Зимова повість

6

Він покинув квартиру десь під вечір, коли займався фіолетовий присмерк. Пішов кількома вулицями, що здіймалися і ламалися в перехрестях поворотів, зупинився і подивився догори. Сніг падав з неба важко й густо, глухо рипів під ногами, просвічувався зсередини сонцем, набирав голубого кольору і зникав десь там, у проваллі кварталів. Над головою заскрипіла траверса підйомного крану. Він краєм ока пробіг по жовтій стіні, зловив траверсу, що розхитувалася від вітру, провів її поглядом — туди і назад — перевів очі на дорогу, яку замітало снігом, і посунув між похилених парканів. В стьобаках снігопаду він побачив смугастий кортеж Генерала. Кортеж проїхав так швидко, що він навіть не встиг подумати про небезпеку, лише розсміявся з власного переляку, перебираючи подумки всю розмову від початку і до кінця.

На майдані біля метро він знову зустрів кортеж Генерала. За снігом нічого було розібрати, але він чітко побачив Генерала, Секретаря і Ката. Кат сидів ліворуч від бокового шкла, в червоному балахоні. Запитав себе: чому Кат сидів ліворуч? І вже потім подумав, що колись давно бачив цю велетенську голову.

Він зайшов до кав'ярні, по східцях мокрих і сирих, оглядаючись на власну ріденьку тінь. Він зайшов до кав'ярні, стіни якої нічого не говорили, до кав'ярні, що нічого не нагадувала, не наштовхувала, не будила думок. Його ошпарено крутило. Він тупцювався, калатався думками у вирі людей, обпікав пальці до горнятка з кавою і нарешті сів навпроти великого, із сизим відливом вікна. Біля великого вікна, де приглушено чути клацання рулеток, — і приходив до тями. Сидів навпроти вікна, стискаючи горнятко тонкими, посередині вузлуватими пальцями. Думав про те, що кав'ярню цю не знав, і вже, на жаль, не потрапить сюди, але тут йому до вподоби. До вподоби дивитися, як сновигають люди, як обличчя ховаються за обличчя — розчинитися, убгатися в себе — з-під брів глипати на сизе вікно, де люди відрізняються від цих, що ходять в залі, бо мали звідси вигляд маленьких, чорних комах, яких ось-ось накриє густа попона снігу. Він посьорбував каву маленькими ковтками: за спиною глухо деренчали рулетки, за вікном літали комахами люди, падав сніг, а в ніс бив запах кльозету і блювотини. Потім він чітко, ясно побачив очі Генерала — краплинки чорної смоли, і спіймав себе на тому, що вже думає про нього як про Генерала. Це заспокоїло. Та спокій несподівано урвався. Йому захотілося додому. Неначе кинуло у глибоку до сині яму. Стривожившись, він подався наперед, напинаючи в грудях пружну холоднечу, як то робив у в'язниці.

До зали увійшов патруль — офіцер і двоє солдатів з двоколірними нашивками. Офіцер різав по сторонах сірими очима. По всьому, ще в недалекому минулому цей тип мав властивість помавпувати перед люстром, виміряти кількість сантиметрів від скроні й до підборіддя, доки не з'явився той вираз. До всього звикаєш, — майнуло.

Шинелі на солдатах висіли, як на вагітних, і ще дитячі, схожі на обскубаних горобців, голови хлопчаків з цікавістю нишпорили по приміщенню. Він провів поглядом патруль і в наростаючій тривозі відчув, як тремтять руки. Згадав домівку. Вдома робити нічого, й для чого повертатися додому? Як з туману, виринаючи, провалюючись у пам'ять, він уявив матір, свій будинок. Посміхнувся про себе. Холодно, чітко, як лезом ножа, зрізав кілька років і подумав, скільки там не був. Його повело по колу: він повертався і повертався додому, старався уявити матір, як вона ходить по натопленій кімнаті, вмикає телевізор, шукає там свого сина і більше нічого не помічає; але варто повернути голову, зупинитися на шклі велетенського вікна, а за вікном сліпуче біло лежав сніг, то до нього прийшов спогад, той спогад, який він так холодно, спокійно відкинув: розбиті вікна, притрушені пилюкою ковдри, грудневий протяг ворушить дитячі листівки з видами на море, а надворі лежала зима. Зима чорна, тепла, без снігу. Це було перед самим арештом, і це він пам'ятав, і це сходило на нього неймовірно реальним злом і десь на тому кінці тверділо запеклою ненавистю. Подумавши про те, він пробрався крижаним спокоєм. І він більше нічого не пам'ятав.

Дві молоденькі повії в червоних пальто міряли одна одну поглядами. Обидві гарні, стрункі, породисті, з чорними, по-тваринному пекучими очима; повії курили, не помічали патруля, і крізь цигарковий дим прицінювалися. Він ніколи не любив жінок з темними очима, але траплялися тільки такі, як на зло.

Допив каву і перевальцем подався до виходу. На проході він зіткнувся з патрулем. Офіцер тупо йорзав сірими очима по рожевих фіранках, що обвисали сусідній прохід. Солдати вели повій. Ті огиналися, хихотіли, просили прикурити, один з патрульних жадібно поїдав поглядом їхні округлі сідниці. Зі східців долинув голос, хтось говорив:

— Генерал дозволив публічні будинки. Читали указ? Тепер поменшає цієї нечисті.

Він засунув руку до кишені і намацав клаптик записки.

— Так, таки-так, — відповів інший голос і додав: — Найважче звикати до чогось.

На обличчі офіцера затіпався м'яз, і тільки по тому, як офіцер різко зупинився, можна судити, що він нервує. Офіцер плавно, по-зміїному повернув голову, притримав рукою гладко виголену щоку, наказав облишити повій.

— Беріть цих.

— Пане офіцере!!! Пане офіцере…

— Ходімо, — буденно сказав офіцер, і зовсім по-цивільному попрямував до панцерника з написом «Міліція», тонкий стек поклацував за чоботом.

Він закурив цигарку, за густими хмарами пробивалося сонце, повії червоними плямами маячили проти снігу, щулилися від холоду і не знали, що робити. Він ще раз глянув на повій, на кав'ярню, і коли дивився на будівлю, то вже забув про офіцера, дівок, двох добродіїв, яких запхали до панцерника, і вкотре здивувався, що не був тут зроду. І це також востаннє.

Над містом проревли винищувачі. Зробили останнє коло перед заходом сонця.

Офіцер оглянувся, — він уловив чітку, з вигином, лінію скули, що починалася від великого сірого ока і ховалася у підборідді.

Перетинаючи брудну смуту шосе, що шамкотіла під колесами авта, він почув, як тінню накочується, пливе теплими хвилями, веде місто. Він уже йшов, просто йшов, розм'яклий і слабкий, більше у владі снігу, міста, вулиць, ніж у собі, доки не зупинився — немов проламав у часі тонку перетинку. Тоді зрозумів, що хоче бачити те місце, де росли яблуні, і до нього приходила жінка, яка все говорила про кохання, він не вірив, дурив її, до нестерпного дратувався, стояла тиша. Сніг лежав тонко — від краю і до краю. Біло й тонко, із завислим над ним могутнім диском червоного сонця. Потягнувши, як пес, ніздрями повітря, він угледів невелике обійстя, потім око надибало ще декілька дворів, і вирішив, що потрапив на окраїну. Дороги тут він не знав — пробирало на холод, збиралося на їдкий мороз.

Під парканом, що розліновував темними смутами сонце, підпираючи прогнуті опори, зяяло сірою підбивкою віко труни. Пройшовши трохи далі, він угледів труну; обличчя покійника обдимало вітром, і злипле від морозу волосся мерця з гострим видом ворушилося чорними змійками над чолом. З хати швидко вийшло двоє, прикрили труну, звалили її на плечі і понесли до іншої хати через добрий шмат двору, далі пустирища. Він сидів, невідривно слідкуючи поглядом за двома, як погойдується труна в призахідньому сонці на квадратних плечах, як лускає сніг під черевиками; він ще з хвилину сидів, грівся у затишку двору, де тхнуло перегноєм, а за хвилину звівся й подався слідом за тими, що несли покійника. З сусіднього двору, освітленого наполовину схованим за горизонтом сонцем, так що частину пустирища обшматував віхоть наступаючого зимового вечора, виходили жінки, розкладаючи по лавах — тільки-но виструганих, що пахли сосною — рибу з відрізаними головами.

Він безпомилково віднайшов дорогу, що врізалася в ряди голих тополь; за годину ходи, як червоно заливалося над гостроверхими антенами, і сірий гриб туману опускався на місто.

Над містом лив дощ.

Він проминув кілька зупинок, потому зупинився, нишпорячи по освітлених прожекторами вікнах, мокрій бруківці, а далі, нічого не відшукавши, заскочив у трамвай і, гойдаючись на сидінні, заплющив очі, тупо поглинутий калатанням коліс, згадував шлях до театру. Трамвай проскочив кілька неосвітлених кварталів. Зіскочивши на брудний асфальт, він зразу ж опинився перед округлою чашею театру.

В театральному буфеті із одвислими шторами під мелодії маршів, що надокучливо налазили один на одного з невидимої радіомережі; під монотонне гудіння кондиціонера, що заповнював несподівано запалу тишу, — випив шклянку червоного вина, зажував солоною бринзою, ніжно, майже з ностальгією згадав кав'ярню. За столиком, що навпроти, зсунулася скатертина, на пошкрябаній брунатній поверхні лежала пара цигарок, один стілець перекинувся, другий, зачеплений за край, розвернутий до вікна. Вікно вузьке, стрільчасте, з прочиненою в ніч кватиркою. В прочинену кватирку тугим джутом уривалося повітря, здуваючи парусом фіранку, зяйнувши проваллям двору, що перетинався, наче рубцем, недобудованим недогризком стіни; з невидимої сторони міста стіна тьмаво освітлювалася електричним світлом; швидше освітлення падало десь з другого поверху невидимого будинку, і тому в око впадала тільки нижня частина стіни, рідке латаття снігу, і як сніг лягав на землю, устелену мертвими калюжами.

Від побаченого залягав спокій.

Він підійшов до буфетника, який ліниво, сонно поклав голову на кулак, і слухав чергове повідомлення.

— Що говорять? — запитав і замовив ще одну шклянку вина.

— Та… Знову про поміч нам звідти.

— Зубна паста?

— Щось таке, — сонно відповів на те буфетник, наливаючи у шклянку. Вино здулося білими бульбашками у гранчастому шклі.

— Все місто просмерділося м'ятною зубною пастою.

— При тих і того не було, — кинув буфетник, враз оглядівся: — Аби не танки.

Він повернувся до столика, випив вино, і подумав: не знай вік людей, то можна вирішити, що вони придурюються.

Прикурив, пожбурив сірника. Сірник погас і, описавши в повітрі тонку сіру дугу диму, упав на підлогу. Буфетник зловив сірника безколірним поглядом на лету, відвернув голову і втупився на портрет жінки в синьому, що висів над проходом.

— Генерал має смак? Га?

— Так.

З проходу вигулькнув чоловік у чорному плащі, — він подумав, що бачив десь цього чоловіка. Це перша ознака страху, — вирішив.

— Слухай, — спокійно заговорив через усю залу. — Ти не знаєш, де Жид?

— Ти що?!!! Того?!! — буфетник повертів навколо скроні.

Він поклав недокурену цигарку на блюдце й підійшов до буфетника.

— Я тебе знаю. Ще до Генерала, — швидко заговорив буфетник, подаючись назад. — Твої фотокартки в газетах часто траплялися моєму синові.

— А де він?

— Хто? Α-a, син?

— Так.

— Він служить у Генерала.

— Молодець.

— Так.

Протяг здибив фіранку. Сніг жовтими плямами густо сповзав по стіні.

— Ти пройдися… Пройдися коридором… — прошепотів буфетник і сонно поклав голову на кулак.

Він подався коридором, проскочив у якісь двері, минаючи фантастичних птахів, опудала з дерев'яними мечами, манекенниць, подібних одна до одної; розштовхував нахабних брудних прибиральниць, блідолицих акторок, які про щось шепотілися в напівтемряві, і обличчя з облізлими від поту шматками пудри масками зависали поміж портьєр; відривався від усього того, чвалав під нескінченними гримувальними, де двері відчинялися і зачинялися в унісон. Неймовірно густе повітря, настояне на театральному клею, наполовину зітлілих завіс, тихе бубоніння, шамотіння ротів і протягу ввібрало порожнечу коридору, а потім:

— Леопольде! Друже… — здоровань кинувся в обійми, і він усмалив його під дих і вже здалеку впівоберта побачив, як невідомий тіпається на підлозі. Пірнув у прикарабок — несло прілим, квашеною капустою, нудним смородом кльозету; заскочив у приміщення, залите голубим люмінесцентним світлом, приміщення, здавалося, не мало нічого спільного з театром, а швидше нагадувало військовий шпиталь, де клубки смердючого, з дешевих цигарок диму накручувалися сувоями під стелею. Тут було тихо.

Білі двері в чорній стіні. А далі тиша проскрипіла поворотом клямки, — в амбразурі, що полилася сукровицею тьмяної лампи, з'явилася нерозбірлива постать жінки. Двері зачинилися, та через мить рознялися навстіж, і зараз добре продивлялася жінка у брунатному халаті, з копицею вибіленого волосся, а на обличчі, блідість якого розмазував віхоть електричного світла, маленькою кривавою плямою зяяли нафарбовані губи. Він ступив крок уперед і почув, як у жінки вихопився вигук, швидше схожий на подих дуже втомленої людини, чи то ця людина повторювала щось подібне, як вправу на сон грядущий перед люстром.

— Ти…

Він не відповів. Дивився поперед себе.

— Проходь.

На освітленій смузі він упізнав жінку, яка приходила до нього; спочатку чекав, що його охопить порожня вседозволеність, і з жахом опираючись людській вседозволеності, яка карає на горло, — попхався назад, але впав у заготоване власне провалля, злетів знову, гойднувся відображенням у люстрі, блиснув вилицями, проскочив кілька кроків у минуле, та нічого там не віднайшов, і по колу, виток за витком, зносився, доки не зупинився на собі. Очунявши від духу дешевих парфумів, театральної вбиральні, побачив себе перед розчиненим вікном спиною до розчахнутих дверей, де стояла жінка, яка вела його містом, і він прийшов сюди.

— Присядь.

Він сів на стілець посеред кімнати з гострокутною стелею. Серце билося рівно й спокійно, одстукуючи об ребра такт.

— Завісь вікно, — сказав, закурюючи цигарку.

Вона глянула, і він обпікся об холодний здивований погляд.

— Не хочу бачити, як падає сніг.

Вона розуміюче кивнула головою.

— Каву?

— Так. Можна.

Жінка пройшлася кімнатою, здіймаючи теплі вири повітря, і він невідривно слідкував за її рухами, пальцями, як туго вигинається тіло під брунатними складками халату.

— Я знаю, чого ти прийшов, — тихо, приглушено, спокійно сказала вона, коли вже, поклавши руки на м'які округлі коліна, лаштувала стільця навпроти нього.

— Звідки?

— Тільки одна я знаю, де Жид.

— І Генерал.

Жінка розлила каву по маленьких горнятках.

— Мені циганка наворожила.

— Перестань молоти дурниці, — він проказав ці слова і здивувався, що говорить напрочуд спокійно, так, нібито не про них. А потім його гойднуло теплою хвилею, пронесло перед зором довгі ряди будинків, вікон, парканів, скупало в білому лататті, що обкидало річку; витягувався мокрим тілом, деручись на човен, а на дні лежало чиєсь розпростерте тіло, і він падав на нього: колисався човен, плакучі верби стьобали голу, попечену травневим сонцем спину, далі — на дні човна здригається дівчина, ноги її по щиколотки в багні, і темними зірками на днищі світяться плями крові.

Він повернув голову, впіймав укотре своє відображення в люстрі, і крізь щілину фіранки та віконної рами, в смузі безперестанку падаючого снігу, в монотонному миготінні ліхтарів, — ходив чоловік у чорному; ноги його переламували падаючий сніг, і світло, і все виходило, як у швидко проектованому калейдоскопі: пейзаж навколо лежав мертво, а біля чоловіка ламався на кола, квадрати, прямокутники, цим створюючи дивний ефект; це наштовхувало на дитинство, коли прокидався посеред ночі, з холодним потом, губився поглядом на жовтому абажурі, піднявшись, плутаючись у нічній сорочці, підходив до вікна, але за вікном голо похитувалися від вітру дерева, і, повернувшись до ліжка, він бачив, як з іншої кімнати на нього дивиться чоловік у чорному. Коли говорив матері, то вона брала до себе в ліжко, заспокоювала, а чоловік зникав, аби потім знову з'явитися — в гудінні безкінечної ночі і зими. З того часу, аж доти, коли не почалася перша його війна, коли він навчився відрізняти пасажирські літаки від військових винищувачів.

— Хто то ходить?

— Сам повинен розуміти.

— Я не повинен нічого. Але я дійсно не знаю, хто то ходить.

— …?

Він пив каву, ковтаючи її потроху. Маленька кімната, кілька манекенів, що зараз слугували замість вішалок; опудало птаха, порнографічний малюнок на стіні, гілка резеди, календар з білим пароплавом.

— Мені потрібна адреса Жида.

— І більше нічого?

Яблуні. Яблуні. Яблуні.

— Ні, більше нічого.

— Ти не здивований?

— Я завжди вірив, що ця країна кишить патріотами і стукачами, часом здається, що ми живемо в прямій кишці.

І коли він звалив її на підлогу, механічно, немов не живими пальцями нишпорячи по тілу, то видавалося так, як щось шукав — холодним, видовженим, зараз неповоротким тілом, — доки не зловив її губи своїми, але поцілунок сприснув, як і погляд жінки; протяг шарпонув фіранку, і тільки тоді дійшло — щось сталося — стегна жінки, теплі, домашні — о! звідки б узятися теплу — забігали під ним, і пекуче, до нестерпного бажане обпекло від паху до живота; її подих лущав над вухом, розламувався на десятки крижинок, і жінка хвицалася ногами, аж поки не звалила на підлогу опудало птаха, протяжно, судомно простягнула свій голос під гостроверхі сволоки — опудало птаха накрило їх окидом великих крил, засмерділо нафталіном, клеєм, густим духом поту і сім'я.

Холод наповнював кімнату. Він встав, ще з хвилину шукаючи опори, жінка обтиралася рушником, сидячи на стільці, поставивши голі ноги на опудало.

— А ти ніжний і жорстокий, — сказала.

— Це вже як аксіома.

Вона пожбурила рушник і заговорила. Нічого нового в тих словах не було, йому лишень напирало в груди тепло, коли вона говорила «ось», видовженим, настороженим поглядом, як указівним пальцем перестрибувала з предмету на предмет; потім він тамував вдячність, прів од якоїсь невимовної дитячої радості, що тріщала в грудях, та потім поштовхом, начебто загойдалася кімната, побачив її, маленьку, тендітну, ту, що говорила про кохання, але зовсім іншу, яка приходила до нього, убгавши в долоні вечори, — в останню хвилину благодаті він подивився на неї як на мініатюрне віддзеркалення Генерала.

— Для чого тобі Жид?

— …??!

Вона накинула на шию голубий шарф, витягнула руку і ступила до вікна: крізь фіранку просочувалася вузька смужка світла, жінка ступила крок назад і опинилася за межею, а він подумав, як вона встає зранку, і зранку, коли сходить сонце, й за цією межею — це велетенське місто з утраченою вічністю. Там, за межею, де сходить розум і сонце. Жінка ворушила губами. Вона говорила, погляд теплішав, холоднішав, коротшав — того всього не існувало. Бо місто втратило головне — жити у вічності.

— Глянь у кишені, — провела одними губами.

Коридорами хтось ходив. Він прожогом кинувся до дверей, тримаючи руку в кишені. Від дверей сахнувся чоловік у шкіряному пальто, з віддутим черевом, де голова у темряві скидалася на череп, обтягнутий шкірою. Він упізнав помічника Ката. З усієї сили вдарив здорованя ногою в пах і повернувся до кімнати: глянув на вікно, на жінку, на підняту фіранку, де лежав чорний згусток ночі і вкотре, немов пересвідчувався, — на жінку.

— Глянь у кишеню. Іншу.

Він затиснув спітнілою рукою теплу кульку паперу, безвідривно дивлячись на жінку, обвиту прозорим голубим шарфом. На тлі ночі яскраво світилося її лице.

Не кажучи жодного слова, так і вийшов, не пам'ятаючи ні її обличчя, ні очей, — нічого. В коридорі на підлозі тіпався чоловік у шкіряному пальто.

— Для чого так бити, — проскімлив той услід.

Його обтиснуло, скрутило вузлами коридорів; він душився у власних випарах, чманів од перезбудження. Вийшов до буфету, де офіціянт чи то буфетник спав, поклавши голову на кулак, і несподівано його винесло надвір.

Над містом лив дощ. Дощ здіймався грибом, сіро посипаючи мжичкою. Він зупинив таксі, лялькою впав на сидіння — побігло, закололо голками ліхтарів це безкрає безглузде місто: липло в роті, піт котився по спині, хльостало теплом з кондиціонера, гойдало, перевертало всього — місто невпинно глупо накочувало на шкло голки ліхтарних стовпів, рвалося антенами догори, просочувалося рідними артеріями вулиць, а думку колотило об думку, і все раптово затихло. Тільки лічильник відбивав потрібні цифри.

Він дивився як вода котить водостоком, облизує край стіни. Зі скрипом в суглобах — з таким, начебто перевертається весь світ, зайшов до під'їзду. Важко переставляючи ноги, зажмурюючи очі, щоб не глянути у вікно, піднявся на кілька поверхів, натиснув кнопку електричного дзвінка. Але ніхто не відповів. Протяг ворушив шматочки фарби, пробіг рудий щур, тхнуло кислим. Він натиснув ще раз. За спиною почулося шарудіння, і коли він обернувся, то побачив жидівку, яка чвалала, тягігучи опухлі від старості ноги.

— Де Оксана?

— Оксана… Оксана… — жидівка труснула головою і пішла далі.

Він штовхнув двері ногою. Двері зі скрипом прочинилися. Лампа. Ліхтар у вікні. Сморід гнилого м'яса. Задзвонив телефон.

Він пройшов в іншу кімнату. Оксана висіла між шафою та мініатюрною китайською вбиральнею. Кінчики пальців зачіпали зібганий на підлозі килим. Він визирнув на вулицю з напівпрочиненого вікна. Смугастий кортеж Генерала летів стрілами міста, він проводжав його до резиденції. Перевів погляд на Оксану. Оксана висіла зі знайомим виразом в очах, якого він завжди страхався: голова набік, неймовірна білизна не наштовхувала ні на що, якби не тонка, ще не засохла цівка крові, — від куточка рота, по шиї і до впадини грудей. На підвіконні в тарілі м'ясо. М'ясо засмерділося, і білі черви вовтузилися в жовто-брунатній масі.

Вулиці притрушувало снігом. Тіні тріпотіли від випарів. Над дахами проревли винищувачі. Звуки зламалися в тиші. В проході стара жидівка гойдала головою. Він лишив їй пачку цигарок, кілька зім'ятих купюр. Винищувачі накинули коло і поверталися. Жидівка скрушно кивала головою.

Він вийшов на сніг. Займався ранок. Сліпий сизий ранок. Сніг налипав на черевики. Коли він дістався середини майдану, винищувачі проревли над головою. Потім запала тиша.

З крамниці навпроти вибіг маленький чоловічок, перебіг вулицю, майдан:

— Пане! Пане! Пане, вас кличуть до телефону.

Він мляво повернув голову — чоловік горлав у спину.

— Скажи Генералові, що він свинопас, — і подався снігом, полишивши замерзлу від здивування крихітну постать чоловічка посеред тонко встеленого білістю майдану.