Зимова повість

7

— Так уже людина влаштована: в темряві бачить ворогів, хоча це може бути не те й не інше, — а при світлі дня то щире братання, яке мені нагадує скоріш велику братську могилу. — Жид поставив перед собою дюралевий кухоль, пригнувся, віддихнув од надмірної ваги, поклав книжку, і тільки тоді він побачив його обличчя — округле, немов голова голландського сиру, товсті, як у дитини, губи. Кімната нависала над головою низькою стелею, і позаду на протилежній стіні вирували тіні від каганця і спини хазяїна.

Йому було важко розшукати Жида серед кварталів приплюснутих будиночків, складених, зібганих, немов шматки водонепроникного паперу, де земля, сніг всіяні недогризками яблук, брудної вати, використаними сертифікатами інтимного вжитку; де сніг ряснів жовтими плямами тваринячого посліду, і де свині та гуси залюбки прогулювалися разом з людьми.

Головне, він ішов до нього, заздалегідь вималювавши в уяві його зовнішність, і був дуже здивований, коли побачив протилежне:

— Ти зовсім інший. Напевне, все населення зараз стає подібним до тебе, увірувавши, що Генерал дійсно семітофоб.

Жид щиро, по-дитячому усміхнувся, витяг пляшку горілки.

— Сідай, — мовив. — Ми ще до цієї зустрічі, здається, чули один про одного, але, як бачиш — зустрілися вперше.

— Ти знаєш, я б не хотів з тобою зустрічатися хоч ще раз і коли-небудь.

Жид розлив горілку по шклянках. Потупив голову, трохи усміхаючись про себе.

— Знаєш, — одмовив, — я теж маю дуже мало охоти зустрічатися що з вашими, що з їхніми. Щодо Генерала — коли це лайно було тільки простою бездарою, я допомагав йому. А ще до цього і вашим. Але били мене однаково.

— Тож і платили здорово. Га? Жиде?

Жид махнув рукою.

— Знаєш, яка біда у нас з тобою? Точніше, що найстрашніше?

— …!!? Як для мене, то носити таку кличку.

Жид не зважав на нього, начебто того не існувало, а говорив до портрету на стіні, де стояла на повен зріст оголена жінка.

— …це те, що ми забуваємо, які ми були вчора.

— Так просто.

— А для чого філософія? Філософія звела на престол не одного тирана.

— Тож відповідно зростає число дурнів, подібних до мене?

Павутина у кутку, над піччю, заколисалася. Жид провів рукою, на чолі відбилася тінь — обскубана, як пір'їна.

— Знаєш, напевне, це з віку в вік Бог відбирає нашу мудрість, але скажи: для чого, для чого полишає нам цю землю?

— Щоб померти на ній.

— От і вся мудрість. Як на мене, то краще померти триклятим жидом, аніж бути справжнім патріотом і загинути в ім'я того, чия назва — ніщо. — Жид одним духом випив горілку, потягнувся, лукаво підморгнув: — Танки — це сонячне алеґро всіх диктаторів. Іншого порятунку людство не придумало.

— Жиде, я ніколи не був заслиненим патріотом.

— Знаю, що ти відрізняєшся від тих, хто бачить, як вивісили листівку про розстріл близького товариша, і думає, що також можна дивитися, як сходить сонце, йде дощ; спокійно спати з дружиною, злягатися з коханкою і вірити, що смерть не торкнеться його. — Жид підсунув йому шклянку. — А щодо патріотизму — занадто ти усім тим переймаєшся, щоб тобі повірити. І хитрувати не можеш.

Кімната глухо герметизувала від світу.

— Здорово, що в тебе немає вікон.

— Боїшся снігу?

— Ні, боюся дивитися, як минає час.

— …І знову все розпочинати спочатку… — Жид подав в'язанку ключів. — Мої підростають. Сам розумієш.

— А для чого все це, Жиде?

Вогонь тріснув у каміні.

— Глянь, — Жид провів рукою над дровами. — Бачиш оте гілля — йому б горіти, а воно погасло; йому б розпочати, але з того вже не вийде вогнища. Кожному свій час. Чиясь воля і дрова загоряться.

Зараз Жид виглядав маленьким, трохи сколошканим, повні руки нерухомо, іграшково лежали посеред столу. І коли він встав, наполовину прочинив двері, то Жид потягнув спокійно, сумно, впевнено:

— Перехрестився б… ідіот.

Він повернув голову — картина, камін, вузька смужка снігу, стілець:

— Слухай, Жиде, коли тебе будуть вішати, то крикни: «Смерть Генералові!», тільки на івриті.

Він подався від будинку, що чорно стримів іклом над приплюснутими дахами; від стіни, заліпленої снігом, облущеної, з рештками помиїв біля підніжжя. Обернувся — наростав вітер. Нагорі по вікнах сліпо займалося світло. Небо наповнилося кольором чорнила.

Збиралося на сніг, пробирало зі сходу колючим вітром; сонце поволі скочувалося за вежі, і коли воно переплелося щупальцями антен, він повернув голову, глянув на верхівки, на вежі, на будинок, що зараз білів просто чорних пагорбів, і подумав, що стіна світла подібна смерті; і якщо він сюди потрапить удруге, то прийме тільки подих старості, бо іншого разу все приходить не так, як того чи наступного. Він тоді ясно відчує старість, а не смерть — немов зачув позаду власні кроки. Все зрозуміло, як на нього. Так зрозуміло, що нудніше не міг придумати і сказати сам Жид; те, про що говорив Жид, скидається більше на розмову двох сліпих, які торочать один одному ту ж саму версію створення життя — чого обидва, на великий жаль, не бачать. Цю історію, без початку і кінця, точніше — в історії дуже сумний кінець. Й історія завжди схожа на казку, що її розповідає переляканий божевільний.

Його винесло на дорогу, що здавна називають великими. Дорога обіймала петлею обрій, куди поналипали мініатюрні квадратики будиночків, розкручувалася пружиною, пропускала крізь себе латки пустирищ і смітників, і злету прямовисно впиналась у провалля зимового саду. За кількістю днів, де губилося вчора і сьогодні, за швидкоплинними, вже далекими подіями, за вічністю безкінечних годин після ув'язнення — його грудну мембрану здавило, й різкий, нестерпний біль шугонув у голову. Він впізнавав і не впізнавав місця, де пологими схилами росли яблуні, що стрімко розросталися по дворах; де злітали голуби, а зараз — порожнеча стриміла обвугленими пеньками; й від того, що сад лежав мертвий, то зорові відкрилося те, чого він не бачив тоді: як небо віддається владі простору й землі.

У дворі натужно вила перекошена хвіртка, а сонце з'являлося то в одному, то в іншому вікні розваленої хати, і його червоний диск завис у розколеному надвоє люстрі. Він присів, обтер краплі холодного поту з чола, випнувши підборіддя й нижню губу, зіжмакав пачку цигарок — за чорними пеньками довжилися тіні, а день обтікав потрісканим волячим оком.

— Убивши Юду, не зробиш з нього праведника, а людство щасливим.

Він повернув голову: в розколотому люстрі видно шматок репродукції, де велетенські хвилі, а над хвилями летять птахи. Решту картини затуляла стіна. Потім перед ним вигулькнула головата постать Ката.

— Що, збиратися?

— Сам повинен розуміти.

Вони побачили репродукцію: як летять над морем невидимі птахи, трохи далі скелі, а над скелею в'ють гнізда чайки.

Сонце затуляв сніг. Сніг падав косяком. Одна половина міста обливалася жовто-червоною загравою.

Його пробрала цікавість ще раз глянути на ліногравюру.

— Чорт, всі ми хворі на пам'ять, — мовив до себе.

Кат зняв балахон. Перед ним стояв батько.

— М-да, — спокійно сказав. — Знявши те ганчір'я, ти не добавив собі пристойності.

— …?

— Виглядаєш також нікчемно, — а потім кинув: — Ну що, старий, ходімо в хату?

Кат кинув помічникові, щоб той лишався надворі. У розбитому вікні — Слухай, старий, що тут трапилося?

— Хм, а ти тут жив? — Кат здивовано розвів руками.

— Ну… А-а…

Вони прийшли в дім. В кімнаті лежав тонко притрушений попелом сніг, смерділо собачим лайном, а за вікнами сунула ніч. Ніч з червоними спалахами й криками орланів.

— Ти так ходиш, начебто за плечима маєш могутнього покровителя, — Кат відшмаркнув і поклав балахон на коліна.

— Зі мною Бог і Батьківщина.

Кат відшмаркав ще раз.

— Мистецтво вільно дихати, як і талант, дається не кожному. Тим паче за це треба чимось платити.

Скрипнули двері, надворі рипів чоботами помічник, червоно заливало кімнату, і десь протяжно скавулів собака.

— Синку, — сказав Кат, — заглянь мені у вічі — снігом там мете, далеким свіжим снігом. Я пройшов увесь світ і нічого нового не побачив, нічого нового не відкрив, бо немає нічого нового. Я підбирав недокурки, ховався по нужниках, обнишпорив усі смітники людських думок і спочивав на їхніх відкритих свободах, як на недогризках — доки не повернувся обличчям до Бога і сказав: для чого Ти приходиш інколи на землю? Для того, щоб на Тебе потім чекати? Чи, може, Ти приходиш, щоб поновлювати війни, змінювати хід зірок, але полишати нашу кров густою і смердючою од гріхів, якщо в ім'я Тебе твориться все це: чого Ти не караєш? Там мені у тому світі не жити — людина живе тільки тут, на землі. Тому ми й говоримо, що смерть не страшна, бо боїмося її… Для чого тоді оці натовпи, де немає людей, і заодно люди, де любов до тварин переростає в зоофілію; для чого Твоя поява ознаменована новим кривавим побоїщем? Щоб я, якому Ти дав розум, відчув ще більший холод і порожнечу… Для чого Ти вняв мою гординю… І тоді я заглянув у себе, зрозумів, що там нічого немає, окрім того, що я в когось украв, а хтось украв у мене і пішов із самовпевненою пихою… — Кат говорив тихо, ламав переконливо слова. — І тоді, востаннє, я сказав: і, може, Господи, то Ти тільки тінь, а я вічність у Твоїй подобі?

За стінами спліталася голими галузками ніч, край сонця розтікався горизонтом, червоний сніг сипався, важко утовщуючись на землі.

— Можеш не продовжувати, — сказав він Катові. — Надто безглуздо виглядає: всім нам хочеться бути не такими, як учора, але варто озирнутися назад — сьогодні змінилося на вчора, й не більше. Катами не стають за покликанням — ти маєш рацію, але не забувай, ти не спекаєшся мене й після смерті, а от цього я не можу тобі пробачити, бо таких як я — мільйони.

Сонце до половини зсунулося за горизонт. Тінь великої голови Ката пробігла стінами і згасла на ліногравюрі.

— Ти вб'єш Генерала, — враз сказав Кат. — Ти дикий і нестямний. Але перш ніж зробити це, дай відповідь: ми вже стояли колись перед брамою, зачиненою брамою вічного щастя, і млосно, голодними очима дивилися на кисільні берега, але прийшов Генерал — неосвічений, дурний, як та країна, в якій ми живемо… Тож подумай, його цинізм — то тільки відповідь. Тільки так. Інакше не можна. Вбиваючи Генерала, нічого не поміняєш. — Ти тому його і не можеш терпіти, бо Генерал вийшов з вашого середовища, він ваш, але не мій.

— Не бува такого. Людей можна зрівняти тільки повідрубувавши усім голови. — Гайвороння, глухо гепаючи крильми, пролетіло над садом — він чув, як вони сідають на пеньки і як торохкотять дзьобами.

— Це шанс нам усім… Пішли з нами…

Він випнув губу. Кат увімкнув ліхтар.

— Я не граю у військові перевороти.

— Тоді мені, як не жаль, доведеться тебе…

— Ми й так воюємо вже стільки років — батько проти сина, син проти батька. Нічого особливого, роби те, що маєш робити. Це реальність. І кожен повинен вирішувати за себе, от я і вирішую за себе: вбити чи не вбити цю падлюку. Зрозумів, старий, за себе. Це вже моє особисте.

Кат присвітив ліхтарем, подав аркуш паперу.

— Читай. Читай і думай.

На аркуші, зігнутому учетверо, він не відшукав прізвища Жида, тільки на жовтому цупкому, загнутому по краях папері зазначалося, що сьогодні о шостій годині ранку страчена за зраду Батьківщини така то акторка, такого то театру.

— Я її вішав, — кинув Кат.

— Ти за все заплатиш, сволото, — спокійно сказав він, але потім затнувся, пхнув Ката ногою в груди і вискочив на чистий сніг.

Здоровенна, незграбна тінь помічника затулила рідке світло ліхтарика. Він краєм ока побачив, що Кат уже лаштує зашморг. Легко, кішкою відскочив убік, ударив лівою рукою помічника в сонне сплетіння, і коли той перегнувся, то ухопив шматок іржавого скіска й опустив тому на шию, відчуваючи, як метал входить, гнеться об тугі м'язи. Голова наостанок сапнула повітря, покотилася схилом, ударилася в стіну, крутнулася на землі, блиснула вухами і зупинилася.

— Гей, тату! — крикнув захриплим голосом, начебто тільки вискочив із зашморгу. — Завтра буде завтра, а на сьогодні кожен ідіот у цій країні вартий тисячі шибениць! — І побіг низом, схилом, пеньками яблунь і в мент щез, там, де зайшло сонце.

— Придурок твій синок.

— Не знаю, але тобі доведеться дійсно кінчати цю гру.

— Ти думаєш?

— Знаю.

— Понабираєш йолопів, — Генерал задріботів снігом, поправив поли сурової шинелі, зафутболив голову помічника Ката. — Ти гадаєш, ми його вже.

— Так, Жид повісився, і все поніс туди… Як це нудно.

— Нікчеми, — Генерал видихнув. — Нікчеми, коли потрапляють у тінь великих, втрачають власну тінь або ведуть гру на рівні. — Генерал, не відриваючи погляду, не зморгнувши, дивився на місто з висоти пагорба — а місто займалося вогнями.

— Отож і я граю, на рівні. — Помовчав, додав: — Зі своєї сторони.

— Кожен вартий себе, — одмовив Кат. — Кожен по-своєму рятує батьківщину і переробляє світ. Певно, ото і є істина на сьогодні.

Орлани зліталися на світло ліхтарика. Теплом протяг вітер. Вітер ніс із півдня відлигу. Луною сходилися крики птахів. Викочувався рожевий іграшковий місяць. Будинки гойдалися у мареві. Місто гуло звуками.

— Скоро весна, — сказав Генерал. — Чорт, а на відлигу болить голова.

— Час іде, Генерале. Але жоден тиран не зупинив його.

— Спробуємо.

Винищувачі з'явилися на повному місяці дрібними цятками, зробили крутий віраж, зникли в темряві. Над містом розламався гуркіт.

— Почекаємо. Ще час терпить, — тінь Генерала тремтливо билася на розваленій стіні.

— Ну що ж — ти сонце, а я лише тінь від тебе.

Сніг падав стіною, закривав місяць, тамував звуки в білій гущі. Потім десь далеко завив собака. Вітер кидав ошмаття брудно-червоної хуги, і тільки в чорні прошарки ночі Генерал бачив, як пес натужно задирає писок догори; перевів погляд, глянув на відрубану голову з роздряпаним ротом, далі на Ката, й удар наростаючого бурану покрив його хурделицею.