Зоряний єгер

ЗОРЯНИЙ ЄГЕР

З гучним виляском розкрився гальмівний парашут. Космобот, немов кінь, якому на всьому ходу підтягли поводи, задер сріблястий краплеподібний ніс, скреготнув колесами по посадковій доріжці й зупинився.

До космобота неквапливо підповз величезний трейлер, присмоктався ребристим рукавом авторозвантажувача до люка під днищем.

Подали трап до носової частини корабля, відчинилися двері пасажирського салону. Люди квапливо ставали на сходинки ескалатора й завмирали, щоб зітхнути на повні груди й переконатися, що нарешті здійснили посадку. Опинившись на землі, вони починали нестримно посміхатися, притупувати, немов випробовуючи міцність бетонного аеродрому.

Молоденька чергова у блакитному льотному комбінезоні терпляче чекала їх у тіні під крилом космобота.

— Ласкаво просимо на Анторг, — співучо промовила вона, коли останній пасажир зійшов униз, і посміхнулася.

Захоплені від свіжого, живого повітря, дивовижно синього неба над головою, справжньої трави, що просунула пустотливі зелені язички у шпарки між бетонних плит, пасажири зааплодували. Дівчина зніяковіла, порожевіла, від чого на її обличчі ще помітніше виступили веснянки, з якими не могла впоратися ніяка косметика. Зібравши все своє самовладання, вона скоромовкою докінчила приготовану промову:

— Прошу вас пройти за мною в будівлю аеропорту, звідти після необхідних формальностей ви будете доставлені в готель «Турист», наразі єдиний готель нашого наразі єдиного на Анторгу міста. В «Туристі» вас ознайомлять з подальшою програмою.

Дівчина круто розвернулася і, досадуючи на себе за зайву соромливість, попрямувала в бік приземкуватої прямокутної будівлі з високою баштою. Зігнувшись під тягарем ручної поклажі, в яку, як повелося споконвіку, втиснули найважчі речі, пасажири метушливо попрямували за нею.

— Дивись, ген ті двоє, — генеральний директор тицьнув коротким пальцем в екран. Зображення здригнулося й затяглося сірими танцюючими брижами перешкод. Директор роздратовано ляснув по кришці монітора, й видимість відновилася. — Ось так завжди, всім усе робиш, про всіх думаєш, а до себе викликати майстра — руки не доходять.

Стас із удаваним співчуттям гмикнув. Вступ його насторожив. У колонії всі знали про вічно розладнаний монітор у кабінеті генерального директора і про його манеру починати неприємну або дражливу розмову зі скарг на «клятий апарат».

Зараз екран директорського монітора показував поле аеродрому, по якому нестрункою юрмою дріботіли за черговою новоприбулі. На найдальшому плані зображення виднівся краєчок космобота, що доставив з рейсового корабля на орбіті вантаж і пасажирів. Корабель за розкладом прилітав раз на півроку і затримувався всього на три дні, так що кожен приліт був для декількох сотень колоністів визначною подією. Начальники відділів чекали прибуття нових фахівців, дослідники сподівалися, що прийде давно замовлене устаткування, директор клубу мчав щодуху за довгожданим ящиком хай не з останніми-найостаннішими відеозаписами. Поки снував туди-назад космобот, спускаючи на планету контейнери з вантажем і піднімаючи на корабель видобуту за шість місяців анторгітову руду, поки колоністи розбирали посилки, зачитувалися листами від рідних і знайомих та терміново готували до відправки послання у відповідь, для транзитних пасажирів — фахівців, що летіли на інші планети, — влаштовувалася екскурсія по унікальному анторгському заповіднику.

За організацію екскурсії відповідав Ларго, генеральний директор, він узагалі відповідав за все на Анторзі, крім заповідника. За заповідник відповідав Стас. І тому йому, головному екологові планети, доводилося відкладати всі невідкладні поточні справи й дві доби водити екскурсантів по околиці лісу. Втім, на цю прогулянку він міг відрядити й свого заступника, мікробіолога Джима Горальськи, але це все одно не позбавляло його від найнеприємнішого: так званої «розмови за круглим столом». Правильніше було б назвати цю розмову тортурами, катуванням питаннями. На більшість питань Стас не міг дати відповідь, і слухачі розуміюче перезиралися й співчутливо посміхалися: мовляв, ясно, молодий хлопець, тільки-но з університету, все природно… Стас внутрішньо закипав від їх показної великодушності й ніяк не міг пояснити, що про Анторг він не знає майже нічого не тому, що лише рік тому закінчив університет і прилетів сюди, а тому, що він перший еколог, що будь-коли висаджувався на Анторг, і екологією Анторга ніхто — ніхто й ніколи — до нього не займався.

Однак лише через екскурсію Ларго навряд чи запросив би його до себе…

— Ось вони, — знову, але вже обережніше жестикулюючи, директор указав на екран, — здоровенний бородань і той, лисий, товстий, поряд з ним. Бачиш їх?

Стас похмуро кивнув. Він почав здогадуватися, до чого воно йдеться.

Директор помітив похмурий вираз його обличчя й вирішив не йти відразу в лобову атаку. Він відкрив холодильник, дістав запітнілу банку з ананасним соком, поставив перед Стасом.

— Пий. Добре в таку спеку… — Немов бажаючи показати, як йому задушливо, Ларго розстебнув другий ґудзик на сорочці й лунко поплескав себе по широких волохатих грудях.

Стас особливої спеки не відчував — стояв звичайний теплий літній день — і тому підозріло поглянув на директора.

— Та що ти справді, — розсердився Ларго, — дивишся на мене, як на якогось… Сам без року тиждень на Анторзі…

Ларго обірвав себе на півслові, похопившись.

— Ні, не подумай, претензій у мене до тебе немає. До праці ти взявся завзято, декому навіть здавалося, що надто шпарко… Але я тебе зрозумів і підтримав. Народ тебе поважає, а дехто, кажуть, і любить…

Директор грайливо підморгнув, але Стас не відреагував на натяк і продовжував сидіти з кам’яним виглядом.

— Еге ж, так от. Обов’язків у тебе багато: наукова робота в лабораторії, вивчення екології заповідника плюс ще ці тургрупи…

— За тургрупи відповідаєте ви, ми вам лише допомагаємо. А головне моє завдання — вивчення й охорона навколишнього середовища, і не лише заповідника, а всієї планети.

— Ну гаразд, гаразд. Не прискіпуйся. Я сам вимагав для Анторга статусу заповідника. І був дуже задоволений, коли дізнався, що таке рішення ухвалене і до нас відряджають еколога. Я чудово розумію, як це непросто — вивчати планету, її природу майже з нуля. Тому, де можу, допомагаю тобі. Але я хочу, щоб і ти уявляв, що означає бути генеральним директором.

Ларго запально сунув руки в кишені штанів і почав ходити по кабінету з кута в кут.

— У тебе турбот — один заповідник, а в мене — вся колонія. Молода, зростаюча колонія, що розвивається. Через десять років тут житимуть уже декілька тисяч людей. І цей розвиток я мушу забезпечити всім необхідним: продуктами, матеріалами, енергією, апаратурою. На мене насідають усі — від моїх-таки заступників до робітників-шахтарів та їх дружин. Потрібно, потрібно, потрібно. Сьогодні, вчора потрібно. Власні потреби ми наразі забезпечуємо на тридцять відсотків, і це вже добре, до пуску атомного реактора ми про таке й не мріяли. Ну гаразд, прогрес прогресом, сьогодні самозабезпечуємося на третину, завтра — наполовину, а там, гляди, й зовсім заживемо чудово. А де брати те, що потрібно й чого у нас немає зараз? Ага, з Землі, ти скажеш. Але рейс-бо до нас ходить раз на півроку, і частіше ходити не стане — немає ще можливості частіше до нас ходити. І вантажу нам належиться лише п’ятсот тонн, оскільки корабля чекають мов манни небесної не лише на Анторзі, але й ще на десятку планет у нашому секторі. Ось і покрутися тут! — Ларго дістав з кишені хусточку і промокнув спітніле чоло.

Стас зі щирим цього разу співчуттям гмикнув.

— Посміхаєшся? Тобі все дарма. — Директор зупинився, сів у крісло поряд зі Стасом і довірчо поклав йому руку на коліно. — Давай побалакаємо серйозно. Люди, яких я тобі показав, надзвичайно важливі фігури. Лисий, його звуть Віктор Бурлака, завідує вантажовідправленнями з Землі у північно-західний сектор Галактики, де, як тобі відомо, розташована така собі планета Анторг. І від цього Бурлаки залежить, коли ми отримаємо черговий вантаж: у строк чи, якщо трапиться нагода, а такі нагоди трапляються, трохи раніше. Що для нас, сам розумієш, небайдуже. Тепер другий, цибатий, з бородою. Це Глен Грауфф, також із Землі. Він головлікар Комітету з освоєння нових планет. Усі колоністи, що вилітають з Землі, проходять у нього медкомісію. — Помітивши подив Стаса, Ларго встав і знову почав ходити перед екраном монітора. — Ти думаєш, кожен, хто працює на Анторзі, має богатирське здоров’я? Дзуськи! Добру половину наших колоністів можна було не пропустити. І половину тих, кого забракували, можна було відправити. У нашого головного енергетика штучна легеня. Не бозна що, але комісія напевно б йому відмовила. Якби не лікар Грауфф, який узяв відповідальність на себе. А переконав Грауффа я, довів, що коли енергетика, саме цього, а не якогось іншого, не пришлють на Анторг, нам сидіти ще на голодному енергетичному пайку три роки. Рамки фізичного здоров’я можна злегка розтягнути і в один, і в другий бік. Лікар Грауфф зрозумів мене й пішов нам назустріч. І, я сподіваюся, знову піде, якщо, виникне необхідність. Мій обов’язок зробити так, щоб ці двоє залишилися задоволені поїздкою на Анторг. Ми їм, врешті-решт, просто багато чим зобов’язані…

— Що вимагається від мене? — сухо перервав генерального директора Стас.

— Полювання, Стасе. Наші гості — пристрасні мисливці. Я хочу, щоб ти повів їх на полювання.

— Жалкую, але це неможливо. Поки у нас не буде хоча б приблизного уявлення про тутешню екологію, я не можу дати дозвіл на відстріл тварин.

Ларго присунувся до Стаса й поглянув йому просто в очі.

— Давай-но пригадаємо, коли тебе прислали сюди…

— Вже пригадували.

— Ах, так. Рік тому. А скільки років існує колонія? Правильно, вісімнадцять. А коли почалася розробка анторгіту? Знову правильно, шість років тому. Нам тоді привезли дві партії колоністів по сто тридцять чоловік, і населення планети відразу виросло вдвічі. Півтисячі населення, з них чотири сотні молодих, здорових, енергійних чолов’яг. Ти не здогадуєшся, любий головний екологу, яка у них була улюблена розвага?

Директор ще пильніше вглядівся в Стаса і театрально відступив на крок.

— Мовчиш! Добре, я сам скажу. Вони полювали, мій друже, полювали. Били і птаха, і звіра. І сам я теж грішний — пострілював іноді у вільний час. А що накажеш робити? Випаде тобі рідкісний вихідний, і так кортить відпочити від усієї цієї метушні, облич, які постійно навколо і вранці й увечері… Хапаєш рюкзак, рушницю — і в ліс. А там краса, спокій, зелень… Відпочинеш у лісі днинку-другу, пару качечок підстрелиш — зовсім по-іншому себе почуваєш.

— А як же Статут позаземних колоній? — механічно, без особливого ентузіазму запитав Стас.

Те, про що говорив зараз Ларго, було йому давно відомо.

— Так і знав, що ти це скажеш. — Директор, немов пишаючись своєю проникливістю, торжествуюче здійняв до стелі палець, відтак схопив зі столика банку з соком, яку поставив для Стаса, відкоркував її й двома ковтками осушив. — Авжеж, ти маєш рацію. Статут забороняє полювання без узгодження з екологом. Але еколога-бо в нас до тебе не було. А я хіба в змозі устежити за всім, розібратися, що можна і що не можна в цьому чортовому лісі? Здається, все майже як на Землі, а придивишся уважніше: так, та не зовсім так. І не дивися на мене як на лиходія, для того й вимагав на Анторг еколога, щоб у лісі навести лад. Ось ти тепер його й наводь.

— Ось я його й наводжу.

Ларго втомлено поморщився.

— Стасе, за ці роки на Анторзі були вбиті сотні тварин, це сумний факт, але я не повірю, що ще кілька підстрелених качок уплинуть на екологічну рівновагу. Зате людям, що живуть тут, і тобі в їх числі, це дріб’язкове порушення може принести відчутну користь.

— Це все, що ви хотіли мені сказати? — запитав Стас.

— Наразі все.

— Тоді мені пора. Даруйте, Ларго, я не можу виконати ваше прохання. Всього найкращого.

Стас різко піднявся з крісла, кивнув у спину директорові, що відвернувся до вікна, і вийшов з кабінету.

Від розмови з генеральним директором у Стаса залишився якийсь дивний і неприємний осад. Щоб відвернутися, Стас почав розбиратися у себе в робочому столі, відтак сходив пообідав у їдальню, потім повернувся в лабораторію і спробував читати, але думки його як і раніше вилися навколо ранкової розмови з Ларго. Він відчував свою правоту і водночас не міг позбутися незрозумілого відчуття, немов він був винен у чомусь перед директором.

У двері лабораторії неголосно постукали.

— Так-так, заходьте, — неуважно запросив Стас.

Двері відчинилися, і Стас побачив, що на порозі лабораторії стоїть незнайома чорноока дівчина з короткою темною косою.

— Мені потрібен головний еколог Кірсанов, — сказала вона, посміхаючись.

— Я — Кірсанов.

— Тоді здрастуйте. Наталя Сергієнко. — Дівчина рішуче простягла йому руку.

— Стас. Здрастуйте, Наталю, — він не без задоволення потиснув м’яку теплу долоню. — Чим можу вам придатися?

— Ні, це я чим можу вам придатися?

— Тобто як… — сторопіло пробурмотів Стас.

— А дуже просто, — задоволена справленим враженням, оголосила Наталя. — Я біохімік, прилетіла сьогодні вранці, гадала, працюватиму в хімлабораторії при шахті, а у відділі кадрів мені кажуть: ідіть в лабораторію екології, там вас давно чекають. Чекали?

— Авжеж, чекали, звісно, — зовсім розгубився Стас, — нам дуже потрібен біохімік…

— Тоді вводьте мене в курс справи, — зажадала Наталя.

… За годину Стас знав про нову співробітницю все, був зачарований нею і дякував долі за такий несподіваний і приємний подарунок: він справді подавав заявку на біохіміка плюс ще трьох фахівців, однак у найближчі рік-два жодної людини отримати не розраховував: надто великий був у колонії голод на людей. І насамперед фахівцями забезпечували шахту, оскільки економічний розвиток їх містечка залежав перш за все від видобування анторгіту.

Показавши Наталі лабораторію, Стас запропонував дівчині оглянути їхній сад.

— У вас є сад? — здивувалася вона.

— Власне, це не зовсім сад. Просто наша лабораторія стоїть на південній околиці міста, ліс починається кілометри за три звідси, зате підлісок, чагарники підходять буквально до наших стін. Небезпечного для людини в тутешній природі наразі нічого, слава богу, не виявлено, і ми проти такого близького сусідства не заперечуємо. Так навіть зручніше вести дослідження.

Вони вийшли через двері зі зворотного боку збірного будиночка, що служив приміщенням для лабораторії й часто житлом для її співробітників. Усюди тягнулися зарості густо переплетених кущів, схожих на сибірський стелюх.

Подекуди серед зелені листя проглядали дрібні білі й блідо-рожеві суцвіття.

— Зараз я вас із деким познайомлю. Ксюте, ходи сюди, Ксюте! — покликав Стас.

У кущах щось агукнуло, шумно завовтузилося, тріщачи гіллям, і на дворик перед еколабораторією вискочила мавпа.

— Ходи сюди, мій хороший, давай, давай! — Стас дістав з кишені припасене яблуко і простягнув тварині.

— Ой! — вигукнула Наталя. — Та це ж справжній шимпанзе!

Спритно перебираючи короткими задніми й непомірно довгими й сильними передніми лапами, істота підскочила до Стаса і вже зовсім по-мавпячому вихопило у нього пригощання.

І лише коли тварина відкрила рот, щоби з’їсти ласощі, стало видно, що це зовсім не земний шимпанзе. У довгастій пащі не було ані іклів, ані взагалі будь-яких зубів. Замість них під м’ясистими губами відкрилися чотири щелепи, дві верхні і дві нижні; вони нагадували кістяний конус, поздовжньо розпиляний на чотири рівні частини. Узявши про всяк випадок Стаса за рукав, Наталя заворожено спостерігала, як щелепи розкрилися, немов розсунулися губки лещат, істота сунула в утворену шпару яблуко і почала енергійно жувати, рухаючи щелепами вперед-назад, причому всі чотири щелепи рухалися відносно одна одної цілком асинхронно.

— Ви його не бійтеся, Наталю. Ксют у нас хороший, еге ж, Ксюте? — Стас погладив тварину, вона вдоволено рохнула, стулило губи і знову стала майже цілком схожа на звичайну земну мавпу. — Якщо хочете, можете його погладити.

Наталя боязко простягла долоню, провела по довгій шерсті. Шерсть виявилася жорсткою, збитою патлами. Наталя відсмикувала руку й крадькома від Стаса обтерла її об штани.

— Ні, все ж він якийсь…

— Ну ось, чому ми так улаштовані? — засмутився Стас. — Хочемо, щоб усе було «за образом і подобою». Який тут, до біса, контакт! Цей осоружний, цей слизький, цей мерзенний… Навіть Ксют — ніби зовсім з вигляду мавпа — всі йому спочатку: «Ах, який милий! Ах, який кумедний!» А як побачать, що жує він не впоперек, а вздовж — усе, кінець захопленням.

— Не сердьтеся, Стасе. — Наталя винувато зазирнула йому в очі. — Він мені подобається.

Дівчина, чарівно зморщивши носик, вже сміливіше погладила мавпу по голові.

— Я рада, Стасе, що працюватиму у вас, а не на шахті, хоча й витратила півроку на курс із анторгіту.

— Як, ви приїхали за цільовим запитом із шахти?

— Авжеж, звісно. Але тепер дуже задоволена, що обставини розпорядилися по-іншому…

До Стаса нараз дійшло, що по-іншому розпорядилися не обставини. Наказати начальникові шахти віддати комусь спеціально виписаного з Землі біохіміка міг лише Ларго. Стас зрозумів, що потрапив у пастку: він мусив або виконати прохання Ларго, або відіслати дівчину назад. Якби він здогадався про все першої миті, можливо, він би і зважився відмовитися від біохіміка. Але не тепер. Стас подумав, наскільки генеральний директор хитріший і досвідченіший від нього…

— А, Стасе! — Генеральний директор зобразив голосом приємний подив. — Які новини?

— Мої умови, — Стас розлючено задихав у рурку, — полювання за всіма правилами, беззастережна дисципліна, зброя гладкоствольна, по дві качки на людину.

— Звісно, Стасе, як скажеш, — поспішив погодитися Ларго.

— Хай чекають мене на шосту ранку внизу, в готелі. Все.

Шелестячи по соковитій луговій траві, рафт — усюдихід на повітряній подушці — перетнув галявину і м’яко опустився біля самих дерев. Розчинилися дверцята, звідти один за одним вилетіли три об’ємисті рюкзаки. Услід з кабіни виплигнув Стас, у високих шнурованих черевиках, комбінезоні кольору хакі, з вузькою плоскою кобурою на правому стегні.

За Стасом на галявину колобком викотився лисий вантажовідправник.

— Вікторе, рушниці приймай, — пролунав із кабіни лункий бас головлікаря. Передавши Бурлаці потерті шкіряні чохли, він перекинув через підніжку довгі ноги і пружно зіскочив на землю. Роззирнувся. — Так, гарно. А тобі як, Вікторе?

— Благодать! — захоплено ляснув себе по стегнах Бурлака. — Точнісінько, як у нас під Рязанню: і трава та сама, й ліс майже такий. І звірина вся, кажуть, схожа, еге ж, Стасе?

— Схожа, — похмуро кивнув Стас. Він запхав руку в кабіну рафта, намацав на панелі потрібний тумблер, увімкнув. — Радіомаяк. Перевірте, нічого не забули?

Його супутники заперечно похитали головами, пригнічені сухим тоном еколога. Стасові стало ніяково за свою похмурість, і він вирішив їх підбадьорити.

— Що ж, коли так… — він з силою захряснув дверцята, — то з початком сафарі вас. Звідси підемо пішки. До річки неблизько, кілометрів двадцять п’ять, витримаєте?

«Важливі фігури» зраділи мов школярі, до яких уперше дружньо звернувся строгий учитель.

— Витримаємо! Ми народ бувалий!

— Ну, раз бувалий, то в дорогу! — Стас підморгнув їм, закинув за плечі рюкзак і зробив крок у ліс.

Ліс справді був вражаюче схожий на земній. Тягнули наввипередки до сонця свої зелені крони дерева; вузлами і зморшками колодовбилася на стовбурах потріскана шорстка кора; виглядали з ґрунту товсті пружні пальці кореневищ. Пахло чи то сирою деревиною, чи то грибами. А під ногами похрускувало лісове сміття.

Йти було неважко, ліс виявився не надто густим, ґрунт — достатньо сухим і твердим, і більшу половину шляху вони пройшли без зупинок, час від часу перекидаючись жартами, короткими зауваженнями. Відтак стало жарко, і розмови припинилися. Рюкзаки, що досі майже не відчувалися, помітно поважчали.

Стас подумав, що наразі його екскурсанти тримаються добре. Схоже, обидва були справді непоганими ходоками, вміли і пожартувати і помовчати коли треба. Жоден з них не запитав, чи далеко ще, — значить, уміють, хоч і начальники, бути веденими. Непогані хлопці. Коли б не ці обставини, він міг би з ними, далебі, подружитися. Трясця, і навіщо він лише погодився. Ну, не лежить серце до цього вимушеного полювання, і все тут. Як себе переконував: мовляв, нічого страшного, парою качок менше стане — їх до нього десятками відстрілювали. І, незважаючи на всі самовмовляння, все ж відчував себе паскудно. Чому, він знав: він порушив свій службовий обов’язок — замість того щоб охороняти, вів убивати.

Коли за черговою, напевно, стомільйонною на їх шляху галявиною блиснуло блакитне лезо річки, Стас чи то прохрипів, чи то прокашляв: «Прийшли…»

Не зображаючи більше невтомних, Грауфф і Бурлака скинули рюкзаки і тут-таки розтягнулися де стояли. Стас улігся під дерево, ноги закинув на свій рюкзак, а голову прилаштував на кореневищі. Всі троє лежали й мовчали, насолоджуючись відчуттям дивовижної легкості в тілі, порівнянної хіба що з відчуттям невагомості.

Повністю розслабившись, Стас кожною клітинкою вбирав благодатний кисень, який весело й завзято розносила по тілу кров, до цього стиснута в судинах перенапруженими м’язами. Його підопічні лежали із заплющеними очима і блаженно сопіли. Обличчя загострилися, осунулися. У Грауффа борода почала розповзатися по щоках сивою щетиною. На чолі в Бурлаки чорніли патьоки — видно, розмазав брудними руками піт.

Стас звівся на ноги, і по спині прокотилася хвиля болючої й водночас млосно приємної втоми.

Він ривком розв’язав вузол на рюкзаку, запустив у нього руку, витягнув пакет із наметом. Дістав з кишеньки короткий шланг. Надувати намет самому було незручно, але Стас, повагавшись секунду, вирішив дати своїм підопічним відпочити. Незабаром на невеликому пагорбі, за яким анторгський ліс обривався, галантно пропускаючи гінку, в тугих округлостях закрутів річку, заколихало оранжевими стінками п’ятигранне шатро.

Відкинувши клапан дверей, Стас опустився колінами на край надувної підлоги і з задоволенням роззирнувся. У наметі було не надто просторо, він ще не встиг провітритися, і всередині злегка пахло вогкістю й пластмасою, проте Стас відчував, що на душі полегшало. Ні, не тому, що тепер можна було сховатися від негоди чи небезпеки: прогноз на найближчий тиждень чудовий, а крупних хижаків у лісі ніхто ніколи не зустрічав. Стас подумав, що це радше інстинктивний, від далеких предків успадкований потяг до житла — хай найменшого, найвутлішого, — але все-таки зі стінами й дахом над головою.

— Вам допомогти, Стасе? — просунувши в намет лису голову, поспитав Бурлака. — Ага. Зараз я затягну речі. А Глен тим часом приготує повечеряти.

Сонце занурило в річку темно-червоний бік, у лісі вже западала ніч, але на галявині перед наметом було світло й затишно. На розстеленому аркуші паперу лежала гора бутербродів, фрукти, стояла захоплена передбачливим Бурлакою пласка пляшка альдебаранського лікеру. Бутерброди були свіжими, лікер — ароматним, а Стас продовжував відчувати скутість, думка про заборонене полювання підточувала настрій уїдливим хробачком.

— На Фарголі мені одного разу випало полювати на трекаба, — згадував, зручно спершись ліктем на напівпорожній рюкзак, Бурлака. — Ви бачили трекаба, Стасе?

— Лише в навчальних фільмах. — Перед очима у Стаса спливла страшна істота, схожа на зрощених по всій довжині трьох пітонів, на коротких пазуристих лапах і з тигровими іклами в пащах.

Від огиди Стаса пересмикнуло.

— Ось-ось. Мене так само пересмикнуло, і перший постріл я схибив. І другий теж.

— Далеко бив? — поцікавився Грауфф.

— Та не те щоб дуже. Метрів з шістдесяти. З гладкоствольної далі даремно. Ви знаєте, Стасе, у нас із Гленом принцип — полювати лише з мисливськими рушницями.

— А з іншими й не можна, — буркнув Стас.

— Ну, теж скажете, не «можна», — Бурлака махнув рукою. — Часто-густо палять із карабінів. Та що там карабінів, зі станерів стріляють. Щоб шкуру не попсувати. Так от, віддуплетився я, перезаряджаю, а трекаб на мене на своїх крокодилячих ніжках мов кінь добрячий мчить. Ледве встиг я ще вистрілити, а він уже в п’яти кроках. Конституція в мене, самі бачите, не гімнастична, але на дерево я злетів мов молодий павіан. Усівся на міцнішу гілку, вниз подивився: там вона, потвора ця триголова, стоїть під деревом і на мене дивиться. А погляд такий, що обняв я дерево, а в голові лише одна думка, мов жилочка, б’ється: вміють трекаби по деревах лазити чи ні…

— А чому ж не стріляли? — з цікавістю запитав Стас.

— Та ж упустив я рушницю зі страху, — весело пояснив Бурлака. — І сумку, де рація була, теж на землі кинув. Воно, далебі, й на краще, а то міг не встигнути на дерево залізти. — Він знову замовк, вибрав собі бутерброд і з перебільшеним апетитом вгризся в нього зубами, явно добиваючись від слухачів питання.

Грауфф, щоб піддражнити приятеля, мовчав, розважаючись його ораторськими хитрощами. Але Стас клюнув, йому кортіло дізнатися, чим закінчилася незвичайна пригода. На велике задоволення Бурлаки, він запитав:

— Ну, а що ж потім?

— Потім, юначе, — Бурлака вирячив на Стаса очі, — я дві доби провів на дереві, а трекаб під деревом. А коли я вже дозрів, щоб падати вниз, трекаб випустив дух. Виявилось, останнім пострілом я його таки зачепив…

Він прибрав раптом з лиця драматичний вираз і розреготався. Разом з ним розсміялися Стас і Глен Грауфф.

— Давайте вип’ємо, Стасе, — запропонував лікар. Стас кивнув. Грауфф розлив лікер у круглі ковпачки від фляг. — Віктор сам не уявляє, яким скарбом володіє. Цей напій настоюється на знаменитому альдебаранському равлику. Вважається, нервові клітини не відновлюються. Але цей лікер відновлює геть усе.

Стас знову розсміявся.

— Ну, слава богу, — поплескав його по плечу Бурлака. — А я вже боявся, ви нас зненавиділи навіки.

Стас відчув, що червоніє.

— Та що ви, справді. До чого тут…

— Не треба, не треба, юначе. Я все розумію. У вас своя робота, ви віддані їй. І правильно. Кожен має любити свою роботу, інакше він непотрібний, а часто і шкідливий. В молодості, коли дозволяло здоров’я, Глен був хірургом, а я штурманом фотонних кораблів, і ми не вірили, що зможемо колись полюбити іншу роботу. Але змінилися обставини, і сьогодні улюблена справа Глена — забезпечувати позаземні колонії необхідними людьми, моя — необхідними вантажами. А ваша улюблена справа, Стасе, — природа, довкілля, його охорона, екологія… Еге ж?

— Так…

— І ось з’являються якісь два типи, перед якими запобігає начальство, і вимагають, щоб їх — без путівки, порушуючи всі правила — вели в заповідний ліс убивати тварин. Так?

— Так…

— Ні, не так! По-перше, ми нічого не вимагали, ваш Ларго сам запросив нас на полювання. По-вашому, нам слід було відмовитися? Фиркнути обурено? Та ви знаєте, що таке полювання? Полювання — це пристрасть, це хвороба, якщо хочете, але хвороба корисна, яка оздоровлює організм, оновлює його, мов повітря свіже, мов настій женьшеню, мов цей лікер. Той, хто хворий на полювання, почуває себе впевненим, життєздатним, сильним. Він почуває себе чоловіком. Я займаюся полюванням з вісімнадцяти років і можу сказати, що найкращі хвилини мого життя — за пультом фотонного корабля і на полюванні. Я побував на десятках планет і майже всюди, де є дикі звірі, полював. Іноді за путівкою, частіше — ні, просто за домовленістю з місцевим начальством. І ніколи не вважав себе варваром, убивцею, ворогом живого. Я люблю природу не менше від вас і розумію її, смію думати, не гірше. Ані в земних лісах, ані в джунглях інших планет я не відчуваю себе чужим, стороннім елементом, а це означає, я зливаюся з природою і стаю її невід’ємною частиною. У масштабі Всесвіту. Ось що дає мені полювання…

— Але ж можна і не вбивати…

— Е-е, ні! Хочемо ми чи ні, але природа — це кругообіг смертей, який регулює і якість, і кількість. Звісно, людина в змозі завдати природі непоправної шкоди, але хижацтва зараз ніхто не допустить. А підстрелити зайця чи оленя — смішно казати про це. Їх з таким самим успіхом міг завтра загризти леопард. Зате, коли я входжу до лісу з рушницею, я сам поринаю в цей кругообіг і знаю, що шукаю свою здобич або, можливо, стану здобиччю вмілішого звіра. Так і лише так можна досягти повного поєднання з природою. А у вас-бо, Стасе, на кого ми йдемо полювати? Всього лише на качок. Мені розповідали, їх тут хмари. Кожен сезон вони гинуть тисячами й відроджуються десятками тисяч. Невже ви як еколог можете припустити, що декілька водоплавних позначаться на природній рівновазі планети?

— Ні, Вікторе, ти не зовсім маєш слушність, — вступив у розмову Грауфф. — Якщо всі так міркуватимуть, один уб’є десяток качок, другий — десяток, і невідомо, що залишиться через декілька років. Тому й оголосили тут заповідник. І вчасно: народу в колонії вже під тисячу. Але, юначе, — він тицьнув пальцем у бік Стаса, — бувають у житті ситуації, коли правила доводиться порушувати. І дозволити зробити з хорошого правила хороший виняток може нам лише наша совість. Утім, іноді роль совісті бере на себе начальство. Вам, Стасе, не хотілося робити для нас виняток, але все-таки ви послухали начальника…

— Еколог не підпорядкований генеральному директорові, — визнав за потрібне вставити Стас.

— І проте ви зробили, як він хотів. Позаяк розумієте: Ларго краще від вас може судити про доцільність деяких моментів. Стасе, вам ще багато років працювати на Анторзі, й повірте мені, вам ще не раз доведеться водити в цей ліс гостей з рушницями. Але буде це нечасто, і тому впишеться в екологічні рамки…

Стас слухав добродушне рокотання Грауффа, веселу жваву говірку Бурлаки, й чи то позначалася втома після довгого переходу, чи то смачна, ситна вечеря, але це їхнє незаконне полювання бачилося йому не в такому вже й непривабливому світлі. Вторячи доказам співрозмовників, він переконував себе, що й справді десяток качок для заповідника нічого не означають, а Ларго думає про інтереси всієї колонії, і маленьке порушення правил зовсім не порушення, а свого роду дипломатія… Думка сподобалася Стасові: звісно, він повів їх на полювання з дипломатичних міркувань.

Було ще зовсім темно, коли мисливці покинули намет і рушили до берега. Ніч стояла чорна й тепла. Слабо шелестіло листя, відгукуючись на вітерець, що ледь колихав повітря. Пахло сонним передсвітанковим лісом, річкою і ще чимось, що здавався Бурлаці таким знайомим, земним. Проте пригадати, що це був за запах, ніяк не вдавалося.

Дійшовши до води, Грауфф і Бурлака надули кожен сам собі легкі, майже круглої форми човники. Пошепки побажавши один одному успіху, вони роз’їхалися. Заздалегідь було обумовлено, що Бурлака попливе наліво, до кущистого острівця, а Грауфф стане в зарослій тванню затоці правобіч. Стас полювати й не думав, він сказав, що збиратиме зразки водоростей недалеко від табору.

Зробивши декілька гребків веслами, схожими на тенісні ракетки, Бурлака озирнувся, але темрява вже розчинила і його супутників, і береги, й саму річку…

Ніч ніяк не хотіла відходити, віддавати злиті в тугу чорну нескінченність небо, воду, ліс, і немов чулося в повітрі, як перекочуються могутні, невидимі м’язи пітьми, які щосили силкувалися втримати сонце за обрієм. Але ніч почала втомлюватися, і стали танути, мов сніжинки на теплій землі, в посвітлілому небі зірки, обережно лягли на воду перші, ледь помітні відблиски; розпливчасто, немов проявляючись на фотопапері, з нізвідки виникли обриси лісу. У чагарниках надсадно закрякала качка, їй тут-таки відповіла друга, басовитіша, відтак до розмови долучився третій голос, і нараз весь берег, уся річка вибухнули тисячоголосим хором, співаючим, клацаючим, кумкаючим…

Приголомшений цим несподіваним концертом, Бурлака завмер, стискуючи в руках рушницю, і до різі напружив очі, силкуючись розгледіти на воді хоч одного з невидимих учасників. Щось зі свистом промайнуло над човном. Він швидко перевів погляд угору, але було ще надто темно. Тіні, майже примарні силуети з’являлися і зникали перш, ніж він устигав звести рушницю. Рано, умовляв він себе, ще зарано. Марно поки стріляти. Вдалині ніби стукнув хтось обухом по дуплистому стовбуру. «Ну ось, — подумав Бурлака, — Глен уже стріляє. Убив, напевно. Завжди йому таланить!» Просто над головою в нього залопотіли крила. Не намагаючись цілитися, Бурлака вистрілив навскидь і прислухався, чи не пролунає сплеск падаючого птаха. Але лише луна прокотилася по воді, ударилася об лісову стіну й повернулася назад слабким відгомоном. Схибив!

Невдача дещо охолодила Бурлаку. Він вирішив більше не стріляти, поки не розвидниться як слід.

Світало тепер уже швидко, день нестримно тіснив ніч, примушуючи її бліднути. Птахів як і раніше літало багато, але Бурлака вже міг розгледіти, що в більшості своїй це дрібнота: довгодзьобі пташки, схожі на куликів. Витрачати свою «квоту» на цих мух він не збирався. Інша річ — знаменита анторгська качка. Прославили її дві чудові якості. По-перше, вона була безцінним мисливським трофеєм завдяки своєму оперенню. Строкате, яскраве, таке, що довго не втрачає свого забарвлення, воно має властивість при інфрачервоному підсвічуванні світитися в темряві всіма барвами веселки. Лічені мисливці можуть похвалитися тим, що у вітальні в них висить опудало анторгської качки. По-друге, з розповідей знавців, м’ясо анторгської качки — казковий делікатес, воно поєднує в собі соковитість і білизну курки, ніжність та аромат тропічних фруктів і ні з чим не порівнянний, п’янкий смак лісової дичини.

Бурлака пригадав свою колекцію, зібрану з ретельністю й любов’ю за три десятки років.

Думки його перервав посвист крил. Було вже зовсім світло, і Бурлака виразно побачив, як просто на нього, шумно розтинаючи повітря, клином летять чотири крупні анторгські качки. Він затамував подих, палець ліг на спусковий гачок: ще трохи, і вони будуть над ним. Проте качки помітили човен і останньої миті повернули до правого берега. Не перешиковуючись, усе так само — одна позаду й дещо лівіше від попередньої — птахи виконали розверт швидко і плавно, з синхронністю спортивних космояхт. Однак та, що летіла останньою, в результаті маневру опинилася від мисливця на відстані пострілу. Бурлака знову відчув у грудях знайомий холодок — цього разу, в передчутті успіху, неспішно підняв рушницю.

Качка немов ударилася з розгону об невидиму перешкоду. Завалившись на бік, вона почала падати. Хижо чавкнула річка, приймаючи збитого птаха, і заплескала під здоровим крилом, яким качка судомно намагалася відгребти до найближчого куща. Бурлака було прицілився, щоб добити її, але тут качка обм’якла, впустила голову у воду, ляскання крила перейшло в слабке тремтіння.

Бурлака задоволено опустив рушницю, відв’язав човен і неквапливо поплив до здобичі. «Красуня, — думав Бурлака, дивлячись на зелено-фіолетову грудку на воді. — Більша від нашого гусака буде. А крила, крила-бо які!» Йому вже ввижалося опудало, що мінилося позаземною палітрою, радісні захоплення дружини, шанобливі вітання гостей.

Несподівано, коли до качки залишалося всього декілька метрів, поряд з нею з води випірнула ледь приплюснута щуряча мордочка з маленькими волохатими вушками. Голівка роззирнулася й відразу ж сховалася, на її місці проструменів лиснючий синяво-чорний бік, махнув, ніби розмітаючи за собою брижі, широкий пухнастий хвіст. Звірок показався і зник, і лише тут до Бурлаки дійшло, що разом з хижаком зникла з поверхні вбита качка.

— Стій, куди! Та що ж це? — забурмотів Бурлака, розгублено вдивляючись у кола, що розбігалися по воді. — Це ж треба, з-під носа… Так ошукати! — Розгубленість змінилася веселістю. — Ну, негідник. В житті не бачив такого нахабства. Пополювали…

Вдалині глухо кашлянула рушниця Грауффа. Бурлака прислухався, але другого пострілу не було. Значить, убив. Удруге зазвичай стріляють навздогін після першого промаху й знову хиблять. Він упіймав себе на тому, що відчуває легку досаду — у Глена, судячи з усього, вже пара качок є, а в нього жодної. Бурлака уявив собі, який задоволений буде хлопчисько-еколог, якщо він повернеться порожній. А Глен, з його первісним гумором, обов’язково ляпне щось на кшталт «стріляти треба вміти»…

Бурлака застиг, зачувши у вранішньому, вже підфарбованому світанком повітрі знайомий посвист.

Над острівцем показалася зграйка качок. Вони летіли з великою швидкістю на граничній для мисливської рушниці висоті. Бурлака впіймав на мушку першу, дав випередження у два корпуси і спустив курок. Мов підстьобнута батогом, зграя різко злетіла вгору, а та качка, в яку стріляв Бурлака, застигла на мить у повітрі, відтак нараз, немов позбувшись опори під крилами, беркицьнулась і каменем упала в воду.

Цього разу Бурлака вирішив поспішити й погнав човен до здобичі різкими, енергійними гребками.

Пролунав сплеск. На поверхні знову з’явилася та сама чорна хутряна спина й кинулася до його качки. Змагатися вутлому надувному човникові з річковим хижаком було марно.

— Киш, клятий! — заволав Бурлака, щосили ляскаючи по воді веслами.

Спина швидко наближалася до вбитої ним качки.

— Ах, ти так! — Бурлака у відчаї кинув весла і схопив рушницю. — Тоді отримуй!

По воді навколо пливучого звірка туго ушкварив шрот. Звірок крутнувся дзиґою, немов намагаючись схопити себе за довгий хвіст, і перевернувся догори ніжно-жовтим черевом.

Грауфф уже давно взяв дві належні йому качки і повернувся до Стаса. Вони мовчки сиділи поряд, відклавши рушниці, і з насолодою дивилися на річку, вбираючи в себе її непрозору, дзеркальну чистоту так само, як і річка увібрала в себе дерева й кущі по берегах, рожево-блакитне небо і їх самих. Віддзеркалення весь час тремтіло, то хмурячись непрошено набіглому вітерцеві, то закручуючись у веселих, з нізвідки виникаючих нуртиках, то брижами розбігаючись у різні боки під ударом важкого риб’ячого хвоста і сріблястим дощиком мальків, що вихлюпували з води. Час від часу на річку сірими планерами лягали ковзаючі тіні, й тоді вони піднімали голови й дивилися на зграї довгошиїх птахів. У деяких Грауфф упізнавав анторгських качок, але більшість інших, хоча й дивовижно схожих на земних птахів, були йому незнайомі.

— Ви знаєте, що це за птахи, Стасе? — поцікавився він.

— В основному водоплавні. Найбільше тут качок, але водяться і фламінго, пелікани, чаплі, журавлі. Тобто не справжні, звісно, а їх, якщо так можна висловитися, анторгські аналоги.

— Це неймовірно, — похитав головою Грауфф, — за сотні світлових років від Землі зустріти майже її близнюка. Неймовірно.

— Що ж такого неймовірного? — заперечив Стас. — Органічне життя розвивається в мільярдах світів, і шляхи його розвитку нескінченно різноманітні. А в нескінченності вірогідні й дуже схожі моделі еволюції. Можливо, навіть ідентичні. Але якщо Анторг і брат Землі, то не рідний, а багато-багаторідний.

— Та все ж я мушу зізнатися, що ще на жодній планеті не відчував себе так упевнено, по-домашньому, як тут…

— Схожість, Глене, в основному зовнішня. Візьміть тих-таки качок. Нам відомо, що вони водоплавні, пернаті, тримаються зграями. Іще, що вони їстівні і що з них виходять розкішні опудала. Це я вам для того сказав, Глене, щоб ви зрозуміли, що ми майже нічого не знаємо про екологію Анторга. Хоча вже активно в неї включилися. Так чомусь виходить завжди. Спочатку ми проникаємо в середовище, ламаючи при цьому якісь сталі зв’язки і створюючи нові, а вже потім починаємо вивчати його. На щастя, екологічні системи досить гнучкі й витримують у більшості випадків розумне втручання. Точніше, втручання до певних розумних меж. Але де ці межі? Хто визначить їх для конкретного екоцентру, який, до речі, ніколи не буває замкнутим повністю?

— Так, я розумію вас, — задумливо промовив Грауфф, проводжаючи поглядом зграю білих довгодзьобих птахів. — На рідній планеті нам знадобилися сотні років, щоб перестати пиляти під собою сук…

— І ще сотні років, — підхопив Стас, — щоб обережно повернути до життя те, що ще можна було врятувати, і встановити нарешті з природою довгождані «розумні стосунки». Знадобилася для цього не мало не багато — вся наукова й технічна потуга Землі. А що маємо в своєму розпорядженні ми у малих колоніях? Що є у нас? Польова лабораторія, п’ять-шість фахівців і право виписувати на екологічні потреби півтонни устаткування на рік.

— Але людство обживає і досліджує сотні планет. Ви ж розумієте, що відразу всюди створити повноцінні наукові центри неможливо.

— Об’єктивно мені це ясно. Але на практиці виходить, що, поки колонія на планеті не стане достатньо розвиненою й автономною, екологія змушена плуганитися позаду економіки. Первісні люди брали від природи все, що могли, щоб вижити, пристосуватися. Ми також зараз на становищі первісних, ми також перші, і, щоб пристосуватися, нам також треба брати у природи. Проте між нами є істотна різниця: ті первісні були слабші від природи, вони відщипували від неї по крихтах, поки не осміліли; ми ж — сміливі, озброєні досвідом і знаннями тисяч поколінь і можемо зробити з анторгською природою все, що завгодно. Авжеж, я розумію, що швидше буде створена на Анторзі економічна база, то більше коштів і сил колонія зможе віддати екологічним дослідженням. Але зрозумійте, як воно мені зараз: зрубують дерево, а я не знаю, які птахи й комахи харчуються його плодами чи листям; викорчовується чагарник, а я не знаю, які тварини позбулися сховку; бульдозер зрізає шар ґрунту, а я не знаю, чиї нори завалює його ніж…

— Стасе, будьте справедливі. — Грауфф заспокійливо ляснув Стаса по коліну. — Роботи ведуться на нікчемній площі. Живу природу не виганяють, а лише просять злегка потіснитися.

— Ось вона й «тісниться». Раніше, кажуть, плямисті лосі виходили просто до будівельних майданчиків, мавпи брали корм із рук. А зараз? Навіть качки, угледівши людину, облітають її.

— Ох, і далися вам ці качки. Ну, скажіть, ось убили ми чотири качки, я дві і Віктор дві, якщо він, звісно, не мазав весь ранок…

— І не сподівайтеся, він не мазав! — з урочистим вигуком з’явився з-за кущів Бурлака.

У одній руці він тримав за ложу рушницю й розкішну анторгську качку. Другою рукою, піднятою із зусиллям на рівень рожевих щік, що розпливлися в посмішці, Бурлака стискував задні лапи схожого на видру річкового звірка. Пружне жорстке хутро ще поблискувало непросохлими крапельками води і крові, маленькі очиці тьмяно застигли за напівпрозорою плівкою повік.

— Ось як треба полювати! — радісно повторив Бурлака і затнувся, побачивши вираз обличчя еколога.

Посмішка поволі сповзла з його губ. Він перевів погляд на Грауффа, але і в того обличчя наче скам’яніло.

— Що це, Вікторе? — глухим голосом запитав лікар.

— Та дідько її знає, тварюка якась. Качок… Вона у мене качок цупила… Просто з-під носа… Ви що, хлопці?

Стас піднявся з землі, поволі обтрусив комбінезон і зробив крок у бік Бурлаки. Той мимоволі позадкував.

— Стасе, повірте, він сам ліз… Качку збиту поцупив…

— Хто вам дозволив? — роздільно, майже по складах, промовив Стас.

Бурлака вже впорався з першим замішанням і спробував перехопити ініціативу.

— Та що ви, справді-бо, — удавано образився він. — Що ж мені, по-вашому, дивитися, як моїх качок жере якийсь щур? І потім, він вам може стати в нагоді, візьміть його в лабораторію, самі казали, зразків не вистачає…

— Віддайте рушницю, — тихо зажадав Стас.

Бурлака здивовано вирячив очі.

— Ви при своєму розумі, хлопче? Ви тямите, що кажете?

— Стасе, може, так не треба? — спробував утрутитися Грауфф. — Звісно, Віктор винен, коли ми повернемося, я з ним побалакаю. Обіцяю…

Стас різко обернувся лицем до лікаря.

— Обіцяєте?! Я наслухався ваших обіцянок: «за правилами», «не більше норми», «лише качок»… З мене досить. Ви були штурманом свого часу, Бурлако. Сподіваюся, ще не зовсім забули, що таке дисципліна. Як головний еколог Анторга наказую віддати зброю.

Знехотя, зі скорботно-мученицьким виглядом Бурлака простягнув двостволку.

Стас переламав стволи, переконався, що патронники порожні, і, закинувши рушницю за плече, швидко попрямував у бік табору.

Біля самого намету його наздогнав Грауфф. Удвох вони швидко витиснули з порожнин газ, склали тканину в акуратний прямокутний тючок, упакували рюкзаки. В Бурлаки рюкзак вийшов найбільш об’ємистим, йому довелося запхнути туди і контейнер з убитим звіром. Майже не розмовляючи, сіли попоїсти перед дорогою. На душі у всіх трьох було тяжко.

— Послухайте, друзі, — сказав Грауфф, — невже ми ось так закінчимо наше полювання? Через одного-єдиного звірка…

— Та зрозумійте ви, нарешті, — вибухнув Стас, — що він, може, й справді був один-єдиний. Я ніколи не зустрічав таких, не чув про них. Про цю тварину я нічого — ви чуєте, — ні-чо-го не знаю. Зате знаю, що ніхто не знає, як часто і яким чином анторгські тварини розмножуються. Ми вісімнадцять років на цій планеті, і ніхто ще жодного разу не бачив вагітної самки, і самки взагалі, оскільки у них немає самок і самців, а є однакові стерильні дорослі особини, і ніхто не бачив новонароджених дитинчат, чи пташенят, чи яєць, чи лялечок, а це означає, вони розмножуються дуже рідко, і тому не виключено, що цілий вид може складатися всього з декількох особин, а може лише з однієї, і що, коли саме таку особину ви сьогодні, розважаючись, убили?

Стас перевів подих після своєї тиради, обвів поглядом принишклих мисливців.

— Все, рушили, — скомандував він і взявся за лямку рюкзака.

Якийсь час вони йшли мовчки, тримаючись один від одного на відстані, і лише тріск гілок позаду говорив Стасові, що його «екскурсанти» не відстали.

Злість у ньому вже прохолола, і тепер, відмірюючи крок за кроком по зеленому рідколіссю, Стас розмірковував, як бути далі з Бурлакою. Звісно, писати скаргу в Товариство мисливців він не стане, але налякати його не завадить. А за компанію з ним і Ларго. Щоб раз і назавжди покінчити зі «спецпрогулянками»…

Хід його думок перервав вигук Бурлаки, в якому виразно вчувався змішаний з жахом подив.

— Стасе, Глене! Що це? Мерщій сюди!

Коли Стас підбіг, Бурлака і Грауфф плече до плеча стояли на невеликій трав’янистій галявині і, застигнувши на місці, дивилися на щось, приховане їх спинами. Стас нетерпляче протиснувся між ними і завмер, уражений побаченим.

На галявині, упоперек високого кореневища, немов переламавшись об нього, мордою догори лежав великий, тієї самої породи, що й Ксют, шимпанзе. Груди його від діафрагми до горла були розпанахані, ніби їх проорав якийсь плуг. Із рани стирчали білясті кінці ребер, трава навколо була забризкана вже загуслою кров’ю. Над мертвою твариною стурбовано гудів рій великих, мов бджоли, мух.

— Хто це зробив? — несподівано голосно запитав Стас і тут-таки зрозумів, що ляпнув дурницю. Ані Грауфф, ані Бурлака не могли вчинити це безглузде вбивство. — Пробачте, — сказав він, — я сам не знаю, що кажу. Не можу повірити… Глене, ходімо подивимося, в чому річ. — Вони підійшли до знівеченого трупа мавпи.

Лікар вкляк на коліно, оглянув рану.

— Так, будова тіла схожа із земною. Ті самі судини, кісткова основа, нервові волокна, кров… Рана, поза сумнівом, нанесена досить тупим, але все ж ріжучим знаряддям. Давно я не бачив так кваліфіковано розітнутої грудної клітки. Кістки не поламані, а немов прорубані сокирою.

— Якою сокирою? — приголомшено пробурмотів Стас. — Яка сокира? Ви що, вважаєте, це зробила людина?!

— Не виключено, Стасе, не виключено. Ви ж самі розповідали, що на Анторзі були випадки браконьєрства.

— Це було давно…

— Могло трапитися і ще раз.

— А якщо хижак?

— Стасе, ви ж знаєте, на Анторзі немає крупних хижаків.

— Але навіщо? Навіщо? — нерозуміюче повторював Стас. — Який сенс?

— Слушно, з цього і треба починати, — подав голос Бурлака. — Тварина не здатна на безглузде вбивство. Хижак убиває, коли голодний. А цією мавпою ніхто, схоже, окрім мух, не поласував. Значить, убили задля задоволення. Видно, якийсь колоніст начитався, як предки ходили на ведмедя з рогатиною, і розвалив мавпу саморобною сокирою.

Стас опанував себе, дістав фотоапарат, зробив декілька знімків місця пригоди. Відтак уважно оглянув ґрунт навколо трупа.

— Не судіть по собі, Бурлако, — сказав він. — На галявині жодного людського сліду. Зате багато звіриних. Гаразд. Проведу вас додому, повернуся на вертольоті за тілом. У лабораторії визначимо, чия це робота. Ходімо.

Бурлака ображено надув щоки: мовляв, не хочете слухати, що досвідчена людина каже, самі потім жалкуватимете.

І знову вервечка із трьох чоловік потягнулася через обрідний анторгський ліс.

Наступну знахідку зробив сам Стас. Він ішов попереду і на одній із прогалин натрапив на смугасту лисицю, перерубану майже навпіл. Буквально в декількох метрах від неї під кущем лежав довгий бурий полоз із розплющеним черепом.

— Підійдіть сюди, Глене, — неголосно покликав Стас. — Давно це могло статися?

— Якщо припустити, що здатність крові зсідатися в них близька до земної, — задумливо відповів Грауфф, — вони загинули максимум годину тому.

Бурлака, що підійшов хвилину опісля, ахнув, побачивши ще два розтерзані трупи тварин.

— Та це якийсь маніяк! — прошепотів він і, сівши навпочіпки, почав швидко і якось боком рухатися по галявині. — Треба знайти сліди.

Товста, увінчана виблискуючою лисиною постать вантажовідправника, що скакала наприсядки по лісу, виглядала вельми комічно і в інший час розважила б Стаса, але зараз він не звернув на маневри Бурлаки жодної уваги, він був приголомшений дикістю й незрозумілістю ситуації.

Тваринний світ Анторга був різноманітний, зустрічалися і крупні тварини, деякі навіть завбільшки з зубра, тому в перші роки освоєння планети колоністи носили зброю, їм приписувалося не віддалятися від зони біозахисту, дотримуватися запобіжних заходів на робочих майданчиках. Проте анторгські звірі поводилися навдивовижу мирно, вони не намагалися нападати на людей, а, навпаки, проявляли до них добродушну цікавість. Наслідки цієї неляканої допитливості часто виявлялися вельми сумними. Не знаючи, чого сподіватися від незнайомих інопланетних тварин, деякі найбільш боязкі колоністи при їх наближенні відкривали вогонь. Були вбиті десятки тварин, і в колонії почали лунати голоси, що обстоювали відміну наказу про носіння зброї. Але адміністрація вимагала від учених гарантій, що людині на Анторзі остерігатися нема кого, і заявляла, що, поки тваринний світ планети достатньо не вивчений, людське життя необхідно охороняти зброєю. Минали роки, тема ця була постійним і вже набридлим предметом обговорень, а звірі продовжували розплачуватися життям за свою допитливість. Нарешті вони зрозуміли, що людина — це небезпека, і відступили углиб лісу.

Тоді деякі колоністи самі стали потихеньку ходити в ліс, не бажаючи відмовлятися від хоча й забороненого, але улюбленого полювання.

Стас, прибувши на Анторг і розібравшись у обстановці, перш за все зажадав, щоб вихід зі зброєю за межі бази обов’язково узгоджувався з директором колонії і головним екологом. Відтак він виступив по телемережі з досить різкою промовою, де заявив, що вважає браконьєрами не лише ті одиниці, що чинять замах на інопланетну фауну, але й ті сотні, що потурають цьому своєю байдужістю. На Стаса Кірсанова образилися, при зустрічах віталися підкреслено сухо.

Через два тижні Стас затримав у лісі двох службовців із шахти. Дозвіл на вихід зі станерами у них був, але в рюкзаку в одного Стас виявив відрубану голову рогатого мурахоїда. Владою головного еколога планети Стас посадив їх під домашній арешт, склав акт про порушення Статуту позаземних колоній, добився, щоб Ларго підписав акт разом з ним, і з першим кораблем вислав браконьєрів на Землю. Кірсанова стали поважати, а злісне браконьєрство начебто припинилося. Стас, щоправда, підозрював, що качок ще коли-не-коли пострілюють. Але качок на Анторзі водилися мільйони, і полювання на них Стас вважав меншим з можливих гріхів і злочинів проти природи.

Ось і довважався, злісно подумав Стас. У загибелі пухнастого звіра з річки він винен анітрохи не менше від Бурлаки.

— Знайшов! — приглушено вигукнув вантажовідправник.

Стас і Грауфф подивилися на нього.

Розчервонілий від збудження, бажання виявити невідомого, куди більш злісного й небезпечного, ніж він, Бурлака, порушника, вантажовідправник стояв рачки біля неглибокого ярка і вказував пальцем на сліди. Це були великі, у формі трилисника відбитки, залишені, видно, якоюсь копитною твариною. Сліди перетинали ярок і йшли на схід.

Грауфф і Стас уважно оглянули тверду землю поряд із трупами тварин і знайшли ледве помітні відбитки тих самих копит.

— Ви знаєте, Стасе, — промовив лікар, — я казав про сокиру. Так от, це, напевно, можна було зробити й таким ось трипалим копитом.

— Авжеж, судячи з усього, люди тут ні до чого, — погодився Бурлака.

— Дайте вашу камеру, Стасе, я сфотографую сліди, — запропонував Грауфф. Стас простягнув йому фотоапарат — розсувний окуляр, схожий на крихітну підзорну трубу з горбком спускової кнопки. — До речі, Стасе, ви не знаєте, хто міг залишити ці сліди? — поспитав лікар, діловито перезнімаючи один відбиток за одним.

— Гадки не маю. Найпевніше копитний, на кшталт плямистого лося, але в того копита парні… — Обличчя Стаса виражало розгубленість і збентеження, йому завжди бувало ніяково, коли він не міг відповісти на питання про заповідник. — Ні, неймовірно. Ніколи ще на Анторзі не бачили, щоб звірі так безглуздо знищували один одного. Безумство якесь…

— Справді, безумство! — підтримав його Бурлака. — Ця тварюка явно сказилася. За годину вбити трьох звірів, причому це ми знайшли трьох, а скількох не знайшли, можливо! Вбити — і не з’їсти. Ні, нормальна тварина на це не здатна. Це тварина-маніяк, убивця. На всіх планетах єгері зобов’язані знищувати скажених звірів.

— Я не єгер, я еколог…

— А яка, власне, різниця? Єгер відповідає за ліс і тварин на своїй ділянці, він має знати їх, стежити, щоб усі види нормально відтворювалися. Хіба не те саме, лише в планетарному масштабі й на високому науковому рівні, робить екологія? Втім, якщо брудна санітарна робота не для еколога… Що ж, тоді ходімо додому, а трипалий нехай ще пожирує, поки…

— Досить, — різко обірвав його Стас. — Я вчиню так, як вважаю за потрібне.

Стас дістав карту, хрестиком позначив на ній район, де вони знаходилися.

Тепер, коли рішення було ухвалене, він знову відчув себе упевненим, сильним; можна було залишити нарешті самокопирсання, відкинути докори сумління й почати гонитву, причому зробити це зі службового обов’язку, в ім’я захисту інших анторгських тварин.

— У вас є кульові заряди? — запитав він.

— Є крупна картеч, — Грауфф дістав з рюкзака коробку з патронами.

— Добре. Візьмете з собою лише ці патрони, продуктів на один раз і воду. Всі речі залишимо тут. Збирайтеся.

Грауфф сунув у кишеню пачку галет, узяв жменю патронів і, ледь посміхнувшись, показав очима на Бурлаку, що переминався з ноги на ногу. Стас сів на землю, перевірив неспішно свій станер, відтак, ніби між іншим, кинув насупленому вантажовідправникові:

— А ви що, Бурлако, вирішили залишитися тут? Ні? Тоді забирайте свою браконьєрську зброю, перезаряджайте. — Він кивнув Бурлаці на його рушницю.

Бурлака зраділо схопив двостволку і потряс нею над головою.

— Ну, тримайся, трипалий! — з жартівливою люттю закричав він.

— Тихо! — зупинив його Стас. — Вважається, що скажені тварини втрачають обережність, але не експериментуватимемо. Що швидше ми його наздоженемо, то швидше повернемося на базу. Підемо таким чином. Ви, Глене, тримайтеся сліду. Ви, — звернувся Стас до Бурлаки, — йтимете метрів за сімдесят лівіше і трохи позаду, пам’ятайте, ви не повинні втрачати Глена з виду. Я піду справа. Хто побачить щось цікаве, дає два короткі слабкі свистки. Питання є?

— Є, — сказав Грауфф. — Ви не сказали, що робити, якщо зустрінемо трипалого.

Нічого не відповівши, Стас звівся на ноги, підійшов до дерева, підв’язав до гілки, мов ялинкову іграшку, кульку радіомаяка. Увімкнув його, відтак обернувся до мисливців.

— У анторгських тварин, так само як і в земних, серце розташоване з лівого боку, — поволі й ледь хрипко промовив він. — Постарайтеся не схибити.

Чіпко тримаючись поглядом за ледь помітну доріжку трипалих слідів, Грауфф майже біг по лісу.

Як же жадібно людина хапається за хоч трохи зручне виправдання й навіть вигадує його, якщо треба, аби заглушити в собі почуття сорому. Для них таким приводом почати втечу від власної совісті послужив трипалий.

Грауфф раптом загубив слід, зупинився. Ліворуч, вторячи його рухам, завмер Бурлака, його лисина заблищала в кущах. Хруснула гілка справа. «Ай-ай-ай, вам ще вчитися і вчитися, юначе», — з докором подумав Грауфф. Слід відшукався неподалік, і лікар знову упевнено й безшумно попрямував уперед.

… Авжеж, соромно. Як вийшло, що він, у шостому поколінні мисливець, який усе життя вважав ворогів природи своїми особистими ворогами, раптом сам фактично став браконьєром? Так, він завжди полював лише на те, що дозволялося. Але ким дозволялося? Єгерем чи надгостинними господарями? Адже є ж правила, створені, щоб охороняти природу від людини, і раз не можна нікому, то чому можна йому, з якої речі? Але для нього роблять виняток. Роблять, самі на те права не маючи. І нема чого посилатися на інших, він завжди міг відмовитися. І міг, і повинен був.

Грауфф гірко пожував нижню губу, міцні зуби скрипнули по волосках бороди, що густо зачорнила половину обличчя. З шістдесяти трьох років свого життя він не менше тридцяти віддав захопленню полюванням. Він знав і розумів ліс, мав добре розвинену інтуїцію, відчував себе на будь-якому полюванні вільно й упевнено і вважав, що з природою в приятельських стосунках і може балакати з нею на «ти», і тому «по-дружньому» дозволяв собі те, що іншим було недозволено. Лише сьогодні, вперше за багато років, він подумав, що ніхто, жодна людина не має права розмовляти з природою інакше, як на «ви», і відчув таке незнайоме і тому, либонь, таке неприємне почуття сорому. Грауфф зрозумів, що йому чомусь не хочеться більше переслідувати трипалого…

Вони пройшли по сліду ще з півгодини, натрапили на ще не остиглий труп рогатого мурахоїда з перебитим карком, рушили далі, знову розтягнувшись ланцюгом.

Сухий, ледь присипаний листям ґрунт рідколісся змінювався вологими моховими болотищами, стежка, залишена звіром, то здіймалася на невисокі, вкриті хвойним стелюхом сопки, то спускалася в проточені невтомними струмками яри. Роздивляючись відбитки у формі трилисника на черговому острівці сирого моху, Грауфф раптом помітив, що травинки, прим’яті по краю сліду, ще не розпрямилися. Він помацав дно сліду: мох був щільно притиснутий до ґрунту. Якби звір пройшов хоча б годину тому, пружинистий мох устиг би трохи підвестися. Грауфф неголосно двічі свиснув.

— Що? — збуджено поблискуючи очима, уривчастим шепотом запитав, підбігаючи, Бурлака.

Грауфф зачекав на еколога і вказав на слід:

— Гадаю, звір був тут не більше п’ятнадцяти хвилин тому.

Стас уважно оглядів відбиток і згідно кивнув.

— Він утомився. Крок став коротший, краї слідів — виразніші, не так змазані, як при бігу, — додав Грауфф. — Схоже, трипалий зібрався відпочити.

— То чого ж ми чекаємо! Ще кидок — і він наш. — Бурлака був весь охоплений азартом гонитви, в ньому вже не відчувалося огрядності немолодої повної людини, навпаки, він рухався легко, безшумно, по-котячому пружно, немов готуючись до останнього, вирішального стрибка на загнану здобич. — Ну, вперед?

— Не поспішатимемо, — заперечив Стас. — Я знаю ці місця. Попереду невеликий молодий ліс, навіть не ліс, а гайок. За гаєм річка. Найпевніше звір там, і нікуди від нас не подінеться.

— Це чому ж? — уїдливо поспитав Бурлака. — Хіба не ви казали, шановний екологу, що й гадки не маєте, який це звір? Я б не ризикнув робити висновок про звички тварини, якої в очі не бачив.

— Вікторе, припини! — різко обірвав його Грауфф. — Сядь і не метушися, ти сьогодні вже раз відзначився, досить!

Приголомшений опозицією друга, Бурлака сів на землю й розвів руками: «Ну, знаєте…»

— Ти що, вперше на полюванні? — сердито правив далі лікар. — Вже он лисий цілком, а все мов дитина. Звір утомився, це безперечно. А раз так, йому потрібно їсти й пити. М’ясо він, ми бачили, не їсть, значить, їжу він знайде в молодняку. Там-таки безпечніше йти на водопій. І лежню влаштувати також.

— Тому, — виснував Стас, — не поспішатимемо. Спочатку перепочинемо, підкріпимося… — Він дістав з кишені плоский пакет, надірвав упаковку. — Пригощайтеся. Наразі сухим пайком. Але вечеряти точно будемо на базі. Через півгодини трипалий — наш.

Якийсь час вони мовчки хрумтіли галетами, відтак Грауфф несподівано запитав:

— Скажіть, Стасе, а ви певні, що ми повинні вбити трипалого?

Стас відгукнувся поспішно, навіть надто поспішно, неначе давно вже обдумував відповідь:

— Звісно, Грауффе. Цей звір — убивця. В дикій природі постійно чиняться вбивства, ми розуміємо це розумом, та все ж наші симпатії завжди на боці жертви, а не хижака. Ми воліли б, щоби тварини не вбивали одна одну, але миримося з цим, тому що такі правила їх існування, їхні інстинкти. Ми миримося з цим, тому що в них є хоч і сумний, але сенс. Але ми не можемо пробачати безглузді вбивства…

— Та що ти хочеш сказати, Глене? — обурився Бурлака. — А якщо цей трипалий скажений? А якщо він по заповіднику епідемію розносить?

— Якщо, якщо… — похитав головою Грауфф. — А якщо ні?

— Тобто що значить «ні»? — навіть похлинувся від обурення Бурлака. — По-твоєму, він що, з голоду носиться лісом і всім зустрічним черепи трощить? А може, невідома розумна істота на трипалих копитах здійснює свої естетичні відправлення?

— Зрозумійте мене, Грауффе, — сказав Стас. — Я, як еколог, не маю права безсторонньо спостерігати, коли хтось винищує все живе на своєму шляху. Я відряджений сюди не спостерігачем, мій обов’язок — охороняти навколишнє середовище, захищати природу Анторга.

— Від кого, Стасе? Від людини? Чи й від тих, про кого ви анінайменшої гадки не маєте?

— Від усього, що їй чуже. Скрізь у Всесвіті безглузде руйнування чуже живій природі.

— Вовків на Землі теж у свій час вважали руйнівниками. І вбивали, і розводили, і знову вбивали, і знову розводили…

— Не перекручуйте, Грауффе. У той час на Землі чинилося багато помилок. Вовк убиває, щоб з’їсти.

— А для чого вбиває трипалий, вам незрозуміло, і тому ви оголошуєте його чужим елементом і засуджуєте на смерть. Хто дав вам право судити незрозуміле?

— Людина достатньо розумна, щоб уявляти, що на користь тваринному світові, а що явно на шкоду. Тим більше на такій планеті, як Анторг, де можна проводити певні аналогії з Землею…

— Але ви ж самі стверджували, що аналогії суто зовнішні.

— Та все ж схожість є. Достатня, принаймні, для того, щоби втрутитися, коли тваринам загрожує загибель, і врятувати їх.

— Якщо на той час залишиться у що втручатися, — не втримавшись, доточив Бурлака. — Не нова позиція, Глене: дивитися, як коїться зло, і не протидіяти.

Запала мовчанка. Сидячи на землі, Стас почав затягувати шнурівки на черевиках. Грауфф видивився на стволі своєї рушниці мікроскопічну плямку й почав стурбовано відтирати її рукавом.

— Уявляєте, Стасе, і з цим чоловіком я вже тридцять років ходжу на полювання, — намагаючись розрядити атмосферу, жартівливо поскаржився Бурлака. — Іноді важко повірити, що він — потомствений мисливець…

— Так, я мисливець, — відгукнувся Грауфф. Голос його знову зазвучав різко. — І лікар, якщо ти пам’ятаєш. А тому поважаю і життя, і смерть. З тієї ж причини під смертним вироком, який ви винесли трипалому, не підписуюся. Не хвилюйся, Вікторе, — попередив він уже ладне зірватися з губ Бурлаки питання, — я піду з вами. І якщо побачу першим, уб’ю його…

— Тихо! — Стас застережливо підняв руку з розкритою долонею і прислухався.

Попереду, метрів за сто від них, ледь чутно хруснула гілка. Через декілька секунд тріск повторився, цього разу трохи лівіше і ближче. Очевидно, крізь кущі пробиралася якась дрібна тварина. Стас уже збирався сказати мисливцям, що це не той, кого вони шукають, аж раптом тварина побігла швидше: похрускування гілок злилося в безперервний тріск.

— За ним хтось женеться, — шепнув Бурлака.

Тепер у тріску чагарнику, окрім легкої, ковзаючої ходи невеликого звірка, виразно розрізнявся і чийсь важкий швидкий тупіт, немов кінь клусом скакав через ліс.

— Трипалий! — видихнув Бурлака і кинувся навперейми біжучим тваринам, не чекаючи команди еколога.

Бурлака біг точно навперейми, і звірі обов’язково вийшли б на нього, якби рухалися по прямій. Але, трохи не доходячи до того місця, де очікував їх мисливець, вони скрутили й пішли управо.

Бурлака чортихнувся, опустив двостволку і вийшов з-за дерева. Тріск ламаних кущів, уривчасте повискування смертельно наляканого звірка тепер переміщувалися від нього все далі і вбік. Схоже, звалити трипалого випаде не йому…

Бурлака подумав, чи не повернутися до товаришів, і раптом насторожився, прислухався. Шум біжучих тварин більше не віддалявся від нього, а, схоже, навіть наблизився. Так, сумнівів немає, вони знову йдуть у його бік! Але в такому разі трипалий ганяє здобич по колу. Звичайно ж! Як він лише раніше не зміркував. Весь ранок вони йшли по сліду, і ніхто не звернув уваги, що трипалий рухається колами. Авжеж, робить коло, відтак, коли коло майже замкнуте, починає бігати в ньому, методично знищуючи все живе, затим робить кидок уперед і знову описує коло… Значить, зараз трипалий «обробляє» одне з таких кіл, і, якщо вгадати, де пройде коло, можна стати у трипалого на шляху.

Швидко прикинувши подумки траєкторію дуги, по якій мчали трипалий і його жертва, Бурлака побіг навперейми і зупинився на великій, у формі витягнутого еліпса галявині. Досвід і чуття мисливця підказували йому, що найкраще зупинитися тут.

«Де стати? — подумав він. — У центрі чи на краю?» Шум наближався справа по дузі, і шлях звірів, видно, перетне витягнуту галявину впоперек.

Що ж, вирішив Бурлака, якщо дотримуватися земної аналогії, ставати треба на краю. Він відійшов до вузького дальнього краю галявини, став спиною впритул до кущів. Огляд звідси був оптимальний: ліс проглядався метрів на сто вперед і метрів на двадцять у боки. Щоправда, якщо трипалий вискочить у найвужчому місці, то галявину він перемахне за лічені секунди. І тут уже все залежатиме від майстерності стрільця. Ну та гаразд, головне, щоб трипалий з’явився в межах видимості…

Бурлака щільніше притиснувся до кущів, зручно влаштував стволи рушниці на зігнутому лікті лівої руки, правою без зайвої напруги притримуючи різьблене ложе. Подумав, про всяк випадок зрушив уперед великим пальцем ребристий повзунок запобіжника й заходився чекати, з хвилюванням вслухуючись у кожен звук.

Стас, котрий побіг, щоб зайти справа, також збагнув, що звірі ходять по колу, і тому не здивувався, коли шум почав віддалятися від місця, де мав стояти Бурлака. Намагаючись міркувати спокійно, Стас, як учили на заняттях із теорії загальних і відносних міграцій, подумки розрахував можливий шлях руху тварин і зайняв відповідну позицію.

Тріск кущів наближався. Судячи з шуму, звірі рухалися просто на нього. Стас сховав станер в кобуру, витер спітнілу долоню об штанину і знову взяв станер у руку. Курс стрільби з цієї легкої, плоскої, схожої на довгоствольний іграшковий пістолет зброї входив у програму навчання, і у Стаса з цього предмета завжди було «відмінно».

Він не сумнівався, що поцілить у трипалого з першого пострілу.

Грауфф не став далеко відходити від того місця, де вони щойно перекушували і сперечалися. Йому теж було ясно, що гін іде по колу. Він вирішив, що правильніше буде залишитися тут, посеред великої прогалини, біля стежинки, прокладеної трипалим.

Які б не були причини, що спонукали трипалого вбивати, навряд чи в такому стані він злякається людини, сидячої на галявині. Зате звідси круговий огляд, і цілком імовірно, що трипалий ще раз пробіжить по власних слідах. Далебі, він вибрав найвдалішу позицію, подумав Грауфф. І зі здивуванням відзначив, що це аніскільки його не тішить.

Мисливець чув, як звірі пройшли поряд з Бурлакою, відтак повернули вбік, пішли на еколога, але той, вочевидь, запізнився підлаштуватися, і звірі промчали мимо.

Тепер, якщо вони витримають ту саму траєкторію руху, то через хвилину-другу пройдуть десь тут.

Грауфф легенько ляснув указівним пальцем по бічній площині спускового гачка, і запобіжник — маленька яскраво-червона кнопочка — з клацанням пішов уліво. І відразу ж прийшло відчуття того, що зброя на бойовому зводі, готова до стрільби.

Лікар ласкаво погладив цівку своєї рушниці. Це був антикварний п’ятизарядний мисливський автомат із чудовим оздобленням, гравіюванням на запобіжній скобі, перламутровою інкрустацією на ложі. Автомат мав хорошу купчастість і прекрасний різкий бій, мисливці заздрили Грауффові, що в нього майже ніколи не залишається підранків. Автомат Грауфф отримав у спадок від батька, батькові він дістався від діда, а дідові його зробили на замовлення за зразком із музею мисливської зброї. Грауфф пишався своїм автоматом, як, утім, і більшість досвідчених мисливців пишаються своїми рушницями, хай то двостволка з горизонтальним розташуванням стволів чи витончений бокфлінт, виконані за моделями дев’ятнадцятого-двадцятого століть, дублікат середньовічної пищалі в полегшеному варіанті, схожий на маленьку гармату, чи навіть важільний арбалет із пластиковим ложем. Утім, молодь іноді ремствувала, що доводиться полювати з такою допотопною зброєю, але Грауфф давно оцінив і підтримував закон, що забороняв розвиток і вдосконалення засобів спортивного полювання й риболовлі. Полювання завдяки цьому законові знову стало полюванням; таким знав і любив його лікар Глен Грауфф і не уявляв ніякого іншого.

Бурлака почув тріск, що наближався, і раптом відчув з абсолютною інтуїтивною впевненістю, що звірі зараз вийдуть на нього. Шум насувався справа і дещо ззаду. «Чи не перейти на другий бік?» — подумав Бурлака і вирішив залишитися на місці. З його позиції прострілювалася вся галявина, і по такій крупній цілі, як трипалий, він не схибить, хоч би звідки вона з’явилася. Тим більше що першим вискочить переслідуваний звірок, і в запасі буде декілька секунд, щоб зібратися.

Бурлака розставив ширше ноги, кілька разів гойднувся з п’яти на мисок, щоб отримати кращу опору, узяв напоготів рушницю.

Хруснула гілка, і на галявину викотився рудо-червоно-чорний пухнастий клубок. Першої миті Бурлаці здалося, що це тигр, відтак він зміркував, що бачить смугасту анторгську лисицю. Важко дихаючи, зацьковано озираючись, лисиця припала до землі й зникла в кущах, вильнувши швидким і яскравим, мов комета, хвостом.

«Ну ось, зараз… — подумав Бурлака, і серце його закалатало знайомим квапливим стукотом, — зараз він вийде…»

Але трипалий не був земним звіром. Переслідуючи свою жертву, він натрапив на інший слід, що перетинав слід лисиці. Він був прокладений трохи раніше, ніж лисячий, але запах від нього йшов різкий і свіжий. Трипалий принюхався і вже в повітрі уловив той самий запах, що доносився з-за найближчих кущів. Не роздумуючи, трипалий облишив лисицю й кинувся по новому сліду. Його вів мудрий стародавній інстинкт: «Ближній ворог — найнебезпечніший ворог».

Крізь густий чагарник Бурлака розгледів трипалого, коли той був уже за декілька кроків. Він не розраховував стріляти в цьому напрямі, повернути стволи в той бік заважали гілки, та все ж завдяки багаторічній мисливській навичці Бурлака встиг притиснути приклад до стегна і, не цілячись, спустити курок.

Наступної миті гострогранний трикутник важкого копита, немов випущений живою катапультою снаряд, обрушився йому на голову…

Знесилено поклавши морду на землю, трипалий лежав на боці під колючим крислатим чагарником.

На гілку над ним усівся крупний дзьобатий птах, гілка зі скрипом прогнулася, ледь торкнувшись його спини, але трипалий на поворушився, лише втомлено повів великими вологими очима. Остання доба забрала в нього всі сили, й зараз, лежачи під кущем на березі ріки, трипалий відчував дивовижний, щонайглибший спокій від того, що приготувався до Головного.

Наближення Головного він відчув кілька днів тому. Спочатку в ньому колихнувся біль — спалахнув і тут-таки згас, немов хтось устромив і відразу витягнув з нього шпичку. Відтак біль повернувся, хвилею ринув у мозок і знову зник, поступившись місцем дивному, неспокійному збудженню. Збудження росло, роздувалося пухирями, пінилося, заповнюючи все його єство. Він уже не міг спокійно пастися, обриваючи твердими беззубими щелепами молоді пагони й соковиті колючки, його дратував кожен шерех, кожен живий запах, кожен пташиний крик. У будь-якій тварині, з якою він стикався на лісових стежках чи біля водопою, йому ввижалася якась незбагненна небезпека. Раніше він, трипалий, нікого в лісі не боявся, а зараз при зустрічі з тими, на кого він ніколи не звертав уваги, з ким міг байдуже стояти пліч-о-пліч і пити воду, очі його наливалися кров’ю, копито само собою починало рити землю, а голова нахилялася, загрозливо виставляючи вперед гострий кручений ріг.

Учора, коли в одному з таких усе довше триваючих з кожним разом нападів трипалий несамовито рвав рогом кору дерева, на галявину з гілок, стурбована за своє гніздо, зістрибнула велика чорна мавпа й невдоволено заляскала волохатими передніми лапами по землі. Й нараз немов луснула, прорвалася тонка захисна оболонка, що насилу стримувала в мозку пульсуючу розжарену груду люті.

Трипалий зробив те, чого ніколи в своєму житті не робив: одним стрибком підскочив до мавпи і з силою викинув уперед копито. Передній з трьох ороговілих пальців копита, що надавали слідові форму трилисника, не був закруглений, як гладкі й рухомі в суглобах задні пальці, а по всій довжині копита спереду сходився кутом, утворюючи гостру грань. З її допомогою трипалий легко прорубував дорогу в хащах, оббивав кору з молодих дерев, щоб поласувати солодким соком, викопував з твердого ґрунту коріння. Тому трипалий майже не відчув, як копито пройшло крізь живу, податливу плоть мавпи.

З цієї миті трипалий вбивав не зупиняючись, проте в його діях проглядала система, надто складна для того, щоб її можна було приписати простому сказові. Здавалося, трипалий перетворився на автомат, механізм, що його захопив чийсь злий чужий розум і тепер натискає потрібні кнопки, виконуючи підступний, заздалегідь продуманий план.

Керований цією невідомою силою, трипалий вибирав собі ділянку лісу й починав носитися по ній від центру концентричними колами, витісняючи з ділянки всіх його мешканців і безжально вбиваючи тих, що забарилися. Очистивши собі таким чином зону, трипалий зупинявся, чекав якийсь час, вслухуючись у себе, і, не отримавши бажаної команди, кидався бігти далі, знаходив нову ділянку, і все повторювалося спочатку.

… Трипалий робив третє коло, ганяючись за лисицею, яка ніяк не бажала забратися з його ділянки, і несподівано натрапив на новий запах. Пам’ять відразу підказала, що запах цей належить чужим істотам, які нещодавно поселилися на краю лісу. Ще він пригадав, що прибульці — єдині тварини, яких і йому, трипалому, слід остерігатися. Проте голос самозбереження зараз звучав у ньому зовсім слабо, і трипалий його не почув. Крім того, життя для нього тепер, ані власне, ані чуже, не мало жодного значення. Як будь-яка інша жива істота, прибулець у дану мить був потенційним злом, яке годі залишати на ділянці, де може відбутися Головне.

Чужинець був більший від лисиці, а значить, небезпечніший: він ховався зовсім поряд. Трипалий перейшов на новий слід, знищив чужинця і, не звертаючи уваги на гуркіт та удар у плече, що вирвав шматок шкури, кинувся знову за лисицею.

І раптом відчув, що Головне станеться зараз.

Лють, нестямність, жага вбивати зненацька зникли. Трипалий зупинився, важко водячи боками від багатогодинної гонитви, підтюпцем підбіг до розложистого куща і, задкуючи, щоб якомога глибше заховати в чагарниках задню частину тіла, улігся під колюче гілля.

Цієї миті пухир загривка, що за останні дні помітно виріс і туго натягнув покриту короткою рудуватою щетиною шкіру, розірвався з глухим клацанням, і трипалий відчув найбільшу полегшу: сталося Головне!

З-під тріснутої шкіри десятками, а відтак сотнями ринули на всі боки крихітні хробачки на коротких моторних ніжках — личинки. Трипалий бачив, як, уже аніскільки не боячись його, з-за дерев випірнула лисиця, яку він не встиг убити, згаявши час на чужинця, й почала жадібно пожирати личинок. Зістрибнув з гілки й несамовито запрацював дзьобом птах, поспішаючи набити зоб. Невідомо звідки з’явилася товста, бура, в зелених плямах змія і також приєдналася до учти. Трипалого це більше вже не турбувало, він знав, що частина личинок обов’язково врятується, встигнувши сховатися в кущах, заритися в землю, або прогризти собі хід під кору дерева, або пробратися до річки й там пірнути в намул. З тих, кого не зжеруть сьогодні, половина загине пізніше. Але ті личинки, які встигнуть пристосуватися до навколишніх умов, виживуть і стануть тапірами, мурахоїдами, лисицями; з багатьох вийдуть комахи; ті, що зуміють обернутися в лялечку в річковому намулі, спливуть на поверхню вже яскравими крилатими птахами. А одна личинка чи, можливо, навіть декілька зможуть перетворитися на прекрасних, сильних, довгоногих трипалих…

З-за кущів вийшли двоє чужинців і зупинилися. Занюхавши їх запах, трипалий повернув голову й побачив, що вони дивляться на нього. Один із двоногих підняв до плеча довгастий, схожий на палицю предмет, і трипалий зрозумів, що зараз помре. Але йому не було страшно, він відчував, що життя однаково покидає його, а тим личинкам, які ще не встигли виповзти з нього, тепла й їжі під шкурою вистачить, щоб дозріти.

Спокійний усвідомленням того, що виконав Головне, трипалий опустив голову й не бачив, як другий двоногий простягнув руку й відвів убік блискучий предмет, який тримав його супутник, як чужинці перезирнулися, подивилися ще раз на нього, відтак обернулися й пішли назад у ліс.

«Зараз він почне вимагати в мене пояснень, — подумав Стас, — а що мені сказати, в нього загинув друг, а я не дав йому помститися…»

Але Грауфф нічого не питав, він ішов позаду Стаса й мовчав, час від часу прокашлюючись, немов у нього пересохло в горлі.

Стас до болю в суглобах зціпив кулак. Як, ну як він міг пуститися в цю безглузду гонитву за трипалим? Як він, еколог, посмів узяти на себе роль судді й навіть ката? Ще не пізно було зупинитися, коли Грауфф висловився проти того, щоб убивати трипалого…

Побачивши мертвого Бурлаку, Грауфф загарчав і кинувся за трипалим, а Стас, немов заціпенівши, стояв і дивився. Відтак похопився й побіг услід, але щось у ньому вже трапилося, немов зі смертю Бурлаки в ньому зламався якийсь обмежувач, що не давав йому зрозуміти самого себе. Коли вони підбігали до лежні трипалого, Стас уже твердо знав, що знищити його вони не мають права, але йому знадобилася вся рішучість і сила волі, щоб сказати Грауффові «ні», не дати йому вистрілити.

Стас подумав, що більше пострілів на Анторзі не буде. Можливо, Управління екології колоній зважить його провину і залишить на Анторзі, може, вирішить відкликати, але заміну все одно раніше ніж через півроку не пришлють, і хоча б за цей час він пострілів на планеті не допустить. Мав рацію Бурлака, ніякий він наразі не еколог, а просто єгер. Або навіть ні, єгері в метрополіях у порівнянні з ним — академіки. Про свої території вони знають усе, за плечима в них досвід досліджень і спостережень, накопичений за десятки років. А що є в нього? Так, звісно, в його багажі віз, навіть цілий космічний корабель університетських знань про екологію взагалі, про екологію десятка розвинених колоній, про екологію підшефної відтворювальної ділянки на озері Ньяса — і практично нічого про екологію маленької, загубленої серед зірок, нещодавно відкритої планети Анторг.

Стас раптом пригадав, як на третьому курсі професор позаземної зоопсихології якось назвав їх «зоряними єгерями».

І тепер їм довірено прикордонний пост між людським та інопланетним.

Чи можна примирити такі далекі інтереси? Чи сумісні вони? Сумісні, подумав Стас, тому що, як би далеко не знаходилися одна від одної природа Землі й природа Анторга, вони всього лише маленькі частини нескінченної екології Всесвіту. І він — «зоряний єгер» — має охороняти інтереси двох різних життєвих форм, захищати їх одну від одної в рівній мірі доти, поки вони не переплетуться корінням так, що не можна буде сказати: «Тут кінчається земне й починається анторгське…»

— Грауффе! — не озираючись і продовжуючи йти, покликав Стас. — Я не міг дати вам убити трипалого. Не мав права.

— Так, — глухо відгукнувся лікар.

Йому не хотілося говорити.

До галявини, де загинув Бурлака, вони дійшли мовчки.

Грауфф виніс тіло загиблого друга з кущів, поклав на землю. Пошукав, чим би накрити його, але нічого не знайшов і сів поряд, відвернувшись.

— Зараз я викличу вертоліт, — сказав Стас.

Лікар невизначено знизав плечима, неуважно дивлячись кудись вдалину. Стас дістав рацію, натиснув кнопку.

— База? Це Кірсанов. З’єднайте мене з Ларго. Ні, через двадцять хвилин не можна. Терміново. Спасибі.

— Ну, як справи, екологу? — донісся з динаміка життєрадісний голос генерального директора. — Успішно погуляли?

«Як — «погуляли»? — не зрозумів Стас. — А, певно, не хоче, щоб диспетчер чув».

— Ларго, — сказав він, — Бурлака загинув.

Запало мовчання. Коли Ларго відгукнувся, він уже говорив жорстким діловим тоном керівника, що віддає розпорядження при надзвичайних обставинах.

— Ваші координати.

— Квадрат Н-17/9.

Стас почув, як директор клацнув селектором: «Вертоліт «Швидкої допомоги» у квадрат Н-17/9».

— Грауфф цілий?

— Так.

— Як це трапилося, Стасе?

— Ми переслідували звіра. Схожий на крупного оленя. Ми погналися за ним, тому що…

— Кірсанов, усі «навіщо» і «чому» потім. Я питаю, як загинув Бурлака.

— Звір розбив йому копитом голову.

— Це було напад чи випадковість?

— Напад.

— Так. — Чутно було, як важко дихає Ларго, осмислюючи те, що трапилося і намагаючись охопити можливі наслідки. — Щось хочеш сказати зараз?

— Ні. Решта потім, Ларго.

— Гаразд. Я зустрічатиму вас на аеродромі. — Ларго вимкнув зв’язок.

— Ну ось, через півгодини нас заберуть, — навіщось повідомив Стас лікареві, неначе це могло його підбадьорити.

Грауфф промовчав.

Сонце вже майже повністю скотилося за ліс, лише останній верхній краєчок його ще висів на деревах червоним сяючим плафоном, розбризкуючи по вечірньому небу густе, мов тісто, світло. У його відблисках рідкі хмари у високості здавалися фіолетовими, і Стас подумав, що на Землі таких хмар не буває. І вперше не розумом, а всім своїм єством із вражаючою виразністю усвідомив, що Анторг — це не Земля, а зовсім інша планета, причому усвідомлення це зовсім не віддаляло Анторг від нього, а, навпаки, робило його ближчим. Стас відчув нараз величезну полегшу, немов скинув з себе тяжку ману, що давно гнітила його. Може, це й був його останній іспит на еколога — не зав’язнути в оманливій простоті коефіцієнта схожості й визначити для двох планет спільний знаменник?

Стас знов відчув у собі впевненість, але це була вже не вчорашня самовпевненість університетського відмінника, а зріла впевненість чоловіка, здатного ухвалювати рішення й відповідати за них.

Стас випростався, розправив плечі.

За те, що тут трапилося, він готовий відповісти, та все ж проситиме Управління залишити його на Анторзі. Він тепер у боргу перед цією планетою і борг цей поверне. А почне ось із чого…

Стас рішуче дістав рацію, викликав лабораторію. Джим Горальськи був уже на місці, він узагалі рідко коли йшов ночувати в місто. «А, Стасе! Як тобі нова співробітниця?» — відразу загорлав Джим. Стас зрозумів, що він ще нічого не знає.

— Джиме, — обірвав він його. — Зараз до тебе мають прийти від Ларго…

— Хто, пілот вертольота і з ним ще двоє?

— Вони вже в тебе?

— Ні, я бачу їх з вікна, вони йдуть сюди. Що їм, цікаво, знадобилося?

— Вони хочуть станери. У них буде наказ Ларго, але без моєї візи або без твоєї, раз ти мене зараз заміщаєш, їм станери не дадуть.

— А що трапилося, Стасе? — вже стурбовано запитав Джим.

— Сьогодні дика тварина напала на людину і вбила її.

— Але це означає…

— Це нічого не означає! Це нещасний випадок, якого могло б не бути, але винна не тварина, а ми. І потрібні нам не станери, а розумна обережність. Я забороняю візувати наказ, Джиме. Якщо ми сьогодні дамо зброю пілотові, завтра Ларго озброїть усю колонію.

— А як же… А якщо знову що трапиться?

— Не трапиться! — гаркнув Стас. — Так, під мою відповідальність. А якщо Ларго наполягатиме, скажи, що на масові мобілізації головний еколог наклав вето! Викликай вертоліт: полетиш за мертвими тваринами, захопиш наші речі. Радіомаяк я там поставив. Візьми з собою і новеньку — їй корисно побачити на власні очі. І запиши ще одні координати, там може лежати поранений копитний, надаси допомогу — лише обережно, якщо він живий і на місці… Все. Питання є? Нема, тоді дій.

Стас вимкнув зв’язок, підійшов до Грауффа.

— Я не знаю, що сказати вам, лікарю. Якби я тоді погодився з вами, він був би живий…

— Не треба. Я краще знаю, хто винен. — Грауфф підняв очі на Стаса і втомлено кивнув йому. — А ви молодець, Стасе. Спасибі, що не дали застрелити трипалого. З вас вийде справжній еколог.

— Єгер, лікарю. Зоряний єгер, — поправив його Стас.

_{Перекладено за виданням: ВОКРУГ СВЕТА. — 1982. — № 7, 8.}