Атлантида

32

Ретельно оглянувши решту внутрішнього святилища, дослідники повернулися до головного приміщення та зібралися у віддаленому його кінці, біля загадкової металевої кулі. Ділен вийшов із тунелю останнім та відразу взяв долото, що лежало в купі інших інструментів на столі.

— Воно бронзове, — сказав він. — Сплав міді та олова, створений за деякий час до того, як цю кімнату назавжди залишили в середині шостого століття до нашої ери. Надзвичайне відкриття. Досьогодні археологи вважали, що бронзу вперше зробили приблизно у 3500 році до нашої ери, можливо, в Анатолії, і що вона набула поширення тільки впродовж наступного тисячоліття.

Поклавши долото на місце, Ділен сперся руками на стіл:

— Питання таке: чому між підйомом рівня води у Чорному морі та новим відкриттям виробництва бронзи минуло так багато часу?

— Можливо, цивілізація Атлантиди розвивалася ізольовано й набагато швидше, ніж усі інші, — сказав Костас.

Джек кивнув і почав ходити вперед-назад:

— Якщо збігаються сприятливі обставини, прогрес може йти семимильними кроками. Коли десять тисяч років тому скінчився льодовиковий період, довкола південної частини Чорного моря вже існувала дуже багата флора й фауна. Оскільки прохід Босфором був закритий, велика відлига майже не вплинула на цю територію. Земля довкола вулкана була дуже плодючою, у морі повно риби, а на суші — зубрів, оленів і кабанів. Додайте до цього решту природних ресурсів, про які нам відомо: деревина гірських лісів, сіль із прибережних солончаків, камінь, золото, мідь і, можливо, в першу чергу, олово. Це була земля достатку, едемський сад, наче якісь сили зосередили все, що потрібно для повноцінного життя, в одному місці.

Упродовж усієї цієї промови Костас уважно дивився на огрядну фігуру богині-матері.

— Отже, — сказав він, — десь сорок тисяч років тому в ці місця прийшли кмітливі мисливці та збирачі плодів. Вони знайшли лабіринт усередині вулкана. Зображення тварин у залі предків — справа їхніх рук, а це приміщення — їхнє святилище. Наприкінці льодовикового періоду вони почали займатися сільським господарством.

— Наразі все зрозуміло, — кивнув Джек. — Але приблизно в той самий час рільництво та тваринництво поширюється майже всіма землями Близького Сходу — уявлення про сільське господарство виникло скрізь одночасно та набуло швидкого розповсюдження. Прогресивні неолітичні поселення існували в різних місцях уже в десятому тисячолітті до нашої ери. Найвідоміші з них — це Єрихон, що у Палестині, й Чатал-Ґюк, що у південній Анатолії. Між цими місцями та неолітичним поселенням, яке ми бачили в морі біля Трабзона, існує чимало паралелей.

— Авжеж, — погодився Костас, розвиваючи свою думку далі. — Як і мешканці Чатал-Ґюка, атланти обробляли мідь, але вони зробили величезний стрибок уперед: навчилися розтоплювати її та створювати сплави. Як і єрихонці, вони зводили монументальні споруди з каменю, але замість мурів і веж будували арени, шляхи для урочистих процесій та піраміди. Починаючи приблизно з восьмитисячного року до нової ери, стало відбуватися дещо неймовірне: суспільство землеробів і рибалок перетворилося на метрополіс, у якому мешкали п’ятдесят чи навіть сто тисяч людей. Вони мали своє письмо, релігійний центр, не гірший від будь-якого середньовічного монастиря, громадські арени, що справили б неабияке враження навіть на римлян, складну систему водопостачання… У це важко повірити.

— І жодна з цих речей не з’являлася більше ніде, — зупинившись, промовив Джек. — Мешканці залишили Чатал-Ґюк наприкінці шостого тисячоліття до нової ери, після чого там уже ніхто ніколи не жив, — можливо, причиною стала велика війна. Єрихон уцілів, але легендарні стіни біблійних часів були блідою тінню своїх попередників епохи неоліту. Коли атланти вже будували піраміди, більшість мешканців Близького Сходу лише вчилися виготовляти кераміку.

— Гадаю, що такому швидкому розвиткові посприяло перш за все відкриття бронзи, — нахилившись над столом, проговорив Мустафа.

Костас спрямував на його бородате обличчя промінь ліхтаря.

— Ви тільки подумайте про всі застосування твердих гострих інструментів, яким можна було надати буквально будь-якої форми, а після того як вони відпрацюють свій термін, пустити на перетоплення. Без тесла та долота жодна арка, мабуть, так і не залишила б креслярської дошки. Бронзові інструменти були життєво важливими для обробки каменю та рільництва. Плужні лемеші, кайла, мотики, вила, лопати, серпи, коси… Бронза спричинила другу сільськогосподарську революцію.

— У Месопотамії, на території сучасного Іраку, вона також спричинила перші на землі перегони озброєнь, — протираючи окуляри, зауважив Гібермаєр.

— Важливе уточнення, — сказав Ділен. — У перших державах Месопотамії та Лівану війни були безупинним лихом, і зазвичай їхньою причиною була жадібність еліти, а не боротьба за природні ресурси. Те, що війна прискорює технологічний прогрес, є небезпечною сучасною оманою. Користь від досягнень у техніці та науці набагато переважає зиск із відкриття нових методів знищення. Можливо, впровадивши тотальний контроль виробництва та використання бронзи, Атлантида змогла запобігти її використанню у військовій справі.

— Уявіть собі суспільство, яке не провадить війн, але має величезні ресурси бронзи і вміє використовувати їх, хоча льодовиковий період тільки-но скінчився, — сказав Гібермаєр. — Розвиток такого суспільства був би просто ураганним.

— Отже, якщо атланти єдині володіли технологією виробництва бронзи, то, мабуть, після затоплення Атлантиди цю технологію було якимось чином утрачено? — спитав Костас.

— Не втрачено, просто вона зберігалася в таємниці, — відповів Ділен. — Повернімося до Аменхотепа, верховного жерця єгипетського храму в Саїсі. Гадаю, він був членом того безперервного ланцюга охоронців таємниці, що тягнувся п’ять тисяч років, від самого затоплення Атлантиди. Перші жерці Саїса були останніми жерцями Атлантиди, нащадками тих людей, які залишили цю кімнату, щоб сісти на човен і вирушити у сповнене небезпек плавання на захід, до Босфору. Їхня роль полягала в тому, щоб регулювати людські дії відповідно до їхнього тлумачення божественної волі. Вони досягали цієї мети, не лише впроваджуючи моральний кодекс, але також охороняючи знання, зокрема те, яке, як їм було відомо, є руйнівним. Я вважаю, що після зникнення Атлантиди вони зберігали таємницю виробництва бронзи, переказуючи її з покоління в покоління, від патріарха до посвяченого, від учителя до учня. — Ділен указав на блискучі таблички на стінах. — Перед нами всі знання жерців Атлантиди, подані у вигляді священного тексту. Деякі відомості були відкриті для всіх, наприклад, засади архітектури; інші ж, приміром, медичні знання, зберігалися верховними жерцями. — Професор простяг руку до не-перекладених табличок ліворуч від нього. — Стосовно решти ми можемо лише будувати припущення. Можливо, в цих записах є старовинна мудрість, яку жерці зберігали виключно для себе, щоб розкрити її в час, указаний богами.

— Але принципи обробки бронзи, напевно, були відомі всім чи принаймні багатьом мешканцям Атлантиди, — заперечив Костас.

— Необов’язково, — сказав Джек, проходжуючись біля кулі. — Коли я в АДСА пропливав над західною частиною міста, то помітив дещо дивне. Я бачив майстерні, де обробляли дерево та камінь, бачив печі, в яких сушили кукурудзу та пекли хліб. Але ні ливарень, ні кузень не було. — Він питально подивився на Мустафу: докторська дисертація турка, присвячена ранньому розвиткові металургії в Малій Азії, вважалася за найвичерпніше дослідження цієї теми.

— Ми тривалий час думали, що олово, вживане у бронзовому віці, надходило з Центральної Азії, — сказав Мустафа. — Але аналіз інструментів показав, що частина металу видобувалася в копальнях південно-східної частини Анатолії. А тепер, гадаю, ми дивимося на ще одне джерело олова, джерело, якого ми б ніколи не знайшли, якби не відкрили Атлантиди.

Джек з ентузіазмом кивнув, а Мустафа повів далі:

— Топлення та ковальська справа — це не ті різновиди діяльності, якими можна займатися в хатньому господарстві. Джек має рацію: суспільство такого масштабу вимагало б великого металургійного виробництва, розташованого досить далеко від житлових кварталів. І в цьому місці мали працювати з високою температурою, можливо, природного походження.

— Звичайно! — вигукнув Костас. — Вулкан! Мінерали, викинуті виверженням, мусили містити каситерит, тобто олов’яну руду. Копальня являла собою лабіринт підземних галерей, що слідом за жилами руди йшли глибоко в тіло гори.

— А оскільки гора вже вважалася священною, — додав Ділен, — то жерці мали змогу контролювати доступ не лише до засобів виробництва бронзи, а й до самої технології. Вони могли створити враження, що це виробництво — таємниця, передана їм богами. Інститут жерців існує завдяки тому, що в його розпорядженні є істини, невідомі простим людям. Освятивши бронзу, жерці могли зробити металургію заняттям для обраних.

Джек вглядався у стіл перед собою.

— Нині ми перебуваємо у храмі давньої технології, величезній домні, гідній самого бога вогню Гефеста.

— То що насправді трапилося під час виходу з берегів Чорного моря? — спитав Костас.

— Ми підійшли до цього питання впритул, — сказав Ділен. — Коли Босфор прорвало й розпочалася повінь, тутешні люди, мабуть, припустили найгірше: кінець неминучий. Навіть жерці не могли дати переконливого пояснення безжальному наближенню моря: це явище здавалося їм таким самим надприродним, як гуркіт самого вулкана.

Активно жестикулюючи та кидаючи на стіни химерні тіні, він почав ходити вперед-назад:

— Щоб уласкавити богів, жерці вдалися до відповідних жертвопринесень. Мабуть, вони протягли шляхом для урочистих процесій величезного бика та на вівтарі перерізали йому горлянку. Коли це нічого не дало, жерці у відчаї могли вдатися до надзвичайного заходу — людського жертвопринесення. Вони зарізали жертву або жертов на камені у трупарні та скинули їхні тіла з поховальної платформи над вулканом.

Ділен трохи помовчав і повів далі:

— А потім сталося щось іще. Можливо, це було виверження магми, супроводжуване потужною бурею, — це поєднання зродило б великий стовп пари та видовищні веселки. Цього знаку чекали вже давно. На стіні у святая святих квапливо нашкрябали ті самі два знаки — в атлантів залишалася надія, що Ягве не покинув їх. Потім вони переконалися: замість того, щоб чекати неминучого, краще піти геть.

— І вони сіли у свої човни та попливли, — сказав Костас.

— Деякі групи пішли найкоротшим шляхом у гори, на схід до Кавказу та на південь, до Анатолійського плато, повз гору Арарат, потім до Месопотамії та в долини Інду. Інші попливли човнами на захід, до гирла Дунаю, і врешті-решт ця хвиля докотилася до Атлантичного океану. Але, гадаю, найбільша група обігнула Босфор і розселилася берегами Середземного моря. Вони заселили Єгипет, Грецію та Східне Середземномор’я, а деякі з них навіть досягли сучасних Італії та Іспанії.

— А що вони з собою забрали? — спитав Ефрам.

— Згадайте Ноїв ковчег, — відповів Ділен. — Пари свійських тварин: рогату худобу, свиней, оленів, овець, кіз. І кошики з насінням: пшеницю, ячмінь, боби, навіть оливки та виноград. Але одну надзвичайно важливу річ вони залишили тут.

— Бронзу? — здогадався Костас.

Ділен із серйозним виглядом кивнув:

— Це єдине можливе пояснення цілковитої відсутності бронзи в археологічних знахідках, що належать до наступних двох тисяч років. Мабуть, у човнах вистачало місця, щоб захопити інструменти та обладнання, але, гадаю, жерці наказали цього не робити. Можливо, це була остання спроба уласкавити богів, жертва, яка мала гарантувати безпечну подорож. Припускаю навіть, що атланти кинули інструменти в море, у такий спосіб віддавши їх силі, що прирекла місто на загибель.

— Але секрети металургії жерці взяли з собою, — сказав Костас.

— Дійсно. Гадаю, верховні жерці уклали зі своїми богами угоду, або, якщо волієте, дістали від них заповіт. Після того як знак згори подарував надію на те, що їм удасться врятуватися, вони кинулися копіювати слова своїх священних текстів, створивши з тонких листів золота десять «скрижалей». Нам відомо, що їхні знання включали засади сільського господарства, тваринництва та обробки каменю, а також багато іншого, про що ми зможемо дізнатися, лише закінчивши переклад. — Ділен глянув на Катю. — Кожен набір табличок було покладено до дерев’яної скрині та передано у розпорядження верховного жерця, одного на кожну групу втікачів.

— Одна з груп дістала незакінчений заповіт, — завважив Джек. — Незакінчений запис на золотому листі, що лежить перед нами, є копією четвертої таблички.

Ділен кивнув.

— А ще, на мою думку, одна група була більшою від інших і включала в себе значну частину верховних жерців, які везли з собою свій крам. Передавши копію священного тексту кожній групі, жерці гарантували, що їхні знання не зникнуть без сліду, яка б доля не спіткала головну групу. Але основна їхня мета полягала в тому, щоб відшукати нову священну гору, нову Атлантиду.

— І ви стверджуєте, що нащадки цих жерців просто сиділи на своїх знаннях упродовж двох тисяч років? — зі скепсисом у голосі спитав Костас.

— Згадайте про жерців із Саїса, — відповів Ділен. — Вони з покоління в покоління приховували історію Атлантиди, цивілізації, що зникла задовго до того, як на землі з’явився перший фараон. Наскільки нам відомо, Солон був першим чужинцем, якого втаємничили в це.

— Окрім секретів металургії, жерці могли ще багато чого запропонувати, — сказав Джек. — Вони мали змогу використовувати своє знання астрономії для прогнозування пір року, слушних дат початку сівби та збору врожаю. Зокрема в Єгипті швидко навчилися прогнозувати розлив Нілу, що з погляду необізнаних було схоже на диво, на божественне втручання. Те саме стосувалося й інших вогнищ цивілізації, розташованих на берегах великих річок, таких як Тиґр і Євфрат у Месопотамії або Інд у Пакистані.

— Окрім того, треба визначити, які явища можна вважати за безпосередні наслідки обробки бронзи, — додав Мустафа. — Упродовж шостого та п’ятого тисячоліть до нової ери обробка кременю та видобуток каменю досягли свого зеніту: за тих часів люди дійсно майстерно виготовляли кам’яні ножі та серпи. Деякі з них за своєю формою настільки подібні до металевих речей, начебто їх робили за стандартами бронзових інструментів. У Варні, на узбережжі Болгарії, було знайдено пишний цвинтар, оздоблений золотими та мідяними орнаментами. Це місце датують приблизно 4500 роком до нашої ери, тож перші тамтешні поселенці цілком могли бути першими нащадками атлантів.

— Не слід також забувати про мову, — сказала Катя. — Можливо, найбільшою спадщиною атлантів була індоєвропейська мова, записана на золотих табличках. Це була справжня прамова, основа перших писемних мов античного світу: грецької, латини, праслов’янської, давньоіранської, старогерманської з її прямим нащадком, давньоанглійською. Великий лексикон і розвинена система синтаксису в мові атлантів сприяли поширенню ідей, причому не лише абстрактних релігійних та астрономічних уявлень, а й більш приземлених понять. Усі індоєвропейські мови характеризує спільна група слів, пов’язаних із обробітком землі та тваринництвом.

— Абстрактні уявлення, про які ви казали, включають монотеїзм, ушанування єдиного Бога, — напруженим від хвилювання голосом промовив Ефрам Якобовіч. Здавалося, на нього зійшло чергове одкровення. — Єврейська традиція вчить нас, що події, описані у Старому Завіті, належать головним чином до пізнього бронзового та раннього залізного віків, тобто до другого й початку першого тисячоліття до нашої ери. Але наші відкриття свідчать, що ця традиція може містити спогади про набагато давніші події. Підйом рівня Чорного моря та Ной. Золоті таблички та ковчег, у якому несли завіти. Навіть свідчення про жертвопринесення, ймовірно, людське, як найвищу перевірку самовідданої віри в Бога, включають до себе історію про Авраама та його сина Ісаака на горі Морія. Усе це було б надто великим збігом обставин.

— Чимало з того, що колись містило правду, піддали переробці, чимало переписали, — похмуро сказав Ділен. — До цього відкриття нас привела низка неймовірних збігів обставин: знайдення папіруса в пустелі, відкриття затонулого мінойського корабля та на ньому золотого диска з текстом, перекладення глиняного фестського диска… — він по черзі подивився на Айшу та Гібермаєра, Джека та Катю, наче віддаючи шану внескові кожного з них. — Усі ці знахідки поєднані спільною ниткою, чимось таким, що я спершу відкинув як звичайний збіг.

— Ви про мінойський Крит? — відразу здогадався Джек.

Ділен кивнув.

— Скорочений варіант історії Атлантиди, переказаний Платоном, начебто вказує на мінойців бронзового віку, на їхнє зникнення після виверження Тіри. Але нам дуже поталанило: знайдений фрагмент папіруса засвідчив, що Солон записував дві окремі історії: одна з них дійсно стосується катаклізму в Егейському морі в середині другого століття до нашої ери, тоді як друга описує зникнення Атлантиди у Чорному морі, що сталося на чотири тисячі років раніше.

— І ці події аж ніяк не були пов’язані між собою, — зауважив Костас.

Ділен знову кивнув.

— Я вирішив, що Аменхотеп переказував Солонові історії про великі природні катастрофи минулого, перелік цивілізацій, що зникли через потопи та землетруси, — все це непогано узгоджувалося зі схильністю греків до драматизму. Століття потому єгипетські жерці годували Геродота туманними вигадливими історіями про подорожі до дуже далеких земель, і деякі з цих історій були явно фальшивими. Але тепер моя думка змінилася: я дійшов висновку, що Аменхотеп дбав про вищу мету.

Здавалося, це збентежило Костаса.

— А я гадав, що єдина причина, з якої Солон цікавив жерців, — це його золото, — сказав він. — Інакше вони б ніколи не поділилися своїм таємним знанням, особливо з чужинцем.

— Мені здається, що це лише одна з причин. Можливо, Аменхотеп відчував, що дні фараонівського Єгипту полічені, а на стабільність, яка дозволила жерцям так довго переказувати свої знання від одного до іншого, більше не варто розраховувати. Греки вже засновували у дельті Нілу торговельні пости, а двома століттями пізніше Александр Великий бурею пронісся над Єгиптом і назавжди знищив старий лад. Не виключено, що Аменхотеп пов’язував свої надії з греками. Їхнє суспільство було схильним до демократії, освіченим і допитливим — адже філософи були там у пошані. Саме греки могли ще раз відкрити Утопію.

— Можливо, побачивши вченого-прохача, верховний жрець згадав про казкову землю за північним краєм землі, острівну цивілізацію, з поверненням якої колись були пов’язані найбільші сподівання жерців. — Обличчя Джека, який промовив це, палало емоціями. — Я також вважаю, що Аменхотеп був прямим нащадком останніх жерців Атлантиди, які за п’ять тисяч років до того довели свій народ до берегів Єгипту та визначили майбутнє цієї країни. Інші групи висадилися у Леванті, на березі Середземного моря, у західній Італії, ставши пращурами римлян та етрусків, а також у південній Іспанії, заснувавши могутню державу Тартес… Але я вважаю, що найбільша група не залишала кордонів Егейського моря.

— Острів Тіра! — вигукнув Костас.

— До виверження Тіра, мабуть, була найбільшим вулканом в Егейському морі: її величезний конус височів над усім архіпелагом, — промовив Джек. — Побачивши здалеку обриси цієї гори, втікачі, напевно, згадали свою втрачену батьківщину. Останні дані свідчать про те, що в Тіри було дві вершини, відтак, вона дещо нагадувала священну гору атлантів.

— А монастир на скелях Тіри, зведений після землетрусу, — хочеш сказати, що його збудували атланти? — спитав Костас.

— Після відкриття доісторичного Акротірі в 1967 році археологів дуже зацікавило питання, чому в такому великому поселенні не було палацу, — відповів Джек. — Тогорічне відкриття підтвердило думку, до якої дехто схилявся від самого початку: центром острова був монастир, який, мабуть, включав величне вершинне святилище. Знайдений нами мінойський корабель став іще одним, остаточним доказом. Його вантаж, який складається зі священних предметів та приладдя для церемоній, свідчить, що жерці були не біднішими за царів.

— Але цей корабель належить до бронзового віку, отже, він затонув через кілька тисяч років після втечі з берегів Чорного моря, — заперечив Костас.

— Так. Акротірі, торговельне місто, було засноване у бронзовому віці на березі моря, але кераміку епохи неоліту та кам’яні інструменти знаходили по всьому острові. Найдавніше поселення, ймовірно, лежало далі від берега, на узвишші: таке положення було вигіднішим за часів, коли з моря будь-якої миті могла прийти небезпека.

— А яким періодом датують монастир? — поцікавився Костас.

— Він надзвичайно старий — його збудували у п’ятому чи шостому тисячолітті до нашої ери. Як бачите, все збігається. Що ж до затонулого корабля, то, ймовірно, не лише золотий диск, а й інші предмети, знайдені на цьому кораблі, є дуже старими, створеними задовго до початку бронзового віку.

— Так навіщо нам тоді мінойський Крит?

Не в силі стримати ейфорії, Джек схопився за край стола:

— Коли йдеться про стародавній світ, той, що існував до греків і римлян, зазвичай згадують єгиптян, асирійців чи інших мешканців Близького Сходу, згаданих у Біблії. Але я б сказав, що найдивовижніша цивілізація розвивалася саме на острові Крит. Можливо, критяни й не будували пірамід чи цигуратів, однак усе свідчить про те, що вони мали надзвичайно високорозвинену культуру, співвідносну з природними багатствами острова.

Джек відчув, що його слухачів також переповнюють емоції: усе те, про що вони дізналися після конференції в Александрії, почало складатися в їхніх головах у бездоганну картину.

— Тепер важко сказати напевно, але все нам відоме дозволяє зробити висновок, що атланти контролювали велику рівнину, яка простягалася від давньої берегової лінії до підніжжя Анатолійського нагір’я. Острів Тіра також був дуже родючий, однак замалий, щоб прогодувати таку кількість населення. І тоді жерці звернули свою увагу на землю, що лежала на півдні, у двох днях плавання, — на величезну смуту підпертої горами рівнини, яка могла видатися їм новим континентом.

— Перші люди з’явилися на Криті за часів неоліту, — зазначив Гібермаєр. — Наскільки я пам’ятаю, найстаріші знахідки кноського палацу були піддані радіовуглецевому датуванню, і з’ясувалося, що вони належать до сьомого століття до нової ери.

— Отже, Крит було заселено за тисячу років до кінця Атлантиди, коли почалося велике переселення народів, спричинене закінченням льодовикового періоду, — погодився Джек. — Але ми й без усіх цих відкриттів підозрювали, що у шостому тисячолітті прийшла нова хвиля пересельців, яка принесла з собою кераміку та нові знання про сільське господарство й релігію.

Він помовчав, збираючись із думками.

— Тепер я вважаю, що це були атланти, колоністи, які припливли з Тіри на своїх веслових човнах. Вони створили тераси в долинах уздовж північного узбережжя, заснували виноградники та оливкові сади, почали плекати привезених із собою овець і рогату худобу. Атланти обробляли обсидіан, знайдений на острові Мелос, і відсилали його на експорт, контролюючи це виробництво так само жорстко, як жерці Атлантиди контролювали виробництво бронзи. Вироби з обсидіану почали використовувати у церемоніальних обмінах подарунками для встановлення дружніх стосунків із усіма мешканцями островів Егейського моря. Упродовж більш ніж двох тисячоліть жерці керували розвитком острова, впроваджуючи свою владу через мережу вершинних святилищ, а населення поступово концентрувалося в селищах і містах, які виникли після того, як продуктивність сільського господарства перевищила потреби населення.

— А як ти поясниш приблизно одночасну появу бронзи на всьому Близькому Сході у третьому тисячолітті до нашої ери? — спитав Костас.

За Джека відповів Мустафа:

— До Середземномор’я почало надходити зі Сходу олово, і в усіх кузнях регіону почалися експерименти зі сплавами.

— Я гадаю, що жерці підкорилися неминучому та відкрили свою найбільшу таємницю, — додав Джек. — Мені здається, що вони, як середньовічні ченці або кельтські друїди, були провідниками культури та справедливості, посередниками, що об’єднували національні держави бронзового віку, які почали розвиватися за тих часів, і підтримували між ними мир. Це вони зробили так, аби спадщина Атлантиди стала стрижнем культури цього регіону, породивши такі спільні предмети культурної спадщини, як грандіозні палаци Криту та Близького Сходу.

— Досліджуючи затонулі кораблі, ми дізналися, що держави вели жваву торгівлю, — сказав Мустафа.

— Раніше у східній частині Середземного моря було знайдено три кораблі бронзового віку, але жоден із них не був мінойським, і всі належали до пізнішого періоду, — вів далі Джек. — Знахідки дозволяють припустити, що вигідну торгівлю металом контролювали жерці, чоловіки та жінки, які супроводжували кораблі у тривалих плаваннях Середземним морем. Гадаю, саме жерці розкрили секрет виробництва бронзи, і це вплинуло на розвиток усього регіону, але найбільше — на Крит, місце, де зусилля жерців створили середовище, придатне для повторення досягнень атлантів.

— Ефект лавини! — із захопленням у голосі промовила Катя. — Бронзові інструменти викликали другу сільськогосподарську революцію. Селища обернулися на міста, у містах з’явилися палаци. Жерці впровадили письмо, за допомогою якого було зручно вести записи та здійснювати управління. Мінойський Крит став найбільшою з цивілізацій, що існували тоді, причому сила цієї цивілізації полягала не у військовій сфері, а в економічних і культурних досягненнях. — Вона подивилася на Джека та повільно кивнула. — Зрештою, ти мав рацію: саме Крит був Атлантидою Платона. Однак це була нова Атлантида, поновлення мрії людства про рай на землі.

— У середині другого століття до нашої ери мінойський Крит перебував у кульмінації свого розвитку, — сказав Ділен. — Це його описував Солон у першій частині папіруса: то була країна величних палаців та квітучої культури, пишного мистецтва та видатних на той час технічних досягнень. Виверження Тіри струсонуло цей світ до самих основ.

— Це виверження було потужнішим, ніж разом узяті виверження Везувію та гори Святої Гелени, — сказав Костас. — Сорок кубічних кілометрів каміння та гірських порід! Такої хвилі було б достатньо, щоб затопити Мангеттен.

— Цей катаклізм мав катастрофічні наслідки для мінойців. Послідовність верховних жерців перервалася, і вся держава затремтіла. Світ безпеки і процвітання поринув у хаос та анархію, розшарпаний внутрішнім конфліктом та нездатний опиратися загарбникам, що прийшли з півночі.

— Але деякі жерці врятувалися, — зауважив Костас. — Пасажири того корабля, який ми знайшли, загинули, однак іншим, тим, хто відплив раніше, вдалося вціліти.

— Так і було, — погодився Ділен. — Як і мешканці Акротірі, жерці гірського монастиря всерйоз сприйняли попередження: на думку сейсмологів, то були потужні поштовхи, що на кілька тижнів передували виверженню. Гадаю, більшість жерців потонули разом із вашим кораблем, але інші досягли безпечних південних берегів Криту та оселилися в фестській «семінарії», а ще інші попливли далі та приєдналися до своїх побратимів у Єгипті та на Близькому Сході.

— Але нових спроб поновити Атлантиду, нових експериментів із раєм на землі більше не було, — сказав Костас.

— На тодішній світ уже спадали темні тіні, — похмуро промовив Ділен. — На північному сході, в Богазкої, на узбережжі Малої Азії, вже накопичували сили хети, щоб вирушити на південь і змести на своєму шляху все аж до Єгипту. Що ж до Криту, то вцілілі мінойці не змогли протистояти вторгненню мікенців, які припливли з континентальної Греції. То були предки Агамемнона та Менелая, титанічну боротьбу яких увічнив Гомер в описі облоги Трої.

Ділен замовчав та окинув присутніх уважним поглядом.

— Жерці знали, що в них уже немає сил визначати долю світу, — продовжив він. — Вони вирішили, що своїм честолюбством вони ще раз збудили гнів богів, знову спровокувавши небесну помсту, яка колись знищила їхню прабатьківщину. Виверження Тіри, мабуть, здалося їм початком кінця світу, провістю Армагеддону. Відтоді жерці більше не втручались активно до людських справ, а замість цього замкнулись у своєму монастирі та прикрились його серпанком таємниці. Минуло небагато часу, і від мінойського Криту, як і від його попередниці Атлантиди, залишилися тільки неясні спогади про втрачений рай, притча про пиху людини перед лицем богів, історія, що перейшла до царини міфів та легенд і зберігалася у своїй початковій формі лише у пам’яті останніх верховних жерців.

— Зокрема у храмі в Саїсі, — нагадав Костас.

Ділен кивнув:

— Єгипет був єдиною цивілізацію Середземномор’я, що пережила бурю кінця бронзового віку, єдиним місцем, де ланцюг жерців, що вів свій початок від Атлантиди, жодного разу не перервався протягом усіх тисячоліть. Гадаю, лінія, до якої належав Аменхотеп, була останньою, що досі існувала на світанку класичної античності. Але й вона була приречена на зникнення два століття потому, коли Єгипет захопив Александр Великий.

— Утім, спадщина не зникла безслідно, — сказав Джек. — Аменхотеп передав естафетну паличку Солонові, людині, чий культурний рівень дозволяв сподіватися, що ідеали засновників Атлантиди колись повернуться до життя.

Джек помовчав і, ледь стримуючи почуття, повів далі:

— А тепер цей священний обов’язок перейшов до нас. Уперше за багато тисячоліть спадщина Атлантиди відкрилася людству, причому в повному обсязі, а не в скороченій версії, яку знав Аменхотеп.

Дослідники вийшли з приміщення та повільно пішли сходами вниз, до світла, що виблискувало попереду. З обох боків від них мовчки крокували викарбувані постаті жерців і жриць, нестримні у своєму віковічному бажанні нарешті дійти до святая святих.