Заради майбутнього

Трансфер

Думаю, минуло вже достатньо часу, і я можу розкрити окремі, до сьогодні не відомі широкому загалу подробиці ганебного програшу нашої найвідомішої футбольної команди. Йдеться про чемпіона України — ФК «Торпедо» (Київ).

Моя історія, на перший погляд, видасться вам неймовірною, ба навіть дещо неправдоподібною, проте уважний читач, пригадавши пристрасті, що вирували довкола кошмарного матчу між столичним грандом і напівпрофесійною провінційною командою, безперечно, знайде в розповіді раціональне зерно та, зіставивши всі факти, зрозуміє, що я нічого не вигадую.

Неймовірність цієї оповіді полягає, зокрема, в тому, що чинники, які зумовили розгром славетного «Торпедо», не мали жодного стосунку до самого матчу. Твердження щонайменше дивне, проте це щира правда… Словом, я краще почну, розкажу, як усе було, а ви вже робіть свої висновки.

Тієї ночі, коли ми з Тьомиком ушивалися з Києва, рятуючись від працівників італійського посольства, київської міліції, невеликої зграйки футбольних фанів (загальною чисельністю близько трьохсот п’ятдесяти осіб), чотирьох представників ФК «Торпедо» (Київ) і кількох найбільш затятих чиновників із Федерації футболу України, я подумки прокручував події останніх десяти днів, намагаючись з’ясувати для себе причини такого галасу. Після нетривалих міркувань мені вдалося виокремити два епізоди, котрі й призвели до того, що преса цілком заслужено нарекла «найбезчеснішою і найогиднішою» поразкою в історії столичної команди.

Першим поштовхом до всіх подальших пригод став провал моєї афери з одноразовими окулярами для сонячних затемнень.

Пригадуєте, як на початку минулої осені вся країна готувалася споглядати повне сонячне затемнення? Позаяк затемнення мало відбутись у світлу пору доби та ще й припадало на вихідний день, а також не в останню чергу завдяки ЗМІ, які розтрубили про нього на всіх телеканалах, чимало народу захотіло побачити все на власні очі. На центральних майданах великих міст облаштували оглядові майданчики, люди об’єднувались і розчищали дахи власних багатоповерхівок, однак мало хто замислювався над тим, що навіть під час повного затемнення Сонце все ж зберігає достатню яскравість і може попалити очі тим, хто не знайшов, чим захиститися. Відтак у моїй голові зародилася геніальна ідея продавати невигадливі картонні сонцезахисні окуляри просто в натовпі, що спостерігатиме за подією. Унаслідок ретельного моніторингу ринку я підрахував, що в самих лише великих містах я зможу продати двісті сорок тисяч паперових окулярів.

Не довго думаючи, я позичив у знайомих бандитів необхідну суму американських грошей (готівкою, на нетривалий час, під скажені проценти), замовив у Китаї півконтейнера одноразових окулярів і підрядив вісімдесят п’ять, як це модно казати, ритейлерів — хлопців і дівчат — для розповсюдження товару в натовпі.

План був бездоганний. Окуляри повинні були продаватися по десять гривень за штуку. А що таке десять гривень, коли йдеться про подію вселенського масштабу, так? Зважаючи, що собівартість одиниці продукції з урахуванням розмитнення становила аж 89 копійок, я міг непогано на цьому піднятися. Чи то пак міг би, адже… все зійшло на пси через кляту погоду. В суботу, коли те чортове сонце затемнялося, над Україною цілий день лив дощ, а хмари стояли такі, що в обіцяний час повного затемнення на землі навіть не примеркло…

Замість двохсот сорока тисяч я продав аж сім штук, та й ті зі знижкою. Класичний epic fail, що там говорити.

Після провалу за мною повсюдно совалися троє гевалів (довірені особи кредиторів), безперестану нагадуючи, що їм потрібні: варіант а) їхні двадцять чотири тисячі баксів, або ж — варіант б) — мої яйця. Першого в мене не було, із другим я не мав бажання розлучатися. Утративши надію перепозичити в кого-небудь зі знайомих таку значну суму, я звернувся по допомогу до рідного дядька Стьопи, який уже сьомий рік працював механіком на заводі «Alfa Romeo» в Італії.

Дядько Стьопа, відверто кажучи, чоловік із дуже крутим норовом, тож до від’їзду я завбачливо не згадував про гроші. Спершу просто повідомив, що хочу його навідати, а вже згодом, прибувши до містечка Портелло поблизу Мілана, виклав суть проблеми та попросив родича провести стабілізаційне вливання в мою фінансову систему. Замість вливання дядько Стьопа ледь не дав мені в табло й запевнив, що мене, цитую, давно час підвісити за одне місце на якому-небудь ліхтарі, тож якщо головорізи, які мене переслідують, зрештою вчинять наді мною розправу, він за мене лише порадіє, мовляв, це всім нам піде на користь, кінець цитати. Я чемно подякував і забрався назад до Мілана. У мене, знаєте, ніколи не клеїлося з родичами.

Отака була перша причина.

Другою причиною всіх подальших негараздів став той клятий трансфер. Найгучніший трансфер літнього міжсезоння української Прем’єр-ліги. Наш футбольний гранд «Торпедо» (Київ) придбав у міланського «Інтера» молодого нападника Реймандо Джуніперо. Боси київського клубу виклали за футболіста нечувану суму, що могла б становити річний бюджет невеликого обласного центру в Україні, однак усі були щасливі й задоволені. Ну воно й зрозуміло: хороший понт дорожчий за гроші.

Уперше в історії українського футболу гравець такого класу в’їжджав до України, а не виїжджав із неї. Про трансфер писали всі ЗМІ, фотографія всміхненого русявого Реймандо прикрасила перші сторінки спортивних газет і журналів. Футболіст повинен був отримувати безпрецедентну, як для України, зарплату — 180 000 євро на місяць!

Усі ці епізоди започаткували дві вервечки подій, які певний час розвивалися незалежно одна від одної і, здавалося, були далекими від того, щоби перетнутися. Одначе Фортуна розпорядилась інакше. Абсолютно не пов’язані між собою історії перетнулися та міцно сплелися. І почалося це в салоні новенького «Airbus A320» компанії «Alitalia», що прямував з Мілана до Києва. Саме цим літаком, витративши останні заощадження, я повертався на батьківщину. І саме цим літаком новоспечена торпедівська зірка Реймандо Джуніперо та його агент вилітали до столиці України.

Щоправда, була ще й третя, і то, напевно, найважливіша причина, без якої історія, що її хочу вам розповісти, була б неможливою в принципі. Ідеться про разючу схожість Реймандо Джуніперо й Тьомика, мого давнього напарника.

Річ у тім, що Реймандо походить з австрійсько-хорватської сім’ї і попри те, що має італійський паспорт і від народження проживає в Мілані, зовні зовсім не схожий на італійця. Молодий нападник на вигляд худорлявий, з високими вилицями, синіми очима й довгим русявим волоссям, що трохи кучерявиться, і це… ну геть мій Тьомик. Звісно, хлопці є далекими від того, щоби вважати їх близнюками, але з певної віддалі їх реально можна сплутати. Я навіть кілька разів кепкував зі свого товариша, тицяючи йому під носа «його» свіженьку фотографію на сторінках спортивних видань. А після того як інформацію про трансфер Джуніперо підтвердили, на мого напарника часом навіть показували пальцями в метро. Через це я глузував із нього ще більше. А дарма. Я не відразу розумів, які вигоди та перспективи обіцяє така рідкісна й дивовижна схожість.

Я збагнув, що доля підклала мені, певно, найкращий подарунок відтоді, як почав займатися бізнесом, лише коли перші дві причини цієї історії наклалися одна на одну в салоні літака, що прямував до Києва.

— Доброго вечора! Будь ласка, ваш посадковий талон.

Я кивнув у відповідь і передав стюардесі корінець квитка.

— Ваше місце — 14А. Трохи далі салоном. Ліворуч біля вікна.

Я ще раз кивнув і, подарувавши останній погляд бетонно-скляній будівлі «Мальпензи», зайшов до салону. Розмірене гудіння двигунів, що прогрівалися перед зльотом, розбавлене постукуванням сумок і саквояжів, які повільно заповзали в черево авіалайнера, стихло до майже нечутності. Парке й тепле повітря північної Італії заступила прохолодна, із пластиковим присмаком атмосфера пасажирського салону.

Протискаючись повз крісла, я міркував про те, що перспектива летіти до України мені зовсім не видається райдужною. У Києві на мене чекали великі дядьки з великим бажанням натовкти мені писок. І якби не закінчення терміну дії Шенгенської візи, я, напевно, залишився б в Італії. Проте заїдатися із представниками посольств і міграційною службою, тим паче однієї з країн Євросоюзу, також не хотілося.

Отак я сунув поміж кріслами та майже досягнув 14-го ряду, коли раптом просто перед собою побачив Тьомика. Голова виявилася настільки перевантаженою прикрими думками, що я ледь не вигукнув «Тьомо, привіт!», але, на щастя, вчасно схаменувся. Тихий голос десь на денці свідомості підказав, що друзяки тут бути не може. Після секундного заціпеніння до мене таки дійшло, що я бачу перед собою славетного Реймандо Джуніперо! Придивившись до нападника уважніше, я аж заплямкав від захвату та здивування: схожість із Тьомиком була неймовірною.

Футболіст займав крісло 15А, позаду мого місця. Поряд із ним, на 15В, сидів дебелий чолов’яга в дорогому костюмі, модельній шовковій сорочці з комірцем-стійкою та масивним золотим браслетом на правому зап’ястку. Агент, який супроводжував форварда до України.

Італійці про щось стиха перемовлялися й не звернули на мене уваги.

Закинувши рюкзак на багажну полицю, я повільно опустився на крісло. Несподівана зустріч приголомшила та змішала всі думки, наче інгредієнти салату олів’є. Я вперто силкувався повернути їх у попереднє русло, намагаючись вигадати, що робити з боргом чи куди тікати від кредиторів, але ті щоразу зіскакували на Реймандо Джуніперо, його агента, що більше скидався на сицилійського мафіозі і… і на мого Тьомика. У вариві, що аж кипіло в голові, раз за разом блискавками проскакувало: перше — мені доконечно та якомога швидше потрібно відшукати двадцять чотири тисячі доларів, і друге — Реймандо як дві краплі води схожий на Тьомика.

Ідеї замиготіли перед очима, неначе кадри кінофільму, який прокручують на великій швидкості. Попервах жодна із задумок не здавалася надійною та здійсненною, імовірність їхнього успішного завершення не дотягувала навіть до 30 %. Я не знав, із чого почати, з якого боку підступити до свого клопоту. І лише в одному не мав сумнівів: я не можу дозволити їм піти просто так. Я мушу будь-що зупинити і футболіста, і агента, не давши їм потрапити на торпедівську базу. А далі… далі життя щось підкаже.

Хвилин за десять посадка закінчилася, і стюардеси взялися завчено переповідати про заходи безпеки на борту літака.

Небо стало мов чорнило, коли «Airbus A320» пішов на зниження.

За дві години польоту я так і не спромігся розродитися хоч яким-небудь дієвим планом, що гарантовано позбавив би міланський футбольний десант мобільності на українській землі. Обмізкувавши все спокійніше, я збагнув, що моє завдання насправді належить до найвищого, критичного рівня складності, адже для успішного його втілення мені треба нейтралізувати Реймандо та його агента щонайменше на місяць. Причому зробити все так, аби ніхто ні про що не здогадався.

Хай там як, у відчай я не впадав.

Одразу після посадки я нібито випадково наступив футболістові на клешню.

— Ауч! Обережніше, сракоголовий! — визвірився до мене футболіст. — Ці ноги коштують дорожче за твою туполобу довбешку!

На щастя, я не так добре знаю особливості італійської, інакше, боюся, позбавив би нахабу мобільності в прямому значенні цього слова.

— Перепрошую, друже! Я зовсім не хотів.

— У чому проблема? — агент уклинився поміж нами. — Реймандо, ти окей? Він на тебе напав? Я викличу поліцію.

— Сеньйоре, не зчиняйте галасу. Не треба ніякої поліції. Я лише ненароком наступив на ногу вашому підопічному. Повірте, мені дуже незручно і я щиро перепрошую. Ба більше, як компенсацію я мав би за честь… е-е-е… ну-у-у… запросити вас обох на мою віллу на березі Дніпра… Так, так… А ввечері ми можемо покататися на моєму катері річкою…

Насправді я безсоромно брехав. Звісно, у мене немає ні вілли, ні катера, але я мусив якось за них зачепитися.

Коротун підступив упритул, майже впершись у мене животом. Потому щось пирхнув і, взявши Реймандо під руку, повів його геть від мене.

— Може, завтра? Сеньйоре? — гукав я навздогін. — Залиште свою адресу!

— Відчепися, шмаркачу! — процідив агент англійською.

Заскочивши до автобуса, що неспішно котився рульовими доріжками до новенького, але абсолютно безглуздо збудованого термінала F, я дістав із кишені мобільний телефон і набрав номер 102.

— Алло, здрастуйте! Це поліція? — зашепотів у трубку. — Хочу зробити заяву. Щойно в Борисполі приземлився рейс PS312 з Мілана, на якому прилетіли два рецидивісти… Ре… що?.. Не редиски, а ре-ци-ди-віс-ти! Один кремезний, у світло-коричневому діловому костюмі, інший — пацан у спортивній куртці, синіх джинсах і білих кросівках. У їхній сумці вісім кілограмів коксу… ну, кокаїну… Так, наркотиків… Ви що?! Я не можу назватися! Все, до побачення. Більше не можу говорити. Вживайте заходів…

Через півгодини, коли більшість пасажирів міланського рейсу пройшла паспортний контроль і терпляче чекала на свій багаж, Реймандо й агента оточили двоє митників і зо двадцятеро спецпризначенців.

Я стояв коло конвеєра та крадькома спостерігав, як розвиватиметься ситуація. Спецназівці спочатку перетрусили сумки італійців, потім, не зважаючи на нестримне верещання та погрози плечистого агента, ледь не роздягли їх самих догола. Але, зрозуміло, нічого не знайшли. Наостанок у підозрюваних іще раз перевірили речі, після чого відпустили.

Розлючені й страшенно пом’яті італійці посунули до виходу з аеропорту. Агент не припиняв нестримно клясти Україну та її порядки. Реймандо похмуро мовчав, певно, жалкуючи про непомірковане рішення перейти до клубу в Східній Європі. Я ж тихо вилаявся, закинув сумку на плече та посунув за ними.

На вулиці я зловив перше-ліпше таксі.

— Шефе, жени за отією тачкою, — тицьнув пальцем у світло-синій седан «Hyundai Sonata», куди щойно сіли Реймандо Джуніперо та його агент.

Водій, скоса зиркнувши на мене, кивнув. Мотор загарчав, і машина попрямувала до виїзду зі стоянки, тримаючись на віддалі кількох метрів від таксі з італійськими гостями.

Я вистромив голову з машини та звів очі вгору. Одне з Тьомикових вікон світилося. Отже, друзяка вдома. Не виходячи з автомобіля, я витяг із кишені мобілку та зателефонував товаришеві.

— Альо, Максе, — сонним голосом озвався мій напарник. — Ти вже прилетів?

Я набрав у легені побільше повітря та якомога бадьорішим голосом заторохтів:

— Так! Уже тут! На рідній землі! Зі мною… блін… стільки всього сталося. А ще я подумав, що нам потрібні свіжі ідеї! — Я завше заходив здалеку. — За останні місяці наш бізнес закостенів, а мізки атрофувалися! Правду я кажу? Правду! Тільки поглянь, до чого ми докотилися! Проте я не покладав рук, чувак. І на мить! У мене тут такою аферою пахне: ти в штани накладеш, коли почуєш!

— Де ти зараз? — перебив мене Тьомик.

— Під твоїм будинком.

— Так завалюй тоді. Розповіси все.

— Я… цеє… не можу…

— Чому?

— Мене таксист не пускає.

— Е-е-ем… А чого він хоче?

— Триста п’ятдесят гривень.

— Так дай йо… — Тьомик затнувся, збагнувши, в чому проблема. — Скажи, хай почекає, я винесу гроші.

Невдовзі мій друзяка вискочив із під’їзду, розрахувався з водієм і впустив мене досередини. За хвилину ми вже заходили до його квартири.

— Пиво в холодильнику. Якщо хочеш чаю, готуй собі сам.

Я з вдячністю кивнув і почовгав на кухню по пляшку пива.

Коли я повернувся до кімнати, Тьомик, розвалившись на дивані, тримав на колінах ноутбук, лускав соняшникове насіння і дивився нову серію мультиків «Happy Tree Friends» на YouTube. Я присів на диван поряд із товаришем, відкоркував зубами пляшку та зробив кілька великих ковтків. А потім виклав усе, як є:

— Тьомо, дружище, ми можемо легко та швидко заколошматити непогані бабки, але мені потрібна твоя допомога. Цього разу все залізно, чувак!

Артем підозріливо глипнув на мене. Він добре знав, до чого призводять 90 відсотків моїх ідей, що починаються словами «наколошматити бабки».

— Це безпечно? — гмикнув напарник.

— Абсолютно.

— Ти певен? Не так, як минулого разу?

— Звісно ні! Все буде пучком! Гарантую.

— Тоді валяй, я тебе уважно слухаю. — Артем поставив мультик на паузу.

— Я летів в одному літаку з Реймандо Джуніперо! — випалив я.

Тьомик поморщився, згадуючи, звідки йому відоме ім’я.

— Це нападник міланського «Інтера», — підказую. — Тобто колишній нападник. Цього сезону він перейшов до нашого «Торпедо».

— А-а-а… Пригадую, пригадую. Трансфер століття.

Несподівано Артемове обличчя витягнулось, а в очах зринула настороженість. Схоже, він пригадав іще дещо.

— Я кілька разів показував тобі того шмаркача в газетах, — тим часом правив далі я. — Ви з ним схожі, як дві краплі води! Однаковісінькі. Я їхав за футболістом і його агентом усю дорогу з Борисполя. Вони спинились у готелі «Hyatt».

— Максе, що ти задумав? — Тьомикова настороженість поступово переходила у фазу, близьку до переляку, і це напрочуд чітко проступало в його синіх очах.

Я відкинувся на спинку дивана. Ліву руку закинув за голову, а правою замислено вистукував по коліну. Міркував, як би то краще та безболісніше продовжити розмову.

— Ти хоч знаєш, Тьомо, скільки грошей те австрійсько-хорватське мавпенятко буде отримувати на рік? Ти навіть не здогадуєшся… Понад два мільйони євро! А він же зовсім шмаркач — на три роки молодший за тебе, друзяко. Все моє єство закипає, щойно я беруся про це думати. Сто вісімдесят тисяч євро на місяць! І це без преміальних! Уявляєш? Декому такої суми вистачило б на все життя…

— Максе, — голос мого товариша напружено забринів, — викладай, що намислив.

— Я хочу поміняти вас місцями, — хутко пробелькотав я.

— Що-о?! Ні!

— Лише на місяць!

— Ні!!!

— Ти ж колись мріяв стати артистом. Я дарую тобі нагоду зіграти найкращого молодого футболіста Європи!

— Ні, ні і ще раз ні-і-і!

Я розсердився:

— Та що з тобою таке, чувак? Мізки скисли чи що? Продуй свої звивини, Тьомо! Перетруси стружку в голові! Тобі варто протриматись якихось тридцять днів, щоб отримати місячну платню. А це майже двісті куснів євро!

— Ти вважаєш, у клубі не здогадаються, що їм підсунули фальшивого Реймандо Джуніперо?

— Не сміши мене! Звісно, ніхто нічого не помітить. Спершу ти проходитимеш усілякі медогляди, потім тобі, безперечно, нададуть певний час на акліматизацію та облаштування в Україні. В найгіршому разі інсценуєш травму. Це ж тільки місяць, чувак! А тоді — ми станемо казково багатими! Якщо все піде за планом, нам потім цілий рік не доведеться нікого обманювати.

Тьомик насупився і замовк. Він так сильно думи думав, що аж брови ворушилися. Зрештою озвався:

— Добре, мій друже-комбінаторе, а куди ти збираєшся подіти справжнього футболіста? Та ще й на цілий місяць?

— Що за звичка перейматися дрібницями, які не належать до твоєї компетенції? — пирхнув я. — Джуніперо я беру на себе. Твій клопіт — поїхати на торпедівську базу й упродовж чотирьох тижнів «косити» під Реймандо. Все! Ти тільки уяви: чудове харчування, режим, заняття на свіжому повітрі — ну чим не санаторій, бляха-муха! Чого ти викаблучуєшся, ну справді?

Тут я мушу на хвильку перерватися та зробити офіційну заяву.

Шановні читачі, а особливо — вболівальники ФК «Торпедо» (Київ)! Я з дитинства є палким шанувальником футболу загалом і затятим фаном «Торпедо» зокрема. Визнаю, я мав намір поцупити гроші зі скарбниці свого улюбленого футбольного клубу, й тому, повірте, почувався кепсько. Проте винятково цим я гадав обмежитись. Присягаюся! Мої плани не сягали далі як вилучення ста вісімдесяти тисяч євро із зарплатного фонду «Торпедо» (а це, погодьтеся, мізер для команди такого рівня). Поклавши руку на серце, я присягаюся: якби знав, у що виллється моя невинна оборудка з підміною Реймандо, якби хоч на мить зазирнув у майбутнє та побачив, якої непоправної шкоди буде завдано репутації клубу, якби усвідомив, що абсолютно безпечна афера виллється у свинство, яке в буквальному сенсі поставить на межу руйнації таку чудову команду, я власноруч задушив би Тьомика, а сам віддався б на поталу кредиторам. Зуб даю! Але, на жаль, я не провидець. Я навіть не здогадувався, що може трапитись, якщо запустити друзяку Тьомика на тренувальну базу «Торпедо».

Хвилин із п’ять ми з напарником понуро німували, час від часу прошиваючи один одного гнівними поглядами. Тьомик уважав мою задумку абсолютно божевільною і не виявляв ані найменшого бажання в це встрявати. Втім сума ймовірного прибутку була направду надзвичайною. Рідко, ой як рідко вдається прокрутити аферу, чистий вихлоп з якої сягнув би ста вісімдесяти тисяч євро. Справжній джек-пот!

— Що робимо із «доданою вартістю»? — глухо, наче з погреба, буркнув мій колега.

— Шістдесят на сорок… Шістдесят — мені.

— Чого це раптом?

— Тому що це моя ідея.

— Але не забувай, що саме мені її втілювати!

— Краще ти не забувай, що, доки я не позбавлюся Реймандо Джуніперо, втілювати тобі нема чого… Добре, як для тебе, друже, я згоден на рівний розподіл — п’ятдесят на п’ятдесят.

Тьомик рішуче покрутив своєю кудлатою макітрою:

— Сімдесят на тридцять, я забираю більшу частку.

— Ах ти ж бандит! Мерзотник! — Від злості я аж ляснув долонею по дивану. — Нізащо!

Утім, трохи заспокоївшись, я висунув контрпропозицію:

— Сорок на шістдесят. Ти береш шістдесят відсотків.

Тьомик усміхнувся і, подавши мені руку, мовив:

— Згода. Сорок на шістдесят, і мені начхати на те, як ти усуватимеш Реймандо.

Я гмикнув і неохоче потиснув простягнуту долоню.

Приблизно через двадцять годин я зателефонував Тьомикові.

— Чувак, привіт!

— Здоров!

— Як ти?

— Та ніяк. Трохи хвилююся. А ти?

— Спати хочеться, але тримаюсь. — Я намагався говорити бадьоріше, сподіваючись передати свого оптимізму Тьомикові. — Я владнав питання з Реймандо.

— Як?

— Не питай. Тобі не обов’язково про це знати. Хутчіш натягай на себе спортивний костюм, взувайся в кеди та дуй до мене. Я чекаю на тебе на Софійській площі, навпроти готелю «Hyatt».

За сорок хвилин Тьомик прибув на площу. Ми перетнули майдан і спинилися просто навпроти входу до «Hyatt’у» — велетенської темно-синьої будівлі зі скла.

Я був одягнений у тісний діловий костюм від «Вороніна», а в руках тримав прихоплену для солідності течку, нібито з діловими паперами. Тьомик, як і домовлялися, припхався в шортах і спортивній куртці.

— Ну й що ти вигадав? — не витримав Тьомик.

— Оскільки грошей на те, щоби зняти номер у цьому кошмарному стійлі, у нас немає, — я кивнув у бік скляного гіганта за нашими спинами, — просто стоятимемо на вулиці перед входом.

— І що?

— І нічого, телепню. Нас незабаром заберуть, і ніхто не запідозрить, що ми навіть не заходили досередини «Hyatt’у». Ми ніби щойно вийшли звідти, затямив?

Я не помилився. Незабаром до готелю підкотив довжелезний седан «Mercedes S555». З вікна вистромився надутий рожевий писок зі жмутками безбарвного пушку навколо вух і на тім’ячку.

— Хелоу, ґайз! — бризкаючи слиною, закричала пика з «Мерседеса». — Хав а ю? Бачу, ви вже чекаєте!

— Це Міша Шимпанзюк, головний селекціонер клубу, — шепнув я на вухо Тьомику. Артем кивнув. — Прикидайся, що пам’ятаєш його. Він кілька разів зустрічався з Джуніперо в Італії.

Мій напарник вичавив із себе дурнувату посмішку й махнув прибульцеві рукою.

— Хельоу! Хельоу! — зарепетував я, силкуючись імітувати італійський акцент… А серце нестримно стукотіло: я побоювався, щоби Міша, бува, не розпізнав у Тьомикові підставу.

Селекціонер нічого не запідозрив, і я поволі заспокоївся. Окрім Шимпанзюка, ніхто в «Торпедо» з Реймандо особисто не спілкувався.

— Ви хто будете? — звернувся головний селекціонер до мене.

— Я є сеньйор Альфреде Паскуале, — виголошую, не затнувшись, — перший помічник агента, що представляє вашого нового футболіста. Сеньйор агент, на жаль, власною персоною прибути не зміг.

— О, радий познайомитися, сеньйоре Паскуале! Сідайте до машини, на базі нас уже чекають.

Перед тренувальним комплексом ФК «Торпедо» нашу трійцю зустрічав пан Триндецький, спортивний директор клубу, поважний чоловік із легкими мазками сивини на скронях.

Триндецький спочатку провів для нас екскурсію, показавши базу, спортзали, футбольні майданчики, басейни та житлові корпуси. Потім відрекомендував Тьомика тренерові й команді. Насамкінець директор запросив нас із Тьомиком до свого кабінету, де ми впродовж кількох хвилин обмінювалися малозначущими фразами. Перемовлялися англійською, хоча Тьомик, за моєю порадою, здебільшого мовчав, зрідка відповідаючи на запитання короткими «Yes, sir» чи «No, sir» або ж просто киваючи макітрою. Я остерігався, щоби хтось не «впізнав» його голос.

Невдовзі по тому, як ми всі гуртом провели Тьомика до його кімнати в житловому корпусі, Триндецький нахилився до Шимпанзюка та запитав українською, вважаючи, що їх ніхто не зрозуміє.

— Ну що ти про нього думаєш?

— Крутий чувак. Бач, навіть не хотів із нами розмовляти. Я вчора переглядав його голи. Такі «банки» клепає, що страшно дивитися. Боюся, він у нас довго не затримається. Переманять англійські гранди.

— Сплюнь. У нього контракт на три роки. Нікуди він не подінеться.

— Дай Боже… Але з вигляду хлопець серйозний. Гадаю, не треба поспішати вводити його в команду. Оця його пиха може трохи образити наших хлопців.

— Маєш рацію. Але стосовно не вводити… я з тобою не згодний. Мені здається, їм навпаки потрібно якнайшвидше почати тренуватися разом. Аби наші «буратіни» старалися тягнутися за таким майстром.

Шимпанзюк знизав плечима.

— То що тоді? Завтра випускаємо на тренування?

— Ну завтра, може, хай іще відлежиться. Післязавтра у нього медогляд. А далі нехай буде по-твоєму — запускай у загальну групу. І нехай наш «золотий хлопчик» покаже, на що здатен.

Спливло три дні.

Я обережно постукав у двері кімнати, яку виділили Тьомику на базі ФК «Торпедо». Відлуння стукоту затихло, проте зсередини не долинуло жодного звуку. Задля годиться я постукав іще раз і лише після того обережно смикнув ручку. Двері виявились незамкненими. Я зайшов досередини та роззирнувся.

Житлова кімната нагадувала номер тризіркового готелю: невеликий передпокій із шафою для одягу, ванна з туалетом і велика спальня з ліжком, столом і телевізором. У вікно зазирало призахідне сонце. У передпокої, відразу за порогом, валялася пара брудних футбольних бутсів. І трохи далі — на порозі між передпокоєм та спальнею — я запримітив ноги Тьомика.

«Золотий хлопчик» українського футболу лежав на підлозі, тихцем стогнав і рохкав. Хоча якщо бути точним, задня частина Тьомика перебувала на підлозі, а передня — руки й мученицьки скривлена мордяка — на ліжку. У бідолахи не вистачило сил, щоб доповзти до ліжка та нормально влягтися на матрац.

— Тьомо… — покликав я.

Друзяка у відповідь знову застогнав. Я наблизився і присів біля нього.

— Ти живий?

— Піш-ш-шоф ти… — прохрипів Тьомик.

— Що сталося?

— Я… я… я ще ніколи… так… не… не… О Господи… Вони так бігають… так бігають… Це просто кошмар якийсь… Я ледь не здох…

— Чувак, так далі не можна. Опануй себе, бо вони запідозрять, що з тобою щось не гаразд.

— Пішов ти.

— Ну тоді інсценуй травму. Я ж тобі відразу радив.

— Максе… ще одне таке тренування… і я інсценую смерть.

Я зітхнув, а тоді допоміг Тьомику видертися на ліжко. Я не знав, що ще сказати.

— Кріпися, друже. Тримайся. Подумай про винагороду, яка чекає на тебе попереду, — невиразно промимрив я і поплескав товариша по плечу.

— Пішов ти… зі своїм са… са… санаторієм, — витиснув Тьомик і вирубився.

Я прикусив губу й завмер. До першої зарплати залишалися довгі двадцять сім днів.

Після тижня інтенсивних тренувань Тьомика викликали на розмову до дирекції клубу.

Помічники тренера вже просто не знали, що з ним діяти. Під час розігріву італійський диво-форвард ставив підніжки одноклубникам, хвицався та штовхався. Він тікав із п’ятнадцятикілометрового кросу й по півдня ховався в перелісках за тренувальною базою. Під час командної роботи з м’ячем «легендарний» Реймандо падав додолу після першого ж доторку до шкіряної кулі, корчився у передсмертних муках і волав, деморалізуючи решту команди.

Звісно, Триндецький передбачав, що пристосування міланської зірки до українських реалій проходитиме важкувато, але те, що відбувалося протягом останніх десяти днів, більше нагадувало диверсійно-підривні дії, ніж акліматизацію, та починало всім потроху набридати. Не за горами були перші матчі групового турніру Ліги Європи, відтак спортивний директор вирішив улаштувати зустріч, аби врешті-решт зрозуміти проблеми Реймандо.

На зустріч, окрім Триндецького, зібралися Шимпанзюк і головний тренер команди. Тьомика всадовили коло вікна. Тренер і головні функціонери «Торпедо» вмостилися з іншого боку стола.

— Ну, вітаю, юне обдарування, — холодно почав спортивний директор. Він говорив англійською, знаючи, що Джуніперо так його розумітиме.

Мій напарник кивнув.

— Перед тим як уживати якихось заходів, цебто перед тим як братися тебе дрючити, я все ж хочу почути, що в тебе, хлопче, за проблеми? Тобі чимось не подобається атмосфера в команді? Хтось тебе ображає? Ти за домівкою сумуєш чи, може, тобі дівки забаглося? — Триндецький поступово, але неухильно підвищував голос, і під кінець уже майже кричав. — Скажи мені, синку, що тобі муляє в задниці, бо я ще такого, як ти, за двадцять п’ять років роботи не бачив!!!

Несподівано в кишені головного селекціонера «Торпедо» — він розмістився праворуч від Триндецького — теленькнув мобільний. Спортивний директор кинув на колегу гнівний погляд, але потім примирливо кивнув, дозволивши голомозому порозмовляти.

— Так… Так. Я вас слухаю, але в мене мало часу, я на зустрічі… — Шимпанзюк надовго замовк, а потім: — Кого знайшли?! — аж йойкнув. Його очі в буквальному сенсі полізли на лоба, а нижня губа затряслася. — Якого Реймандо Джуніперо? Ви при здоровому глузді? Хлопець сидить зі мною за одним столом.

Футбольний менеджер знову затих, дослухаючись до голосу в телефоні. А Тьомик тим часом відчув, як захололи, немовби вкрившись тонким шаром криги, його нутрощі.

Після закінчення розмови Міша Шимпанзюк мав спантеличений і дещо наляканий вигляд. Він зітхнув, отупіло оглянув Тьомика, після чого нахилився до Триндецького та прошепотів тому на вухо кілька слів. Директор вислухав його і пробурмотав:

— Це маячня. Це неможливо.

Запала ніякова мовчанка. Триндецький чухав зморщеного лоба, водячи очима сюди-туди, неначе вирячкуватий гекон у джунглях. Раптом він різко нахилився вперед і, спершись ліктями на стіл, підсунувся до Тьомика впритул. Хвилину вони розглядали один одного: директор Тьомика — насуплено, прискіпливо та підозріливо, а Тьомик директора — з останніх сил стримуючи тремор у руках, удавано байдуже. Зрештою Триндецький роззявив рота, намірившись щось запитати, проте не встиг. Цього разу задеренчав його мобільний.

— Так, пане президенте… — відповів менеджер, притуливши апарат до вуха. — Він переді мною… Е-е-е, везуть? Кого везуть? Його везуть? Як… звідки везуть?.. Не розумію. І що він там робив?.. Полов буряки?.. Перепрошую, пане президенте, я правильно зрозумів: Реймандо Джуніперо просапував буряки в Кирилівці?.. Не лайтеся… Я теж радий, що його знайшли, хоча це якесь непорозуміння… Я не знаю, де ця Кирилівка, ніколи там не бував, але цього просто не може бути!.. Хто з ним? Посол Італії?!! Я зрозумів, пане… Все владнаємо… Не хвилюйтеся, пане президенте, до приїзду посла проблему буде залагоджено.

Коли спортивний директор розірвав зв’язок, його обличчя набуло крейдяного кольору, а лоб укрився такими брижами, що, здавалося, ще трохи — і шкіра трісне.

— Щось мені це не подобається, хлопче, — спопеляючи Артема поглядом, прошипів він. Як і раніше, англійською.

— Мені насправді теж, — промимрив Тьомик українською, від чого його співрозмовників ледь не розбив параліч.

Мій друзяка не став чекати на появу справжнього Реймандо. Заверещавши «Банза-а-ай!!!», він скочив на ноги, перемахнув через стіл і кулею вилетів із кабінету.

— Тримайте його! Ловіть негідника! — зарепетував Триндецький і кинувся навздогін.

Міша Шимпанзюк зорієнтувався в ситуації краще. Він не взявся переслідувати втікача. Функціонер схопився за слухавку стаціонарного телефона, що стояв на столі, й набрав номер служби безпеки спортивної бази.

— Говорить Шимпанзюк. Негайно заблокуйте всі виходи з бази й анулюйте електронну перепустку, видану на ім’я Реймандо Джуніперо. Це терміново!.. Виконано? Дякую. І ще: про кожного, хто намагатиметься залишити базу, негайно повідомляйте мені особисто.

Минув іще один тиждень.

Тьомик безслідно зник. Таке з ним траплялося й раніше, проте цього разу все було інакше, і в мене були підстави хвилюватися. І то дуже хвилюватися, позаяк мій друзяка так і не вийшов за межі тренувальної бази «Торпедо».

Востаннє я говорив із ним рівно сім днів тому, коли захеканий і переляканий Тьомик зателефонував із повідомленням, що його викрито, а на базу їде справжній Реймандо Джуніперо в супроводі італійського посла. Він також устиг сказати, що всі двері заблоковано і він не може вибратися з бази, після чого зв’язок обірвався. Відтоді телефон залишався ввімкненим, однак на мої дзвінки більше ніхто не відповідав…

Настала субота. Київське «Торпедо» приймало на своєму полі «Крилатих комбайнерів» із Кропивницького, команду, яка на той момент посідала передостаннє місце в турнірній таблиці. Від матчу не очікували несподіванок — торпедівці мали впевнено перемогти. Ба більше, після прикрої поразки від молдавського «Трабзонспора» у відбірковому етапі Ліги чемпіонів найкраща команда України повинна була вигравати, щоб реабілітуватися перед уболівальниками. Мене не цікавив сам матч, але я ввімкнув телевізор, сподіваючись якщо не побачити свого напарника, то принаймні знайти хоч якусь зачіпку, де його можна шукати.

Уже на перших хвилинах трансляції я помітив Реймандо Джуніперо — справжнього Реймандо, — який ділив лаву запасних із кількома іншими футболістами. У мене не було жодних сумнівів, що на лаві саме італієць. А отже… Тьомика більше нема. Перед моїм внутрішнім зором одна за одною пропливали жахливі картинки, я уявляв, як тіло мого напарника ріжуть на шматки та пакують у чорні пакети для сміття, аби замести сліди та зам’яти скандал із послом Італії. А що ще я міг подумати, коли справжній Джуніперо сидить на полі, а мій товариш уже тиждень не озивається з торпедівської бази?

Ламаючи отак голову над нещасливою долею Тьомика, я не відразу втямив, що на полі коїться щось несусвітнє. Станом на середину першого тайму «Крилаті комбайнери», команда, котра від самого імені свого суперника мала б усім колективом накласти в шорти, вела в рахунку вже 0:3 і продовжувала тиснути на ворота «Торпедо». Я протер очі й узявся уважніше стежити за подіями на полі.

Поволі я збагнув, що винен у всьому Кузьо Дерипаща — молодий голкіпер киян. В окремих епізодах воротар цілковито не контролював м’яча. Подекуди він грав більш-менш пристойно, зате іноді поводився, наче п’яний. Усі м’ячі, що залетіли в сітку торпедівських воріт протягом перших тридцяти хвилин, потрапляли туди не завдяки майстерності нападників «Крилатих комбайнерів», а винятково через те, що Дерипащі не вдавалося втримати шкіряну кулю в руках. На 35-й хвилині тренер вирішив замінити Кузя, одначе запасний страж воріт повівся ще більш дивно та неадекватно. Замість того щоб вийти на заміну, він раптово почав битися, після чого втік до роздягальні. Третій голкіпер заліковував травму стопи, тож його не було заявлено на цей матч. Столичній команді довелося продовжити гру з Кузем на брамі.

У другому таймі я забув навіть про Тьомика. Голи посипались у ворота «Торпедо», ніби стиглі горіхи з дерева. Захисники чемпіона України, второпавши, що воротар сьогодні, м’яко кажучи, не в гуморі, розгубилися, а це перетворило оборонні редути «Торпедо» на прохідний двір. За відсутності травмованого плеймейкера Дерев’янка торпедівці нічого не змогли вдіяти біля воріт суперника. Атака, так би мовити, не йшла. «Торпедо» конало. Не допомагали ні ображене та грізне гудіння стадіону, ні істеричні вигуки головного тренера.

Коли «комбайнери» відвісили торпедівцям четвертий сухий м’яч, тренер заспокоївся і заходився обмірковувати місця свого подальшого працевлаштування. Після п’ятого влучного удару стадіон заспівав мелодію похоронного маршу, що навело тренера на думку про те, що роботу доведеться шукати за кордоном. Кузьо Дерипаща почав думати про заповіт. Після того як на табло висвітилося 0:6, всі, хто мав хоч якийсь стосунок до ФК «Торпедо», від прибиральниці на тренувальній базі й до президента клубу, думали лише про одне: Господи, зроби так, аби цей кошмар закінчився.

Матч завершився з розгромним рахунком 1:7.

Кузьо плакав, ховаючись від уболівальників за спинами поліції. Реймандо Джуніперо зателефонував агентові та сказав: «До сраки все, хочу назад до “Інтера”». Президента клубу повезли до лікарні з підозрою на інсульт.

Такої ганьби найкращий український клуб не знав від самого заснування.

— Де ти був увесь цей час?! — спливло, мабуть, секунд із тридцять, доки я зміг вичавити із себе ці слова.

Переді мною сидів Тьомик, а поряд із ним — суворий на вигляд чоловічок зі зморшкуватим обличчям, кучерявим волоссям середньої довжини й окулярами в тонкій дротяній оправі. Мене дивував не так факт присутності напарника у моїй квартирі (Тьомик віддавна має свій ключ), як власне присутність Тьомика — живого й неушкодженого — та ще й у товаристві дивного чоловіка, який скидався чи то на вимогливого університетського професора, чи то на хірурга.

Проте не лише це викликало заціпеніння. Гості вмостилися посеред кімнати на табуретках і… рахували гроші. Перед собою поставили емальовану миску, у якій лежала ціла купа хрумких пахучих купюр. Не гривень і навіть не доларів, а євро! Банкноти ретельно розрівнювали та сортували на три різні купки. Натренованим оком я вловив, що Тьомик і кудлатий коротун ділять гроші порівну, а потім мій друзяка розділяє свою купку у співвідношенні 60/40. Тобто весь банк вони розбивали за схемою 50/30/20.

— На базі «Торпедо», — незворушно відповів напарник.

— На базі «Торпедо»?! Я думав, тебе викрили.

— Ну, знайшлися добрі люди, які мене прихистили… на базі… — пробубонів Тьомик.

За спиною мого друзяки працював телевізор.

— Чувак, а звідки гроші? — зовсім тихо, наче страхаючись власного голосу, запитав я товариша.

— З тоталізатора.

— Якого ще тоталізатора? Ти що, геть дубу дався? Невже ти повівся на цей лохотрон?

— Лохотрон, Максе, це твоя афера з підміною Реймандо. А це, — він показав на миску, — чудово спланована операція. Гроші, що лежать перед тобою, найкраще тому підтвердження. Ти ж сам казав, що нам потрібні нові ідеї.

Минула хвилина. Я все ще мовчки витріщався на те, як незнайомий коротун з Артемом перераховують і ділять гроші. Зрештою Тьомик змилосердився та пояснив:

— Я поставив три з половиною тисячі євро на перемогу з розгромним рахунком «Крилатих комбайнерів» над київським «Торпедо». Я вірив, що столичний гранд продує з різницею більше ніж п’ять м’ячів. І, як бачиш, не прогадав. Коефіцієнт був двадцять сім з половиною до одного. Круто, нє? — підморгнув мій друзяка.

Я не вірив у те, що чую. Тьомик, на відміну від мене, ніколи не був улюбленцем долі. Радше навпаки. Попри неабиякий талант, ба навіть мій багаторічний вишкіл, Артем ніколи не доводив до пуття жодної справи. Хай як це банально звучить, але хлопцю просто не щастило. Щоразу в найбільш відповідальний момент Фортуна поверталась до мого напарника задницею і, образно висловлюючись, голосно пукала, безповоротно псуючи всі його тактичні напрацювання. Тож останнє, у що я міг повірити, — це те, що мій друзяка ось так просто, ні сіло ні впало, виграв кількадесят тисяч євро у спортивному тоталізаторі.

— По-моєму, колего, — звернувся я до напарника, — ти пудриш мені мізки. Не хочеш розповісти правду?

— Максе, можеш мені не вірити, але все так і було. Ось тут документи.

Тьомик видобув із кишені кілька папірців і кинув їх на стіл. То були квитанції про зроблені ставки й отримання грошей після виграшу.

«Хай так, — подумав я, — але це точно не вся історія».

По телевізору саме транслювали передачу, в якій ішлося про вчорашній матч. Журналіст брав інтерв’ю в Кузя Дерипащі, запитуючи, що, в біса, сталося. Кузьо розводив руками, зітхав і бубонів: «Не знаю. У мене голова троха крутилася. Іноді руки не слухалися, німіли. Згодом попускало… А потім бралося знову… Не знаю, мо’, з’їв щось не те».

Зненацька до мене дійшло.

— І що це було? — промовляю грізно.

— Тобто? — звів очі Артем.

— Що трапилося з голкіпером?

— Яким голкіпером? — продовжував клеїти дурня мій напарник.

— З Кузем, трясця його матері, Дерипащею!

— Максе, — Тьомик світився, наче пописько на Пасху, — я не розумію, про що ти говориш.

У цей момент курдупель, на хвильку припинивши рахувати гроші, завченим рухом поправив окуляри та пробубонів:

— Phenobarbitalum.

Спершу я вирішив, що той недомірок обклав мене якоюсь заморською лайкою, а тому, природно, образився.

— Як ти мене обізвав? — вишкірився до незнайомця.

— Я нікого не обзивав, шановний. Я лише розтлумачив, що то був Phenobarbitalum, п’ять-етил-п’ять-фенилбарбітурова кислота.

Смикаючи від роздратування бровами, я переводив погляд із Тьомика на незнайомця.

— Ви знущаєтеся з мене, так?

— Ні, — тим самим незворушним голосом повторив коротун.

— Тоді поясність без матюків.

Артем замотав головою, демонструючи, що не бажає продовжувати цю розмову. Одначе підозрілий тип його проігнорував. Сфокусувавши очі на моєму переніссі, він промовив, як робот, ледве-ледве ворушачи губами:

— У воротаря була вестибулярна атаксія через передозування фенобарбіталом.

Я нічого не втямив. Різко повернувши голову, пильно подивився на Тьомика, а тоді тицьнув пальцем у недоростка й прошипів:

— Чувак, я його зараз ударю.

— Максе, прошу тебе, спробуй без спецефектів! — Артем замахав руками. — Не треба нікого лупити!

— Цей розумака вже майже довів мене до стану афекції!

— Певно, ви мали на увазі, що перебуваєте в стані афекту? — безбарвним голосом радіокоментатора поправив мене коротун.

Я відчув, як лице поволі наливається кров’ю. Тьомик поквапився втрутитися.

— Окей! Окей! Я зараз усе поясню! Це означає, що у воротаря були проблеми з координацією рухів. Кузя вело, крутило й теліпало.

— А другий «кіпер»? — не вгавав я. — Що з ним?

Артем зітхнув і потупив оченята.

— Діарея, — не відволікаючись від рахування грошей, прогугнив замість нього незнайомець.

— Це понос? — уточнив я, геть заплутавшись у наукових термінах.

— Дуже сильний понос, — видихнув Тьомик.

У цей час на задньому плані ведучий футбольного огляду розповідав: «Другого воротаря під час перерви спробували витягти з туалету, проте тренерський штаб зазнав поразки та змушений був відступити. Голкіпер заявив, що без унітазу на поле не вийде».

Я весь затремтів, насилу стримуючись, аби не заїхати Тьомикові в пику.

— Ти варвар, Тьомо… — захрипів я. — Ти справжня ескімоська задниця. Як ти міг? Це ж «Торпедо»! Національна гордість країни… За нього наші діди вболівали… Слоняра ти йобаний! І я кажу тобі це просто в писок, не соромлячись! Як у тебе тільки рука піднялася?

Я відчував, як гнів заливає все моє єство, і вже лаштувався нам’яти напарникові вуха, коли Тьомик обірвав мене:

— Чувак, агов! Тобі що, не потрібні гроші?

Я заглух на півслові. За всім цим довколафутбольним неподобством я забув про свій борг. Якийсь час я сопів і супився, а тоді зрештою запитав:

— Цеє… скільки там?

— Якраз достатньо для того, щоб ти залатав дірки у своєму бюджеті.

Хвилин п’ять я мовчки спостерігав за тим, як Тьомик із коротуном завершують розбирати гроші з миски. Несподівано для самого себе я тицьнув у карлика й запитав:

— Слухай, Тьомо, а це взагалі хто такий? І чому ти віддаєш йому половину наших бабок?

Недоросток облишив рахувати купюри й утупився в мене спокійним поглядом.

— Ой, Максе, пардон! Зовсім забув вас познайомити, — похопився напарник. — Док, потисніть руку Максові, моєму колезі та компаньйону! Максе, — Артем, звівши брову, театральним жестом указав долонею на коротуна, — маю честь відрекомендувати тобі Леопольда Борисовича, головного лікаря ФК «Торпедо» (Київ)!