Зоряний єгер

РОЗДІЛ 1

К онтинент, понівечений катавасією пір року, ще не отямився. Надто багато обрушилося знегод на нього за останні півциклу. Довгий сезон виморожуючої холоднечі — коли обидва сонця пішли на другий бік планети, а в небі тьмяно світили лише чотири холодні ліхтарики-півмісяці. Відтак тепло повернулося, але разом з ним прийшов вітер, і величезні валуни котилися по поверхні, мов перекотиполе, залишаючи на шкірі планети глибокі рвані рани. Нарешті прийшло коротке літо. Час спопеляючої спеки — сезон обох сонць.

— А чи добре ми працюємо, Олексо Васильовичу? — суворо втупившись у мене з екрану телезв’язку, запитав редактор.

Коли до тебе звертається з подібним запитанням начальник, односкладово відповідати не можна, бо питання, незважаючи на оманливу простоту, каверзне. Тому замість відповіді я визнав за краще буркнути щось нерозбірливе, а на обличчі зобразив емоційну гримасу такого приблизно значення: авжеж, є недоліки, ще працюємо не в повну силу, однак…

Редактор, витлумачивши мою міміку саме так, як я й хотів, схвально хитнув головою.

— Отож-бо й воно. Хвалитися особливо нема чим. Що у нас було за останній час? Та нічого, нічогісінько.

Я злегка кивнув, немов погоджуючись, але при цьому водночас і вигнув брови, виражаючи запитливий подив. Шеф, звісно, перебільшує: наш інформаційний вісник читають усі дорослі мешканці базової планети. Населення Пальміри — так звучно її назвали ще першопрохідці — порівняно невелике, але проглядають випуски «Пальміра-інформ» у багатьох галактиках. Схоже, що риторичне питання начальника — пролог до чергової поїздки, і, судячи з його тону, неблизької. А що, непогано було б махнути за межі системи… Я напружив пам’ять: ні, жодних важливих подій у межах парсека[3] ніби не намічається. Я розхвилювався. Невже на Землю?

— Загалом, є одна ідея, Олесю, — правив далі шеф.

Він завжди так: спершу на «ви» і на ім’я-по-батькові, відтак переходить на «ти», а в кінці знову може почати «викати». Досить цікава манера, яка дозволяла Таламянові, мов співакові, брати то одну октаву, то другу й переводити розмову таким чином у різну тональність. Більшість людей, звиклих вести розмову в межах однієї октави, такий стиль вражає і спантеличує. Я ось, наприклад, працюю під його керівництвом уже три з гаком роки, а досі мішаюся. Звертаючись до нього, залежно від ситуації я кличу його коли товаришем Таламяном, коли шефом, а коли просто Рафіком — як-не-як він усього на п’ять років від мене старший.

— Ти чув щось про експедицію Бурцена?..

Ні про яку експедицію Бурцена я, звісно, не знав. Але інтуїтивно зрозумів, що невігластво моє краще не виставляти. Я задумливо подивився на пульт дисплея, зробив невизначений жест рукою.

— Невиразно пригадую, товаришу Таламян. Щось пов’язане з археологією?

— Ні, археологія тут ні до чого, — поморщився шеф. — Косморозвідувальна експедиція у складі шести чоловік. Стартувала у тридцять сьомому в систему Цезея. На першій-таки планеті двоє — сам Бурцен і з ним жінка-астронавт — загинули. Слід сказати, не дарма цю планету Мегерою[4] назвали. Але є одна зачіпка. Незадовго до загибелі дослідники передали повідомлення, що вступають у контакт із розумом, вірніше, нібито з ними встановлює контакт можливий розум… Ті члени експедиції, що залишилися живими, затрималися на Мегері на декілька днів, але нічого, що підтверджувало б наявність на планеті розумної життєдіяльності, знайти не вдалося.

— Шефе, на Мегеру літали пізніше? — зацікавився я.

— Тричі. Один раз — спеціальна комісія, що розслідувала причини нещасного випадку. Дві інші експедиції ненадовго зупинялися на Мегері транзитом. Нульовий результат. Жодних підтверджень.

— Значить, Рафіку, на Мегеру махнули рукою?

— А ти що хочеш? Задоволення не з дешевих, миттєвої віддачі чекати не випадає. Тому управління воліє споряджати експедиції на планети ближчі й безпечніші… З погляду освоєння.

Якось непереконливо шеф промовив «освоєння», і я не забув єхидно уточнити:

— А що, є інша точка зору?

Таламян з явним осудом уп’явся в мене, помовчав. Відтак сказав:

— Є пропозиція відрядити вас, Олексо Васильовичу, на Мегеру. Якщо ви згодні, звісно.

— Шефе, це що, серйозно? — Я ще не до кінця повірив фортуні. — Мене на Мегеру?

— Спецрейсу не буде, Лесю. У нас рідкісний шанс. Скоро з Землі стартує гіперліт. Його маршрут проходить поряд з Пальмірою. На нашому модулі треба вийти в задану точку — з гіперльота дадуть координати, — і тебе підберуть. А в Цезеї, десь ближче до Мегери, відокремишся на автоматичному зонді. Сядеш на базу Бурцена. Назад повернешся за два тижні. Гіперліт повертатиметься. Гадаю, ти маєш устигнути.

— Що встигнути? Відшукати на Мегері сліди розуму?

— Ну-ну, — посміхнувся у великий горбатий ніс Таламян. — На таке я не розраховую. Просто походиш там, подивишся, а потім розповіси про все у віснику. Готуй список усього необхідного, я завізую. Гляди, щоб тебе там не перетравила місцева фауна. Або флора. Вона, знаєш, також буває хижою. Ага, і візьми у відеотеці звіти всіх, хто бував на Мегері. Бурценівської експедиції і трьох подальших.

«Оце то шеф! Усе вже продумав, зважив і навіть досьє почав збирати». Я встав. Таламян також піднявся з-за столу. Але перед тим, як вимкнути зв’язок, шеф мене зупинив.

— До речі. Ще таке, геть забув сказати. Вам на Мегері обов’язково потрібен помічник. Що ви маєте проти Новичкова? Візьміть. Це піде йому на користь.

Я розвів руками й сів у крісло.

— Рафіку, ти ж знаєш…

— Ну, раз у вас кандидатів більше немає — питання вирішене. — І екран згас.

Червоне сонце здригнулося й поповзло геть від свого сліпучого жовтого сусіда, що як і раніше наполегливо стояв у зеніті. Видимого сенсу в упертості Жовтого сонця не було, воно теж могло б спокійно перепочити, сісти за обрій, прокреслений гостроверхими вершинами. За час безупинної праці обох сонць материк невпізнанно змінився. Ще недавно вкритий рослинністю континент перетворився на гігантський розжарений острів, з усіх боків омиваний палючим плазмовим бульйоном. Все, що могло горіти, вже згоріло, розтанули останні дими, і тверда поверхня застигла в мертвотній нерухомості. Чорніли поодинокі обвуглені кістки стовбурів, біліли валуни, що потрісканими черепами всіювали рівнини, дивилися в небо порожні западини пересохлих озер.

РОЗДІЛ 2

Прокотившись рум’яним колобком по небу, що тріпотіло від виснажливої спеки, Червоне сонце завмерло на вістрі найвищої вершини. Повисіло трохи, відтак зірвалося й заковзало далі, по невидимому боці гори, поступово ховаючи за нею своє сяйво. В абсолютно порожній, прозорій блакиті, розжареній другим світилом, неначе з нічого матеріалізувалася хмарка. Спочатку легка, невагома, ніби виткана з туману, вона незабаром розрослася, насупилася, потемніла. Навколо неї так само виникали й супилися нові хмари, зливалися одна з одною, і ось півнеба затягнуло пружне сизе хмаровище. Жовте сонце марно силкувалося прорватися крізь темну вату. Хмара набухала, округлялася, поки не почала просідати від власної ваги. Ринув дощ.

У редакційному буфеті, незважаючи на порівняно ранню пору, вже сиділи репортери «Пальміри-інформ». Я на хвилину зупинився. Кортіло самоти. Але не строгої холодної самоти порожнього кабінету, а самоти теплої, доброзичливої, яка пахне нарізаною цитриною й вареними сосисками. Біля входу, уткнувшись у чийсь рукопис, похмуро тягнув помаранчевий сік чорношкірий Нгомо. Найдальший, тому найулюбленіший мною столик у кутку був уже окупований відділом мистецтва у повному складі: скупчившись усімох навколо чотиримісного столика, заставленого чашками з паруючою кавою, вони завзято й самозабутньо обговорювали чергову ізовиставку. Я пройшов до єдиного вільного столика в центрі зали.

М’яко шарудячи гумовими коліщатками, підкотила Зоєнька — кібер-буфетник, наділений гумористами з госпгрупи зовнішністю хохломської матрьошки.

«Завтра вилітаю», — я спробував зосередитися на своїх проблемах.

У двері буфету просунулася червонощока голова, перекреслена уподовж акуратним проділом.

— Салют сачкам! — життєрадісно закричала голова. — Лестера тут немає? Ніхто не бачив? Де ж тоді йому ще байдикувати… — Не чекаючи відповіді, фізіономія посміхнулася і зникла.

У буфеті запанувала напружена тиша. Чоловіки насупилися, жінки ображено порожевіли. Фотооператор Сюзі Кадо обурено схопилася, ляснула долонькою по столу:

— Ні, скільки можна терпіти його витівки! Що він собі дозволяє! Ми, між іншим, маємо право пити каву, де нам хочеться…

— Перестань, Сюзі, — флегматично махнув рукою Нгомо. — Що ти, Новичкова не знаєш?..

Сюзі затнулася і присоромлено сіла: вона знала Новичкова.

Юрій Андрійович Новичков належав до тієї категорії людей, у яких відразу ж, із першого знайомства, впізнаєш галасливих і нахабних нероб. Новичкови стають іноді якимсь невід’ємним елементом установи, немов зозулька при годиннику-ходиках. Годинник робить свою потрібну справу, а зозулька періодично виплигує зі штатного віконця з бадьорим, усіма чутним «ку-ку». Я, звісно, допускав, що надміру суворий в оцінці Новичкова, але нічого не міг із собою вдіяти: мене вражало, як багато людей, не замислюючись, сприймають зозульку за найважливішу, роботящу частину в годинниковому механізмі.

«І з таким ось «службовим феноменом» доведеться летіти на іншу планету, можливо, небезпечну. Чому?» Я подумки обурився нав’язаному рішенню Таламяна.

Я допив каву, вставив у вухо телефончик касети і, відкинувши думки про малоприємного партнера, заглибився в прослуховування.

Історія експедиції на Мегеру справді виявилася загадковою. Я швидко накидав конспект.

Вісімнадцять років тому стартувала цікавляча мене експедиція Бурцена. До складу дослідницької групи входили Фелікс Бурцен, керівник експедиції, фахівець з космоекології. Його дружина, біолог Олена Бурцен, вона ж бортовий лікар. Тері Масграйв — пілот, кібернетик, механік зі спецобладнання. Альберто Тоцці — космогеолог. Аніта Декамповерде — геофізик. Набіль Сааді — астробіолог і контактолог.

Мегера виявилася першою й останньою планетою в маршруті Тринадцятої гіперкосмічної. На третій день після посадки Бурцен і Декамповерде, працюючи в лісовому районі поряд з озером, повідомили на базу, що в їх свідомості виникають сумбурні, ні на що не схожі картини. Бурцен висловив припущення, що це могло бути першою спробою мегеріанського розуму до контакту. Масграйв порадив їм підсилити захисне поле костюмів, але тут видива почали слабшати і незабаром припинилися. Бурцен сказав, що вони залишаться ще на годину і відтак повертатимуться.

Більше повідомлень не надходило. Коли на базі занепокоїлися й вирушили на їх пошуки, дослідники зникли. Захисні костюми виловили в озері. Шоломи знайшли пізніше в траві. Навіщо Бурцену й Декамповерде знадобилося знімати шоломи, залишилося таємницею, але помилка ця виявилася для них фатальною: на думку більшості експертів, саме цієї миті вони стали жертвами незбагненної стихії.

Невпевненою ноткою в першому звіті прозвучала версія про трагічний результат телепатичного контакту, але члени надзвичайної, та й подальших експедицій жодних видив не спостерігали, на підставі чого було зроблено висновок, що присутність позаземного інтелекту на Мегері маловірогідна.

А все-таки, що це за картини ввижалися Бурцену й Декамповерде перед загибеллю? Чому астронавти зняли шоломи? Може, все ж був контакт, який призвів до трагедії?

Потоки води хльостали землю, розмивали, дробили, перемішували спечену кірку, стікали в глибокі тріщини, що поборознили поверхню. З жадібним чмоканням земля вбирала вологу, поспішала напитися. Скелі й ґрунт темніли, набували мокрого блиску й неохоче подзвякували, розбиваючи дощові струмені на краплі, а краплі — на бризки. Чвакання, передзвін, тріск, шелестіння дощу злилися в єдиний звук під цим похмурим небом, яке почали подекуди розривати канаркового кольору просвіти.

РОЗДІЛ 3

Небо очистилося від хмар. Піски, ще кілька годин тому мертві й голі, затягнулися зеленим пухом трави. З кожної шпари, тріщини, ямки, куди потрапила вода, тепер вибивалися пагони, повзли гілки, викидалися на всі боки повітряні корінці. Окремі рослини раптом розкривали яскраві запашні суцвіття, й на них тут-таки накидалися комахи. Деякі суцвіття самі народжували комах. Роздерши зсередини стебло товстого хвоща, на світ висунув вусатий хоботок синяво-чорний жук. Роззирнувся, сховався назад — щось йому зовні не сподобалося. З розриву в стеблі потік густий цукристий сік.

Я вирішив особисто переговорити зі всіма, хто побував на Мегері. Їх виявилося двадцять сім чоловік. Не так уже й мало, але, якщо врахувати, що всі вони працювали в інших сонячних системах, користуватися простим телерадіозв’язком було безглуздо: коротке інтерв’ю за принципом «питання — відповідь» розтягнулося б на довгі тижні. Залишалося дати запит на канал гіперпросторового зв’язку. Для інформаційного вісника могли надати один виклик, максимум — два…

Я набрався рішучості й особисто попрямував до редактора.

Від Таламяна я вийшов засмученим, але не збентеженим. На більше, ніж чотири виклики дорогого гіперзв’язку, все одно важко було розраховувати. Вибирати не довелося: найцікавіші подробиці могли дати лише четверо супутників Бурцена й Декамповерде. Не відкладаючи, я сів у ліфт, щоб піднятися на шостий поверх, де у нас розміщується переговорний пункт.

В інформаторії я зайняв вільний бокс, включився в канал гіперзв’язку, набравши особисті номери Олени Бурцен, Сааді, Масграйва і Тоцці. Майже відразу ж комп’ютер повідомив, що перший абонент виклик прийняв. Я відчув знайоме хвилювання, яке завжди переживаю перед розмовою з незнайомою людиною. Цікаво, як поставиться до моїх несподіваних питань дружина — вірніше, вдова космоеколога Бурцена?

Екран на моєму столі, досі безбарвно-холодний, ожив, зажеврів ледь тремтливим зображенням. Переді мною виникло строге, не надто привітне обличчя жінки, чий вік тільки-но увійшов у категорію, яку прийнято називати «немолодою». Очі її, сірі й зизуваті, вочевидь, незнайомі з косметикою, дивилися з настороженою цікавістю й чомусь із образою. До мене нараз дійшло, що я її розбудив. Це ж треба бути таким неуважним: не спромогтися уточнити, яка у них на Землі пора доби. Називається, створив атмосферу взаємної прихильності…

— Даруйте, Олено Петрівно, — почав я, — здається, турбую вас не вчасно. Але мені доручили з вами побалакати, і в мене лише десять хвилин гіперзв’язку…

— Я не люблю згадувати цю експедицію, — вислухавши мої пояснення, сухо сказала Бурцен. — Я не вірю, що Фелікс насправді мав контакт із позаземним інтелектом. Це галюцинації. Від якихось випарів з озера, наприклад. Галюцинації могли бути викликані й наведеними примітивними біополями. На Мегері анормально високий загальний психофон. На мозок людини вплив спонтанних збурень природного психополя небезпечний. Для захисту від нього ми застосовували спецшоломи. Проте дуже сильний сплеск психополя міг пробити захист…

— … І, пробивши, змусити їх зробити непередбачуваний вчинок. — Я закінчив за неї думку. — Наприклад, зірвати з себе шолом!

Але вдові Бурцена моя поспішна версія явно не сподобалася. На її високих вилицях проступили ненатурально рівні кружальця рум’янцю, що відразу постарило жінку років на двадцять. Нараз очі Олени Бурцен налилися сльозами. Екран затягнувся брижами перешкод, і крізь космічний простір до мене долинув затухаючий вигук:

— Та не був Фелікс героєм, не був! Він був сам винен у своїй смерті…

Я спробував викликати Набіля Сааді, але контактолога вдома не виявилося. Комутатор його інституту повідомив, що Сааді завтра відлітає на Ернандес-ІІІ. Розшукувати там професора могло виявитися справою непростою. Я перевів на ім’я Сааді виклик гіперзв’язку й попросив зв’язатися зі мною при першій нагоді.

Відтак набрав номер Альберто Тоцці й почув від комп’ютера, що абонент помер два роки тому.

Звістка мене приголомшила: Тоцці був наймолодший в експедиції Бурцена, і я дуже розраховував на його розповідь. Але Альберто вже нічого не розповість.

Тері Масграйв виявився на космічному кораблі, біля гіперприймача, і зв’язатися з ним удалося відразу. Екран заповнило широке, посічене складками і зморшками бородате обличчя. Дізнавшись, про що піде мова, Масграйв, як і Олена Бурцен, навіть не потрудився приховати своє невдоволення: вигляд його став відчуженим і підкреслено офіційним.

Масграйв неприязно примружився, пожував м’ясистими губами, від чого ходором заходила його піратська — чи раніше вона називалася «шкіперською»? — борода.

— У цій експедиції загинули люди, — сказав він. — Усі мої свідчення викладені в рапорті, який ви могли прочитати. На Мегері могло трапитися все, що завгодно.

Капітан явно не бажав розводитися. Цікаво, чому?

— Яка у вас думка про склад експедиції? — спробував я зайти з другого боку.

І відчув, що зачепив: у прозорих очах Масграйва промайнуло щось схоже на замішання. Знову ухилятиметься? Ні, не повинен, питання надто лобове.

— Відповідаю, — хитнув головою Масграйв. — У Тринадцятій гіперкосмічній був не найкращий у моїй практиці екіпаж.

Дзвякнув, немов розсипав мідні кульки на скло, зумер. Сеанс зв’язку закінчувався.

— Не найкращий у науковому сенсі? — уточнив я.

— У психологічному.

Це було несподівано. Я забарився з черговим питанням, але з наростаючим тріском ефіру зв’язок обірвався.

Набіль Сааді викликав мене під ранок, коли я вже збирався, але ніяк не міг змусити себе встати. Щоб виглядати нормально, довелося вдягатися.

Набіль Сааді був зодягнений у вечірню фрачну пару малинового кольору. Стоячий комірець його білосніжної сорочки стягував плямистий «метелик».

— Шкодую, що перервав ваш відпочинок, але мені переказали, виклик терміновий, — сказав він.

Наскільки обидва попередні співрозмовники стримано й навіть негативно сприймали мої пояснення, настільки захоплено відреагував Сааді.

— Ви не уявляєте, як я заздрю вам, любий Олексо Васильовичу. Ви летите на Мегеру — дивовижну, унікальну планету. Другої такої просто немає. Якби в мене була можливість, я присвятив би дослідженню Мегери все життя. Я певен, що контакт із позаземним розумом усе-таки мав місце на Мегері. Але я в своїй упевненості наразі самотній. Хіба мислимо повідомлення Бурцена й Декамповерде пояснити галюцинаціями? І потім, Олексо Васильовичу, я сам був там, ходив по землі Мегери шість днів. Лише шість днів! І можу сказати, така планета не може не народити розум, не може!

Дзвякнув клятий зумер. Встигнути б задати головне для мене питання до Сааді.

— Професоре, а що ви можете сказати про особисті взаємини учасників експедиції?

— Особисті? — Співрозмовник невизначено знизав плечима. — Складні були взаємини… Але на роботі вони не позначалися. Та й навіщо вам це? Розум треба шукати на Мегері, розум…

Того-таки дня мені передали гіперграму. Мій настільний секретар, апетитно хрумкнувши кристалом із записом, викотив на стрічку текст:

«У випадку, якщо питання вашого супутника не вирішене або вирішене не остаточно, хотів би запропонувати власну кандидатуру. Окрім палкого особистого й наукового прагнення побувати на Мегері ще раз, наведу наступні докази. Ваш покірний слуга є одним із провідних фахівців з Мегери, брав участь у експедиції, що цікавить вас, і може допомогти відтворити картину тих днів, а також має у своєму розпорядженні наразі експериментальну, але цілком робочу модель приладу, який повинен значно полегшити пошуки розуму на Мегері. Якщо ви підтвердите згоду на мою участь у експедиції, зустрічатиму вас на борту гіперльота, яким планується перекинути вас до Мегери. З нетерпінням і надією чекаю вашої відповіді. Щиро ваш, Набіль Ібн-Хішам ас-Сааді».

Таламяна вдалося вмовити швидко, я навіть здивувався його поступливості. Але потім з’ясувалося, що шеф усе розрахував заздалегідь, і вигадку з Новичковим він розглядав як своєрідне психологічне гартування свого співробітника.

Задоволений, я повернувся в інформаторій, набрав позитивну відповідь Сааді.

У мене залишався ще один виклик гіперзв’язку, яким слід було, не відкладаючи, розпорядитися. Я узяв довідку й дізнався, що в загиблої Аніти Декамповерде в Сан-Пауло жива мати.

Розмова вийшла не з легких. Донья Декамповерде плакала, показувала фотографії дочки.

Вже не сподіваючись отримати потрібні відомості, я зупинив одноманітні голосіння немолодої жінки й запитав прямо:

— Даруйте, сеньйоро Декамповерде, але чим, по-вашому, викликаний нещасний випадок з вашою дочкою?

Вона відклала убік альбом, осудливо поглянула на мене очима, повними гіркоти.

— Не кажіть мені про нещасний випадок, юначе, — задерши сухе старече підборіддя, з викликом промовила вона. — Стався злочин. Мою дочку вбили.

Цукристий сік всупереч усьому стікав не вниз, до коріння, а піднімався, дерся по тріснутому стеблу, присмоктуючись липким язиком до основ бічних пагонів. Ближче до верхівки, біля тріщини, повзучий сік, білий мов цукор, ставав усе темнішим, скочувався в бурі кульки, які одна за одною відвалювалися від клейкої маси й випускали крила. Втім, мушки-кульки далеко не розліталися — здолавши шлях у декілька десятків метрів, вони з плаксивим теньканням пікірували й угвинчувалися у вогкий ґрунт. Жук, знову висунувшись із хвоща, несхвально спостерігав за мушками. А ті, не звертаючи уваги на сердиті заклики вусиків-антен квазіпредка, поспішали закопати себе якомога глибше.

РОЗДІЛ 4

Мушки-кульки готувалися до негоди. Червоне сонце нарешті звільнило небосхил, цілком передавши його Жовтому, й те вступало тепер у володіння цим світом, заполіскуючи континент бурштиновим світлом — не спекотним, але якимсь густим, тягучим, майже відчутним. До жовтого світила підтягалися його небесні васали. Спочатку щербаті, непевні півмісяці поступово набирали силу і блиск. Коли ж сонце опинилося в самому центрі їх каре, супутники розгорнулися у важкі, повнофазні місяці й заблищали, мов начищені мідні полумиски.

Розмова з матір’ю Аніти залишила на душі важкий осад. З якої скрині вона й слово-бо таке викопала: «вбивство»! Зрозуміло, звісно: горе матері, старість без дітей і внуків, образа на світ, що забрав у неї єдину дочку…

Однак, якщо вдуматися, у словах матері, можливо, полягає істина: раптом справді відбулася зустріч з якимсь розумом, який повівся агресивно? І тоді його дії можна визначити і як убивство.

Все, що вдалося дізнатися щодо експедиції Бурцена, я запхав у дальній закут пам’яті — хай інформація відлежиться, думки дозріють, а зараз треба було готуватися в далеку дорогу.

Планета, що більше я про неї дізнавався, то більше мене інтригувала. Коли я дізнався, що Мегера розташована у двосонячній системі і має чотири місяці, то сприйняв це як не більш ніж цікавий факт. А пізніше задумався: якщо прикинути, то на Мегері не мало не багато — двадцять шість пір року, мегеріанського року. Значить, сезони змінюють там один одного мов заведені. Клац — зима. Клац — літо. Клац — ще щось.

На майданчику, повністю підготовленому до польоту, виблискуючим п’ятиметровим колобком світилася кулька міжпланетного модуля. На люку красувалася емблема «Пальміри-інформ» — гусяче перо на тлі римської колонади, що нагадувала руїни земної Пальміри в Сірійській пустелі.

Летіти на модулі — одне задоволення: апарат легкий, маневрений, пристойний запас ходу. Мені належало вийти в точку рандеву — пірнути в гіперпростір і зішлюзуватися з гіперльотом, що вилітає з Землі. Головна проблема — зробити перехід точно в задану мить: щонайменша затримка, і ми розминемося.

Піднявшись над Пальмірою, я вийшов у вказаний сектор. Бортовий таймер показував мінус сорок три секунди. Часу залишалося якраз щоб роззирнутися. І як тільки на дисплеї засвітився крутобокий бублик, я натиснув «пуск». Перехід до прикрості прозаїчний. Увімкнувся гіперпросторовий перетворювач, у декілька хвиль прокотилася слабка вібрація, ледь заклало вуха. І все.

За бортом, зовні, неначе заблимали червоні ліхтарі. Щойно я був у звичайному, чорному космосі, всіяному зірками, начебто в порожнечі, але в порожнечі реальній, аж раптом опинився в густому червоному тумані, непрозорому, мов томатний сік. Спало на думку безглузде визначення — томатно-соковий простір.

Наближення транспорту я не бачив. За якимись законами гіперсвіту поміщене в ньому нормальне тіло візуально спостерігати неможливо. Всередині корабля все, звісно, по-іншому, завдяки стабілізаторам простору видимість зберігається.

Пролунав неприємний свистячий звук, модуль кудись потягнуло. Наступної миті помідорний туман розсіявся, і я з задоволенням переконався, що знаходжуся у відсіку транспортного корабля.

Я вибрався з модуля, ліг у автокібер, схожий на саркофаг із коліщатками, й покірно пройшов усі кола медичного чистилища. Відтак кібер довіз мене до каюти, де на дверях уже світилося моє прізвище. Кібер побажав приємної подорожі й завмер в очікуванні наказів.

Я тицьнув клавішу настільного секретаря.

— Професор Сааді хотів би вас бачити, як тільки ви відпочинете з дороги, — відповів приємний голос.

— Спочатку треба б відрекомендуватися капітанові…

— З’єдную з капітаном.

У секретарі щось клацнуло, й я отримав черговий сюрприз. З екрану, не виражаючи особливого захоплення з приводу такої приємної зустрічі, на мене дивився пілот Тері Масграйв.

— Капітане! — здивувався я. — Ото вже не сподівався… Здрастуйте.

— Здрастуйте. — Масграйв стримано кивнув. — Як пройшов перехід, без ускладнень?

— Спасибі, живий, як бачите. Капітане, але це ж чудово, що ми зустрілися. Ми змогли б побалакати?

— Товаришу Санкін, — кепсько стримуючи роздратування, заговорив Масграйв, — дозвольте дати вам пораду. Експедиція Бурцена закінчена й забута. Мені неприємно ворушити цю історію.

— Ви мене дивуєте, капітане. У мене своя робота, а у вас своя. Невже ви відмовите мені в допомозі?

— Постараюся знайти для вас декілька хвилин, але не обіцяю. Я дуже зайнятий.

Мідні полумиски місяців, підхоплюючи вогненний сонячний бульйон, випліскували його на поверхню Мегери, де він дробився об стратосферу, фільтрувався в нижніх шарах повітря і падав уже ледве теплим силовим пилом, який з готовністю поглинали всілякі організми. І якоїсь невловимої миті через мільярди взаємозакономірностей мегеріанські супутники раптом із добрих, безневинних роздавальників енергії перетворилися на гігантські дзеркала, рефлектори, які з’єднали все відбите світло в могутній енергетичний промінь і метнули його вниз. Першою прорвалася зовнішня оболонка з інертних газів, за нею по черзі здалася решта атмосферних шарів, і на континент разом обрушилася чотирикратно посилена променями радіація Жовтого сонця.

РОЗДІЛ 5

На Мегері, здавалося, все було спалено на попіл. Однак, пристосовуючись до нових умов, під товщею попелу корчилися в агонії незліченні організми — продукт радіаційних мутацій. Ділилися, розмножувалися брунькуванням, злучалися, проростали, вилуплювалися з коконів, гинули — і знову відроджувалися. Цього року сезон жовтої радіації видався особливо лютим, але програма сезонної еволюції йшла своїм ладом: то там, то тут назовні почали виповзати істоти цілком іншого типу, ніж колишні мешканці планети. Дрібні, закуті в конусний панцир, вони моторно снували на змієподібному черевному м’язі, відшукуючи шматочки мінералів — єдину їхню їжу.

Думка, що поволі визрівала після розмови з доньєю Декамповерде, тепер разом вихлюпнулася з підсвідомості й заполонила мене цілком. Чому Масграйв не захотів розмовляти зі мною? А раптом убивство — непомітно для себе я прийняв це визначення — вчинила людина! Жахливе припущення, неприпустиме, а тому, може, ніким і не перевірене.

Всю ніч я боровся з дикою думкою, переконуючи себе, що вбивство — подія для людства надзвичайна, виняткова. Під ранок, змучений сумнівами й докорами сумління, я зрозумів, що просто так думки, як і нав’язливу мелодію, з голови не викинеш. Щоб переконати себе, можливий лише один шлях — досконально вивчити всіх учасників Тринадцятої гіперкосмічної і з’ясувати їхні стосунки між собою. Хтозна, чи не було у когось приводу бажати загибелі Фелікса Бурцена й Аніти Декамповерде? Якщо ні, то всі підозри самі собою відпадуть.

Запевнивши себе, що розслідування вестиметься не для того, щоб звинуватити вчених, а, навпаки, щоб звільнити їх від звинувачень, я відразу ж відчув себе легше.

Отож, із чого почати? Зі списку. Я задумався: у якому порядку записувати імена? І тут-таки похопився: заздалегідь визначати порядок — означає припускати різні ступені підозрюваності. Так не піде. Намагаючись не роздумувати, я швидко написав шість імен. Бурцен, Тоцці, Масграйв, Декамповерде, Олена Бурцен, Сааді. Відразу довелося закреслити Бурцена й Декамповерде. Не самогубство ж вони удвох учинили, справді. Першим у списку тепер стояв Альберто Тоцці.

Увійшовши до кают-компанії, я відразу примітив Сааді, що встав мені назустріч із дальнього боку довгого столу. Професор був одягнений у простору блакитну арабську дишдашу з розшитим бісером коміром і широкими рукавами. З-під дишдаші виглядали плетені, на босу ногу капці. Сааді приклав руку до чола, торкнувся грудей і злегка нахилив голову. Волосся його було акуратно зачесане назад хвилями, чорне, ледь посивіле. Відтак Сааді витягнув уперед міцну долоню з пухкими пальцями.

— Радий споглядати вас навіч, Олексо Васильовичу, — привітав він. — Сідайте. І дозвольте на правах старожила — я на гіперльоті вже п’яту земну добу — подоглядати за вами. Ви любите чай? — звернувся Сааді. І, покосившись на сусідніх пасажирів, сказав: — Знаєте що… Ходімо, Олексо Васильовичу, пити чай до мене. Заразом і побалакаємо. У вас, відчуваю, накопичилося чимало запитань. Не заперечуєте?

Я не заперечував. Ми перейшли в каюту Сааді, мов дві краплі води схожу на мою. Втім, колоритна особистість тимчасового господаря вже наклала відбиток на спартанський інтер’єр кімнати: секретар був без будь-якої шанобливості зсаджений на підлогу, а його місце на столику займав великий круглий полумисок із червоної міді. В центрі полумиска стояла срібна ваза, вкрита химерними орнаментами. Ваза мала антикварний вигляд і нагадувала старовинну посудину, в яких колись зберігали рідину для письма.

— Ні-ні, — перехопив мій погляд Сааді, — це не каламар.

Він відкинув різьблену кришечку посудини й у відкрите заглиблення поклав жовтувату, завбільшки з ніготь пірамідку.

— Іменується цей маловідомий у наші дні предмет, — урочисто проказав професор, — курильницею, і призначений він для куріння пахощів.

Сааді клацнув п’єзоелементом[5] в основі курильниці, й пірамідка задимилася. По каюті поповз нудкий, ледь задушливий, але не позбавлений приємності аромат.

Сааді заглянув у столик, дістав звідти дві пузаті грушоподібні скляночки, розлив з термоса паруючу темно-коричневу рідину. Я скуштував; чай, на мій смак, був надто міцний і засолодкий. Проте з чемності довелося зобразити захоплення. Професор просяяв.

— Олексо Васильовичу, вам важко уявити, наскільки я вдячний за те, що ви пішли мені назустріч. Я вже давно мріяв ще раз відвідати Мегеру, але не траплялося нагоди.

Я трохи зніяковів.

— Називайте мене Олексою, професоре, — попросив я.

— Ну що ж, як накажете, — посміхнувся Сааді. — Тільки й ви у такому разі, Олексо, називайте мене Набілем. Я старший від вас усього років на двадцять п’ять, так що різниця у віці дозволяє…

Ці слова професора припали мені до душі. Зізнаюся, я з самого початку не був упевнений, як до нього правильно звертатися.

— Люди, що виросли не на Сході, — зізнався Сааді, — рідко бувають знайомі зі звичаями моєї батьківщини. А вони, до речі, дуже прості. Береться ім’я повністю, а краще — перша частина імені, і перед ним ставиться ввічливе звертання: професор, доктор, саїд, устаз. Але найпоширеніша форма звертання на Близькому Сході — називати чоловіка на ім’я старшого сина. Мого, наприклад, звуть Фейсал.

— Тоді ви Абу-Фейсал?

— Ахлен-васахлен! Називайте мене просто Набіль, як домовилися. То що б ви хотіли дізнатися?

— Спочатку про Мегеру…

— Ну що ж, законна цікавість, — погодився Сааді. — Вам, мабуть, відомо з документів, любий Олексо, що Мегера увійшла в маршрут Тринадцятої завдяки своєму спектрові. У ньому вбачалися поклади рідкоземельних[6] металів, причому в промислових кількостях. Але ваш покірний слуга летів, завважте, вивчати біосферу і, не в приклад космогеологам, з вельми песимістичними прогнозами, не розраховуючи на великі відкриття в цій царині.

— Але ви числилися не лише астробіологом…

— Цілком вірно. Як контактолог я взагалі не сподівався зустріти на Мегері нічого вартого уваги. А Мегера не забарилася проявити характер і перевернула наші розрахунки й сподівання з ніг на голову. Мені пощастило — так-так, пощастило! — незважаючи на трагічний інцидент, майже стикнутися з позаземним інтелектом. А геологи цього разу залишилися ні з чим.

— Помилилися при аналізі спектру планети?

— Зовсім ні. Запаси багатющі. Але через божевільний клімат, постійну й різку зміну температур, вологості, тиску на Мегері немає відкритих родовищ чи відслонень. Практично весь мегеріанський суходіл покритий потужним, до сотні метрів, ґрунтово-органічним шаром. У верхній частині він періодично вимирає, але решта горизонтів повна спор і бактерій, які у сприятливі сезони проростають. Самі розумієте, руйнувати літосферу задля розробки корисних копалини ми дозволити не могли і з рідкісною для нашого часу одностайністю наклали екологічне вето.

— То ось чому Мегеру «законсервували»!..

— Звісно, найпростіше «законсервувати», — вибухнув Сааді. — А в цих, як ви влучно висловилися, «консервах» — щонайунікальніший світ. Ви знаєте, що на Мегері двадцять шість пір року? Але треба бачити, як виразно вони змінюють одна одну! Температура скаче від мінус сорока до плюс шістдесяти Цельсія. То ллють тропічні дощі, то починається посуха, непролазні болота перетворюються на камінь і розтріскуються, заростають хвощами й пальмами, які за два-три сезони вимахують до шістдесяти метрів і ламаються від власної ваги. А тваринний світ який! Хіба не міг тут розвинутися розум? На шостому мільярді мегеріанських років!

— Але багато що могло перешкодити формуванню розуму на планеті, — відзначив я, — наприклад, катаклізми?

— Отож-бо й воно, що ні! Не рахуючи кліматичної каруселі в рамках одного річного циклу, Мегера навдивовижу стабільна планета. Останні геологічні збурення проходили близько мільйона років тому. Термін для еволюції цілком достатній. Та ви й самі скоро переконаєтеся, наскільки розвинене там органічне життя.

— Але якщо на Мегері сотні видів…

— Тисячі, Олесю, тисячі!

— Тим більше, як же тоді визначити, хто з них носій інтелекту?..

— Ось у чому питання! — вигукнув експресивний Набіль Сааді. — Мрія всіх контактологів Усесвіту — прилетіти й побачити на незнайомій планеті міста, забудовані химерними будівлями й населені доброзичливими аборигенами. Утопія! Ми звикли думати, що вищі форми розуму мають бути доброзичливими. Але «мають» — не означає «є». Самі-бо ми, homo sapiens, чи давно стали «доброзичливими»? А розумними? А зараз давайте уявимо собі, шановний Олексо Ва… Олесю, що ми з вами прибульці, що сіли на Землю в період раннього палеоліту. В повітрі літають крилаті ящери[7], не кажучи вже про комах, на землі полюють шаблезубі тигри, пасуться стада мамонтів… Як нам виділити істоту, позначену, як казали мої предки, печаттю Аллаха чи, як казали ваші предки, іскрою божою? Як?

Я знизав плечима. Питання не нове, тисячу разів обговорюване — і так до кінця й не вирішене. Та все ж відповів:

— Є ж якісь певні критерії. Тест Крамера. Рівень креативності[8]. Мейзтест. Психометрія[9]…

— Ах, облиште, будь ласка, Олексо. Виявляти розум цими тестами все одно що за допомогою термометра визначати, живий пацієнт чи вже остиг. Ми можемо лише сказати, явно розумний об’єкт чи явно позбавлений здатності мислити. Але форми мислення можуть і не бути схожими на людські. І наразі вони-бо й залишаються поза нашим розумінням, Олесю.

— Де ж, цікаво, ви накажете взяти детектор розуму? Чи не його, бува, ви збиралися продемонструвати на Мегері, професоре?

Набіль Сааді не образився. Навпаки, вся огрядна, не атлетична, але й не розпливчаста його постать у вільно спадаючій сорочці-дишдаші, виражала вдоволення і розслабленість.

— Ви молодець, Олексо, — похвалив Сааді, — відчувається, майстер слова. «Детектор розуму»… — ніби куштуючи слова на смак, повторив він. — А мої помічники нічого кращого від абревіатури не запропонували. З вашого дозволу, я перейменую прилад.

— Перейменовуйте, — дозволив я з халіфською щедрістю. — Але, як хрещений батько, можу дізнатися, в чому полягає його принцип роботи? Якщо не секрет, звісно.

— Які секрети, Олексо! — сплеснув руками Сааді. — Мій прилад охрестили на Землі «польовим психоіндикатором». Цей апарат не схожий на звичні психометри. Тепер слухай уважно. Вища нервова діяльність на рівні мислення супроводиться біоритмами — від найбільш виразних альфа-, бета— і гамма— до майже невловимих сігма— і тау-ритмів. Перемежаючись, ритми створюють поєднання, яке образно можна назвати хвилею розуму. Її-бо й «пеленгує» мій прилад, який, зазначу, наразі недосконалий. Він фіксує ритми на невеликій відстані від джерела і, можливо, небезвідмовний в екстремальних умовах. Власне, мій апарат навіть не випробуваний як годиться. Офіційно він просто не існує.

— Виходить, проблема, про яку ми говорили, вирішена? — Я недовірливо покосився на професора. — Або близька до вирішення?

— Якби ж то. Прилад зроблений за людськими мірками — через відсутністю інших. Хіба можна поручитися, що в інопланетного розуму будуть ті самі психоритми, що й у нас?

— Гадаєте, ваш прилад нам може стати в нагоді?

— Якщо мозок людини справді приймав випромінювання мегеріанського розуму — а я не знаю, чим ще пояснити видива у Фелікса й Аніти — мир з ними! — то мій детектор розуму ці біоритми має зареєструвати.

«Мовчання детектора нічого не доведе і не спростує мою страхітливу версію», — промайнуло в голові. Я розчаровано зітхнув. Який поворот почав було вимальовуватися! Детектор розуму — ключ до таємниці зникнення людей на Мегері. Надії на прилад Сааді, судячи з усього, слабкі.

— Що ж, чудово, випробуємо ваш психоіндикатор, — без особливого ентузіазму підтримав я професора. — Але час побалакати про людей. Тих, що були з вами, Абу-Фейсале. Мені треба знати, чим жила Тринадцята гіперкосмічна. Уявити обстановку на кораблі й форстанції. З’ясувати, що за люди, що за характери були в експедиції.

— Боюся, про мене вам доведеться розпитати когось іншого, а щодо п’яти моїх товаришів — я до ваших послуг. Щоправда, минуло вже стільки років… Але постараюся пригадати. З кого почнемо, саїде Санкін?

— Розкажіть мені спершу… про Альберто Тоцці.

На планеті, пропеченій шквальним жовтим випромінюванням, єдиними живими створіннями були «броньовані» конусні мутанти, у яких ні очей, ні вух, лише рудиментарні матові кістяні пластини прикривали отвори в панцирі, немов захищаючи примітивний мозок від якоїсь інформації. На цілий сезон конуси-броненосці стали господарями Мегери. Вони бродили всюди, не знаючи небезпеки. Але щось їм підказувало: треба уникати старих, безживних котлованів озер, нехай навіть простерилізованих радіацією. Втім, радіація починала слабшати.

РОЗДІЛ 6

Радіація починала слабшати. Висунувся з каре, покотився вниз один з місяців — і здригнувся, розплився, втрачаючи фокус, радіаційний промінь. Другий місяць відвернув своє лице від слабнучого Жовтого сонця, підставив щоки наразі невидимому Червоному, й Мегера забарвилася в життєстверджуючі рожеві, оранжеві, яскраво-червоні тони. Забарвилися горби, рівнини, западини і немов вимили з атмосфери надмірну жовту радіацію. Здавалося, вся планета прокинулася, зашарілася, спішно почавши готуватися до чогось значного, святкового. Конусним броненосцям, однак, у цьому святі місця не відводилося. У відбитому світлі Червоного сонця вони припиняли рух і застигали загостреними кам’яними горбками.

У рік Тринадцятої гіперкосмічної Альберто Тоцці виповнилося двадцять три. Це був тендітної статури високий чорноволосий юнак з тонкими правильними рисами обличчя. З дитинства він ходив у вундеркіндах. У чотирнадцять років почав навчатися у Палермській вищій технічній школі, у шістнадцять почав публікувати наукові повідомлення, а до двадцятиріччя вже мав учений ступінь. Альберто захоплювалися незліченні італійські родичі, а колеги цінували й поважали Тоцці як талановитого, багатообіцяючого космогеолога.

При всіх своїх чеснотах Тоцці не належав до категорії так званих мазунів долі. Навпаки, Альберто відрізнявся рідкісною працьовитістю, відданістю науці; до рідних і друзів ставився з повагою. Єдиним недоліком Тоцці, або навіть не недоліком, а слабкістю, як обережно висловився Набіль Сааді, була його ексцентричність.

Екіпаж космічної експедиції сприймав темпераментного італійця по-різному. Командир і його дружина, можливо, тому, що дітей у них не було, з першого дня мовби узяли Альберто під своє заступництво. Масграйв відразу відчув до Тоцці неприязнь і до закінчення експедиції тримався з ним підкреслено сухо, офіційно, розмовляв лише з необхідності. Аніта трималася з Тоцці по-дружньому легко, але при кожній слушній нагоді кепкувала з нього. Сам же Набіль Сааді, судячи з усього, з молодим геологом був коректний, підкреслено ввічливий, але ввічливий доброзичливо, без відчуження. Крім того, відчувалося, що Сааді ще тоді, в Тринадцятій гіперкосмічній, задовго до трагічної смерті геолога, вже відчував до Тоцці якесь співчуття, навіть жалість. За що ж можна жаліти такого щасливчика? Коли я безпосередньо запитав про це Сааді, на секунду він зам’явся, відтак не дуже охоче пояснив. Виявляється, Альберто закохався в Аніту. І не просто закохався — покохав. І без взаємності. Коли Аніта загинула, в Альберто немов щось зламалося. З життєрадісного, усмішливого, товариського хлопця він перетворився на замкнутого, відчуженого від життя чоловіка. Пізніше, на Землі, Набіль намагався знайти Тоцці, але той уникав зустрічей. Казали, що після польоту на Мегеру Альберто так і не оговтався: перестав бачитися з друзями і користувався будь-якою можливістю, щоб відлетіти в космічну експедицію, байдуже куди і байдуже з ким. Політ на Саратан став драматичним фіналом цієї справді сумної долі. Трапилося ось що. Під час обвалу в горах напарник Тоцці був важко поранений. Усюдихід засипало камінням. Ємності батарей, що живили протирадіаційний захист костюмів космогеологів, вистачало на чотири доби. Швидкої допомоги чекати не випадало — вийшла з ладу система аварійного сповіщення. Альберто зняв свої батареї і під’єднав до блоку живлення товариша. Коли їх знайшли рятувальники, геологи лежали без свідомості. Пораненого вдалося повернути до життя. Тоцці рятувати було пізно.

На ранок мене розбудив Сааді й запропонував прогулятися у водний павільйон. Там яскраво й гаряче світило штучне сонце. Декілька чоловік сонно лежали на поролоні, засмагали. Благословляючи безвісного генія, що запропонував запас води на космічних кораблях не ховати в баки, а використовувати для задоволення команди, я почав роздягатися.

— А ви, професоре? Не бажаєте освіжитися? — покликав я, помітивши, що Сааді всідається за столик.

— Купайтеся, я не хочу, — відмовився Сааді.

На ньому, як і вчора, була та сама хламида, але вервечка в руках була вже не коралова, а з невідомих мені бурих кісточок.

Я накупався донесхочу, зробився червоним від засмаги, випив термос чаю, програв Абу-Фейсалові чотири партії й одну звів унічию, але обіцяних одкровень не почув. Підсвідомість професора чіпко тримала свої таємниці, і, схоже, не без допомоги свідомості.

Професор у деталях описував, які перед ним стояли наукові завдання. Я слухав із ввічливості. Сааді популярно виклав теорію інтерференції біополів, затримався на принципах, що відрізняли його гіпотезу від гіпотези Фелікса Бурцена. Насилу дослухавши сьому тезу, я оголосив професорові, що його наукові висловлювання не викликають у мене особисто анінайменших сумнівів. Але річ у іншому. Чи не влаштує він мені, враховуючи його дипломатичні таланти й добрі старі стосунки, зустріч із Масграйвом? Не думаю, що прохання моє, навіть підсолоджене лестощами, принесло Сааді задоволення, але допомогти мені він усе-таки обіцяв.

І постарався. Увечері «секретар» повідомив, що капітан Масграйв прийме мене.

Тері Масграйв зустрів мене досить прохолодно.

— Два дні тому під час сеансу гіперзв’язку ви говорили, капітане, що вам нема що приховувати в цій історії. Чи можу я й сьогодні розраховувати на вашу відвертість?

— Питайте.

— Давайте побалакаємо по черзі про учасників Тринадцятої гіперкосмічної.

— Хто саме вас цікавить? Бурцен?

— Він був вашим другом?

— Не був.

— Він був здібним ученим?

— Не знаю. У нас різні області. Гадаю, вченим він був непоганим.

— А як начальник експедиції?

— Нижче середнього.

— Чому?

— Кепський організатор.

— А в його характеристиці перед Мегерою писали, що він «брав участь у шести міжпланетних експедиціях, проявив себе… здібним організатором». Що ж, у сьомій він став кепським?

— У добре організованих експедиціях не гинуть люди, — відпарирував Масграйв.

— Гаразд, облишмо командира Бурцена. Побалакаємо про Тоцці. Це був корисний для експедиції учасник?

— Він славився як здібний космогеолог.

— А як людина?

— Порожній, егоїстичний вундеркінд, — наскіпався Масграйв.

— І в чому ж проявлявся його егоїзм?

— У тому, що особисті інтереси Тоцці ставив вище від громадських. Класичний випадок.

— Що це за «особисті інтереси»?

— Особисті… Ну, значить, серцеві…

— Тобто?

— Він був закоханий. В Аніту. І не питайте те, що вже знаєте. Аніті він писав безглузді вірші. Мене ігнорував.

— І це все? А як ставилася до Тоцці Аніта? — не вгавав я.

— Він був їй нецікавий. Альберто в той час не міг змагатися з Бурценом.

— До чого тут Бурцен?

— Ви не дуже здогадливі.

— Невже…

— Так.

— Вам відомо, що Тоцці загинув?

— Знаю. Але що вас цікавить: яким Альберто був тоді, під час експедиції, чи яким став опісля?

— Тобто ви вважаєте, що Тоцці причетний до загибелі Бурцена й Декамповерде?

— Він зробив свій внесок у розлад, хотів він цього чи ні.

— І тільки?.. Ви хочете сказати, що в смерті Фелікса й Аніти побічно винна решта членів екіпажу?

— Нічого я не хочу сказати, юначе, — вибухнув Масграйв. — Але якби люди були налаштовані трохи по-іншому, не було б тієї нервозності, може, вони б і вціліли, знайшли правильний хід…

— Он як. Слід думати, Аніта також сприяла розладові колективу?

— У вельми значній мірі.

— Тому що дозволила Альберто в себе закохатися? — наважився уточнити я.

— Не лише. При кожній слушній нагоді Аніта кепкувала з Тоцці.

— Бурцен знав про це?

— Про це знали всі.

— Про те, що Аніта закохана в Бурцена?

— Авжеж, і про те, що вони… закохані одне в одного.

— Так… Багато що стає зрозумілішим. Значить, його дружина ревнувала?

— Що ви хочете? Роман розвивався у неї на очах.

— І ви особисто засуджуєте Бурцена за це?

— Це привело експедицію до провалу, а двох людей — до загибелі.

— Підіб’ємо підсумок, — сказав я, встаючи. — Бурцен — цинік. Тоцці егоїст. Сааді — собі на умі. Аніта — шукачка пригод. А хто ж, по-вашому, Олена Бурцен? Адже й її, поза сумнівом, ви вважаєте «побічно причетною» до пригоди?

— Ви порушуєте всі пристойності. Йдіть у модуль. Бажаю вам не розділити долі Бурцена й Декамповерде. Прощавайте.

Конусні броненосці застигали загостреними кам’яними горбками, але ще жили: їм належало тепер виконати останній наказ, записаний у їх генах самою природою, — відкрити на Мегері новий сезон. Енергії, накопиченої кожним конусом, якраз вистачило, щоб відростити декілька порожнистих коренів, пробити ними омертвілий шар ґрунту. Минуло ще трохи часу, і по цих кореневих тунелях ринули на поверхню зародки й гусінь, личинки й бактерії. Вони несли з собою насіння, пилок, спори, які потрапляли вже зовсім не у стерильний ґрунт. До цього часу конуси розсипалися й удобрили землю. Все необхідне для нового витка еволюції було підготовлено.

РОЗДІЛ 7

Червоне й Жовте сонця помінялися місцями. Рівень жовтої радіації був ще достатньо високий. І сонця рушили назустріч одне одному. Червоне виходило в зеніт, Жовте повзло по лінії обрію. Коли вони порівнялися, радіація опустилася майже до прийнятного рівня. Із землі, немов розпрямлені пружини, викинули колючкуваті пагони кущі, пробилася жорстка трава. Відтак буру колючу порість почали заселяти перші після вимерлих броненосців тварини. Худий птах, що явно поквапився з появою на цей ще напівмертвий світ, із неспокоєм подивився в небо: там, де ледве рожевів місяць, засвітилася і все дужче розгоралася дивна зірочка.

Багаж ми затягнули в модуль ще напередодні. Крім того, я захопив з корабля ще декілька коробок з продуктами, але акуратно розставляти їх полінувався — все одно через декілька годин вивантажувати. Від цього безладу і в без того не дуже просторому модулі стало ще тісніше.

Скрипучим старечим голосом капітан дав відлік, забувши попрощатися хоча б із професором. Мов гірку насінину гіперліт виплюнув модуль у космос.

Нічого не було. Ні гулу, ні перевантаження, ні вібрації. Ілюмінатори заліпив знайомий помідорний туман, похлюпався і зник. Відкрилося небо — темне, в цукровій пудрі незнайомих сузір’їв. Модуль вийшов на навколопланетну орбіту: то в одному, то в другому вікні ми бачили блідо-рожевий ніздрюватий млинець Мегери. Ще три-чотири витки, ми візьмемо пеленг на радіомаяк, залишений ще Бурценом, і підемо на посадку. Робити мені не було що: автопілот упевнено прокручував простеньку програму, але я тримав руки на пульті. Ілюзія того, що ти контролюєш політ, додає чимало впевненості.

Поки ми кружляли навколо Мегери, я з цікавістю поглядав навсібіч — в оточенні з чотирьох місяців і двох сонць планета не була схожа на те, що я бачив раніше. Якби Масграйв прочитав мої думки тієї миті, він не забув би відзначити, що називати сонце «оточенням» планети можуть лише неуки, які не спромоглися в початковій школі вивчити, що навколо чого обертається. Незважаючи ні на що, центром світу мені здавалася саме планета, на якій чи поряд з якою я знаходжуся.

— Що там зараз унизу, професоре?

— Закінчується 25-й сезон. Фаза Червоного сонця і двох супутників. Жарко, сухо, ясно. Не виключені пилові бурі, але це залежить від рослинності.

— Ви побували на Мегері й не знаєте, яка там рослинність?

— Звідки? Люди на Мегері були чотири рази: причому двічі — в один і той самий сезон. Три сезони ми більш-менш собі уявляємо. Флору, фауну. А що діється на планеті в решту пір року, бачив лише той верблюд, якого ніхто не бачив.

— Фольклор?

— Стародавня бедуїнська приказка. Мудрість предків-кочівників.

— Яким же чином ви передбачаєте пилову бурю? Наскільки я пам’ятаю, при даному положенні небесних світил на Мегеру ніхто не висідав.

— Ні, все значно простіше, — засміявся Сааді. — В моєму інституті на Землі створена модель Мегери зі всіма її сонцями й місяцями, температурою й вологістю, тиском і освітленістю. Ми можемо досить точно передбачати фізико-метеорологічну характеристику кожного сезону. А ось як на всі перепади реагує жива природа, змоделювати наразі не вдалося.

— Шкода.

— Чого шкода? Що не в той сезон летимо? Не шкодуйте, Олесю. Для нас форма одягу там завжди однакова: костюм, шолом. Необхідне захисне поле. Чи ви розраховували позасмагати?

Як же, подумав я, засмагнеш там. Так засмагнеш, що потім шукати не буде що. Двоє вже спробували… Думки мимоволі повернулися до експедиції Бурцена:

— Набілю, — запитав я, — ви засуджуєте Бурцена з Анітою?

Професор зітхнув, помовчав.

— То ви все-таки довідалися…

— А ви що гадали? — обурився я. Слово «довідалися» різонуло слух. — І цей факт, що зіграв фатальну роль у тій експедиції, ви думали від мене втаїти? Даруйте, любий професор, але це скидається на нещирість.

— Ну що ви, Олексо! Дуже вас прошу: не розцінюйте мою ухильність таким чином. Ось ви питаєте, чи засуджую я Аніту й Фелікса. А хто я, щоб їх засуджувати? Чи хоча б обговорювати? Я намагаюся не торкатися нічийого особистого життя. Значно більше мене цікавить наука. І Мегера, до якої ми, між іншим, підлітаємо.

Внизу вже вималювалася цеглисто-руда поверхня в щетинистих бородавках горбів. Модуль спланерував на сухий, рівний п’ятачок ґрунту, гойднувся й завмер.

— Ну, куди далі, професоре?

— Форстанція знаходиться десь тут. — Голос мого супутника звучав злегка хрипко, мимоволі виказуючи хвилювання.

Радіокомпас указував на горб метрів за п’ятнадцять від нас. Я вглядівся: приземкуватий, з похилою округлою вершиною, весь покритий бурою кучерявою травою, з якої пружно вибивалися пучки окремих безлистих чагарників, — такий самий горб, як і сусідні. Немов половинку кокосового горіха вкопали в ґрунт. А всередині цього «горішка», під «шкаралупою» силового поля й незламних стін — оснащена лабораторія, житлові відсіки, прилади, інструменти, запас харчових концентратів на декілька років, водний регенератор. При необхідності на форстанції можна сховатися від будь-якої мислимої небезпеки, дати сигнал лиха на Землю, довгий час відсиджуватися, чекаючи допомоги. Освоєння планет завжди починається з будівництва форстанцій. І все-таки космонавти, хоч як це парадоксально, не люблять збудовані для їх-таки власної безпеки надзахищені бункери, намагаються якомога менше часу проводити за товстими стінами. Втім, це я розумію: люди летять через пів-Усесвіту не для того, щоб відсиджуватися в екранованих казематах. Навіть при колонізації поселенці будують свої міста зовсім не поряд з форстанцією першопрохідців, що здавалося б природним, а чи не на протилежному краю планети.

— Хто маскував форстанцію? Ви, професоре? — запитав я, силкуючись розгледіти в кургані, на який указував компас, хоч якусь ознаку людської діяльності.

— Кібер, — дещо сухо відповів Набіль. Напевно, вирішив, що я критикую. — Ідея Фелікса. Я наполягав на підземному варіанті.

Я штовхнув пальцем кнопку, вмикаючи звуковий перетворювач.

— А пароль? Пароль усе той самий? — стривожився раптом Сааді.

— Той самий, той самий, — запевнив я його.

До всіх наших форстанцій, де б вони не знаходилися, встановлений раз і назавжди єдиний звуковий ключ, який не загубить навіть найнеуважніший дослідник.

— Зе-е-мля! — з деяким протягом, урочисто й водночас невпевнено, немов побоюючись, що бункер не відчиниться, промовив Сааді.

Спочатку нічого не сталося. Відтак на кургані захвилювалася трава, в основі горба з’явилися тріщини. Вони почали рости і з’єднуватися, утворюючи правильний прямокутник. З куща, що провалювався у тріщину, виплигнув пелехатий птах, метушливо залопотів недорозвиненими крилами й «побіг» по повітрю, ледь торкаючись лапами стебел. Прямокутник остаточно виділився, стінка слизнула вгору, і перед нами відкрився ледве освітлений вузький коридор.

— Ну, чого ж ви баритеся, — нетерпляче торкнув мене за плече Сааді, — в’їжджайте!

Попереду тьмяно замерехтіли червонуваті вогні, що нагадували тліючу грань. Схожість підсилювало тремтіння гарячого повітря, що ринуло з поверхні у прохолодне приміщення.

— Ви були колись у російській лазні, Набілю?

— Ні. А що?

— У російській лазні є така зала, іменована «передбанником». Там переводять подих після заходу в парню. Так от, цей шлюз нагадав мені передбанник.

— Знаєте, Лесю, давайте потім про лазню. Їдьте!

Я натиснув педаль, і модуль поволі вкотився на стикувальну турель. Двері за нами зачинилися, і відразу загуділи потужні насоси, виганяючи мегеріанську пару з передбанника форстанції.

Дивна зірочка росла, поки не зрівнялася яскравістю й розмірами з двома застиглими в небі місяцями. Відтак зірочка несподівано зникла й випірнула вже біля самої поверхні, зависнувши дивною виблискуючою сочевицею. Ніщо не вказувало на те, що літаючої сочевиці слід остерігатися. Але мегеріанський птах забився в кущі і звідти з наростаючою тривогою спостерігав за прибульцем. Коли ж «сочевиця» завмерла, прикидаючись неживою, птах ворухнувся. І тут земля тріснула під ним і поповзла, розриваючи кущ, що сховав його. Не в змозі більше стримувати страх, скуйовджений птах вискочив зі схованки, метушливо залопотів крилами й кинувся, ледве торкаючись лапами травинок, назустріч вітрові, що потягнув з пустелі.

РОЗДІЛ 8

Птах біг, метушливо лопочучи крилами, поки не уткнувся у великий колючий кущ. Зупинився й озирнувся. Кущ не міг служити безпечним сховком. Він не був таким густим, як перший, звідки його вигнали, але іншої рослинності поблизу не було. Навколо тягнулася гола, відкрита всім вітрам пустеля, обтикана обрідними кущиками чахлої жовтої трави на горбках дюн. У пустелі, звісно, не було видно ніяких ворогів, але й корм знайти там також було годі. Не вагаючись більше, птах заліз углиб єдиного куща, вподобав щонайсоковитішу гілку, потягнувся до неї. Гілка вигнулася, піднялася догори. Розсерджений птах підстрибнув, наступив на непокірну гілку двопалою лапою і з насолодою взявся за трапезу.

Відправивши Санкіна й Сааді на Мегеру, капітан гіперльота дав волю своїм емоціям. Він ударив кулаком по спинці крісла. Йому було удвічі неприємно: по-перше, він завжди вважав, що вміє контролювати власні емоції, а по-друге, жалкував, що зопалу набазікав зайвого.

Масграйв уявив, скільки неймовірних подробиць буде додано від себе репортером «Пальміри-інформ», і тихо застогнав. Будь він проклятий, день, коли почалася ця, здавалося б, забута історія.

Капітан добре пам’ятав цей день. Був він тоді на вісімнадцять років молодший, не мав ні бороди, ні наукового ступеня і до призначення пілотом у Тринадцяту гіперкосмічну літав лише третім помічником командира гіперльота. Його призначили пілотом-механіком і другим помічником Бурцена тому, що у схемах кіберів і контурах приладів він орієнтувався краще, ніж першокласний нейрохірург у нервах пацієнта. Масграйв і в польоті, під час довгих, нічим, загалом, не зайнятих діб, усі вільні години віддавав кібернетиці. Він любив науку, був відданий гіперпросторовому флотові, космосові, своєму кораблеві. Розваги визнавав лише тоді, коли вони допомагали роботі. Вже давно він зробив для себе висновок, що основою космічної навігації є дисципліна на кораблі.

Лихі передчуття з’явилися у Масграйва наступного дня після старту Тринадцятої гіперкосмічної. Наступного, а не першого — тому, що кораблі далекого сполучення злітають пізно увечері. Так рекомендують психологи: увечері люди, які майже не знають одне одного, знайомляться, вечеряють і розходяться по каютах, а вранці відчувають себе спаяним колективом.

Як годиться, вранці всі сіли за сніданок. Минулої ночі корабель вийшов у гіперпростір. Для всіх, окрім Масграйва і Бурцена, це було вперше, і головною темою розмови, природно, став червоний туман за вікном. Аніта зізналася, що не може збагнути, де знаходиться. Авжеж, вона була гарна, Аніта! Молодий геолог-італієць не зводив з неї очей, демонструючи свою байдужість до таких дрібниць, як гіперкосмос. Сааді, затинаючись і вставляючи арабські слова, почав переказувати молоді популярну брошурку про гіперкосмос. При цьому однією рукою він малював щось на серветці, а другою пригладжував шевелюру — жест цілком зайвий: його зачіска, як і костюм, була бездоганна. Бурцен мовчав, втупившись у тарілку, що було не менш красномовно, ніж коли б він дивився на Аніту, як Тоцці. Такий крен чоловічої уваги, либонь, відчула Олена, дружина командира. В усякому разі, вона з перебільшеною старанністю почала доглядати за чоловіком, пропонуючи йому то одну, то другу страву.

— … У так званому нуль-просторі за мізерний час вдається долати немислимі відстані, — глибокодумно промовляв Сааді. — Гіперкосмос суб’єктивно існує лише за світловим порогом, коли поняття швидкості втрачає сенс, а космос — зміст…

Усі посміхнулися. Й Аніта також. Вона це робила часто. Немов сонячні зайчики розліталися по кают-компанії, і кожному чоловікові здавалося, що Аніта посміхається саме йому.

Годину опісля команда зібралася в басейні. Купатися не поспішали, розсілися в шезлонги під кварцовим «сонцем», доброзичливо перекидаючись фразами, придивляючись одне до одного.

Всі зодягли купальні костюми. Лише Сааді вийшов у шовковому халаті, підперезаному поясом з китицями. Масграйв подумав було, що Сааді соромиться своєї повноти, але пізніше, коли той скинув халат, переконався, що контактолог складений як важкоатлет, — дебело, масивно, не без пухкості, але з вражаючою міццю. Альберто Тоцці, навпаки, був по-юначому стрункий, гінкий і не так широкий у плечах, як вузький у талії. Він підтяг свій шезлонг до Аніти й тепер сидів поряд, ніби ненавмисно торкаючись її плечем. Олена Бурцен влаштувалася осторонь від усіх, але при цьому уважно й непомітно поглядала то на чоловіка, то на Аніту. Фелікс, здавалося, дрімав, ні на кого не звертаючи уваги.

Наче відчувши відповідну мить, Бурцен підвівся. І всі також устали, немов чекали його команди. Ця готовність іти слідком за старшим, яку вчасно вловив Бурцен, утішила Масграйва. «Грамотно будує дисципліну, — схвально подумав він. — З таким керівником політ проходитиме без нервувань».

У басейні, забувши про субординацію, всі почали дуріти, хлюпатися. Аніта, не звертаючи уваги на Тоцці, що всюди її супроводжував, підпливла до командира.

— Здається, ви виросли на березі океану? — відзначив Бурцен.

Замість відповіді Аніта глибоко вдихнула, видихнула, ще кілька разів вдихнула й видихнула, зсунула плечі, мовби вичавлюючи з легенів повітря, і раптом занурилася у воду. Декілька митей — і Аніта завмерла на дні басейну. Крізь зеленкувату воду важко було розгледіти вираз її обличчя, але поза — розкинуті руки, витягнуті ноги — свідчила про повне розслаблення її тіла.

— Затримка дихання, — сказав Сааді.

— На видиху, — додав Тоцці, стурбовано вдивляючись у воду.

Бурцен подивився на хронометр і нічого не сказав. Масграйв про всяк випадок також відзначив час: довго вона так пролежить? Напевно, довго, інакше не бралася б.

— Скільки? — не витримав першим Альберто.

— Дві двадцять, — відповів Бурцен.

— Та заспокойтеся ви, — обурилася бортовий лікар, — звичайне аутогенне тренування. Пролежить ще хвилину й випірне.

— Вона не ворушиться, — сказав Тоцці, і всі знову тривожно подивилися на дно басейну.

— Три тридцять п’ять, — ні до кого не звертаючись, промовив Бурцен.

— Дурниці, — не втрималася його дружина, — Аніта знайома з технікою пірнання. Я бачила, як вона готувалася. Якщо «замкнешся» за всіма правилами, можна пролежати хвилин сім. Це так елементарно!

Не дослухавши дружину, Бурцен пірнув у воду, підхопив Аніту й за допомогою Альберто виніс її на борт.

— Ви мене чуєте? — Бурцен підвів дівчину, обнявши її круглі засмаглі плечі, і, немов обпечена дотиком, Аніта розплющила очі.

— … Скільки? — промовила вона ледь хрипким голосом.

— Три хвилини сорок.

— Чому так мало? — щиро засмутилася вона й тут збагнула, що її навмисно витягнули з води. — Це ви мене рятували? — запитала вона Бурцена.

— Ми всі дуже злякалися, — відповів той збентежено, продовжуючи підтримувати її за плечі.

— Далебі, не варто було, — Аніта встала, поправила волосся. — Я вмію пірнати. Можу пробути під водою сім з половиною хвилин. Адже я виросла на березі океану. Але все одно спасибі — мене ще ніколи не рятували…

Вона вдячно посміхнулася, і тут трапилося те, чого, на думку Масграйва, не повинно було трапитися. Погляди Аніти й Бурцена зустрілися. Тривало це якусь мить. Масграйв не сумнівався, що лише він один, та й то тому, що знаходився зовсім близько, міг бачити відразу обидва обличчя, помітив цю зустріч поглядів.

З тієї хвилини і виникло у Тері Масграйва передчуття біди. У цьому він не помилився. Помилився в іншому — все, що помітив він, помітила й Олена Бурцен…

Вітер, потягнувшись до пустелі, пройшовся теплою долонею по чубатих чагарниках, доброзичливо колихнув травинки, пригладив пісочні пaсочки дюн. Відтак він кілька разів прогулявся туди-назад, з кожним разом стаючи все різкішим і жорсткішим, зачепився за найвищий горб і розшаленів. Підхопив пригорщу піску, розкрутив, жбурнув на кущ, де сховався птах. Кущ відразу ж поглинула дюна. Вітер не втихомирився, а заходився здіймати пісок з новою силою.

РОЗДІЛ 9

Континент закружляв у піщаній бурі. Від горба до горба металися люті смерчі, й там, де вони проносилися, зникав у піску чагарник, свіжонасипані дюни злітали в повітря білястим порохом, оголюючи покручені, спечені стовбури дерев. Через деякий час на стовбурах, зовні зовсім безживних, набухали вузли, звідти пробивалися свіжі пагони. Але вітер іноді повертався, немов пригадавши про щось, підхоплював ожиле дерево й ніс його через весь континент, поки воно не чіплялося за якусь іншу рослину або вітрові самому не набридала його іграшка. Найнаполегливіші вихори пробивалися крізь багаторядний чагарниковий живопліт до пересохлого озера, але, розтративши всі сили на прорив, помирали, й лише жалюгідні дрібки піску потрапляли на скам’яніле дно.

Поки кібер перетягував з модуля наші речі, я з Набілем обійшов форстанцію. Багато часу це не забрало: не рахуючи підсобних приміщень, бункер являв собою центральну залу, яка вважалася такою лише за назвою. Насправді це був усього лише «п’ятачок» культурно-побутового призначення сім на сім метрів. До «зали» прилягав крихітний водний павільйончик із запасом води й регенератором. Навколо десяток кімнаток-комірок з окремими виходами в залу. В кімнатах було сіро й безлико: ліжко, шафа, стіл з переговорним пристроєм, два стільці. Немов і не жили тут ніколи люди, не сміялися, не сперечалися…

Незабаром Набіль вийшов на поверхню, а я відвідав нижній рівень, де розташовувалися склад і лабораторії, а затим піднявся в обсерваторію у верхній, купольній частині форстанції, але й там нічого цікавого не виявив. Ми почали перетягувати багаж, не сподіваючись розібратися з ним до вечора. Однак за допомогою кібера все виявилося примощеним значно раніше. Я сказав «вечора», маючи на увазі корабельний час. На Мегері не існувало темної, «нічної» пори доби, і тому на форстанції ми встановили той відлік часу, який був нам зручний. Для мене й Сааді став звичним бортовий час гіперльота, який ми покинули.

Упоравшись із пожитками, ми нашвидку перекусили, і кожен зайнявся своєю справою: Набіль — складанням польового психоіндикатора, я — перевіркою й регулюванням костюмів, покликаних уберегти нас від усіляких небезпек.

У нас була остання модель — захисний костюм з автономним силовим генератором. Надійна штука — блокує тебе від усього живого, окрім людини. Щоб можна було надати допомогу в разі чого. Я налагодив ширину захисного поля до десяти сантиметрів — так, принаймні, зачіпатимеш не кожну гілку, а через одну. Відтак приладнав фільтри, під’єднав псі-екрани проти гіпервипромінювань, відрегулював довжину стволів бластерів, щоб вони не виявилися коротшими від товщини захисного поля. Якщо зопалу торохнеш у власний захист зсередини, вважай, що кремація відбулася. Затим укомплектував НЗ. Перевірив кеб — гусеничну платформу з великим відкидним ліхтарем. Коли я звільнився, Набіль уже пішов відпочивати.

Я запитав кібера, чи не переказував мені щось напарник. Виявилося, переказував. Я вислухав довге, хвилин на сім, кучеряве послання, яке зводилося до того, щоб я, якщо не зумію поснідати з ним о сьомій тридцять, до восьмої був у кебі. Кібер відтворив повідомлення дослівно, зі всіма інтонаціями Абу-Фейсала і, що найдивовижніше, голосом, мов дві краплі води схожим на голос професора.

— У тебе декілька звукових програм? — здивувався я.

— Мій діапазон, — не без гордості повідомив кібер, — дозволяє модулювати будь-які звуки, доступні людському слухові.

— А нумо! — зацікавився я.

І тут кібер видав маленьке попурі, в якому були й гул космічного корабля на старті, і дзвін розбитої чашки, й обривок арії Розіни з «Севільського цирульника», й ціла гама всіляких чоловічих і жіночих голосів. Відтак, немов співак, що добре відкашлявся й розім’яв голосові зв’язки, основним своїм баритоном кібер запропонував:

— Який музичний твір послухаємо?

Я встав з-за столу:

— Обов’язково, обов’язково послухаємо, але іншим разом. А зараз час спати. Втім, давай щось останнє. З бурценівських записів…

Тільки-но голова моя торкнулася подушки, хрусткої і свіжої, як і простирадла, я заснув.

Мені рідко сняться сни. Зазвичай я сплю непробудним, так званим богатирським сном, який повністю, повернувши якийсь внутрішній вимикач, вилучає мене з буття на шість-сім годин. Лише перед пробудженням іноді я бачу невиразні, розпливчасті картини, та й ті не запам’ятовую. Але тієї ночі, незважаючи на втому, спалося кепсько. Снилися, немов караючи за ночі без сновидінь, страхіття. Цілими серіями.

— Облиш її, або я не знаю що зроблю! — приглушеним жіночим голосом закричав раптом кібер.

Побачивши, що я розплющив очі, кібер замовк. Я поглянув на годинник: спав три години. А кібер весь цей час не змовкав.

— Що за безглузді жарти?

— Це не жарти, — винувато відповів робот.

— А що? Колискова для кіберів?

— Ні, не колискова. Один з останніх бурценівських записів, як ви просили. Але якщо вам не сподобалося, я поставлю інший…

— Стоп, стоп! Чий це був голос?

— Олени Бурцен.

— Так… А коли зроблено запис?

Мені негайно відповіли. Вийшла нісенітниця. Я напружився і зміркував, що кібер перевів дату в умовну систему, яку ми з Сааді ввели для форстанції. Перерахував на абсолютний час. Виходило, запис зроблений на третій день, а точніше, на третю ніч перебування Тринадцятої гіперкосмічної на Мегері. Вочевидь, справді розмовляли її учасники. Але як кібер записав інтимну розмову? І навіщо?

— Де ти це почув? — запитав я.

— Тут.

— У цій кімнаті? А хто в ній жив?

Новина прозвучала для мене несподівано. Я не марновірний, але, якби знав, що загиблий учений жив у цій кімнаті, навряд чи з десяти кімнат на форстанції вибрав би саме цю.

— Якого дідька ти записав чужу особисту розмову? — обурився я.

— Я не записував. Я запам’ятав. Я взагалі все запам’ятовую. У мене практично необмежена пам’ять. Її об’єм…

— Гаразд, помовч. Дай подумати. Так. Я попросив тебе програти бурценівські записи? Повтори.

Раптом кібер заговорив моїм голосом:

— «… А зараз час спати. Втім, давай щось останнє. З бурценівських записів…»

Значить, кібер зрозумів мене буквально. Спрацював якийсь асоціативний ланцюг у його електронному мозку, який увімкнув з десятків і сотень можливих епізодів запис голосу самого Бурцена і його розмови з дружиною. Останньої розмови. На ранок Бурцен і Аніта пішли на маршрут і не повернулися.

Відчуваючи себе так, ніби уриваюся вночі в чужу спальню, я звелів кіберові прокрутити той запис іще раз.

Спочатку зазвучала легка естрадна мелодія, дуже популярна двадцять років тому і знайома мені зі спогадів дитинства. Запхикала сіттара. Відтак пролунав легкий шум кроків.

— Феліксе! — покликав жіночий голос.

— Так! Хто там? — сонно відгукнувся Бурцен. — А, це ти, Олено.

— А ти думав хто?

— Ну що ти, справді…

— Феліксе, мені здається, ти небайдужий до Аніти.

— Перестань верзти нісенітницю.

— Феліксе, облиш її.

— Слухай, давай припинимо цю розмову. Завтра рано вставати.

— Гаразд, я піду. Але прошу: облиш її. Облиш її, або я не знаю що зроблю! — Пролунав жіночий плач.

Прошурхотіли кроки, і знову залишилася лише музика.

— Все. Спасибі за концерт. Іди в залу. — Я відіслав кібера і знову ліг.

Від підслуханої розмови залишився неприємний осад. Не лише тому, що без запрошення вторгся в чужий сімейний конфлікт. Із голосу дружини Бурцена я зрозумів, що вона справді ладна на все…

Сказавши «а», прийнято говорити «б». Припустимо, що Олена Бурцен була доведена до крайності. Я почав думати, чи мала вона можливість… сприяти загибелі чоловіка й Аніти. Відповідь довго шукати не довелося: як медик Олена Бурцен могла й… організувати їх смерть. Так, я постарався наскільки можна пом’якшити це слово: бортовий лікар мав і мотив і засоби, щоб учинити вбивство!

Не можу повірити! Невже та строга втомлена жінка з сухуватим голосом, якою я побачив її на екрані гіперзв’язку, два десятиліття тому була здатна вбити з ревнощів? Але вона була здатна й плакати від ревнощів, і погрожувати. Що, дивлячись на неї сьогодні, навіть припустити важко. То все-таки вбивство? Подія для людської цивілізації надзвичайна, майже немислима, але яка все ж час від часу трапляється. Он воно як буває! Я узявся за це розслідування, щоб розвіяти підозри, а не укріплювати їх. Ех, якби можна було зараз зустрітися з самою Оленою Бурцен!

Утім, чом би й ні? Якщо не зустрітися, то побалакати з нею цілком реально. Добре, що мене забезпечили чотирма флашерами, не забувши додати, що це резерв «Пальміри-інформ».

Я записав питання до Бурцен — усього два слова. Вставив кристал у флашер і звелів кіберові запустити його. Через декілька хвилин флашер вийде в космос, перейде в гіперпростір, витративши на перехід майже всю свою масу. Відтак дасть останній спалах — і у вигляді хвиль прийде на навколоземний ретранслятор. Ще за годину Олена Бурцен отримає гіперграму. У ній будуть указані за абсолютним часом дата, година, хвилина, секунда відповіді й моє повідомлення. Цієї миті другий мій флашер, поставлений на прийом, пірне у гіперкосмос.

Лише жалюгідні дрібки піску падали на скам’яніле дно, але поступово купки зростали в купи, і, коли б піщана буря тривала дещо довше, котлован засипало б цілком. Але небесний секстет над Мегерою вже грав нову музику. Розтанув у рожевому серпанку найбільший місяць, замість нього різнобарвною ніздрюватою скибою нависла половинка четвертого, меншого супутника планети. Вітер, ніби за помахом диригентської палички, ослаб, а незабаром і зовсім ущух. Розпрямилися прим’яті чагарники, в улоговинах, розчищених від наносів, пробилася рідка гостролиста травичка. А на дні сухого котловану, в самому його центрі, потемніла й почала потихеньку розпливатися темна волога пляма.

РОЗДІЛ 10

Волога пляма росла, вогкий пісок просідав, обсипався, утворюючи в середині котловану маленький кратер. І ось уже калюжка, боязка, невпевнена, але така, що увібрала у своє маленьке люстерко все рожево-червоно-оранжеве небо, задрижала в цьому мікрократері, підштовхувана нетерплячим водограєм розбудженого джерела. Заворушилися й деякі корчаки, розкидані вітром у пустелі. Вони знову почали випускати коріння, але вже не углиб, немов відчуваючи, що ураганів боятися більше не треба, а вшир, розкидаючи і в повітрі, і у верхньому шарі ґрунту жорсткі колючі пагони. На повітряних корінцях поки не було листя. Спека ще стояла пекельна.

Гіперграма знайшла Олену Бурцен в Улан-Уде на конференції з тибетської медицини. Тільки-но закінчив доповідь відомий професор, що присвятив більшу частину свого життя розшифруванню й аналізові тибетських манускриптів. «Нарешті, — заявив учений, — нам відкрилося мистецтво стародавніх лікарів, що володіли секретом поєднання лікарських препаратів і психотерапії…»

— Ні, що ви на це скажете, — з понурим обуренням звернувся до неї делегат із сусіднього крісла, сухорлявий сутулий чоловік у чорному кімоно. — Навіщо вчитися у пращурів тому, що самі вміємо чудово робити?

— Чудово, та не зовсім, — заперечила Бурцен. — Чудово буде лише тоді, коли людина сама зможе лікувати себе власними ресурсами. А ми, лікарі, будемо лише зрідка допомагати їй, якщо треба.

Знайшовши опонента в такій безпосередній близькості, сутулий делегат споважнів, очі його заблищали. Він уже було відкрив рота, щоб дати гідну відсіч, як у стільниці перед Бурцен засвітився напис: «Термінова інформація».

— Даруйте, — сказала Бурцен сусідові, здивовано витягуючи з інформаційного віконця блакитний конверт гіперграми.

«Ви винні?» — прочитала вона, все ще не розуміючи, про що йде мова. Перевела погляд на підпис: «Санкін, планета Мегера, форстанція «Мегера-1», час виходу на зворотний зв’язок…»

Рука Олени Бурцен дрібно затремтіла. «Дасть мені колись спокій ця клята планета? — подумала вона. — Чи все життя переслідуватиме мов кошмарна примара? І хто це такий Санкін?» Бурцен розірвала гіперграму надвоє, склала половинки, ще раз розірвала навпіл, викинула клаптики в утилізатор.

На трибуну вийшов новий доповідач, почав говорити, але Олена його не чула. Перед очима стояли сірі друковані літери, відкреслені знаком питання: «Ви винні?»

Думки її, не стримуючись більше, покотилися назад, через роки, набираючи швидкість, мов спущений з гори візок. До часу знайомства з Феліксом Бурценом вона вже була свого роду знаменитістю. Ще не у вченому світі, а серед студентів. Вона закінчувала четвертий курс медінституту, і в неї вже були наукові праці. Олена приймала похвали без зарозумілості, але як належне: вона знала, що наука про людську психіку — її лікарське покликання, і головні відкриття ще попереду. У неї були в молодості захоплення, але вона, повертаючись додому з побачення, кожен крок, кожну фразу свого проводиря піддавала безжальному аналізові. Симпатії випаровувалися під спопеляючим променем логіки і психології.

З Феліксом вона познайомилася на перегляді в Будинку кіно. Показували новий фільм модного режисера. Картина була незрозуміла й тягуча. Олена нудьгувала, але піти не наважувалася — кіномани сиділи тихо, благоговіючи перед авторитетом, і вона боялася перешкодити їх таїнству споглядання. Раптом за два ряди попереду хтось підвівся і, ледь пригнувшись, але цілком упевнено, не звертаючи уваги на шикання естетів, почав пробиратися до виходу. Олена скористалася нагодою і прошмигнула услід. «Я вам дуже зобов’язана», — сказала вона на вулиці своєму «рятівникові».

Ним виявився молодий чоловік звичайної зовнішності, років двадцяти двох. Від лівої його скроні до вилиці тягнувся блідо-рожевий шрам. «Якби не ви, я б так і не пішла. І згаяла б цілий вечір», — повторила вона. «Тоді ваш вечір належить мені, — негайно зреагував молодий чоловік. — Пропоную піти до Ваганича. — «А хто такий Ваганич?» — засміялася Олена. «Ваганич — це мій друг!» — урочисто пояснив новий знайомий. Олена кивнула.

У передпокої квартири, куди привів її Фелікс, було тихо, й Олена з обуренням було подумала, що Ваганич усього лише спритний привід. Але тут Фелікс відчинив двері до кімнати, і вона побачила, що в кімнаті сидить чоловік зо п’ятнадцять. «Звичайна вечірка», — вирішила вона, але знову помилилася. Тут ішов диспут — присутні захоплено обговорювали англійський романтизм дев’ятнадцятого століття. «Ви що, філологи?» — запитала Олена й дуже здивувалася, дізнавшись, що єдиним літературознавцем у компанії є сам господар, Ваганич.

Після диспуту Фелікс провів Олену додому і, прощаючись, навіть не запитав телефон.

Її це зачепило, й вона перейшла в атаку за всіма правилами класичного роману: з’явилася у Ваганича через декілька днів, але не сама, а з приятелем, познайомила його з Феліксом і почала відчайдушно кокетувати з обома. У перший вечір між двома кавалерами, котрі не підозрювали, що є лише розмінними фігурами в гросмейстерських руках, виник легкий холодок. Наступного вечора холодок трансформувався у стійку неприязнь, а при третій зустрічі відбулася легка сварка, в якій Олена стала на бік Фелікса. Ображений приятель пішов, а Фелікс того вечора вперше її поцілував. Через місяць Бурцен освідчився в коханні. Олена привітала себе з перемогою.

Тепер, вигравши битву, залишалося лише, як завжди, проаналізувати ситуацію, відкинути емоції й заспокоїтися. Але тут Олена зрозуміла, що не хоче ніяких міркувань, ніякої логіки — вона просто хоче кохати, не замислюючись, стрімголов, кохати цього сильного, розумного чоловіка і бути завжди з ним.

Вони одружилися. Здивувавши друзів і полестивши Феліксові, Олена узяла прізвище чоловіка — акт вельми рідкісний, що вважався архаїчним. В один рік вони отримали дипломи, Фелікс — космоеколога, Олена — лікаря-психіатра, й відразу ж відлетіли на стажування на Грін-Трікстер.

Перші чотири роки були найкращими в їх сумісному житті. Кожен день на маловивченій планеті серед трохи суворих, але незмінно доброзичливих колоністів був насичений улюбленою роботою. І головне, одне одним. Може, вони й осіли б на Грін-Трікстері назовсім, але через особливості клімату довелося повернутися на Землю, де зазвичай жінки народжували нормальних, здорових дітей. Але в Олени виявилося невиліковне безпліддя. Вона дуже переживала, Фелікс як міг її заспокоював. Олена зайнялася наукою, зацікавившись серйозно психотерапією, заглибилася в дослідження.

Віддавши свій мозок науці, Олена звернула всі душевні пориви на Фелікса, кохання до нього з кожним днем, з кожним місяцем розгоралося, вимагаючи постійно бачити й чути чоловіка. Це гнітюче діяло на Фелікса, пригноблювало його, але Олена нічого не могла з собою вдіяти. Вона не відчувала впевненості в непорушності збудованого нею вогнища й, отримавши запрошення летіти в Тринадцяту гіперкосмічну разом з чоловіком, була втішена. Їй не хотілося відпускати Фелікса самого. В цьому крилася її помилка. Не варто було їй летіти, хай би Фелікс відпочив від неї. Але хіба вона його обтяжувала?

А потім, на форстанції, чи треба було набратися рішучості не пустити Аніту й Фелікса в той останній маршрут? Чи не в її владі було зупинити фатальний хід подій і не допустити такого страшного й незворотного фіналу? Але як? Не рахуючи різких, але безпечних збурень психофону планети та власних тяжких думок, приводу заперечувати проти їх сумісного маршруту не знайшлося. І все-таки, якби вона сказала «ні», Фелікс і Аніта не пішли б… Хай би зрозуміли, що вона ревнує, хай було б соромно, але вони не пішли б і залишилися б живі.

Олена Бурцен вирвала з делегатського блокнота аркуш і швидко написала: «Гіперграма. Мегера-1. Санкіну. Фелікс був для мене дорожчим від життя. Приїжджайте. Я розповім про нього. Олена Бурцен».

Спека ще стояла добряча, але в атмосфері планети відчувалися якісь зміни. Синіло небо, повітря робилося все рідшим, легшим. І здавалося, саме від цього повітря поодиноким тваринам і рослинам, що пережили попередні сезони, хотілося прорвати оболонку вже застарілої й віджилої своє плоті, й перетворитися на щось нове й досконале. Як це зробити, вони не знали, і тому просто існували, віддавшись стихії природи. Лише джерело не переставало збільшуватися в розмірах, розмивати піщані береги, заповнюючи котлован під рожево-блакитним навісом мегеріанського неба.

РОЗДІЛ 11

Навколо котловану на сотні кілометрів тягнулася бура пустеля, втикана пересохлими пучками грудкоподібних кущів. Весь цей далекий, чужий світ лежав під рожево-блакитним навісом неба майже без руху, не проявляючи жодних ознак життя. Та все ж він жив. Жив напруженим очікуванням того, що мало трапитися. І тут у прозорій безхмарній порожнечі метнулася, вибухнула біла блискавка, немов ляснув крилами гігантський птах. Ще, ще розриви. Лавина блискавок устромилася в пустелю. І та у відповідь стихії неначе блаженно заворушилася. Почався сезон пробудження.

Скільки разів, готуючись до відрядження, я бачив зображення планети у відеозаписі й подумки малював її за звітами експедицій. І навіть учора, коли вдивлявся в оглядові екрани форстанції, я все ж ніяк не міг добрати, чому цю планету нарекли таким неприємним ім’ям. Причому, я з’ясовував спеціально, планету одностайно охрестили Мегерою в Академії астрономії відразу після проглядання запису першого автономного телеблоку, опущеного на поверхню планети. Але вже після виходу з форстанції я з лишком отримав усю бракуючу гаму відчуттів.

Перший маршрут ми виконали на кебі — станційному всюдиході. Він є прямокутною платформою з чотирма кріслами і корпусом із прозорого репелону.

Від’їхавши метрів двісті, ми зупинилися.

— Ну як тут із розумом, професоре? — поцікавився я.

Сааді стурбовано порався з великим чорним ящиком, який, як я зрозумів, і був тим самим польовим психоіндикатором. Судячи з невдоволеного мимрення Абу-Фейсала, прилад відмовлявся проводити задуману професором революцію в контактології.

— Не ладнається? — співчутливо запитав я.

— Не можу второпати, Олесю. Якщо вірити показам детектора, то все навколо буквально вирує від вищої нервової діяльності.

Я подивився на шкалу, де примітивний індикатор справді витанцьовував схвильований танець в інтервалі «інтелекту», і розреготався.

— Як розуміти ваш сміх? — образився Сааді.

— Вітаю, професоре. Ваш геніальний прилад, поза сумнівом, справний. І чудово діє.

— Але я не можу повірити…

— Тоді ви відмовляєтеся повірити в нашу з вами розумність!

Абу-Фейсал почав було заперечувати, але зупинився на півслові й також розсміявся, зрозумівши свою помилку. Він забув винести псі-мікрофони назовні, а репелонова кабіна виявилася чудовим екраном. Її захисні стінки не лише ізолювали «детектор розуму» від усіх зовнішніх псі-хвиль, але й блокували внутрішні. Довелося опустити стінки й винести датчики на зовнішній бік. Індикатор відразу заспокоївся, завмерши десь трохи вище нуля. Зате занепокоїлися ми з Сааді.

Ні, ми хвилювалися не за свою безпеку. Нас захищала силова автоматика костюмів і шоломофільтри, а стінки кеба, якщо знадобиться, закриються в частки секунди. І не повітря Мегери діяло на нас якимось особливим чином. Це було майже земне за складом повітря, цілком придатне для дихання, та ще контрольоване легеневим монітором.

Зловісним, неприязним зробилося світло, що заливало пустелю: рожево-бузкове, похмуре. Немов у міражному мареві тремтіли над нами диск Червоного сонця і три малі місяці. Звісно, світло сонця не змінилося, але за склом кабіни воно здавалося блідим, ірреальним. Не розсіюване репелоном світло огорнуло нас, і я пройнявся раптом відчуттям, що світ планети, по якій ми колесили на кебі, зовсім не мертвотна пустка. Цей світ, незалежно від наших відчуттів, живе своїм життям, чужим нам і незрозумілим, а ми, дві земні істоти, — непрохані гості в цьому світі…

— Вам нічого не здалося, Набілю? — запитав я, мимоволі приглушуючи голос.

— Ага, значить, і ви відчули! — зрадів професор. — Але не лякайтеся. Це вплив психофону Мегери. Ознак позаземного інтелекту наразі немає. Біодіяльність планети лише на нижчих і середніх рівнях.

За шість годин подорожі Мегерою ми не зустріли жодної живої істоти. Навіть птаха абиякого, на кшталт того, що ми сполохали біля бункера, не побачили. Не втримавшись, я демонстративно поспитав у професора, де ж його горезвісна фауна.

— Під нами, під нами, — Набіль указав пальцем униз, — у ґрунтовому шарі. Щонайменша зміна погоди — мегеріанські спори й личинки почнуть прокидатися.

— А коли зміниться погода? — допитував я.

— Ось-ось повинна, судячи з положення Червоного сонця.

Я подивився в небо й нічого особливого не побачив, хіба що сонце стало яскравішим, а один з місяців зайшов частково за другого. Тепер положення небесних тіл нагадувало мені нахилену вісімку.

Несподівано осторонь хруснуло, ніби хтось зламав об коліно суху галузу. Машинально я штовхнув ногою гальмо й одночасно увімкнув захист. Репелон кеба зімкнувся над нами.

— Що це було, Набілю?

— Точно не впевнений, але схоже на електричний розряд.

Знову повторився тріск, і небо розверзлося над нами. Білий зиґзаґ блискавки встромився в пустелю. Почалася гроза, якої я ніколи в житті не бачив. У цілком чистому, без жодної хмаринки, небі спалахували вогненні кулі й стрічки. Одна з блискавок ударила в дюну метрів за п’ять від нас. Бура потріскана глина миттєво розпеклася до білого жару, спучилася пухирями й знову затверділа. Ураган бушував декілька хвилин і, видно, розрядивши без користі весь свій арсенал, покривши поверхню планети пухирями опіків, ущух.

— Ну що, їдемо далі? — запропонував я, але професор мене не почув.

— Дивись! — Він указав на найближчий оплав.

Спечений ґрунт навколо пузирчастого горба покрився мережею дрібних тріщин. Звідти виповзали, мов зміїні язички, стебла з роздвоєними верхівками. Ці травинки й справді чимось нагадували змій. Неспішно, але неймовірно швидко для рослин витягувалися вони із землі жовтуватими трубками, які ставали все вищими, товщими, міцнішими…

На наших очах тоненькі паростки перетворилися у схожий на реп’ях кущ. Він продовжував рости. Стебла стали стовбурами, від них вистрілили золотистими кучериками бічні пагони. За лічені хвилини пагони-кучерики опустилися вниз до ґрунту й почали розповзатися в різні боки. Деякі пагони потрапляли у тріщини і, певно, викидали корінці. Тут-таки починали підніматися вгору й товщати нові паростки. Один довгий відросток дотягнувся до нашого кеба, тицьнувся в гусеницю.

— Що робитимемо, професоре? — занепокоївся я. — В механізм кеба рослинам, звісно, не проникнути, але ходову частину вони можуть обплутати своїми мацаками.

Сааді поплескав мене по плечу:

— Боїтеся за техніку, Олесю?

— Боюся не боюся, але краще скажіть вашим бур’янам, щоб проростали кудись в інший бік.

— На жаль! Вони мене не почують. А якщо й почують, то навряд чи послухають. «Детектор розуму» стверджує, що інтелектом тутешній творець обділив енергійні рослини.

— Тоді доведеться їх потурбувати, без попередніх контактологічних дебатів.

Я увімкнув задню передачу, ледь прокрутив гусениці. Немов здригнувшись від болю, обірваний пагін зметнувся вгору. Над місцем обриву відразу ж виник маленький димний клуб. Такий самий я бачив на Землі, коли наступив у лісі на старий гриб-димовик. Лише ця хмарка була не зі спор, не з соку чи якоїсь сокової пари, а складалося з найдрібнішої мошкари, що вирвалася на свободу крізь порожнисту серцевину пагона.

Тим часом на основному стовбурі рослини, в півметрі від землі, набубнявіла колюча яйцеподібна шишка. Схожість із яйцем ще більше посилилася, коли шишка репнула. З неї найнатуральнішим чином вилупилася істота, що нагадувала непомірно товстого короткого хробака-трепанга. Новонароджена істота з похвальною рішучістю рушила за мошкарою. Не звертаючи уваги на розгойдування гілки, істота доповзла до краю і там зупинилася, мовби роздумуючи, що робити далі.

— Що кличе його до братів по деревному соку? — сказав ущипливо я. — Чи не той одвічний потяг до контакту?

— Можливо, — погодився Сааді. — Тільки контакт у даному випадку продиктований мотивами гастрономічними.

І справді, з тіла «трепанга» почали викидатися тонкі довгі язички. До них прилипала мошкара, і язички поверталися в тіло, а трепанг знову і знову закидав їх у густу хмарку комах.

Звідкись метеоритом налетів ширококрилий птах, промайнув над кущем і зник удалині. Разом з ним зник і трепанг.

— Прощавай, допитливий друже наш! Приємного тобі контакту! — Я помахав рукою.

Сааді був зайнятий своїми думками і не підтримав жарту.

— Ну ось і дочекалися, — повідомив він. — Пустеля прокидається. Зміна пір року.

Лише зараз до мене дійшло, що нам пощастило спостерігати найважливіше на Мегері — еволюцію живого світу. Розряд блискавки пробудив спори, що дрімали в ґрунті. Поєднання сонць і місяців створило необхідні умови, і на поверхні Мегери завирувало життя, закружляло у фієсті сприятливого сезону.

— Що робитимемо, Абу-Фейсале?

— Поїдемо додому. На сьогодні досить. Треба відпочити, опрацювати отримані матеріали й підготуватися до завтрашнього виходу. Думається, ми побачимо ще чимало цікавого.

Я погодився з контактологом: його завдання — шукати інтелект, моє — обдумати все, що стосується Тринадцятої гіперкосмічної.

Назад ми їхали навпростець і через тридцять хвилин були вже біля бункера. Наш рукотворний курган не потрапив у зону грози й тому зустрів тією самою безрадісною іржавою купиною. Ми в’їхали у «передбанник», прошлюзувалися. Кожен зайнявся своєю роботою, і до самого вечора ми не спілкувалися, поки гроза не підійшла до бункера.

Коли перші блискавки обрушилися на пересохлий барабан ґрунту над форстанцією, ми вже сиділи в обсерваторії. Увімкнувши фіксуючу апаратуру, я озброївся кінокамерою.

Перед нами повторилася точнісінько та сама картина, що і в пустелі. Спочатку виросло дерево. Я відправив кібера зламати гілку. З місця облому випурхнула хмара гнусу, дозрів і вилупився ненажерливий трепанг. Але далі події почали розгортатися інакше. На трепанга напав уже не птах, а черепаха, що казна-звідки «прискакала» на непомірно довгих павучих ніжках. Хрумкнувши, вона проковтнула половину трепанга. Яка це була половина, передня чи задня, сказати було важко, але таке утинання, як не дивно, пішло трепангові на користь. Уціліла його половина, не гаючись, відростила декілька рухомих кінцівок. Істота моторно задріботіла кудись у пустелю…

— Еволюція… — немов прочитавши мої думки, сказав Сааді.

Хоча виходило, що я сперечаюся з самим собою, але, сприкрений проникливістю партнера, я все ж зважився заперечити:

— Чи далеко вона заведе, така еволюція? Половинку хробака зжеруть або біля найближчого куща, або трохи далі…

— Хай біля наступного куща, — махнув рукою Сааді. — Все одно рано чи пізно знайдеться хижак, прояв розуму якого поставить його над рештою всієї органічної природи…

— Киньте, професоре, скільки разів виявлялося, що хижак, якому приписували розум, не прислухався навіть до інстинктів самозбереження.

— Обережніше, Олесю, обережніше. В людського розуму були свої етапи розвитку. Свої пори року, так би мовити. Було в нашій історії варварство, середньовіччя, фашизм. Соціальні антагонізми, злочинність, були спроби ядерного самогубства. Ми переступили через усе це — а значить, піднялися на нові щаблі інтелекту…

Мені згадалися матеріали Тринадцятої гіперкосмічної, відеозапис, який я встиг проглянути на Пальмірі. З озера діставали тіла Аніти й Бурцена. Діставали, вірніше, їх порожні костюми, такі ж новенькі і так само надійні, як і наші. Лише без шоломів.

— Якби переступили, то не гинули б люди, — сказав я несподівано для себе.

І Сааді вгадав мої думки. Чи не тому, що подумав про те саме?

— Ви про загибель Фелікса й Аніти? — з викликом промовив він. — Але до чого тут це? Нещасний випадок…

— Не певен…

Сааді почервонів. Він завжди червонів, як тільки я заговорював про давні події.

— Не розумію, про що ви говорите, Олексо Васильовичу. Я давно здогадуюся, які у вас бродять думки. Ви припускаєте, що сталося вбивство?

Я помовчав, і Набіль Сааді почервонів ще більше.

— Абу-Фейсале, а ви вірите, що двох досвідчених учених не могли захистити ні поле, ні кеб, ні костюми?

— Вони вийшли з кеба. Біля озера була досить густа рослинність. Фелікс, щоб не пошкодити дерева, залишив кеб і пройшов далі пішки.

— Гаразд. Припустимо, Фелікс і Аніта стояли на березі й спостерігали. Але як вони опинилися в озері? Яким чином? Що пробило силовий захист?

— А ви звернули увагу, що поле вимикається, коли знімаєш шолом!..

— Атож! А чому вони були без шоломів? Ніхто в комісії на це питання до ладу не відповів, усі лише знизували плечима: зняли — тому й загинули. А я питаю: чому зняли?

Сааді лише знизав плечима.

— Повітря тут за складом близьке до земного, особливо в деякі зелені сезони. Може, закортіло подихати трохи без шолома? Або ризикнули встановити без шолома контакт із невідомим індуктором?

— Навіть якщо ми знайдемо на Мегері розум з телепатичними здібностями, — заперечив я, — то тоді отримаємо відповідь лише на питання, чому люди могли опинитися в озері без шоломів. Але не на питання, чому вони зняли шоломи. Чи, ви вважаєте, супергіпноінтелект пробив захист? Експерти практично виключають таку напругу псі-поля. З другого боку, будь-який учасник експедиції за бажання легко міг підстроїти нещасний випадок. Наприклад, викликати несправність легеневого монітора, і в певну мить люди почали задихатися в шоломах. Або втратили контроль над собою…

— Дикість якась. Але… але, покладемо, технічно це підстроїти можна. Проте навіщо? Ви, Олексо Васильовичу, поза сумнівом, великий знавець детективної літератури. То пригадайте: сищики минулого завжди починали розслідування з питання «кому вигідно?». Кому могло знадобитися вбивати Аніту й Бурцена?

— Хочете мотив?

— Так, якщо завгодно. Мотив!

Я так захопився суперечкою, що забув про свій намір діяти з позицій адвоката і повністю увійшов у роль обвинувача.

— Мотив Олени Бурцен — ревнощі. Мотив Альберто Тоцці — нерозділене кохання, ущемлене самолюбство й ті-таки ревнощі. Мотив Масграйва — найнепереконливіший, але все-таки припустимий — ненависть до підривачів експедиційної дисципліни. Лише у вас немає видимого мотиву, Абу-Фейсале.

— Оце вже ні, даруйте! — войовничо вигукнув контактолог. — Мотив, у такому разі, був і в мене. Ми з Бурценом були, користуючись вашою термінологією, заклятими науковими ворогами!

Сезон пробудження вихлюпнув на поверхню життя, що дрімало в надрах планети. Суворий клімат двадцяти п’яти пір року затримав розвиток спор, личинок, насіння. І раптом життя це, знуджене за світлом, негайно кинулося в спіральну, стрімку круговерть еволюції.

РОЗДІЛ 12

Медуза поворушила мацаками, розпростала краї мантії й, натягнувши желеподібне тіло між гілок високого дерева, наготувалася до полювання. Голод спонукав діяти цю хижу істоту, примушував вслухатися в кожен шерех. Медуза відчула, вловила сите вдоволене воркотання другої медузи на дальньому краю лісу, і від цього ще нестерпніше закортіло їсти. Внутрішнім слухом медуза відзначила наближення якоїсь крупної живності до її дерева. Напружилася, перетворившись у груду залізних напівпрозорих м’язів.

Декілька днів ми працювали, виїжджали в маршрути, спостерігали. І все одно вирішення головного питання — хто вбив? — не просувалося далі умоглядних легковажних висновків.

Те, що Сааді сам зводив на себе можливі підозри, жодною мірою не заспокоювало мене. Навпаки, цей припущений мотив злочину захопив мою уяву. Мене вразило, як вправно й довго приховував Сааді наукову ворожнечу з Бурценом: у жодному звіті, в жодній розмові на це не було зроблено й натяку. А ворожнеча існувала. Відсилаючи з Мегери репортаж на Пальміру, я вставив у гіперграму прохання розібратися в антагонізмі двох учених. Через дві доби я знову пожертвував останнім редакційним флашером, вивівши його в гіперкосмос за відповіддю. Як я й розраховував, мої колеги на Пальмірі не підвели. Неквапливі у звичайних справах, вони володіли даром мобілізувати сили, коли це було потрібно.

У повідомленні мовилося, що Бурцен був головним науковим опонентом Набіля Сааді. Хоча обоє дослідників представляли різні галузі науки, їх інтереси непримиренно стикалися в одному — в суперечці про походження позаземного інтелекту. Теорії Бурцена й Сааді підтримувалися різними групами вчених. Сааді відстоював досить сміливу теорію неорганічних мислячих структур, Бурцен же доводив прямо протилежне. Він був переконаний, що носієм розуму може бути лише біологічний утвір, продукт органічної еволюції.

Мотив Сааді треба було розглядати як вельми серйозний. Загибель Бурцена, по-перше, позбавляла професора від, як він сам висловився, «заклятого наукового ворога», який міг, довівши свою правоту, скинути Сааді з академічного п’єдесталу. А по-друге, приписуючи загибель людей таємничому гіпнотичному випромінюванню, яке імовірно могло бути продуктом позаземного інтелекту, Сааді отримував якщо не підтвердження, то значне підкріплення своїх наукових позицій.

Я вже не сумнівався, що хтось третій свідомо чи несвідомо винен у тому, що Бурцен і Аніта зняли шоломи й… пірнули в озеро.

Озеро… Кілька разів під’їжджали ми з Набілем до самого яру, схожого на пересохлий покинутий кар’єр. Коли б не старі відеозаписи та крихітний водограй джерела на дні, ми нізащо не впізнали б у цьому котловані загадкове озеро. Те саме, що розливається тут лише в одну пору року — в двадцять шостий сезон. Розливається, щоб перед початком нового циклу висохнути. Те саме озеро, яке так чи інакше прийняло, забрало чи пожерло два людські життя.

Сезон, який переживала Мегера, можна було без вагань назвати сезоном пробудження озера.

З кожним днем калюжка збільшувалася, росла, рівень води піднімався, і калюжка ця все більше нагадувала звичайний земний ставок.

По краю озерця заколихалася синяво-зелена ряска. Козирки насичених вологою берегів затягнуло рожевою павутиною незліченних корінців, а ґрунт навколо висохлого котловану, все ще брудно-коричневого кольору, як і всюди, затягнувся обрідною травичкою. Трохи віддалік, метрів за двадцять від озера, починався «буш» — невисокий чагарниковий ліс. Його населяли літаючі, бігаючі, повзаючі. Щогодини мегеріанська фауна ставала все дивовижнішою, різноманітнішою. І в цьому прогресуючому розмаїтті видів угадувалася система. Одні пожирали других; не встигнувши перетравити жертву, хижак сам потрапляв комусь на обід. Через день ледачих трепангів, незграбних стрибаючих черепах уже не було видно. На зміну їм прийшли більш пристосовані потвори, але й від них не залишилося й сліду: життя на Мегері ускладнювалося з вражаючою швидкістю. Перед нами промайнув калейдоскоп найнеймовірніших створінь. Останнє покоління тварин, що з’явилися два дні тому, після чергового рясного дощу, відрізнялося від попередників великими розмірами, здатністю до мімікрії й майже нестримною агресивністю.

Мегеріанські мешканці намагалися нападати на нас і раніше, але то були помірно крупні особини, і ми зброю не застосовували, повністю покладаючись на захисне поле. Було навіть цікаво випробовувати власну витримку: нічого не роблячи, дивитися, як на тебе мчить чергова груда кігтів та ікол.

У день дощу на мене кинувся вепр із прямими гострими іклами, але на відстані витягнутої руки звір натрапив на захисне поле, яке повністю поглинуло енергію удару. Коли я обернувся на шум, кабан уже бився в конвульсіях.

Професор, поза сумнівом, бачив усе від початку до кінця, але не вистрілив. «Ну й витримка, — подумав я. — А раптом захисне поле відмовить?»

Як завжди, ми залишили кеб на галявині, щоб дарма не знищувати рослинність, і рушили пішки, зрідка перекидаючись словами. Сааді не відривав очей від психоіндикатора. Прилад висів у нього на грудях, і професор раз у раз спотикався. Коли Абу-Фейсал перечепився за чергове кореневище, з дерева раптом просто йому на голову спланерувала прозора медуза.

Захист, певна річ, не вимкнувся, але медуза падала плавно, і поле її не відкинуло, а лише зупинило, блокувавши простір навколо костюма на задані декілька сантиметрів. Тоді медуза спробувала заковтнути Сааді разом із захисним полем. Половину тулуба контактолога накрило желеподібним ковпаком.

— Що робитимемо, професоре? — зі всією незворушністю, на яку був здатен, поспитав я.

Навіть подвійна оболонка з репелонового шолома й тіла медузи не могла приховати написані на обличчі професора лють і переляк. Абу-Фейсал розставив ноги, напружив плечі і, допомагаючи собі руками, спробував зірвати слизисте покривало.

— Ви схожі на Лаокоона, професоре, — відзначив я, наводячи на нього об’єктив. — Наші читачі, поза сумнівом, порівнюватимуть ваш поєдинок з відомою скульптурною групою[10].

— Припиніть ваші жарти!.. — прохрипів Сааді, марно силкуючись звільнитися. — Краще придумайте щось!

— А що? Ми ж домовилися не застосовувати зброю. Зняти медузу голіруч неможливо… Послухайте, Набілю, ви мене добре бачите?

— Бачу, — похмуро відгукнувся Сааді. — Трохи розпливчасто, але бачу…

— Ну то й нехай собі висить. А ми підемо далі. Гадаю, через півгодини медуза переконається у «вашій повній неїстівності» й відчепиться. Потерпіть, Абу-Фейсале, зате збережемо медузі життя…

Абу-Фейсал не захотів терпіти. Він стиснув кулак, із рукава висунувся бластер і зав’яз у напівпрозорому желе. Палахнув спалах, і на всі боки бризнули обвуглені драглисті шматки.

Аналізуючи поведінку професора в цих епізодах, я прийшов до висновку, що Набіль Сааді куди жорсткіший, ніж може здатися з вигляду. Його експансивна манера триматися у поєднанні з певною потайливістю й науковим фанатизмом могли дати грізну суміш.

Що більше я роздумував про учасників Тринадцятої гіперкосмічної, то менше вірив у те, що злочин скоїла дружина Бурцена або Тоцці, що досі очолювали мій «список підозрюваних». Вони навряд чи були здатні розробити детальний план убивства, розрахувати час, підготувати технічну частину й не вагаючись здійснити задум, а після цього впевнено й уміло заперечувати свою причетність до пригоди.

Узяти хоча б гіперграму Олени Бурцен. Хіба це визнання провини, як здалося спочатку? Жінка могла передумати, пробачити покійного чоловіка, дозволити скористатися сімейними архівами. Ні, злочин могла скоїти лише жорстока, розумна, лукава людина, наділена незвичайною силою й рішучістю. Тут був потрібен холодний розрахунок, а не сплеск емоцій.

Масграйв? У принципі, він міг здійснити задуманий злочин. Він категоричний, твердий, прагне у всіх питаннях наполягти на своєму. Нехай навіть Масграйв неабиякою мірою «фанатик від дисципліни», але чи міг такий чоловік, незалежно від обставин, сам піти на порушення закону в експедиції, на найстрашніший злочин? Маловірогідно.

Не витримує аналізу й версія про його злочинну халатність. Навіть якщо Масграйв припустився помилки, яка призвела до трагедії, і не зізнався (що, втім, суперечить прямоті його вдачі), то від комісії, яка займалася цією справою цілий рік і навіть вилітала на Мегеру, приховати якусь технічну накладку було б украй важко. Власне, експерти розбирали два припущення: про технічну несправність і можливість присутності зовнішнього, мегеріанського чинника. Першу версію вони визнали необґрунтованою, і немає причин сумніватися в компетентності комісії.

Що ж залишається? Та сама гіпотеза про хижу парапсихологічну істоту, яка змусила учених вимкнути силове поле і знищила їх. І ще — Набіль Сааді.

Версія про те, що злочин скоївся не без участі Сааді, легко вбирала в себе нові мотивування. Кожен додатковий штрих ув’язувався з цим припущенням, не викликаючи суперечностей. Залишалося лише дивитися й чекати.

Закінчувалася передостання доба нашого перебування на Мегері. І тут захиталася, відхилилася від нуля стрільця психоіндикатора. Перший порив — виплигнути з кеба і негайно йти на джерело псі-хвиль — Сааді стримав.

— Джерело слабке, — сказав він, — якщо там справді жива істота, невідомо ще, як вона поведеться. Треба взяти три-чотири пеленги з різних точок, визначити точне місцезнаходження джерела й негайно повернутися на базу. А там уже ще раз перевіримо устаткування, захист і погодимо план подальших дій.

Я не став сперечатися з контактологом. Узяли чотири пеленги і встановили, що псі-випромінювання йдуть із озера. Джерело практично не переміщалося. Я спокійно довів кеб до форстанції й перед тим, як загнати його в шлюз, ще раз гарненько обміркував ситуацію.

Завтра ми вирушимо до озера, відшукаємо джерело псі-хвиль, і таємниця Мегери буде розкрита. Чим це обернеться для Сааді? Якщо в озері виявиться загадковий Розум і Сааді вступить з ним у контакт, то він сміливо може ставати в шеренгу геніїв поряд з Архімедом, Ньютоном, Ейнштейном… Якщо ж визначать у псі-хвилюваннях озера суто фізичний феномен або, скажімо, примітивну тварину, що розвинула в собі телепатичний орган, тоді плани Сааді здобути на Мегері підтвердження своєї вченої доктрини луснуть, мов мильна булька. Чи не повторюється зараз історія, яка трапилася вісімнадцять років тому і яка так трагічно закінчилася для опонента Сааді, — космоеколога Бурцена? Чому ж не припустити, що у схожій ситуації станеться аналогічна розв’язка?

А чи не означає це, що під личиною професорської поважності ховається злочинець? Тоді і з репортером Санкіним також трапиться «нещасний випадок»? І ще один свідок зникне. Звісно, з вини шкідливого невловимого позаземного інтелекту. Принаймні, так стверджуватиме перед черговою комісією професор Набіль Сааді. Поза сумнівом, інтерес до його теорії зросте у всіх наукових колах. Думці очевидців і тих, що «брали участь особисто» вірить багато хто. І чи не для цього напросився Сааді в мої напарники? Якщо він убив Бурцена, щоб перешкодити встановити істину, що завадить йому знову підіграти власній науковій честолюбності? Яким чином? Учинивши ще одне вбивство. Коло замкнулося…

Авжеж, якщо й справді справа стоїть так, стає зрозумілим, чому сьогодні Набіль не пішов до озера. Злочин треба підготувати й не залишити жодних доказів. А може, злочин уже готується? Сама по собі затремтіла стрілка психоіндикатора, чи з допомогою Сааді?

У будь-якому випадку, вирішив я, завтра треба бути готовим до всього. Я ще раз перевірив спорядження. Відтак увів інформацію в резервний форстанційний супутник гіперзв’язку. Викликав кібера й наказав йому запустити флашер рівно о двадцятій нуль-нуль за місцевим часом. Якщо я повернуся, встигну відмінити екстрене повідомлення. Відтак я прийняв крижаний душ, випив чашку гарячого шоколаду і вперше за останні дні заснув нормальним глибоким сном.

Груда напівпрозорих м’язів бризнула дрібними обвугленими шматками, беззвучно гинучи під ударом вогненного променя. Всі мегеріанські хижаки відчули, що на планеті з’явився новий, досконаліший, аніж вони, звір, і відзначили про себе, що на двоногу прямоходячу істоту полювати не можна. Тепер медузи пропускали людей, намагаючись нічим не виказати свою присутність. Але не це було головним для медуз. Якась незрозуміла тривожна хвиля уривалася в їх мислячі органи, примушувала забувати про голод, про інстинкт самозбереження. І хвиля ця йшла від озера, яке вже піднялося до самих країв котловану.

РОЗДІЛ 13

Мовби пробуючи силу, озеро бавилося сміттям, що потрапило в нього зі струмками, розчиняло органічні частинки, а неорганічні речовини опускало на тверде нескаламучене дно. Напружившись, зібравши волю міріадів клітин воєдино, озеро накинулося на ліс телепатичним арканом і потягнуло все живе, немов затягуючи петлю. І мегеріанський ліс здригнувся, і застигли в жаху перед неминучою загибеллю звірі. Й лише третій місяць безпристрасно продовжував висіти в небі.

Стрілка «детектора розуму» вчора хитнулася, коли ми наближалися до третьої зони. Це зовсім поряд з озером. Разом із Сааді ми з самого початку досліджень розбили район на умовні зони. Озеро, де виловили костюми загиблих учених, ми прийняли за зону «нуль», кожні наступні сто метрів по радіусу — за чергову зону. Наша форстанція, таким чином, потрапляла у вісімдесят третю зону.

Кілька разів запеленгувавши джерело псі-хвиль, ми встановили, що випромінювання відходять від берега або з поверхні озера. За саадієвською шкалою визначили інтенсивність інтелекту. Вийшло десь на рівні пітекантропа. Не бозна що, але я особисто не став би відкладати знайомство з телепатом. Проте Сааді вирішив, що знайомитися зарано і слід ще зачекати. Я добряче розсердився, хоча наступного дня визнав, що контактолог мав рацію.

Ми виїхали зранку. Кеб залишили, як завжди, не доїжджаючи до озера. Увімкнули детектор. Стрілка відразу стрибнула. Пішли далі пішки. Я — позаду, Сааді трохи попереду. Абу-Фейсала було не впізнати. Професор то мов загіпнотизований не відводив очей від свого індикатора, то починав дико озиратися навсібіч. Я добре розумів збудження професора: він стояв на порозі відкриття або…

Йти було важко: вночі пройшла злива, і ліс, ще вчора придатний для легких піших прогулянок, перетворився на справжнє рослинне пекло. Все переплелося й переплуталося. Трава витягнулася й обвилася навколо колючого підліска, чагарники зацвіли соковитими жовтими джгутами, які за ніч обкрутили й немов зв’язали один з одним деревні стовбури, а бурі, зелені й канаркові крони дерев зійшлися вгорі в суцільну клаптеву ковдру. Під цим покривом мегеріанський ліс намагався утримати дорогоцінну, життєдайну вологу. На всіх лісових рівнях, від ґрунту, що чавкав під ногами, до листяного даху, вирувало й кричало на всі голоси, ударялося об наші захисні поля й відлітало в боки чужопланетне життя.

Ми пробивалися крізь зарості, де підпірнаючи під гілля, де, мов криголами, розсовуючи листя власною вагою, де деручись по завалах, наче по драбині. Ось якби попрацювати бластером хоча б дві хвилини, то перед нами лежала б зручна, в міру широка просіка. Причому, я певен, вона через добу знову повністю заросла б. Не виключаю, що я так і вчинив би, якби в мене був інший супутник. Але Сааді за таку вільність потім заїсть.

Здавалося, ці зарості ніколи не скінчаться. Я поділився з Сааді побоюваннями, що ліс може обірватися край самої води і останній наш крок буде просто в озеро. Але ми побоювалися марно. Перед озером рослинність рідшала, на берегах залишалася лише жорстка коротка трава. Якби це був земний ліс, то кращого майданчика під туристський бівуак і бажати годі. Але ми були не на відпочинку й пам’ятали про тутешні сюрпризи. Тому обоє відразу уловили в ідилічному пейзажі якусь неприродність, якусь невідповідність тому, що зустрічалося нам досі й склалося в єдину загальну картину.

Помітивши, як Сааді перевірив зброю, я теж намацав свій бластер. Однак потреби в тому не було. Нападати на мене ніхто начебто не збирався, та й захисне поле страхувало від несподіванок.

Ми розставили апаратуру, датчики, укріпили детектор. З його показів виходило, що десь у озері й справді причаївся хтось злегка мислячий. Це було неймовірно і могло обіцяти несподіванки, якщо прилад не брехав.

Червоне сонце закотилося за обрій і звідти підсвічувало третій місяць, і без того сяючий у променях Жовтого сонця, мов мідна таріль. Інших місяців на небі видно не було. День стояв спекотний, хоча в костюмах ми не відчували цього. Високу температуру поверхні виказувало тремтливе, затягнене серпанком випарів повітря.

Було тихо. У моєму шоломофоні звично шелестіло дихання Набіля Сааді, приглушено доносилися з лісу тваринні схлипи та дзвеніло декілька ручаїв, що народилися з нічною зливою й тепер із дзюрчанням прямували до наповнюваного озера.

Я підійшов до краю й обережно глянув униз. На секунду мені здалося, що озеро дивиться на мене. Озеро, що стало раптом величезним, незмигним скляно-блакитним оком.

Я відсахнувся. Може, так було і з Бурценом та Анітою: вони наблизилися, заглянули у воду — і вже не змогли відвернутися… Але чому ж вони зірвали шоломи?..

— Що показує ваш детектор, Набілю?

— Скоро дійде до половини середнього рівня людського інтелекту.

Я свиснув. Для сенсації вже достатньо. Але для вирішення проблеми показів індикатора замало.

— А коли, по-вашому, можна буде почати контакт?

— Зачекаємо… Джерело випромінювань себе ніяк не проявляє.

І раптом щось трапилося. Ми спочатку навіть не збагнули що. Ніби ліс перетворився на один перевантажений гігантський трансформатор, завібрував від гулу, викинув над деревами заклубочені баранці диму… Вони повзли до озера звідусіль. Чорні хмари, що наступали в наш бік, складалися не з кіптяви, а з міріадів комах.

Мить, — і небо потемніло. Ми опинилися в сиропі з мошкари, втративши будь-яку видимість, нічого не розрізняючи в цьому ентомологічному[11] хаосі. Мало-помалу комарина завіса порідшала, й ми виявили в потоці комах дрібних і середніх птахів.

Окрім повітряної міграції до озера котився й інший потік. Огинаючи наші ноги по контуру захисного поля, з лісу поспішали до води змії, ящірки… Найбільше вражало, що все це поспішало не на водопій. Лавина живих істот підходила до урвища і, не затримуючись, стікала вниз. Незліченні виляски об воду падаючих тіл злилися в один суцільний нескінченний сплеск.

Я чув подібний гул лише одного разу. Це було на Землі. На Нижній Волзі я несподівано став свідком жерехового[12] бою. Я пригадав, як велика зграя жерехів оточила на мілководді косяк малька і, поступово стискуючи кільце, затіяла бенкет. Ляскали хвости, чавкали пащі, виплигували, марно намагаючись врятуватися, з води мальки. Здавалося, річка закипіла в тому місці, де хижаки влаштували полювання.

«Хижаки? Полювання?» — спіймав я себе на зіставленні. Яке може бути полювання, якщо в озері, за показами звичайних приладів, нікого немає.

Хвиля дрібної живності схлинула, на зміну їй прийшла хвиля більшої звірини. Нарешті ми змогли розгледіти озеро. На наш подив, на його поверхні не плавали чорними шаром мертві комахи, не борсалися потопаючі плазуни, не били крилом намоклі птахи. Озеро залишалося так само кришталево-чистим, яким було й раніше, до початку цієї страхітливої міграції. Дуже скоро ми зрозуміли, точніше, не зрозуміли, а побачили, що відбувається: все живе, потрапивши у воду, миттю йшло на дно і поступово розчинялося в озері, не залишаючи після себе жодного сліду…

Нескінченний живий потік лився в озеро декілька годин. Одночасно підвищувався псі-рівень джерела, яке, вочевидь, і спонукало тварин іти назустріч власній загибелі.

Жива річка почала вичерпуватися, коли інтенсивність псі-поля досягла контрольного рівня. Судячи з усього, в околицях озера більше не залишилося ніякої живності. Озеро, що наповнилося майже до країв, починало виявляти неспокій: по ньому без будь-якої причини прокочувалися брижі, на берег випліскувалися хльосткі язики води. Один з останніх мешканців Мегери, схожий на краба з трьома дзьобастими пташиними головами дивогляд спробував утриматися на березі, але хвиля, розігнавшись, лизнула його панцир і відкотилася. Тут-таки суглобисті ноги краба підломилися, панцир зблід, а три голови разом задерлися догори, розкрили дзьоби й одночасно трьома горлянками видали різкий крик. Я підійшов і черевиком штовхнув останки краба в озеро.

Зачекавши і не отримавши більше їжі, озеро нарешті звернуло увагу на нас. На поверхні, що майже заспокоїлася, виник раптом тугий прозорий горб. Він піднявся, постояв нерухомо, а відтак рушив у наш бік. Докотився до берега і мацаком потягнувся до мене. Ось так озеро і схопило Бурцена й Аніту, що залишилися без шоломів. Схопило, щоби зжерти, перетравити до останньої кісточки у своїй ненаситній утробі Ось він, убивця! Я буквально затремтів від ненависті. Цей монстр, це чудовисько не має права на існування!

Рука сама поповзла вгору й націлилася розкритою долонею в центр огидливого, вологого, ніби спливаючого слиною язика озера-хижака.

— Стій! — не скрикнув навіть, а вискнув Сааді. — Ви не смієте!..

— Ще й як смію, — зціпивши зуби, відповів я, відштовхуючи його.

З рукавички між вказівним і середнім пальцями вискочив ствол бластера. Тепер останній рух — ледь стиснути кулак.

Але я недооцінив Сааді. Перш ніж я встиг вистрілити, Набіль опинився в мене за спиною і…

Захисне поле костюма відгороджує людське тіло від усього, крім людського тіла. Це необхідно: у космосі трапляється всяке, і товариш, якщо треба, повинен зуміти надати першу допомогу: розстебнути одяг, дати ліки, зробити масаж серця… Рука в рукавичці буде зупинена полем, але гола рука безперешкодно дійде до автоматичних застібок костюма. Цієї обставини я не врахував у своїх мудруваннях, але, як видно, врахував Набіль Сааді.

… Засукана по лікоть волохата рука професора промайнула у мене над головою. Озеро спалахнуло перед очима, немов наднова зірка, і розсипалося на кольорові танцюючі кільця. Я знепритомнів, можливо, на декілька секунд. Отямившись, я побачив у руках у Набіля Сааді мій шолом. Я зрозумів, що програв, хоча й розгадав таємницю вбивства.

І того разу, сімнадцять років тому, Набіль підкрався до Бурцена й Аніти, оглушив їх по черзі ударом голого кулака, оскільки сили йому не позичати. Відтак зняв шоломи й зіштовхнув астронавтів у озеро, про властивості якого вже знав… Тепер моя черга… Але гіперграма моя дійде, я гину недаремно…

Ані сил, ані сенсу чинити опір далі не було.

У небі над Мегерою продовжували свою нескінченну плутанину два сонця — Червоне й Жовте — і чотири супутники — кам’яні безживні місяці. Стихії володіли планетою неподільно двадцять п’ять сезонів у році з двадцяти шести. І лише на один сезон знехотя передавали свої права Розумові, що прокидався. Нечисленні мислячі озера з цікавістю оглядали, обмацували телепатичним арканом планету, обмінювалися враженнями. Їхні думки були про візит прибульців, кортіло дізнатися про них і зрозуміти. Розумові ставало тісно у двадцять шостій порі року…

ЕПІЛОГ

Всім своїм виглядом — кошлатими насупленими бровами, носом, сварливо навислим над нижньою половиною обличчя, підібганими губами — Таламян виражав невдоволення. Він заявив:

— Я вами невдоволений, Олексо Васильовичу. Ви дозволили вашим фантазіям завести вас надто далеко. Ну гаразд, я ладен зрозуміти, що у вас промайнула думка про зв’язок загибелі людей на чужій планеті зі злочином. Але ви її, цю нікчемну думку, не лише не викинули, ви її перетворили на робочу гіпотезу, поставили під сумнів порядність таких людей, як доктор Олена Бурцен, капітан Масграйв, професор Сааді…

Олекса Санкін сидів у кріслі напроти Головного і не підводив очей.

Набіль Сааді великодушно погодився детективні завихрення Олекси не розголошувати й обіцяв забути, тому всім необізнаним було відомо лише те, що Сааді й Санкін провели блискучу розвідку планети Мегера, виявили унікальну мислячу субстанцію і встановили з нею контакт.

Перемовини з Озером почалися того-таки пам’ятного й багатого враженнями дня. Олекса, котрий зовсім уже було розпрощався з життям, зі здивуванням виявив, що його голова — в шоломі! Зате Сааді сидів на землі з голою головою, і його шолом валявся в траві. Спочатку Олекса подумав, що Абу-Фейсал з’їхав з глузду або впав у транс, загіпнотизований хижаком. Відтак помітив, що погляд професора, спрямований на Озеро, цілком осмислений, а губи шепочуть якісь слова. Олекса прислухався, але нічого не розібрав: Сааді бурмотів беззвучно.

До Олекси нараз дійшло, що Набіль не збирався його вбивати. Удар по потилиці був єдиним засобом зупинити його нестриманий порив. Олекса подивився на спокійне Озеро і зважився. Розстебнув застібку шолома й відразу зажмурився, засліплений лавиною образів, що ринули в мозок.

У деяких символах Олексі вгадувалися мегеріанські тварини, але більшу частину зображень зрозуміти було годі. І проте контакт із позаземним інтелектом усе ж виник! Озеро, яке він мало не знищив пострілом бластера, розмовляло, намагалося знайти з ними спільну мову!

Їм нечувано пощастило. Цілком випадково гіперліт закинув Санкіна й Сааді на Мегеру саме тоді, коли наближався Двадцять шостий сезон — єдиний час, коли Озеро ставало розумним. Професор порівнював це зі звичайним людським сном у масштабі річного циклу, з тією лише різницею, що ми, люди, просипаємо в році десь чверть життя, але спимо з перервами, а Озеро спить майже дев’яносто відсотків часу, і підряд.

Якими категоріями мислить Озеро, ні Олекса, ні Сааді не зрозуміли, та й не сподівалися зрозуміти за єдиний день Контакту. Цим займатимуться сотні вчених, і важко сказати, коли стане можливим осмислений діалог. Але дещо дослідники зуміли зрозуміти: наприклад, що Озеро не самотній мислячий представник планети, що є ще й інші Озера на Мегері… Період розумності їх триває всього один сезон, коли природа дозволяє не турбуватися ні про їжу, ні про енергію. Пізніше, коли змінюються кліматичні умови, Озеро неохоче покидає свою розумну іпостась: ще декілька днів бореться, намагаючись утримати думки, що розбігаються, і не помічає, як повертається в хижий стан.

У такий перехідний час і опинилися на березі озера Бурцен та Декамповерде. Вони уловили останні обривки думок Озера, повідомили про них на форстанцію й вирішили продовжити спостереження. Астронавти стали жертвами, але не інопланетного інтелекту, а вже бездумного, зажерливого хижака.

Санкін і Сааді застали прикордонний період Мегери, що передував станові Розуму. Озеро переходило з хижої стадії в розумну. І коли б не тверда важка рука Сааді, що останньої миті втримала Санкіна від непоправного кроку, жертвою нерозуміння цього разу міг стати мислячий представник чужої планети.

— Я помирився з Сааді, — сказав Олекса Таламянові. — Він більше не ображається…

— Це зрозуміло, — гмикнув редактор. — Набілеві Сааді віддали належне всі представники роду людського… Але як ви збираєтеся порозумітися з іншими?

— Хто ж інші? — здивувався Олекса.

Про деталі його стихійного розслідування справді знали лише двоє: Сааді — але з ним питання вже залагоджене, і Таламян, якому виконавчий форстанційний кібер дав гіперграму, не дочекавшись повернення Санкіна у призначену годину. Коли після всіх подій цього дня він потрапив на станцію і пригадав про наказ, його «детективна» версія зі всіма розписаними ним барвистими подробицями вже пішла на Пальміру. Олекса хотів послати навздогін спростування, але аварійний флашер був уже використаний.

— Гаразд, товаришу Санкін, — сказав Таламян, змінюючи гнів на ласку. — Гадаю, у вас вистачить мужності вибачитися перед усіма людьми, яких ви незаслужено образили. Це люди нашого, двадцять третього століття, а ви, Олексо, надумали їхні пристрасті міряти детективною міркою трьохсотрічної давності…

На серці в Санкіна полегшало.

Олекса зробив крок до дверей, але редактор зупинив його.

— Олесю, одна деталь у цій історії мені так і незрозуміла. Чому все-таки на Бурцені й Декамповерде не було шоломів? Озеро, яким би хижим воно не було тоді, зірвати шоломи й пробити захист костюмів не могло. Але якщо не Озеро і не хтось із членів експедиції, то що змусило астронавтів до цього? Не самі ж вони, справді, відкрилися! Чи це так і залишиться для нас загадкою століття?

— Хочеш, Рафіку, ще одну версію? Гадаю, безпомилкову, — осмілів Санкін.

— Ну-ну? — зацікавлено звів брови Таламян.

— Бурцен і Аніта були закохані одне в одного, ти знаєш?

— Але до чого тут це?

— А до того! Ніхто їх не змушував вимкнути захист костюмів, вони зняли шоломи самі й… захопилися, вчасно не заблокували захист від псі-випромінювань.

— Та навіщо, навіщо все-таки їм знадобилося знімати шоломи, ти не відповів.

— Тому, товаришу Таламян, — відповів Олекса, подивившись у вікно, — що закохані у всі часи неодмінно цілуються. А робити це в шоломах… досить незручно.

Таламян засміявся, а Санкін вийшов із кабінету і, не в змозі більше стримувати свої почуття, побіг униз сходами, перестрибуючи через сходинки.

_{Перекладено за виданням: ВОКРУГ СВЕТА. — 1985. — №№ 1–3.}