Зимова повість

4

Ці колись теплі двори зламаними літерами тоскно стриміли у перших накипах білого снігу, над вичищеним вітром, немов шкло, небом. Облізлий кіт провів його писком, коли він вийшов і ступив першим снігом, виносячи з пам'яті високу стелю, гру сонячних зайчиків, рожеве плече Оксани, свою тінь на порцеляні.

Від першого снігу паморочило голову; ворушив закислими очима кіт, а по дві сторони вулиці німо снував натовп.

Він ступив першим снігом, зайшов до підземного переходу, купив пачку цигарок у баби, що черепашилася на вході, і попростував до метро. Біля метро він зупинився, назустріч йому йшов патруль, і легкими дрижаками по ногах стьобнуло тепло.

Тоді він розвернувся, спокійно розгріб руками шеренгу сутенерів-азіатів, подався нагору. В метро нестерпно смерділо щурами.

Сонце скотилося, відбилося від снігу й засліпило очі. Він перетинав майдан з думкою про те, що за ним хтось слідкує, і від цього пробирало до самого хребта. Майданом проїхав панцерник з написом «Міліція», і він зрозумів, що то старий напис. Десь посередині майдану він повернув голову. Позаду йшли люди, назустріч людям пливли ліхтарні стовпи. Сніг і мряка облизували бетон майдану. Він притримав крок, упнув очі додолу і все брів, брів, доки не наткнувся на стіну жовтого будинку. Він став згадувати, де бачив цей будинок, цей будинок жовтого кольору, і коли, в який час, будинок застряг у пам'яті чорною цяткою. Що це не той будинок, що це інший будинок, — він знав напевне, і якщо помилився, то йому обов'язково треба здатися, стати до стінки зі скрученими руками і з насолодою прийняти кулю в потилицю. На більше він не здатен, як тільки безглуздо і героїчно загинути, перед цим не наклавши повні штани. Йому запершило в горлі, захотілося випити шклянку вина й, відшукавши потойбіч жовтої будівлі кав'ярню, несподівано для себе віднайшов той будинок, де спліталися зразу кілька провулків, засмічених червоними одноповерховими сараями. На мокрій, порепаніи стіні, легко погойдуючись від протягу, теліпався наспіх приклеєний портрет Генерала. Піднімаючись східцями, втягуючи ніздрями вологу, він думав, що всі плітки стали пророцтвами, а пророцтва плітками.

Підіймаючись східцями, йдучи довгим коридором, він, що не вірив ні в провидіння, ні в пророцтва, враз почув солодкий присмак на губах — чи то від передчуття зустрічі тих людей, які не тримають його за живого, а то й більше — хочуть, щоб такий чоловік зник геть з їхнього життя. Натискаючи на ґудзика електричного дзвінка, дивлячись у прочинені двері, він ще не бачив нічого, окрім мертвого отвору, а на обличчя валом хлюпнулося тепло — тепло домашнього смороду. Він на мить уявив, як випливуть з темряви вішалки в стилі ампір, як проковзне, заблимає бліде обличчя хазяїна, як той відрекомендується Лефом, а тонкий, погнутий у суглобах палець поманить на кухню, і вже по дорозі до Лефа дійде, хто прийшов. На кухні Леф блискуче, зі знанням справи, вибере позу, розпочне бундючно щось роз'яснювати, непомітно намацуючи опору, і все, сказане невиразним белькотінням, липко хлюпатиметься з його тонкогубого рота невдахи. Далі у Лефа забігають очі, запас мужності розтане, провалиться в запаморочливу безодню страху, щоб іноді раз по раз випірнати звідти обличчям великорозумного політика.

— Проходьте… Мене звати Леф…

Він ступив крок, дивився і думав, що йому підламує ноги, бачив, як у Лефа тіпається нижня губа, а очі двома вуглинками ворушаться на жовтому обличчі.

— Ти!?. Проходь на кухню…

Він дивився на Лефа. Такі доморослі, як Леф, мають якусь силу, що виховує із них справжніх теоретичних убивць.

У нутрощах хруснуло і стало м'яким, як віск: спало вікно з безкінечною білизною двору, в тріснуту шибку сотався пар, на кухні тхнуло картоплею з оселедцями, а в повітрі з неймовірною швидкістю накрутилося, з гуркотом, скреготінням ударило в груди, висмикнуло його, завертіло в просторі між вішалками стилю ампір та довгим світлим вікном, де за рамами тихо лежав білий вузький двір.

Жінка чорною смугою перегородила снігопад у розхресті віконних рам. Потім повільно, безпорадно, вимушено плив поглядом по килимах, де скавуліли цуценята, а погляд бився у рамках вікна, де неживо лежав сніг; він зупинявся поглядом і на жінці й розумів, що то не та жінка, яка приходила до нього туди, де гупали яблука, курилися пагорбами сади; і він уявив цю жінку, тонку, зі зміїною талією, що майнула в розхресті віконних рам: як вона б'ється на підлозі, немов у корчах епілепсії, цілує в кошлаті гострі коліна Лефа, а Леф здіймає догори по-гороб'ячому обличчя й усвідомлює себе… Де він в чорта підібрав її? Десь, певне, на вокзалі або серед гуртожитків. Леф, просяклий наскрізь нездоровим тяжінням до людей зі збоченою психікою, людей, розплюснутих життям, як і та жінка, що була в нього, і яка пішла від нього.

Він знову подумав, що всі плітки стають пророцтвами, і щодо генералів, і щодо простих смертних.

Вони сиділи один проти одного.

— Що скажеш? — запитав Леф.

— В метро смердить щурами.

— Перестань. Вічно ти. Давай до справи.

— Чую голос мужа.

— Ти коли вийшов?

— Я вийшов по амнестії. Втішся. — Він клацнув губою і розстібнув блискавку на куртці.

— І для чого ти заявився до мене?

— Авжеж, вкрасти твою нову пасію.

— Я не про те.

— І я не про те.

— Ти добре знаєш — я м'яко відношуся до вашого угрупування, ба більше: я був його членом. Але час змінює наші погляди.

— Слушно, але у в'язниці я мав досить часу, щоб усе осточортіло. Навіть батьківщина, якій ти ні на хрін не потрібний.

— Не варто в цьому домі говорити про такі речі. Тим паче я зараз на партійній роботі…

— Пронумеровуєш списки розстрілів?

— Дарма ти так. Я стараюся якнайбільше їм завадити.

У розбиту шибку вповзав пар. Снігова січка вщухла, в небі зависла іграшкова кулька сонця…

— Скоро Новий рік, — сказав він.

— Для чого ти прийшов? — Леф натягнув голос. Лефові страшно. Він розумів. Жінка виглядала з-за дверей. Худа, довга, як ніколи схожа на самого Лефа, і він подумав, що це якраз те, чого Леф шукав.

— Боротися за демократію.

— Не блазнюй, ми всі за неї боремося.

Леф говорив, випльовував слова, немов лушпиння, він його не слухав, лазив думками по кімнаті, ловив краєм ока половину жіночого обличчя, яке визирало з напівпрочинених дверей, бездумно зупинявся на Лефові — так, у ньому є щось від недоколиханого помічника вбивці. І це той, який просторікає про помпезний кінець свого життя, але не пам'ятає ні вчора, ні сьогодні й навіть свій день народження нахабно забуває і вимітає зі свідомості. А разом з тим раб рабом, передусім власної душі, викарбовує в пам'яті себе кумиром натовпу. Це з тих, що мітять на місце Генерала, але посідають місця нудних клерків; з тих, кого диво викинуло з-під теплих, просмерділих власними анальними газами ковдр на самий верх життя.

— І Генерал?

— Так.

— Ну й лайно ти, Лефе. А загалом ти просто йолоп, а такі речі навіть час не лікує.

— Не допустити великого кровопролиття — це ціль його і наша.

— Генерал введе танки, хочеш ти того чи не хочеш, бо кров завжди оплачувалася кров'ю. Що зі студентами, Лефе? Га, чого мовчиш…

— Я думаю, що це питання вирішиться задовільно.

— Задовільно…

Його перевели в іншу камеру. Зранку. Він добре знав, як вичитується вирок, але вирок не вичитували, а просто перевели в іншу камеру. І він укотре ліг на нари в довгому чеканні своєї смерті, і в тому довгому чеканні короткого спалаху, що звалося кінцем усього, хтось покликав його. Вперше він побачив, як запалюються ліхтарі, а далі у вольєр вбігли люди; як запшикали гвинтівки, а люди стали дряпатися на стіни, ще нічого не тямлячи, і хтось потім з наглядачів тихо, шепочучи, розповів про студентів, які влаштували бойкот. Це вже потім, коли студенти зламаними ляльками лежали розкидані по всьому подвір'ї, а охорона в розхристаних мундирах за ноги стягувала трупи. І тоді, вперше за стільки років, у протилежному вікні він побачив обличчя Генерала. Генералові завше бракувало зросту, й в амбразурі виднілася тільки голова. Генерал усміхнувся йому — усміхнувся щиро і помахав рукою. А його тільки дратували закручені догори вуса Генерала.

— Він тобі, до речі, дарував життя.

— Життя дарує Бог, а не генерали. Навіть таким падлюкам, як Генерал, що займався онанізмом по службових кльозетах.

Лефова дружина поставила перед ним каву.

Він заплющив очі, відкинувся на спинку стільця, чув шарудіння цуценят, згадував діда, повертався назад до засніженого майдану, і з того всього вигулькував протяжний, безбарвний голос Лефа.

— Лефе, мені потрібна адреса Жида.

Леф повернув голову до дружини. По хвилі її постать бовваніла зі щілини дверей.

— Ти взявся за старе?!

— Ні.

— Для чого тобі адреса Жида?

— Щоб тобі більше не хотілося стукати. Зрозумів.

— Ні.

— Коли ти вже стукнеш на мене, то сказане давно не буде правдою.

— Не розумію, — Леф отетеріло уп'явся очима в запітнілу шибку.

— Мені треба адресу Жида.

Нарешті Леф щось зрозумів, по-гороб'ячому закліпав повіками — шукав опори, але не знаходив її. Двері у Лефа за плечима протяжно вискнули, потягли затхле повітря і зачинилися. Так, Лефе, то не та жінка — не та.

— Ти… Як ти смів…

— Лефе, не повторюй істерик першої дружини. І я тобі нічого не сказав.

— Я не знаю адреси Жида. Можу дати ключі від квартири, — видавив Леф.

— Ти мужня людина, — сказав він на виході. — Будувати світле майбутнє, коли чорнозаді азіати торгують нашими дівчатами.

— Ця проблема вічна.

— Ні, Лефе, нація перестає бути нацією, коли дозволяє торгувати своїми жінками.

Вже на східцях він повернув голову і побачив Лефа у темній амбразурі. Леф уже відійшов від вибуху переляку, встиг обдурити власні думки та здогади — напускав непробивну міну.

— Тобі тільки тридцять років. Мені безмежно жаль тебе… Повір. Я не маю нічого до тебе за минуле… За неї…

— Перестань, Лефе, то вже мазохізм, а партійні працівники повинні бути з криці, — він клацнув губою, і коли Леф непомітно, озираючись, кинув йому папірця, він підібрав зібгану брунатну кульку і вийшов східцями на білий сніг.

Дорогою німо сунув вертеп. Дзенькала коза, п'яний Ірод волікся позаду. Вертеп ішов, чавлячи перший сніг.

Він перевів погляд. Дорогу перетинав панцерник з написом «Міліція». З вікна на нього дивилося вузьке гостроносе обличчя дружини Лефа. Йшов сніг. Калюжі після короткої відлиги замерзли.