Атлантида

17

Костас проліз першим. Треба було йти обережно, щоб не торкнутися гострих, як лезо, країв прорізу. Спочатку грек перевірив магнітну мембрану, потім повернувся й по черзі подав руку Каті та Джекові. Коли вони опинилися зовні човна, він притулив на місце металевий диск: адже якби мембрана луснула, це б неминуче спричинилося до наповнення субмарини водою. Диск ідеально сів на попереднє місце. Інакше й бути не могло: проріз робився високоточним лазером.

Хоча мембрана була прозорою, на такій глибині майже не було світла, до того ж будь-якому промінню ставав на заваді піддашок скелі, що разом із корпусом субмарини відгороджував їх від моря зовні.

Учені ввімкнули ліхтарі, і світло віддзеркалилося від кристалічних ґраток мембрани, створивши переливчасте сяйво. Поверхня скелі перед ними здавалася геть незнайомою: зелений колір голограми не давав справжнього уявлення про Глянсуватий відтінок базальту. Здавалося, вони дивилися на стару фотографію, зроблену за допомогою сепії: панорама скидалася на двоколірне зображення давнього грота в темній рамці.

Вони повільно пішли вперед, поступово випростовуючись по мірі того, як тунель розширювався. Мембрана була твердою, як скеля, і щільно прилягала до базальту, хоча назустріч їм стікав тонкий струменець води. Приблизно за вісім метрів мембрана сягала поверхні скелі. Костас ступив на сходинки та нагнувся, аби краще розглядіти поверхню.

— Либонь, тобі він знадобиться більше, ніж мені, — сказала вона.

Енді з розумінням кивнув і засунув зброю за пояс, після чого знову повернувся до екрана. Поки Джек коротенько описував сутичку в рубці управління, Костас відвів телескопічний маніпулятор. Лазер прорізав ув обшивці корпусу ідеально правильне коло діаметром у півтора метри.

— Цей диск тримається на шарнірі, встромленому у проріз, — сказав Енді. — Все, що мені треба зробити, — це зменшити тиск повітря в камері, і диск вискочить назовні, наче люк.

Учені деякий час мовчки дивилися на обшивку. Вони усвідомлювали, що на них чекають невідомі небезпеки, але водночас не могли стримати збудження від думки про втрачений світ, що містив скарби, про які вони не могли навіть мріяти.

— Ну гаразд, ходімо, — промовив Костас.

— Майже цілковита відсутність ознак життєдіяльності морських організмів: тут не було навіть водоростей, — промовив він. — Ніколи не бачив настільки безжиттєвого моря. Якщо ми знімемо шоломи, нам смердітиме тухлими яйцями: це сірководень, розчинений у воді.

Промовляючи це, він змінював гучність радіопередачі й водночас дивився на Катю та Джека, намагаючись зрозуміти, чи вони його чують. Але Джек лише щось машинально пробурмотів у відповідь. Вони з Катею пліч-о-пліч стояли в декількох метрах від темряви в кінці майданчика.

Костас підійшов до них. Світло його ліхтаря допомогло краще побачити те, що доти ховала темрява. Просто перед ними постала видовбана у скелі прямокутна ніша приблизно у два чоловічі зрости заввишки й три завширшки. Її глибина становила близько трьох метрів, а стіни були бездоганно відполіровані. На задній стіні можна було розгледіти те, що так зачарувало вчених на голограмі: обриси великих подвійних дверей.

Катя напруженим від хвилювання голосом першою констатувала очевидне:

— Це золото!

Коли ліхтарні промені злилися, їх мало не засліпило сяйво від дверей. Катя відвела свій ліхтар убік.

— Я б сказав, позолота, — промовив Костас. — Тонкий шар золота, нанесений на кам’яні плити. У ті часи на Кавказі було чимало річкового золота, але щоб зробити браму із суцільного золота, довелося б витратити його все. До того ж така брама була б надто нетривкою.

Крізь щілину за виступом скелі ззовні до грота проникав тонкий струмочок води. Світло ліхтарів викликало до життя безліч крихітних веселок, створюючи калейдоскоп барв, що посилював ефект від золотого сяйва.

— Брама щільно прилягає до низького одвірка, видовбаного у скелі. — Костас придивлявся до правого нижнього кута дверей. — Саме це тримає її зачиненою. Як ми й гадали, відчиняється вона всередину.

Він обернувся до Джека:

— Маємо наповнити цю камеру водою і зрівняти тиск по обидва боки брами. Готові?

Джек і Катя кивнули та наладнали регулятори, пустивши повітряну суміш, потрібну для дихання на глибині у сто метрів. У незнайомої з такою глибиною Каті газ викликав легке запаморочення — вона похитнулася. Костас мусив її підтримати.

— Ти швидко звикнеш до цієї суміші, — сказав він. — Вона прочистить тобі голову, усуне все зайве та звільнить місце для написів, що їх тобі доведеться перекладати.

Катя і Джек востаннє перевірили тиск у балонах і знаком дали Костасові зрозуміти, що все готове. Увімкнувши регулятор, грек підійшов до корпусу та одним із своїх інструментів відстукав просту мелодію. За декілька секунд з отвору в центрі люка вдарив потужний потік води, з силою розбившись об скелю. Цю воду Енді відкачав з днища човна та пропустив крізь фільтри, очистивши від токсинів і твердих домішок.

Щоб не потрапити під струмінь, учені притулилися до базальту. Вода почала вкривати дно камери. Коли вона сягнула ніг, Джек раптом різко видихнув, наче від болю.

— Що таке? — стурбовано спитала Катя. — 3 тобою все гаразд?

— Усе гаразд, — була відповідь.

Але напружена поза Джека свідчила про протилежне. Він повільно випростався лише тоді, коли вода піднялася їм до пояса. Його важке дихання було добре чути рацією.

— Річ у тім, що під час невеличкої сутички в рубці управління я дістав кулю у правий бік. Нічого не сказав тому, що це нічого не змінило б. Куля прошила бронежилет, тож на мені з’явилася теча. Вода дуже холодна, однак нічого не вдієш.

Насправді все було доволі серйозно. Попри те що кулю було випущено з не надто потужного «Узі», вона розтрощила ребро й залишила по собі рвану рану. Джек уже втратив чимало крові й знав, що незабаром ослабне. Потік холодної води зупинив кровотечу та вгамував біль, однак діра в його скафандрі була гіршою, ніж він гадав. За такої низької температури води температура його тіла невдовзі мала опуститися до небезпечного рівня.

Джек почав дихати глибше, намагаючись заспокоїтися, аж раптом відчув запаморочення. Це була певна ознака того, що організмові не вистачає кисню. Від утрати такої кількості крові тіло потребувало додаткового живлення. Він почав дихати надто часто.

«О ні, тільки не зараз!» — подумалося йому.

Вода вже майже вкрила їх із головою, а Джек досі стояв нерухомо. Проміжок між поверхнею води та стелею камери зменшувався, і вчений відчув гостру потребу відкритого простору — напад клаустрофобії знову почав брати над ним гору.

Джек знав: необхідно переконати себе, що це лише психологічний ефект, природна реакція організму, намагання пристосуватися до змін навколишнього середовища, і що ситуація в нього під контролем.

«Розслабся. Хай воно мине».

Він задихав іще частіше та опустився навколішки, звісивши руки і голову. Звуки з його регулятора потонули у круговерті, що кипіла довкола них. Джек ледь усвідомлював, що Катя та Костас поруч, і вони, здавалося, також не дивилися на нього, лише спостерігали за підняттям води.

Він заплющив очі.

Раптом хвиля кинула його назад, закрутивши у невеличкому вирі. Його притисло до мембрани, а чиїсь руки стиснули тіло в міцних обіймах.

Охоплений жахом, учений розкрив очі.

Він відчув на собі чіпкий погляд мертвих очниць, побачив лиховісну посмішку жахливого обличчя та бліді руки, що немов обіймали його, притискаючи до мертвого тіла. Кожна нова хвиля води несла в собі дедалі більше біло-сірих частинок, які відлітали від мерця, наче сніг.

Не в змозі опиратися чи відступати, Джек заціпеніло застиг, відчуваючи жах. Паніка охопила його, накотившись, мов гірська лавина.

Дихання припинилося, а рот був відкритий у безмовному крику.

«Це лише галюцинація».

Раціональний розум ученого підказував Джекові, що він опинився під своєрідним наркозом. Чоловік, якого вони вбили у рубці управління. Самовбивця, що висів у гідролокаційному відсіку. То були привиди із субмарини, духи, що явилися їх переслідувати.

Він чимдуж заплющив очі, напружуючи всі свої сили, щоб не ковзнути в темряву.

Подумки він перенісся на п’ять місяців назад, у часи зіткнення з силами, що гралися ним, наче водоспад тріскою. Знову відчув потужний удар об брус, на який його викинув газ, що зринув із темного провалля підводної шахти, перебивши дихальну трубку та загасивши все світло у шахті. Він уже задихався в темряві, коли Костас знайшов його та за допомогою свого дихального апарата повернув до життя. Тут налетіла друга хвиля, вирвавши Джека з Костасових рук і викинувши на поверхню. Потім він багато годин провів у декомпресійній камері, обплутаний павутинням виснаження, крізь яке час від часу пробивалися хвилі панічного жаху, що приходив разом із проблисками свідомості. Саме такого розвитку подій бояться всі підводники, адже це вщент розбиває впевненість, накопичувану роками, і вкидає людину у світ, де всі засоби управління, всі досягнення цивілізації геть нічого не варті.

І ось це траплялося з ним час від часу.

— Джеку! Подивися на мене. Все гаразд, тобі більше нічого не загрожує.

Костас подивився у Джекові настрахані очі та стиснув його за плечі. Коли шум води відступив і вони знову почули дихання одне одного, Джек востаннє здригнувся та почав розслаблятися.

«Це Костас. Він досі в камері».

— Мабуть, це було одне з тіл, викинених Кузнєцовим із торпедного відсіку, — промовив Костас. — Воно застрягло у ніші скелі, а тепер його потривожив струмінь. Не надто приємне видовище. — Костас указав на вкритий білими плямами труп, віднесений течією до обшивки човна. Тулуб був ледь не розірваний в тому місці, де Костас його штовхнув, пошкодивши залишки жирової тканини.

Замість відрази Джек відчув величезне полегшення, бурхливу радість людини, яка подивилася смерті в очі, але уникла її. У його крові пробігла хвиля адреналіну, наповнюючи бадьорістю.

Катя, яку струмінь відкинув до мембрани, схоже, не помітила паніки, яка охопила Джека. Досі хрипко дихаючи, Джек звернувся до неї рацією:

— Виявляється, маю слабкі нерви: мене ледь не перелякав звичайнісінький труп.

Було б краще, якби вона ніколи не дізналася про демонів, що переслідували його й мало не зжили зі світу.

Вирування води нарешті припинилося, і вона швидко стала спокійною та прозорою. Костас відвів очі від обличчя Джека лише тоді, коли побачив, що той цілком розслабився. Нахилившись, грек розстебнув затискачі, якими ласти кріпилися до Джекових ніг, і розпрямив силіцієві лопати.

Джек перевернувся і подивився, як бульки його видихів здіймаються до стелі камери, зливаючись там між собою. Відчувши шкрябання балона по поверхні скелі, він швидко випустив струмінь повітря собі до скафандру — треба було досягти нейтральної плавучості.

Костас підплив до скелі. Коли він торкнувся її рукою, в його навушниках раптом пролунав якийсь високий звук. Джека, що також його почув, сіпнуло, і це попри те, що жах останніх хвилин уже змінився відчуттям величезного полегшення.

— Гей, Мікі-Маусе, не бажаєш увімкнути голосового модулятора? — спитав він.

Поєднання великого тиску та дії гелію спотворювало людські голоси, уподібнюючи їх до голосів персонажів дитячих мультфільмів, і щоб уникнути цього ефекту, ММУ розробило спеціальний прилад.

— Перепрошую, зараз спробую, — відповів Костас та повернув перемикач на бічній поверхні свого шолома. Налаштувавшись на потрібну частоту, він перейшов до автоматичного режиму: тепер модулятор мав сам реагувати на зміни тиску та вплив зменшення глибини на дихальний газ.

— Енді зменшив намагніченість, зробивши мембрану напівгнучкою: це треба було зробити, щоб тиск за дверима міг урівноважитися з тиском у камері. Тут він становить 9,8 атмосфер, відтак, ми на майже стометровій глибині. Маємо тільки півгодини.

Зменшивши потужність своїх ліхтарів, щоб відблиски не заважали їм усе чітко бачити, дослідники помітили на дверях те, що раніше бачили лише на голограмі. На кожній половинці було викарбуване величне рельєфне зображення бичачих рогів у натуральну величину.

Костас витяг із пояса для інструментів якийсь пристрій.

— Я поцупив це з геофізичної лабораторії ММУ, — сказав він. — Радар, здатний бачити крізь поверхні. Він випромінює електромагнітні хвилі в широкому діапазоні та дає зображення речей, розташованих під поверхнею матеріалу. Ми називаємо його акустичним прожектором. Сигнал радара проникає лише на п’ять метрів, але цього достатньо, щоб з’ясувати, чи є по той бік тверді перешкоди.

Витягнувши антену давача, він почав плавати вперед-назад попід дверима. Нарешті зупинився біля щілини між половинками.

— Усе чисто, — проголосив він. — Опір зникає за півметра, отже, саме такими завтовшки є двері. Я ретельно дослідив поріг, і там не має бути нічого такого, що завдасть нам проблем.

— А корозія металу? — поцікавилася Катя.

— Золото майже не піддається впливові морської води.

Повернувши прилад на місце, він вигнув пальці над виступом порога. Кілька разів посунувшись уперед і назад, він промовив:

— Отак.

Змахнувши ластами, Костас різко кинувся вперед, на двері. Минуло кілька секунд, і він зупинився, так нічого й не домігшись. Двері стояли так само непохитно, як і скеля, з якої був видовбаний дверний прохід.

— Нічого не відбувається, — тихо промовив грек.

— Почекай, подивися на це.

У метрі над головою Костаса висів Джек, його скафандр був обліплений бульками видихуваного повітря. Увагу привертала одна цікава деталь поверхні дверей, замала, щоб її можна було побачити на голограмі. Це було незначне заглиблення у формі блюдця, розташоване між двома парами бичачих рогів. Заглиблення лежало точно на щілині між половинками дверей, і було схоже, що двері опечатано за його допомогою.

Катя наблизилася до Джека й доторкнулася до «блюдця».

— Імовірно, це кришталь, — сказала вона. — Тут складна поверхня, прямі кути та пласкі ділянки.

Кришталь був бездоганний, настільки чистий, що майже прозорий. Рухи Катиної руки, що обмацувала поверхню, нагадали чоловікам жести артиста-міма. Коли вони зменшили потужність своїх ліхтарів, почала обрисовуватися форма кристала. Промені відбивалися від поверхні, відкриваючи кути та грані.

Джек підплив ближче і раптом побачив, що ця фігура йому знайома.

— О Боже! — промовив він. — Символ Атлантиди!

На кілька секунд вони застигли нерухомо, дивлячись на двері й геть забувши про випробування, крізь які їм довелося пройти впродовж останніх годин: збудження від зустрічі з надзвичайним відкриттям знову взяло над ними гору.

— Коли ми плавали в «Акваподах», то бачили цей символ, викарбуваний на стінці перед пірамідами, — сказав Джек. — Тож і тут його наявність цілком логічна.

— Дійсно, — погодилася Катя. — Це щось на зразок талісмана, що засвідчує святість цього місця.

Костас притулив шолом до кристала.

— Просто неймовірно, наскільки акуратне різьблення, — сказав він. — Більшість сполук на базі кварцу недовго витримали б у воді з таким високим вмістом сірки: вони б укрилися патиною.

Заглиблений у роздуми Джек уважно дивився на двері. Раптом він вигукнув щось і витяг довгастий пакунок, що лежав у його кишені поруч із «Береттою»:

— Я взяв із собою свій власний талісман.

Він розгорнув копію золотого диска із затонулого мінойського корабля. Від поверхні відбився промінь ліхтаря.

— Ось він, ключ від Атлантиди! — тріумфально промовив Джек.

— Ну звичайно! — підхопив Костас і, взявши диск із рук Джека, почав розглядати його. — Опуклість достеменно відповідає западині на дверях. Символ розташований на реверсі диска та втиснений у метал, натомість кристал являє собою відбиток аверсу. Диск має пасувати до дверей, як ключ до свого замка.

— У мене було передчуття, що він нам знадобиться, — заявив Джек.

— Ці двері нізащо нам не піддадуться, тож диск — це наш єдиний шанс, — сказав Костас.

Джек підплив до дверей і зупинився просто перед ними. Катя наблизилася до нього з лівого боку.

— Існує лише один спосіб з’ясувати, — промовив Джек.