Зимова повість

2

В кав'ярні він випив шклянку червоного вина.

З вікна спостерігав, як виповзають трамваї з-за рогу, як сонячний промінь б'є навскіс у шибку, як ідуть люди, а під ногами людей шурхотить осіннє листя та листівки; він мляво прокручував думки, пережовував шкарубкий сир, запивав червоним вином і роздутими, як у жеребця, ніздрями втягував приторний запах кави. Він знав, що треба покинути це місто, але, попри здоровий глузд, не хотів цього робити.

Над містом проревли винищувачі. Винищувачі зробили коло й поверталися на базу. Шклянки на столах затремтіли.

— Коли все це закінчиться… — сказав бармен і глянув на нього. Він знизив плечима, проковзнув поглядом по шибці — у вікно падало високе і чисте небо. Допив вино, вийшов на вулицю, на виході сказав «дякую». Трамвай проповз червоною стіною. Він прочитав на боці трамвая уривки реклам, повторив про себе, що це швидше схоже на катафалк, і, засунувши руки в кишені, побрів до першої телефонної будки. Дорогу перебігла кішка. Він спостерігав за кішкою, доки та не зникла у дворах.

Телефон не працював, і він несподівано для себе розсердився.

На майдані він купив на останні гроші у вантажника пляшку горілки. Небом пливли переливи дзвонів. Усівшись на лавці, він годував крихтами голубів. Навпроти сидів чоловік. Чоловік уважно читав листівку, а краєм ока поглядав за тим, як він годує голубів.

— Це неподобство, — нарешті промовив чоловік.

— Що саме?

— Амнестія.

Від цього слова йому скрутило м'язи, і десятки колючих голок шпигонули в пах.

— На носі вибори, — продовжував чоловік.

— Так. Знову виберуть Генерала. Чи не занадто дешева ціна за незалежність.

— Не думаю.

— Навіть читаючи списки розстрілів?

Чоловік глянув на нього переляканим, розчарованим кислим поглядом.

— Я тільки з лікарні, — спокійно кинув чоловікові.

— Холодно, — чоловік склав учетверо аркуш, попрощався і пішов геть.

Він довго й обридливо шукав майстерню, плутаючи вулиці, назви; пам'ять важкими ціпами вибивала з голови нові імена, нові прізвища, а він ховався у вирі людей, що сомнамбулами пхалися попід будинками, лихоманково висвітлюючи очима один на одного. Під вечір зашамотів дощ. Перше і єдине, що він згадав чітко за сьогоднішній день, як дощ будив його під вечір і на світанку в камері.

Він сидів, пив горілку з безпритульним, вже сутеніло, за годину прийшла похоронна процесія, й у вухах лунали протяжні звуки духової оркестри, а дощ обмивав пудру з посинілого обличчя покійника.

Він п'янів: перед зором пропливали теплі прохідні двори, з неба трусила мряка, шлунок пекло від голоду й горілки, крутило потилицю, а груди давила ядуха. Потім він зрозумів: груди давило там, де повинна влучити куля.

Дивлячись на безпритульного на вулиці в потоці ліхтарного світла, на людей, він допив горілку і згадав номер телефону.