Зимова повість

8

Серце рівно й спокійно відбивало ритм, над головою свистіло, розламувалося, крилося скреготінням, ударами залізобетонних плит об металеві сволоки, нагніталося згори смердючим духом нагрітого кабелю і креозоту; часом здавалося, що він схоплює ніздрями свіжі запахи вітру, але то була ілюзія, — окрім власних випарів, щурячого шарудіння, нічого до слуху не доносилося; очунявши в темряві, він здивовано глипав очима, брав до рук книжку, перегортав вологі сторінки, мацав товсту, грубу палітурку, а місто котилося в провалля — за темінню не було видно власної руки. Потім сідав на ліжко, до противного, до знайомого рипіли пружини, — звішував ноги, бовтаючи ними зовсім по-дитячому, протирав очі, немов зараз усе провидниться, і вже тоді запалював куций огарок свічки. Вогонь поволі, ледачо виривав з поночі пачку цигарок, кухоль із чифіром, розламаний надвоє шматок черствого хліба; клав руку із напнутими голубими жилами на палітурку книжки і перегортав сторінки: папір хляпав, шурхотів, жовто відсвічувався проти ненадійного вогника свічки. Тоді, ні з того ні з сього, згадував пальці діда: порепані, шкарубкі і цупкі, як дріт.

Свічка горіла, розлякувала щурів.

А потім він гасив її, вирушав у дорогу, освітлюючи тунель недобудованого метро кишеньковим ліхтариком; десь посеред шляху, надокучливо — хвилина в хвилину — йому хотілося підняти голову і подивитися на сонце; він злився, що з того нічого не вийде, і темрява, як неминучість, гнала вперед. Дорогою він ні про що не думав, лишень тонкою голкою колов жаль, що пройшло стільки намарне часу, і за ці дні можна було прочитати книжку — стару, добру, про яку він ще мріяв у дитинстві; але далі, прямуючи донизу, переконував себе, що в цій норі, яка лежала глибше, ніж метро, де несло зітлілим протягом, окисом металів, де загубився лік дням, де не видно жодного просвітку пошукам, ця книжка, що врятувалася від цензорів, агентів, арештів, дивом пропущена усіма чиновницькими колегіями, навіть щасливо поминула кілька диктаторських переворотів — потребує чогось більшого; і тому, як перевірену часом і подіями річ, він поважно, щодня клав перед собою і згодом зрозумів, що ставиться до неї як до живої істоти.

Вже котрий день він спускався все глибше, обнюхував тунель разом зі щурами, надсадно кашляв у мороці, натрапляв на десятки прочинених дверей, проходів, які нікуди не приводили або ще гірше — повертали туди, звідки прийшов; кожного разу, що розпочинався гуркотом метро над головою рівно о восьмій ранку, день провалювався у порожнечу даремних пошуків; він повертався до ліжка, що стояло в крихітній кімнатці, гортав книжку, жалкував за непрочитаними сторінками. І це вже назавжди.

Вищали, билися, тупотіли щурі. Його спочатку нудило від солодкуватого, схожого на пташиний писк вищання — і коли вони з'являлися, цокаючи мініатюрними лапками біля комірчини, то він знав: нагорі щось трапилося; на деякий час, вперше за його перебування в підземеллі, вони зникли, і запала неймовірна тиша, то ця подія справила на нього неприємне, навіть моторошне враження. Тоді він довго не спав — лежав, заклавши руки за потилицю, й ожив тільки тоді, коли з'явилися щурі: сопіли писками, зчиняли безлад і гармидер. Цілий тиждень він витратив на те, щоб прослідкувати дорогу, але хитрі тварюки привели до шурфу, залитого водою. Він шубовснув у крижану воду і прохворів три дні, а щурі колами ходили навколо комірчини.

За цей час, що він хворів, за багато днів, до нього несподівано прийшло сновидіння. Загалом, він сприйняв його за видиво, бо знаходився десь між маревом і сном. І потім, скільки не старався, але не міг згадати; це давило його, немов якась непоправна біда або нерозв'язане питання; вже упівдороги, полишивши надію, його освітило чимось — упав пучок світла. Він підняв голову, але темінь стояла довкола, хилило на сон, і, покинувши все напризволяще, обіпершись об холодний бетон, вирішив заснути. Його розбудили тонкі та кістляві пальці, пробуркали, повели до вікна; віконна рама падала хрестом між перенісся, а до замусоленої шибки прикипала дрібненька кулька сонця; далі кулька похилилася ліворуч, покотилася небосхилом, з шипінням кудись відійшла — простягався білий день — і враз сонце загорілося в зеніті яскравою зорею.

Він прокинувся, встав, і пішов, обплутаний сновидінням, поніс тіло вглиб тунелю — вслід світилися очі щурів.

Наприкінці шурфу, в одному з десяти відгалужень, натрапив на отвір, завалений шматочками кришеного мармуру та захаращений металевими сваями. Він здивувався, бо стільки днів не помічав отвору.

«То піднялося високе сонце мого дитинства», — подумав.

З цього дня — година в годину — він вигрібав мармурову крихту; в суцільному, непроникному мороці, під повискування щурів, втомлений, з розбитим тілом, падав біля заваленого отвору і дрімав; батареї в ліхтарику вигоріли, і він вмикав його тільки при великій потребі. Десь під кінець тижня він спробував вивернути металеві сволоки, але вони, подібно каркасові, міцно вросли в краї ями, тож довелося шукати щілину, в яку міг пролізти чоловік. Спав він мало, нетривким, чутливим, сторожким сном. Щурі нахабніли: залазили на обличчя, нишпорили по кишенях, потім їх стало з'являтися все більше і більше. Ходили виром. Засвічуючи ліхтарик, він бачив, як сірі, руді спини ворушаться, шарудять, а часто, задрімавши, він майже на нюх чув, як якесь неприємне, колюче тепло йшло від того місця, де вони вовтузилися; в один із днів тварюки вкрали рештки їжі, ледь удалося відібрати сірники та віднайти пошматовану пачку цигарок. Він знав, що треба берегти сили, і не дозволив собі дратуватися, падав на коліна, видовбував мармурову крихту — часу було обмаль. Ні харчів, ні сили, ні тієї твердої впевненості у нього вже не було; він переконував себе, що краще залишиться лежати тут, біля отвору, з обгризеним обличчям, ніж повернеться назад. Хоча здоровий глузд говорив йому, що в нього не стане сили навіть повернутися, просто впаде серед дороги, а це, дійсно таки єдиний шанс, а може, не шанс, а лише тоненька, сліпа, немічна надія. Отже, подумавши, він виміряв собі до кінця роботи три дні, для смерті — шість. Це надало снаги, й він розмірено, холодно, спокійно довбав мармур кайлом.

Зійшло три дні. Мармурова крихта закінчилася, і кайло натрапило на спресовану землю. Вирішив: отже, якщо це порода, то він слюнько і піддався якійсь омані, обдурив, власне, сам себе; та після кількох ударів кайла земля порушилася, але від того нічого не змінилося. Ширина пласту невідома, і до того ж земля промерзла. Довелося стягувати старі риштування, двері, сволоки і розпалювати вогнище — чадіти і чекати, коли вогонь розтопить землю.

Кисню не вистачало; вогонь спалював рештки; вже через добу він зрозумів, що сили не стане протягти до завтра: щурі вороже вовтузилися, зчиняли між собою ігрища, які переростали у бійки, і він одганяв їх тліючими головешками. Значить, надворі весна, — вирішив. Так сходила година за годиною; як би не хотів, а провадити довгий, непотрібний лік часу видавалося даремним — коли нема про що думати, ані згадувати; помірно тікав наручний годинник; щурі затихли, і крізь рештки вогнища, чадіючи, він бачив кайло. Він спробував узяти до рук інструмента, але облишив і присів; глянув на мертво дотліваючий жар, став вичищати з-під нігтів багнюку, спокійно думав, що таки напочатку зробить, якщо доведеться вибратися звідси. Щурі голосно дріботіли ніжками, бридко шаруділи тілами; верещали їхні самиці, вогнище мляво колисалося, потім засапало, щурі дико, протяжно завищали, кинулися врізнобіч — лавою пішла земля, глей, пісок із дріб'язком, камінці; металеві сволоки вивернулися, і туге повітря обдало голову та груди. Він подивився услід тваринам, що тупотіли у косяку проміння; найстаріший облізлий щур зупинився, і вони кілька хвилин дивилися один на одного.

— Ну, живіть собі.

Поглядові відкрилася рілля із налиплими латками брудного снігу: голі кручі, урвище, а над урвищем стриміла сосна. Сосна зачіпала покрученим гіллям небо, що просто падало, а при кінці хилилося, і сніг та небо розмежовувалися тонкою смужкою очерету. Дорога звивалася червоною, почавленою гадюкою, розкидавши поузбіч кавалки рудої землі: сонце раз по разу виглядало із-за безколірних, розтягнутих небоскидом хмар, і ледь торкалося поверхні вигладжених вітром нагромаджень валунів. Дорогою сунув перевальцем кортеж Генерала. Він встиг подумати про шлях, який пройшов, але не думав про місто, котре маячіло вдалині, і втямив, немов хтось інший підказав йому: ще не час — але так, нібито втішаючись, підніс механічно автомат до плеча, та по хвилі зі скреготом зубів опустив дуло. Він провів кортеж поглядом аж до високої огорожі, де видно було будівлю у формі перевернутої тарілки. Сів на камінь, підняв догори обличчя: небо протікало по самих зіницях, сонце теплою кулею котилося — стрімко й швидко, а він сидів, думав, що це нарешті кінець усьому. Легко дихнув, не обертаючи голови, нараз потягнув порожнечу з того боку, де місто. Подивився на сонце. Сонце засліпило очі; він потягував ніздрями повітря, і коли зір зіткнувся із тінню пролітаючого птаха — знову пішов сніг. Сніг падав густо, тихо, засипав дорогу, вітер тріщав покрученою сосною, а біла безмеж видавила сльозу на лівому оці. Він пожалів, що не взяв книжку, — ото вона лежить на голих, пробитих джаргою пружинах, щурі сліпо світять очима і скачуть жовтими аркушами, а над усім — розлогим ревищем навалюється місто.

По обіді він спустився в Галерею, що з'єднувалася із заміським палацом Генерала. Йшов тихою, кошачою ходою по товстому шару пилюки, межи розірваних артерій дротів та кабелів; далі, прочинивши двері, опинився в довгих коридорах, де підлога встелена килимами, вікна затулені рожевими портьєрами, де тхнуло дорогими жіночими парфумами, тютюном, і витав подразливий дух солодкої кави. Він ішов, стискаючи кулака, радів легкості автомата за спиною — був тоненьким і хупавим, крихітним під високими стелями, затиснутий стінами, високими підсвічниками. За півгодини ходи він усього раз заглянув у вікно і бачив тільки місто: з арками, мостами, без людей; над дахами чорними капелюхами зависав сніг. А далі з-під ніг вистрибували східці сліпучо-білого кольору; вперше він не наштовхнувся на двері — жодного проходу; й так доти, доки не винесло на самий дах. Протягувались хмари, шкабарчало сонце, місто відповзло далі — лежало сірою, невиразною плямою.

Люди лежали впереміш, покотом: чоловіки і жінки, чоловіки з чоловіками, жінки з жінками; стриміли лісом голі ноги, руки, перса; іноді хтось крізь сон з перегнутим судомою ротом підіймався, і тоді купа голих тіл ворушилася, викочувалася хвилею, вуркотіла — втихало, тільки здригалися уві сні заюшені груди, обличчя, вислизали уривки фраз, нерозбірливе місиво вигуків; бряжчали підхоплені протягом дорожні бляшанки, дзвенів кришталь, масно блищали розлиті калюжі вина. В повітрі — сморід поту, невипраної білизни, блювотини, видихлих парфумів і сім'я. Сонце тремтіло і стояло на рівні даху; над дахом напнута тонка маскувальна сітка; Генерал лежав-напівлежав у кріслі, розпухлий та змарнілий, тримаючи за пальці дівчину, і спав; дівчини він не розгледів, тільки яскраву сукню синього кольору і чорні панчохи; неподалік розлігся Кат, по-котячому поклав голову на лікоть, у напівдрімоті перегортав ілюстрований журнал. Кат підвів голову, оскалився, пожбурив журнал, потрапив ним у Генерала, але той відсунув, підтиснув ніжки і, прочаламкавши губами, заснув сном дитини.

— Поговоримо, — сказав Кат, — тінь, кинута вітром, затулила обличчя.

— Помолися.

— Тьху, занадто дешево.

— Цим повинно було скінчитися. Все наперед окреслене.

— …???!

Він тільки зараз помітив, що хилиться на вечір: велике червоне сонце тиснуло тоненьку рисочку горизонту. Вони чорніли постатями, стояли й проводжали один одного. Вони і сонце.

Він зняв легко і безпомічно з плеча автомат, і коли вогонь вирвався з дула, то навіть здивувався; у Ката забігала легка, пронизлива, безбарвна посмішка, схожа на здивування, посміх людини, яку позбавляють чого завгодно, але не життя. І тільки він почув сухий тріск автомата — Кат зламався навпіл, упав на коліна, потім на руки, проповз кілька метрів, залишаючи кривавий слід, харкнув, відкинувся набік і покотився донизу без крику; полетів чорним згустком у червоне провалля вечора. Генерал перевернувся.

Він сів навпроти, закурив цигарку, краєм ока ловив отвір вхідного люка. Один раз, коли з-за горизонту виглядав край сонця, його перелякало лопотіння крил птаха. Стихло. Тільки похропував Генерал та стогнала повія. Повія прокинулася і попросила пити. Над містом зайнялися ліхтарі. Дівчина була надто молодою, стояла у легенькій суконці, що розвівалася вітром. Вона ще раз попросила пити; він нагнувся, подав пляшку і дивився, як вона п'є. Він дивився, як тремтять від спраги її губи, і думав, що то остання його жінка, котру він бачить.

— Ти хто? — запитала, присідаючи на розбірного стільчика. Він знизив плечима.

— Ти не з охорони?

— Тільки не верещи…

— Угу, я тебе бачила… Навіть колись читала твої вірші. Здорово. Це тебе боїться цей кнуряка…

— Ходім, — сказав він, беручи її за руку. Вона подала; його тонкі пальці охопили зап'ястя; зійшов місяць, вихопивши її риси — половину обличчя, нафарбовані вії; вітер ударив по округлих щоках розтріпаними кучерями.

— А цей?

— Я не воюю з пияками.

— Тож облишмо… Облиш Генерала… ти ж бачиш, і без того все програне. Днями увійдуть союзники.

— І знову барикади.

— Не смійся… Надто слизняво вийде. І дешево.

— Так, втомлені й голодні люди або воюють між собою під ковдрами, або завалюють увесь світ.

Коли вони йшли, грузнучи по коліна в червону глину, а потому вийшли на безмежні дюни, де з вітром гуляв вечір і мороз, — на місто насунулися три розпанахані тіні винищувачів. Гуркіт двигунів до них не долинув.

І стали снитися сни: сни бігли різнокольоровими смугами, ламалися, й після того дива, що впало на нього нежданно, легко дихав, обпікав памороззю легені, підходив до вікна, а за вікном — сині дюни, сині вечори, сходив кривавий місяць, а землею, низом, тихо, рівно йшла мряка, повивався виямками туман, і він згадував жінку, ту, яку полишив у кімнаті, де прилип до облупленої стіни стіл, гойдалася люстра, підлога рипіла під ліжком, а він до сп'яніння цілував жінку в губи, заглядав у вічі. А жінка з очима лані, читала його вірші, він слухав ті вірші, немов вони лунали з кінця землі; всесвіт перевертався під ногами, падав на голову. Виходячи, карбував у пам'яті, як вона спить на ньому, покриваючи власне тіло крилами ковдри, — зсунуті простирадла білими птахами на підлозі. Тільки сірий, промоклий день із квітневою мрякою гнав його до горизонту, й він годинами тупо йшов на брунатну риску сходу; підбирав дрова, пам'ятав, як протяг тягає кімнатою вижовклі аркуші паперу. Клацає кватирка, а жінка з очима лані вовтузиться вві сні, кличе крізь дрімоту. Він збирав дрова, напевне знаючи, що все те пройде, розтане. Ламав наростаючий спротив душі. А потім приходив ясний день; він чекав на сірий ранок, чекав із гіркотою неминучості, а як приходив, то розпалював вогнище і дивився на язики полум'я, що шматують низьке небо; закипає дощ у вогні. Кімнатою тихо плавала тінь жінки, пурхали аркуші паперу, горіла люстра, і жінка нічого не говорила, лишень цілувала в скроню, волокла в ліжко, а він душив у собі нудоту до тріску кісток у тілі. Ця бридота відштовхувала його, збуджувала жінку — вона кричала, стогнала, по-дитячому схлипувала, доки він не падав з нею — зрізувалося гострим лезом непоправного, а потім ловив ніздрями дух смаженого м'яса; з програвача липко хлюпався до стелі Вівальді — зникав за вікном, заштореним білою фіранкою, котра падала навскіс, і над дюнами линуло белькотіння. Ранком, випнувши підборіддя, він слухав нуртування дощу у хмарах, чвалав на горизонт, збирав дровиняччя, розпалював вогнище десь на вершку дюн; складав руки на колінах. Присівши навпочіпки, здіймав голову. Сунули хмари. Хмари чіпляли зіниці, й тоді він розумів, утямлював, чого ото так: він не хоче весни; а потім тлумило: кімната, кімната з білими фіранками, яскравий день, дихання жінки над вухом у скроню, на груди; скреготнувши зубами, йшов, спинаючись на дюни — почергово, до тріску в суглобах, крешучи маківкою приплюснуте сіре небо; мандрував з тим виразом безкінечності кінця, аж поки несподівано, схлипом радощів, не вимальовувався білий будинок, пробитий вітрами, затінений розлогими, колючими кронами висохлих шовковиць. Напивався води з крану; а вікнами, більмуватими шибками, що крали тінь жінки з очима лані, — день напинався сизою фарбою весни:

— Квітень.

Дюнами харапудився вітер.

Він сидів за столом, спершись ліктями на дубові дошки, ловив за спиною дитячі стогони жінки — простір, низька долоня хмар, голубий пісок. І тільки з часом розумів, що нема, чого нема, — не вистачає сонця. Сукроватив дощ. Дрібний, смутами дощ. Потім пропеклося сонце. Округле, затягнуте більмом квітня сонце. Око сонця. Він підіймався, зашторював вікна, зирив у темряві, як мерехтить оксамитом лице жінки, горять вугіллям очі; відгукував, щоб вона не запалювала світла, а жінка з напівмороку помщалася, у відповідь сміялася, падала на нього, — ловив губами туге неслухняне волосся, і її тіло вигиналося, податливо погрузало під тонкими холодними пальцями.

— Квітень, — повторював. Нічого не говорив; упинався зіницями у неї — німо, глупо — до болю в кістках ловив, як бігають її очі краями його уст. Тоді повертався на ліжко, слухав гуляння вітру, як утихає на вечір гуляння вітру, шурхіт аркушів на столі. Стіл дертичний, древній, не застелений; жінка йшла на кухню: жовте, рідке, нудотне світло витягувало крізь шпарину за собою дух смаженого м'яса. Дивився на неї, високу, довгоногу, струнку, порожню жінку на раз, і ця думка не лякала його; після сніданку вперто задирався на дюни і забував про ту, яку лишив у кімнаті. Інколи він уявляв: вона спить із розкиданими чорними косами на білій подушці. Робилося трохи тепліше: дюни здіймалися за дюнами, небосхил густішав хмарами, і він віднаходив шлях по зорях. Одного дня, коли він знайшов прихисток у старій занедбаній будівлі залізничного вокзалу, де з усіх сторін стриміли побиті джаргою рейки, як обрубані клешні рака; в будівлі, до чудного округлій, в пробиту стелю різало сонячне проміння, він подовгу просиджував, і там соковито вистелялася тиша. Крізь тишу бачив, як біжать хмари, як наповзає день на дахи будинків, там, звідти, де місто. А він ковтав теплу воду з фляги, сидів до поночі, до тих пір, коли у прорваний отвір починали падати колючками зорі. Він запитував себе, для чого сидіти — сходили години, зловтішно, без жалю розжовувалися ввечері, і він повертався до білого будиночку, орієнтуючись по світилах. Жінка зустрічала усміхом, не говорила жодного слова, а невдовзі в розкинутих руках, засмаглих литках, в мерехтінні жіночих персів він тримався за цю усмішку; тягнув цей усміх довгим коридором темної пам'яті, щось ламалося — засинав, і на ранок, що обвитий дощем і хмарами, — пам'ятав її посмішку, не бачив довгого тіла, розпластаного на простирадлах до тваринного, жагучого. Вітер вив у дюнах. Сині дюни міняли потоки світла: шелестіли гіллям шовковиці. З'явилися перші бруньки, і він бачив, як по голих гілках стікає сік. Скупий, важкий, чистий. І тоді серце починало битися нерівно, вилітало з грудей, розтинало груди. Відтепер сонце з'являлося кожного ранку, — невідривно дивився на сонце; сонце мандрує від краю і до краю; з лівого ока набігає сльоза. І коли полив дощ, то він знайшов у дощі щось веселе; забувався на хвилю: вловив нервове дихання жінки за спиною, і зійшло на нього, що нічого більше не треба. Періщив дощ безперестанку, і скільки лив дощ, цілий день дощ, то він цілував жінку, пестив жінку з очима лані.

За зруйнованим вокзалом він наткнувся на ще одну споруду. Побовтався між високих бетонованих башт, висохлих каналів і водозборів, облизаних суховіями; спускався на дно каналу, ковзаючись білими гладкими плитами, зі щілин стриміло сухе, брунатне бадилля полину, блекоти, й з днища висохлого руслища перетинав зором весняне небо. Жовта куля стояла в зеніті. Немов прибита. Години проходили за годинами. Йому подобалося тут, де не чути жінки, й серце билося рівно, миротворно відраховуючи хвилини, години, дні. Над головою гойдалися в мареві спеки білозубі башти, крижаною синню свистіло небо. Стояло сонце. Так в один із днів вітром занесло мертвого метелика. Метелик тріщав зламаними лимонними крильцями, скотився на дно каналу, лежав, похитуючись од подихів суховію. Наступного дня, поминувши сині дюни, він прийшов на те ж місце, застав зграю метеликів, що лопотіла крильми, пурхала, поверталася, сідала біля мертвого тільця. Він чув, як січуть повітря крила; метелики витягувалися довгою вервичкою, зникали за білими баштами, поверталися, билися над рештками мертвого метелика.

І знову опускалася ніч. І знову сходив місяць — повновидий, побитий масними плямами кратерів.

Він повертався; в осяйному до срібного вікні виглядав профіль жінки. І коли вона зачула його кроки, то тінь захиталася, стала щезати, немов накручувалася довга тонка нитка. При порозі пірнав у її очі, по-звичному ловив уста й прокидався, приходив до тями з білим днем, що гуляв синіми дюнами. Жінка спала; він покидав її, мандрував до поруйнованого залізничного вокзалу, ще з годину йшов, доки не натикався на білі башти очисних споруд, сідав на березі каналу й дивився на те місце, де колись пурхали метелики.

А потім прийшла буря. Пісок несло зі сходу. Він блукав, підіймав догори обличчя, вишукував сонце, що котилося горизонтом — миготіло, то щезало. Пісок осідав на порепані губи: а він усе блукав, неспроможний віднайти дорогу, доки не вперся обличчям у яскраве місиво вогнів. І зрозумів, що то місто. Скреготнувши зубами, він стояв, похитуючись від тугих ударів бурі, — розвернувся, не слухаючи власного тупоту серця, — подався до будинку. За годину ходи, змучений і розбитий, упав на ліжко з білими простирадлами, впіймав порепаними губами тонке зап'ястя жінки й одкотився в масне плетиво рук, ніг, волосся. Ранком, що біло роздувався куполом, він через вікно угледів: шовковиця облипла зеленим листям.

— Травень.

Жінка сміялася. Він зазирав у її очі, проводив невидячим поглядом до кухні, звідки шкабарчало м'ясо, пахло кавою, хлюпало рідке жовте світло. Лежав у темряві. Порожній темряві. Наче все знову починалося зі створення світу. Серце рівно билося. Спокоєм. Жінка приносила їжу; мляво жував; світло розбігається її косами, сонце перебігає перлами зубів, западає у виїмку грудей, затримується на постелі, щезає у вікнах.

— Травень.

Вона засинала, коли сонце виривалося в зеніт.

Він сидів і чув, як гупає його серце. Тупотом заповнювало всю кімнату; він ховався від ударів під ковдру, притуляв до грудей руки, виривався з оглушливого торохтіння ударів об ребра, втинався поглядом у завішені вікна, а жінка напівлежала, мирним вогнем горіли її очі.

— Травень.

Він сидів, звісивши ноги навпроти облущених дверей, жила на правиці дрібно пульсувала. Серце билося рівно і спокійно. Він спробував поцілувати жінку, але поцілунок захолов на нерозтулених губах. Жінка відсунулася, прикусила вказівного пальця; вираз її очей не змінювався. Він встав. Стояв зігнутий якусь хвилину; подався до шафи, витягнув звідти автомат. Не обертаючись, одягнув шкірянку, кинув зброю до сумки і вже на порозі повернув голову:

— Прощай.

Жінка плакала. Засмаглими щоками бігли два струмочки. Очі горіли рівним, спокійним світлом.

Над містом криваво сходило сонце. Сонце виходило, шматуючись гостроверхими дахами, нанизувалося на антени, низом бруківкою снував ядучий туман. Тільки-но пройшов дощ. Прохолода колисалася межи облуплених стін, ліхтарних стовпів, росила броньовані машини, що захаращували половину майдану, котрий вів до Генеральського палацу. Він дивився з вікна протилежного будинку, як сизуватий туман змієм оповивав шеренґи вартових. Сонце сходило непомірно швидко.

— Сонце.

Килимами, кімнатою трунилися перші бліки. Загуділо перше авто. Протяжно дзенькнула порцеляна.

Він відійшов од вікна, сів на диван, закурив. Тепло від сну, за стільки днів міцного й темного, непробудного й мертвого — м'яко ворушилося в грудях. Він глибоко втягнув тютюновий дим у легені. Усміхався про себе, згадуючи жінку, дюни, білі башти, метеликів, будинок; але коли вийшов на вулицю, тремтячи дрібно від холоду, то несподівано враз пожалкував за цим усім. І вже наприкінці кварталу він ясно усвідомив утрату і зрозумів, що пропав. Пропав, як і місто, цей велетенський склеп з олов'яним сонцем; місто, що понині буде зустрічати ганьбу і союзників. Грали молодим, тендітним листям липи, двиготіли каштани, вікнами топилося срібло.

— Сонце, — сказав.

Він хотів глянути на своє останнє житло, але від такого бажання зробилося не по собі; минаючи квартали за кварталами, по-псячому знаходячи дорогу, він усе більше і більше глибився у жінку, яку полишив десь у голубіючих дюнах. Та тільки він вийшов на майдан, забитий панцерниками, — сонце вилізло з-за крівель, поміняло колір, забриніло золотом — усе забув. Попереду лежав простір, заставлений солдатами у сірому «хакі». Трибуна. Трибуна викладена з білого мармуру, уквітчана гірляндами з гвоздик і троянд. Сіро він окинув метушню солдат і народу, котрий стягувався зусібіч: як солдати стримували і відганяли натовп, як бігали, лементували вмиті, вичищені діти, як зарясніли плакати — йому все те видалося дурнуватим сном, що він той сон не один раз бачив. Щоб не привертати до себе уваги, подався знову на кілька кварталів назад; за півгодини доброї ходи дістався лівого крила — туди, звідки краще було видно трибуну.

Генерал зійшов помостом, рипнув чоботами, в білому мундирі. Натовп ревнув «Слава!» — збився піною й аплодисментами. Витримавши павзу, Генерал заговорив; мундир Генерала ліпився чистою білою плямою серед квітів, яскраво одягненої публіки. Він дивився на Генерала якусь хвилю — розпливалося в очах, і швидко сама постать набубнявіла до розмірів велетенської сірої плями, що стрибала понад галасуючою юрбою, захищену крицевим ланцюгом охорони. Генерал говорив. Він не слухав, напевне знаючи слова промови, напевне вловлюючи інтонацію; лише глянув на небо, що ввібрало свинцевий колір; хололи нігті на пальцях, а потім небом попливли перші сніжинки. Сонце забралося хмарами, і тільки деколи прорізало промінням майдан, плаский дах палацу, синіючі портали й жовті стіни. Сонячне проміння бавило мундир Генерала. І тільки тоді він чітко побачив його обличчя з вибалушеними очима, червоними від безсоння, горілки, страху, розпусти. Подумав, що від того часу, як він бачив Генерала, диктатор добре подався. Навіть вуса обвисли; чоло опустилося ще нижче, а ніс загострився.

Генерал щось обіцяв народові. Всі обіцяють. Перед кінцем.

Він дістався Головного Майдану, блукаючи в новобудовах кварталів. Квартали тільки будувалися. Туди-сюди снували чужоземні робітники. Кілька разів на нього звертали увагу — він повернувся в Старе Місто, на Старий Майдан. У кав'ярні пив червоне, розбовтане водою вино; він думав про жінку, що лишилася там у синіх дюнах, — думав настирливо, як закохані ганяються за нудними придуманими образами; а свідомість чітко окреслювала її: як жінка лежить на купі зім'ятих простирадл, як рівно, каро горять її очі, за вікнами дюни, біле небо, високе сонце. Звісно, зараз там порожньо, гуляє протяг, ворушить нікому не потрібні аркуші паперу із записаними віршами, вітер б'є облущеними віконними рамами, і по кутках домівки понаносило піску; шовковиця вже розпустилася гостреньким кольору салати листям.

Крізь шкло кав'ярні темніє небо. Сніг напускався. В голубих вітринах сніжинки видавалися більшими — він із задоволенням дивився, як білий сніг падає на зелене листя. Думав, що це гарно: білий сніг, чорне небо, зелене листя. Люди сновигали бруківкою темними маячками, де сніг, де облуплені стіни, де провалля в хмарах. Враз чомусь вирішив, до спекоти в грудях вирішив, що жінка з очима лані чекає на нього. А на вулиці подумав: такого не буває.

Сонце губилося в густій попоні снігу. Сніг повалив під обідню пору, насипався густими шапками на розлоге гілля лип, каштанів.

В декотрих місцинах гілля не витримувало натиску, ламалося; інколи вивертало дерева з корінням. Дерева лежали на бруківці поверженими ідолами.

На столі пачка цигарок; в кімнаті прохолода — прохолода виривалася парою з рота. Він спостерігав за вулицею. Вулиця тонула в снігу, і тільки окид ока на дерева нагадував, що надворі травень:

— Сонце, — сказав він. Глянув на сонце крізь приціл автомата.

Постріл ляснув; потягнув сизий димок; солдат, що стояв біля авта, першим спіймав зором вороноване ців'я автомата — кинувся бігти, але куля влучила раніш, і солдат, ступивши кілька кроків, звалився долілиць у нетоптаний сніг. Ще один охоронник спробував затулити Генерала. Генерал зупинився напівдорозі, затупцював, лялькою звісив руки.

Він мент дивився на маленьке створіння з одвислими вусами, з руками, що теліпалися вздовж тулуба, — відкинув погляд, ловив у прицільну рамку кремезну постать його охоронця. Постріл розламав голову солдатові навпіл. Генерал упав на сідницю, дивився на маленькі долоні, червоні від чужої крові; піднімав, опускав, лупав вуглинками очей. І коли він націлився йому між перенісся, то востаннє побачив, як іграшково, дитинно блимають червоні повіки Генерала. Генерал кам'янів на землі, зирив на руки, замащені чужими мізками, сидів посеред трупів, і сніг легко падав йому на голову.

— Болванчик, — сказав він і натиснув курок.

Генерал сіпнувся, поволі подався; хилився, осів лівим боком у пухнастий сніг; проти сонця перевернуті долоні із вижовклою кров'ю. До десятка автоматів ударило по перехрестю будинків, звідки стріляли. Шкварчали розпечені гільзи на снігу.

З пагорбів він подивився на місто, прошите десятками чорних ниток залізничних колій; дахами зависла пекуча сонячна куля. Ранок зі снігом. По обіді завирлило туманом. Туман космами, облизуючи слизняві стовбури осик; і він, припнутий тілом до кам'яної огорожі, міряв шлях, як витягуються ланцюжком люди, зодягнені у сіру одіж, зігнуті навпіл, донизу; він подумав, що безглуздо померти в такий день, у цій місцині, де безлюдь пагорбів укохує самотину, а те безлюддя квилило у кожній його кістці, і де так нагадувало домівку; в такий день, коли жовте світло стягувалося вузлом з розвіями туману, розбивався міріадами мініатюрних світил, стрибаючи по верхівках, а він стояв, напинаючи крицю душі, дивився і жив лише там, погорі: де хмари, вище роздягнених крон лісопарку, туди, де сонце і весна, і наступало згори синім — там його місце, і там на нього чекають. Зараз він знав: усі протерті закавулки пам'яті — під тім'ям — чекали на весну. І вона прийшла, та весна; й люди, що сходили схилами, щоби піднятися, розпочнуть з того, що зветься початком, зійдуть на схили, запаливши погибель ранку і початок дня ядучими струмочками пороху, потоками свинцю, пострілів навмання. Він у розірваних власних зіницях бачив, як воно станеться, як воно все прийде, як воно буде, бо сам робив це не один раз. Але це інше; тож відчуття того іншого не давало спокійно, підточувало джаргою ізсередини, стояти і чекати на відомість відомого. Настав час, він дочекався його; не важливо, не істотно хто принесе весну — люди у сірих шинелях, а не він. Вже без різниці. Тільки ловив себе на тому, що страхається пожалкувати за жінкою, котру залишив за сірим громаддям небоскидів; самотню, у синіх дюнах. І нехай у тому в неї не буде кінця. Він буде вигадувати біля кам'яної огорожі висохлого фонтану, що вона справді чекає на нього в синіх дюнах, у темній кімнаті домівки, де подвір'я, ґанок тінять шовковиці, а свистючим простором гуляє білий день. Це нездійснене у передчутті тепла дає ілюзію перед вступом у вічність; і це передчуття нового зійде легким мертвим травневим снігом. Над лісопарком проревли винищувачі. Він провів винищувачів поглядом — тупим, ошклілим поглядом людини, яка нічого не може вдіяти, але кинула виклик усьому світові, і той виклик герцем на нього. Випнувши підборіддя, наповнив груди невимовною відразою. Холодом бризнуло з очей. Він приставив автомат до коліна, провів язиком по губах; терпко запекло піднебіння ранковим чаєм, тютюном. І він смакував цю гіркоту — єдине, котре в нього не можуть відібрати: вільно дихати, впиватися миром, доки сонце, високе сонце його дитинства не погасне, не скресне на горизонті.

Сніг важкими брилами сповзав схилами; люди в сірих мундирах зрівнялися врівень пострілові; він приставив автомат до коліна, намірився дати коротку чергу, але дорогу заступив безпритульний: в лахмітті, з напрочуд світлими очима. Він опустив дуло автомата. Безпритульний глянув на нього, усміхнувся, подріботів далі — витріщився на військових, що були вже в кількох метрах від чоловіка з автоматом. Безпритульний почув, що чоловік з автоматом заговорив холодним, хриплявим голосом, протягуючи закінчення слів:

— Ну що, свинопаси, я ж казав, що повернуся.

Безпритульний бачив, як люди тирлувалися в нерішучості, — поопускали гвинтівки; навіть офіцер сховав пістолет.

— Здавайся, — мовив офіцер.

— Почухай мені сідницю, писку невмитий.

— Дарма ти так. Один біс ми не допустимо окупації.

— Як знаєте. Час окреслив, — чоловік випнув підборіддя; сонце лляло у вічі. Безпритульний почекав, коли людина, котра біля стіни, опустить очі, але незнайомий йому чоловік продовжував дивитися на сонце: і з лівого ока набігла сльоза.

Він підняв дуло автомата, чув, як туго металом наливається в нутрощах.

А потім офіцер стояв, похльостував стеком об халяву ялових чобіт, обертав голову — раз по разу — надалі стояв і спостерігав, натягнувши військового капелюха на вуха, ховаючись від гуркоту автоматних черг: як він підіймався, падав із хрускотом переламаних ребер: як рвалися і тріскали м'язи та шкіра, а він розгрібав тонкими пальцями кров на землі, набирав у пригорщі, падав, багрянячи груди і довкруж себе сходячу теплою парою землю. Падав. Обличчя різало пасмами туману. Здавалося, все скінчене. А він встав, хрускаючи поламаними кістками; тоді офіцер повернув голову в бік міста — над містом сизий смоґ — краєм ока ловив, як він стуляє рота із заюшеними губами, відхаркуючи рештки зубів; спирається на огорожу — а то небо низько облизувало бліде чоло, і сонце постійно стояло на рівні його голови.

Він до дрижаків чув: теплий вітер од пострілів ворушить волосся, вітер холодив кригою, льодяно пробираючи кістки, і він збивався, спираючись об кам'яну загороду, йшов уздовж, зупинявся; крізь уламки нале-тілих спогадів та видінь уловлював постріли, і як кулі лупають тіло. Кулі били здебільше по руках. Йому не стало сили; він постарався щось сказати, вимовив протяжне:

— Сонце! — обіруч зіперся, і новий залп звалив його на теплу власну кров, що розтопила сніг, вивільнивши землю.

Офіцер наказав покласти тіло на брезент і віднести до панцерника.

— Вчіться, курви, воювати.

— Слухаємося, пане сотнику!!!

Голубина високого неба потемніла; зі сходу вуркотіло, й те вуркотіння виросло у ревище; високу чашу неба затягли, не лишаючи прошарків, винищувачі. Надвечір місто обросло барикадами. Люди длубали холодну бруківку. І його хоронили під завивання бомб і тріскотню кулеметних черг. Розпочалася війна. Війна, якої всі боялися, і яка прийшла. Через багато років про нього забули, і старі люди розповідали лише небилиці та леґенди… Коли світ став вільним.

Зима бралася свічками дерев; древній будинок; йшов сніг; більмо вікна в Готичному стилі. Чоловік навпроти широкого стрільчатого вікна з синіми шибками від по-жухлого останнього осіннього дня, сидів у кімнаті в теплому фотелі, спиною до прочинених дверей — подолу, в домі, де він знаходився, витягувалися двома потоками люди. З вікна видно високе небо, зірки золотих хрестів, людину. Цятка людини на лезі збігаючого неба наближалася: чоловік з широкою краваткою, одягнений в м'який оксамитовий костюм, дивився на подобу людини, що павукоподібно вибиралася, йшла лезом неба. Пальці, що тримали дорогу сиґару, затремтіли, та він навіть не думав чого б це. Підійшла жінка. Жінка до половини оголена: овал обличчя, трохи зарізкі риси змазувалися червоними повними напіврозтуленими устами — перли зубів вигнутих наперед, і нижня губа одвисла. Коли жінка обернулася боком: різко окреслене підборіддя й одне око. Шкляне око. Жінка намагалася перехопити його погляд, але сонце заховалося за хмару, і на чолі, на переніссі лежала чорна тінь; людина з тієї сторони ступала непевним кроком; сонце прорізало хмари, і будинок навпроти, в кущах резеди, обтікало руде світло. Холод парив шибки; і голос виник за золотом хрестів, за позеленілими банями, ріс, набирав потужності і, досягши природньої інтонації — знявся вище. Ось, пішов сніг.

— Співає Робертіно Лоретті.

Жінка зіпнулася на кінчики пальців, щоб, по-всьому, заглянути за шибу; чоловік непорушно, вовчим поглядом дивився на чорну комаху людини.

— Нічого не чутно… Глухо так, глухо… Сніг…

Одяг не пасує жінці; підлогою розкидані парфуми.

Розіклавшись у м'якому кріслі, чоловік бере нотатника і говорить, перш ніж записати, не одводячи погляду від людини, що комахою на горизонті:

— Держава і незалежність, будь колись вона вільною, ніколи не втратить своєї свободи — ця держава відвоює її в доблесній офірі, покладе на олтар тисячі жертв, міліарди світлих громадян, достойних вільної, в повному розумінні цього слова, держави; щоби потому країною правили нікчеми. Так було. Але кінцем сторіччя ми не вирішимо: бути чи не бути — відвічне питання. На гною росте пшениця. Нова парость. Але пшениця. Гною, ми з тобою.

— Ой, — вискнула жінка, обтираючи пальця; кров цівкою збігає на килим.

Людина маячнула на горизонті і зникла. Білий птах пролетів кімнатою і увійшов у стіну. Гамаюн — біла птаха.

Березень-квітень 1989 року, Київ