Зоряний єгер

ДАРИ ВІД ДАНІВ

Хлопчик біг по лузі. Він мчав вистрибом, і висока, податлива, мов вода, трава лоскотала голі коліна. Це було смішно й приємно, і хлопчик сміявся і співав сам собі дзвінким голоском, що збивався на бігу: «Здрастуй, здрастуй, райдуго! Здрастуй, здрастуй, райдуго!» З якої пісні ці слова, хлопчик, звісно, не знав, але оцей єдиний рядок, що запам’ятався йому — а може, щойно ним-таки був складений — здавався чимось цілком природним. Він плавав у тремтливому повітрі сьогоднішнього чудового червневого ранку мов бабка, мов чарівне заклинання, що зробило цей ранок таким безтурботним і райдужним. Хоча райдуги, справжньої райдуги, на небі не було: останній тиждень погода стояла суха, тепла, без дощів.

І раптом райдуга промайнула — не в небі, а просто під ногами, на второваній через луг стежині. Хлопчик повалився в м’яку траву, перекотився на бік, устигнувши при цьому зірвати й тицьнути в рот соковиту стеблинку, і перед самим носом побачив забавну гостроверху шапчину з тонкої, майже невагомої тканини соковитого райдужного кольору, натягнуту на дротяний каркасик — обруч і чотири розпірки. Не роздумуючи, хлопчик насунув шапочку на вигорілу біляву свою чуприну, підхопив зі стежинки лозину й помчав до яру рубати злих кропив’яних лицарів.

— Ганнусю, сонечко, капелюшок не забудь!

Ганя, що стояла вже біля дверей, сказала «Ой!», обернулася до закрійниці. І пригадала, що ніякого капелюшка на ній, коли вона входила в ательє, не було. Було торішнє «сафарі» з зеленої джинсухи — то тепер воно лежить у торбі, а замість сукні на ній красується розкішний літній ансамбль брюк. Колір — теракот. Одне плече голе. Всі будуть у захваті. Без будь-якого капелюшка.

Хоча…

— Який капелюшок, Лідуню? — з розгубленим виглядом запитала вона.

— Та ось же, ясочко! Твій, більше ніхто таку красу не залишав, — промуркотіла кравчиня й простягнула Гані абсолютно неймовірний, райдужного кольору чотиригранний головний убір.

Ганнуся спочатку навіть розгубилася. Відтак вирішила: знущається Лідка. І так прямо й сказала:

— Ну, Лід, ти взагалі…

Ліда, у якої капелюшок з першого погляду викликав у душі асоціацію зі старим абажуром, мала мудре правило: придбання клієнток ніколи вголос не критикувати. Тому вона натягнула «абажур» на голову Ганнусі, підвела її до дзеркала.

— Та ти поглянь, ясочко, як тобі з теракотом…

Ганнуся поглянула в дзеркало і завагалася: начебто нічого, пасує. Лише крисів, шкода, немає. Пальці її машинально доторкнулися до капелюшка в тому місці, де, на її думку, не вистачало крисів, злегка узялися за матеріал, що обвивав дротяний обруч, і — об диво! — тканина потягнулася під цим невагомим, майже неіснуючим зусиллям. Причому не повертаючись назад, як якийсь еластик, а застигаючи по всій витягнутій довжині.

… Через десять хвилин Ганнуся покидала ательє в шикарній чотиригранній райдужній панамі з ефектно закрученими полями, а кравчиня, зі щирим уже захопленням, благала дістати і їй таку саму. Хоча б одну. Але на прощання шепнула, не втримавшись:

— Але якщо буде більше, сонечко, неси, я візьму всі…

Віктор Михайлович повертався з обідньої перерви невдоволений. Можна сказати, злий. І річ не в оселедцеві, який розповзається під власною десятиграмовою вагою в солону кістляву масу. І навіть не в тому, що на його столику не виявилося ні гірчиці, ні серветок і довелося підходити до столика Носова. Бог з нею, з їдальнею, до рідного громадського харчування він звик. Але як звикнути до того, що Носов на службу в управління з’являється з бородищею до пупа?! Добро, був би дід якийсь чи там обличчя перекошене, а то ж лише в позаминулому році інститут закінчив. Совість у нього перекошена, а не пика. Або Соня Василівна з машбюро. Дивиться він за обідом, якось не так Соня їсть, з утрудненнями. Гадав, зі здоров’ям щось, а вона пояснила: лівою рукою, каже, ложку тримаю. Тренування. Щоб володіти обома руками однаково. Ну що ти на це їм скажеш? Навіть чай пити розхотілося. Хоча до кінця перерви ще п’ятнадцять хвилин, і у відділі, звісно, жодної душі зараз немає. Що, втім, може, й на краще.

Віктор Михайлович увійшов до порожнього відділу, маючи намір решту чверть години провести за читанням газети в заспокійливій самоті… І почервонів. На його столі, між телефонним апаратом і підставкою для канцприладдя, нахабно лежала чотиригранна шапка веселого райдужного кольору.

«Ахметов, — визначив, важко дихаючи, Віктор Михайлович — Його жарти. Хоча ні, навряд. Може, Носов притягнув? Хтось-бо розігрує. Скинулися, дістали цей безглуздий ковпак, підклали: мовляв, що з ним робитиме? Обсміяти хочуть, хулігани. Оце вже ні, не дочекаєтесь…»

Із цими думками Віктор Михайлович узяв ковпак, без особливих зусиль зім’яв його і, мстиво зблискуючи окулярами, кинув у сміттєвий кошик.

— Мені це не подобається, — несхвально хитнувся Дан Сім, дивлячись у бортовий екран. — Як Напіввисокий Ревізор Підготовки, я не можу допустити, щоб кошти рідної Дани викидалися на вітер. Ви чудово знаєте, скільки коштує нуль-транспортування кожного дару на Землю. Я вже не кажу про вартість самого виробу. Чому цей землянин відмовився від дару? Відповідайте, Дане Піме.

— Пробачте, Напіввисокий, але ж ще до початку Підготовки я попереджав, що на стовідсотковий прийом дарів Дани не випадає розраховувати. Відсоток відмов наразі допустимий. Що ж до мотивів даного землянина, то їх не можна вважати типовими. Ми піднесли дар просто невдалому об’єктові.

— Гаразд. Покажіть мені ще декілька дарувань.

Семен Семенович починав нервувати. Його вже не тішило ані ніжне червневе сонце, ані пухнастий сосновий бір на пагорбі по той бік річки, ні сама річка — неширока, з упевнено-повільною течією, в зелених плямах листя латаття й тугих стрілках молодого очерету. Наближався полудень, а в рибнику у Семена Семеновича, понуро ворушачи хвостом, горі черева плавав трохи більший від долоні окунець. Єдиний. І все. Жодного разу не клюнуло з половини восьмої, хоч ти вбийся. І сонце так розкочегарилося…

Семен Семенович стурбовано помацав рідке волосся на тімені: так і є, гаряче. Як би й справді на такому пригріві… А що, дружина розповідала, дістала ж сусідка Пруткіна на дачі сонячний удар, ледве виходили. Семен Семенович подивився на сонце, на воду, зітхнув — повертатися додому, тим більше з порожнім рибником, не хотілося. І тут погляд його впав на дивного вигляду чотиригранну райдужну панаму, що акуратно стояла за два кроки від нього, на трухлявому березовому пні.

«Забув хтось, — вирішив Семен Семенович. Роззирнувся, щоб окликнути власника, але нікого поблизу не було. — Ну й гаразд. Запитають — віддам».

З деякою неохотою — панама фасон мала явно легковажний, але на риболовлі яка різниця? — Семен Семенович надів головний убір. І з приємним здивуванням відзначив про себе, що шапка легка й прохолодна — те, що треба.

— … А я не поділяю безтурботності Сивкова, товаришу директор. Він не усвідомлює, що його віза під висновком про безпеку «шапок»…

— Послухайте, Климе Петровичу, давайте відкинемо забобони й упередження. Працюватимемо з фактами, як годиться вченим. Ваша лабораторія рознесла на молекули добрий десяток «шапок». Ви прогнали їх крізь усі мислимі випробування. Що вас іще бентежить?

— «Шапка» — з невідомих науці матеріалів!

— Висловлюйтеся точніше, Климе Петровичу: нашій науці невідомих. Раз «шапки» існують, хтось володіє технологією їх виготовлення. Але ви ж розгадали склад дроту? Нормальні метали, хоча сплав і незвичайний. Але ж не радіоактивний?

— Ні.

— Ось бачите. Якихось інших випромінювань чи полів сплав також не генерує. Я читав вашу довідку. Пластична полімерна тканина — згоден, річ винятково цікава, над розгадкою її секрету ми обов’язково продовжуватимемо роботи. Але й вона безпечна… мов дитяча пелюшка. Чи у вас ідіосинкразія[1] на райдужний колір? Скажіть, вам колір не подобається?

— Колір мені подобається, товаришу директор. Мені не подобається таємничість. Хто розкидає ці «шапки»? Навіщо? Вони ж, врешті-решт, матеріальна цінність.

— А ось це, Климе Петровичу, в компетенцію нашого інституту не входить. Давайте займатися своєю справою. Нам доручили встановити, чи становить «шапка» фізичну небезпеку для людського організму. Ми встановили: не становить. Тому іншого мій зам не міг, та й не мав права не написати в проекті висновку. І я, вже не осудіть, його підписую…

— Дорогі радіослухачі! У нашу редакцію останнім часом надходить чимало листів, у яких ви просите розповісти, в чому загадка так званого «буму райдужних шапок». Наш кореспондент зустрівся з академіком Китаєвим, який люб’язно погодився прокоментувати це справді цікаве явище.

— Справді, в останні два місяці в нашій країні й за кордоном відзначалися випадки, коли люди знаходять у найнесподіваніших місцях предмет, що нагадує порожнисту чотиригранну пірамідку з вигнутими гранями. Пірамідка є дротяним каркасом, обтягнутим матерією райдужного кольору, яка володіє певною залишковою еластичністю, відносно високою міцністю, а також добре відштовхує вологу й відбиває сонячні промені. Перелічені властивості дозволяють зробити висновок, що «пірамідки» задумані як головний убір. Проте, хто виготовляє їх і поширює, наразі залишається загадкою. Одні продовжують вважати це чиїмось затягнутим жартом, наприклад, останньою волею якогось геніального винахідника, який таким незвичайним чином вирішив облагодіяти й водночас спантеличити людство. Більш реалістично налаштовані люди схильні вважати, що «шапкодарування» — рекламний хід анонімної фірми, яка готує ринок до введення нових матеріалів. Знаходяться й палкі голови, які уявили, що пірамідки, чи, як їх прийнято тепер називати, «шапки», позаземного походження й розповсюджуються невідомим способом і з невідомим наміром інопланетянами. Звісно, подібні фантазії не витримують критики навіть з позицій наукової фантастики: у жодному з творів названого жанру контакт цивілізацій не починається з розкидання капелюшних сувенірів. Не бачу також ґрунту під закликами шапкофобів знищувати «шапки» як потенційно небезпечні. По-перше, їх заклик дуже просто виконати, а хто стане закладати небезпеку в так легко знищувані предмети? А по-друге, ученими підтверджена повна нешкідливість «шапок» для людського організму. Хоча, поза сумнівом, треба продовжувати дослідження матеріалів «шапки», особливо тканини: розгадка стане вельми цінним надбанням для промисловості…

— Хоча думка більшості наукових кіл збігається з думкою академіка Китаєва, суперечки тривають. А «райдужна шапка» тим часом завойовує популярність і завдяки своїм унікальним якостям, і перш за все легко змінній формі крисів, стає улюбленим головним убором мільйонів жителів планети. Так-так, шановні радіослухачі, ви почули правильно: на думку фахівців, уже близько двох мільйонів райдужних шапок «роздаровано» невідомими в різних країнах Африки, Азії, Америки, Європи. Подекуди мода переходить усі рамки й набуває масштабів масового психозу: форму чотиригранних пірамідок надають іграшкам, предметам меблів, скляним пляшкам і навіть будівлям. Деякі спритні фірми намагаються налагодити випуск власних «райдужних шапок», користуючись тим, що попит набагато обігнав пропозицію…

— Ці фальшиві дари не сплутають нам карти, Дане Піме? — стривожився Ревізор Підготовки.

— Запевняю, що аніскільки. По-перше, Напіввисокий, підробки не зможуть конкурувати з оригіналом, — відповів Дан Пім. — Тим більше що в них шапки — предмет продажу, а в нас — безкоштовний дар. По-друге, цей, як кажуть на Землі, «бум райдужних шапок» нам на руку. Вивчивши психологію землян, я на нього розраховував. Хай шаліють за чотиригранниками, підносять піраміду на п’єдестал моди, переконують себе, що немає нічого приємнішого від райдужного кольору. Ми не станемо завалювати їхній світ шапками — достатньо буде, щоб хоча б кожен десятий носив дар Дани на голові, а решта таємно чи явно мріяли про таке саме. І коли така мить настане…

— І коли така мить нарешті настане, — наснажуючись, підхопив Ревізор Підготовки Дан Сім, — ми увімкнемо хвилю! І кожен десятий, сам того не помітивши, стане нашим вірним помічником. І на Землю висадиться перший штурмовий десант данів, і нікому з землян не спаде на думку чинити опір, усі зустрічатимуть нас як добрих, старих довгожданих друзів…

Дан Сім наблизився до Дана Піма й заохочувально штовхнув своєю четвертою гранню об першу площину Чвертьвисокого Психолога Підготовки. Схвильований Дан Пім переливчасто пожовтів від основи до вершини.

— Я клопотатимуся перед Високим Даном Тімом про присвоєння вам звання штурм-психолога 1-ої висоти, — пообіцяв Дан Сім. — За допомогою психології вирішивши те, що не під силу зброї, ви заслужили нагороду. Але скажіть, як вам спала ідея про захоплення через дари?

— Мені її підказали самі земляни, — вдоволено сяючи райдужною шкірою, відказав Дан Пім.

— Тобто? У вас є на Землі агенти?

— Ні, я просто скористався їх-таки власним, але добре забутим застереженням. Якби я був схильний до містики, я б міг вирішити, що стародавні земляни передбачали наше вторгнення і попереджали про нього нащадків.

— Що ж це за застереження? — нетерпляче притупнув основою своєї пірамідки Дан Сім.

— Бійся данайців, що приносять дари[2]…

_{Перекладено за виданням: ИСКАТЕЛЬ. — 1986. — № 1.}