Зоряний єгер

КОРАЛИ КАЙОБЛАНКО

Чорне небо, немов оксамитне тло, підкреслювало молочну сліпучість планети, яка фарфоровим блюдцем уляглася посеред екрану. Недалеко від блюдця розмістилася трохи менша блакитнувата розеточка з темними розпливчастими плямами, схожими на грубі, мазками написані квіти.

«Що чекає нас на цих двох планетах?» — укотре спробував угадати еколог Ігор Краснов, удивляючись у диски, що наближалися, які чомусь назвали по-староіспанськи: Кайобланко і Кайонегро — Білий Камінь і Чорний Камінь. Ігоря нараз нестримно потягнуло туди, в чужий, незнайомий світ, щоб негайно, зараз же пережити все, що доля підготувала їхній експедиції.

— Бобе! — покликав він. — А може, почнемо з Кайонегро? Кажуть, це планета гір. Сто років не лазив по скелях.

Пілот Роберт Чекерс не відповів, але поза його красномовно свідчила, що він зайнятий і його краще не турбувати з дурницями.

— То що ж, на Кайонегро не полетимо? — сумно перепитав Ігор.

— Полетимо. Лише після Кайобланко.

— Ну, давай хоч туди, — зітхнув Ігор. — Тільки швидше б…

— Коли намічено, тоді й прилетимо.

— Гарантуєш?

— Якщо мене постійно не відвертатимуть від праці вчені сновиґайли.

Ігор устав, крутнув обертове крісло, сприкрено махнув рукою і вийшов з рубки. Відтак постояв у нерішучості, не знаючи, куди податися: в лабораторії й справді роботи наразі ніякої немає, спати ще рано, а з рубки Чекерс його майже виставив. «Сновиґайло»! Нічого, сядемо на Кайобланко, подивимося, хто працюватиме, а хто — сновигатиме. Так, але робити справді нема що. «Піду в салон, — подумав Ігор. — Може, там Надя. Хоч побалакаю з нормальною людиною».

Увійшовши до кают-компанії, Ігор побачив, що не помилився: Надія Сереброва, біохімік із його еколабораторії, сиділа в м’якому плюшевому кріслі, затишно підібгавши під себе ноги, руки схрестивши на грудях. Голову її майже повністю приховував відеошолом, лише злегка підфарбовані розтулені губи виглядали з-під його матової півсфери, та пружно вибивалася коротка чорна коса.

— Надійко! — покликав Ігор.

Дівчина не відповіла. Ігор підійшов до крісла, підняв з ворсистої підлоги коробку від відеокасети: «Легенди про майя, ацтеків та інків». Усе… Від фільму її тепер не відірвати. Ігор потинявся ще трохи по кают-компанії, знічев’я зірвав ромашку в квітковій ніші, сунув у коробку з-під «Легенд», посміхнувся й пішов до себе.

Тягар вимушеного неробства для Ігоря й Надії, на їх велику полегкість, закінчився на ранок.

О 6 годині 23 хвилини за бортовим часом Чекерс вивів корабель на орбіту навколо Кайобланко й вимкнув іонну тягу. Ще за годину сорок закінчилося розстикування — дисколіт скинув із себе в декілька разів більшу від нього за масою ношу, яку весь шлях штовхав перед собою. Відокремившись від вантажного причепа, що не лише містив запас пального, склади, майстерні, радіоапаратуру, але й захищав корабель від можливих небезпек у відкритому космосі, дисколіт відразу втратив на автономності й життєздатності. Проте вантаж, майже невідчутний у космічному просторі, в умовах тяжіння, близького до земного, став би непосильним тягарем. Та й у автономного дискольота запас надійності для планетарних умов більш ніж достатній. Одним коротким ударом двигунів пілот скинув дисколіт з орбіти й почав планеруючий спуск. На висоті чотирьох кілометрів, коли атмосфера стала густішою, купол над центральною частиною апарата розсунувся, і звідти з’явилися насаджені на одній осі, один над одним пропелери. Безшумно закрутились у протилежні боки могутні лопаті, і дисколіт відразу ж віднайшов опору й рух.

З цієї миті для трьох чоловік, які досі були лише членами екіпажу, а двоє, можливо, навіть лише пасажирами, почалося виконання екологічної програми. За тиждень, що його план досліджень відводив на кожну планету, їм належало зробити на невеликій висоті обліт планет і здійснити посадки на розсуд еколога. Не надто обширна програма, але їхня група була першою, й вони мали лише скласти попередній огляд, зібрати початкові дані для довгострокової, розширеної наукової експедиції.

Дисколіт на малій швидкості йшов над Кайобланко. Під ним розгорнувся справжній океан, що сховав під своєю солоною ковдрою дві третини всієї планети. Дув легкий вітер, і в смарагдових хвилях, що здіймалися наче тугі боки гігантського, важко дихаючого звіра, спалахували крижинками й відразу ж танули сріблясті закрутні. Нічого цікавого.

— Піду провідаю Роберта, — сказала Надія й вийшла з лабораторії.

Ігор нараз подумав, що Чекерс сидить у пілотському кріслі, не встаючи години з другої ночі: чомусь, навіть при найпростішому маневрі, пілоти обов’язково дублюють автоматику. А тут треба було провести гальмування, розстикування, спуск у атмосферу, перехід на вертолітний режим… Причому весь цей час Чекерс сидить сам. Присоромившись власного егоїзму, Ігор увімкнув зв’язок з рубкою.

— Гей, Бобе, як ти там? — покликав він і тут-таки почув цокання каблучків: до кабіни пілота увійшла Надя.

— Авжеж, як ти, Бобі? — повторила його питання дівчина.

Чекерс обернувся, й Надя побачила, що на його гладкому, круглощокому обличчі, якому великі пухкі губи зазвичай надавали скривдженого, буркотливого вигляду, проступив попелястого відтінку наліт. Глибоко посаджені очі опукло відтіняли синюваті мішки.

— Спасибі, нічого, — облизнув губи Роберт.

— Як це «нічого»! — вжахнулася Надя. — Та ти сам на себе не схожий. І взагалі, ти всі ці дні працював мов каторжний, а ми з Ігорем байдики били. Відпочити тобі треба…

— Ось сядемо на першу посадку — відпочину. Добу відсиплятимуся. А поки… — Роберт вибачливо посміхнувся, — поки я не відмовився б від чашки кави.

— Це я миттю, — відгукнулася Надя.

— Слухай, Бобе, — запропонував Ігор по інтеркому, — чого тобі ще шість годин чекати посадки? Йди поспи, а я давай поведу. Мені однаково робити нема що. Та ти не хвилюйся, — додав він, відчувши в мовчанні пілота сумнів, — тут же море. Тиша й спокій, ніяких тобі маневрів: знай тримай курс і нікуди не збочуй. І потім, я ж умію водити такі вози, як наш…

Це Чекерс знав: як еколог, Краснов навчався водінню малих космічних апаратів. Проте дисколіт був кораблем середнього класу, й довіряти штурвал непрофесіоналові Чекерс ніколи б не став — у космосі, на іонній тязі… Але на вертолітному ходу керувати дискольотом міг майже кожен власник любительських прав, тим більше що політ над океаном справді ніякої складності не складає. Крім того, Роберт і справді почував себе втомленим. Тому, обумовивши, що Ігор ітиме на висоті ста метрів і не швидше ста кілометрів на годину, пілот поступився своїм кріслом.

Ігор майже фізично відчував, як в океані під ними вирує, пульсує життя. До прикрості шкода було, що бортовими приладами нічого цього не побачити: програма експедиції не передбачала підводних досліджень, і, природно, зайвої апаратури — ах, як би вона зараз придалася! — на дискольоті не було. Але якщо океанські роботи не заплановані, хіба з цього випливає, що треба летіти мало не під хмарами й навіть не намагатися заглянути в море хоча б одним оком?

Спокуса виявилася не до снаги екологові. Ігор запропонував Наді знизитися до десяти метрів над поверхнею, й дівчина, якій уже надокучив одноманітний політ, з радістю його підтримала.

Ігор зрушив штурвал.

Море відразу вистелилося під самим черевом дискольота пінявою мереживною скатертиною й помчало, покотилося назад, піддражнюючи молодих учених блиском риб’ячих тіл, що виплигували з води, знаками питань вигнутих мацаків, які то тут, то там виникали над брижами, бурими колоніями зоопланктону, що покривали часом сотні квадратних метрів, немов вихлюпнуте в океан чорнило…

— Давай зачерпнемо пробу, — запропонувала Надя, й Ігор було приготувався запускати «мисливця», але помітив, що на панорамному оглядовому екрані, до самого обрію зайнятому лише блакитним небом і малахітовим морем, з’явилася чорна цятка.

«Або острівець якийсь, або…» Ігор втиснув у приладову панель клавішу, запитуючи бортову систему. Аналізатор безтурботно підморгнув йому дисплеєм і повідомив, що прямо по курсу наявна крупна біомаса, близько п’ятдесяти тонн. Ігор знову подивився на екран і сам тепер розгледів, що «біомаса» у них на шляху — величезна морська тварина, формою схожа на черепаху.

— Надю, ти її бачиш?! — закричав він.

— Бачу, бачу. Таку громадину не захочеш — помітиш. Вона ж не менша від дискольота. Давай сфотографуємо?

— Обов’язково. Я тебе проведу просто над нею.

— А це безпечно? — щоб чисте було сумління, запитала Надя, вже спішно готуючи фотоапаратуру.

— Не бійся, ми ж плуганимося на десяти метрах, а черепаха над водою підноситься всього на… — Ігор звірився з приладом, — на два з половиною. Сім метрів — прозір.

Краснов ледь зрушив штурвал, підправляючи курс точно на ціль — черепаху, що плавучим грибом розляглася на поверхні. На брудно-сірому панцирі вже розрізнялися клітини гігантських тьмяних пластин. Збоку панцира в отворі, схожому на вхід у печеру, вгадувалася втягнута голова.

Відстань між дискольотом і твариною навіть не скорочувалася, вона просто танула зі стрімкістю опущеної в окріп бурульки.

«Що ж вона голову ховає, боїться, чи що, а чи зніматися соромиться?» — з досадою подумав Ігор, усе ближче підлітаючи до черепахи.

І тут-таки, ніби у відповідь на його жалкування, з-під панцира раптом зметнувся вгору велетенський плоский дзьоб, що складав, здавалося, всю голову черепахи. За дзьобом, немов пожежний шланг за наконечником, гофрованим рукавом потягнулася зморшкувата шия. На вигляд тендітна й худа, в міру наближення дискольота вона ставала все товщою, міцнішою. Це було видовище. І коли Ігор, похопившись, струсив із себе заціпеніння, дорогоцінні миті були вже згаяні: лускаті складки шиї вповзли в екран, а над ліхтарем рубки нависла дзьобата голова з незмигними прорізами байдужих очей.

Все це відобразилося в мозку у Краснова яскравою й неживою миттєвою картиною… Сліпучим ліхтариком спалахнула і згасла думка, що зараз буде зіткнення…

Але, як усі справжні водії, Ігор у критичних ситуаціях умів інстинктивно, не роздумуючи, за частки секунди ухвалювати оптимальні рішення.

— Надю, тримайся! — крикнув Ігор.

Дисколіт слухняно накренився, завалившись уперед, і на всій швидкості встромився у воду перед самою черепахою. За сплеском падіння пролунав глухий удар, дисколіт труснуло, обривисто тенькнула, луснувши, сталь. Відтак закашлявся й затих вертолітний движок, і запала тиша. Пускаючи крихітні шалені бульбашки, по оглядовому склу розповзалася прозора волога блакить. «Ми тонемо», — подумав Ігор. Над рубкою пропливло неосяжне кістяне черево, промайнули і зникли два ряди страхітливих пазуристих ластів. Знову щось дряпнуло по даху.

Борючись із іскрами, що стрибали перед очима, — приклався-таки чолом об панель! — Ігор труснув головою.

— Надіє, Роберте! — покликав він. — Ви цілі?

— Я ціла! — пискнула перелякано Надя. — Йду до тебе.

У динаміку, що пов’язував рубку з каютами, і зокрема з каютою, куди пішов поспати Чекерс, почулося щось гучне й невиразне. Що саме, Ігор з цієї скоромовки не розібрав, але з тону, який не віщував нічого хорошого, зрозумів, що неушкоджений і пілот.

«Вже непогано, — подумав Ігор, — усі живі й здорові. А що наша посудина?» Він подивився на екран і побачив, що дисколіт уже повністю під водою і продовжує, планеруючи, поволі поринати. Краснов стурбовано увімкнув загальний огляд. Унизу починали вимальовуватися розпливчасті обриси дна. Ігор з полегкістю зітхнув: добре хоч, тут неглибоко…

— Добре хоч, тут неглибоко, — вторячи його думкам, промовив у нього за плечем Чекерс.

Голос у пілота, чи то від хвилювань, чи то від чогось іншого, був захриплий.

Ігор обернувся. У дверях стояла Надія, що вже встигла опанувати себе, але все ще з залишками переляку в округлених очах, а поряд з нею — Роберт, насуплений, вируючий обуренням, з червоною пом’ятою смугою від подушки на щоці.

Краснов мовчки піднявся з пілотського крісла; теж не кажучи ні слова, Чекерс зайняв своє місце, поклав долоні на штурвал. І вчасно: з синяви туманним силуетом на екран насувалася загострена підводна скеля. Надія зажмурилася, чекаючи катастрофи, але Роберт вправно почаклував гальмівними площинами, і дисколіт відразу втратив горизонтальну швидкість. Він м’яко слизнув уздовж скелі вниз і, скреготнувши лапами амортизаторів по дну, зупинився. У кабіні стало помітно темніше.

Ігор клацнув вимикачем.

— З приїздом! — із жартівливою безтурботністю почав він, але зустрів такий лютий погляд пілота, що затнувся й почав крутити назад-вперед регулятор освітлення.

— Мало тобі одного подвигу? Вирішив тепер і світло зіпсувати? — не витримавши, вибухнув Чекерс.

За улюбленого шефа заступилася Надія.

— Ну що ти, Бобі! Хіба Ігор навмисне…

— Справді, чого це я! Подумаєш, дав маху. Ну, втопив чоловік ненавмисно космічний корабель, то й що з того?

— Послухай, Роберте, — сказав Ігор, — може, я й розгубився на мить, але все одно іншого виходу в мене не було.

— Та якого виходу?! Звідки? Що це за вихід такий — топити дисколіт?

— А-а, я й забув: адже ти нічого не знаєш, — зміркував Ігор і розповів про зустріч з рептилією.

— Рептилія, кажеш. Та-ак… — протягнув пілот, разом з повітрям з легенів видихаючи й частину гніву: він уже оцінював ситуацію й намагався уявити, як сам би вчинив на місці Краснова. — Ну й везіння… У порожньому океані налетіти на черепаху. Випадково, значить? Гаразд, припустимо. Але якщо ти не встигав обійти її, навіщо треба було пірнати, а не спокійно перестрибнути?

— Таж не було куди стрибати, — пояснив Ігор, — зверху вже голова її була, над самим ліхтарем стирчала. Якби я не пірнув, ми б цій Тортиллі шию неодмінно вкоротили. А дуже не хотілося. Шийка-бо метрів десять — чи жарт, черепаха, може, її все життя ростила…

— Стривай, стривай, — зупинив раптом еколога Чекерс. — Якої довжини шия була, кажеш?

— Метрів десять. А то й дванадцять.

— А голова де стирчала? Над ліхтарем?

— Над ним самим, — з готовністю підтвердив Ігор.

— Але тоді виходить, — до шепоту понизив голос Чекерс, — що ти вів дисколіт на висоті десяти метрів над рівнем моря.

— Ну, вів… — з деякою, не дуже великою, часткою збентеження визнав Ігор.

— А хто тобі дозволив?! — знов закипів пілот. — Як ти посмів ризикувати всією експедицією, кораблем, нашими життями, врешті-решт?!

— Та годі тобі, — розсердився, у свою чергу, Краснов. — Подумаєш — аварія яка! Нічого з нами не трапилося.

— Як — нічого? А гвинти? Пропелерний люк не закривається.

— Полагоджу я твої гвинти, не хвилюйся. Власноручно полагоджу.

— Де, цікаво? Чи не під водою, бува?

— Можу й під водою. Тут неглибоко. Метрів шістдесят.

— Це чиста випадковість, що тут мілко. А якби тут було три-чотири кілометри… — вже остигаючи, за інерцією продовжував Чекерс.

Під час перепалки з екологом він устиг просканувати головні вузли й переконався, що ніяких серйозних пошкоджень дисколіт не отримав.

— Хоч тридцять чотири! Тобі незгірш від мене відомо, Бобе, що дисколіт витримує практично будь-який тиск, йому однаково звідки стартувати — з орбітальної станції, з поверхні планети чи з дна морського. Врубай реактивну тягу й газуй.

— Газуй! Швидкий який. Ти витрату пального на старт у рідкому середовищі порахуй. А нам ще на Кайонегро летіти.

— Долетимо.

— Може, й долетимо. Якщо буде на чому.

— Тобто як? — не зрозумів Ігор.

— А так. Забороняється — ваш-таки брат еколог заборонив літати на іонному ходу на планетах. Без пропелерів, таким чином, нам ані тут, ані там робити нема що.

— Сказав, полагоджу пропелери! — гаркнув Ігор. — Зараз же. Негайно.

Із хрускотом ступаючи по кораловому дну, Роберт вийшов з-під дискольота. Йому довелося задерти голову, щоб бачити всі дії Краснова. Еколог сидів верхи на пропелерному кожусі, що нагадував верблюжий горб, і намагався випрямити вісь. Пілотові відразу стало ясно, чому не закривався вертолітний люк: погнувшись при зіткненні з черепахою, вісь зачіпала за край кожуха нижнім гвинтом.

— Ну як, виходить щось? — примирливо буркнув Чекерс.

Замість відповіді Ігор простягнув рукоять пневмомолотка, допоміг підійнятися нагору.

Хоча працювати під водою без звички виходило значно повільніше, ніж вийшло б, скажімо, в невагомості, проте вони досить швидко підправили вісь. Обидва гвинти, і верхній і нижній, довелося зняти — з восьми лопатей уціліло лише п’ять, причому одна з них була зігнута в буквальному сенсі в баранячий ріг.

— Надіє! — викликав Ігор.

І тут-таки ніби дзвіночки розсипалися в шоломофонах:

— Так, слухаю, Ігорку, ну що там у вас, я вже почала за вас хвилюватися…

— З нами-бо все гаразд. А ось гвинти геть плохі, ми їх демонтували, — повідомив пілот. — Надю, я хочу перевірити, чи закриється люк. Будь ласка, натисни на лівій панелі третю кнопку в другому ряду зверху.

Булькнувши повітряними бульбашками і пропустивши в себе голу, мов суха ялинка, вісь, стулки люка зімкнулися. Ігор задоволено погладив лінію стику, майже непомітну на гладкому матовому металі.

— Справу зроблено, Бобе, — сказав він. — Тепер можна й погуляти. Як гадаєш?

Чекерс не заперечував: не щодня випадає побродити під водою на іншій планеті.

Тепер, коли не було потреби поспішати й думати про ремонт, підводний світ виглядав зовсім по-іншому, ніж із кабіни дискольота. Вже не здавалася одноманітною, монотонною розмита блакить води. Зубчасті скелі, немов гірське тло на пастеллю написаному альпійському пейзажі, додавали картині морського дна глибини й загадковості. Десь на межі видимості, ніби примари, мелькали розпливчасті силуети; деякі з них, наблизившись, виявлялися звичайними витрішкуватими рибами, які нічим зовні не відрізнялися від земних. Плямистими стрічками звивалися, слалися по дну плоскі довгі водорості. Стискали й розтискали бутони з тугих пелюсток-мацаків кокетливі анемони. Та все ж достатньо було одного уважного погляду, щоб зрозуміти, хто справжній володар цього густонаселеного царства. Світ цей, поза сумнівом, належав коралам. Великі й маленькі; плоскі, мов різьблене віяло, і незграбні, схожі на громіздкий стіл на кривій товстій нозі; щетинисті, мов морські їжаки, й ледь шорсткі, з глибокими звивистими борознами, схожі на скам’янілий мозок; у формі гіллястих оленячих рогів і ніжні, немов весняні вільхові пагони, — всі ці незліченні корали покривали дно, чіплялися за схили скель, росли у всіх шпарах і ущелинах, виглядали з водоростей.

Незграбно ступаючи по хрусткому кораловому килимі, Краснов і Чекерс обійшли дисколіт. Космічний апарат стояв на твердому ґрунті в невеликій сідловинці між підводними скелями. Ігорю місце їх посадки дуже нагадувало класичний кораловий атол, з тією, щоправда, різницею, що в Тихому океані верхня крайка рифів зазвичай виходить на поверхню, а не ховається на глибині. Перед дискольотом стояла крута тупокутна круча, схожа на зламаний зуб. Авжеж, подумав Ігор, якби вони в цю кручу встромилися, були б проблеми. А так — усе обійшлося. Не рахуючи поламаних пропелерів, звісно, але це не найстрашніше: хай вони тимчасово позбулися вертолітного ходу, на орбіті в причепі є запасні гвинти. А іонний двигун легко підніме дисколіт з будь-якої глибини.

— Поліземо? — Ігор кивнув головою в бік кручі.

Чекерс зміряв скелю поглядом: вона здавалася заввишки метрів сорок — сорок п’ять, з поправкою на аберацію[13] — не більше тридцяти. Невисоко, але лізти туди не було жодного сенсу — немає ні приладів для дослідження, ні хоча б фотоапарата. Навіть ландшафтом з висоти не помилуєшся — не та видимість… Але сперечатися з Красновим не хотілося, й пілот погодився.

Дертися на скелю виявилося навдивовижу зручно. Досить було відштовхнутися ногою від найнезначнішого виступу, як тіло злітало вгору, й відразу на метр ближчою ставала поверхня моря, така незвична, якщо дивитися на неї не з повітря, а з дна, — м’який перламутровий купол, що погойдувався десь високо над головою.

Трохи нижче від вершини вони зупинилися і всілися на округлий прискалок, який немов спеціально вирубали у скелі й перетворили в лавку на оглядовому майданчику. На цій глибині було значно світліше, сонце тут не висіло боязким розсіяним туманом, а господарювало нарівні з океанськими течіями, запускаючи у воду яскраві стріли світла, розсипаючи різноколірними лелітками навколо кручі хороводи риб’ячої дрібноти, підживлюючи соковито-рожевою барвою коралові кущі.

Сидіти на підводній лавці було добре й спокійно, навіть краще, ніж у невагомості: не турбувала повна відсутність сили тяжіння.

— Так, Бобе, я знаю, що винен, — звернувся до Чекерса Ігор. — Не можна було спускатися до самої поверхні, Але хто міг припустити… — Еколог відірвав від скелі крупну оранжеву черепашку, схожу на розтулений медальйон. Втративши під собою звичну кам’яну опору, коротка товста «нога» молюска перелякано сховалася у свій будиночок і закрила стулки-віконниці. — Якби ти бачив ту черепаху, Бобе. Монстр, справжній монстр. Розміром не менша від нашого дискольота. А шия! В порівнянні з нею у нашої жирафи голова росте просто від плечей. Ох, відчуваю, чекають нас іще сюрпризи на Кайобланко…

— Накаркав… — не приховуючи неспокою, сказав Чекерс, торкаючи еколога за рукав.

Із глибини спливала важка, масивна тінь. Піднявшись до рівня, де сиділи люди, вона зупинилася трохи віддалік навпроти, немов спеціально даючи себе як слід розгледіти. Це була двометрова, товста, мов колода, рибина навдивовижу м’якого, ніжного кольору: від спини до чорних ромбиків бічної лінії сріблясто-рожева і з оранжево-жовтим, у яскраво-червоних плавцях, черевом. Дрібно тремтів вузький миневий хвіст. Витягнута, мов у баракуди, качина морда закінчувалася довгою напіввідкритою пащею, в якій зовсім не миролюбно загиналися назад рідкі собачі ікла. Крихітні круглі очиці поглядали навколо тьмяно і мляво, неначе даючи зрозуміти всім, хто тут господар.

Чи то показна байдужість непроханої гості, чи то мисливський азарт і голод перешкодили менш крупним рибам вчасно відчути близьку небезпеку. Одна з досить великих риб, забувши будь-яку обережність, кинулася за мальком, і в частку миттєвості з баракуди злетіла її вдавана байдужість. Кидок, короткий рух зубастих щелеп, і вниз, викидаючи з перекушених артерій цівки бурої крові, пішов м’ясистий хвіст — усе, що залишилося від двокілограмового окуня. Стрепенувшись усім тілом, немов у судомі, баракуда заковтнула здобич, пірнула за планеруючим на дно хвостом, підібрала його й неспішно рушила у бік людей.

— Схоже, нам натякають, що час повертатися додому, — констатував Ігор.

— Авжеж, ходімо. — Не встаючи, Роберт віджався від імпровізованої лави. — І про всяк випадок давай не розсипатися й триматися спиною ближче до скелі. — Він відштовхнувся і плавно пішов ногами вниз уздовж кам’яної стіни.

Краснов подався за ним, не зводячи захопленого і водночас шанобливого погляду з хижачки.

— Який екземпляр! Як гадаєш, скафандр її зуби витримає?

— Краще не пробувати. Наш костюм розрахований усе-таки на космічні небезпеки — радіацію, температурні коливання, перепади тиску. А не на зуби баракуд. Стій! — раптом застережливо крикнув Чекерс: йому здалося, що баракуда збирається уклинитися в простір між екологом і кручею. — Негайно притиснися до скелі, не пускай її зі спини…

Так, дотикаючись плечима й мало не зачіпаючи камінь спинами, вони опустилися. Баракуда провела їх до самого дна, то відпливаючи вбік, то з загрозливим виглядом наближаючись. Лише коли, відчувши під ногами тверду опору, Ігор з силою тупнув по кораловому відростку, перелякана тріском рибина зробила невловимий рух своїм миневим хвостом і розчинилася в синяві.

— Куди ж ти, красуне! — крикнув їй навздогін Ігор.

На щось дотепніше він у цій ситуації не спромігся: ікла з палець завдовжки кепсько відбиваються на почутті гумору. Він подивився на пілота й побачив, що той облизує пересохлі губи.

«Він усе ж непоганий хлопець, — подумав Ігор. — Злякався злегка, але не розгубився. І навіть зорієнтувався, встиг зміркувати, що треба триматися скелі. Чи — досвід?!»

Чекерс, відчувши на собі погляд еколога, по-своєму витлумачив його й, немов виправдовуючись, сказав:

— З академії не був під водою. Та й там… координацію лише відпрацьовували.

— Про що ти, Бобе, ти ж молодець. Удома я захоплювався підводним плаванням, підводним полюванням в основному. Але ти сьогодні поводився значно професійніше від мене.

Чекерс збентежено махнув рукою і, згорбившись, покрокував під днище дискольота.

Зачекавши, поки пілот підніметься в шлюз, Ігор поліз було за ним, але на півдорозі щось пригадав і зістрибнув з драбини назад.

— Ти куди? — стурбовано запитав Чекерс.

— Зараз! Надії захоплю сувенірчик…

Ігор оглядів дно. Всюди навколо дискольота дно було всіяне уламками коралів — результат посадки та їхніх сьогоднішніх ходінь. Але те, що валялося, не виглядало Ігореві достатньо презентабельним. Для подарунка треба б щось краще… І тут, поряд з амортизаторною лапою, він помітив чудові «оленячі роги» — витончений прямий стовбур, довгі й тонкі пагони-відростки. «Красені!» Ігор нахилився, потягнувся до коралової гілки, щоб її відламати, натиснув на неї.

І цієї самої миті трапилося щось незрозуміле.

Вода ніби ущільнилася тисячократно, стала ватяною, і проте могутньою хваткою обтиснула йому руку від плеча до кінчиків пальців, і не було можливості ні повернути її, ні зігнути в суглобі, ні хоча б ворухнути м’язом.

Відчуття тривало якусь частку миті, його неначе й не було, але, коли воно минуло, Ігор ще якийсь час стояв, завмерши з витягнутою рукою, не ризикуючи поворухнутися. Що це, напад? Ні, не схоже, довкола пустельно, лише риб’яча дрібнота пасеться в коралових клумбах. Чи місцевий водяник пустує — пожартував над прибульцем?.. Здалося, вирішив Ігор. Або просто втомився за сьогодні. Треба відпочити.

Ігор підняв крислату кам’яну гілку й пішов до люка.

За склом, на вигляд таким неміцним та все ж здатним витримати будь-які мислимі впливи, чорніла чужа, інопланетна вода. Вона була мов морок, мов нескінченна космічна ніч, і сяючі зірочки мікроорганізмів лише підсилювали схожість. «А що, коли розбудити цю ніч?» — подумав Ігор.

— Підійди сюди, — покликав він Надю.

Дівчина заглянула у вікно й пощулилася, немов на неї війнуло холодом. Ігор відчинив невеликі дверцята над нижнім краєм вікна, висунув звідти мініатюрний штурвал, що закінчувався не звичним бубликом, а м’якою кулею-набалдашником.

— Дивися, — сказав Ігор і стиснув рукоятку.

І тут-таки в темряві витягнувся довгий білий хвіст: біля корпусу дискольота, на початку, — пружний, різко окреслений і пухнастий, розсипчастий — у кінці, метрах у п’ятдесяти за вікном. Ігор ворухнув штурвал — хвіст нахилився, повис у чорнильній воді, зачепився за скелю. Ніби сонячна пляма, заблукавши в океані, сіла на кручу відпочити й висвітила зненацька з підводної скелі стократ посилену райдугу, розбризкала неправдоподібно яскраві фарби там, де в найбільш сонячну погоду панує рівна зеленкувата сутінь. Камені, які за п’ятдесятиметровим водяним фільтром не знали навіть власного кольору, засвітилися під променем прожектора, мов вогні на новорічній ялинці.

Ігор посунув прожектор нижче. Промінь слизнув з кручі, знову повис у воді, впав на дно — і знову під ним ніби вибухнула палітра якогось божевільного художника. А на підводній скелі, що повернулася в морок, продовжували кольоровими свічками люмінесціювати[14] корали, немов буркотячи на нескромний прожектор, який безцеремонно порушив їхній сон.

І еколог Краснов, посміхнувшись, мов пером по папері, повів променем по схилу. «Н-а-д-і-я», — засвітилися на скелі метрові веселкові літери. Ігор вимкнув прожектор, але літери продовжували горіти, і в цьому фантастичному видовищі було навіть щось нереальне…

— Невже можна просто так відлетіти? Нічого не зробивши, не поцікавившись, — узяти і залишити це? — запитав Ігор.

Мов заворожена Надя дивилася на затухаючі вогники, на власне ім’я, написане на підводній кручі за мільйони кілометрів від рідного світу, і була ладна погодитися з кожним словом, вимовленим зараз Ігорем.

Будильник продзвенів о п’ятій і відразу закрутив Краснова у вирі справ, запланованих на ранок. Сьогодні була його черга чергувати на кухні. Ігор не став мудрувати, хутко приготував яєчню й поспішив у кают-компанію.

Надія й Роберт уже сиділи за столом і про щось сперечалися.

— Привіт! — привітався Ігор.

Чекерс стримано кивнув.

— Доброго ранку, Ігорку, чим нас сьогодні пригощаєш? — Надя підвелася, заглянула в тацю. — О, яєчня по…

— Яєчня випускна а-ля субмарин. З яких проблем дебати?

— Та ось вирішуємо, кому виходити сьогодні, а кому сидіти в дискольоті.

— Ну-ну… То які ж думки? — розставляючи сніданок, поцікавився Ігор. — Зокрема, що робитимемо з екологом Красновим, де йому відведено місце — на борту чи за бортом?

— З тобою все просто, — засміялася Надя. — Але хто піде другим? Ось у чому питання.

— Питання, я гадаю, ясне, — тоном, що не припускав заперечень, промовив Чекерс, намащуючи на хліб масло. — Під водою тут надто небезпечно, щоб посилати жінку.

— До чого тут жінка-чоловік! — обурилася Надя. — Жодна баракуда, якщо вона голодна, не стане з’ясовувати, хто якої статі. І потім, не забувай, Бобі, ти вчора вже плавав.

— А зараз послухайте мене, бо з цієї миті я приступаю до своїх безпосередніх обов’язків керівника експедиції, — втрутився в суперечку Ігор. — Сьогодні під воду буде другий — і останній — вихід. Така нагода вимагає максимальної наукової віддачі, і тому підуть люди, обтяжені багажем спеціальних наукових знань: еколог, тобто я, й біохімік, тобто Сереброва. Чекерс залишиться на борту і, якщо все пройде гладко, зустріне нас чаєм.

— Але стривай, а як же… — спробував протестувати пілот.

— Якщо й ти хочеш пригадати баракуду, Бобе, то я наладнав станер, ним тепер можна стріляти під водою.

— Ні, а…

— … А потім, Надя має рацію: ти вже виходив учора. Будь джентльменом, Бобе, пропусти даму, не штовхаючись…

— Надю! — пролунав у шоломі голос Ігоря. — Ти не заснула?

— Ой, вибач, задумалася, — винувато відгукнулася дівчина. — Тут так схоже на земний океан.

— Ось і знімай більше… Дивись, яка симпатяга! — Ігор указав на гостроносу зміїну голівку, що виглядала з-під каменя.

Уздовж вузької щелепи і між злих рубінів очей, прикрашаючи зубасту мордочку, колихалися темні пацьорки.

Надя підпливла ближче, майже впритул. Приклала до плеча схожу на товстоствольну рушницю записуючу камеру. І на плівку пристрою надчутливих датчиків потекли аудіо-, відео-, магніто-, спектро— та інші дані про відзнятий об’єкт, які спеціальний комп’ютер пізніше порівняє з іншою накопиченою інформацією і зробить висновки, які дозволяють зрозуміти чужопланетний організм так само добре, як звичайного дощового хробака, — навчальний посібник тисяч біологів десятків століть.

— Знаєш, Ігорю, — сказала Надя, — вона мені нагадує мурену.

— Схоже, — погодився Ігор. — А ця кого нагадує?

— Де? — стрепенулася Надя.

— Попереду, зліва.

Надя подивилася, куди вказував Ігор, і побачила худу, напівпрозору, мов рисова локшина, рибу з недоладно великою головою. Риба висіла у воді вертикально, ніби поліетиленова краватка на невидимому гвіздку, й ліниво ворушила широкими перетинчастими плавцями.

— Дістанеш звідси? — запитав Ігор.

Надя прикинула відстань: до «локшини» залишалося не менше восьми метрів.

— Ні, — відповіла вона, — для інфрапараметрів далеченько.

— Тоді підпливи ближче, лише акуратно.

Риба, не змінюючи пози «краватки», позадкувала назад, передбачливо уникаючи надто близького знайомства. Надя додала швидкості. І, вже серйозно злякавшись, риба прийняла-таки горизонтальне положення, перетворилася на прозору звивисту синусоїду і сховалася в камінні.

— Ну, що там? — нетерпляче запитав Ігор.

— Зараз… — Надя увімкнула підсвічування на камері, й білий промінь, перекресливши темряву, вперся в нерівну кам’яну стіну навпроти. — Ой, як же чудово! Тут цілий грот невеликий — метри зо три завдовжки, близько метра заввишки.

— За камінням там нічого небезпечного не причаїлося?

— Ні. Все проглядається. Чудовиськ наразі не видно. Але живності повно, мов у акваріумі. Найбільша серед них наша приятелька, риба-«локшина». Забилася в дальній закут і махає на мене плавцями. Проганяє, напевно. Піду, піду, потерпи трохи. Я лише сфотографую.

— Надіє! — з жартівливою суворістю обірвав її Ігор. — Не загравай з аборигенами! Краще інформуй, що ти бачиш.

— Уявляєш, шефе, тут корали anthozoa, гілочками, як на дні, але зовсім тонкі.

— Дивно, — здивувався Ігор, — корали — і в печері, в повній темряві. Ну гаразд, із цим удома розберемося. Вилазь. У нас ще чимало справ попереду.

Вони рушили далі, щохвилини зупиняючись, щоб зафіксувати чергового екзотичного мешканця моря, помилуватися незвичайною водорістю, роздивитися химерний корал. Вони пливли без жодного напряму, не намагаючись орієнтуватися — кільцева форма підводного скелястого острівця-атола, куди зробив вимушену посадку дисколіт, не дозволяла збитися зі шляху й заблукати.

Поволі ворушачи ластами, Ігор і Надя ширяли над дном, схожим на по-східному барвистий килим, перемовлялися, жартували і не відчували анінайменшого неспокою: обоє знали, що космічний корабель, хоч його й не видно, зовсім поряд і за його стінами можна за лічені хвилини сховатися від будь-яких небезпек.

Тому, коли краєм ока Ігор помітив крупну тінь, що прослизнула в синяві, він не дуже стривожився. Проте, пам’ятаючи про пережиту напередодні пригоду, за прикладом Роберта запропонував Наді триматися ближче до скель.

— А що це було? — насторожено запитала дівчина.

— Не знаю, не розгледів. Але…

— Що «але»?

— … Схоже, зараз відбудеться повторна демонстрація…

І справді, тінь знову з’явилася в полі зору, але цього разу не зникла, а наблизилася, і у флегматичному щучому силуеті Ігор упізнав учорашню баракуду. «Хоча звідки я взяв, що вчорашня? — промайнуло в голові в Ігоря. — Навряд чи вона тут одна-єдина». Він притулився спиною до каменів поряд з Надею.

— Надійко, — надто вже спокійним голосом сказав Ігор. — Ти, якщо вона вирішить покружляти навколо нас, давай її познімай. А я про всяк випадок підстрахую…

Надя рішуче звела камеру, націлилася на баракуду, яка вже пливла просто на них. Злякавшись різкого руху, хижачка круто злетіла вгору, виконала підводне сальто з розвертом і повернула назад, до межі видимості.

— Якщо вона поткнеться ще раз, — пообіцяв Ігор, — я її порішу.

— Стривай! — Надя розчервонілася, очі її азартно блищали. — Все-таки я знімала далеченько, багато параметрів можуть не вийти.

— І що ти пропонуєш?

— Хай підійде ближче.

Немов зрозумівши запрошення, баракуда знову попрямувала до них. І знову, але тепер уже вдвічі ближче, пішла вбік. Зблиснуло тлусте жовте черево.

— Встигла? — запитав Ігор.

— Встигла, — підтвердила Надя, але камеру не опустила: баракуда знову йшла в атаку.

Перший постріл Краснов зробив, коли до баракуди залишалося метрів зо п’ять. Тоненький срібний ланцюжок потягнувся від дула станера до рибини, ткнувся в крутий похмурий лоб.

В освоєному людством Усесвіті немає такої живої істоти, яка встояла б проти паралізуючої дії стан-голки. Їй не треба пробивати плоть — варто їй ледь торкнутися шкіри, і мікрокомп’ютер, до цієї миті вже встигнувши виконати необхідні розрахунки, дає біомагнітний імпульс. Один-єдиний, короткий, безшумний — і будь-яка тварина падає бездиханною. У дев’яноста дев’яти випадках із ста зі стан-паралічу вийти не вдається, тварина гине, і тому станерами забезпечуються лише спеціальні експедиції, та й ті мають право застосовувати їх лише у виняткових обставинах.

У Краснова була можливість особисто пересвідчитися, як безвідмовно діє станер на скаженого канадського вовка, дракона-трекаба на планеті Фаргола чи піщаного підкопувача в пустелях Ас-Сафіри. Проте клята баракуда, здавалося, навіть не відчула уколу. Вона продовжувала насуватися, відваживши нижню щелепу й оголивши ікла.

Ігор устиг вистрілити ще двічі, відтак плеската морда виникла перед самим шоломом. Усе скипіло, злилося в одну відчайдушну грудомаху: відкрита паща з ребристим зубастим піднебінням, твердий мов камінь бік, у який він уперся стволом, виск Наді, удар схожого на широкий ремінь з торочками хвоста, від якого загуділо у вухах… Відтак баракуда обернулася і знову зникла в синій непроглядній хмарі.

Шум у вухах не минав, але почав розпадатися на якісь осмислені інтервали, й до Ігоря дійшло, що це голос Чекерса.

— Що з вами?! — кричав пілот. — Ігорю, Надійко, відповідайте!

Ігор поглянув на Надю, боячись побачити щось страшне, але дівчина була неушкоджена. Вона стояла, закривши обличчя руками. На кораловому сучку біля її ніг повисла впущена камера. На титановому корпусі поблискували свіжі глибокі подряпини.

«Схопила за об’єктив, — відзначив Ігор. — Вдало. Для нас. Але чому, чому не спрацював станер? Хоча яка зараз різниця чому. Факт — захищатися нема чим. На міцність скафандрів теж надія слабка…»

— Бобе, — покликав Ігор. — Кепська справа, схоже. Станер не подіяв. Ми цілі, але ще одна атака — і я не знаю…

Баракуда знову йшла на них.

Ігор зробив крок уперед, затулив дівчину, підняв перед собою станер, тримаючи його обома руками. Ігор бачив лише єдиний шанс і, яким би слабким він не був, збирався його використати.

Підпустившись баракуду майже впритул, застромивши ствол станера в хижу пащу, Ігор випустив у темно-червону діру горлянки одну за одною три стан-голки. І тієї ж миті баракуда завмерла, застигла, перетворилася на кам’яну статую.

— Уф-ф, — видихнув Ігор.

І відразу відчув, що все тіло, кожен м’яз тіпається осоружним дрібним дрожем нервового перенапруження. Він підняв руку, щоб витерти піт з чола, відтак пригадав, що у скафандрі.

— Все, Надійко, не бійся, — обернувся він до дівчини. — Відполювалася рибка, не по зубах їй станер усе-таки виявився. Чуєш, Бобе, готова баракуда! Зустрічай нас, як домовилися.

— Ну, Краснов, я тобі влаштую зустріч! — з полегкістю й погрозою пообіцяв Чекерс і від’єднався від зв’язку.

Надя відняла долоні від скла шолома. На її сполотніле обличчя поступово почала повертатися барва. Вона подумала, що тільки-но вперше в житті їй загрожувала смертельна небезпека — не абстрактний, не відчутний ризик узагалі, а у вигляді реальної загрози, зодягненої у хижу плоть і кров.

— Де вона? — ледь чутно запитала дівчина.

Ігор, що все ще стояв перед Надею, відступив у бік:

— Ось, можеш погладити…

Баракуда була зовсім поряд, вона немов закостеніла, зберігши при цьому позу, в якій знаходилася в мить атаки: круто вигнутий хвіст, одним рухом ладний послати тіло у вирішальний кидок, зажерливо розчепірені плавці й зябра, широко роззявлена паща… Проте щось у її положенні було неприродне — щось таке, що відразу впадає в очі й водночас уперто вислизає від розуміння. Ігор уже помітив цю неприродність, але приписав її впливові станера — те, що в житті, в русі гарне і гармонійне, у статиці, паралізоване зброєю, може здаватися штучним, навіть потворним.

І тут Надя запитала:

— А чому вона висить?

Краснов зрозумів нарешті, що було неприродного в баракуді: вона не тонула! Замість того щоб опуститися на дно, як і належить нерухомому тілу, яке важче від води, або замість того щоб спливти на поверхню, якщо вона — чого не буває! — легша від води, рибина завмерла точно на тому рівні й місці, де застав її постріл. Але зависнути так, «між небом і землею», вона може лише в одному випадку — якщо в неї нульова плавучість. А це практично неможливо. Ігор зробив крок до паралізованої хижачки, здивовано придивляючись, і раптом побачив, що в червоних намистинах очей горить злобний, лютий вогонь — не мертвий, застиглий, а живий. «Нічого собі живучість», — здивувався еколог і потягнувся, щоб помацати темний шорсткий бік, але в декількох міліметрах від горбистої шкури баракуди його пальці зупинила невидима перешкода.

Це було так несподівано, що Краснов відскочив. Відтак схопив Надю за лікоть:

— Все. Хутко повертаємося. Негайно.

— Але що трапилося?

— Не питай, удома розповім.

Надю, яка ще не цілком оговталася від недавнього переляку, довго вмовляти не довелося, і, щосили працюючи ластами, вони попрямували до дискольота й через дві хвилини вже опинилися біля шлюзу.

За цей короткий підводний спринт вони лише один раз обернулися — і саме вчасно, щоб побачити, як баракуда розпросталася, звільнившись від чар, що скували її, й, на смерть перелякана, кинулася у протилежний бік.

Вони сиділи лицем один до одного у м’яких низьких кріслах, зібрані, зосереджені. Ігор крутив у руках дротяну головоломку, але видно було, що думки його зайняті зовсім не фігурками з кілець. Чекерс насилу стримував лють: на чолі й щоках у нього виступили червоні плями, маленькі очиці запали ще глибше, ніж зазвичай. Надя була засмучена і стривожена, але не стільки пережитою небезпекою, скільки передчуттям близької сварки. Помітивши, що пілот закусив пухку нижню губу, Надя зрозуміла, що зараз він висловить Ігореві все накипіле, і поспішила заговорити першою:

— Хлопці, лише давайте спокійно. Звісно, вийшло не дуже вдало. Але обійшлося ж…

— Обійшлося! — викрикнув фальцетом Роберт. — То що ж ми? Давайте подякуємо Краснову. За рішучість, так би мовити, в критичній ситуації. Тільки ось хто цю критичну ситуацію створив?

— Ну, хіба він? — заступилася Надя. — Хто міг знати…

— Ах не він! А дисколіт хто втопив? Через безвідповідальність свою, несерйозність утопив. А всупереч елементарному здоровому глуздові хто нас на дні затримав? У чию голову, вперту, як не знаю що, зайшло взятися за дослідження під водою, не маючи на те ні спеціальної підготовки, ні устаткування? А станер! Хто хвалився, що переробив станер для підводної стрільби?

— Ну, вже тут ти, Бобі, не має рації. Станер стріляв, я сама бачила. Тільки чомусь погано діяли стан-голки.

— «Чомусь»! — фиркнув Чекерс. — То треба було перевірити.

— Ігор перевіряв, — не поступалася Надя. — Просто баракуда виявилася такою… Такою товстошкірою. Усе ж знято, ось обробимо записи й побачимо, що в неї не так.

— Це не в баракуди «не так». Це у нього, — пілот указав пальцем на принишклого Ігоря, — «не так». Ось хто справді товстошкірий. Ти пам’ятаєш, скільки разів я його попереджав? Ні, йому все жартики. Трагедією мало не закінчилися його жартики. Слава богу, баракуду хоч у останню мить ненадовго паралізувало. А якби дія голки запізнилася на декілька секунд? Або якби ваша баракуда очуняла на хвилину раніше? Та не мовчи ти, врешті-решт! — не витримавши, крикнув він Краснову.

Мовчання еколога спантеличувало його і ще більше виводило з себе, він був готовий до чого завгодно — суперечки, виправдань, зустрічних докорів, нарешті, але такої покірної пасивності він не сподівався.

Надя теж звернула увагу на те, що Ігор якось дивно, незвично мовчазний. Причому не пригнічений чи засмучений, а радше сумно стриманий, і це настільки не відповідало моменту, що навіть лякало.

— Справді, Ігорю, — підтримала вона цього разу Роберта, — скажи щось. Ну винен у чомусь — але ж не у всьому. І потім, ми не сваритися тут зібралися, а проаналізувати що сталося і зробити практичні висновки. Як ти гадаєш: чому стан-голки так кепсько діяли?

Ігор сховав у кишеню головоломку, поглянув не на Надю, а на Чекерса.

— Я не думаю, що стан-голки діяли кепсько, — безбарвним голосом промовив він.

— «Не думаю»! — передражнив Роберт. — То, може, вони, по-твоєму, спрацювали бездоганно?

— Ні. Вони взагалі не спрацювали.

— Тобто як «взагалі»? — здивувалася Надя. — Я сама бачила, як баракуду паралізувало.

— Ні, це був не стан-параліч. Баракуду тримало якесь поле. А потім відпустило.

— Яке поле? — сторопів Роберт.

— Не знаю яке. Але я стикаюся з ним уже вдруге. Вперше це трапилося вчора, коли ми поверталися на корабель. Я затримався, щоб відламати корал. Так от, тільки-но я доторкнувся до нього, мені скувало руку. Це відчуття важко передати. Руку не стискувало, не зціплювало, вона була такою ж моєю, як завжди, але при цьому неможливо було навіть поворушити пальцем. Немов вона опинилася в застиглій гіпсовій масі. Але тоді я вирішив, що це від утоми.

— Ти вважаєш, — перервав його пілот, — що…

— … Що баракуду тримала та сама сила. Звідки це силове поле береться, стане ясно, коли повністю розшифрують плівки, проте в його існуванні я майже не сумніваюся. Ба більше, припускаю… — Ігор зробив паузу, ніби роздумуючи, чи поділитися ще одним неймовірним висновком, — мені здається, що поле це генерують корали.

— Ну знаєш… — з повагою протягнув Чекерс, віддаючи належне такій сміливій фантазії. Гнів, що переповнював його хвилину тому, зник, змінившись суто людською допитливістю. — І як, по-твоєму, вони його генерують? І навіщо?

— Важко сказати. Можливо, вони таким чином полюють. Або захищаються. Адже, власне, що таке корали: примітивні кишковопорожнинні поліпи. Все своє коротке життя вони займаються лише тим, що спішно прибудовують до рідної домівки власний вапняний мезонінчик, щоб устигнути дати потомство. Їх шкаралупа не надто надійний захист. Існує безліч риб, які запросто лузають їх мов насіння. А морські хробаки, а губки… І корали, природно, як можуть, захищаються. Пасивно — замуровуючи себе у вапняну трубку. І активно — у поліпів є клітини, які виробляють вельми ефективну зброю, — нематоцити, такі довгі, згорнуті пружинкою джгутики, які вистрілюють, охоплюють супротивника чи жертву й упорскують отруту…

— Знаю! — пригадала Надя. — Одного разу в Мексиканській затоці я притулилася до такого. Місцеві хлопці розповідали, що «отруйні» корали трохи світліші від звичайних, рожевих, а я не вірила, гадала, навмисно лякають. То потім цілий тиждень у мене бік був мов ошпарений.

— Ось бачиш… Хтозна, який спосіб оборони виробили в процесі еволюції тутешні корали? Можливо, саме силове поле — для крупної колонії воно, напевно, ідеальний спосіб колективного захисту. А наші агресивні дії — он ми їх скільки накришили, роззирніться — могли викликати оборонну реакцію. Навіть необов’язково дії. Просто наші розміри, об’єм біомаси, могли здатися коралам небезпечними…

— Але це не пояснює, чому корали «схопили» баракуду! — заперечила Надя. Проте гіпотеза Ігоря вже підкорила її своєю романтичністю: чогось подібного вона таємно й сподівалася від своєї першої експедиції. — Ми удвох мали явно більшу біомасу, ніж баракуда. А значить, за цією теорією, становили для коралів і більшу небезпеку.

— Слухайте уважно, — гаряче продовжував Ігор. — Корали стискували не нас, а баракуду. Причому в найкритичнішу для нас мить, коли вона була зовсім близько. Така вибірковість в об’єктах і в часі… Звісно, можливо, що корали рефлекторно захищали себе від баракуди, але… — Ігор зробив паузу, щоб зібратися з духом і висловити думку, яка ще годину тому здавалася неймовірною, але зараз, у процесі розмови, зміцніла настільки, що він не зміг промовчати, — корали свідомо рятували нас!

Запала тиша.

— Гіпотеза авантюрна, — нарешті сказав Чекерс. — І вся у твоєму дусі. Втім, я не вчений, мені важко судити. Якщо ти раптом матимеш слушність, Ігорю, то ти відкрив таке… Кайобланко стане найвідомішою після Землі планетою. А ти на правах першовідкривача зможеш бувати тут коли захочеш. Або очолиш екологічний центр. А може, й увійдеш до комісії з Контакту… Але це потім. А нам треба рушати. Сподіваюся, ти не зажадаєш затриматися ще? Що ми зуміємо тут зробити нашими силами?

— Ти маєш рацію, Бобе, — сказав Ігор. — Тут потрібна спеціальна наукова експедиція, щоб усе досконально з’ясувати й перевірити. І ти маєш рацію, необхідно, не гаючи часу, доставити додому інформацію. Можливо, навіть не залітаючи на Кайонерго. Але…

— Що «але»? Що ти все не договорюєш?

— Відповідай мені ще раз, Роберте, чи в змозі ми піднятися — хоча б до поверхні — без збитку для Рифу?

— Пропелери спотворені, і їх не виправити. Стартувати можна лише на іонній тязі.

— А корали! — навіть не скрикнула, видихнула здавлено Надя. — Як же корали? Ми ж… Їх… УБ’ЄМО!!!

«Що ж буде? — подумала Надя. — Що буде тепер, коли постала дилема: «Ми чи вони»? Не злітати? Запасу автономії вистачить на декілька місяців. А потім що? Все той-таки вибір: залишитися під водою назавжди, поховати себе живцем чи злетіти і в полум’ї реактивних дюз спалити колонію коралів. А може… не коралів?»

Надя підійшла до столу, узяла в руки важку гілку, подаровану Ігорем.

Корал на перший погляд нічим не відрізнявся від «оленячих рогів» земних тропічних морів: шорстке, вкрите мереживним різьбленням деревце з тендітними пагонами, виблискуючими стерильною білизною. Після автоклава й хімічної обробки на коралі не залишилося жодної органічної клітинки.

Наді згадалася стара легенда. Корали, мовилося в ній, були квітами, які зачарувала скупа морська відьма. Щоб приховати від людей їх красу, вона перетворила квіти на камені й заховала на морському дні. Але від людей важко щось утаїти. Розгледівши красу підводних садів, вони оцінили ці кам’яні квіти, і слава про них пішла по всьому світу.

Відтак настали бурхливі прагматичні часи, коли хтось підрахував, що з коралів вийде чудовий і дешевий матеріал для будівництва доріг. І закрутилися, перемелюючи підводні квіти в тонни вапна, коралодробарки… Ось коли, либонь, потирала вдоволено руки стара морська відьма!

Надя піднесла корал ближче до очей, вдивляючись у порожні тепер ажурні будиночки. Хто ж жив у них? Звичайні коралові поліпи, так само примітивні, як їх аналоги в земних морях? Чи…

Але, врешті-решт, що таке одна гілка? Не може високоорганізована жива істота, тим більше колективна, надто залежати від малої своєї частини. Мурашник, навіть якщо його на дві третини зруйнувати, все одно відновлюється. А тут усього одна гілка…

Надя раптом знову немов почула, як хрустіло в них з Ігорем під ногами, коли вони вийшли зі шлюзу. А до того по дну ще ходили Ігор і Роберт. Плюс чотири посадкові амортизаторні лапи, кожна метр у діаметрі. Ні, не одна гілка — дно навколо дискольота було вже всіяне свіжими уламками коралів. Наді стало страшно — за себе, за відповідальність, яка непрошено лягла на весь екіпаж.

«Ні, не може бути, щоб ми його вбили, — подумала Надя про корали вже як про Мозок. — Він уміє захищатися. У нього є поле, він міг нас блокувати ним. Або навіть знищити. А раз він цього не зробив — значить, він не бачить для себе ніякої небезпеки, не боїться втратити десяток-другий гілок. А що, коли він вищий від нас по розуму і не ставить своє життя вище від життя інших розумних істот?»

Надя спробувала уявити, як проходитиме їх старт. Вони всядуться у м’які зручні крісла. «Готові?» — запитає Роберт. «Готові!» — відповість вона. Ігор мовчки кивне. І Роберт натисне кнопку пуску. З реактивних сопел ударять оранжеві струмені. Дисколіт підніметься, підібгає плоскостопі лапи й гігантським жуком рвонеться вгору, крізь воду, крізь безхмарне кайобланківське небо, туди, де на орбіті чекає їх вантажний причеп. А внизу залишиться безживне дно, залите склоподібним оплавом. І на краях сідловини, на тих дальніх укосах, де вони з Ігорем бачили зовсім рідкі, миршаві кам’яні кущики, корчитимуться в агонії останні обпалені корали…

«Ні, не можна цього допустити! — подумки закричала Надя. — Ми ж люди! Вже краще… самим…»

І тут-таки збуджена уява намалювала нову картину. Немов заглянувши в можливе майбутнє, Надя побачила салон дискольота з ледь жевріючим освітленням; перетвореного голодом у живий скелет Ігоря; Чекерса, що без сил лежав на підлозі й судомно ловив безкровними губами застояне затхле повітря… Надя сама раптом відчула напад задухи, повернула регулятор кондиціонера. У каюту ринув потік свіжого, прохолодного й смачного, мов джерельна вода, повітря. Й відразу стало легше.

«Про що це я? — здивовано питала себе Надя, звільняючись від кошмарної мани. — Який розум, який мозок? Декілька дивних подій — і вже ввижається інопланетний інтелект. Нісенітниця яка. А я-бо хороша: початкуючий учений, біохімік зі спеціальною підготовкою — а вразлива, мов дівча. Це ж треба такого нафантазувати: добровільно приректи себе на загибель, віддати своє життя! Єдине життя — і не побачити більше Землю, дніпровські заходи сонця в черешневих садах… Назавжди, навіки відмовитися від улюбленої роботи, від молодості, тільки-но усвідомленої і тому вельми цінної, не пізнати великого, справжнього кохання, не відчути материнства… І задля кого? Задля поліпів якихось, майже амеб, напевно не унікальних в океані Кайобланко. Ні, яка ж я дурепа, просто неймовірна дурепа!»

Надя остаточно заспокоїлася. Ось так із мухи роблять слона, з кишковопорожнинного поліпа — гіганта думки. Навіщо ускладнювати, коли все досить просто?

І дівчина поморщилася, відчувши слабкий і водночас неприємно болючий укол від думки, яка ще раз промайнула затухаючим відблиском: «А раптом усе й справді не так просто?»

— Ігорю, — пілот сидів у кріслі навпроти Краснова, — давай ще раз спробуємо розібратися. Скажи як еколог, хоча б теоретично це можливо — щоб корали розвинулися до рівня інтелекту?

— Ти ж знаєш, Бобе: майже всі вірять у існування розумного життя в інших світах, але наразі розуму ніде не виявили. А теоретично… Чого-чого, а теорій вистачає. Одначе що вважати інтелектом? Про критерії розуму існує багато спірних точок зору. Одні філософи вважають, що розум — це вміння трансформувати навколишнє середовище у власних інтересах, наприклад, видобувати корисні копалини чи будувати міста. Але ж бактерії-металофаги значно раніше від людей почали добувати з ґрунту і морської води чисті метали, а власник чудово розвинених кінцівок — восьминіг — живе іноді у власноніжно, так би мовити, збудованих поселеннях. Інтелект, стверджують другі, виявляється перш за все у вживанні значної кількості мовних символів, у здатності до абстрактного мислення й аналізу, в умінні вирішувати математичні завдання. Багато хто в інтелекті вбачає здатність розуміти й контролювати взаємозв’язки. А є й зовсім широке формулювання, за яким розум починається з усвідомлення себе. Ну, за цим визначенням на практиці судити взагалі про розум неможливо. Стоїть собі, скажімо, баобаб тисячу років, і хто його зна: раптом він давно вже усвідомив і себе, і власне місце у Всесвіті, і філософськи цілком ними задоволений!

— Але розроблені ж спеціальні системи для визначення інтелекту, тести, шкали…

— Проте єдиної системи немає. Напевно, все-таки неможливо провести чітку лінію між розумом і нерозумом. І судити, що віднести по цей бік, а що по той…

— Ось бачиш: судити неможливо, а ми судимо. Щодня судимо, щохвилини, на кожному кроці знищуючи якесь життя — бактерій, комах, худобу, баобаб твій, щодо якого ти зараз жартував. А раптом він і справді розумний? Чи є гарантія, що ні?

— Абсолютної, стовідсоткової гарантії дати неможливо, Бобе, — похитав головою Краснов. — Існує певна вірогідність, що цей баобаб виявиться якось по-своєму розумний. Але з позиції всього людського досвіду подібна вірогідність нікчемна.

— І тому скидається з рахунків?

— Скидається. Органічне життя ґрунтується на русі з однієї форми в іншу. Інакше не було б еволюції.

— Так уже й не було б? — засумнівався в категоричності останнього твердження Чекерс.

— Найпевніше не було б, — виправився Ігор. — Я все ж вважаю, що розумне життя має вміти впливати на довкілля для досягнення віддалених, не миттєвих цілей. А значить, при необхідності й видозмінювати гетерогенну[15] органіку.

— Виходить, що Людина — єдина явно розумна істота й тому має право інших істот «при необхідності видозмінювати». То що ж нам заважає «видозмінити» жменьку коралів? Чи, раз тобі здалося, що вони теж уміють впливати на середовище, їх можна вважати розумними?

— Ти ж сам запитав мене про теорію, Бобе. Теоретично колонія коралових поліпів могла еволюціонувати до утворення інтелекту, як будь-яка інша жива істота. Тим більше на незнайомій нам планеті.

— Не бачу послідовності, Ігорю. Корали впливають на твою руку, на баракуду, що загрожує тобі — і ти припускаєш у них розум і ладен поступитися задля них життям. Але на тебе намагається впливати баракуда — і ти оголошуєш її хижаком і палиш зі станера, щоб убити її. Де логіка?

— Я людина, Роберте, і суджу людськими мірками. Коли на тебе мчать із роззявленою пащею, важко в цьому угледіти спробу до контакту. Найпевніше це звичайні дії крупної хижої риби, типові для будь-якої відкритої екосистеми, де йде боротьба за виживання. А ось корали проявили себе нетипово.

— Перерахуй ці нетипові прояви, якщо тобі неважко, — Черкерс приготувався загинати пальці.

Чи, вірніше, відгинати, подумав Ігор: сам він, коли вів рахунок на пальцях, завжди розкривав долоню й починав загинати пальці з мізинця, — Роберт же виставляв стиснутий кулак і на рахунок «раз» випрямляв великий палець…

— Фактів небагато, — сказав Ігор. — Перше. Вночі, в білому світлі, корали дають рожеві відтінки, а під прожектором і навіть після його вимкнення спостерігається складне кольорове світіння, в якому може міститися інформація. Другий факт. Учора, коли я хотів відламати коралову гілку — не випадково, як під час ходьби по дну, а спеціально, — то мені на мить скувало руку, немов хтось невидимий намагався попросити не робити йому боляче. І, по-третє, епізод з баракудою. Вона була блокована при таких обставинах, що я вбачаю в цьому лише одну мету — дати нам з Надею втекти…

— Гаразд. Тепер давай я поясню ці факти по-своєму. Почнемо зі світіння. — Роберт повернув у кулак один з трьох відігнутих пальців. — Не мені тобі розповідати, скільки в природі люмінесціюючих тварин. Якими лише барвами вони не світяться: хто білим, хто жовтим, хто багряно-червоним. Підемо далі, щодо «скутої» руки. Ти сам казав, що руку тобі могло зціпити просто від утоми. Адже могло?

— Могло.

— Ось бачиш. І останнє. Зовсім не обов’язково, що баракуду хтось тримав, не пускав до вас. Чом би не припустити, що на неї так дивно подіяв станер?

— Я розшифрував дещо із записів на лабораторному комп’ютері, — заперечив еколог. — Ця баракуда нечутлива до станера. У неї чотири моторно-рухові центри, що дублюють один одного: неймовірний запас життєстійкості. Дати імпульс, здатний перекрити діапазон усіх чотирьох центрів, наша стан-голка не може. В кращому разі паралізуються два, але баракуда цього навіть не відчує.

— Он як? Але навіть якщо припустити, що якесь силове поле виникає і генерують його корали, то обидва випадки могли все-таки бути проявом елементарного захисного інстинкту. Морський вугор, наприклад, генерує для захисту електричний заряд. Або актинії[16]. Наше силове поле може виявитися чимось на кшталт їхніх жалких ниток. Нагнувся ти за гілкою — клац, увімкнувся блок захисту, агресор зупинений. Розігналася баракуда в атаці, наблизилася до коралового куща, тут-бо і ввімкнулося силове поле. Ви-бо стояли тихо, не ворушачись.

На здивування Чекерса, Ігор не став сперечатися.

— Авжеж, ти маєш рацію, — сказав він, — це не більше ніж здогадка. І власними силами нам не розібратися. Але все-таки… Корали існують колоніями, а розмови з приводу «колективних інтелектів» давно ведуться на Землі. І мені, як людині з Землі, легко припустити, що міріади розрізнених поліпів зв’язалися у складну єдину структуру. І припустити, що в цієї структури вірогідність розумності більша, ніж у будь-якого баобаба. І якщо, прилетівши додому, ми з’ясуємо, що корали були розумними… Чуєш, Бобе, я кажу «були»!

Чекерс подивившись Ігореві просто в очі:

— Що ти пропонуєш?

— Знищувати колонію коралів не можна!

— Тобто не можна злітати?

— Ти уявляєш, які будуть наслідки зльоту? На найменшій іонній тязі середня температура води в радіусі шістдесяти метрів навколо дискольота підніметься до вісімдесяти градусів за Цельсієм. Риби загинуть усі. А коралів у кращому разі вціліє відсотків десять-п’ятнадцять.

— Слухай, Ігорю, — незвично тихо і якось прохально звернувся Роберт до еколога, — а може, колонія виживе, відновиться? Адже за століття існування в неї мала виробитися життєстійкість. Як у тієї баракуди.

— Можливо, якщо це колонія звичайних коралів. Тоді й розмовляти нема про що. А якщо припустити, що це мисляча структура, то на відновлення розраховувати не випадає. Що складніший мозок, то чутливіший він до обширних травм. До того ж корали живуть в ідеальній екосистемі, вони невразливі, давно вже невразливі, а тому не готові до таких невідомих катаклізмів, як тепловий удар. Це буде кінець.

— Коротше кажучи, — задумливо протягнув Чекерс, — є два варіанти: або злітати, або не злітати. Перший ми обговорили — колонія при зльоті, видно, буде знищена. Результат небажаний…

— Неприпустимий, Бобе.

— А якщо ми залишимося… — Пілот пробіг пальцями по клавіатурі комп’ютера і прочитав відповідь. — Система життєзабезпечення дискольота окремо від причепа зможе нормально функціонувати 108,72 діб. Виходить, ми можемо відсидіти на дні ще сотню днів, спостерігаючи корали, а потім однаково доведеться стартувати. Що це дасть?

— Ні, Бобе, сидіти немає сенсу, — похитав головою Ігор. — За три місяці встановити контакт чи довести, що вони напевно позбавлені інтелекту, ми не зуміємо — нам це не до снаги… Скажи, Бобе, є шанс, що за цей час нас устигнуть знайти й підняти без шкоди для коралів?

— Допомога не встигне, абсолютно точно.

— І сигнал нема як дати, — з досадою сказав Ігор. — Це ж треба — не обладнати дисколіт передавачем!

— Ти не маєш рації, Ігорю. Апаратура наддалекого зв’язку важить досить багато, і вона є на причепі. Навіщо перевантажувати дисколіт? Автономно він діє недовго й цілком надійний. Конструктори передбачили все, щоб дисколіт до причепа міг завжди повернутися. Вони не передбачили лише, що екіпаж не захоче злітати.

… В ту ніч корали світилися самі собою, без прожектора. Кольори строкатими хвилями перекочувалися по рифу, злітали на кручі й раптом угорі блякли. Час від часу безладні візерунки починали складатися у щось на кшталт геометричних фігур, але схожість була віддаленою, майже невловимою, і її можна було приписати грі власної уяви. Кілька разів навпроти вікна еколога гірлянди перетворювалися в написане райдужними літерами слово «Надія». І це було дивно, навіть страхітливо: на дні інопланетного океану читати звичайне ім’я земної дівчини. Але Ігор, пам’ятаючи, як напередодні сам виводив ці літери променем прожектора з кают-компанії, розумів, що пояснити явище можна чим завгодно: залишковою флуоресценцією[17], наприклад, і що будь-яке найфантастичніше пояснення буде значно правдоподібнішим, ніж бачити в переливах осмислені сигнали.

Чекерс увімкнув бортжурнал на запис, кашлянув і почав сухо, майже офіційно:

— Рішення, яке належить нам зараз ухвалити, людині випадає раз у житті. Явище, з яким ми зіткнулися, кожен з нас має право й підставу трактувати по-своєму. Перед нами альтернатива: або загибель усіх нас, трьох розумних представників планети Земля, або загибель коралової колонії, в якій ми припускаємо носія розуму планети Кайобланко. Загалом, треба вирішувати. — Чекерс обвів товаришів поглядом. — Ми голосуємо.

Ігор зачекав, побарабанив пальцями по столу.

— Я за те, щоб залишитися.

— А ти? — обернувся Чекерс до дівчини.

Не піднімаючи очей, Надя ледь чутно промовила:

— Я вважаю, ми повинні летіти.

— Значить, я… — Пілот засунув руки в кишені. Помовчав секунду: він так не хотів, щоб його слово стало вирішальним. — Моя думка — треба злітати. Таким чином, приймається резолюція: злітати. — Чекерс вимкнув бортжурнал. — Але ми не повинні нехтувати навіть найменшою надією на нейтральне вирішення…

— А що, є якась надія? — не витримала Надя.

— Я провів деякі розрахунки. Якщо ми стартуємо не з дна, а з рівня поверхні, температура води в придонному шарі підвищиться до плюс п’ятдесяти. У рифа з’являються шанси вижити.

— Але як нам піднятися? Хіба пропелери не поламані?

— Поламані. У верхнього гвинта відбито дві лопаті. Й полагодити його не можна. Але ми можемо відрізати дві симетричні лопаті у нижнього. І якщо нам удасться обидва гвинти ненадовго синхронізувати, то, можливо, ми піднімемося до самої поверхні.

— А якщо ми не зуміємо їх… синхронізувати? — затнувшись, запитала дівчина.

— Тоді від вібрації може розладнатися основний двигун, а це, самі розумієте, що означає для нас. Як тільки вібрація наблизиться до критичної, я вмикаю реактор. Сподіватимемося, що до цього встигнемо піднятися до поверхні води.

Ігор із сумнівом похитав головою:

— Надія зовсім слабка, Бобе. Рифові корали живуть при температурі від вісімнадцяти до тридцяти п’яти градусів. Будь-які відхилення вгору чи вниз їх убивають.

— Це на Землі…

— Зовні вони майже не відрізняються від земних. І меж життєстійкості коралів Кайобланко ми не знаємо.

«То дізнайся!» — мало не зірвалося з язика в Роберта, але він вчасно затнувся: звичайно ж, Ігор не може експериментувати на організмах, у яких припускається розум…

— Та все ж це єдиний шанс, — сказав Чекерс. Відтак додав: — Наш і їхній.

Удвох Ігор і Роберт витягнули з комори покалічені гвинти, підрівняли огризки лопатей у верхнього пропелера, зрізали дві лопаті в нижнього. Вийшла пара пропелерів досить жалюгідного вигляду.

Відтак вони залізли в скафандри, випливли назовні. Швидко закріпили гвинти на осі, намагаючись не розмовляти й уникаючи дивитися навколо, немов щось ганебне й негідне готувалося їхніми руками…

О пів на четверту за бортовим часом Чекерс наказав зайняти місця і приготуватися до старту. В кабіні пілот сидів сам: Ігор влаштувався в нижньому відсіку, щоб спостерігати корали до останньої миті. Надя залишилася в лабораторії стежити за показами біоапаратури.

— Увага! Вмикаю вертолітний режим, — повідомив Роберт.

З того, як метнулися врозсип рибки, як пірнув під уламками рак-самітник, Ігор визначив, що гвинти почали обертатися. Над дном спучилася хмара каламуті й почала рости. В ній уже зникали корали, каламуть закривала оглядовий сегмент… Дисколіт гойднувся, і майже відразу Ігор відчув вібрацію. Вона застукала мідними молоточками в корпус, примушуючи дисколіт здригатися короткими, судомними ривками.

— Кепська справа? — запитав Ігор.

— Терпимо! — обнадійливо крикнув Чекерс. — Ми піднімаємося. Аби лише вібрація не посилювалася…

Не встиг він договорити, як молоточки перетворилися на глухо теленькаючий будильник, а ривки злилися в нерівне, гарячкове тремтіння.

Хмара каламуті росла, розповзалася, застилаючи колонію. Водна товща між нею й дискольотом поступово збільшувалася.

— На скільки піднялися? — пролунав голос Наді.

— Пройшли двадцять, — відгукнувся пілот. — Вібрація наростає.

— А якщо скинути оберти? — запропонував Краснов.

— Не можна. І так ідемо на найменших. Трохи зменшити — опустимося назад.

— Голова… Болить голова! — скрикнула Надя.

Здивуватися, як у таку мить можна говорити про головний біль, Ігор не встиг. Ніби розлючений джміль увірвався до нього в мозок. Еколог здавлено замугикав, стискуючи скроні.

— Терпіть, друзі, це від вібрації, — бурмотів Чекерс.

Із голосу відчувалося, що і йому несолодко.

Тридцять метрів до поверхні. Пройдено лише половину. Чи піднімуться вони, чи протримаються ще півдороги?

— Все, — оголосив пілот, — вібрація підходить до критичної. Пускаю реактор на холостій.

— Ні! Тільки не зараз, хоча б ще десяток метрів! — закричав Ігор. — Прошу тебе, Бобе, зачекай. Якщо ти запустиш реактор на цій висоті, у них немає шансів…

— Якщо я забарюся ще хвилину, — важко дихаючи, відгукнувся пілот, — дисколіт може розвалитися.

— Бобе! Тримайся, тримайся до останнього. Хай вони звичайні корали. Але ми ж люди! Тримайся до останнього!

— Не можу, — прохрипів Чекерс. — Більше не можу, друзі… Зараз даватиму газ…

Ігор заплющив очі, втиснувся в підлогу. Все його єство ніби злилося з тремтячим корпусом дискольота. Він буквально відчував безмежний біль корабельних м’язів, рвання нервів приладів, хрусткіт кісток переборок. Дисколіт, побудований для космічних подорожей, з останніх сил чинив опір руйнівній, всепроникаючій силі вібрації, та все ж Ігор, зціпивши зуби, подумки вмовляв його не здаватися, піднестися ще, ну хоч на метр іще…

Чекерс вимкнув пропелери, й відразу навалилася якась дивна, гулка, свердляча мозок тиша. Краснов здригнувся, почувши легке бурчання реактора, що набирав потужність… Усе! І жодних шансів на виживання коралам! Та й які можуть бути шанси, коли від коралів до дюз усього тридцять шість метрів, підйом припинений, а розжарений струмінь ударить рівно через три секунди…

… Він цілком виразно пам’ятав кожен крок свого життя.

Спочатку було Дитинство, якого він, звісно, пам’ятати не міг, але, пізнавши хід подій, уявляв так виразно, немов усе відбулося лише вчора.

Воно почалося, коли завершилося сьоме Велике зледеніння. Власне, зледеніння не закінчилося тоді, а досягло своєї найвищої точки, апогею: крига покривала половину планети. Але вже не наступала.

Чому він народився саме в те зледеніння, а не раніше? Найпевніше тому, що сьоме зледеніння було найпотужнішим. Воно забрало незліченні маси води, і підводне плоскогір’я, якому було призначено стати його батьківщиною і яке завжди знаходилося на безживній глибині, опинилося раптом у якихось півтора десятках метрів від поверхні. Це була одна з небагатьох вільних від льоду ділянок океану, і перш за все там почала позначатися дія сонця й вулканів: температура води над плато почала підніматися. Вона підвищувалася поволі, майже невідчутно, на частки градуса в сторіччя, але цього виявилося достатньо.

Наклалися один на одного, перехлеснулися, сплелися воєдино тисячі випадкових чинників і неймовірним, та все ж неминучим чином створили ту саму єдину комбінацію.

На світ з’явився він — крихітний поліп з віночком тонких мацаків над ротовим отвором. Жадібно заганяючи мікроскопічний корм у порожнину шлунку, він поспішав вирости. Коли прийшла пора, на витягнутому трубчастому тільці набубнявіла брунька. Не відокремившись, брунька перетворилася на самостійний організм, але водночас це був і він сам: їх стало двоє. А відтак ще більше, і ще, і ще…

Думок у той період не було, був лише великий, всепереможний інстинкт розмноження. Цей-таки інстинкт усвідомив, чи вгадав, чи зрозумів, що незахищені поліпи надто легка здобич, що основна частина нових організмів приречена на загибель, не встигнувши відбрунькуватися, і почав шукати шлях до самозбереження. Такий шлях знайшовся: щоб вижити, довелося навчитися витягувати з води кальцій, переробляти його й відкладати вапняним панциром на ніжну епідерму.

Рішення виявилося правильним. Громадячись одне на одного, замуровуючи під собою мертвих родичів, зводячи над їх спорожнілими житлами чергові поверхи кам’яних келій, недосяжні тепер для більшості ворогів, коралові поліпи почали розростатися в колонію. Вода, що добре прогрівалася, невелика глибина, велика кількість сонячного світла, а значить, і їжі — це були ідеальні умови для розмноження. Висовуючи з віконець ловецькі вусики, хапаючи здобич і ховаючи їх при щонайменшій небезпеці назад, корали шар за шаром доросли майже до поверхні, але там і зупинилися — відпливи регулярно оголяли верхню частину колонії, й поліпи без води гинули.

Корали подалися вшир, за декілька сотень років заполонили все мілководдя й поповзли по підводних схилах униз. Однак тепла і світла вистачало лише на порівняно невеликих глибинах, нижче було голодно, і втриматися там вдавалося лише завдяки ниткам-арканам, які навчилися виробляти в собі поліпи. Але глибше двохсот метрів і нитки не допомагали, прогодуватися там виявилося взагалі неможливо.

Популяційний вибух скінчився. Бурхлива, бездумна репродукція натрапила на перешкоду.

І тоді, зайшовши в безвихідь кількісного зростання, живлена первинними, наріжними інстинктами органічного життя, еволюція повернула в бік якості.

І народилася перша протодумка.

Доти кожен окремий поліп вирощував бруньку лише в той бік, де майбутньому нащадкові буде простіше вижити і прогодуватися, — закони збереження роду й не допускають нічого іншого. Колонія зуміла переступити через сліпі закони і змусити, де потрібно, корали розмножуватися брунькуванням униз, тим самим прирікаючи потомство на швидку загибель, але надбудовуючи їхніми скелетами укоси й збільшуючи таким чином площу для нових, повноцінних поліпів. Це була грандіозна перемога — перемога інтересів усієї колонії над інтересами окремих особин, що складали її.

Знову з’явилася можливість для розвитку — зовсім не те середовище, де могла б розгорітися ледве зажевріла іскорка думки. І потягнулися століття того сонного, ситого існування, з якого так і не вдалося б вийти, якби не почався відступ льодовиків.

Від могутнього крижаного покриву, що блакитною емаллю залив континенти й моря Кайобланко, почали відколюватися шматки. Вітри і хвилі носили їх, розмиваючи і розтоплюючи, ударяючи об береги й зіштовхуючи один з одним. І коли такий айсберг проходив над Атолом — а це тепер був атол, класичний кільцевий кораловий риф із лагуною посередині, — руйнування були страшні. Деякі айсберги чіплялися за плато й надовго застрягали на ньому, і тоді падала освітленість, різко знижувалася температура води.

Чисельність колонії скоротилася в декілька разів, виникла реальна загроза повного вимирання, але корали не здавалися і, борючись за життя, гарячково мутували. Так крихітні роз’єднані поліпи спершу відчули своїх найближчих сусідів, відтак установили взаємозв’язки з рештою всіх поліпів у Атолі. Почалося несвідоме, інстинктивне об’єднання живих примітивних організмів, і воно дало результат: якимсь незбагненним чином корали навчилися складати свої порізно мізерні біомагнітні потенціали в потужне силове поле — ту саму зброю, яку можна було тепер протиставити бездушним крижаним «монстрам».

Спочатку Атолові вдавалося зупиняти лише невеликі крижинки в міліметрах від живої поверхні, пізніше прийшло вміння утримувати на безпечній відстані й відводити вбік великі айсберги. Це був успіх, але ще не тріумф. Найкрупніші айсберги проривалися крізь захист і завдавали великих втрат. До того ж іще почалося активне танення льодовиків, і рівень океану почав швидко підвищуватися. З’явилася небезпека знову опинитися на тій глибині, де ніяке поле не допоможе зберегти життя.

Колонію коралових поліпів чекала б неминуча загибель, але колонії вже не було — був він, Атол, ще не розум, але тварина з достатньо високою організацією, що вміла пристосуватися до природних і кліматичних знегод.

Корали почали контролювати свій ріст, активізуючи брунькування у верхній частині, заповнюючи борозни, проорані крижинами, новими поліпами, намагаючись наздогнати прибуваючу воду і втриматися на колишньому рівні від поверхні.

І настало Дитинство.

Атол усвідомив себе. І середовище, що його оточувало. І чинники, що впливали на це середовище. І прийоми, якими можна відгородити себе від небажаних впливів. Атол став достатньо розумним, щоб зрозуміти свою силу й розробити тактику і стратегію самозбереження.

Він ухвалив рішення основну масу поліпів сконцентрувати у себе в середній частині, а навколо неї надбудувати приступки, крізь які не прорвуться жодні айсберги. У лагуні Атол на деякий час уповільнив темп росту, дочекався, коли над центральною частиною стало шістдесят метрів води, все прибуваючої від танення льодів, і визначив собі цю глибину як оптимальну: вона гарантувала безпеку й достаток їжі в лагуні.

Атол диференціював функції різних своїх ділянок, зосередивши розумові процеси в центрі, а на периферію винісши обов’язки в основному рецепторні й силові.

Він оточив себе ідеальним, самостійно відлагодженим мікросвітом і встановив з ним гармонійні стосунки. Можна було тепер нескінченно, поки існує океан, вдосконалюватися, але…

Атол нараз відчув самотність.

І з цього почалася Зрілість.

Атол припускав, що в океані можливі й інші мислячі коралові утворення окрім нього, він мріяв про них, він навіть марив ними, малюючи в уяві прекрасні, затишні лагуни, де в такій самій самотності ростуть і мислять його брати. Але перевірити, існують вони насправді чи ні, ніяк не вдавалося.

Якби океан був мілкіший, він міг би засіяти дно поліпами і прокласти до сусідів живу коралову дорогу, але його плоскогір’я оточували тисячні глибини. Він пробував робити запряги, прикріплюючи до риб поліпові блоки, достатньо великі для збору і зберігання інформації, але жоден з таких «розвідників» назад не повернувся.

Атол проаналізував невдачу і прийшов до висновку, що від риб не буде пуття, поки вони не віднайдуть хоча б мінімальний інтелект. І цей інтелект дати їм зуміє лише він сам.

Він створив теорію генетики, розробив техніку генної інженерії за допомогою силового поля й модифікованих поліпових мацаків, почав процес виведення необхідної породи риб. На це могли піти тисячоліття, і результат неможливо було гарантувати, але Атол працював.

І потайки від себе мрійно сподівався, що, перш ніж він відправить своїх посланців на пошуки братів по розуму, брати самі знайдуть його. Зовсім не обов’язково, щоб вони теж виявилися коралами. Цілком можливо, вони будуть схожі на тих дивних істот, що літають над поверхнею моря. Або на сухопутних створінь з материків — їх мертві тіла у шторм іноді заносить до нього на рифи. А може, з’явиться штучно створений посередник, щось на кшталт його надриби. Неважливо, яка в нього форма й вигляд. Головне і обов’язкове — це буде органічна, жива істота, обдарована здатністю мислити, і вона прийде до нього як друг.

Коли величезний металевий «краб» опустився чотирма лапами просто в його середину, Атол здригнувся від болю. Але біль був ніщо в порівнянні з томливо-солодким передчуттям: звершилося! Товстий панцир «краба» не давав збагнути, чи є всередині життя, але, коли з його черева вийшли істоти з чотирма кінцівками, Атол зрозумів відразу й непохитно: це вони.

Атол припускав, що зрозуміти одне одного буде не просто, але раз вони прийшли, вони розраховують знайти з ним спільну мову. А він їм у цьому допоможе. Намагаючись не заподіяти прибульцям шкоди, він час від часу демонстрував себе, «проявляв», але, оскільки він гадки не мав, як це краще робити, йому здавалося, що спроби його вельми незграбні. Але прибульці, судячи з усього, відчували те саме: у їх пересуваннях, досить відчутних для його тіла, Атол поки не бачив системи чи певної мети. Але інформація поступово накопичувалася, і він сподівався її врешті-решт розшифрувати.

Намітилися певні зрушення: Атол почав уловлювати біополя прибульців, йому став помітний колір їх емоцій. Знайшовши потрібний діапазон, Атол тепер продовжував вслухуватися в прибульців, навіть коли ті залізли у свого «краба». Як йому кортіло зрозуміти їх, дізнатися, що знають вони, і поділитися тим, що є в нього! Але все це буде, обов’язково буде, раз зустріч відбулася…

Коли Чекерс зупинив пропелери і ввімкнув тягу, Ігор затамував подих, готуючись до різкого падіння: поки двигун не запрацює, не підтримуваний більше гвинтами дисколіт упаде на декілька метрів, «провалиться»…

Але падіння… не було.

Зрезонувавши з розумом Людини, що бився у відчаї, захлинався соромом безсилля, та все ж не здавався, інший, але не чужий Розум напружив свої невидимі м’язи і, немов кавунову кісточку, виштовхнув дисколіт на поверхню.

Увімкнувся двигун, гул реактивних струменів злився з шипінням вируючої води. Дисколіт злетів угору і зник, розтанув у небі планети, йдучи до вантажної станції на орбіті.

А внизу, на планеті зі звучною назвою Кайобланко, в маленькій підводній колонії коралів, здивовано спалахували кольорові вогники. Атол, намагаючись розібратися в тому, що сталося, знову і знову простежував події останніх днів. На його коралових схилах спалахували символи, які були незрозумілі йому, але явно щось означали, і в яких він усе-таки намагався розпізнати по-російськи написане ім’я «Надія».

Втім, Атолові було зрозуміле одне значення цього символу. Він розумів, що прибульці обов’язково повернуться.

_{Перекладено за виданням: ВОКРУГ СВЕТА. — 1983. — № 9, 10.}