Зоряний єгер

ХАР’ЮЗОВИЙ СТРУМОК

Чому ми причалили саме біля цього струмка? Важко сказати. Найпевніше цілком випадково: всюди були такі самі кам’янисті береги, порізані струмочками й річечками, а за ними скрізь слалася однаково зелена тисячоока тундра, що з цікавістю вдивлялася в небо незліченними озерами. Просто нам — лікареві Романові Алексєєву й мені, фотожурналістові Володимирові Карпову, двом фанатикам-риболовам, — здалося, що ми від’їхали від Шойни, останнього оплоту цивілізації на Канінському півострові, достатньо далеко, а тому сказали собі — тут!

Після того, як був розбитий табір, лікар вирушив на найближче озерце, затягнуте по краях ніжно-зеленою травою, а я вирішив поблешнити в річечці, де, за моїми уявленнями, мали никати голодні косяки нельми, сига й омуля. Проте якщо риба й водилася в річці, присутності своєї вона нічим не виказала. Безрезультатно покидавши спінінг хвилин сорок, я занудьгував і пішов відвідати Романа.

Оточений хистким гудючим ореолом комарів і мошки, лікар стояв по коліно у вогкому ягелі й, войовничо виставивши широку бороду, виводив якусь рибину: кінчик його спінінга в такт ривкам пружно вигинався.

— Вже третя, — повідомив Роман, викидаючи на берег щупака вагою не менше півкілограма. — Приєднуйся.

Я не змусив себе довго прохати й незабаром переконався, що щупачки брали тут безвідмовно, чого не можна було сказати про їх батьків.

Ночі в Заполяр’ї в другій половині липня ще не чорні, але вже й не «білі». Вони радше сірувато-блакитні або перламутрові. І коли така ніч опускається на землю, тундру затягує тремтливим напівпрозорим серпанком. Ця пелена іноді зовсім безмовна, а часом робиться балакучою й багатозвучною, і тоді досвідчений мисливець розрізнить у ній дзявкання песця, схлипи сови, кашель росомахи…

Ми сиділи з Романом біля багаття, чекали, коли знята з вогню юшка дійде на приску, і вслухалися в дрімаючу тундру. Тиша здавалася абсолютною, безмежною, всеосяжною. І тут мені здалося, що в ній звучать далекі, майже нечутні дзвіночки. «Не дарма таку тишу називають дзвінкою», — подумав я.

— Дзвіночки… — чи то запитав, чи то повідомив мені Роман.

І тоді я усвідомив, що передзвін мені не причувся.

— Схоже, у нас будуть гості…

Незабаром у сутінках вималювалися силуети чоловіка і двох оленів.

Залишивши оленів віддалік, чоловік неспішно і якось по-господарському підійшов до вогнища, мовчки всівся на землю, дістав з-за пазухи люльку і прикурив від головешки. Це був немолодий ненець років п’ятдесяти, зодягнений у літню пошарпану малицю[18], виблискуючі на колінах штани з ровдуги[19] й облисілі від віку піми[20]. Обличчя його, втомлене і зморшкувате, сяяло від насолоди, очі зійшлися у вузькі шпарки. Весь світ, здавалося, зосередився для нього в люльці, що викидала клуби чорного і досить їдкого диму.

Північний етикет нам був трохи знайомий: спершу пригощання, відтак розмова. Роман указав поглядом на юшку, і я розлив її на трьох — лікареві й ненцеві в миски, собі в кришку від казанка. Ні слова не кажучи, подав гостеві юшку, підсунув хліб, часник.

Ненець так само мовчки прийняв миску, зачерпнув ложкою, скуштував… І звучно сплюнув убік. Відтак устав, відійшов на декілька кроків і виплеснув уміст миски. Повернувся. Сів. І з гидливістю промовив:

— Сяторей[21]. Не риба.

На мій смак юшка вийшла чудова, але сперечатися я не став — людина щиро висловила свою думку, що ж тепер… Поки ми з Романом їли юшку, ненець неквапливо жував хліб з часником, зберігаючи мовчання, і пожвавився лише, коли заварився чай.

За чаєм і познайомилися: з’ясувалося, що наш нічний гість — оленяр, пасе з бригадою велике колгоспне стадо десь тут, на півночі Каніна, і звуть його Микола Апіцин.

— Чому ж у тебе прізвище російське? — поцікавився Роман.

— Чому російське? — не погодився Микола. — Від Апіци йдемо. Вчений з Ленінграда приїжджав, казав, що чотириста років тому писали: був на Каніні ненець Апіца…

Ще хвилин двадцять Микола, в якому прокинулася балакучість, розповідав про своїх предків і раптом без будь-якої видимої причини заявив:

— Дарма сюди приїхали. Кепське місце. Болото. Гнус. Холодно.

— Чим же кепське? — розсудливо заперечив Роман. — Від гнусу мазь є. Костюми у нас теплі. Намет. Дров багато. В озері риба.

— Хо! Хіба сяторей — риба? У струмку є риба, щоправда. Харіус, але його ва-а-ажко впіймати. Дуже обережна риба.

Я зрадів:

— Ну ось, навіть харіус водиться! Ми тут чудово відпочинемо.

Апіцин замовк, видно, змирившись із тим, що місце нам все одно подобається. Відтак з явною неохотою поступився.

— Відпочивайте. Лише відходити від Хар’юзового струмка не треба.

— Чому це — не треба? — почав заводитися я. Що це за діла: прийшов, юшку огудив, а ось тепер з місця зігнати намагається. — Захочемо, на інший струмок підемо.

— Не треба відходити далеко, — стояв на своєму Апіцин.

— Але чому?!

— Сиртя тут живуть… — неохоче пробурмотів він.

— Сиртя? — перепитав Роман. Він, як і я, чув це слово вперше. — А це ще що таке?

— Маленькі люди такі. Шамани. Сильні шамани. Видутана[22].

— Казки, — фиркнув лікар.

— Як — казки? Сиртя раніше багато було в тундрі. Зараз зовсім мало. Проте є. Ненці до них іноді ходять, коли хворіють. Або коли про завтра запитати треба.

— Значить, сиртя людям допомагають? — зачепився дійшлий Роман.

— Допомагають, допомагають…

— То чому ж місце, де живуть ці сиртя, кепське?

Ненець зніяковів:

— Кажуть так… Олень туди не ходить, ягель не росте навколо сиртя-мя[23]. Якщо людина без діла прийде, померти може. Подалі від сиртя треба ходити.

Чогось не договорював Апіцин.

— Ну а сам ти навіщо в ці «кепські» місця прийшов? Просто так, чи що?

— Навіщо — просто так. Хехе прийшов провідати, — повідомив Апіцин і почав набивати люльку.

Що означає «хехе», я й гадки не мав. І тому спочатку було подумав, що оленяр просто морочить нам голови. Але Апіцин промовив «хехе» як щось само собою зрозуміле, і невігласом здатися мені не хотілося.

— І далеко ще йти? — вирішив задати я навідне питання. — Онде вже море. Чи заблукав?

— Як заблукав? Ненець у тундрі не заблукає. Прийшов уже.

Я мимоволі обвів поглядом узбережжя, але так і не вгадав, кого чи що мав на увазі Апіцин під словом «хехе». Цікавість моя зросла ще більше.

— І коли ж ти будеш хехе провідувати?

— Зараз і буду. Докурю і провідаю.

— А нам можна?

— Ходімо, — дозволив Апіцин. — Ліхтарик є? Візьми.

Ми відійшли від багаття по берегу метрів на сто п’ятдесят, не більше, коли ненець підняв руку — тут!

Роман увімкнув ліхтарик. Микола Апіцин з якимсь дивним, чи то відчуженим, чи то дуже-дуже шанобливим виглядом дивився на великий, майже в людський зріст, валун. Поверхня каменя, темна від нічної вогкості, тьмяно полискувала в світлі ліхтарика, але ні знаків, ні малюнків на ньому не було помітно. Роман опустив промінь нижче — й ми обидва мало не ахнули.

Під валуном навалом лежали рогаті оленячі черепи. Їх тут були десятки — бліді від часу, майже розсипані, й відносно свіжі. На деяких висіли строкаті клаптики, підв’язані до відростків рогів. Тут-таки стояв іржавий чавунець — вочевидь, для дрібних підношень, валялися скалки скла.

Не звертаючи на нас жодної уваги, Микола сім разів обійшов навколо каменя, вкляк на коліна, висипав жменю чогось — як мені здалося, тютюну — в чавунець. Відтак дістав плоску фляжку коньяку, викрутив пробку і вилив вміст на камінь. Після чого обернувся до нас:

— Все, йдіть назад. З хехе розмовляти буду.

Вражені побаченим, ми мов уві сні повернулися до дотліваючого вогнища, налили ще чаю. Апіцин не повертався. Стало холоднувато, і ми залізли в намет.

Встали ми рано, зі світанком. Апіцина ніде не було видно. Ймовірно, «відвідавши» свого хехе, ненець відразу рушив у зворотний шлях.

Після короткого сніданку ми подалися на риболовлю: лікар на озеро, а я — знову на річку. Слова ненця про те, що її звуть Хар’юзовий струмок, зачепили моє рибальське самолюбство.

Я вирушив угору за течією до першого перекату, під яким блакитніло крихітне озерце, — на півночі їх називають «улово». Відстебнувши від волосіні вчорашню блешню й поставивши одинарний гачок, наживив ґедзя. Закинув. Нічого. Ще раз. І знову марно. І знову. Як я не смикав волосінь, як не «грав» насадкою, харіус на мої хитрощі не піддавався.

Довго зносити подібне знущання я не міг. «Це ж треба, — думав, — не впіймати жодної рибини на струмку, який називають Хар’юзовим!» І промучившись ще трохи, я зібрався до Романа на озеро. Змотав спінінг. Обернувся. І — остовпів.

Неподалік від мене стояла дівчинка років дванадцяти в ненецькому одязі й дивилася в мій бік. Ані дорослих, ані оленів поряд з нею не було.

— Ти сама? — сторопіло запитав я перше, що спало на думку.

Не утрудняючи себе відповіддю, дівчинка неголосно промовила:

— Поклич лікаря.

Дивно, але я негайно виконав її прохання-наказ.

— Ромо! — щосили загорлав я. — До тебе відвідувач!

— Ну чого галасуєш! — долинуло з озера.

Однак через короткий час Роман з’явився, несучи зв’язку таких самих, як і вчора, фунтових щупаків. Помітивши дівчинку, він заходився обсмикувати полатану вицвілу штормівку, опустив рибу на мох.

— Ви до мене?

— Дідусь помирає, — сказала дівчинка.

— Де? — чомусь запитав Роман: — Гм-м…

— Там… — дівчинка невизначено махнула рукою в бік тундри.

— А що з ним? — поспитав Роман.

— Кепсько. Рука не ворушиться, нога не ворушиться. Їсти не хоче. Помирати хоче.

— І давно?

— Третій день.

— Добре, — кивнув Роман. (Хоча що тут могло бути доброго?) — Зараз зберуся.

Я прошмигнув услід за ним у намет.

— Ти це серйозно?

— А ти як гадав… — Роман діловито вивернув свій рюкзак мені на спальник, а відтак ще й струсив, висипавши хмару пилу й цибульного лушпиння.

— Чим же ти збираєшся лікарювати, Айболите нещасний? У тебе, крім бинта і йоду, нічого й нема.

— Дещо знайдеться… — З купи мотлоху Роман вивудив білу пінопластову коробку, сховав у порожній рюкзак. — Перша допомога. Хоча навряд чи від неї буде користь. У діда найпевніше інсульт.

— То якого ж?.. — почав я, але затнувся, перехопивши обурений погляд Романа.

Я вибрався з намету й підійшов до дівчинки:

— Далеко до твого дідуся?

— До вечора прийдемо. — Зизуваті очі дівчинки дивилися немов крізь мене, нічого не помічаючи, й від цієї безсторонності робилося якось моторошно.

— Розумієш, нам обов’язково треба завтра від’їхати. Завтра увечері за нами пришлють човен, — про всяк випадок збрехав я: мотодору[24] ми чекали лише післязавтра вранці.

— Завтра увечері лікар повернеться.

— Чому — «лікар»? Ми ж удвох…

— Ти не підеш.

— Он як? І хто ж мені заборонить? — обурився я. — Ти чув, Ромо, що заявляє це дитя? Я — не піду!

Роман висунув з намету бороду, відтак показався сам. Рюкзак уже висів у нього за плечима. Вигляд лікаря був зосереджений, цілеспрямований, поважний. Він строго подивився на дівчинку, кашлянув, промовив:

— Гм-м, а, власне, чому?

Я було вирішив, що суперечка закінчена, але дівчинка похитала головою:

— Ні, не можна. Підеш ти один.

— Ну що ж, Вово… — здався лікар. — Доведеться тобі зачекати мене тут.

— Та що мені тут самому робити? — вже услід їм крикнув я в серцях, не розраховуючи на відповідь.

Але дівчинка несподівано зупинилася.

— Лови рибу, — порадила вона, обернувшись.

— Яку? Сяторей — не риба, — пригадав я і копнув ні в чому не повинних щупачків, що лежали на землі.

— Навіщо — сяторей? Хар’юз лови в річці.

— Ха! Якби! Не ловиться харіус.

— Ловитиметься! — пообіцяла дівчинка.

Весь цей день і наступний риболовля була фантастичною. Я переривав лов лише для того, щоб перекусити нашвидкуруч, упіймати декілька мух, жуків чи ґедзів, і знову починав прохід униз по струмку, з кожного улову вивуджуючи двох-трьох важких, полискуючих усіма барвами веселки харіусів. До повернення Романа я приготував царську вечерю: копчений в моху харіус. Є такий старий, майже забутий мисливський спосіб. Робиш ямку, розкладаєш у ній вогнище. Коли дрова прогорять, навалюєш на вугілля сирих гілок, бажано ялівцевих, а зверху — два шматки дерну, мохом або травою один до одного, так, щоб злегка підсолена риба лежала між ними мов у бутерброді. Чотири години — і від рибного копченого духу починає паморочитися голова…

Роман повернувся в сутінках, сам, без поводарів. Був він задумливий і дещо неуважний, на питання відповідав односкладово. Проте делікатесну вечерю оцінив і, змолотивши з десяток харіусів, обм’як, відійшов, розбалакався.

Розповідь Романа я записав у щоденник лише через дві доби, вже на борту мотодори, і деякі деталі, можливо, упустив, проте суть почутого того вечора викладена загалом правильно. Це підтвердив, прочитавши мої записи, й сам Роман. Хочу зазначити також, що після редагування з рукопису дещо відійшло, проте ніяких нових «мальовничих» деталей не додалося.

Отож, ось що після вечері на Хар’юзовому струмку розповів лікар Роман Тимофійович Алексєєв.

СИРТЯ

Лікар ішов за дівчинкою і спочатку було намагався заговорити з нею, але вона відповідала знехотя, скупо, не повертаючи голови. Незабаром бажання запитувати зникло: йшли швидко, по вогкому в’язкому моху, і втома робилася все відчутнішою.

Щоб якось відвернутися, Роман почав розглядати одяг дівчинки. На ній була легка простора паниця[25] до стегон, нижню полу якої оторочували декілька смужок навпереміну темно-коричневого й білого хутра. У швах паниці погойдувалися вшиті різноколірні суконні клаптики. Такі самі суконні стьожки, лише червоні, немов лампаси, прикрашали її широкі штани. Штанини були заправлені в піми — легкі, м’які, справжні чобітки-скороходи, під якими ягель майже не проминався. Пімам лікар просто-таки позаздрив: його власні гумові чоботи, придбані перед самим від’їздом, важчали з кожним кілометром і, що найнеприємніше, почали стирати п’яти.

Пора зробити й привал, думав Роман, але, дивлячись на невагому ходу дівчинки, короткі кіски, що підстрибували в такт її крокам, ішов і йшов услід, чомусь соромлячись власної втоми. «Чортзна-що, — бурмотів собі під ніс Роман, поглядаючи на годинник, — уже скоро полудень, йдемо три години, а цій плюгавці хоч би що».

Нарешті Роман не витримав.

— Послухайте, вундеркінде! — зупинився він. — Чи не пора заправитися?

Дівчинка обернулася й подивилася на Романа з докором. Він помітив, що вона теж неабияк утомилася, на обличчі брудні патьоки від поту, очі порожевіли.

— Сядь! — звелів Роман. — Відпочинь.

— Ні, — похитала головою дівчинка. — Дідусь…

Ще години через дві тундрова рівнина загорбилася, здибилася, вигнулася скелястим хребтом, чорними схилами перегородивши шлях.

— Туди? — понуро кивнув у бік скель Роман.

— Туди, — підтвердила дівчинка. І у відповідь на зітхання лікаря обнадіяла: — Вже скоро.

Згадуючи лихим словом свою злощасну долю, багатопудові чоботи й медичний диплом, лікар приречено поліз по камінню.

Підйом справді тривав недовго, але, коли вони вибралися на відносно рівне кам’яне плато, Романові здалося, що сил не вистачить навіть на крок. Він ліг, зняв чоботи і, влаштувавши палаючі ступні на прохолодному камені, заплющив очі. Не хотілося ні йти, ні говорити, ні думати, а лише лежати ось так, насолоджуючись спокоєм, свіжим повітрям і тонким запахом тундри, що холодив горло…

— Ох… До речі, тебе як звуть? Час і познайомитися.

— Пуйме.

Відтак Роман хотів було запитати, звідки їй стало відомо, що на березі з’явився лікар і чому вона вирішила, що лікар саме він, а не Володя, але не встиг, Пуйме покликала його:

— Ходімо, Романе, дідусь сам…

І вони знову підіймалися на гребені, спускалися у виярки, перестрибували через струмки. Лише одного разу затрималися на декілька хвилин. Пуйме зупинилася біля струмка, лікар зачекав, поки дівчинка нап’ється, відтак сам припав до крижаного струменя. А коли його погляд сам собою слизнув угору, до того місця, звідки по каменю збігала вода, від побаченого Роман похлинувся, закашлявся. На камені лежав звіриний череп.

— Оригінально… Ведмідь?

— Інгней. Росомаха. Це місце називається Сиртя-яха[26]. Звідси зовсім близько.

Коли нарешті Пуйме сказала: «Прийшли!», обличчя лікаря приємно залоскотав водяний пил.

Вони стояли перед справжнісіньким водоспадом, який спадав із кам’яної кручі. Падаючи з висоти, водоспад розбивався об приступки кам’яних карнизів, від чого потік огортала сліпучо-блакитна аура найдрібніших бризок.

— Ну ось і прийшли, — повторила Пуйме.

— Куди «прийшли»? — не зрозумів лікар.

— Додому! — Вперше за весь день у тьмяному, незворушному голосі дівчинки залунала радість.

Пуйме підскочила на виступ скелі, моторно — немов і не було позаду десятків кілометрів шляху — видерлася приблизно до середини висоти водоспаду і… зникла.

Роман уже ні з чого не дивувався. Зосередивши залишки сил на тому, щоб не зісковзнути з вогких каменів, він поліз услід за Пуйме і під одним із карнизів виявив лаз, прихований від сторонніх очей виблискуючим струменем водоспаду. Зітхнувши, Роман важко опустився рачки — при його зрості не пролізти в цю вузьку шпару. На щастя, повзти довелося недовго. Через декілька метрів коридор майже під прямим кутом зробив скрут, розширився і вивів у простору і явно обжиту печеру.

Після багатьох годин у тундрі нюх Романа оглушили запахи попелу, сухих трав, їжі. І хвороби. Хворий лежав у лівому дальньому кутку печери, куди ледве проникало світло, що слабо мріло з-за чи то прочинених дверей, чи то завішеного вікна напроти лазу. Тут-таки, прихилившись до нерівної стіни, стояла Пуйме: «Це дідусь…»

Роман підійшов до хворого, намацав пульс. Рука старого була маленька, та й сам він немов з’явився з казки про гномів: сивий, зморшкуватий, він лежав у дивному ліжку, видовбаному в півтораметровому камені й засипаному деревним потрухом. Його пульс ледве промацувався. Вузькі, майже позбавлені він очі були заплющені, жовте вилицювате обличчя нерухоме. Роман дістав стетоскоп, послухав серце. Заочний діагноз, на жаль, підтвердився: лівий бік повністю паралізований, у старого явний інсульт. І вельми обширний. У місті, в блоці інтенсивної терапії, ще були б якісь шанси, хоч й слабкі, але тут, у тундрі…

Роман витягнув з похідної аптечки шприц, ампулу еуфіліну — єдине судинорозширювальне, яке він захопив з собою. Плоть старого, що втратила чутливість, ніяк не відгукнулася на укол. Роман дістав блокнот.

— Як звуть твого дідуся?

— Серхасава. Серхасава Сиртя.

— Вік?

— Старий, дуже старий. Навіщо пишеш?

— Належить. У Шойні оформлять… гм… довідку.

Роман зам’явся, роздумуючи, як сказати дитині про неминуче, але Пуйме дивилася на нього вимогливо і спокійно.

— Він може померти сьогодні, завтра, через три дні… точно не знаю, залежить від організму.

— Дідусь каже, завтра.

Роман мимоволі подивився на хворого. Той лежав у колишній позі, нерухомо й цілком безгучно.

— Дідусь сам лікар, усе знає, — запевнила дівчинка. — Дідусь не хотів, щоб я за тобою ходила, а я пішла. Дарма.

— Вибач, Пуйме, — похитав головою Роман, думаючи, що люди завжди однакові в цьому: де б вони не жили, чим не займалися, ніхто не хоче миритися зі смертю, і винен завжди лікар. — Вибач. Але твоєму дідусеві вже не допомогти. Післязавтра ми з другом повернемося в Шойну, і за вами пришлють вертоліт. У тебе батьки в Шойні?

— У мене нікого немає, — рівним голосом промовила дівчинка.

Лікар замовк, покашлюючи в бороду і злегка щулячись чи то від незручності, чи то від того, що в печері було свіжо. Немов прочитавши його думки, Пуйме відійшла від стіни і звідкись із темряви підтягла до вогнища оберемок хмизу:

— Багато ходили, зараз їсти будемо. Відпочивай поки.

Роман із задоволенням опустився на одну з оленячих шкур, розкиданих по підлозі печери, другу скрутив і прилаштував як подушку. Голод він відчував вовчий і зрадів, що, судячи зі спритності Пуйме, вечері чекати доведеться недовго. Дівчинка в лічені хвилини встигла прилаштувати над викладеним каменями вогнищем казанок, звідкись із комори принесла тушку в’яленого підкопченого гусака і тепер, з одного сірника розпаливши вогонь, рубала гусятину довгим тригранним ножем. Ліниво спостерігаючи за її спритними, вмілими рухами, лікар нарешті запитав:

— До речі, Пуйме, звідки ти взагалі дізналася, що ми висадилися біля цього… як його… Хар’юзового струмка?

— Почула.

— Від Апіцина?

— Навіщо. Так почула. Сама. Дідусь також чув.

— Он як… — Незвичність ситуації починала інтригувати Романа.

Печера за водоспадом посеред тундри, кам’яне ложе, старий-відлюдник, схожий на казкового гнома, — знахар-шаман, видно, його маленька внучка, яка стверджує, що чує те, чого немає… Чи це в неї така гра, дитяча фантазія?

— Пуйме, — вирішив підіграти Роман, — а ти, часом, не чула, як там мій товариш?

— Добре, — повідомила Пуйме, не відриваючись від батування гусака. — Він упіймав багато риби й ліг спати.

— Я б теж подрімав, Пуйме… Ти мене поклич, коли що…

Роман тільки почав поринати в тягучу, обволікаючу дрімоту, в якій так затишно потріскували дрова й наспівував щось водоспад за товщею кам’яних стін, як Пуйме торкнула його за плече:

— Дідусь хоче з тобою говорити.

Роман не без зусиль змусив себе встати, підійшов до старого. Серхасава Сиртя лежав точнісінько так, як і годину тому, із заплющеними очима. Вважати, що в такому стані старий може чи хоче щось сказати, було щонайменше наївно.

— Візьми його за руку, — звеліла дівчинка.

Роман торкнувся безживно-холодної лівої руки, маючи намір перевірити пульс, але Пуйме зупинила його:

— Не за цю, за другу.

Праве зап’ястя у старого було трохи тепліше — що, загалом, нічого не змінювало.

— Міцніше візьми!

Роман трохи міцніше стиснув пальці, вже сердячись на себе за потурання дурним дитячим фантазіям. «Пора сказати їй, що тут не місце і не час для ігор», — подумав Роман, відкрив було рота і…

Немов розрядом струму обпекло його пальці, що обхопили худе старече зап’ястя, й рука, яка, здавалося, не належала більше цьому світові, здригнулася, зігнулася злегка в лікті, ворухнула п’ястю.

Не розуміючи, що відбувається, Роман перевів погляд на обличчя вмираючого й мало не відсахнувся: Серхасава Сиртя дивився на нього широко розплющеним правим оком. Око було водянисто-блакитним, ніби розмитим старістю, мудрим і проникливим.

— Ви мене чуєте? — голосно запитав Роман.

І, хоча губи старого майже не ворухнулися, почулося виразне й навіть іронічне:

— Я чую тебе дуже добре, можеш не кричати. Хвороба забрала моє тіло, але не розум.

— Ваша внучка сказала, що ви лікар?

— Це так. Я вже лікував людей, коли твої батьки були немовлятами. І бачив багато смертей. І тому знаю: мені годі допомогти. Не засмучуйся. Ти — хороший лікар. Ти багато чим тут здивований, але ні про що не питаєш. Хворий для тебе важливіший від власної цікавості.

— Вам не слід стільки розмовляти, треба берегти сили.

— Навіщо берегти? Нум[27] чекає, завтра до нього піду. А сьогодні життя треба згадувати. Довго жив, добре…

«Скільки ж йому років, — подумав Роман. — Вісімдесят? Сто?» І тут-таки почув у відповідь:

— Старий зовсім. Пуйме ще не було, а в мене в куточках очей уже лебеді сіли… Років сто живу, гадаю.

«Телепатія, — вирішив Роман, намагаючись зберігати спокій, — звичайнісінька телепатія. Звичайнісінький шаман, який володіє звичайнісінькою телепатією». Йому закортіло ущипнути себе й прокинутися, та все ж він знав: усе, що відбувається з ним зараз — не сон і, незважаючи на незвичайні обставини, треба діяти раціонально. Простіше.

— Ти — шаман? — зважившись, безпосередньо запитав він.

— Так ненці мене називають, — хихикнув дід.

— А ти хіба не ненець?

— Сиртя я. Сиртя давно тут жили, ще до ненців. Помаленьку померли всі, мало залишилося.

— То чого ж ти в глушину забрався, в цю печеру? Від людей сховатися?

— Навіщо — ховатися? У кожного своє місце в житті. У мене тут справ бага-ато! Людей лікувати треба, коли приходять? Треба. Нумові молитися треба? Треба. Священне Вухо охороняти треба? Треба. Тадебце годувати треба? Треба…

Молитви, духи і священні вуха мало цікавили Романа, але те, що шаман-сиртя — досвідчений лікар, нараз кольнуло його гірким передчуттям неминучої й непоправної втрати. Йому уявилося, що разом із цим шаманом, можливо, останнім представником свого племені, разом з ним зникнуть безслідно унікальні знання й досвід… Господи, скільки ж секретів народної медицини загублено через таку самоізоляцію! Ех, діду, діду…

— Хто ж твої справи замість тебе стане робити?

— Пуйме і стане.

— Ця дитина? — здивувався Роман.

І відразу нагадав собі, що дівчинку треба обов’язково забрати в селище, влаштувати у школу-інтернат. Він обернувся… Й обімлів. Під казаном тріщав сухим хмизом вогонь, тепло багаття відчувалося навіть у кутку, де лежав старий. А біля вогнища було просто жарко. Тому Пуйме вже скинула паницю й стояла, помішуючи в казанку вариво, гола до пояса. Тіло, яке побачив лікар у відблисках полум’я, не було дитячим: перед ним стояла, нітрохи його не бентежачись, доросла, повністю сформована дівчина. Роман зрозумів тепер, у чому полягав дисонанс між поведінкою Пуйме та її зовнішністю: їй було не дванадцять років, як він помилково припустив, а ніяк не менше двадцяти. Лише зріст у неї був дитячий, метр десять, від сили метр двадцять. Утім, і дід не вищий. Може, генотип такий?

— Сиртя — людина маленька, — підтвердив його думки Серхасава. — Зате шаман великий.

— І Пуйме?

— І Пуйме. Великий шаман. Видутана. Добре камлає. Всіх тадебце знає… Ід’єрв знає, Яв-Мал знає, Я-Небя[28]… — Мислений голос старого ослаб, перейшов у невиразний шепіт.

— Дідусь утомився, — сказала Пуйме. — Йди поїси. Хай він поки відпочине.

Дерев’яним ополоником на довгій вигнутій ручці Пуйме виловила з казана гусяче м’ясо, одну миску — солдатську, алюмінієву, — наповнила майже до країв, поставила перед Романом. У другу, емальовану, трохи меншу, поклала лише декілька шматочків. Заправила бульйон двома жменями борошна, пересунула казанок на край вогню, на його місце повісила великий мідний чайник з вузьким і вигнутим, мов журавлина шия, носиком. І лише після цього сіла на шкури навпроти Романа, простягнувши йому важку срібну ложку з двоголовим орлом і вензелями на черенку.

Після цілої доби посту дотримуватися північного етикету — за їжею тримати язика за зубами — Романові не вартувало особливих зусиль. Гусятину він проковтнув з вовчим апетитом, на масній пахучій юшці зменшив темп і перевів подих лише за чорним і гірким, мов хіна, чаєм.

— Ти збираєшся тут залишитися? — запитав він.

— Так, — кивнула Пуйме. — житиму в сиртя-мя, як жив дідусь.

— Але ти ж молода, вродлива. Невже ти віриш, що таке відлюдництво комусь потрібне?

— Обов’язок сиртя — лікувати людей, молитися й охороняти Священне Вухо.

— Це я вже чув, — поморщився лікар. — Ну, гаразд. Припустимо, все це дуже важливо. Але де твої учні? У Серхасави була ти. А в тебе? Кому ти передаси свої обов’язки? Адже сиртя більше немає.

— Кров народу сиртя змішалася з кров’ю ненців. У ненців іноді народжуються зовсім маленькі білолиці діти. Їх показують видутана. З них шаман відбирає справжніх сиртя й багато років навчає. Так було й зі мною…

— Пуйме, зараз інші часи! Шаманів більше немає. Ненці лікуються в лікарів у лікарнях… Часто до тебе сюди приходять?

— Рідко, — сумно погодилася Пуйме.

— Ну ось. І навіть якщо в кого і народиться дитина-сиртя, сьогоднішні ненці не віддадуть її тобі.

— Може, й не віддадуть, — зітхнула Пуйме. — Може, я сама народжу. — Дівчина сказала це просто, як щось само собою зрозуміле. — А якщо серед моїх дітей не народиться жоден сиртя… Що ж, значить, таке бажання Нума.

Пуйме відставила кухоль із чаєм, нахилила голову, прислухаючись.

— Дідусь відпочив, — сказала вона. — Зараз почне згадувати. Йди, далі слухатимеш.

У ЦЕНТРІ ЗЕМНОГО КОЛА

Роман повернувся до ліжка хворого, узяв його за руку. І знову відчув гаряче «електричне» поштрикування в пальцях. Губи старого із зусиллям ворухнулися, й лікар нараз чи то почув, чи то побачив напівслова-напівобрази, які складалися в його мозку в яскраві виразні епізоди.

…У вбранні жерця він стояв біля підніжжя храму на високій кручі, об яку внизу ліниво терлися ласкаві сині хвилі, й милувався своєю країною — просторою, щедрою, прекрасною, мов обитель богів у надхмарних вершинах Сумеру.

Під ним правильним семикутником лежало його рідне місто Нері, споруджене на березі океану поблизу гирла повноводної Геди на славу правителям країни Ігма й на пострах її ворогам. Величезні кам’яні стіни оточували місто. На кожному розі по периметру стіни стояла могутня сторожова башта, і не було такого місця на кріпосних стінах, куди б не дістала стріла стрільця, пущена крізь баштову амбразуру.

Сім воріт вели в місто, але, щоби минути важкі ґрати, що закривали доступ у Нері, потрібно було по підйомному мосту перетнути рів, а перш ніж зійти на міст, потрібно було отримати дозвіл у начальника варти…

А охочих потрапити в місто було безліч: у гавані тіснилися гостродзьобі судна, що глибоко осіли у воду від великої кількості привезених товарів; з усіх боків по семи дорогах тягнулися в Нері нескінченні каравани возів, запряжених круторогими биками; піші й кінні поступалися дорогою рабам, що несли на паланкінах поважно сидячих вельмож. Усі вони прагнули потрапити у славний Нері, цитадель щасливих і мудрих.

Із кручі було видно й вулиці міста, прямі, мов спис, і білосніжні бані палаців, які звідси, з висоти, здавалися не більшими від яйця віщого птаха Інг, і сірі півкулі багатих вілл, потопаючих у зелені фруктових садів, і ошатні кубики з рожевої глини, обсаджені деревами, — будинки простих громадян Нері.

На майдані поблизу воріт, що виходили до порту, вирувала торгівля, сперечалися іноземні купці. Серед них були світлошкірі гіганти з племені тро, які ударом кулака могли вбити бика, підступні вузькоокі барги, відомі тим, що задля прибутку вони були ладні вирушити хоч на край світу, широкоплечі чорні воу, як ніхто інший досвідчені в ковальському ремеслі…

Здавалося, базар належав цілковито їм, чужоземцям, лише між собою ведуть вони торг. Однак, придивившись, можна було помітити, як серед горластих купців, не звертаючи на штовханину уваги, пристойно прогулюються чоловіки й жінки у блакитних плащах із зображенням священної гори Сумер — центру Земного Кола. Цих людей від галасливого багатомовного натовпу відрізняла біла, мов сніг, шкіра, волосся кольору полуденного сонця, владна постава. І зріст. Найвищий з них навряд чи був по груди найнизькорослішому купцеві. Але все-таки варто було людині в блакитному плащі — хай то був вельможа, стражник чи простолюдин — підняти руку, як гамір навколо неї вмить замовкав, сварки припинялися, й іноземці шанобливо схиляли голови: який товар удостоїть своєю увагою високоповажний і мудрий скерлінг?

«Немає народу мудрішого від нас, скерлінгів, — із гордістю подумав він. — І немає серед скерлінгів мудріших, ніж ми, жерці, обранці богів…»

І тут побачені живі картинки в голові Романа заметушилися, втрачаючи чіткість…

…Він — тепер не жрець, а вчений-сиір на ім’я Нейм — із захопленням поглядав на світ з висоти пташиного польоту. Хоча немає такого птаха, який зміг би ширяти так високо над священною горою Сумер. Лише розум людини міг створити цю літаючу колісницю, на якій підняли його в повітря мудрі чужоземці.

Забувши про свій мимовільний страх перед незвичайною зовнішністю й одягом чужоземців, про острах польоту, забувши взагалі про все на світі, Нейм у захваті водив срібною голкою по покритій воском дощечці. Його упевнена рука переносила на віск обриси землі, що виднілася крізь прозорі стіни колісниці.

Внизу, навколо острова, на якому стоїть чорна, мов ніч, гора Сумер, плескалося просторе Солодке море. Воно добре відоме всім мореплавцям своєю чистісінькою прісною водою й великою кількістю риби. З Солодкого моря беруть свій початок чотири могутні річки — Геда, Яха, Балка і Нга, що розтинають Земне Коло на чотири майже рівновеликі частини, на чотири благословенні континенти. І один з них — його рідна країна Ігма, найквітучіша, найбагатша, найосвіченіша. Вона населена скерлінгами, які піднеслися над іншими народами силою духу і знання…

— Вище! — попросив сиір Нейм, і колісниця, керована чужоземцями, слухняно злетіла увись, до сонця, сяючого в безхмарному яскраво-синьому небі.

Коли гора внизу перетворилася на малу плямку і стала майже невидимою, Нейм узяв нову табличку й почав наносити на віск нову далеч, що відкрилася перед ним. Він замалював абриси чотирьох континентів, відзначив проходи в горах, засніжені вершини яких простяглися уздовж усього зовнішнього краю цього кільця, там, де береги континентів омивають солоні води Океану. Звідси, зверху, було ясно видно, що не Геда, як прийнято було вважати, найбільша з річок, а Яха: хоча вона в гирлі має лише три рукави, а не п’ять, як Геда, зате вона майже удвічі ширша. Нейм наніс на карту вузьку океанську протоку, що відокремлює його країну від Диких Земель. І здивувався тому, що навіть звідси, з піднебесся, не було видно кінця їм.

Добряче спантеличили його дими, що курилися над материком між Нга і Яха, — це була норовиста, незатишна земля, вкрита лісами й болотами, де кишіли небезпечні звірі й гади. Люди там ніколи не селилися. Кому ж знадобилися гігантські вогнища? «Пожежі, — припустив він. — Але скоро почнеться сезон дощів, і пожежі ці будуть погашені незліченними потоками води». Проте й дими він наніс на свою воскову карту з належною сиірові скрупульозністю.

Від бентежного відчуття винятковості й унікальності всього, що з ним відбувається, зненацька пересохли губи, спух і розтріскався язик. Нестерпно закортіло пити…

— Пи-ити… — почулося, мов слабкий стогін, Романові.

Він відпустив зап’ястя старого й оглядів печеру. В печері було темно, грань у гаснучому вогнищі ряхтіла, майже не даючи світла, і предмети в цій напівтемряві радше вгадувалися, ніж були видимі.

— Пуйме, де вода? — запитав Роман.

Але ніхто йому не відповів. Вирішивши не шукати воду в темряві, він хлюпнув у кухоль ледь теплого чаю і ложкою влив його у спечені губи старого. Подумав, чи не взяти його знову за руку — кортіло дізнатися, що ж було далі, але не зважився. Невідомо, чи бажає сиртя продовжити свою розповідь.

Роман зробив хворому ще ін’єкцію еуфіліну, відтак підійшов до шкури, що завішувала другий вхід, відкинув запону. В ніздрі вдарила прохолодна свіжість тундри, вимиваючи з легенів затхлий дух печери. Він ступив за поріг і опинився на просторому карнизі скелястого схилу, залитого тьмяним перламутровим світлом північної ночі.

На відміну від прискалку з водоспадом, по якому напередодні вони з Пуйме дерлися в печеру, протилежний бік гори був пологіший і, наскільки дозволяло судити освітлення, був внутрішнім схилом цирку, в центрі якого поблискувало сріблястими брижами гірське озеро. Чи, радше, озерце: віддзеркалення місяця, що жовтим округлим листом плавало посередині, закривало мало не третину його поверхні.

В озері щось плеснуло. «Риба», — подумав було Роман. Але звук повторився, ще й ще. Інтервали між сплесками були рівними. Роман напружив зір і розрізнив на воді крихітний човник, який рухався до середини озера. Підпливши до віддзеркалення місяця, човен спочатку зупинився, відтак зробив навколо нього сім кіл, а затим повернув до берега. Незабаром унизу почулися легкі кроки, й на карниз перед входом у печеру піднялася Пуйме.

— Серхасава просив пити, — сказав Роман. — Я не знайшов воду і дав йому чаю. Не знав, що тут поряд озеро й можна було принести свіжої води.

— Ми не п’ємо з озера Н’а[29]. Вода мертва. Риби немає. Лише качки-гуси сідають.

— А що ж ти там зараз робила?

— Зі Священним Вухом говорила.

— І що ж ти сказала цьому вухові?

— Сказала, дідусь помирає. Завтра сама залишуся. Запитала, чи не бажає чогось Священне Вухо.

— Ну і як? — Роман питав з нарочитою глузливістю: він намагався пройнятися іронією до того, що відбувалося навколо, — шамани-відлюдники в кінці двадцятого століття, якесь священне вухо, хехе, ліліпути-сиртя. Маячня якась, сон, мана… Та все ж він не міг упоратися зі зростаючою внутрішньою напруженістю, відчував, що готовий до того, щоби прийняти як реальність будь-яку ситуацію. Найнепередбачуванішу, найдикішу, найфантастичнішу. — Що ж відповіло тобі вухо?

— Нічого не відповіло.

— Неговірке, одначе, у вас вухо. Воно завжди таке мовчазне?

Пуйме знизала плечима:

— Зі мною не говорило, з дідусем Серхасавою не говорило. З його дідусем говорило один раз. Вухо не любить говорити, слухати любить.

— А звідки воно взялося в озері, це вухо? Духи принесли?

— Навіщо — духи? Сиртя принесли. Да-авно! Принесли, поклали в озеро. Й охороняють відтоді.

— Від кого охороняють? Не від гусей же?

— Сама не знаю, — простодушно відповіла Пуйме. — І дідусь не знає. Треба охороняти — і квит.

Вона замовкла, прислухаючись.

— Знову дідусь згадувати хоче. — І додала, вгадавши небажання Романа повертатися в задушливу печеру. — Можна й тут тепер. Зачекай!

Дівчина винесла з печери оленячу шкуру, постелила на камені, сіла. Жестом запросила Романа сісти поряд.

— Дай руку! — Пуйме легенько стиснула його долоню біля основи великого пальця, в точці, яку з курсу голкотерапії Роман запам’ятав як «хе-гу». — Разом слухатимемо.

…Цього разу Роман був не кимсь — він був Єдиним Оком. Тисячами очей одночасно: чоловічих і жіночих, старих, що сльозилися від віку, й молодих, що лише придивлялися до життя. Очі ці мружилися від жаху, обпікали, лускались, ненавиділи, обливалися кров’ю, вистежували, вмовляли, закликали… І все це був він…

Ось його місто, стародавнє Нері, охоплене полум’ям: валяться палаци, попелом опадає листя з садів на майданах, на всі боки біжать знавіснілі люди, що втратили розум. Тремтить земля, небо оповите густим смердючим димом, і немає більше сонця — його проковтнув злий Н’а, що вирвався зі своїх підземних покоїв…

Ось — вируючі хвилі. Мов ненаситні акули, вони накидаються на береги, відгризають від суші шматок за шматком, шматок за шматком. Вони все ближче, ближче, і немає порятунку від безжальних обліплених білою піною пащ…

А зараз він — Погляд з Піднебесся… Немає вже чотирьох континентів, що створювали Земне Коло, немає країни скерлінгів Ігму, немає лісової країни Орт, немає володінь баргів. Немає більше річок, великих і могутніх, що розділяли континенти. І навіть священної гори Сумер уже немає — боги покинули її, поступившись силам зла: вона запалася під воду разом з іншими землями. Всюди тепер клекоче, реве, бушує несамовитий Океан — йому не терпиться завершити свій бенкет, знищити останнє, що залишилося від колись великого материка. Дивом уціліли лише декілька клаптиків від колишніх континентів та жалюгідні ланцюжки скелястих острівців на місці високогірних хребтів, де сховалися останні люди.

Наймудріші сиірти, зачинивши брами святилищ і виставивши віддану охорону зі своїх учнів, без утоми, піднісшись над страхом смерті, записували, записували…

І знову брижами затяглося видиво, яке незабаром змінилося прозорою синявою. Відтак посипалися білі пластівці, й міцніючий вітер підхоплював їх, і незрозуміло було, чи то вони падають униз, чи то мечуться між небом і землею, чи то закручуються в колючі сніжні смерчі.

Морок стояв усюди, позаяк духи знову, приловчившись, заховали землю від погляду Всемогутніх. Навіть очі Океану — солону воду, а також озера й річки вони затягнули крижаним більмом, щоб зручніше було винищувати рід людський.

Але він знав, що треба вижити в цьому холодному незатишному світі, і духи відступлять, і сонце прийде й зігріє дітей своїх, потрібно лише виконати своє призначення і врятувати свій народ. Для цього він, Сиірт-Я, й виконував танок на замерзлому круглому озері, оточений кільцем ритуальних багать.

Похмурі, змарнілі від недоїдання люди по той бік вогню чекали, чи випросить він у духів дозвіл на полювання. Вони вже намагалися полювати, але стріли їхні й списи летіли повз дичину. І всім стало ясно, що потрібна згода духів.

Він підстрибнув, прислухався до передзвону мідних трикутників і кілець, прив’язаних до його хутряного одягу. Труснув прикрасами ще раз, немов перевіряючи почуте. Відтак рішуче ударив перед собою патерицею, також обчіпляною надібками. В боки бризнули крижані скалки. Сиірт-Я різко нагнувся, підняв шматочок льоду, лизнув його язиком. Затим, несхвально поцокавши, кинув у вогонь. Тепер він колесом пройшовся по крижаній арені, ще раз ударив палицею. Сиірт-Я знову лизнув відколену крижинку і, пританцьовуючи, почав довбати лід. При кожному ударі палиці натовп заворожено вторив його видихам: «І-ех! Йех! І-і-і-і-ех…» У кризі вже утворилася неабияка заглибина, але далі довбати не було сенсу, адже озерце промерзло наскрізь. Він зірвав зі спини Пенз-Ар — туго натягнуту на невеликий овальний обід білу шкуру північного оленя, — ударив по ньому пальцями, від чого Пенз-Ар басовито, тривожно загудів, і кинув його додолу. Відтак зірвав з голови загострений нерп’ячий ковпак — для полювання на кожного звіра була своя шапка, а цього разу збиралися полювати на нерпу, — витер ним піт з лиця і жбурнув на край вибитої лунки. «Нях! Нях!» — зашепотіли глядачі. Для племені, що стояло за лінією багать, це була вже не шапка, а нерпа, що виповзла на лід.

Сиірт-Я сім разів оббіг озерце, пританцьовуючи й співучо викрикуючи заклинання. Відтак, пригнувшись, немов таячись від когось, він перетнув озерце упоперек поряд із лункою і на другому краю, біля самих багать, упав, розпластався, притиснувся до льоду. В його руці був затиснутий білий шкіряний ремінь, який тягнувся, ледве помітний на замерзлій поверхні, до білого Пенз-Ару.

По юрбі одноплемінників прокотилося напружене зітхання. Всі побачили: мисливець, відшукавши зроблену нерпою лунку, поклав віддалік замасковану шкурою дошку, протягнув ремінь до своєї засідки й дочекався, коли нерпа вилізла на лід. Тепер усе залежить від волі духів — якщо вони вирішать попередити нерпу, та встигне пірнути в лунку раніше, ніж мисливець закриє отвір дошкою.

Сиірт-Я ледь помітно ворухнув пальцями, і Пенз-Ар поволі поповз до лунки. Ближче, ближче… Є! Диск із білої оленячої шкури накрив ополонку, і тієї ж миті одним стрибком Сиірт-Я опинився в центрі озерця. Притиснувши до грудей ковпак, він немов перевтілився в нерпу. Стрибаючи навколо перекритої лунки, він зображав жах тварини, а дзвін його амулетів ставав усе голоснішим, усе відчайдушнішим. Здавалося, що вже ніщо не врятує дурну нерпу. Але одноплемінники, напружено підспівуючи невиразним вигукам Сиірт-Я, чекали остаточного рішення духів, останнього знаку їхньої прихильності. Вони відчували, що кінець «полювання» близький. І тут дзвін амулетів обірвався. Сиірт-Я завмер і різким рухом високо підкинув палицю, одночасно впустивши нерп’ячий ковпак і звалившись поряд з ним. Тепер на льоду поряд лежали двоє — людина і нерпа. Патериця, що злетіла над крижаною галявиною, зависла на мить, немов зупинена поглядами глядачів, і тут-таки полетіла вниз своїм вигостреним наконечником. Схибить — кепський знак: полювання буде невдалим. Уразить Сиірт-Я — ще гірше. Значить, духи геть розсердилися на плем’я…

— А-а-а! — приглушено ахнув натовп, коли патериця, пронизавши ковпак, глухо встромилася в лід.

Напруга спала, розвіялася, ніби її й не було. Почулися сміх, радісні вигуки, похвали великому другові духів Сиірт-Я.

Але ніхто з них, проте, не здогадувався, які важкі думи змагали зараз Сиірт-Я. Зовні урочистий, гордовитий, він думав про вчорашню розмову з іншими сиіртами-хранителями. Все далі в безповоротному минулому залишалася колишня слава їхнього племені — колись численного могутнього народу, що мешкав на благодатному квітучому континенті! Все важче давалося життя на острівцях, усе складніше було добувати їжу. Холоди з року в рік ставали все суворішими, а підземні поштовхи стрясали колись велику країну все частіше. І вчора найстарші з хранителів казали про те, що насувається нова біда, й лише ті, хто піде назустріч перелітним птахам, можливо, зуміють вижити. Вижити й продовжити рід сиіртів, нащадків мудрих скерлінгів. Вибір хранителів зупинився на сімох молодих, сильних Сиірт-Я, заклинателях духів, у тому числі й на ньому. Їм, яким беззастережно вірить плем’я, належить вести людей у нові землі наступної зимової ночі, коли замерзне Океан. Їм належить рятувати безцінний дар чужоземців, що зберігається століттями, — Священне Вухо… Значить, ще одне холодне літо на землі предків, і треба буде йти…

— Тобі час іти, — торкнула його за плече Пуйме. — Ранок.

Роман розплющив очі, й перше, про що подумав, було: а чи не приснилося йому все це? Сонце висіло над обрієм, косими прохолодними променями погладжуючи схили гір, що з усіх боків оточили ідеально кругле озеро. Спати більше не хотілося. «Значить, — вирішив Роман, — я виспався. А раз так, це справді був сон».

Він легко схопився на ноги, із задоволенням потягнувся, розминаючи затерплі м’язи.

— Ну, як там дідусь?

— Дідусь спить.

— Піду подивлюся на нього.

— Не треба.

— Може, укол…

— Не треба, — твердо повторила Пуйме. — Тобі час іти. Далеко йти.

Роман у нерішучості знизав плечима. З одного боку, допомогти старому його ін’єкції вже не могли. Серхасава, як мовиться, був за межами медичної допомоги. З другого — йти, не зробивши хоч щось…

— Гаразд, як знаєш. Я залишу тобі декілька ампул. Ти уколи вмієш робити?

— Ні.

— Ну тоді надпиляєш шийку, ось пилка, віділлєш ліки в ледь теплий чай. Даси, коли дідусь прокинеться. І ще одну увечері. Дві ампули в день. А завтра я пришлю допомогу.

— Ні! — несподівано жорстко наказала дівчина. — Серхасава Сиртя завтра все одно помре. А мені допомагати не треба. — Бачачи, що Роман ще вагається, додала: — Все одно сюди дороги ніхто не знає.

І тут до Романа із запізненням дійшло, що і йому нізащо не знайти зворотної дороги.

— Послухай, Пуйме! — приголомшено промовив він. — А як же я? Підеш зі мною ще раз?

Пуйме заперечно похитала головою:

— Я не піду. Але проведу. Ти не заблукаєш.

Вона винесла з печери гарячий чайник, налила в кухоль буро-зеленої рідини з різким запахом.

— Випий!

Ні про що вже не питаючи, Роман спершу пригубив відвар, знайшов, що смак його гіркий, але не позбавлений приємності, й вихилив кухоль.

Що було потім, Роман пам’ятав невиразно. Голова в нього запаморочилася: вочевидь, у відвар входило якесь дурманне зілля. Пуйме вивела його через лаз під водоспадом, і далі він пішов сам. Як, куди, за якими прикметами — гадки не мав. Ішов. Просто йшов. І відтак ані секунди не сумнівався, що йде правильно.

На всьому шляху перед ним виникали дивні видіння, немов спиш, і сниться щось, і начебто цікаве, з сенсом, а прокинешся — пригадати нема що.

Однак було одне нав’язливе видіння, яке повторювалося не раз.

Він був жерцем, шаманом чи чаклуном великого племені, що кочувало на південь, туди, звідки на Північ улітку прилітали птахи. Їх було декілька тисяч чоловік, головно молодих і середнього віку. Всіх їх об’єднувала одна мета: дійти до багатих теплих земель. Задля цього терпіли вони злигодні багатомісячних переходів і зимівель, ночами палили вогнища, щоб відлякувати хижих звірів, відбивалися від диких племен. Останнє було неважкою справою, тому що луки зі стрілами, щити, металеві мечі давали їм значну перевагу, незважаючи на те, що всі дикуни були значно вищого зросту. Але в сутичках з ворогами, на полюванні, в грузьких болотах губилося чимало людей. І хоча дітей народжувалася багато, плем’я ніяк не збільшувалося: людей почала косити загадкова моровиця.

Люди зненацька слабіли і вмирали без мук і болю. Головний шаман викликав духів, довго розмовляв з ними і запевняв опісля, що вони обіцяють вигнати хворобу. Однак, коли помер сам головний шаман, люди геть упали на дусі. Плем’я вимирало, переходи ставали все коротшими, а заповітна земля починала здаватися нездійсненною мрією.

І щоб урятувати залишки племені, рада жерців вирішила розділити людей на три загони: перший — з найслабших і хворих, щоб ізолювати їх якось від решти; другий — з жінок, дітей і невеликого числа воїнів; третій — найсильніші, найздоровіші чоловіки й жінки племені.

Цей, третій, загін доручили вести Романові-жерцеві. Вони й забрали з собою святиню, яку плем’я зберігало всі ці довгі роки шляху з самої землі предків. Священне Вухо, зашите у шкури, тягнули на нартах по черзі декілька носіїв…

Останній «сеанс» Роман бачив уже на підході до Хар’юзового струмка. Буквально декілька хвилин.

Він був смертельно втомленим, хворим вождем майже не існуючого племені. Люди, що залишилися, вже не мали сил ні йти далі, ні нести важку ношу. Вони сиділи біля багаття і обдумували пропозицію, яку хтось наважився зробити: припинити пошуки нової батьківщини, опустити Священне Вухо в найближче озеро і поряд заснувати святилище, де належало виконувати обітницю предків, поки житиме останній сиртя.

Відтак вогнище спалахнуло нестерпно яскравим полум’ям — у сполоху потонули всі люди, і замість них одне за одним випливли оленяча голова, якийсь птах з величезним дзьобом, що нагадував сову, бубон, обличчя Пуйме, озеро з віддзеркаленням місяця в центрі, знову якісь люди, знову Пуйме зі сльозами на очах — і все згасло. Декілька хвилин Роман нічого не бачив і стояв мов оглушений. Затим пішов далі, чомусь усвідомивши з повною переконаністю: Серхасава Сиртя помер.

ЕПІЛОГ

Вісім місяців опісля я одержав від Романа листа:

«Привіт, Володю!

Вибач за довге мовчання, але тому є своя причина.

Гадав я після Каніна заритися у свою дисертацію, але історія ця ніяк не виходила в мене з голови. Спершу я розповідав її приятелям як жарт, чи що, як цікаву пригоду. Ти пам’ятаєш, те, що зі мною трапилося, я визнав гіпнотичною маною, а розповідь помираючого старого — маренням. У старого могли з якоїсь причини загостритися телепатичні здібності перед смертю, тим більше що інсульт іноді викидає дуже дивні колінця.

Але ось випало мені опинитися в одного знайомого, колеги з Мінська, і побачити в нього атлас середньовічних мап. Так от, у цьому атласі я виявив мапу Арктики вельми незвичайного вигляду: зона від полюса і приблизно до лінії Північного полярного кола зображалася як материк, розділений на чотири сегменти широкими річками, що витікали з великого внутрішнього моря чи озера, в центрі якого була намальована вражаючих розмірів гора. Поряд з нею так і написано латиною: «Rupes nigra altissima» — «Гора чорна і висока». На землях же, зображених на північ від Скандинавії, був написаний наступний текст: «Тут мешкають пігмеї, зріст їх близько 4 футів, і в Гренландії їх звуть скрелінгерами». Це була мапа Герарда Меркатора, знаменитого фламандського картографа XVI століття. Що за казки на мапах славнозвісних майстрів? Мушу зізнатися, після зустрічі з карликами-сиртя інформація про пігмеїв у Арктиці мене зачепила.

Уважно вивчаючи мапу Меркатора, я помітив, що гірські хребти в цьому атласі розташовані приблизно там, де нещодавно вчені відкрили підводні хребти Північного Льодовитого океану; дізнався, що деякі ділянки хребта Ломоносова ще десять тисяч років тому могли бути островами, а вершини хребта Менделєєва знаходилися поза сумнівом над водою: на них виявлені надводні осади віком трохи більше десяти тисяч років.

Нагадаю тобі про легендарну Гіперборею — північну країну з м’яким кліматом і розвиненою цивілізацією, про яку писали Геродот, Арістей, Гомер… Ось бачиш, я тебе вже агітую, наче не я, а ти був скептиком. Але ти поглянь, як усе стикується одне до одного!

Чим можна пояснити, наприклад, що пігмеї займали таке значне місце в легендах північних народів, причому, як правило, вони виступають у ролі магів і чародіїв? Усі ці тролі, гобліни, ельфи, феї, дворги, гноми…

Але дивні ліліпути зустрічаються не лише в оповідях. Так, мені привелося ознайомитися зі щоденниками голландського капітана Ван-Лінсхотена, який командував експедицією по північних морях в кінці XVI століття, і суднового лікаря Де Ламартіньєра — він плавав там само п’ятдесят років опісля. Так от, вони обидва описують народ, культура якого різко відрізняється від самоїдської. То були виключно низькорослі люди, майже пігмеї, з дуже смаглявими плоскими обличчями. Промишляли вони виключно полюванням, причому в море виходили на човниках, «зроблених майстерно з риб’ячих кісток і шкіри; усередині шкіра була зшита таким чином, що виходив мовби мішок від одного кінця човника до другого; всередині такого човника вони були вкриті до пояса, так що досередини човна не могла потрапити жодна крапля води». Тобто це був справжнісінький ескімоський каяк, але де — в районі Вайгача і Нової Землі, на Баренцовому узбережжі! В місцях, де мешкають ненці!

Але чи відомо тобі (я особисто раніше не знав), що існує непорушний науковий факт: самоїдські племена, що населяють тундру на арктичному узбережжі, в тому числі й ненці, не є аборигенним населенням. Вони прийшли з Саянського нагір’я на початку першого тисячоліття нашої ери і завершили розселення на європейській Півночі лише до XVIII століття.

А зараз — слухай! ДО них і ПРИ них на цих землях існувала аборигенна культура, яка потім повністю була асимільована ненцями. Це були племена, які промишляли морського звіра на каяках і жили в землянках з «риб’ячих», тобто китових, кісток. Такі землянки у 20-х роках на західному березі Ямалу виявив радянський дослідник В. М. Чернєцов. У одній землянці він знайшов поховання IV (!) століття.

Я дізнався, що записані ненецькі перекази про низькорослий народ, який займається чаклунством і уникає спілкування зі звичайними людьми, хоча іноді й лікує їх, обмінюється товарами й навіть укладає шлюби. І народ цей ненці називають… Як? Правильно, сиртя!

Отож те, про що розповідав нам Апіцин, не слід вважати лише казкою. Відкрий докладну мапу узбережжя Баренцового моря від Каніна до Ямалу, і ти виявиш там мис Сиртя-саля, сопку Сиртя-седа, річку Сиртя-яха, озеро Сиртя-то…

До речі, я знайшов легенду про озеро сиртя: нібито в ньому живуть злі духи, що живляться вони рибою, а коли риби не вистачає, викидають із озера промінь світла і вирушають по ньому на полювання. Звичайну людину ці духи з’їдають без розмов, разом з собаками й оленями. Лише сиртя вміють знаходити з ними спільну мову…

Отож, старий, канінські «видіння» мені тепер уявляються дещо інакше.

Ага, найголовніше. Нещодавно я відвідав гіпнотизера, нашого професора-психотерапевта Маканіна. Перевіряв, що мені приверзлося після того відварчику, яким мене пригостила Пуйме, а що бачив насправді. Так от: Маканін запевняє, що ніяких галюцинацій не було. Все — дійсність! Як тобі?

І ще один цікавий нюанс… Пам’ятаєш, я розповідав про гірське озеро поряд з печерою, в якому вночі плавав місяць? Я ще дуже романтично порівнював плаваюче віддзеркалення з листом. То про всяк випадок я перегорнув календарі. І що ж з’ясувалося? Тієї ночі на небі місяця взагалі не було, так що в озері «місячний лист» плавати ніяк не міг. Що ж тоді світилося? Не знаю. Але в голові крутиться легенда про чортів, що гуляють по світловому променю, знищуючи навколо все живе. Можливо, це Священне Вухо й насилало на сиртя хвороби? Хороший, одначе, подаруночок від мудрих чужоземців!

Обіймаю. Буду в Москві через тиждень і відвідаю.

P. S. Ага, ось що іще. Під гіпнозом я, здається, пригадав дорогу до Сиртя-мя. Які в тебе плани на відпустку?»

_{Перекладено за виданням: ВОКРУГ СВЕТА. — 1989. — № 7.}