донецькі вигадали новий спосіб ховати трупи від міліції.

Диспетчер навідмаш торохнув лобом об стіл.

— 1726, опишіть, що ви бачите… навіть якщо вам здається, що такого ви бачити не можете.

— Бачу худорлявого хлопчину років двадцяти. Ширяє тут на стільчику.

— На стільчику?

— Підтверджую.

— 1726, він намагається подати якісь знаки?

— Диспетчерська, я думаю, він мертвий.

— 1726, ч… чому ви так думаєте?

— Сумніваюся, що живий на таке погодився б…

І тоді бідолашний диспетчер здався, вирішивши, що безповоротно з’їхав із глузду.

— Зиновію, вставай!

— Ге-е…

— Вставай! Чуєш? Твій Степан полетів!

— Йдіть на хер…

Хтось із сусідів наважився та заліпив Ревуну два розмашисті ляпаси. Лясь-лясь!

— Га?! Що?! — Чоловік нарешті сів на ліжку.

— Прокидайся, чорти б тебе вхопили! Стьопа полетів!

— Куди полетів?

— Туди!

Зиновій Гордійович несамохіть задер підпухле після сну обличчя й подивився на стелю.

— Що? Що ви, в біса, мелете?

— Полетів, я тобі кажу! Зиновію, твій син ПОЛЕТІВ!

— Мамо рідна, туди?! Господи! — Зиновій пополотнів від лячної здогадки, губи посіріли. — Стьопа помер?!

— Та ні!.. — Сусід мотнув головою й замислився. — Ну, принаймні відлітав він іще живим… — І взявся переповідати все, що на той час спромоглися витягти з Мар’янчика Тихого.

Остаточно прочунявшись, Зиновій Ревун пошкутильгав до сараю заводити І-153 — рятувати сина. На жаль, поршневий двигун, який простояв у хліві майже два десятки років, завести не вдалося, біплан навіть не чмихнув, тож усе, що міг удіяти Зиновій, — це дибати за вітром і виглядати Степана в небесах. Через півгодини до нього приєдналися найближчі друзі й родина, а ще через годину за Стьопою чесало все село.

Вітер помінявся, і геліостат понесло на захід, до Дніпра, що врятувало Стьопу від вельми небажаного загострення ситуації, позаяк очманілі диспетчери в Борисполі вже ладналися закривати аеропорт і викликати винищувачі. За дві години крізь шви в нейлонових кулях вийшло достатньо гелію, і геліостат нарешті почав знижуватись. О 12:10 його вперше помітили у повітрі, а ще через двадцять хвилин під зачарованими поглядами всіх ста сімдесяти восьми односельчан Степан Зиновійович Ревун плавно опустився на поле за двадцять кілометрів на захід від Бабариків.

Доки його, переляканого й задубілого, віддирали від стільчика, від’єднували від примерзлого собаки та розтирали горілкою, Стьопа безперестану повторював:

— Я ж вам казав… Я ж обіцяв, що полечу.

Повторював понуро та змучено, ледве ворушачи порепаними на морозі безкровними губами, але — непереможно.

Попри всю неймовірність описаної ситуації, її підґрунтям є реальна історія лос-анджелеського пенсіонера Ларрі Волтерса, який 1982 року захотів політати без літака. Детальніше про нього читайте за посиланням:

http://en.wikipedia.org/wiki/Larry_Walters.