Засвіт встали козаченьки

«Чом ти не прийшов, як місяць зійшов,

Як я тебе ждала,

Чи коня не мав, чи стежки не знав,

Чи мать не пускала?»

І коня я мав, і стежку я знав,

І мати пускала.

Найменша сестра — бодай не зросла —

Сідельце сховала.

Старшая сестра сідельце знайшла,

Коня осідлала:

«Поїжджай, браток, до дівчиноньки,

Котра тебе ждала».

Тече річенька невеличенька,

Схочу — перескочу.

Ой віддай мене, моя матінко,

За кого я схочу.

Як віддавала, приказувала

В гостях не бувати:

«А як прийдеш ти, моя донечко,

То вижену з хати».

Терпіла годок, терпіла другий,

Третій не стерпіла,

Перетворилась в сиву зозулю,

В гості полетіла.

Полем летіла — землю кропила

Дрібними сльозами,

Гаєм летіла — гілля ламала

Білими руками.

Прилетіла в сад, сад зелененький,

Сіла на калині,

Та й стала кувать, жалю завдавать,

Як жить на чужині.

Кувала я день, кувала другий,

І ніхто не чує.

А на третій день стала кувати,

Ніхто не рятує.

Сидить матінка край віконечка,

Рушник вишиває,

А найменший брат стоїть у дверях,

Ружжо заряджає.

«Дозволь, матінко, дозволь, рідненька,

Цю зозулю вбити,

Бо вона кує, жалю завдає, —

Я не можу жити».

«Не дозволю я тобі, мій синок,

Цю зозулю вбити,

Бо цій зозулі, як моїй дочці,

На чужині жити».