Атлантида

12

Подвійні прожектори з обох боків «Акваподів» кидали на дно моря яскраве світло. Промені були спрямовані так, що перехрещувалися в п’ятьох метрах нижче від апаратів. Світло відбивалося від мільйонів частинок намулу, що плавали у стривоженій воді. Швидкість руху була максимальною; час від часу на поверхні води з’являлися кам’яні породи, щоб знову миттєво зникнути в морокові. Ліворуч можна було побачити край безодні: там сіре дно моря переходило в моторошну чорноту, позбавлену будь-яких ознак життя.

У навушниках почувся шум.

— Джеку, це «Сіквест». Як чути? Прийом.

— Чуємо вас чудово.

— Наш «розвідник» дещо намацав, — напруженим від стримуваного хвилювання голосом промовив Йорк. — Рухаючись у цьому напрямку, ви через п’ятсот метрів вийдете в пункт призначення. Висилаю координати, щоб ви могли запрограмувати автопілот.

Поки вони готувалися до занурення, на обрії, наче привид, почав обрисовуватися острів. Коли «Сіквест» уже наближався до нього, море раптом зробилося спокійним. То було затишшя перед бурею. Над поверхнею миттєво з’явився серпанок, а коли вітер здійнявся знову та погнав туман до голого берега, в дослідників з’явилося таке відчуття, наче вони натрапили на якийсь загублений світ. На острові не було жодної рослинності, самі скелі, тому він здавався неймовірно старезним, таким собі зморшкуватим карликом, потолоченим часом, пошарпаним вітрами. Але якщо вчених не зраджував інстинкт, то саме тут колись розпочиналась історія людства.

«Сіквест» зупинився у двох морських милях на захід від острова. Для обстеження його берегів вони вирішили скерувати не підводний апарат, функції якого були обмежені візуальним оглядом, а безпілотний літальний апарат, званий «розвідником». Протягом трьох годин дані, які переказував «розвідник», не містили нічого цікавого, й було вирішено застосувати «Акваподи»: треба було поквапитися.

Джек показав Костасові, який мав досвід дослідження морського дна на стосорокаметровій глибині, піднятий угору вказівний палець. Вони так добре відчували збудження, яке охопило їх обох, що особливої потреби у словах не було. З тієї самої миті, коли Гібермаєр телефоном повідомив про знайдений папірус, Джек знав, що найбільше відкриття чекає на них попереду. Поки тривав копіткий процес перекладання та розшифрування старовинного тексту, дослідника не залишало відчуття, що цього разу зорі розташувалися саме так, як треба, і велична мить уже близько. Але після того, як їм удалося зламати стародавній код, події понеслися так швидко, що часу на роздуми майже не залишалося. Лише декілька днів тому Джек був окрилений знайденням затонулого мінойського корабля; годі вже й казати, що відчував він тепер, коли вони впритул підійшли до одного з найбільших археологічних відкриттів усіх часів.

Швидкість було знижено. Джек і Костас мовчки рухалися вперед, залишаючись у межах видимості один одного й час від часу кидаючи в бік сусіда погляди крізь плексигласові бані.

Раптом у темряві з’явилися якісь примарні обриси. Кілька днів тому дослідники вивчали селище епохи неоліту, але це було ніщо порівняно з тим моментом, коли вони наблизилися до місця, втраченого для світу майже вісім тисяч років тому.

І ось це сталося.

— Гальмуй, — крізь стиснуті зуби промовив Джек. — Ти тільки подивися на це.

Те, що здавалося за дивовижно правильні опуклості на морському дні, набуло зовсім іншого змісту, коли Джек спрямував туди струмінь із водомета, здійнявши шар намулу. Коли намул осів, відкрилися роззявлені роти двох величезних керамічних посудин, прикопаних одна до одної між низькими стінками. Наступний постріл із водомета відкрив іще одну пару глечиків. Джек побачив, що рівний ряд парних горбків тягнеться схилом угору, доки сягає погляд.

— Це склад, мабуть, зерновий, — сказав Джек. — Ці посудини дуже нагадують кноські піфої, але ті були створені на чотири тисячі років пізніше.

Раптом перед ними з’явилося щось велике і геть загородило шлях уперед. На мить чоловікам здалося, що вони бачать кінець світу. Вони стояли біля підніжжя величезної скелі, яка далеко тягнулася в обидва боки. Рівну поверхню скелі де-не-де розривали виступи та ущелини, й це уподібнювало її до каменярні. Потім учені побачили всуціль чорні прямокутники, здебільшого розташовані на одному рівні та на однаковій відстані один від одного.

Вони нарешті зрозуміли, на що дивляться.

Це було величезне скупчення стін і положистих дахів. У стінах зяяли вікна та двері, і все вкривав шар намулу. Поселення дуже нагадувало знайдене кілька днів тому селище епохи неоліту, але було набагато масштабнішим. Будівлі нараховували по чотири чи п’ять поверхів, а тераси на дахах верхніх поверхів були з’єднані сходами.

Джек і Костас зупинили свої «Акваподи» і захоплено розглядали колишнє поселення, змушуючи себе запам’ятати видовище, схоже швидше на виплід уяви, ніж на факт.

— Це наче величезний багатоквартирний будинок, — промовив Костас.

Джек на мить заплющив очі. Його зневіра обернулася на приголомшення: намул, потривожений «Акваподами», почав осідати, відкриваючи довкола них безсумнівні ознаки людської діяльності.

— Тутешні люди потрапляли на верхні поверхи крізь ці люки, — чомусь сказав Джек.

Його серце шалено билося, в роті пересохло, але він змушував себе говорити безпристрасним тоном професійного археолога.

— На мою думку, в кожному з цих «під’їздів» мешкав увесь рід, самі кровні родичі. Коли чисельність родини зростала, вони надбудовували ще один поверх. Рами будинків були з дерева, а стіни валькові.

Піднявшись угору, вчені побачили, що будинки були розділені цілим лабіринтом провулків, наче середньовічні східні базари.

— Мабуть, тут були високорозвинені ремесла й торгівля, — розмірковував Джек. — Ці люди не могли бути лише рільниками. Гадаю, вони були чудовими гончарями, ковалями й теслями.

Він зупинився та крізь плексигласове скло уважно подивився на те, що здалося йому крамницею, розташованою на першому поверсі.

— Хтось із тутешніх мешканців створив той золотий диск.

Наступні кілька хвилин вони рухалися вздовж кількох висотних будівель. Темні вікна дивилися на них, наче незрячі очі, на які впало світло прожекторів. Приблизно у п’ятистах метрах на схід від складу будинки скінчилися. Утім, у напівтемряві можна було розгледіти обриси іншого комплексу, розташованого десь у двадцятьох метрах від першого. Внизу був відкритий простір, ширший і рівніший за звичайні провулки.

— Це дорога, — сказав Джек. — Мабуть, вона вела до колишнього узбережжя. Пропоную дещо відійти від берега, а потім знов рухатися паралельно до нього.

Дослідники повернули на південь і трохи піднялися дорогою вгору. Приблизно через двісті метрів вони опинилися на перехресті. Інша дорога пролягала із заходу на схід. Джек і Костас пішли саме нею. Щоб уникнути зіткнення з будинками обабіч підводної вулиці, вони тримали свої «Акваподи» приблизно у двадцятьох метрах від «хідника».

— Неймовірно! — промовив Джек. — Ці квартали розділені правильною мережею вулиць.

— Найстаріших на землі вулиць. Хтось ретельно планував це місто.

Могила Тутанхамона, кноський палац, казкові мури Трої — всі ці великі відкриття раптом здалися вченим майже дрібницями, лише сходинками до чудес, що тепер відкривалися перед ними.

— Атлантида… — вигукнув Костас. — Ще декілька днів тому я навіть не вірив, що вона існує. — Він повернув голову та подивився на приятеля крізь плексигласову баню. — Гадаю, ти маєш комусь подякувати.

Незважаючи на захопленість казковими краєвидами, що відкривалися перед ними, Джек не зміг утриматися від посмішки:

— Гаразд, це ти вказав нам потрібний напрямок. Із мене велика порція джину з тоніком.

— Цю винагороду я отримав минулого разу.

— Тоді я обіцяю напувати тебе джином із тоніком до скінчення життя.

— Домовилися.

Декілька секунд потому будинки обабіч вулиці раптом зникли, а дно моря пірнуло донизу. Вони просунулися метрів на п’ятдесят, але, крім хмар здійнятого намулу, так нічого й не побачили.

— Мій ехолот показує, що рівень дна опустився на двадцять метрів порівняно з рівнем дороги, — повідомив Джек. — Пропоную також спуститися, а потім повернутися на те місце, де починаються будинки.

Вони почали повільно опускатися й нарешті побачили у промінні прожекторів морське дно. Воно було рівним і позбавленим будь-яких обрисів, на відміну від ділянки, над якою вони пройшли, просуваючись до західного краю міста.

За кілька хвилин чоловіки повернулися туди, де востаннє бачили будівлі. Наближаючись до підвалин будинків біля дороги, вони піднімалися паралельно до дна під кутом у сорок п’ять градусів.

Костас просунувся вперед та вперся баластовими баками «Аквапода» в місце підйому. Випустивши довгий струмінь із водомета, він повернувся до Джека та промовив:

— Те, на що я сподівався.

Намул розсіявся, відкривши східчасту терасу, схожу на ряди сидінь у театрі. Між дном та терасою була розташована вертикальна стіна заввишки у три метри.

— Вона витесана із суцільної скелі, — сказав Костас. — Це туф, чи не так? Той самий темний камінь, який використовували давні римляни. Він легкий, але твердий; обробляти його просто, проте він здатен витримувати значне навантаження.

— Але ж я не бачив жодної кам’яної будівлі, — зауважив Джек.

— Може, ми ще знайдемо будинки, більші за ті, що нам зустрічалися.

Джек тим часом вглядався у споруду, що була перед ними.

— Мені здається, це не просто каменярня, — сказав він. — Пройдімо цими терасами, подивімось, куди вони ведуть.

Наступні двадцять хвилин вони йшли за периметром великого заглибленого двору, розміри якого майже сягали кілометра завдовжки та півкілометра завширшки. Якщо дороги було прокладено відповідно до давньої берегової лінії — паралельно чи перпендикулярно до неї, — то амфітеатр простягався в південно-східному напрямку. Джек із Костасом обійшли його за годинниковою стрілкою й перебували тепер на північно-східній його межі, проти тієї точки, з якої вони почали обхід. Будинки та дорога перед ними були такі самі, як і на протилежному боці.

— Схоже на стадіон, — пробурмотів Костас. — Якось ти казав, що ті двори на Криті були призначені для боїв із биками, для жертвопринесень та інших ритуалів.

— Мінойські двори були меншими, — відповів Джек. — Навіть арена римського Колізею становить лише вісімдесят метрів у діаметрі. Ця ж структура просто величезна. — Він хвилинку помовчав, думаючи. — Перед тим як піти далі, я хотів би подивитися, що є на цьому майданчику.

Костас кивнув на знак згоди.

Вони вирушили через двір на захід, аби приблизно за сто п’ятдесят метрів зупинитися: перед ними здіймалася гора вкритого намулом каміння неправильної форми. Це каміння відрізнялося від того, з якого було зроблено огорожу двору.

Костас спрямував на поверхню каміння струмінь води, зметнувши цілу хмару намулу. За кілька секунд Джек почув у навушниках його голос:

— Цей вихід кам’яної породи залишили без змін, хоча решту прибрали.

Джек повільно плив на південний схід уздовж відноги, що простягалася приблизно на двадцять метрів від головного масиву каміння. Далі видніла кругла скеля десь у два метри заввишки та п’ять у діаметрі. Джек почав обережно знімати намул із поверхні.

Наблизився Костас, і вони разом зачаровано подивилися на те, що їм відкрилося, коли намул осів. Розум просто відмовлявся визнати це!

— О Боже…

— Це… — почав Джек.

— Це лапа!

— Лев’яча лапа, — додав Джек, нарешті прийшовши до тями. — Мабуть, перед нами велетенська статуя, принаймні сто метрів завдовжки та тридцять заввишки.

— Чи ти думаєш про те саме, про що і я?..

— Це сфінкс.

Декілька секунд чоловіки мовчки дивилися один на одного крізь скло. Нарешті тишу порушив голос Костаса:

— Це здається неможливим, але в цьому місці можливим є все. Хай там що вгорі, але ми цього ще не бачили. Я зараз подивлюся.

Джек залишився на місці, а Костас почав підніматися вгору, поступово розчиняючись у темряві, аж поки не перетворився на невиразну пляму світла. Костас зупинився приблизно у тридцятьох метрах від дна.

Джек із нетерпінням чекав на повідомлення від друга. За хвилину він уже не міг стримуватися:

— То що ти бачиш?

Голос, що пролунав у відповідь, був дивно приглушеним.

— Підкажи мені: у сфінкса були тіло лева і голова людини, так?

— Так.

— Але тут маємо дещо інше.

Костас увімкнув прожектор на повну потужність. Образ, що з’явився вгорі, збуджував хвилювання і побожний страх: він наче виринув із темних кошмарів. Ніби блискавка у грозову ніч на мить висвітлила велетенське чудовисько, що височіло над ними, тьмяно обрисовуючись між хмарами намулу.

Джек заворожено дивився на це диво. Увесь його досвід, усі роки дослідницьких робіт і незвичайних відкриттів так і не підготували його до подібного видовища.

Це була величезна голова бика. Довжелезні роги зникали в темряві за стовпом світла, а рот був наполовину відкритий, — наче перед тим, як кинутися вперед, тварина збиралася нахилити голову та порити землю копитом.

Здавалося, минула цілковита вічність, перш ніж Костас рушив далі та провів променем прожектора вздовж шиї чудовиська, показавши те місце, де вона переходила у лев’яче тіло.

— Статую витесано із суцільної скелі, здається, з базальту, — повідомив він. — Роги принаймні на десять метрів здіймаються над будинками. Мабуть, колись це був виступ лави, що текла до моря.

Костас збільшив швидкість і невдовзі приєднався до Джека.

— Бик дивиться на вулкан, — повідомив він. — Це пояснює дивне розташування майданчика. Він повернутий до подвійної вершини, а не до берегової лінії, яка загалом би була зручнішим орієнтиром для планування міста.

Джек швидко збагнув значення слів Костаса.

— Тож ранкове сонце з’являлося саме між рогами бика та подвійною вершиною? — промовив він. — Мабуть, це було видовище, якого не могли собі уявити навіть наші предки з їхньою бурхливою фантазією. Так ось якою ти була, Атлантидо!

Два «Акваподи» повільно піднялися над парапетом. Чоловіки прискорили ходу, і їхні водомети здійняли з майданчика цілу хмару намулу. Темрява позаду поглинула тьмяні обриси велетенського бика-сфінкса, але образ колосальної голови з високо задертими вгору рогами досі стояв у дослідників перед очима.

Південно-східний край «стадіону» був вищий за інші — він вертикально підіймався принаймні на десять метрів.

— Це сходи, — сказав Джек. — Парадний вхід у двір.

Два «Акваподи» розійшлися: Джек вирушив ліворуч, а Костас праворуч. Незабаром вони вже не могли розгледіти один одного. До сходів вів широкий прохід; після застосування водометів виявилося, що він вибрукуваний якимось білим матеріалом.

— Схоже, це мармуровий хідник.

— Я й гадки не мав, що люди видобували каміння в таку сиву давнину.

Костаса й без того вразила кам’яна статуя, а тепер вони знайшли нові докази того, що атланти були надзвичайно майстерними каменярами.

— Я не знав, що розробка каменярень почалася задовго до єгиптян.

— Уже люди кам’яного віку використовували каміння для своїх інструментів, але саме тут, у цьому місці я бачу найдавніший доказ уміння людства витесувати з породи брили правильної форми. Єгиптяни почали розробляти кам’яні кар’єри лише два тисячоліття потому.

Вони мовчки рушили далі, щосили намагаючись усебічно збагнути значущість свого відкриття. Вода за ними тьмяно світилася. Дорога пролягала в тому самому напрямку, в якому розташовувавсь амфітеатр: вона вела від статуї розлюченого бика просто до підніжжя вулкана.

— Я бачу праворуч якісь споруди, — повідомив Костас. — П’єдестали, опори, колони… Наразі я пропливаю повз колони квадратної форми: сторона квадрата приблизно два метри. Вона здіймається вгору, скільки сягає зір.

— У мене те саме, — відповів Джек. — Схоже, ці речі розташовані симетрично, як у єгипетських храмах Луксорі та Карнаку.

Проміння прожекторів осявало послідовність примарних форм, вишикуваних обабіч шляху, який призначався, либонь, для урочистих процесій. Нечіткі силуети з’являлися і зникали, наче марева, викликані піщаною бурею. Учені бачили вівтарі й постаменти, статуї з головами тварин і витесані з каменю кінцівки істот, надто химерних, щоб їх упізнати. Обидва чоловіки трохи нервувалися, немов відчуваючи на собі погляди мовчазних вартових із невідомого світу.

— Наче вхід до царства тіней, — промовив Костас.

Спливали хвилини, а вони все йшли крізь лави моторошних статуй, що мовчки дорікали людям за вторгнення до володінь, які протягом багатьох тисячоліть належали лише їм.

Нарешті дорога закінчилася, точніше, суттєво звузилася. З обох боків виросли якісь великі споруди приблизно десять метрів завширшки, що становило половину ширини самої дороги. Нагору вели сходи, схожі на ті, що вчені бачили в амфітеатрі.

— Я бачу квадратні блоки, кожен чотири чи п’ять метрів завдовжки і десь два метри заввишки, — схвильовано повідомив Костас. — Ось на що йшло все витесане каміння!

Він зупинився біля підніжжя сходів і спрямував струмінь свого водомета на кам’яну поверхню, а потім повернув промінь прожектора так, щоб той висвітлив верхню частину споруди.

Джек перебував у десятьох метрах від Костаса й навіть бачив його обличчя у плексигласовій бані.

— Тепер моя черга здійснювати розвідку, — сказав він і, запустивши двигун, почав підніматися вгору. Костас, спостерігаючи за ним, побачив, що його друг не розчинився поступово в темряві, а відразу зник за невисоким краєм стіни.

За хвилину у навушниках почувся тріскіт, потім пролунав голос Джека:

— Костасе, ти мене чуєш? Це просто неймовірно!

— Що там?

Джек трохи помовчав.

— Які ти знаєш найвидатніші пам’ятники Стародавнього Єгипту? — спитав він.

Костас побачив, що Джеків «Аквапод» уже наближається до нього.

— Невже піраміда?

— Точно!

— ???

— Те, на що ти дивишся, є підложжям великої тераси, — пояснив Джек. — Угорі, десятьма метрами вище, воно перетворюється на платформу завширшки в десять метрів. На ній розташована інша тераса таких самих розмірів, потім іще одна й так далі. Я проплив уздовж неї та побачив, що за рогом тераса тягнеться на південний схід. Ця споруда має таку саму структуру, як перші єгипетські піраміди, збудовані на початку третього тисячоліття до нашої ери.

— А який вона має розмір?

— Просто величезна, розміром приблизно з Велику піраміду Хеопса в Ґізі. Я б сказав, що довжина її основи становить сто п’ятдесят метрів, а висота — вісімдесят метрів, тобто половину відстані до поверхні моря. Я очам своїм не вірю. Цю штуку можна сміливо назвати найстарішою та найбільшою кам’яною спорудою у світі.

— А що розташовано з мого боку?

— Те саме. Шлях для урочистих процесій закінчується парою велетенських пірамід. Мабуть, далі розташований якийсь храм чи усипальня, можливо, вони витесані з вулканічної породи.

Костас активував навігаційний монітор, і Джек побачив на своєму екрані виблиски радіоімпульсного модема.

— Це лише нещодавно розсекречена гідрографічна військова мапа, — пояснив Костас. — Вимірювання вручну виконав екіпаж одного британського дослідницького корабля; було це невдовзі після поразки Оттоманської Туреччини в Першій світовій війні. На жаль, Британії не вистачило часу: незабаром Туреччина поновила контроль над цією частиною моря, а потім зросла військова міць Радянського Союзу. Це максимальне збільшення, і в масштабі один до п’ятдесяти тисяч воно дає лише загальні батиметричні обриси.

— До чого ти ведеш?

— Подивися на цей острів. — Костас кілька разів клацнув по клавішах, збільшуючи зображення. — Єдині незвичайні утворення, достатньо великі, щоб з’явитися на екрані, — це два підводні пагорби, розташовані на північний захід від острова. Вони мають дивовижно симетричний вигляд, чи не так?

— То це наші піраміди! — широко всміхнувся Джек. — А ми шукаємо, шукаємо… Атлантида була позначена на мапі ще вісімдесят років тому!

Вони просувалися проходом далі, тримаючись у метрі над дном. З обох боків темряви видніли довершено правильні піраміди. Як Джек і казав, довжина основ становила близько ста п’ятдесяти метрів. Сходи йшли вгору, в морок. Єдине, що вони чули, було бурхання води, яку виштовхували реактивні двигуни.

— Обережно!

У навушниках Джека почувся якийсь шум і приглушене прокляття. Як виявилося, щось на мить відволікло увагу Костаса, і він наштовхнувся на якийсь предмет, розташований просто за курсом.

— З тобою все гаразд?

Джек, який тримався у п’ятьох метрах позаду, швидко наблизився. Його обличчя у хмарі намулу відбивало щиру тривогу за приятеля.

— Здається, жодних ушкоджень немає, — відповів Костас. — На щастя, ми рухалися зі швидкістю равлика.

Здійснивши швидку діагностику маніпулятора та прожектора, він здав на кілька метрів назад.

— Правило номер один при керуванні будь-яким транспортним засобом: завжди дивись, куди рухаєшся, — сказав йому Джек.

— Дякую за корисну пораду.

— То що там було?

Вони спробували з’ясувати, що ховалося за хмарою намулу. Зіткнення знизило видимість до метра, але коли осад опустився, їм вдалося розрізнити попереду обрис чогось округлого.

— Схоже на гігантське ванне дзеркало, — сказав Костас.

Насправді це був величезний диск діаметром у п’ять метрів, що стояв на постаменті заввишки у два метри.

— Пошукаймо якихось написів, — запропонував Джек. — Ти прибирай мул, а я подивлюся, чи нема тут чогось цікавого.

Костас відстебнув від панелі інструментів металеву рукавичку, сунув туди руку та зігнув пальці. Маніпулятор, розташований попереду «Аквапода», достеменно повторив його рухи. Тоді він, опустивши механічну руку, наблизив її до сопла водометів на шасі й вибрав трубку діаметром з олівець. Активувавши водомет, Костас методично очищував диск від центру до країв, описуючи на кам’яній поверхні спіраль.

— Це дрібнозернистий камінь, — донісся до Джека голос із виру мулу. — Граніт чи брекчія, тобто щось дуже подібне до єгипетського порфіру. Але на цьому є ще й зеленкуваті цяточки, як на Lapis lacedaemonia зі Спарти. Мабуть, цей мармур видобували десь поблизу, а потім місце видобутку було затоплене морем.

— Чи ти бачиш хоч які-небудь написи?

— Так, тут є якісь різьблення.

Костас повільно повернувся та завис поруч із Джеком. Коли намул осів, вони змогли побачити поверхню цілого каменя.

Джек радісно вигукнув:

— Є!

Давні каменярі з геометричною точністю викарбували на полірованій поверхні каменя візерунок із вертикальних і горизонтальних пазів. Посередині була літера «Н», від поперечини якої тяглася вертикальна лінія. Від вертикальних паличок, мов у граблів, відбігали короткі горизонтальні риски.

Джек сунув руку до свого костюма, витяг звідти полімерну копію золотого диска та тріумфально показав її Костасові. Це був зроблений лазером бездоганний відбиток, що зберігався у Карфагенському музеї, тоді як оригінал лежав у сейфі в надійному сховищі. Копію було нещодавно переслано на «Сі-Венчер» гелікоптером.

— Про всяк випадок узяв цю штуку з собою, — повідомив Джек.

— Символ Атлантиди! — аж засвітився від радощів Костас.

— Це позначення входу, — намагаючись дотримуватися ділового тону, сказав приятелеві Джек. — Мусимо квапитись. Ми й без того вже давно не виходили на зв’язок, і на «Сіквесті», мабуть, уже хвилюються за нас.

Вони прискорили рух і з протилежних боків обігнули кам’яний диск, але майже відразу зупинилися, побачивши, що нахил проходу значно зріс. Дорога закінчувалася вузькими сходами, якими ледь просувалися два розташовані поруч «Акваподи». Учені знову вирушили вперед. Обабіч видніли стрімчасті урвища, що вели до підніжжя вулкана.

Костас рухався попереду. Пам’ятаючи про зіткнення, що сталося кілька хвилин тому, він уважно вдивлявся вперед, туди, куди світив його прожектор. Але не встигли дослідники подолати й десятьох сходинок, як Костас сказав:

— Там щось дивне.

Джек увесь цей час розглядав плетеницю голів тварин, викарбуваних збоку від сходів. Здавалося, вони теж ідуть уперед, забираючи із собою того, хто підіймається сходами. Зображення були над кожною сходинкою. Спочатку тварини нагадували Джекові звичайних рикаючих левів з єгипетських та шумерських наскельних малюнків, але коли він придивився уважніше, то помітив, що вони були озброєні величезними різцями, як у шаблезубих тигрів льодовикового періоду. «Дивина при дивині», — подумалося йому.

— Що там? — спитав він у Костаса.

Грек здивовано відповів:

— Попереду непроглядна темрява. Ми піднялися до стометрової глибини і вже мали б побачити сонячне світло. Тут має світлішати, а не темнішати. Мабуть, щось застує світло. Пропоную… зупинитися!

Останнє слово він вигукнув у весь голос.

«Акваподи» зупинилися лише в кількох сантиметрах від чергової перешкоди.

— Уф! — видихнув Костас. — Усе ледь не повторилося.

Учені підвели очі та від подиву аж роззявили роти. Над ними з темряви виступало колосальне тіло, що тяглося по обидва боки, доки сягало око. Воно лежало поперек сходів, блокуючи прохід і затуляючи собою те, що було далі.

— О Боже! — проговорив Джек. — Я бачу заклепки. Це затонуле судно!

У його думках пронісся час — майже неосяжний проміжок часу від античності до наших днів. Тепер втручання сучасності у давнину здавалося йому мало не блюзнірством.

— Дійсно, воно наче вклинилося між пірамідами та вулканом.

— Саме те, чого нам не вистачало, — на диво спокійно промовив Джек. — Імовірно, спадок Першої чи Другої світової війни. Тоді підводні човни потопили в Чорному морі безліч кораблів, і про деякі з них і досі нічого не відомо.

— Маю погане передчуття, — сказав Костас, повільно підіймаючись уздовж корпусу. — Побачимося за хвилину.

Він збільшив швидкість і поплив ліворуч, майже зникнувши з Джекового поля зору, але потім різко зупинився і негайно повернувся назад. Його прожектори висвітлили величезний чорний силует затонулого судна.

«Цікаво, наскільки серйозно воно пошкоджене? — думав тим часом Джек. — І скільки часу піде на те, щоб оминути цю нову перешкоду?»

— Що там таке?

Костас наблизився і стиха промовив переляканим голосом:

— Доведеться на деякий час забути про Атлантиду. Ми тільки-но знайшли російський атомний підводний човен.