Заради майбутнього

ДНК. Історія сьома

Я вивалився з клініки у перенасичену вуглекислотою атмосферу о пів на сьому вечора. До зустрічі зі Шпротом і Бонкою лишалася година — тобто я вже не встигав, та попри це, прямуючи до метро, вирішив спершу заїхати додому. Після того, що сталося в операційній, страшенно хотілося в душ. Я розумів, що ні губка, ні струмені гарячої води не допоможуть видерти із себе спогади, але сподівався хоча б трохи притлумити відразу до себе.

Волога душила. Важкі сірі хмари притискалися до землі, а липке повітря бралося до шкіри. На мені була нейлонова вітрівка, блискавку на якій я застебнув до шиї, та однаково не перестав тремтіти — м’язи раз у раз подриґували, немов від ударів струмом. Я трусився відтоді, як вийшов з операційної. У холі на першому поверсі столичного Центру нейрохірургії, перед височенними розсувними дверима з тонованого скла, мене перестрів головлікар — Тирон Харват, 67 років, доктор медичних наук — і спробував заспокоїти. Позаочі його величали Янголом. Хтось говорив, що то через ясно-сині, немовби квітки льону, очі й тендітне, наче павутина, волосся, але старожили переконували, що Харвата так нарекли пацієнти. Він був «старої школи» й не раз, коли рої агентів у тілі чи контролююча програма давали збій, успішно завершував операцію руками. «Це перша?» — Янгол поклав долоню на моє плече. Він мав на увазі «смерть на столі» — так ми це називали поміж себе. Я кивнув і подумав, що за той час, доки перевдягався, про смерть Христини, напевно, довідалася вся лікарня. «Постарайся забути, — порадив він. — Знаю, важко, але життя триває, не картай себе та не зациклюйся. Ти зробив, що міг, а те, що не вдалося… ну, лайно трапляється. Спробуй викинути це з голови». Я пильно поглянув на нього й запитав: «Скільки було у вас?» Його очі враз затягло пеленою. Я бачив, як зіниці повільно розширилися, а погляд розмазався, став несфокусованим, і тепер Харват дивився кудись повз мене, ніби мене вже тут і не було. Від роздратування я прикусив щоку. Ви розумієте? Ті його слова не просто нічого не означали, вони були фальшивкою, обгортками, що маскували порожнечу! «Четверо…» — зрештою сказав він. Я вдруге кивнув і, присягаюся, доклав усіх зусиль, щоби стриматися, — розумів, що питати про це підло, тим паче таким тоном, — але не зміг: роз’їдені жовчю слова самі полізли з перекривленого болем рота. Тож я поцікавився, як давно він викинув із голови своїх — тих чотирьох, які спливали кров’ю на його очах. Харват повільно повів головою з боку в бік і, все так само дивлячись крізь мене, промовив: «Я пам’ятаю кожного, Захаре. Моя матір померла тридцять років тому, і я часом ловлю себе на думці, що не можу пригадати її, а цих… Я пам’ятаю кожну ямочку на їхніх обличчях». Мені було начхати, чи зауважив він зловтіху в моїх очах. Мені не полегшало, певна річ, ні, навіть навпаки — я спочатку злякався. Я виходив з операційної з таким відчуттям, наче на спину, загнавши глибоко під шкіру гострі кігті, заскочила велетенська мавпа, тож мені стало зле від припущення, що я, як і Харват, носитиму цю мавпу впродовж десятиліть. Але вже за мить — і тоді мені анітрохи не було за це соромно — груди затопило відчуття хворобливого тріумфу через усвідомлення, що у високого, майже під два метри чоловіка, що стояв переді мною, таких мавп на спині аж чотири.

Що найгірше — тобто що було найгіршим для мене, — операцію можна було не робити. Теоретично. Десятирічну Христину Радченко скерували до мене позавчора. Її батько, Віктор Радченко, був головою ради директорів «West Agro Group Inc.», заснованого 2032-го торгового холдингу, якого на початок 2056-го визнали найбільшим експортером зерна та води з України. Не подумайте, начебто я заспокоюю чи виправдовую себе, але якби не статки сім’ї, дівча, напевно, й досі лишалося б живим. Річ у тім, що після революції в діагностуванні внутрішніх хвороб, коли експрес-аналізатори крові почали вбудовувати в зубні щітки, а клітинні фільтри-аналізатори для зливів з душу чи раковин стали коштувати дешевше за пачку презервативів, люди отримали змогу виявляти величезну кількість хвороб — майже всі пухлини, кардіосклероз, міокардит, ішемічну хворобу серця, діабет, будь-які інфекційні захворювання — у зародку. Чистиш зуби, а тут — біп! — спалахує індикатор на краєчку щітки. Отже, аналізатор установив наявність підозрілих антитіл, і треба йти до лікаря. Відповідно, спростилося й лікування. Хірурги у звичному сенсі зникли, їхнє місце заступили терапевти. На жаль, ця революція оминула неврологічні захворювання — усе, що стосується нервової системи та головного мозку. Для діагностування епілепсії, пухлини мозку чи, скажімо, загрози інсульту недостатньо взяти на аналіз кров — необхідно робити ЕЕГ і МРТ. Перший функціональний магнітний томограф домашнього вжитку з’явився на ринку десять років тому, але навіть тепер, 2056-го, він коштував як електрокар, вимагав фахівця з установки та постійного обслуговування, через що дозволити його собі могли тільки заможні сім’ї. Як, наприклад, родина Радченків. Коротше, два дні тому, вранці 13 вересня 2056-го, коли маленька Христя сушила волосся перед тим, як піти до школи, томограф у її ванній пропищав і люто заблимав червоним. Батьки, не зволікаючи, повезли дочку до невролога, а той скерував її до Центру нейрохірургії. Я збагнув, у чому проблема, лише раз поглянувши на 3D-скан її мозку: три аневризми — одна велика, дві трохи менші — відповідно на передній сполучній артерії, внутрішній сонній артерії та задній церебральній артерії. Аневризма — це схоже на кульку здуття на стінці судини, спричинене її стоншенням. Зазвичай аневризми виникають у людей літнього віку, але зрідка трапляються вроджені — як у Христини. Вони небезпечні, адже будь-якої миті можуть розірватися, і це призведе до крововиливу в мозок, а далі… ну, самі розумієте. Система порахувала ймовірність виникнення загрозливих ускладнень під час операції — 2,11 %, а тоді видала значення ймовірності розриву хоча б однієї з аневризм упродовж найближчих десяти років — 1,68 %. Я спершу подумав, що це якась помилка, але, наказавши програмі екстраполювати результати обстеження — тобто сформувати передбачення на основі наявних даних, — виявив, що з віком загроза смерті стрімко зростає. Через тридцять років вона складатиме аж 36 %. Я вирішив не відкладати операцію.

До кінця 2020-х аневризми лікували на основі ендоваскулярного методу: через розріз на стегні в тіло вводили електроди, судинами проштовхували їх до мозку, де розгортали протез, що перекривав стоншену ділянку. На початку 2030-х, за десять років до того, як я пішов навчатися на лікаря, аневризми почали «цементувати» за допомогою наноагентів.

Саме по собі клітинне нарощення стінок судини не є чимось важким, єдина складність полягала в тому, що операція могла затягнутися, — я вирішив «закрити» всі три аневризми водночас. Христина лежала на спині, притомна, їй навіть не кололи знеболювального. Об 11:10 я ввів у вену першу порцію наноагентів, налаштовуючи, прогнав їх через серце, після чого провів до мозку. Поки зграйка мікроскопічних машин, підкоряючись командам із комп’ютера, забудовувала аневризму ендотелієм, я розпитував дівча про навчання, про подруг, про улюблені книги. Через півтори години нанороботи завершили «цементувати» стінку найбільшої аневризми. Я вилучив їх з організму та впустив нову партію, а тоді одна з двох менших аневризм розірвалася. Чому? Не знаю. Напевно, Янгол мав рацію: лайно трапляється. Обличчя Христі засмикалося, вона спершу замовкла, а потім тихо проказала: «Болить». Холонучи від жаху, я запитав: «Що болить?» — хоча й так знав відповідь. За мить дівчинка верещала від болю.

Розрив аневризми під час нарощення стінки — найгірше, що може статися в сучасній нейрохірургії. Терміново викликаний до операційної анестезіолог дав наркоз, ми перевели дівчинку у вертикальне положення, щоб хоч трохи зменшити відтік крові з розірваної артерії, і закріпили її голову в затискачах. Мені знадобилося сім хвилин, щоби зголити частину волосся й електропилкою прорізати отвір у черепі. Асистент одразу взявся відсмоктувати кров, але це мало допомагало: я був буквально по лікті в крові, кров заливала операційне крісло, стікала на підлогу, та найгірше — через кров я не міг дістатися до пошкодженої артерії, боявся зачепити нерв або яку-небудь іншу судину. О 13:35, так і не зупинивши кровотечу, я вирішив уводити пацієнтку в стан контрольованої клінічної смерті. Усі присутні в операційній швидко перевдяглися в термокостюми, приміщення наповнили крижаним повітрям і за чверть години тіло Христини охолодили до 25 °С. О 14:17 серце дівчинки зупинилося. Тлумлячи паніку, я залатав ушкоджену артерію, витяг інструменти з мозку, після чого анестезіолог узявся виводити Христину зі стану контрольованої клінічної смерті. Серцева активність відновилася майже відразу, тиск стабільно зростав — кров пішла до півкуль, а потім я побачив, як на виведеному на плаский екран над операційним кріслом зображенні мозку з’являється дедалі більше моторошно-сірих ділянок. Щось велике, холодне й чорне зрушилось у моїх грудях і посунуло вниз, зминаючи шлунок і нутрощі. Пізно. Було вже пізно. Мозок десятирічної Христини Радченко помер. Не знаю, як довго я простояв посеред залитої кров’ю операційної, дивлячись на результат своїх дій — бліде, наче гусінь, знекровлене тільце, в якому вперто штовхалося крихітне серце, єдине, що залишалось умовно живим.

О 17:40 я попросив вимкнути апарат штучного дихання.

Дорогою від метро до свого кондомініуму я міркував про те, що крововиливи в мозок стали для мене чимось на кшталт особистого прокляття. Вам, мабуть, дивно чути таку нісенітницю, та ще й від нейрохірурга, який мав би стикатися із субарахноїдальними кровотечами що другого дня. Але зрозумійте: я почав самостійно оперувати трохи більше як рік тому, та основне — обоє моїх батьків померли від інсульту.

Мій батько, Василь Борисович Чумак, за освітою біолог, усе життя пропрацював лаборантом Інституту молекулярної біології і генетики при НАНУ. Лаборантом він був, треба сказати, нікудишнім, та все ж кращим, аніж батьком. Люди, яких я зараховую до знайомих середнього рівня затребуваності, досі вважають, що я пішов навчатися на лікаря саме через нього. До певної міри так і є, от тільки батько не надихав мене та не прищеплював з дитинства любові до фундаментальної науки. Василь Чумак узагалі не обтяжував себе клопотами з виховання сина. Я народився в серпні 2019-го й уперше замислився над тим, що хочу навчатися на лікаря, приблизно через місяць після того, як мені стукнуло чотирнадцять: того дня на моїх очах помирала мама, а батько з усіма своїми знаннями про біологію — себто про життя — просто стояв і перелякано витріщався на неї.

На час смерті моїй мамі, Лілії Чумак-Ордаш, виповнилося повні сорок років. За будь-якими мірками ранувато для геморагічного інсульту, проте мама, як і її батько, а мій дід, Максим Ордаш, іще замолоду страждала на гіпертонію. Дід говорив, що це через його батька, тобто мого прадіда — Геннадія Попеля, якого він не пам’ятав, бо прабабця Надя розлучилась і вийшла заміж за іншого ще до того, як дід Максим навчився говорити реченнями, що складалися з більше як трьох слів. Дідусь часто переповідав почуту на початку 1990-х історію, яка з часом стала чимось на кшталт родинної легенди, про те, як далекого 1972-го прабабця Надя з її першим чоловіком — «отим безпутнім Попелем» — опинилися за лічені кілометри від епіцентру промислового ядерного вибуху, яким Совєти намагалися загасити пожежу на газовому родовищі неподалік Хрестища, що на заході Харківської області. Я після того навіть гуглив: і пожежа, і вибух не були вигадкою. Газовий факел палав два роки до підриву ядерного заряду та ще впродовж місяців після нього, тобто єдиними наслідками вибуху були вибиті вікна й потріскані стіни в довколишніх селищах, а також кількасот опромінених людей, серед яких — мій прадід Гена з тоді ще дворічним дідусем Максимом на руках.

Того дня, коли в мами стався інсульт, був вихідний і батьки сиділи вдома. Пригадую, що приблизно за годину після того, як спала пообідня спека, я взувався, збираючись на тренування з боротьби, а мама розчісувала волосся й чекала, щоб зачинити за мною двері. Я потягнувся рукою по наплічник, коли по моїх вухах ляснув непристойно гучний зойк; я підвів голову й побачив, як мама безшумно опускається на підлогу. Увесь її лівий бік застиг, правий же, навпаки, смикався. Вона піднесла праву долоню до перекошеного обличчя, — її пальці почали нещадно дряпати шкіру над вухом і скронею, — і, кривлячи губи, зашипіла: «Пече… пече…» Невдовзі слова поступились огидному нечленороздільному булькотінню. Я заплакав і, схилившись, роздивився жах у її очах. Мама вже не могла виразно говорити, але поки що не втратила здатність усвідомлювати. Коли прибіг батько, вона обмочилась і знепритомніла.

Це тепер я розумію, що в тому стані хоч якось допомогти їй ми вже не могли. Ніхто не міг. Але тоді мені просто не вкладалося в голові, чому батько, чекаючи, доки прибуде швидка, стовбичить на місці й нічого не робить. Маму навіть не забирали до лікарні. Лікар, що її оглянув, діагностував незворотний набряк мозку, після чого вколов знеболювальне та поїхав. Шансів не було. Наступного ранку, так і не отямившись, мама померла, а я пообіцяв собі, що стану лікарем, який запобігає інсультам. Я вірив, що це збіса круто: мати змогу ухвалювати рішення та відповідати за них.

Як помер батько? Це неприємна історія. Тобто я не хочу сказати, начебто смерть рідного батька може бути приємною, просто мій відійшов так, що соромно розповідати. Василь Чумак мав звичку подовгу зачинятися в туалеті з газетою чи журналом. Другого березня 2047-го — я саме закінчував інтернатуру в Центрі неврології, — батько звично засів у вбиральні, прихопивши із собою новий номер «Країни». Десь через півгодини припекло мені. Наштовхнувшись на зачинені зсередини двері, я взявся стукати, кілька разів смикнув за ручку, навіть спробував кричати, але марно. Зрештою виламав двері. Батько зі спущеними штанами сидів на унітазі, поклавши на коліна розгорнутий журнал. Утім, він не читав, не дивився на мене і, зрозуміло, не срав, бо був мертвий. Причина смерті та сама, що й у мами: обширний геморагічний інсульт.

Заскочивши до квартири на сімнадцятому поверсі, я прийняв душ і став почуватися трохи краще. У вхідних побачив три повідомлення — два від Шпрота й одне від Бонки, — проте не відповів на них. Похапцем натягнув на себе чистий одяг і вислизнув із квартири.

На виході з під’їзду я на мить затримався. В очі впало електронне оголошення ліворуч від входу, яке чомусь не помітив дорогою від метро. Центральна виборча комісія України нагадувала колишнім жителям Донецької та Луганської областей про Референдум із визначення статусу окупованих Росією територій, який повинен був пройти за два тижні. Жирним шрифтом на ньому було виділено нотатку про те, що в голосуванні мають право брати участь не лише переселенці з Донбасу, а й особи 2014—2020 рр. народження, хоча б один із батьків яких проживав у Донецькій чи Луганській області на момент початку російської агресії, але яких було народжено за межами окупованих територій.

Накопичений за день жар хвилями підіймався від землі, наче вона випаровувалась. Я востаннє зиркнув на оголошення, розвернувся та заквапився до підземки.

Певна річ, я міг би не йти, але Шпрот і Бонка були моїми єдиними друзями. Відтоді, як мене покинула дружина, наші щоп’ятничні посиденьки в пабі на Пушкінській залишались єдиною моєю розвагою, тож навіть після жахливого дня на роботі я вирішив не пропускати зустріч. Доїхав до Хрещатика — ця частина міста була найбільш загазованою, дехто на виході зі станції ставав біля кисневих автоматів, насичуючи легені перед тим, як опинитися на вулиці, — підтюпцем спустився Прорізною та заскочив до бару.

— Чого так пізно? — підвівся мені назустріч Шпрот. Насправді Шпрота звали Костею — Костею Лотоцьким, — а прізвисько причепилося до нього ще в школі через худорлявість, високий зріст і рудий, аж ядучий колір волосся.

— Та, не питай… — відмахнувся. Не хотів розказувати про те, що сталося у клініці.

— Падай. — Бонка підсунув мені крісло.

Бонка був Бонкою від народження, тобто його так і звали — Артем Бонка. На два роки молодший за мене, невисокий, чорнявий, із незмінно задертими догори кутиками губ. В обох — і в Кості, і в Артема — очі блищали від уже випитого пива.

— Ти чув? — запитав Шпрот після того, як я примостився на олдскульний дерев’яний стільчик.

— Почекай, — перебив Бонка. Він щось відчув — насторожився, обстеживши моє обличчя. За мить нахилився й турботливо глянув у вічі: — У тебе все гаразд?

Я знову махнув рукою:

— Норма. Все ок. — Потому повернувся до Шпрота: — Що я мав чути?

Той був надто збуджений, аби зауважити траурний вираз на моєму обличчі.

— Марсіани задушили півсотні наших!

Я роззявив рота.

Перше постійне поселення з’явилося на Марсі 2026-го, коли мені було сім. Нараховувало воно аж трьох жителів. У 2037-му чисельність колоністів зросла до ста двадцяти, і того самого року на Червоній планеті народилася перша дитина. Хлопчик. Еландон Шеард. Далі, 2038-го неподалік від кратера Еберсвальде колоністи заклали ще одну станцію, котра за десять років перетворилася на повноцінне — за марсіанськими, звісно, мірками — місто. А на початку 2050-х населення Марса нараховувало вже дві з половиною тисячі осіб, приблизно дев’ятсот п’ятдесят з яких не прилітали із Землі. Народжені на Марсі. Саме таких тут, на Землі, років п’ять тому почали називати «марсіанами».

Тож я роззявив рота, щоби попросити Шпрота не називати їх «марсіанами» — мені страшенно не подобався цей поділ на «наших» і «ненаших» (мушу, щоправда, зазначити, що завдяки нижчій гравітації народжені на Марсі діти все ж відрізнялися від дітей Землі — були вищими, мали більш крихкі кістки та з якихось, поки що не зовсім зрозумілих причин, більші голови, однак попри все вони лишалися людьми, не були ні іншою расою, ні тим паче новим видом Homo), — проте прохання зав’язло в зубах. До мене поволі дійшло, що саме проказав Костя.

— Що зробили?

— Ти ж пам’ятаєш, що Еландона обрали Канцлером…

Я кивнув. Задовго до старту першого пілотованого корабля, що рушив до Червоної планети, компанії, які фінансували колонізацію, розгорнули дискусію про те, яким повинен бути Марс. Кому він належатиме? Хто встановлюватиме закони, що будуть чинними на планеті? Яким буде політичний устрій, коли колонія розростеться? Унаслідок півторарічних обговорень було сформовано Раду Дев’ятнадцяти, до складу якої ввійшли представники п’ятнадцяти найбільших компаній, що живили проект, а також четверо експертів від НАСА. У 2022-му Рада ухвалила Марсіанську конституцію. Відповідно до неї Марс ніколи не належатиме жодній земній нації, планета апріорі стає власністю тих, хто на ній оселяється, закони визначає Рада Дев’ятнадцяти з обов’язковим погодженням із Губернатором, якого поміж себе обиратимуть колоністи. Але це тільки на папері все було просто. Компанії, які вкладали мільярди в розроблення кораблів і підготовку екіпажів, мусили повертати свої кошти, тож перші двадцять років усі аспекти функціонування та забезпечення колоній жорстко контролювали із Землі. Проблеми почалися, коли «марсіанам» — значній їх частині — перевалило за чотирнадцять. Худорляві високолобі дітлахи заходилися вимагати змін. Вони бачили землян, які прилітали на п’ять-шість років працювати за контрактом і до самого відльоту безперервно торочили про дім, про життя без обмежень, прогулянки під відкритим небом і нескінченні розваги — алкоголь, секс, наркотики — на далекій Землі. «Марсіани» раптом перехотіли до кінця своїх днів длубатися в шахтах, займатися наукою та щодня боротися за виживання на малопридатній для життя планеті. Їм забаглося свободи. І рівності. Рада довго вагалася, розуміючи, що юридичне визнання чи виокремлення «марсіан» може спровокувати розкол серед поселенців і поставити під загрозу саме існування марсіанських колоній, але зрештою погодилася. До Конституції внесли зміни, котрі давали «марсіанам» змогу обирати свого Супремо, або Канцлера, що його прирівнювали майже до Губернатора. Четвертого липня 2054-го «марсіани», яким на той момент виповнилося чотирнадцять, одностайно вибрали Канцлером Еландона Шеарда, першого народженого на Марсі. Тоді ж було досягнуто домовленості про початок лібералізації міграційної політики, кінцева мета якої — зняття обмежень на повернення з колоній. Відправним кроком став перший в історії колонізації візит «марсіанки» на Землю. Після шестимісячного перельоту 28 серпня 2056-го десятирічну Майю Вудс було доправлено на Землю експедицією M-SR-34/1. П’ятого вересня Майя застудилася, гуляючи в супроводі журналістів Центральним парком Нью-Йорка, а через тиждень, дванадцятого, померла від пневмонії. Лікарі не змогли врятували вирощений у стерильному середовищі та через те цілковито позбавлений імунітету організм.

— Отож, — правив далі Костя, — після звістки про смерть Майї кількасот «марсіан» Еберсвальде зібралося в головній залі, де Еландон виголосив промову. Малий курваль згадав усе: завезені із Землі інфекції, азартні ігри й алкоголь, кожну побутову сутичку між «марсіанами» й землянами, особливо ту, трирічної давнини, що закінчилась убивством «марсіанина», а ще, звісно, жорсткий контроль народжуваності з боку…

— Але це не чиясь примха! — обірвав його я. — Контроль зумовлений обмеженістю ресурсів. Вони не на курорті! За нинішніх умов понад дві з половиною тисячі осіб Марс не прогодує.

Шпрот розвів руками:

— Кому ти це розказуєш? Коротше, після промови «марсіани» оскаженіли, а Еландон оголосив, що скасовує Конституцію Дев’ятнадцяти і що Марс відтепер не підкорятиметься наказам із Землі. Людей, тобто землян — ти ж знаєш, в Еберсвальде їх менше як півсотні, причому серед них батьки кількох «марсіан» — загнали до теплиці на поверхні, півдня протримали там, після чого Еландон вимкнув систему утилізації CO2, перекрив канали надходження кисню, а замість нього пустив до теплиці метан.

— Метан? — я безпорадно кліпав. Тоді я на коротку мить забув навіть про Христю Радченко.

— Ага, — мотнув головою Шпрот. — Він сам по собі не отруйний, ну, ти ж знаєш, але спроба дихати ним замість кисню нічим хорошим для організму не закінчиться. Ти, як лікар, мусиш це добре ро…

— Знаю, знаю. Але… на хріна?

Шпрот смикнув плечима.

— Одинадцять мільярдів людей питають зараз те саме.

Я наморщив лоба, рахуючи, скільки зараз Еландону. Дев’ятнадцять. Іще шмаркач, та основне в іншому. Решта — ті, хто пішов за ним, хто послухав його та власноруч блокував повітрогони або ж просто мовчазно спостерігав, як помирають півсотні землян, — іще молодші. Декому, напевно, не виповнилося й дванадцяти.

— Вони ж іще діти…

— Ну, — м’яко заперечив Бонка, — шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять… Вони вже не діти, Захаре.

— Однаково не розумію: навіщо? Вони ж як ми, вони теж люди!

— Що за маячня? — звів брови Шпрот. — Вони відрізняються від нас, як ми відрізняємося від англійців чи американців.

— Чим?

— Не сміши мене.

— Ні, серйозно, — напосів я. — Чим ми відрізняємося від англійців?

— Ну хоча б тим, що я досі остерігаюся ходити вулицями, тримаючи Бонку за руку. — Він ледь нахилив голову й зухвало подивився на мене, цілковито певен слушності своїх слів. — Не подумай, я не скаржуся. У Польщі й Угорщині відьом підсмажували на вогнищах упродовж 200 років після того, як їх облишили підсмажувати в Голландії чи Англії. Думаю, через сто п’ятдесят років в Україні також припинять косо дивитися на геїв. — Шпрот ковтнув пива, Бонка підібгав губи і якось наче винувато стенув плечима (так, це правда: у мене всього двоє друзів і обоє — нетрадиційної орієнтації. Тож статистично можна стверджувати, що я товаришую винятково з гомосексуалістами). — Я про те, що ми всі ростемо в конкретних умовах, і різні умови формують різних нас. Розумієш?

Я промовчав, бо частково Шпрот мав рацію — до середини XXI століття українці так і не спромоглися викорчувати гомофобію, антисемітизм і сексизм, — але глибоко в душі однаково з ним не погоджувався. За яких умов зростали ті, кого він називає «марсіанами»? Хто навчив цих дітлахів жорстокості? Що примусило їх задушити газом кількадесят інших колоністів, які відрізнялися від них лише тим, що не народилися на Марсі, а прибули із Землі? Невже ми не здатні перебороти самих себе і всі наші дії зумовлені накопиченими в генах помилками попередніх поколінь?

— І що тепер?

— Дев’ятнадцятеро порушили питання каральної операції, — відповів Шпрот. — Офіційної заяви поки що не пролунало, але подейкують про двісті спецназівців, яких планують відрядити до Марса під час найближчого вікна.

Я вирячився ще більше. Одна зі статей Марсіанської конституції проголошувала Марс «вільним від зброї», тобто забороняла володіти, виробляти чи доправляти на планету будь-які різновиди смертельного озброєння.

— Ти жартуєш! А як же заборона на зброю?

— Анітрохи я не жартую. Рада Дев’ятнадцяти має намір перекинути на Марс дві сотні затятих головорізів.

Бонка гмикнув:

— Не все так просто. Це вони тут, на орбіті Землі, головорізи. Через шість місяців, на підльоті до Марса, вони перетворяться на дві сотні охлялих, змарнілих і геть деморалізованих істот. У моїй групі троє почали блювати, пісятися та проситися назад іще до виходу на орбіту. — Батько Бонки торгував прісною водою з Гонконгом та ОАЕ і дев’ять років тому продав свою компанію «West Agro Group Inc.», тобто Бонка був не з бідних і 2050-го один раз злітав у космос — як турист. — А ми пробули в невагомості нещасних півтори години. Крім того, ти думаєш, «марсіани» за цей час не підготуються?

— Е…

— За півроку можна атомну бомбу склепати. Мізків у них для цього вистачає, повір.

Я затих, пригнічено осмислюючи викладене товаришем.

— Як ти міг про це не чути? — проказав Бонка, відсьорбнувши пива. — Всі тільки й гудуть про Першу марсіанську війну.

— Був зайнятий, — неуважно буркнув я.

За сусіднім столиком хтось оглушливо зареготав, причому сміх більше нагадував гавкіт, і Шпрот, насупившись, обернувся. Я обвів затуманеним поглядом залу — якось не схоже було, що люди аж надто переймалися війною на Марсі, — а потім втупився у стіл. Моя уява, загалом дуже бідна, тепер гарячково працювала. Я міркував про Майю Вудс, про Христину Радченко та про відповідальність за ухвалені рішення, якої так наївно прагнув у дитинстві. Чи ті, хто ухвалював рішення про відправлення десятирічної «марсіанки» на Землю, здогадувалися, чим усе обернеться? Я розумів, що в НАСА дурнів не тримають і, безперечно, якихось заходів для захисту від земних вірусів вони вживали, от тільки цього виявилося недостатньо. Тож чи думав хтось — бодай побіжно, мимохідь — про те, що станеться, якщо Майя заразиться грипом і помре на Землі?.. Поза тим була ще одна думка, яка, наче рибина, миготіла глибоко у свідомості та яку страшенно не хотілося витягати на поверхню. Чи виголосив би промову Еландон Шеард і чи загинули б в імпровізованій газовій камері ні в чому не винуваті півсотні землян з Еберсвальде, якби Майя Вудс залишилася на Марсі й на цю мить гралася привезеними із Землі ляльками в дитячому блоці поселення, де народилася?

Думки перескочили на Христину Радченко. Їй, як і Майї, було тільки десять років. Я пригадав обличчя дівчинки впродовж тих кількох секунд після розриву аневризми, коли вона ще не почала кричати. Вона лежала на спині, напружено стиснувши губи, але ясно-сині очі волали до мене. Моїм тілом прокотилася дрож. Як і Рада Дев’ятнадцяти в ситуації з Майєю, я ухвалював рішення про операцію не просто сподіваючись на краще, я був переконаний, що чиню правильно, що будь-яке інше рішення є беззаперечно хибним і не вартим уваги. І це лякало найбільше. Бо, якби я поставив під сумнів екстраполяційні дані, визначені машиною за малозрозумілим алгоритмом, і вирішив не оперувати, Христя зараз була б жива. І напевно, була б жива ще десять, чи двадцять, чи навіть тридцять років. Розумієте? Я не міг збагнути, як Усесвіт таке дозволяє: яким чином, здавалося б, цілковито правильні рішення призводять до таких жахливих наслідків? Потому з’явилася ще одна думка, холодна й бридка, вона застрягла в лобі, ніби бурулька: чи справді від рішення про відправлення Майї на Землю що-небудь залежало? Що, як смерть маленької «марсіанки» та повстання просто збіглися в часі? Я покусував губу й намагався уявити, чи багато змінилося б, якби Майя вижила. Що, як причина не в обставинах, а в нас самих, у прихованих злобі, егоїзмі та потворності, котрі накопичилися за сотні поколінь і міцно вкоренилися в ДНК? Від усвідомлення, що марсіанські колонії приречені повторити всі етапи розвитку земної цивілізації, мені стало моторошно. Невже ми нічого не можемо вдіяти і спільнота на Марсі має неминуче пройти крізь власні Темні віки, перехворіти на нацизм, пережити епоху диктаторства?

Із задуми мене вивело запитання Бонки:

— Ти голосуватимеш?

Я підвів голову:

— Що?

— Твій батько, він же був із Донецька, так?

У дитинстві Василь Чумак якийсь час жив зі своїми бабусею та дідом на хуторі неподалік Луганська й тільки потім переїхав до Донецька, але я вирішив, що це неважливо.

— Так, — кивнув я.

— Так — твій тато з Донецька чи так — голосуватимеш?

У 2026-му, коли людство заснувало першу колонію на Марсі, Росія все ще продовжувала боротися з інакомисленням і «фашистами», поступово скочуючись до хаосу. У 2040-му, невдовзі після остаточного виснаження сибірських газових родовищ, збанкрутувала найбільша корпорація Російської Федерації «Газпром». Якийсь час бюджет тримався на плаву через наявність китайських відрахувань за тимчасове користування сибірськими землями, одначе до середини ХХІ століття внаслідок глобального потепління та повсюдного зникнення ґрунтових вод Сибір із мальовничої тундри перетворився на кам’яну пустку, схожу на Сахару кінця ХХ століття, хіба що трохи прохолоднішу, і став непотрібен навіть Китаю. На початку 2050-х Росія почала розвалювалися. Що із цим робити, ніхто не знав. Зважаючи на кількість ядерних боєголовок, натиканих уздовж кордону, Китай і США намагалися фінансово підтримати Російську Федерацію, але це було однаково що склеювати скотчем напівзогнилий труп. Тож 2054-го, після кількох раундів переговорів за участю ООН, ЄС та ОБСЄ, Україна та Росія підписали міждержавну угоду, відповідно до якої спірним територіям, таким як Крим та окуповані регіони Донбасу, було вирішено надати право на самовизначення. Дату референдуму довго не призначали та погодили лише на початку 2056-го — значною мірою через непоступливість української сторони. Річ у тім, що за останні 40 років середня температура Землі підвищилася на 2,6 °С. Потепління, крім безлічі проблем, дало й позитивні наслідки. Найважливіший із них — стрімке зростання продуктивності всіх галузей сільського господарства в середніх широтах, що якраз стосувалося України. Учені стверджували, що зростання ефективності триватиме, доки підвищення не сягне 3 °С, а потім настане колапс, але в Україні про це ніхто не думав. За минулі чверть століття країна стала лідером з експорту продовольства й одним із лідерів з експорту питної води, тож серед політичного істеблішменту виникла потужна опозиція, що не бажала злиття з розореними після російського правління регіонами, населення яких мало вельми специфічне уявлення про демократію та ринкові зв’язки.

— Голосуватиму… напевно.

— За возз’єднання? — Шпрот насупився, брови обтисли з обох боків глибоку складку над переніссям. У такі миті він здавався повною протилежністю спокійному та виваженому Бонці. Та й узагалі, до того як Шпрот відкрився, — на той момент ми товаришували вже майже десять років, — я й припустити не міг, що він гей.

— А що? — запитання прозвучало дурнувато, проте я справді не знав, за що голосуватиму. Донбас був просто місцем на карті, далекою, зубожілою й застиглою в часі територією, про яку батько часто згадував, але куди зовсім не прагнув повернутися. Я не розумів, чому повинен вирішувати долю тих, хто там проживає. І знову ж таки: які наслідки матиме це рішення?

Шпрот насупився ще більше, лоб розкреслили зморшки:

— Та нічого. Ті, хто зараз там, знають, як ми живемо, і, майже напевно, проголосують за приєднання.

— Не факт, — заперечив Бонка.

— Факт! — сердито труснув головою Шпрот. — Вони захочуть жити так само, вони вимагатимуть, щоб ми забезпечили їм такий самий рівень життя, але самі для цього не робитимуть нічого. — Він глипнув на мене та розвів руками: — Без образ.

— Не рівняй усіх під одну мірку. Люди на Донбасі та в Криму сорок років скніли в тоталітарній системі, в країні, яка поступово розкладалася під вагою власної ілюзорної величі. Що поганого в тому, щоб дати їм свободу?

— Я не казав, що вони не заслуговують на свободу, — парирував Шпрот. — Я казав, що вони не заслуговують на приєднання до цінностей, на будівництво яких не поклали жодної цеглини.

Я не відступав:

— Однаково не розумію, що поганого в об’єднанні.

— А що поганого було в об’єднанні Кореї? — зіронізував Шпрот. — Тоді весь світ також на вухах стояв, вітаючи свободу, що впала на голови північнокорейців. І що з того?

Після падіння 2034-го династії Кімів КНДР об’єдналася з Корейською республікою. Унаслідок об’єднання населення Південної Кореї збільшилося на третину, тоді як ВВП — лише на 3 %. До кінця тридцятих років через надмірні соціальні виплати й затрати на адаптацію північнокорейців (які зрештою не дали жодного економічного ефекту) Корея зав’язла в боргах. Було скасовано півсотні інноваційних програм, до максимуму скорочено решту бюджетних витрат. До середини сорокових об’єднана Корея вийшла з першої десятки найбільш розвинутих країн світу. На початку п’ятдесятих — вилетіла з першої тридцятки та продовжувала скочуватися донизу.

Я спробував заперечити:

— Я б не сказав, що об’єднана Корея має аж такий поганий вигляд.

Одначе фраза прозвучала мляво й непереконливо. Шпрот гмикнув:

— Ну, певна річ, якби в неї гепнуло метеоритом завбільшки з Говерлу, вона мала б трохи гірший вигляд. Ти ж розумієш, про що я.

Так, насправді я розумів. Через двадцять років після великого об’єднання було непросто знайти хоч одного корейця, який вважав би, що нація виграла від злиття двох Корей. Це разом із колишніми в’язнями концентраційних і трудових таборів. Кілька років тому я натрапив на дослідження, автори якого стверджували, що впродовж 2038—2048 років не менш як 80 % звільнених північнокорейських в’язнів померли від хвороб, спричинених недоїданням, чи від самогубств, зумовлених депресією. Вони або банально не могли пристосуватися, або ж, пристосувавшись, згорали від злості та образи, не тямлячи, чому світ лишив їх напризволяще. Чому вони гарували, як раби, в трудових таборах тоді, коли решта людства стежила за висадкою людей на Марсі?

— Свобода — це велика відповідальність, — патетично додав Шпрот, — надто цінний матеріал, щоб роздавати її тим, хто не цінує.

Я хотів заперечити, що свобода — це не матеріал, а невідчужуване право кожного, але припнув язика. Воно, може, й так, одначе на практиці чомусь складалось інакше. У Леніна всезагальна рівність також була чи не найвищим благом, от тільки всі спроби втілити її в життя оберталися на кошмарні соціальні катастрофи.

Невдовзі розмова перескочила на інше, але я майже не брав у ній участі. Ніяк не міг позбутися думок, закинутих у голову Костею. А що, як Шпрот має рацію? Чи варто давати людям свободу, коли знаєш, що це на лихо? І чи взагалі одиничне рішення може що-небудь змінити?

Я випив удвічі більше, ніж зазвичай, через що сунув до метро трохи погойдуючись. Десь далеко погуркував грім, ніздрі лоскотали терпкі запахи вечірнього міста, щоправда, у перенасиченій алкоголем голові нестерпний сморід вихлопних газів чомусь перетворювався на пахощі соснових гілок, нагрітих уранішнім сонцем, — запах, який я не відчував уже, здавалося, сто років.

Поки дістався додому, майже протверезів. Зайшовши до квартири, побачив, що на інформаційній панелі у вітальні блимає повідомлення про пропущений Skype-дзвінок. Я зачинив двері, перевірив герметизацію вікон, увімкнув оксигенатор. Скинувши взуття, кілька хвилин просто лежав на дивані, а по тому провів пальцем по дзеркальній поверхні інфопанелі. Як я й здогадувався, телефонував мій малий з Китаю.

Я зиркнув на себе в дзеркало — почервонілі білки, розчаровано опущені кутики очей, скусана нижня губа, і загалом такий вираз, наче щойно вгледів примару, — та все ж вирішив перенабрати. Андрій не так часто телефонував, може, щось сталося. Тільки після того, як пролунали гудки і Skype почав налагоджувати з’єднання, я раптом збагнув, що синові цього року виповнилося дев’ятнадцять — стільки само, як Еландону Шеарду, Канцлеру народжених на Марсі.

— Па, привіт!

Судячи з того, як радісно світилися його очі, нічого паскудного не трапилося. Якась частина мене, котра дивом не перегоріла внаслідок подій божевільного дня й поки що не втратила здатність виявляти емоції, полегшено видихнула. Хоча б щось добре за день.

Я підібрався та якомога бадьоріше випалив:

— Привіт, чемпіоне! Як ти?

Не треба мати особливі аналітичні здібності, щоб, віднявши два числа, збагнути, що Андрій Чумак з’явився на світ, коли мені ледве виповнилося вісімнадцять, і припустити, що він був незапланованою дитиною. Загалом так і є. Його матір звали Мартою, а познайомилися ми наступного дня після мого випускного в школі. Марта була на сім років старшою й на той час зустрічалася з моїм однокласником. Я з першого погляду запав на неї — не лише я, бо, коли відверто, половина класу пускала слину на її декольте, — але тільки я тієї ночі наважився запросити її на побачення. І вже з наступного ранку Марта Курасова зустрічалася зі мною. Восени 2036-го, коли почалося навчання в медичному університеті, я переїхав до неї на квартиру. Марта вже тоді потроху діставала мене, але я не хотів жити з батьком, а в гуртожиток київських не пускали. Через кілька тижнів після переїзду, після чергової божевільної сварки, ми зачали Андрія.

Попервах Марта здавалася мені веселою, енергійною та неймовірно життєрадісною — напевно, коли тобі сімнадцять, такими здаються всі жінки, готові вдовольняти тебе в ліжку, — одначе не минуло й півроку, як полуда спала з очей і я усвідомив, що її веселість часто межує з безпричинною істерією, енергійність є виявом неврівноваженості, а життєрадісність поволі виливається у патологічний потяг до розваг і безвідповідальність. Ні я, ні Марта не були готовими до дорослого життя. Усвідомлення цього було ще болючішим тому, що до народження Андрія лишалися лічені місяці. Я почувався кретином, який сам себе загнав у пастку, з якої немає виходу.

Марта ніколи не розповідала про своїх батьків. Я не бачив ні їх самих, ні їхніх фотографій, ба навіть імен від неї не чув. А на мої розпитування Марта відбувалася відмовками, що зростала з бабцею та дідом, а потім перескакувала на прабабцю Гафію. Та Гафія для мене була чимось на кшталт єдинорога — напівміфічне створіння, що поєднало в собі всі можливі та неможливі чесноти. Єдине, що я знав напевно: Гафія досить довго проживала у Франції, повернулася до України після розпаду Радянського Союзу і відразу взялася вчити сім’ю, як жити. Марта обожнювала її. Носила із собою фотографію (і це у ХХІ столітті!), безперестану згадувала: Гафія те, Гафія се. Якось я запитав: «Ти хоч бачила ту Гафію живою?» Марта зізналася, що не бачила, бо народилася після її смерті, але потім запекло додала: «Ти не розумієш, вона була крутою. Все моє дитинство всі мої рідні — всі, яких знала! — тільки про неї й говорили. Гафія вже тоді, в ту затуркану епоху була крутою, і я хочу бути, як вона».

Отож 2040-го, коли Андрієві було три, її крутість мене задовбала і ми розлучилися. Марта спершу забрала Андрія собі, але незабаром знайшла багатого китайця та виїхала до Тайваню, покинувши трирічного малюка на мене. Востаннє я отримував від неї звістку три роки тому — на день народження сина. Відтоді ні я, ні Андрій більше про неї не чули. Того самого 2040-го я повернувся до батька, який фактично до самої своєї смерті 2047-го виховував малого. Рік тому мій Андрій успішно склав вступні іспити та подався на навчання до Tsinghua University, найкращого закладу на євразійському континенті.

Несподівано блиск у синових очах пригас.

— Що в тебе трапилося?

— У мене? — я зобразив здивування. — Нічого. Просто важкий день. А ще хильнув зайвого, зустрічався з Артемом і Кос…

Однак обдурити його не вдалося.

— Па, не заговорюй мене, я знаю тебе напідпитку. Що сталося? Розповідай.

Я вдруге видихнув і розслабився — по- справжньому розслабився, вперше за день. Провів пальцями по складках під очима, розгладив щоки й подумки подякував синові, що не мушу вдавати перед ним, наче у мене все чудово.

— Сьогодні ввечері померла моя пацієнтка. Просто на операційному столі.

Я раптом пригадав Христину Радченко під час операції, поки вона ще лишалася притомною — до того, як кров, що прорвала аневризму, почала руйнувати її мозок. Дивно було: коли замислювалася, слухаючи мене, її брови рухалися, а коли говорила, навпаки — застигали.

Андрієві очі ледь округлилися.

— Оу. Це… ну… вона перша?

— Так. Їй було десять років. І до всього я тепер вважаю, що операцію можна було не робити.

Хлопець шумно втягнув крізь зуби повітря та вишкірився, так наче обпікся, доторкнувшись пальцями до чогось гарячого.

— Це дуже хріново, па?

Напевно, якби хтось інший поставив таке запитання, я б вибухнув, спалахнув би, мов каністра з гасом від випадкової іскри — певна річ, це хріново, це просто препаскудно! — але насправді я розумів, про що говорить мій син. Він цікавився, чи матиме це якісь наслідки для мене.

— Я зробив усе, що міг… але від того не легше: вона однаково померла.

— Мені жаль, па.

Було сумно дивитися на те, як він похнюпився, тож я опанував себе.

— Розказуй, що в тебе.

— Все добре. Я просто так зателефонував.

Він ніколи не телефонував просто так. Я примружився:

— З грошима все ок?

— Так. — Андрій раптом просяяв, в його очах знову застрибали іскорки. — Насправді я тому й телефоную. — Він хотів був усміхнутись, але, напевно, вирішив, що після всього, що я розповів, сміятися якось не зовсім доречно, тож усмішка зів’яла, не розквітнувши. — Я знайшов роботу.

— Справді?

Я спершу не повірив. Для некитайця знайти роботу в Китаї було другим у моєму списку див після воскресіння мертвих.

— Так! Не зовсім роботу, але це дуже крутий проект. У нас в універі розпочинають один експеримент, і я зголосився добровольцем — ну, типу, побути піддослідним, — і за це непогано доплачують.

Я насторожився.

— Що за експеримент? — Як лікар я чудово знав, що добровольцям у наукових експериментах за просто так не платять.

— Зібралася величезна команда, — захоплено узявся розповідати Андрій, — шістдесят науковців із Циньхуа, Пекінського університету, шанхайських університетів Фудань і Цзяотун. Ідея дослідів заснована на останніх відкриттях, зроблених на кафедрі генетики університету Фудань. Ти, мабуть, знаєш: раніше думали, що так звані сміттєві фрагменти ДНК, тобто послідовності геномної макромолекули, що не відповідають за генерацію білків і нібито не виконують певних функцій, насправді є залишками древніших ДНК, які стали непотрібними в процесі еволюції. Але генетики з Фуданя виявили, що «сміттєві» ДНК насправді зовсім не сміттєві, в них закодовано інформацію. Пізніше вже на моєму факультеті припустили, що така інформація є результатом фіксації в мозку індивіда найпотужніших в емоційному сенсі вражень. Ці враження мають бути достатньо сильними, щоб відбитися в ДНК, але не аж такими важливими для еволюції, щоб не перетворитися на частину активної послідовності. На сьогодні в китайців є всі технології, щоби спробувати шар за шаром витягнути цю інформацію.

Мені не вдалося збагнути, до чого він хилить:

— Як це — витягти?

— Ну, ідея в тому, щоб узяти «сміттєві» фрагменти ДНК, розгорнути, тобто розкодувати їх, і на основі отриманих даних виростити в лабораторних умовах структурні частини мозку, що відповідають за обробку емоцій і візуальних образів, а потім за допомогою систем розпізнавання візуалізувати активність нейронів у них. Ти, напевно, чув про системи візуалізації снів, то це повинно бути щось схоже. Зрозуміло, частина інформації виявиться втраченою, частина не відобразиться коректно, але загалом ми тут вважаємо, що зможемо видобути із цього «сміття» щось на кшталт відеороликів, які міститимуть найяскравіші епізоди з життя предків конкретної людини.

— І цією людиною будеш ти? Тобто це будуть твої предки?

— Так.

Я насупився.

— Отже, китайці хочуть клонувати твій мозок?

— Ні. — Андрій замотав головою. — Вони клонуватимуть частини мізків моїх пращурів, у яких, ми всі на це сподіваємося, відбилися найяскравіші моменти їхніх життів.

— А, — зронив я. І раптом стрепенувся, серце неспокійно затріпотіло у грудях: — То ти зможеш побачити… не знаю, як правильно висловитися… почути чи відчути, що думав твій дід, коли помирала бабуся?

— Так, якщо для діда це переживання було достатньо сильним.

«Хрінь собача», — зміркував я, а вголос проказав:

— Це небезпечно?

— Анітрохи. Зразки ДНК братимуть з крові. Нічого особливого.

— І скільки заплатять?

Обличчя сина на голографічному зображенні неначе підсвітили прожектором:

— Триста тисяч юанів.

Я присвиснув. Цього навіть за нинішніх цін могло вистачити на півроку життя в Пекіні.

— Якщо експеримент не становить загрози, якого біса тобі пропонують такі гроші?

— Ну па! — закотив очі Андрій.

— Я мушу знати, — додав металу в голосі.

— Платять за право оприлюднити зчитані історії. Ну, типу, отак мені нібито відшкодовують збитки через порушення приватності, бо може статися, що, наприклад, найяскравішим спогадом мого діда була ніч, коли він зраджував мою бабцю з якою-небудь…

— Твій дід не зраджував бабці! — гаркнув я.

— Я просто для прикладу, — похнюпився Андрій.

Ми затихли й трохи помовчали. Зрештою хлопець нехотячи озвався:

— Тобі не подобається? Тоді я відмовлюся.

— Ні, — заперечив я. — Не зважай. Просто я замислився, який спогад ти видобудеш із мого мозку? І чи будеш йому радий?

Андрій розгубився:

— Та я не…

— Як тобі буде, якщо це виявиться не момент твого народження, не день, коли ти вперше промовив «па», а заллята кров’ю операційна та крихітна дівчинка, яка могла б жити, але померла на моїх руках?

— Не гризися, — син зітхнув. — Ти ж сам сказав, що зробив усе, що від тебе залежало.

Я повільно похитав головою.

— І що з того? Я весь вечір тільки над цим і ламаю голову. Я віддав би що завгодно за можливість на мить повернутися в минуле та скасувати операцію.

Андрій стиснув губи, довго німував, а потім тихо заговорив:

— Минуле недосяжне, па. Ми мусимо йти вперед, а не тягнутися за тим, що було.

Може, якби фраза прозвучала з уст кого-небудь хоч трохи дорослішого, то не здалася б мені аж такою пласкою й тривіальною. Втім, я вдячно кивнув, бо це було саме те, що хотів почути.

— Добре. Не пропий усі гроші за тиждень. І тримай мене в курсі з приводу того експерименту.

Ми попрощалися, голографічне зображення зникло. Я відкинувся на спинку дивана і, чекаючи, поки очі адаптуються до пітьми, вслухався в тихе шипіння оксигенатора.

Я не помічав плину часу. В голові притишено гуло від випитого, але загалом почувався добре. Помалу заспокоювався. Розумів, що спливуть роки, доки Христина Радченко перестане мені снитися, але відчував, що зрештою зможу з цим змиритися. Натомість я думав про Костині слова: про Донбас, про об’єднання Кореї та про свободу, яка може руйнувати життя. Щось жахливо неправильне було в його міркуваннях, от тільки мені ніяк не вдавалося збагнути що. Негативний економічний ефект від об’єднання Кореї можна легко обрахувати. Але як рахувати ефект від, скажімо, звільнення в’язнів, які все життя провели в таборах? Чим вимірювати користь від повернення мільйонам людей їхніх прав? Чи є це повернення цінністю саме по собі, чи треба обов’язково зважати на наслідки? Я не мав відповідей на ці запитання. В якийсь момент я почав уявляти, що краще: померти від виснаження в трудовому таборі, навіть не уявляючи, що існує цивілізований світ, чи перерізати вени на зап’ясті посеред залитого яскравими вогнями та цілковито байдужого до тебе мегаполіса, — але майже відразу виштовхав такі думки з голови. Вони здавалися блюзнірськими. Хіба можна дискутувати про те, яка смерть щасливіша?

Мої роздуми обірвав короткий дзвінок у двері. Я ковзнув очима по інфопанелі. 23:47. Потер скроні, гадаючи, хто б то міг бути, підвівся та пройшов коридором до вхідних дверей. На моніторі праворуч від дверей побачив двох чоловіків. Один — невисокий, але кремезний, з грубуватим обличчям, волячою шиєю і світло-сірими, неначе вицвілими, очима — стояв просто перед дверима, другий — засмаглий, із зачесаним назад блискучо-чорним волоссям і ледь помітними зморшками, що нагадували павутину сірих тріщин на старовинній вазі — переминався з ноги на ногу трохи позаду. Я не пригадував, щоб кого-небудь з них раніше зустрічав.

Торкнувшись екрана, активував гучномовець:

— Хто ви?

— Ми хочемо поговорити з приводу Христини Радченко, — пробасив перший.

Мені здалося, наче хтось занурив холодні пальці в мої нутрощі. Я механічно, не встигнувши обміркувати, що роблю і що це все може означати, відчинив двері.

— Хто ви? — повторив запитання.

Здоровань, притримуючи правою рукою фалду мішкуватого жакета, переступив поріг. Він не штовхав мене, але я мусив зробити крок назад. Тієї самої миті холодні пальці з нутрощів перескочили на горло. Я злякався. Другий чоловік тупився кудись повз мене, немовби вагаючись, чи варто заходити. На ньому була біла сорочка із закасаними до ліктів рукавами. Я встиг зауважити худі й блискучі від засмаги передпліччя та зблякле татуювання на зап’ястку, після чого погляд перескочив на тригранний стилет, що кріпився на пальцях, як кастет. Я розтулив рота, але не витиснув із себе жодного звуку. Широкоплечий, чиї вилинялі очі гарячково металися, обійшов мене, зупинився за спиною та накрив важкими долонями мої плечі. Тоді той другий — із тридцятисантиметровим стилет-кастетом на пальцях — ступив уперед, підніс худу руку і, повільно встромляючи клинок мені в горло, проказав:

— Я її батько.

Я відчув, як вістря стилета врізалося в шийні хребці, розтиснуло їх і вийшло з плоті під потилицею. На ключиці потекла кров, раптово стало нестерпно боляче дихати. Я захарчав і, напевно, впав би, якби здоровань у мішкуватому жакеті не підтримав мене. Ні до, ні після операції я не зустрічався з батьком Христини. В залі під операційною чекала мати і ще якась старша жінка — чи то покоївка, чи то нянька, котра, коли я повідомив про смерть Христі, розридалася дужче за матір. Я не знав, чому її батько не прийшов. Може, був зайнятий, а може, сприйняв операцію з видалення аневризми за щось на кшталт походу до зубного лікаря чи перукаря.

Віктор Радченко наблизив голову до мене, але все ще продовжував тупитися кудись повз, через що виникало враження, наче промовляє не до мене:

— Мені сказали, що вона стекла кров’ю, наче свиня… — з обрамленого сухими губами рота тхнуло алкоголем, — стекла кров’ю, наче свиня…

— Ні… ні… вона… на…

— Тепер я прийшов подивитися, як стікатимеш кров’ю ти.

Щось розкололось у свідомості, і я побачив себе ніби збоку, і думки, мої думки, немовби пролітали повз мене — того, який спостерігає, — і я споглядав, як вони слабнуть і тремтять. Потім Віктор Радченко висмикнув стилет, а здоровань розчепив пальці. Світ закрутився перед очима, і я відчув, що падаю.