Зимова повість

1

Він завше прокидався, коли за стінами лив дощ; дощ падав спроквола, проціджувався, немов крізь решето, напочатку схожий на мжичку, потім крівлями в'язниці торохкотіли важкі, налиті зимовою вологою краплі; тоді він підіймався, підступав до заґратованого вікна й дивився, як вода стікає в калюжі, вітер ганяє оберемки води, а понизу мертво залягало. Цей дощ нудно повторювався цілий тиждень, не подібний на осінню приреченість — приносив спогади про кущі зеленого аґрусу, облиплі квітом соняшника засмаглі жіночі литки; а після зливи калюжі лежали тремтливими ртутними плямами, а він ще з добру годину, проводжаючи сонце, впирався поглядом у рожевий розруб між землею і небом, вертав на нари, витягувався у повен зріст; заплющував очі. Він лежав годинами, рахуючи краплі, уявляв аґрус — кошлаті, великі ягоди з росою на ворсі, де під кущами земля умащена перегноєм; далі спадало на думку, як колись, у такий час, він нудився від того, що не міг нікого полюбити: лежав у крихітній комірчині з низькою полавою, забитий прілими стінами — у темряві, де на подвір'ї росли розлогі з облущеною корою яблуні; яблука падали на землю, бризками соку лякали голубів, голуби клубками тепла билися об шибки; до нього приходила жінка, але за рік ув'язнення, слідства, суду — образ її стерся, і він, навіть у камері, згадував жінку тільки як той ланцюжок, що єднав той світ, за стінами, з голубами, яблунями, низьким небом і ще чимось. Це потім заворушилося, заворохобилося, задудніло, виперло з грудей, відтак наздогнало сірим коридором, — коли до камери ввійшов чоловік, одягнений по-військовому: запитав його ім'я, по-батькові, прізвище і виголосив про час виконання вироку; це тяглося довгим коридором з безліччю дверей — відчуття котилося рівно, гладко, але повз нього, набирало потужної хвилі, коли його вели на розстріл. І він очманів від того, як воно хутко зникло біля дверей, що їх відчинили тюремники, від котрих линув густий дух мила, солодкого жіночого поту, домашньої кухні. На східцях він тужив мізки, хотів утямити в останні хвилини життя, навернути пам'ять на породжене в камері, але ступивши на широке подвір'я, прослизаючи під склепіння арок, навислих погорі ґратів, пірнаючи знову у вузькі артерії коридорів, то вирішив: він ні до чого не хоче повертатися. Його лише дратували спини сторожі, запах мила і безкінечне бабахання ходи — цокотіння підбитих крицею чобіт. І чим довше йшли, то він глибше падав на дно свідомості, але — без подиву — нічого там не знаходив, окрім маленького вогника жалю, чогось невикористаного.

В кімнаті без вікон йому вичитали вирок, як вичитують школярам абетку, а він зиркав на тонкі губи чоловіка, котрий читав, на зелену муху, що гасала, билася об свіжо-вибілені стіни, стримував утому в ногах, і знову водив зіницями зелену муху. Йому дали підписати папір; він поставив хрестика, процідивши крізь зуби, що неписьменний. Коли запропонували шклянку горілки, то відмовився, закурив і з приємністю слухав, як потріскує цигарка в непробивній тиші. Вийшли на подвір'я, що лежало вологе від дощу, і він уперся поглядом у подовбану стіну. Солдати повагом, не поспішаючи принесли дерев'яного щита із засохлими плямами крові. Двоє, котрі стояли позаду, попрохали закласти руки за спину, щоб вони наділи наручники, але він сказав, що цього робити не варто; перевальцем подався до щита, повернувся обличчям до шестірки людей, які вже лаштували пістолети.

Він стояв, випнувши підборіддя, задерев'янілий, бачив, як згори засвітився ліхтар і засліпив очі; почув клацання запобіжників на пістолетах, а відтак голос, по якому він упізнав тонкогубого чоловіка. Ліхтар погас, і він довго не бачив, як чоловік читав гугнявим голосом наказ про амнестію.

— Ну, нічого, свинопаси, не хвилюйтеся, я до вас ще повернуся, — сказав накінець і відчув, як холодний піт стікає рівчаком спини.