Зимова повість

5

— Свобода — це мотузка, намащена милом з двох кінців. Все міняю обліцовку… Лампа… Все… — він почув цей голос, який линув, немов у діжу або десь здалеку, згадав, чітко вирізав з пам'яті: як муха повзла по білій порепаній стіні, і пам'ятав, що тоді він боявся обпектися, а звідти несло жаром; як він дивився зверху донизу, сидячи у когось на руках, — на чоловіка з втягнутими ребрами, запалим животом. Цей чоловік подався якось боком, біла стіна вимаячувала чорний, обстрьобаний светр, а на стіні тріпалася тінь від здоровенної голови, за вікнами — великими і стрільчастими — летів безмежний глибокий простір, а чоловік булькав словами крізь пощерблені, гнилі зуби. І через незліченну товщу років, багато років, поминувши неминучу вічність забутого, йому треба було здогадатися, а швидше пригадати, як той чоловік пішов, скоцюрблений і миршавий, до дверей, а по сволоках, підвіконнях, стелі, стінах, у світлі гасової лампи, — ламалася тінь; через тонни думок, десятки втеч і відсидок тримати незрозумілий образ нещасного, гидкого чоловіка, щоб потім в один день дізнатися, що то був батько, якого він уже пізніше не бачив, — хіба маленька фотокартка людини, більше схожої на вчителя філології.

Він ступав по товченому шклі: запах погарі, смалятини розпирав ніздрі, а він ішов — поверх за поверхом, міняв калейдоскопом думки, і вже наприкінці, зупинившись біля вузького більма вікна, відчиняючи червоні, з облупленою фарбою двері, — зрозумів: його загнано в цей велетенський кам'яний мішок, і єдине, чим може зарадити собі нормальна людина — це втекти; але втікають ті, що здаються, або ті, які ні на що не здатні. А йому лишається — померти. Для нього це і є необхідністю, яка не потребувала доказів, самозречень, запевнень. І то добре, — думав. — Смішно було б прожити серед кам'яних склепів і не померти серед них. Смішно й безглуздо шукати в цьому місті щось роками. Та перед цим йому треба вбити Генерала. Це, єдине, певне, в житті він зробить із задоволенням. Це не буде війна. Це буде зведення особистих рахунків, як і там, у тому вольєрі, коли він слухав переламані пострілами істеричні голоси хлопчаків.

Тож треба те зробити, бо нічого не лишилося, як тільки чекати смерті, в нудній смерті — короткий відпочинок.

Посеред кімнати стояв диван, навколо лежали розкидані бляшанки, в прогнутому шклі вікна, видувалося місто, голубий морок устеляв приміщення, — він сів на диван, пожбурив ногою ковдру, бляшанки проторохкотіли врізнобіч. За вікнами скрипів трамвай, і по кутках лунало громом.

Він прочинив вікно. За стінами туман снував між будинками й ліхтарями. Не поспішаючи, він відшукав плиту, присів і став розламувати стілець — лаковані ніжки неслухняно випорскували з рук. У діда виходило все, дід вмів робити всяку всячину, не те, що його батько — читати книжки, ховатися від урядової міліції, сидіти по божевільнях. Правда, це треба сприймати як само собою зрозуміле — воно є, і це не треба ставити за приклад. Правда, він і такого не може, лише вміє бути один, ні за чим не жаліти і знає, напевне знає, що може кожну хвилину загинути. Еге ж бо, думав, намахана країна, в якій батько боїться бачити сина, а син гордує батьком.

Трамвай виповз із-за пагорба, прокотився у вигнутій шибці. По вулиці цибатий підліток, в кожусі і по-військовому затягнутий паском, тягнув голос. Голос журно виривався і накочувався у сувоях туману:

— Го-о-о-лосуу-у-уу-уй-те-е-е за Генерала-а-а… за Генерала-а-а-а… го-го-о-о-лосуйте за Генерала-ла-ла-ла…

Так, віслючки, голосуйте за Генерала, він зараз друга людина після Всевишнього. Одні не мали Бога, інші прийшли з Богом. Сам чорт ногу зламає.

А будинок старий і добрий. Від будинку завжди надходить заспокоєння: від східців, кручених поручнів, дверних бронзових ручок. Раніше з вікон будинку було видно старовинну вежу. Особливо вночі, коли на вежі, в порожнечі ночі, займалося світло.

Він думав про те, скільки знав Генерала. Напевне, давно, ще тоді, коли той не був Генералом, а ловив кожне сказане більш-менш розумне слово, пхався по тусовках, зазирав у рота і кишені іноземцям, писав недолугі вірші, трактати по переворотах, а трохи пізніше по ресторанах ґвалтував кельнерш. Але щось за ним стояло. Можливо, тінь того, що є зараз. Швидше так. І треба не мати взагалі в голові ні Бога, ні чорта, щоб не вгадати, чим це скінчиться.

Диван зі спущеною на підлогу ковдрою — брунатна підбивка прогнулася, коли він сів, м'яко замуркали пружини, а він повагом опустився, глянув на себе в тріснуте навпіл старовинне люстро, що навпроти, і те, що накотилося на нього в кімнаті Лефа, те, що вдарило в груди, вдавило плечі, — відплинуло, потягнулося слизькими від туману та мокрого снігу вулицями. І він вирішив, що так повинно бути.

Об люстро бився білий аркуш паперу, по кімнаті гуляв протяг, від плити пашіло жаром, і в грубі вибухали ніжки стільця.

Кімнатою пролетів джміль. Це здивувало. Джміль зробив коло, сів на аркуш паперу, що колихався від протягу, і в кімнаті запала тиша. Він почув стукіт власного серця, а потім вирішив, що джмеля відігріло тепло. Ніщо так не руйнується, як ілюзія мертвого міста. Танки ввійдуть, і барикади вибухнуть, але це лайно із закрученими вусами зникне і з'явиться. В якій ролі?

Потім він подумав про Оксану, але нічого не міг згадати, окрім теплої спальні з високою стелею, вираз очей і ще щось таке, яке забувається так швидко, як усе попереднє. Оксана не була першою, як і та жінка, яка приходила до нього, де росли велетенські яблуні, а голуби на світанку билися в шибки протилежного будинку.

Східцями хтось підіймався. Він весь витягнувся, міцніше втягнув ніздрями запах погарі, смалятини. Звідки. Кроки по хвилі врівноважено, спокійно, впевнено наближалися до його кімнати.

Вони зайшли, здорові й упевнені, шурхіт шкіряних плащів заповнив простір, і джміль, що знявся, — німо сунув у сизині, коли стек, тонко цвяхнувши повітря, збив його на підлогу.

Він сидів упівоберта біля груби, в червоних спалахах, навіть не повернув голови в бік двох здорованів, що стояли й тупо, майже по-дитячому дивилися на нього. Одного він знав, з вип'яченою губою, з вічними балачками про секс і політику.

— Що, свинопаси, вирішили пробздітися?

— Здоров, — сказав той, що з вип'яченою губою. — На тебе чекає Генерал.

Джміль злетів з підлоги, прогудів над головами прибулих, сів на закіптюжену фіранку і гойдався на протязі. Двоє провели його поглядом. Той, що з вип'яченою губою, бив по халяві чобота стеком.

Він п'ялив мізки і старався згадати Оксану.

— Що йому треба?

— У Генерала не питають, що від нього треба, — сказав другий.

— Да, — він говорив не повертаючи голови, — свинопаси завжди хворіли на манію величі.

— Збирайся.

Східцями прокотилася зламана лялька, коли вони прямували до виходу. Волога впереміш зі смородом, облуплені стіни. Будинок старий, повторив він власну думку. Це нагадує дитинство, яке не пам'ятаєш: ялинку, апельсини, добрих затишних духів, що мостяться по всіх кутках і крадуть даровані цукерки і пряники.

Вулицею снував туман, і крізь прошарки видно асфальт. Довгий смугастий автомобіль чекав на них. У одного з прибулих дрібно затремтіли руки.

— Поїхали, — промурмотів той, з вип'яченою губою. Він сидів позаду, без охорони, тепло грало в грудях, повертався в той будинок: як літав джміль, і як той, з вип'яченою губою, збив джмеля стеком і розчавив важким яловим чоботом.

— Свинопас ти, і лишишся свинопасом, — сказав він, коли авто підкочувало до палацу.

— Це ти скажеш Генералові, а мені хоч кілок на голові теши.

Він глянув на руки: одутлуваті, довгі, на кінцях немов обсмикані, закінчувалися кургузими пальцями, і більше вони видавалися тваринами з мініатюрними вічками нігтів.

Крокуючи Галереєю, він дивувався, нащо стільки вікон, ловлячи своє відображення в десятках дзеркал, він не розумів, нащо всього стільки, — на той час, що він знав про цей палац, то навіть ті, хто був до цього при владі, не дозволяли собі такого. А потім згадав ворожку, що бачив через вікно авта: як вона розкидала карти на втоптаний сніг, вітер ворушив розірване намисто, вона голосно кричала.

Минаючи десятки вікон, дзеркал, прямуючи в кінець світлого і чистого коридору, він зловив себе на тому, що не думав про Генерала, а якщо і думав, то як про покійника. І ще від самого початку він думає про неминучість смерті: власної, Генерала, всього міста. Для нього зараз не було ніякої різниці. Місто мертве. Це дійшло до нього, коли відчинилися двері з червоного дерева, і його втягнула темрява, хлюпнуло жовте світло, в носі закрутило від запаху дорогих сиґар і коньяку.

Так, він помре у цьому місті. Тільки у цьому місті — всіма забутий, де циганка розсипала буклі, карти і не дивилася у вічі. Охорона відійшла. Він кинув:

— А зараз, свинопаси, бігом рятувати батьківщину.

— У-у-у, сволота… — прогудів губатий.

Генерала майже не було видно з-за столу.

— Привіт… привіт, старий… Радий тебе бачити живим і здоровим. — Генерал задріботів ніжками, обминаючи велику кількість стільців, підсвічників на високих підставках.

— Як ся маєш?…

Він стояв навпроти Генерала у рожевому мороці між десятками гнутих підсвічників у людський зріст.

— Та так… У тюрмі кормили добре що ті, що ваші.

— О-о-о… Не говори «ваші»… Ти, той, не ображайся, але ж ми недавно прийшли до влади. Та й час… сам розумієш. Те та се. Коньяк, сиґару?

— Не відмовлюся.

— Сідай.

— Тільки вийшов.

— Та перестань.

— На 'кий хрін я тобі здався.

— Завжди приємно бачити соратників… Завжди… Особливо після всього… того…

Генерал все бігав навколо нього, потирав руки, а він весь час чомусь не випускав з поля зору місце між бровою і чолом. Низьким, трохи випуклим наперед чолом.

— Ти думаєш, що ми мали коли-небудь щось спільне?

— Я дуже радий тебе бачити, — сказав Генерал, витягнув куценькі руки, розвернувся на лівій нозі і пішов до світлого вікна. За шклом падав сніг, і він бачив чорні дахи і як подвір'ям розходжують водії біля смугастих авт.

— Давай вип'ємо, — він подивився на Генерала, що вже примостився на купі паперу.

— Вироки… Все вироки. Якби ти знав, старий, яка це нудна робота займатися усім цим.

— Для чого ти мені це говориш — я не беруся рятувати батьківщину.

— Як знати… Як знати… — очі Генерала вигулькнули десь ізсередини.

В кімнату зайшов Леф.

— Пізнаєш? — Генерал добродушно реготнув, потер руки.

— Налий нам коньяку, — наказав Генерал Лефові.

— Я б краще поцідив чифірю, — мляво, немов з тієї сторони кабінету, почув свій голос.

— Ти вільний.

Леф із потупленими очима, в яких нічого не можна прочитати, подався задом, крутнувся балеруном і тихо, як не було, зник.

— Ти здивований?

— Хто хоч раз влазив у таке лайно, як улаштування держави, не може здивуватися. — Він процідив коньяк крізь зуби, але зробив це так швидко, що по миті пожалкував. Додав: — Тільки шкода, бо цей мітив дуже високо.

— Ще коньяку?…

— Давай.

Надворі заскрипіло, подалося назад, ударило луною по стінах, майнуло, розтяглося прозорою страпатою тінню гайвороння.

— Підемо прогуляємося?

Він знав закінчення таких прогулянок: чіплявся поглядом за червоні важкі штори, але погляд не знаходив нічого певного, обтрушувався попелом, тлів на вікнах, і йому нічого не лишилося — зупинитися на обличчі Генерала й усміхнутися.

— Радий тебе бачити… — Генерал говорив у себе, потім штовхнув люстро, що навпроти, і коли воно прочинилося, перед ним простягнувся коридор, знову одноманітно вставлений підсвічниками у людський зріст.

— Хочеш пройтися цим коридором?

— Ну… А ти як думаєш?

— Ти цікавий чоловік.

— Можливо…

Вони спускалися донизу поміж високих підсвічників і білих дверей. Білі кахлі віддзеркалювали постаті, на стінах чорніли вказівники.

— Майже як у Лаврах.

— Чому майже? — хіхікнув, більше ахнув Генерал, і видно було, що з того він дуже потішений. Діставшись кінця коридору, вони зупинилися біля дверей.

— Одчиняй, — бовкнув Генерал, дивлячись попереду себе.

Вони опинилися в кімнаті, що нічим не відрізнялася від шкільних кабінетів. В кінці, за рядами низьких столів, на тому місці, де повинна знаходитися шкільна дошка, на металевому, з нержавіючої криці гачку висів Леф. Поруч, розкачуючи помпою бензинову лампу для обігрівання автомобілів, присівши на кінчики чоботів, сопів носом один із сьогоднішніх візитерів. По всьому видно, що йому заважає черево.

— Пройдемося.

— Ну спробуємо, — він зловив знайоме відчуття, те, що приходило в тюрмі, коли хололи ноги, і піт градом висипав на спині.

— Мовчить… — Генерал склав руки на череві, нахилив голівку, достоту католицький піп.

— Мовчить.

— Ну нехай. Ми не поспішаємо. Правда? — Генерал усміхнувся, вуса задерлися догори, Леф завив на гачку.

— Що ти про це думаєш?

— Хрін його знає! — він довгим, протяжним поглядом ковзнув по стелі, білій підлозі і зупинився на Генералові. — Мені здається, свинопаси рятують свого пастуха.

— Хм… Хм… Батьківщину, — з притиском сказав Генерал, і його мініатюрне личко ліліпута з давно забутої дитячої книжки загострилося. — Батьківщину, — й уже м'якше: — Це звучить якось алегорично, я би сказав — роман-тич-но. — Генерал протягнув останнє. Здоровань розпалив лампу і витріщився на Генерала — німо, не міняючи пози. Леф протяжно, низьким голосом завив.

— Ти почекай, з тобою ще ніхто нічого не робив, голубчику, — пробубонів здоровань. — Генерале, кликати дітей?

— Так. Можеш, рідненький. Можеш. — Генерал махнув ручками, склав кулачками досередини, закліпав очима, ворушкими, наче краплини ртуті.

Він відкинув кілька років, повернувся до тюрми, і все далі, в пам'яті лишаючи обгорілі стовпи свідомості, відзначаючи, що очі Генерала нічого не говорять, як і тоді, коли знав його, розхристаного, зачумленого, змученого щоденним онанізмом по безкоштовних партійних кльозетах; цей погляд подібний до тисячі людей, подібний до погляду Оксани, вимовляв все і нічого, туго й уперто накочувався на чиюсь безколірну постать, відходив, полишаючи одну тільки відповідь — жити або померти; цей погляд не шукав компромісу, бив, як віддзеркалені люстра на оточуючих, і, знаючи Генерала навіть не близько, не можна вгадати — смерть чи життя.

Він побачив, як діти вервичкою, потилиця в потилицю, з білими бантами, розтріпаним волоссям, з розтуленими губами метушилися біля стільців — знову визирнули очі Генерала, очі Оксани, очі дружини Лефа; лопотіли перед ним дитячі губи, визирали з-за спинок дитячі голівки, а Генерал розповідав йому про те, як Леф похвалявся, що спав колись з однією літньою жінкою — правда, цікава психологія — а потім уподобав її малолітню доньку, і мати застукала цю свинюку, і зараз бачиш… не бачиш? га? недоколиханий претендент на гетьмана… похвалявся за чаркою коньяку… да-а-а, інтелігент зі збоченою психікою, а ви, сволото, всі зі збоченою психікою… ну не ти, старий… а він… претендент на престол; діти сиділи нерухомо, захоплено сопучи носами, здоровань упрівав за бензиновою лампою, бліді, жовто-брудні відсвіти на кахлях, Генерал говорить, не міняючи інтонації — світло мерехтить, як глибокої осені вікна квартир.

— Розпочинай, — вибило його з механічного монотонного плину думок і муркаючого котячого тону Генерала.

Леф заверещав.

— За дітей не хвилюйся. — Генерал доброзичливо усміхнувся, і він побачив легенький оскал, чітку лінію, начебто кілька років тому, коли все розпочиналося. — Війна буде. Як би ти там не хотів, але вона вже розпочалася. І ця дітвора в швидкому плині часу перетворилася на солдатів і повій. Такий закон будь-якого часу. І хто придумав що є час? Його не існує. Це порожня абстракція. Це богохульство. Розумієш? Ти розумний чоловік і повинен це втямити. Зараз думати шкідливо. І чому зараз? В будь-які віки.

У повітрі запахло смалятиною. Леф звився вужем. Голе тіло борсалося в брудно-жовтому світлі.

— Ввімкни вентилятори, балбесе. Не псуй мені і дітям настрою.

Генерал витяг носовичка. Біла хустинка майнула у куцих пальчиках, затулив обличчя. Генерал голосно відшмаркав.

— Мовчить, — крізь вуркотіння і гуркіт вентилятора гарикнув здоровань і помахав клаптиком якоїсь записки. По всьому, на такому папері була написана записка Лефа.

— Тобі цікаво знати, що стояло в кінці? — запитав він Генерала.

— Зовсім ні. Це не спішно. Я ще трохи пограюся. Краще тобі подумати. Я вже подумав. Такі люди на дорозі не валяються, а батьківщині зараз конче потрібні люди, ні, просто необхідні тверезі голови.

Він клацнув губою.

— Я зараз думаю про інше, Генерале, зовсім про інше. Ти, напевне, вбив якусь нісенітницю в голову.

— Горе мені з вами. Горе.

Вони вдвох проводжали струмінь вогню, що облизував Лефа — зіниці витончилися до вістря голки.

— Леф нічого не скаже, Генерале, — сказав він і здивувався, що вже сказав «генерале» вдруге.

— Ти так думаєш?

— Не будь ідіотом, — Леф прив'язаний до сім'ї, і ще — дурний як пень.

— А звідки… — Генерал розчаровувався, зіниці його ширилися, займали волячі білки, і скоро очі по-кролячому зарухалися у просторі — як щось цілком окреме.

— Тут не треба бути великим психологом, щоб не сказати, як твої свинопаси перестаралися…

— Так… Треба кінчати… Забуваємо все-таки, що ми не німці. — Генерал ще раз голосно відшмаркався. — Покличте ката.

— Здорово живеш.

Увійшов кат. Перше, що кинулося у вічі, то це здоровенна голова, розміри якої не міг навіть приховати балахон; він дивився на його похилі плечі, на постать, що чітко окресленою плямою вирізнялася на тлі білих кахлів; згорблена постать пересувала ногами, а дві руки, трохи загнуті наприкінці, билися об коліна. Він подолав натиск нудоти, — зіниці забігали стінами, стелею, в голові загупало: сизі пагорби, маленький порт, повії, матросня; кат присів навпочіпки, і виднілася його потилиця з червоною шкірою, всіяна дрібними прищами.

— Що з тобою? — Генерал дав знак катові.

— Нічого, просто ніяк не можу звикнути до смерті.

— Не чекав такого від тебе, старий.

— Тільки твої свинопаси, в яких ні царя, ні Бога за душею, можуть забути, що таке смерть, — збрехав він, невідривно дивлячись на ката.

— Генерале, — прогудів кат крізь балахон. — Він уже помер.

— Здох, дурню, здох. Померти можу тільки я. Понабираєш потолочі…

Вони прямували довгим коридором з безліччю підсвічників у людський зріст, Генерал дріботів ніжками попереду, і стояки, здавалося, проходили крізь нього; вони зайшли до кабінету, що тоскно плавав у рожевому світлі, Генерал впав у крісло, запхнув сиґару до вузенького рота, клацнув запальничкою і, глибокодумно, простягнувши погляд до портрету жінки, одягненої в голубу сукню, зазначив:

— Не люблю орденів. Не люблю власних портретів.

— Ну, то не з твоєю зовнішністю.

Генерал повів бровою, витримав павзу, кинув начебто ненароком:

— Я наказав відливати дзвони. Церкви пустують. Люди занедбалися і стужилися за Богом.

— Як знаєш…

— Знаю… знаю…

За вікнами безперервно йшов сніг. Сніг падав великий і лапатий, танув на стінах, і здалеку будинки зизили плямами. Коли він повернув голову, то Генерала не було на місці. Зайшов чоловік, який, мабуть, заміняв Лефа.

— Генерал перепрошує, але в нього справи.

— Ну то виведи мене в місто.

— Йдіть за мною.

Чоловік, за яким він ішов, статурою нагадував Лефа.

На виході, коли великі дубові двері сапонули вологу, ад'ютант сказав: «Генерал просив зателефонувати», — і безпристрасне бліде обличчя ад'ютанта розпливлося у посмішці, яка нічого не промовляла.

По небу пливла чорна хмара. Він зупинив таксі, і вже в авті відчув, як його тіло розм'якає, валиться на сидіння слабко й безпомічно.

В центрі міста вони зупинилися, — застрягли у натовпі. Прорвало каналізацію, густа пара снувала засніженою бруківкою, а люди збивалися докупи і голосно обговорювали подію. В натовпі він побачив циганку. Та, підбочившись, спокійно спостерігала за всім, що творилося. — Останнє, про що він сьогодні подумав, як східцями котилася безголова лялька.